Дипломатія Б. Хмельницького за часів визвольної війни 1648-1657 рр.

Зовнішня політика Хмельницького на початковому етапі війни. Відносини з кримським ханом. Військові походи і дипломатичні стосунки гетьмана з Московією. Переяславська угода 1654 року та "Березневі статті". Особливості української дипломатії 1655-1657 рр.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 26.05.2013
Размер файла 49,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Реферат

на тему

Дипломатія Б. Хмельницького за часів визвольної війни 1648-1657 рр.

Харків 2013

Вступ

хмельницький гетман дипломатія

Визвольна війна середини 17 ст. стала подією величезного значення, яка докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом стало формування незалежної української держави.

Зусиллями багатьох поколінь істориків досягнуто значних успіхів у дослідженні історії визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст. Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького (1648-1657pp.) проти панування Речі Посполитої та за створення своєї власної держави серед українського народу і попередніх поколінь українських істориків отримала назву "Хмельниччина.

Хронологічні межі даного реферату охоплюють 1648-1657 рр. і збігаються з періодом української національно-визвольної боротьби ХVII ст. - часом, впродовж якого вона велася під керівництвом Б.Хмельницького. Це дало можливість проаналізувати хід історичного процесу протягом вказаного часу, з`ясувати основні етапи цієї боротьби за весь період, взаємозв?язок основних її подій на різних етапах, висвітлити особливості національно-визвольного руху після поразки соціального його аспекту.

В рефераті розглянуті національно-визвольна і соціальна боротьба на Україні проти панування Речі Посполитої, польсько-шляхетської соціально-економічної політики, за утвердження української держави та нових суспільних відносин - невід'ємна частина загальноукраїнського історичного процесу середини ХVII ст.

Предметом розгляду виступає національна визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, її особливості та значення для українського народу.

1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ. ВІДНОСИНИ З КРИМСЬКИМ ХАНОМ

хмельницький гетьман дипломатія

Практично відразу після обрання Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького на чільне місце в його діяльності виходить зовнішньополітичний вектор. Уже в березні 1648 р. на Запорожжі відбулися переговори з посольством коронного гетьмана М. Потоцького, під час яких українська сторона висувала вимоги поновлення давніх прав і вольностей; усунення з полків старшин-«ляхів»; виведення польського війська із Лівобережжя й козацького регіону Правобережжя й скасування тут «управління Речі Посполитої». Після перемог на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 р. Б. Хмельницький передав полоненому коронному гетьманові прохання до польського уряду, що передбачали створення по Білу Церкву й Умань (включаючи Лівобережжя) удільної, з визначеними кордонами, держави, вочевидь, як автономної складової Польщі. М. Потоцький, ознайомившись зі змістом прохань, відмовився відіслати їх до Варшави, вмотивовуючи це тим, що уряд ніколи їх не задовольнить.

Ураховуючи негативну реакцію М. Потоцького (а він відбивав настрої польської еліти), а також загальну заангажованість більшості козацької спільноти на персону короля, Б. Хмельницький вирішив обмежитися поміркованішими вимогами. Тому відправлене 12 червня До Варшави посольство отримало інструкцію домагатися скасування «Ординації» 1638 р., збільшення козацького реєстру до 12 тис., права самим обирати старшину, повернення православним захоплених Уніатами церков тощо. Уряд і сейм відхилили помірковані прохання Війська Запорозького. Створена для переговорів із Б. Хмельницьким комісія, відповідно до інструкції, уповноважувалася укласти з ним договір на умовах Кумейківської, Переяславської чи Куруківської угод, погодившись на 8-тисячний реєстр, а також не допустити виділення Війську Запорозькому територіального уділу.

Проте переговорний процес зірвався, й поновили воєнні дії. Після здобутої 23 вересня 1648 р. перемоги під Пилявцями гетьман продовжив похід, але не з метою виборення самостійності України, а для зведення на трон короля, спроможного реформувати державний устрій Речі Посполитої у такий спосіб, щоб Україна (щонайменше в складі Київського, Чернігівського, Брацлавського, Волинського і Подільського воєводств) отримала статус її державного суб'єкта. Оскільки московський цар і трансільванський князь не поспішали посісти вакантне місце, Б. Хмельницький вирішив підтримати кандидатуру брата Владислава IV Яна Казимира, пов'язуючи з ним надію на реалізацію задуму. Відповідно, відправлене 15 листопада посольство до Варшави мало клопотатися про задоволення скромних вимог: не порушувати прав православної церкви, ліквідувати унпо, амністувати учасників боротьби, збільшити реєстр до 12 тис.

Ураховуючи необхідність припинення воєнних дій, Б. Хмельницький та більшість старшин пішли на укладення 21 листопада перемир'я з новообраним королем, але при цьому припустилися фатального дипломатичного прорахунку, погодившись відвести армію з визволених західних і центральних земель, які знову було окуповано польськими підрозділами, «в Україну» -- терени козацького регіону.

Українсько-польські переговори, що розпочалися 20 лютого 1649 р. у Переяславі, проходили вкрай напружено. Б. Хмельницький рішуче відхилив запропоновані польською стороною умови договору (збільшення реєстру до 12-15 тис., скасування унії, відновлення прав і свобод Війська Запорозького тощо), підкреслюючи право українців на створення незалежної держави в етнічних межах свого проживання. З великими труднощами комісарам удалося домогтися лише згоди на укладення перемир'я та проведення нових трактатів у кінці травня. Прикметно, що відповідно до умов перемир'я вперше польське посольство визнало існування автономної Української держави під назвою Війська Запорозького.

Нова позиція української еліти не влаштовувала короля, уряд і сейм Речі Посполитої. Довідавшись про результати переговорів, польський уряд відмовився від проведення комі сії й розпочав воєнні дії. Б. Хмельницький та його союзник хан Іслам-Гірей 15 серпня 1649 р. завдали нищівної поразки королю під Зборовом. Від катастрофи Річ Посполиту врятував хан, котрий у ніч на 16 серпня погодився на переговори з Яном Казимиром, що завершилися укладенням 18 серпня польсько-кримської угоди. Нона передбачала встановлення «вічної приязні» й надання взаємної військової допомоги; виплату Польщею щорічних упоминків; залишення Війська Запорозького при давніх вольностях і 40-тиеячному козацькому реєстрі; дозвіл татарам, що поверталися з походу, брати ясир в українських землях тощо.

Упродовж 1650 р. у відносинах із Річчю Посполитою українська сторона домагалася від неї виконання умов договору й намагалася запобігти втягненню козацької України у воєнні дії проти Росії чи Порти. Проте уніатське духовенство не поспішало повертати захоплені храми й майно, тож відправленому в березні до Варшави посольству доручалося знову порушити питання про ліквідацію унії. В другій половині листопада до Польщі виїхало нове посольство, що мало клопотатися про скасування унії, повернення православній церкві храмів і майна, урівняння православних священиків у правах із католицьким духовенством, забезпечення свободи відправлення православних обрядів за межами козацької території тощо.

Українська дипломатія прагнула схилити Річ Посполиту до визнання самобутності козацької України. У березні 1650 р. вона порушила питання про заборону панам-католикам приїжджати до маєтків, припинення на деякий час збирання з підданих податків та утримання польських підрозділів східніше лінії Бар -- Хмільник. Дипломатам доводилося докладати максимум зусиль, щоб уникнути погіршення (під впливом Венеції й Польщі) відносин із Портою й особливо воєнного конфлікту з Росією.

В останньому щонайбільше була зацікавлена кримська знать, котра намагалася розгромити Російську державу й приєднати Астраханське й Казанське ханства. І лише з великими труднощами гетьману вдалося у серпні ухилитися від походу в Росію.

Для врегулювання гюльсько-українських взаємин сейм наприкінці 1650 р. ухвалив направити до Б. Хмельницького посольство, переговори з яким мали розпочатися в лютому наступного року. Проте напад польської армії на СхіднеПоділля зірвав їх, а через воєнні дії дипломатичні відносини стали епізодичними. За відсутності Б. Хмельницького, якого хан затримав гіри собі, старшина під час облоги українського війська під Берестечком (перша декада липня 1651 р.) вступила у переговори з королем, намагаючись досягти замирення на умовах Зборівського договору, однак зазнала невдачі. Домігшись військової перемоги, польський уряд вирішив знищити Українську державу, ліквідувати козацький стан, зменшити чисельність козаків до 6--8 тис., відновити дореволюційні соціально-економічні відносини.

Розгортання визвольної боротьби на Київщині й Брацлавщині та затятий спротив українських підрозділів під Білою Церквою змусили М. Потоцького поновити переговорний процес із гетьманом. Переговори засвідчили намагання української сторони зберегти чинність Зборівського договору, але через затримку татар Б. Хмельницький мусив поступитися. Укладений 28 вересня 1651 р. Білоцерківський договір істотно обмежував територію козацької держави (вона втрачала Брацлавське й Київське воєводства) й зводив нанівець її автономію: український гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, позбавлявся права на міжнародні відносини з іншими державами й зобов'язувався (якщо не приведе хана «до послуг королю») порвати з Кримом; чисельність козацького реєстру скорочувалася до 20 тис. Договір також передбачав збереження прав і свобод православної церкви, амністію шляхтичам та дозвіл на їхнє повернення до маєтків тощо.

Його умови викликали гостре невдоволення в різних прошарках населення. Взимку 1652 р. польський сейм відмовився від ратифікації угоди. Блискуча перемога Б. Хмельницького на початку червня 1652 р. під Батогом ознаменувала виборення козацькою Україною незалежності. Перед гетьманом постало завдання переконати правлячі кола Речі Посполитої в доцільності визнання факту постання суверенного державного організму. У листах до короля, канцлера й сенаторів він наголошував на неможливості поновлення Білоцерківського договору, на чому наполягала Річ Посполита. В жовтні 1652 р. гетьман відхилив вимоги короля розірвати союз із Кримом і надіслати молодшого сина Юрія заручником до Варшави. Щоб досягти компромісу й уникнути воєнних дій, Б. Хмельницький погоджувався на поновлення статей Зборівського договору, на дотриманні якого повинен був присягнути Ян Казимир.

Урешті-решт досягається згода перенести комісію на початок 1653 р., однак її роботу було зірвано наступом польських підрозділів, що призвело до розриву дипломатичних відносин. Спроба Б. Хмельницького у липні 1653 р. поновити їх за допомогою посольства А. Ждановича зазнала невдачі: його члени опинилися у в'язниці. Король та уряд мали намір домогтися капітуляції козацької України на умовах відречення від влади Б. Хмельницького, скорочення козацького реєстру до 6 тис. і перетворення інших козаків на «хлопів у панів своїх» тощо. 22 серпня 1653 р. польська армія перейшла у наступі. Розпочалася Жванецька кампанія, під час якої Річ Посполита й Кримське ханство порозумілися за рахунок українських інтересів. Укладена між ними 15 грудня (в усній формі) Кам`янецька угода передбачала відновлення, відповідно до умов Зборівського договору, прав і свобод лише козацтва, всі інші статті ігнорувалися. Хан погодився також на негайну окупацію козацької України польськими підрозділами, повернення шляхти й відновлення дореволюційних повинностей селян і міщан. Таким чином, політичні наслідки кампанії виявилися для Української держави катастрофічними: не передбачалося визнання навіть її автономії, не кажучи вже про незалежність.

Стосунки з кримським ханом

Велику увагу українська дипломатія приділяла створенню впродовж 1648 -- 1653 рр. антипольської коаліції, де напередодні 1648 р. козаки висловлювали наміри у своїй боротьбі проти Речі Посполитої заручитися підтримкою Криму, Порти чи Роси. З цією метою у 1647 р. Б. Хмельницький направляє посольство до султана, обіцяючи взамін припинити морські виправи козаків проти Туреччини. Наступного року розпочалися переговори з Кримським ханством, що завершилися у березні укладенням договору про військово-політичний союз. Він передбачав надання взаємної військової допомоги проти ворогів. Весною 1649 р. підтверджується чинність цього договору, причому його умови забороняли татарам грабувати населення й брати ясир на всіх українських землях («по Віслу»),

Укладання союзу з Кримом відіграло позитивну роль на початковому етапі боротьби за незалежність. У жодному випадку не можна недооцінювати його ролі у здобугті перемог на Жовтих Водах, під Корсунем і особливо під Зборовом. Слугував він також вагомою перешкодою для створення Польщею антиукраїнської коаліції. Водночас мали місце й негативні аспекти, які помітно посилюються з літа 1649 р - По-перше, всупереч договору поведінка татар на теренах козацької України традиційно мала руйнівний характер, іцо призводило до їх демографічного, економічного йкультурного занепаду. По-друге, кримська еліта, не забуваючи гасла джіхаду (священної війни), проводила політику «рівноваги сил» («з якого ж боку хто впаде замертво, користь належить ісламу») й намагалася не допустити утворення незалежної Української держави. По-третє, хан та його оточення вирішили використати Річ Посполиту й Гетьманщину для реалізації задумів приєднання до Криму Астраханського і Казанського ханств та досягнення незалежності від Порти.

Після укладення кримсько-польського Зборівського договору козацька Україна втратила свободу дій щодо Речі Посполитої й змушена була зважати на позицію ханства. її дипломатії доводилося, з одного боку, уникати загострення відносин із Кримом, а з іншого -- утримувати його у сфері інтересів української зовнішньої політики, що виявилося вкрай складним завданням. Зокрема, намагаючись залучити Річ Посполиту й Україну до антиросійської коаліції, хан, шукаючи порозуміння з королем, усупереч наказам султана, не поспішав прийти на допомогу українцям весною 1651 р. Залишивши 30 червня поле бою під Берестечком, Іслам-Гірей прирік українське військо на поразку. І все ж Б. Хмельницький змушений був зберігати доброзичливий характер взаємин із татарською знаттю, остерігаючись укладення спрямованого проти України ггольсько-кримського союзу.

Восени 1653 р. хан уперше почав домагатися від гетьмана прийняття протекції Криму. Лише з великими труднощами Б. Хмельницькому вдалося переконати його підтвердити чинність договору 1648 р. Ігнорування кримською знаттю українських інтересів сповна проявилося на завершальному етапі Жванецької кампанії, коли вона пішла на укладення 15 грудня се паратної угоди з Річчю Посполитою. Ця угода надзвичайно гостро поставила питання про пошук негайного опертя на військову підтримку країни-протектора. У 1648 --1653 рр. таку підтримку реально можна було отримати з боку Османської імперії чи Російської держави. Як уже зазначалося, Б. Хмельницький ще напередодні повстання звернувся по допомогу до султана. Цей хід виявився вдалим, оскільки Ібрагім вирішив підтримати виступ козаків і, вочевидь, не без його згоди хан пішов на укладення у березні 1648 р. договору з Військом Запорозьким. Наприкінці травня і на початку вересня гетьман направляє посольства до Порти, домагаючись затвердження союзу з Кримом, заборони татарам грабувати і брати у ясир українців, а також засвідчуючи готовність прийняти протекцію султана на умовах виплати данини, надіслання в'язнів на галери, надання Порті військової допомоги й передачі їй Кам'янця-Подільського. Новий султан Мегмед IV ухвалив чинність українсько-кримського договору, однак питання про протекцію не було поставлене на порядок денний. Наприкінці листопада 1648 р. гетьман послав до Стамбула чергове посольство з листом до султана, в якому повідомив про взяття під свою владу українських земель «аж по Віслу», порушив клопотання про їх прийняття під протекцію Порти на умовах, якими користувалися Молдавія і Валахія, й висловив прохання надати йому у володіння Молдавію. Послів було зустрінуто прихильно, й султан наказав сілістрійському паші й ханові допомагати українцям у війні з Польщею.

Майже одночасно гетьман надіслав листа трансільванському князеві Дьєрдю І Ракоці, висловлюючи бажання бачити його «опікуном і королем Польщі», а на початку січня 1649 р. через єрусалимського патріарха Паїсія звернувся з проханням до московського царя взяти під протекцію Військо Запорозьке. Упродовж 1649 р. український володар двічі направляв послів до Стамбула, засвідчуючи вірність «отаманському цезареві», готовність виступити проти ворогів Порти й гарантію безпеки на морі, прохаючи взамін надіслати на допомогу проти Польщі війська Молдавії, Валахії й Трансільванії. Важливі переговори відбулися в липні 1650 р. з турецьким посольством Осман-аги.

У лютому 1651 р. турецький уряд вислав до Чигирина посольство, що везло гетьману атрибути влади, у тому числі диплом на володіння «Руським князівством», і мало запропонувати відправити «великого посла» до турецької столиці для затвердження угоди про прийняття протекції. Зї умови були сприятливими для козацької України: остання звільнялася від сплати данини, мала надсилати у розпорядження султана військові підрозділи й запобігати козацьким морським виправам.

Проте політична еліта й надалі залишалася у полоні старої концепції загравання з Портою і Росією. Прийнявши у квітні Осман-агу, Б. Хмельницький відмовився від офорлллення протекції й воєнної допомоги. Щоправда, у вересні й грудні 1651 р. гетьман знову порушував перед султаном клопотання про прийняття під протекцію всієї України («Русі»), У травні наступного року він відправив до Стамбула посольство, що мало засвідчити згоду увійти під протекцію й віддати Порті Кам'янець. У лютому й квітні 1653 р. сюди з аналогічними завданнями, а також проханням про військову допомогу вирушили нові посольства. Турецький уряд удруге прийняв ухвалу про взяття козацької України під протекцію (за умов виплати незначної данини й передачі Туреччині Кам'янця). У складних геополітичних умовах гетьман наприкінці травня виніс це питання на старшинську раду, яка його відхилила. У вересні старшинська рада знову відмовилася ухвалити рішення про прийняття протекції султана. Далася взнаки традиційна неприязнь до мусульманського світу, а відтак було втрачено нагоду опертися на допомогу потужного протектора.

Б. Хмельницький прихильно прийняв у жовтні трансільванське посольство, а в листопаді відправив своє, пропонуючи князеві (не знаючи, іцо той уже помер) розпочати наступ через Краків на Польщу й обіцяючи надати воєнну допомогу.

Початок 1649 р. ознаменувався активізацією контактів гетьмана з Молдавією. Великі надії він покладав на Дьєрдя II Ракоці, котрий направив в Україну посольство з проектом союзного договору, що, вочевидь, передбачав спільні дії Трансільванії, Литви, України та дисидентів задля захоплення братами Ракоці польського трону. Ознайомившись із ним, гетьман відправив у 20-х числах лютого 1649 р. посольство до Трансільванії, засвідчуючи готовність піти на створення коаліції й надати воєнну допомогу. Однак Дьєрдь II Ракоці для досягнення політичних цілей почав переорієнтовуватися з курсу на створення союзу з козацькою Україною на пошук союзників серед польських магнатів. Така позиція князя прирекла на провал плани Б. Хмельницького завдати по Речі Посполитій удару з двох боків влітку 1649, а також у 1651 р.

2. військові походи б.хмельніцького у молдову

Період національно-визвольної війни під приводом Богдана Хмельницького став часом надзвичайного взлету козацької дипломатії. Головною метою звязків з іноземними державми був пошук потенційних союзників у боротьбі за здобуття та відстоювання козацьких привілеїв. Якщо з більшістю країн, з якими Богдан Хмельницький підтримівав міжнародні зносини. Військо Запорізьке «загравало», то деяким воно намагалося диктувати свої умови. До таких держав перш за все треба віднести Молдовське князівство.

Молдова, яка була васалом Османської імперії, безпосередньо межувала з новоутвореною державою Богдана Хмельницького, а отже могла бути потенційним союзником чи ворогом. Для забезпечення необхідної «лінії поведінки» молдавського господаря Богданом Хмельницьким було здійснено три походи на територію князівства, які в історію увійшли під назвою «Молдавських».

Такий розвиток відносин неоднарозово розглядався вітчизніними та зарубіжними істориками. Дехто вбачав в них і просто грабіжницькі напади, і намагання здобути відданого союзника, і шляхом династичного шлюбу підняти авторитет козацької держави, і крок до встановлення монархії, шляхом породичання з молдавським господарем (формально «монаром») тощо. З вепвніністю можна лише стверджувати лише, що щодо Молдавське князівство становило в планах Богдана Хмельницького окремий проект. Існує багато точок зору стосовно даного питання і розглядаючи дану проблему необхідно розглядати усі ці точки зору.

Перший молдавський похід

Історія україно-молдавських союзів сягає своїм корінням у другу половину 16 ст., коли в 1563 р. невдалу спробу зайняти трон молдавського господаря здійснив прикордонний український староства, князь Дмитро Вишнивецький, а через півтора десятиліття, у 1577 р. інший козацький ватажок Іван Підкова, підтриманний частиною опозиційного молдавського боярства, на деякий час зумів закріпитися в Молдавському князівстві. На більш якісний рівень україно-молдавські відносини вийшли під час Національно-визвольної війни під приводом Богдана Хмельницького. Ще в 1648 робив спроби через почередництво турецького султана Магомета IV схилити на свій бік васала Османської імперії Василя Лупула до встановлення добросусідських відносин з Україною. Розглядаючи перший Молдавський похід Богдана Хмельницького, необхідно визначити реальні причини походу, чи хоча б ті які називали в час описуваних подій.

Однозначно можна сказати, що подій 1650 р. були повною несподіванкою для сучасників. Формально в старшинських кругах ініціативу походу на православну Молдаву було вирішено покласти на кримських татар, яких козаки були вимушені підтримувати як союзники, коли вияснилося, що похід кримчаків на Москву не відбудеться. Так, вину за руйнування держави одновірців було перекладено на мусульман-татар. Приводом же татар для походу слугувала нібити помста молдовському господарю, за його напад на кримчаків минулого року. Більш реальною першопричиною походу може слугувати бажання позбавити Річ Посполиту важливого союзника, який безпосередньо межував з козацькими територіями. Також, таким чином, Богдан Хмельницький замість походу на можливого союзника - Московське царство, спрямував агресію татар на фактичного польського вассала. Крім того напад на Молдаву міг дати гарні перспективі: сполучення з Молдавським князівством, долучення до монарших родів Європи (щоза собою тягло можливі претензії на монархічну владу), більш тісні звязки з Кримським ханством і Семигородом (потенційним союзником у боротьбі з Польшею) та навіть перехід в майбутньому під підданство Туреччини тощо.

Приготування до походу розпочалися в 20-х днях серпня 1650 р. Богдан Хмельницький зібрав під Уманню приблизно 70-ти тисячне козацьке військо, до якого приєднався 20-30 тис. татарський корпус на чолі з ханом Іслам-Гіреєм III. На прикінці серпня військо вирушило в похід. Попереду війська рухалися татари, які розділилися на дві частики - одна частина пішла за р. Прут, а інша уздовж ріки.

Молдавський господар Василь Лупул виявився зовсім не підготовленим до такого розвитку подій. Спочатку він вислав військо на зустріч татарам, але потім переконавшись в чисельній нерівності військ, наказав готувати столицю князівства - Яси, до оборони. Ймовірно Василь Лупул сподівався отримати допомогу від гетьмана Потоцького, який стовяв на кордоні з князівством чи від турецьких башів- намісників. Але допомога так і не надійшла. На початку вересня 1650 р. козацькі загони на чолі з Д. Не чаєм та Ф.Джалалієм увійшли до Яс.

В таких обставинах Лупул разом з своїм двором та особистою гвардією рушив до Су чави, де під Нямецьким манастирем заклав укріпленний табір, і одночасно намагався відкупитися богатими дарунками та виплатою контрибуції.

З татарами молдавський господар домовився шви дно, забовязавшись великою контрибуцією (600 тис. талерів). Богдан Хмельницький же зажадав політичних гарантій союзницьких відносин на майбутнє. З цією метою було зроблено домовленість про шлюб сина гетьман Тимоша з дочкою Василя Лупула Розан дою.

Цей шлюб дава дуже гарні перспективи. По-перше, він давав роду Хмельницьких права на молдавський перстол (хоча можливість такого розвитку подій майже не залежала від Хмельницьких, так як право на молдавський перстол надавалося Османським султаном) і сожливість легітимізація влади в козацькій державі для роду Хмельницьких. По-друге, такий династичний шлюб давав козацькій державі цінного союзника союзника на «лівому фланзі» у боротьбі з Польшею. По-третє, він віддаляв можливість поглиблення союзних відносин Молдови з Річчю Посполитою, так як унеможливлював шлюб Розанди Лупул з польськими магнатами. І по-четверте, він міг призвести до появи союзника у Литві. Такий розвиток подій був можливим через те, що, старша дочка молдавського господаря, Гелена з 1645 р. бала жінкою Януша Радзивіла - фактичного володаря Литовського князівства. Крім того, враховуючи той факт, що він був також лідером протестантської «партії» в Речі Посполитій, яка часто з православною шляхтою була в опозиції до державної влади, а також наявність в князівстві українського елементу, можливість такого союза ставал ще більшою в раз породичання роду Хмельницького з господарем Молдови, а відповідно і з Янушем Радзивілом.

Першій молдавський похід заврешився досить швидко. Василь Лупул, побоюючись через завдані погроми втратити владу в князівстві, слав гроші до Стамбула і намагався як найшвидше спровадити татар. За допомогою багатих подарунків це йому вдалося, не зважаючи на зусилля Богдана Хмельницького затримати Орду. Такий розвиток подій зумов гетьмана прискорити переговори. Таким чином, козацькі повернулися додому, забезпечившись лише обіцянками.

Другий молдавський похід

Події 1651 р. значно вплинули на розвиток козацько-молдавських звязків. У Берестецькій битві в червні 1652 р. козацькі загони зазнали нищівної поразки, що призвело до невигідного Білоцерківського договору. У таких умовах Василь Лупул відмовився від даних обіцянок і знову розпочав наближення до Польщі.

Підствави до проведення Другого Моладвського походу виникли в1652 р. Так, Білоцерківській договір не був затверджений на сеймі, і таким чином звільнила козаків від присяги на білоцерківські пакти. Акти помсти і насильства, які чинила шляхта, яка поверталася до своїх моаєтів, ще раз підтвердили неможливість співжиття з будь-якими польськими елементами. Козацька рада в Чигирині, зважаючи на такі обставини, винесла резолюцію про необхідність охорони своїх вольностей і українського народу, що був під протекцією війська Запорізького, очистити Україну від поляків, і у звязку з неминучістю війни забезпесити себе союзниками.

Таким потенційним союзником продовжувало залишатися Молдавське князівство. Для Війська Запорізького, враховуючи новий розрив з Польщею, відігравало важливе значення князівство буде підтримувати Річ Посполиту чи козаків. Крім того молдавський господар був посередником для Польщі у відносинах з Кримським ханом та Туреччиною, що ще більше заглиблювало проблему відносин з при дунайською державою.

Протягом усієї україно-польської війни василь Лупул залишався союзником Польщі. Він доносив королю та Потоцькому про зносини гетьмана з іноземними державами. Намагався нашкодити йому в Криму ат Стамбулі, паралізуючи старання Богдана Хмельницькогозабезпечити собі турецьку та татарську допомогу. Це ворогування послаблювало позицію гетьмана, як оборонця православної віри від утисків католиків. В воєнних операція Молдова відігравала роль форпоста Польщі на півдні. Крім того, замість того щоб впливати Януша Радзивіла в напрямі солідарності та підтримки Богдана Хмельницького, Василь Лупул навпаки настроював литовське магнатствао проти козаків.

Отсанній фактор відіграв дуже важливу роль. Адже Януш Радзивіл, як протестант, наслідник традиційного союзу Радзивілів з правоелавнимиі козаччиною, лідер усіх опозиційних сил, міг зробити Литву союзником козаків. Але замість підтримки він очолював похід на Київ, брав активну участь в бойвих діях з козаками. Але на останььому сеймі відносини Януша Радзивіла з польським королем надзвичайно загострилися. Тому дуже можливим був його перехід на сторону повсатлих у разі породичання з родом Лупулів.

Турецький уряд залишавсся сприятливо настроєним до Хмельницького сприятливо, і до того зайнятий власними справами, що ймовірно не надав Молдову допомоги у разі походу козацьких військ. Крім того Василь Лупул був у напружених відносинах з семигородським та волоським господарями. Все це створювало сприятливі умови для ходу Другого Молдавського походу.

Було відправлено козацьке військо до Молдови. Щоб не допустити воєнного союзу України з Молдовою, польський уряд направив армію на чолі з коронним гетьманом Мартином Калиновським у складі 12 ти. Кіннотників, 8 тис. жовнірів, та ЗО тис. озброєних слуг. У травні відбулася зузетріч обох військ біля гори Батіг на Поділлі. Польські війська зазнали нищівної поразки, М. Калиновський загинув. Результати битви повністю перекреслили Білоцерківський договір та відкрили дорогу на Молдову.

Козацькі загони вступивши до князівства змусили Василя Лупула прийняти умови Богдана Хмельницького. В серпні 1952 р. відбулося одруження Розанди Лупул на Тимоші Хмельницькому, що по суті і було ціллю походу. Василь Лупул стає союзником козацької держави.

Третій молдавський похід

Хоч врезультаті походу на Молдавське князівство 1652 р. останнє стало союзником козацької держави, що було закріплене династичним шлюбом, але якоїсь вагомої допомоги козацтву це не далло.

Тепер війська Війська Запорізького були вимушені боронити і Молдавію.

Забезпокоєні активною політикою Богдана Хмельницького в Молдові сусідні держави створили коаліцію у скалді Волощини, Семигороду та Річі Посполитої. У квітні 1653 р. волоськю-семигородське військо на чолі з володарями останніх держав Матвеем Басарабом та Юрієм II Ракоці за підтримки польського уряду захопили столицю князівства м. Яси та посадили на престол свого ставленика Стефана Георгіцу.

Вигнавши Стефан Георгіцу Василь Лупул не зайнявся укріпленням своїх позицій в Молдові, але покладаю чи великі сподівання на «непереможне» козацьке військо молдавський господар вирішив помститися Матвею Басарабу та Юрію Ракоці. Спільні війська Лупула та Тимоша Хмельницького виступили на Волощину.

До Василя збиралося все більше людей, на кордоні з Волощиною він мав вже близько 8 тис. людей. Розбивши невеликі загони при переправі через річку Серет, війська союзників рушили в глиб країни, руйнуючи все на своєму шляху. Війська противників на чолі з воєводою Стефаном і спатаром Дікулом на чолі 9-ти тисячного війська стояли табором біля Фокшан. Після сутички між військами останні відступили. Василь з Тимошем пішли на Торговище. Волоський воєвода Матвей Басараб зайняв вигідну позицію на рівнині між р. Яломницею та р. Гінтою.

Козацько-молдавське військо атакувало з ходу. Відпочивши лише 2-3 години. Матвій Басараб тим часом укріпив свій табір. Битву почали молдавські загони, спочатку фортуна була на їх боці, але волоському війську вдалося поправити ситуацію. В цей час у бій вступили козацькі загони. Але їх вдалося отчити і Тиміш був вимушений відступати до табору. В цей час розпочалася сильна злива, намок порох і козаки повинні були покинути вогнестрельну зброю. Бачу чи поразку, Тиміш Хмельницький разом з Василем Лупулом покинули табір і врятувалися втечею. Після втечі старшини козаки боронилися до вечора і вночі покинули табір. Тиміш там часом повернувся на Україну.

Зібравши залишки свого війська Тиміш відступив з Лупулом до Яс, і потім повернувся на україну. Ти часом положення Лупула не було безнадійним - турецький диван підтвердив його права на владу, а авторитет козацького війська залишався ще досить високим.

Але не зважаючи на підтримку султана валасько-польські війська вступили до Молдови та знову передали владу Стефану Георгіцу. Василь Лупул був разом з 2 тисячним гарнізоном оточений в Сучавській фортеці. На допомогу молдавському господарю на чолі 12-тисячного війська поспішив Тиміш Хмельницький. Враховуючи на чисельну перевагу військ супротивника син гетьмана вирішив прорватися до фортеці та допомогти у її захисті. Це йому вдалося. Буд час оборони міста 2 вересня Тиміш Хмельницький був смертельно поранений і через кілька днів помер. Враховуючи на загибель керівника оборони козаки зкпали зброю 9 вересня 1653. Козаки на почесних умовах покинули Сучаву - їм дозволи вийтив повному озброєнні з міста та забрати з собою тіло Тимоша Хмельницького.

Фактично таким безславним був кінець далекоглядних планів бог дана Хмельницького щодо Молдови. Відносини країїни підтримували і на далі. Так Стефан Георгіцу намагався встановити добросусідські відносини з гетьманом Богданом Хмельницьким та залучитися підтримкою у боротьбі з Кримським Ханством та Туреччиною. В липні-серпні 1654 р. в Яссах були проведні перговори з україїнськими послами д. Лисовцем та Іскрицьким., які завершилися поновленням дипломатичних відносин двох держав. Але всерівно із смерю Тимоша Хмельницького та втратою влади Василем Лупулом Богдан Хмельницький фактично відмовився від виконання своїх молдовських проектів.

Аналізуючи зовнішньо політичну діяльність Богдана Хмельницького, не можна забувати про відносини з Молдовою. їх унікальність полягає в тому, що на відміну від інших держами, з якими гетьман підтримував зносини шляхом відправлення посольств чи листування, питання повязані з Молдавським князівством вірішувалися військовими методами.

Взагалі проанілізувавши та зібравши до купи усі прлани гетьмана щодо придунайської держави, можна казати про існування масштабного молдавського проекту Богдана Хмельницького. Можна виділити декілька основних цілей, які становили основу даного проекту. Першопланової задачею безумовно було схилення молдавського господаря Василя Лупула до військово-політичного союзу з козаками і відмову князівства від підтримки Польщі. У разі виконання першого пункту відкривалися гарні перспективи. Серед них - породичання з монаршими родинами Європи (що б підвисило авторитет кзацької держави та дало можливість на претензії на монархічну владу - чи то в Молдові, чи то в навіть Україні); зближення у відносинах з іншими при дунайськими державами (Семигородом, Волощиною); можливість схилення на свій бік Януша Радзивіла (фактичного володаря Великого Князівства Литовського) тощо.

Але, на жаль, виконати ці плани вдалося лише частково. Молдавський проект вимагав великого напруження козацької держави. Крім того, якщо початок його виконання був досить успішним (остаточне схилення Василя Лупула на свій бік, та одруження на його донці Розанді Тимоша Хмельницького), то потім він призвів до ряду проблем. Януша Радзивіла не вдається схилити на свою сторону. Замість зближення Семигородом та Волощиною відбувається агресія останніх проти Молдови з метою заміни Василя Лупула Стефаном Георгіцу. Захист свого союзника вимагає відправлення до князівства частини козацьких військ, які були необхідні на центральному фронті бойових дій. Якщо козакам спочатку щастило, то в 1653 р. вони зазнають поразки під Тарговищем, а в вересні під час облоги Сучави гине син гетьмана Тиміш.

Фактично ця подія призвела до того, що гетьман відмовляється від киконання молдавського проекту і відтепер відносинам з князівством надається третьорядне значення.

Отже можна зробити висновок, що молдавський проект був наслідком зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького в при дунайському регіоні.

3. Дипломатичні стосунки Б. Хмельницького з московією. переяславська угода 1954 року та “ Березневі статті ”

Богдан Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще в 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, засвідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. "Іду я війною тут же на Московську державу, -- заявляв він, -- я всі міста московські й Москву зламаю: хто на Москві сидить, той від мене на Москві не відсидиться за те, що не поміг він мені ратними людьми на поляків ". Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві ухвалив прийняти Україну "під високу государеву руку", а 10 січня 1654 р. Царські посли прибули до Переяслава. Таким чином Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.

Переяславська рада

Богдан Хмельницький був зайнятий війною з Польщею та похоронами Тимоша і прибув до Переяслава лише 16 січня 1654 р. Він уникав будь-яких урочистих церемоній і, як пише Н.Полонська-Василенко, жодного разу не запросив московських послів до себе. Можливо, тому й обрав для переговорів не Київ, а тихий козацький Переяслав. Під час Переяславської ради, яка відбувалася 18 січня й ухвалила рішення про прийняття протекції царя, трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, В.Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України й державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником -- Кримським ханством.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І. Богун та І. Сірко, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим.

Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б. Хмельницький туди не поїхав. Посли -- військовий судя Самуїл Зарудний та полковник Павло Тетеря -- привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьмана, "СтаттіХмельницького" (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів -- встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.

"Березневі статті"

Отже, остаточний текст українсько-московського договору було ухвалено у Москві в березні 1654 p., звідси і його назва -- "Березневі статті" (їх оригінали не збереглися). На думку дослідників, ця угода за своїми формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто проти Польщі:

1) українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який по життєво обирався на Козацькій раді;

2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика;

3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. чол.;

4) збір податків в Україні здійснювала українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни;

5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном;

6) Москва діставала право мати у Києві свого воєводу разом із невеликою залогою;

7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців державного права. Переважна більшість їх сходиться на тому, що він був недосконалим, "сирим", дозволяв різні тлумачення сторонам, які його підписали. За словами Д. Дорошенка, "...й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну "під велику царську руку", в Москві з перших же кроків старалися обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й булла побудована вся подальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі..." Тим більше, що українсько-московська угода була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького устрою.

4. УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ 1655 - 1657 РР.

На період літо 1654 -- осінь 1655 з'єднані україно-московські сили перейшли в наступ проти Польщі і досягли чималих успіхів. Головні бої тоді точилися на Правобережжі, Білорусі й Західній Україні. Влітку 1654 московське військо (25000) і 20 000 козаків під проводом І. Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а 1655, продовжуючи наступ, у липні заволоділи Вільною. Під час білоруських походів виникло певне напруження щодо питання -- кому мають належати завойовані землі: чи Війську Запорізькому, чи Москві (за висловом В. Липинського, «війна двох Русей за Русь третю»). Тим часом поляки восени 1654 виступили на Брацлавщину, а 20 січня 1655 облягли Умань. Хмельницький і московський полководець В. Шереметєв, на чолі 70 000 україно -- московського війська, пішли назустріч ворогові, й 29 січня 1655 відбувся тяжкий, але не вирішальний, бій біля Охматова. Навесні того ж року україно-московські сили перейшли в наступ на західноукраїнських землях і наприкінці вересня облягли Львів, але у жовтні, коли кримчани, що тоді стали союзниками Речі Посполитої, прийшли полякам на допомогу, відступили на схід.

Розчарування Хмельницького москвинами зростає, і він шукає інших союзників для боротьби з Річчю Посполитою. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставові нагоду зайняти влітку 1655 північні частини Польщі і Литви. Стурбована поширенням шведської сили, Москва уклала з полякамиВіленське перемир'я (24 Жовтня 1656) і разом з ними виступила війною проти Швеції.

Український уряд, посли якого не були допущені до переговорів, був дуже обурений Віленською угодою. Тому в жовтні 1656, іґноруючи протести Москви, Хмельницький вступив у ширшу коаліцію з Швецією, Семигородом, Бранденбурґом, а почасти з Молдавією і Валахією, метою якої був поділ Речі Посполитої. Гетьмана у тій коаліції найбільше цікавило те, що вона давала йому можливість зайняти західноукраїнські землі та з'єднати їх з правобережною Україною.

Але інтереси учасників цієї коаліції були розбіжні. До того ще Польща дістала дипломатичну й військову підтримку з бокуАвстрії й Москви, а також і Криму. Не зважаючи на це, у січні 1657 р. 50-тисячне україно-семигородське військо (30 000 угорців і 20 000 українців), на чолі з князем Юрієм II Ракоці й полковником А. Ждановичем, напало на Польщу й зайнялоГаличину та значну частину Польщі з Краковом і Варшавою. Але утиски угорського війська над місцевою людністю й інтриги московських агентів у козацькому війську, які значно послабили його боєздатність, спричинилися до того, що польське військо почало наступати, і Ракоці змушений був відступити на схід. Наприкінці липня 1657, оточений поляками й кримцями під Межибожем, Ракоці капітулював (Чорноострівська угода 22 липня 1657). Спроба Ждановича втримати антипольський фронт, була невдала.

Слід зазначити, що восени 1655 і в 1656 рр. бранденбурзький курфюст Фрідріх Вільгельм та вождь англійськоїреволюції Олівер Кромвель робили спроби встановити дипломатичні зв'язки з Б. Хмельницьким. Процес формування союзу козацької України, Трансільванії й Швеції був складним, бо кожна зі сторін прагнула досягти власних інтересів. Як засвідчує хід переговорів, Карл X і Дьєрдь II Ракоці, домагаючись воєнної допомоги з боку Української держави, водночас побоювалися зміцнення її потуги й плекали надії прихопити західноукраїнські землі. Зокрема, у травні 1656 р. шведський король погодився віддати трансільванському князеві Галицьку і Львівську землі та частину Поділля, а в серпні -- Сяноцьку, Перемишльську і Белзьку землі. Розроблена у вересні інструкція шведському послу до Б. Хмельницького передбачала визнання України «повністю вільною державою», але тільки у межах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Проблему належності західного регіону порушено не було. Не випадково підписаний у грудні 1656 р. у Радноті шведсько-трансільванський договір передбачав його входження до володінь Дьєрдя II Ракоці.

За таких обставин гетьман уважно стежив, іцоб у текстах укладених із союзниками договорів фіксувалося визнання ними західних земель складовою Української держави. Спершу вдалося порозумітися й укласти договір про союз і взаємодопомогу з Трансільванією. Вочевидь, у додатку до нього зазначалося, що «міста по Віслу ріку і в яких проживали руські люди благочестиві і церкви були, і їм бути до міст... Війська Запорозького». В листопаді укладаються аналогічні договори з Молдавією та Валахією. На допомогу Дьєрдю II Ракоці на початку січня 1657 р. вирушив корпус А. Ждановича. Складнішим виявився шлях до укладення договору зі Швецією. В лютому 1657 р. було відхилено запропонований Карлом X проект на тій підставі, що він не передбачав входження західноукраїнських земель до складу Української держави. Під час переговорів у червні зі шведським послом Г. Лілієнкроною останнього повідомили про вимогу уряду «отримати всю країну між Віслою й тутешніми місцями». Трансільванському послу Ф. Шебеші нагадали, що не може бути й мови про передачу князеві українських земель, розташованих на схід від Вісли. Водночас гетьман позитивно сприйняв пропозицію Фрідріха Вільгельма «скласти дружбу» між Бранденбургом і козацькою Україною.

Смерть Б. Хмельницького 6 серпня помітно, хоча й не одразу, вплинула на зміст і напрями зовнішньої політики уряду. Поліцентризм політичної влади, що започатковується вже за гетьманування І. Виговського, відповідно породив і поліцентризм зовнішньої політики. Кожне з державних утворень -- Лівобережна і Правобережна Гетьманщини та Запорожжя -- розробляло власний зовнішньополітичний курс і формувало свою дипломатичну службу, що різко послаблювало міжнародне становище Української держави загалом і створювало для урядів інших країн оптимальні можливості використовувати таку ситуацію у своїх зовнішньополітичних інтересах. Друга прикметна риса зовнішньої політики полягала у відсутності координації між діями згаданих державних утворень на міжнародній арені. Оскільки погіршення геополітичного становища Української держави та послаблення її ролі у сфері міжнародних відносин не давали змоги гетьманським урядам виступати ініціаторами створення коаліцій (як це мало місце за гетьманування Б. Хмельницького), то основні їхні зусилля спрямовуються на зіштовхування інтересів Речі Посполитої, Росії, Криму й Порти та використання суперечностей між ними. Основним завданням зовнішньої політики став постійний пошук оптимального варіанта протекції.

ВИСНОВКИ

хмельницький гетьман дипломатія

Протягом усіх років Хмельниччини відбувалося формування й вдосконалення Української Козацької держави -- Війська Запорозького. Держава ця виявила свою високу життєздатність і незламність. Вона мала всі основні ознаки, якими характеризувалися інші європейські держави: політичну владу; територію; політико-адміністративний устрій; суд і судочинство; фінансову та податкову системи; боєздатне військо; соціальну політику й структуру населення; власні міжнародні відносини. Українська держава відіграла першорядну роль у згуртуванні українського народу на боротьбу проти іноземних поневолювачів.

Прагнучи повної перемоги над Польщею, одержати ефективну військово-політичну допомогу з боку Московської держави, Б.Хмельницький та його уряд пішли на укладення Переяславсько-московського договору 1654 р., на встановлення царського протекторату над Україною.

Здійснюючи зовнішньополітичну стратегію в нових умовах, Б.Хмельницький уміло користувався суперечностями між великими державами, вів дипломатичні переговори з багатьма європейськими урядами, все робив для того, щоб зміцнити позиції Козацької держави й остаточно здолати Річ Посполиту в збройній боротьбі.

Революція пережила злети і падіння, перемоги і поразки, торжество українських національних ідей і брак цілеспрямованих кроків щодо втілення їх в життя. Народне повстання показало кінетичну могутність українського суспільства, його волелюбство і недосконалість державної еліти, невміння нею скористатися народним поривом. Українська національна революція пережила запаморочення від успіхів і трагічні поразки, які, по-суті, звели нанівець народний гнів та його радикалізм у позитивному вирішенні тогочасних соціально-економічних та культурних проблем.

Список джерел інформації

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 8. Ч. I -- Київ-Львів, 1922. -- 336 с. (2-е вид.); Ч.II -- Київ-Відень, 1922. -- 224 с. (2-е вид.); Ч. III -- Київ-Відень, 1922. -- 288 с. (2-е вид.).

2. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т. 9. Пол. 1. -- Київ, 1928. -- 602 с.; Пол. 2. -- Київ, 1931 -- 1631 c.

3. Чухліб. Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. - К.: Арістей, 2005. - 640 с.

4. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - К.: Критика, 2006. - 584 с.

5. Лазарович М.В. Історія України .Навчальний посібник.-К.: Знання, 2011.-161-167 с.(2-е вид.).

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Причини, характер, рушійні сили визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Етапи національно-визвольної війни. Формування української державності в ході визвольної війни. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок.

    курсовая работа [80,9 K], добавлен 27.03.2011

  • Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.

    контрольная работа [33,5 K], добавлен 19.10.2012

  • Історичні передумови початку національно-визвольної війни 1648-1657 рр., постать Богдана Хмельницького. Основні події війни: битви під Корсунем, під Пилявцями, під Берестечком. Зборівський та Білоцерківський мирні договори. Історичне значення козацтва.

    реферат [219,1 K], добавлен 08.10.2009

  • Зміни в державному устрої українського суспільства у ході всенародного повстання 1648 р. Дипломатичні переговори взимку 1649 р., діяльність Б. Хмельницького. Битва під Зборовом. Поразка під Берестечком та її наслідки. Переяславська рада 1654 року.

    контрольная работа [35,9 K], добавлен 30.04.2009

  • Зовнішня політика та міжнародні стосунки Б. Хмельницького. Українсько-польські міжнародні відносини. Зв'язки з Туреччиною і Кримом. Розбудова Української козацької держави, її дипломатичі зв’язки. Монархізм Богдана Хмельницького. Зовнішня політика уряду.

    курсовая работа [60,8 K], добавлен 12.12.2016

  • Причини національно-визвольних змагань українців під проводом Б. Хмельницького. Початок Визвольної війни. Ліквідація польсько-шляхетського режиму. Військові дії в 1649-1953 рр. Становлення Української держави. Українсько-московський договір 1654 року.

    реферат [28,0 K], добавлен 26.08.2014

  • Політичне і соціально-економічне становище в Україні напередодні національно-визвольної війни. Характеристика політичного портрету Хмельницького та зовнішньополітична діяльність його уряду у південному регіоні. Відносини України з Османською Портою.

    реферат [43,6 K], добавлен 24.04.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.