Дипломатична діяльність Богдана Хмельницького

Зовнішня політика та міжнародні стосунки Б. Хмельницького. Українсько-польські міжнародні відносини. Зв'язки з Туреччиною і Кримом. Розбудова Української козацької держави, її дипломатичі зв’язки. Монархізм Богдана Хмельницького. Зовнішня політика уряду.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 12.12.2016
Размер файла 60,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИУКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТІМ. В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ ТА ПРАВА

Кафедра історії України

КУРСОВА РОБОТА З ІСТОРІЇУКРАЇНИ

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Миколаїв - 2014

Зміст

Вступ

1. Зовнішня політика та міжнародні стосунки Б.Хмельницького

1.1 Українсько-польські міжнародні відносини

1.2 Зв'язки з Туреччиною і Кримом

1.3 Українсько-московські відносини

2. Розбудова Української козацької держави та її дипломатичі зв'язки

2.1 Відновлення української державності Б.Хмельницьким

2.2 Монархізм Богдана Хмельницького

3. Основнінапрями дипломатії Хмельницького в пошуках виходу

3.1 Зовнішня політика уряду Б.Хмельницького (1648-1657)

3.2 Переяславська рада 1654 p.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Аналізуючи зовнішню політику Української козацької держави Б. Хмельницького, акцентую увагу передусім на дипломатичній діяльності гетьмана, на її відповідності нормам тогочасного міжнародного права.

У середині XVII ст. на арену суспільно-політичного життя Східної та Південно-Східної Європи рішуче виступила мало кому відома до того людина, діяння котрої, за словами одного із сучасників, швидко звернули «на себе очі всіх народів». А через десять років по тому вона пішла з життя, будучи, знову ж таки за висловом свідка тодішніх подій, «уславленим між монархами». Звали цю людину Богдан-Зиновій Хмельницький.

Без будь-якого перебільшення можна вважати, що розпочата великим українським гетьманом війна за визволення своєї батьківщини з-під чужоземного поневолення і створення національної держави справили серйозний вплив на політичний розвиток Східної і Південно-Східної Європи [2, с. 5].

Побутує думка, що державна політика і зразкова мораль - речі майже несумісні. Політичному діячеві доводиться відстоювати інтереси власного класу, нації чи навіть блоку держав і, тим самим, вступати у протиборство з суперниками. Тут, як і в кожній війні, часто судять лише переможених. Але ж політичному діячеві надзвичайно важливо зберігати зовнішні контури пристойності власної політичної лінії, її відповідності загальноприйнятним нормам. Той, хто нехтує цим правилом, рано чи пізно залишається без партнерів, а згодом і без союзників. Б. Хмельницькому, організаторові «державного заколоту» (на думку монархів усієї Європи), доводилося навіть більше зважати на політичні правила історичної доби, ніж будь-кому із «законних» володарів держав. Міжнародна суспільна думка не залишила б непоміченим порушення норм права і шляхетської «моралі» [3, с. 72].

Козаччині, зокрема Хмельниччині, присвячено багато праць як українських, так і зарубіжних науковців. Вагомий внесок у висвітлення проблематики зробив М.І. Костомаров. Його наукові розвідки «Про причини і характер унії в Західній Росії», «Думки про історію Малоросії», «Богдан Хмельницький» присвячено визвольній війні українського народу середини XVII ст. Доба Хмельницького посідає важливе місце в історичній концепції одного з найвидатніших українських істориків В.Б. Антоновича. Він доходить висновку, що провідною ідеєю суспільного життя українського народу є «принцип вічовий, принцип широкого демократизму і признання рівного права політичного задля кожної одиниці суспільства» [4, с. 176-177]. Особливу позицію щодо оцінки українського козацтва займав П. Куліш. У своїх історичних творах він не завжди позитивно оцінював козацтво та його провідників. Великий інтерес викликає погляд на козаччину ще одного видатного українського мислителя - М.П. Драгоманова. Він вважав, що боротьба українського козацтва з Польською державою була «боротьбою принципів», а не «боротьбою інстинктів». У боротьбі з Туреччиною козаки виступали представниками самостійної народної політики [4, с. 182-183].

Наукові праці В. Липинського про Хмельниччину привернули увагу сучасників. Під вплив його теорій потрапив Д. Дорошенко, дещо менше - І. Крип'якевич, який чимало публікацій присвятив дипломатичній історії XVII ст., різним соціально-економічним та суспільно-політичним аспектам цієї епохи. М. Грушевський збагатив українську науку узагальнюючими працями з історії Хмельниччини, в яких виклав власне бачення явища.

Актуальність дослідження. Період кінця XV - середини XVII ст. є визначальним у становленні українського етносу та його державності. Характерними рисами цього періоду були: народження українського козацтва, його еволюція від розбійницьких ватаг до структурованого козацького війська; утворення першої ЗапорозькоїСічі та козацької держави Б. Хмельницького - Війська Запорозького.

Участь Б.Хмельницького у козацько-селянських вiйнах 30-х рокiв XVII ст. вiдiграла велику роль у формуваннi його як полiтика. Цiвiйни мали мiжнародне значення i набули загальноєвропейського розголосу. До них виявляли постiйнийiнтерес держави, якi в той час визначали полiтичнийклiмат у Європi, зокрема Францiя, Iспанiя, Швецiя i особливо Ватикан.

Блискучiуспiхикозакiв у визвольнiйборотьбi сприяли швидкому зростанню їхньої репутацiї. Володарi європейський країн (наприклад, Швецiї, Трансильванiї, Голандiї) прагнули їх перетягнути на свiйбiк. НаприкiнцiТридцятилiтньоївiйни, в 1645 - 1646 рр., козацький корпус, який очолював Б.Хмельницький, був залучений на службу до французького вiйська принца Конде i в його складi брав участь в облозi та штурмiфортецi Дюнкерка.

Важливi i складнiдипломатичнi доручення Хмельницького гiдно i професiйно виконували його сподвижники, очолюючи посольства в рiзних державах. Керiвна козацька старшина пiд проводом Б.Хмельницького творила незалежну українську державу з європейським спрямуванням.

Мета та завдання дослідження. Його метою є всебічне вивчення комплексупроблем, пов'язаних з визвольною боротьбою на Україні у 1648-1657 рр. - складовою частиною тодішнього загальноукраїнського історичного процесу. Для реалізації цієї мети ставилися наступні завдання:

- дослідити й висвітлити динаміку розвитку, основні етапи, їх події, характер, рушійні сили, рівень і форми організованості, озброєння, політичні, соціально-економічні, демографічні наслідки визвольного руху середини ХVII ст. на Україні;

- вивчити зміст, характерні риси основних напрямків визвольного руху, їх взаємозв'язок та взаємовплив на розгортання цього процесу;

- сформувати висновки про особливості визвольної боротьби.

Об'єктом дослідження стала національно-визвольна і соціальна боротьба на Україні проти панування Речі Посполитої, польсько-шляхетської соціально-економічної політики, за утвердження української держави та нових суспільних відносин - невід'ємна частина загальноукраїнського історичного процесу середини ХVII ст.

Предметом дослідження виступають дипломатичні відносини Б.Хмельницького.

1. Зовнішня політика та міжнародні стосунки Б.Хмельницького

1.1 Українсько-польські міжнародні відносини

Богдан Хмельницький жив у складний час, визначальним фактором котрого в українському національному житті було те, що нащадки найкращих і наймогутніших оборонців українства в Речі Посполитій попадали під вплив панівної культури, переходячи до стану привілейованих членів польського суспільства. Великі українські магнатські роди, полонізуючись, відігравали важливу роль у державному механізмі Польщі, виконували функцію осередків, на які опиралася політика королівського уряду - національно-релігійної колонізації. Історичні традиції, віра, приналежність до української нації - все це шанувалося і зберігалося у цьому колі, а спроби більшості сенаторів у сеймі похитнути підвалини національного життя таких магнатів натикалися на їхній опір. В українському громадянстві викристалізувалося поняття батьківщини для окреслення всіх земель, котрі попадали під адміністративну владу польського уряду.

У той же період відбувалося сильне пожвавлення національно-релігійного руху. Поштовхом для цього стала Реформація в Європі, котра в кожному краї набувала особливих національних ознак. В Україні цей рух поширювався по міських культурних осередках і в монастирях. Утворювалися братства, друкарні, школи, академії. З'явилися релігійні полемічні трактати, твори з граматики, словники, описи історії, переважно житійна література.

Однак, поширення національно-релігійного руху було надто слабе,- щоб протиставитися полонізаційним впливам. Католицька церква наступала на східні землі, єзуїти відкривали свої школи і колегії, де можна було отримати високу освіту. Багато українських батьків, а поміж ними і Михайло Хмельницький, віддавали своїх дітей в науку до таких шкіл. Велика кількість з цих вихованців пізніше переходила на латинський обряд і зрікалася давнього кореня[13, c.27-29].

На кінець XVI ст. припадають перші українсько-польські війни, котрі в національно-релігійному відношенні розкрили суперечність переважаючої енергії однієї нації на політичне та економічне підпорядкування іншої. Це оформилося, зокрема, у впровадженні обмежень для цілого стану в українському суспільстві, котрий, властиво, претендував відігравати в Україні роль міцного форпосту полонізаційним впливам. У першій половині XVII ст. ці обмеження польського уряду вилилися у численні козацькі повстання, де національні мотиви перепліталися з безліччю соціальними.

При такому розвитку суспільства, віра в те, що королю заважають повернути вольності козакам і не дають шляху його добрій волі, була дуже сильною. Тому повстання Богдана Хмельницького в середовищі українців сприймалося, попри інші мотиви, черговим козацьким виступом, щоб захистити короля від сваволі магнатів.

Богдан Хмельницький також належав до тих людей, котрі сподівалися, що король поверне козаччині її давні вольності і виведе з того жалюгідного становища, в яке вона потрапила після ординації 1638 р. Але, знаючи силу законів Речі Посполитої, направлених в державному відношенні на виділення шляхти в пануючий у суспільстві стан, він не плекав ілюзії на ці надії. Це відчувалося також у козацькому середовищі; "Бог дасть, і військо наше може то само справити, що... від ляхів можемо боронитися і через короля, пана нашого, кривди нашої догодити. На що всі: гаразд говорить, бігме гаразд". Тому силою зброї Хмельницький намагався натиснути на сейм, щоб той дозволив королю підтвердити вольності козакам і надати нові.

Постає питання, яких привілеїв домагалася козаччина? Треба думати, що їхньою основою був козацький традиціоналізм, котрий базувався великою мірою на реформах Зигмунда Августа і Стефана Баторія. Головними пунктами політичних привілеїв (попри економічні та національні) може бути домагання встановити власне самоврядування, запровадити своє судочинство, звільнитися від юрисдикції воєводсько-старостинських урядників і т. п. У вимогах також традиційно окреслилася територія по ріку Случ, згідно з осідлістю козацьких громад[15, c. 24-26].

Деякі джерела дають підстави вважати, що Богдан Хмельницький протягом перших місяців намагався помірковано владнати конфлікт. Він, ймовірно, міг сподіватися, що після демонстрації своєї сили коронні регіментарі будуть поступливішими і польський сейм, можливо, навіть через чиєсь посередництво, зверне увагу на вимоги козаків, котрі передавалися запорожцями Миколайові Потоцькому через посольство ротмістра Хмелецького у березні. Вартий уваги факт, що анонімний автор діаруша про жовтоводську битву, досить детально описуючи посольство Хмелецького на Січ, вимоги коронного гетьмана до низових козаків і їхню відповідь, нічого не згадує про таку важливу умову повстанців (вона с у листі М. Потоцького до короля про це посольство), як ліквідація управління Речі Посполитої на козацькій "волості" по Білу Церкву: Хмельницький "...відписав, покірно просячи, щоб тільки п. краківський [каштелян] з України зараз відступив, а з ним [також] комісар, полковники, щоб військо Запорозьке стародавнім правом урядувалося, з-поміж себе обиралися гетьмани та полковники".

Першу згадку про те, що гетьман мав наміри мирно полагодити конфлікт, знаходимо у цьому ж діаруші при описі подій, які передували штурмові польських шанців козаками на Жовтих Водах. Ось що пише польський анонім, учасник битви: "Хмельницький з козаками, даючи нам вибір, [питав]: "Чи хочете трактувати, чи не хочете". "Хочемо", "Видайте козацькі клейноди, видайте гармати і ми вас відправимо до Крилова і до гетьмана [коронного] вас пустимо. А щоб цьому вірили, даємо вам заклад, який хочете". І дали Кривоноса та другого - Крису з Крилова". Проте, як зауважив М. Грушевський, подробиці цих переговорів - дуже непевні". Свої міркування має також І. Крип'яксвич: закладники використали своє перебування у польському таборі, щоб привести до повстанців реєстрових козаків.

Збереглася також вістка одного польського жовніра, котрий у міжчасі обидвох перших боїв утік з татарського полону і перед 20 числом травня доносив: "...Хмельницький хоче послати своїх послів до й.м.п. краківського на трактати". Важливо, що ця новина взята вістуном безпосередньо від татарина на ім'я Гумайза, отже побутувала в козацько-татарському таборі. Нічого, однак, докладнішого про наміри відрядити посольство від козаків до Миколая Потоцького після Жовтих Вод не маємо, тому важко зробити якийсь категоричний висновок на підставі однієї чутки. її, однак, варто взяти до уваги.

Набагато ціннішою і важливішою є московська відписка, яка була доставлена в Розрядний приказ 7 червня. У ній говориться, що 30 травня 1648 р. до Путивля з Ніжина приїхали "литовські торгові люди": ніжинський міщанин Антон Гаврилів і могильовець Дмитро Потапів. Вони привезли з собою відомість, що "...після... [Корсунської ] битви Хмельницький вислав своїх посланців до польського короля просити в нього привілей, щоб він дозволив їм бути в Запорогах по давньому звичаю, а ляхів до них в Запороги не посилати, а в містах би їх, козаків, урядникам і ляхам не управляти нічим, як давніше (не... ведать по-прежнему)". Найперше виникає питання, про яке посольство йдеться у відписці, датованій за Юліанським календарем? В інших документах не згадується про жодних послів Хмельницького перед відправкою полковника Федора Вешняка до Варшави. Думку про можливу таємну місію (про яку звичайні торговці знали у Ніжині, ймовірно, не раніше другої половини 20-х чисел травня) не слід навіть допускати. Але інструкція для козацьких комісарів від Війська Запорозького до Володислава IV була розроблена .лише через три дні після цієї дати - 2 червня. Отже, відписка передає хибний факт про козацьких послів до Варшави. Друге, що важливо, - цс зміст вимог, які, нібито, треба було передати до уряду Речі Посполитої. Вони перегукуються з тим загальним настроєм в суспільстві, котрий виражений у козацьких домаганнях ліквідувати коронну залогу на Січі (=знищити dejure ординацію 1638 p.) і звільнитися від польських адміністративних урядів у козацьких містах. Тому ідея про мирне врегулювання конфлікту Хмельницьким, як видно з відписки, була популярною до тої міри, що серед людей говорили не тільки про козацьке посольство до Варшави після перших перемог як про доконану подію, але й про ті умови, які посли мали представити королю[6, c. 42-44].

Аналіз цих джерел дає підстави критично поставитися до твердження, що гетьман вирішив направити посольство до Варшави на відомій семидесятитисячній раді на початку червня під впливом пропозиції Адама Кисіля через посередництво о. Петронія Ласка. Це зазначу попри те, що таке перебільшення ролі Адама Кисіля в організації першого козацького посольства до Володислава IV у 1648 році, вже існувало серед сучасників: "Коли Військо Запорозьке стало під Білою Церквою, а хан татарський в сто тисяч війська - під Владарівкою, лише в трьох милях від козацького війська, і вже своїми планами намірялися (zamysfyswoicobrocili) іти вглиб Польщі. Тим часом й. м-ть пан воєвода брацлавський відправив одного ченця з листом до Хмельницькою, старшого регіментаря козаків". Сам Адам Кисіль відзначав те, що саме він переконав Б. Хмельницького відправити козацьких послів до Варшави.

Причини повернення козацько-татарських військ до Білої Церкви і поміркованої інструкції послам до Володислава IV в сучасній інтерпретації викладені, здебільшого, у працях ЯнушаКачмарчика і Валерія Степанкова. Вони зводяться, головним чином, до двох пунктів:

1. До складної ситуації, що виникла для Богдана Хмельницького після Корсунської битви;

2. До досконалої орієнтації гетьманом у політичній системі польського суспільства. Причому більше уваги приділяється аналізові внутрішнього і зовнішнього становища України. Це виявляється у характеристиці відношення різних суспільних класів, станів і груп до повстання Хмельницького, а також при розгляді міжнародного становища, в якому опинилися Україна і Польща після весняної кампанії. З'ясування впливів цього останнього чинника на розвиток політичної програми гетьмана залежить від дослідження українсько-турецько-татарських, українсько-московських та інших відносин. Тому, не забігаючи наперед, тут зверну увагу лише на ті обставини, котрі спонукали гетьмана і старшину не згадувати у червневому посолсьві до Варшави про радикальніші вимоги (про що відомо з інших джерел), ніж ті, що були представлені на конвокаційний сейм.

Досі залишається невстановленим, кому адресувалася ця інструкція - королю чи сеймові: чи в день написання листа до короля від 12 червня 1648 р. і, відряджаючи посольство, Богдан Хмельницький не знав про смерть Володислава IV, вдавав, що не знає, чи просто не вірив у цю новину. Якщо гетьман знав, що король помер то наскільки щирим було його бажання трактувати зі шляхетським станом у сеймі? А якщо не знав, то де, крім особи Володислава IV та його оточення, він міг знайти підпору для захисту козаччини на таких трактатах? У першому і в другому випадках, однак, все зводиться до непоступливості польського шляхетського суспільства перед можливостями надати привілеї для козацтва[3, c. 27-28].

Одна річ при цьому, здасться, може не викликати сумніву, що подані пункти вимог, як уже зазначалося, не відображали поглядів ні козаків, ні їхньої старшини, ні українського суспільства в цілому. Вони дійсно здавалися для поляків занадто радикальними, особливо там, де йшлося про збільшення реєстру і повернення уніатських церков на православ'я на теренах Галичини -"... в Любліні, Красному Ставі, в Сокалі і в інших місцях...". На генеральній конфедерації конвокаційного сейму від 16 липня 1648 р. було вирішено перенести полагодження конфлікту православної церкви та унії до слекційного сейму на осінь. Але в Польщі покладали дуже великі надії на це посольство для встановлення миру з козацьким військом Богдана Хмельницького: На конвокації вирішили відправити в Україну Адама Кисіля з кількома вповноваженими, котрим "... даємо силу - писалося в конфедерації, - згідно з затвердженою інструкцією [прийти] до ґрунтовного замирення з Військом Запорозьким і те, що, згідно з тою ж інструкцією, буде виконано, має бути підтверджено на щасливій, дасть Бог, елекції нового короля (Рапа)". Отже, наприкінці липня Адам Кисіль отримав умови шляхетського стану, щоб замиритися з козаками, у відповідь на помірковані вимоги козаків з-під Білої Церкви. "... тепер привести їх до того, щоб мали комісара і пепковників, - марна справа...", - писав Адам Кисіль в одному з листів. Причому видно, як поляки мало сумнівалися, що Військо Запорозьке не пристане до трактатів. Шляхта дуже неохоче йшла на поступки: "[Посли] мають найбільше старатися за те, щоб з козаками прийти до такої домовленості, яка була постановлена на кумейківській комісії [1637 p.]. Якби, однак, [козаки] не далися пристати на такі поступки без великої загрози для республіки, тоді п.п. комісари наші мають твердо [добиватися] переяславської [угоди 1630 р.]". В іншій пізнішій інструкції до цих двох умов дозволялося піти ще й на треті умови до замирення, згідно з куруківськими статтями 1625 р. Козаки мали б взяти на себе багато зобов'язань: звільнити всіх полонених, віддати захоплену артилерію, відмовитися від договорів з ордою і від будь-яких зовнішніх і внутрішніх союзів, видати керівників повстання у Варшаву. В крайньому випадку рекомендувалося спровадити козаків на війну в Крим, але категорично заборонявся вихід на Чорне морс до турецьких берегів. З приводу реєстру, комісарам дозволялося піти на його незначне побільшення, але в такий спосіб, щоб Річ Посполита не збільшувала свій жолд. "... про число війська: захочуть дванадцять тисяч. - Писав А. Кисіль 29 червня. Наскільки буде можливо, так будемо торгуватися з ними". Оце і все, на що погоджувався "лицарський стан". Дванадцятитисячний реєстр, виплата грошей за попередню службу, питання релігії - все це або ігнорувалося, або ховалося за довгими розмовами. З цієї причини неправомірно було б сподіватися, що Хмельницький під Білою Церквою подасть для сеймової ухвали тіумови, котрі він пересказував М. Потоцькому через Тугай-бея.

Тут потрібно зважити на думку польських вчених, котра стосується устрою Речі Посполитої як станової монархії. Соціально-економічний статус привілеїв шляхти всіх народів держави не диференціювався етнічними або іншими чинниками. Для того, щоб шляхта могла вести переговори в Україні, їй потрібен був рівний партнер, котрий витворився лише наприкінці Хмельниччини в особі української покозаченої шляхти. Гадяцький трактат с свідченням такого порозуміння шляхти Польщі і князівства Руського (згідно з угодою). 1648 рік далеко відрізнявся від 1658-го. Вимоги козаків на початку повстання до шляхетського сейму, репрезентанта найвищої моральної чесноти gentisPolonicae - це сприймалося як вимоги зухвалих підданих і слуг, котрі привілейована каста Речі Посполитої не могла і не хотіла приймати.

Можна думати, що протягом зими-літа 1648 року, Богдан Хмельницький покладав найбільші надії на короля. Те, що Хмельницький після розгрому коронних військ у перших битвах не міг виступити проти Володислава IV, котрий збирався походом в Україну, було важливою причиною маршу з-під Корсуня до Білої Церкви. Ставши табором, він сподівався на наближення польського війська і починав фортифікаційні роботи. Згідно з Л. Кубалсю (на жаль, вчений не дав покликання), "регіментарі повинні були стягнути військо під Костянтинів, оглянути фортеці над Бугом і Случчю і боронити козакам вихід поза Білу Церкву". Не виключено, що під Білою Церквою Богдан Хмельницький хотів вступити в офіційні переговори з королем. Але передчасна смерть Володислава IV залишає всі ці питання відкритими і нез'ясованими[7, c. 69-71].

У червні, десь між 8 і 17 числом, гетьман прибув до Чигирина, де його вітали з перемогами над польським військом. Цс описав жидівський мемуарист Натан Ганновер, ймовірно, добавивши деякі легендарні перекази: "І коли [Б. Хмельницький] наближався до міста, всі мешканці вийшли йому назустріч з бубнами, а посеред танців та великої радості дали йому благословення і обрали його паном та князем над собою і над своїми нащадками навіки. І сказали йому: "З божої ласки ти є князем над нами, ти є збавителем, котрий визволив нас з рук панів польських, які нас утискали тяжкою працею!".

1.2 Зв'язки з Туреччиною і Кримом

Головним вістрям кримсько-турецького напрямку політики козацької адміністрації і польського уряду були спочатку плани Володислава IV довкола організації походу проти турків, а пізніше, коли сейм добився їхньої дезорганізації, - проблеми, що виникли під час українсько-татарського союзу. З боку Криму цей союз був наслідком напружених відносин з Польщею, зокрема, протягом 1647 р.

Сам розвиток внутрішнього життя Криму, викликаний міжусобицею ординських мурз, антиханськими заколотами і т. п., штовхав Іслам Гірея до зовнішньої експансії, щоб тим самим вирішити всі татарські чвари. Похід татар мав би відбутися наприкінці осені-початку зими 1647-1648 pp., але султан не дав свого дозволу, заборонивши ханові виступити як на Польщу, так і на Москву. Річ Посполита готувалася зустріти ворога дуже ретельно, зібравши наприкінці 1647 р. чимале військо (до 30 тис. жовнірів і 6 тис. козаків) і скликаючи посполите рушення. Після того, як минула загроза татарського нападу, коронний гетьман розпустив свої полки. Але попри султанську заборону хан відклав похід "до трави". Це рішення, як вважали, прийнялося під тиском мурз, котрі, ніби, уклали між собою і ханом таємну угоду, щоб "...їм всім іти з кримським царем в литовську сторону війною нинішньої зими". Як бачимо, відносини Польщі з Кримом за кілька місяців перед Хмельниччиною були такими напруженими, що ледь не привели до військових дій. Причому агресивність у взаємній політиці помітна тільки з татарського боку. Польські війська не дозволяли собі наступу на Крим - сильно позначилося негативне сприйняття сеймом таємних планів короля. На весну передбачався великий татарський похід.

Ще задовго перед посольством із Січі до хана 1648 р. між козаками і татарами відбувалися різні контакти, що наближали їхній союз. В'ячеслав Липинський звернув увагу, що лише тільки саме його оформлення козаками носило антидержавний характер. В силу недостатньої кількості турецьких матеріалів, не відомо, чи султанський двір дав свій дозвіл татарам вторгнутися в землі Речі Посполитої цього разу. Це, однак, є дуже важливим для з'ясування.

Складне становище Туреччини в тому часі, коли венеційці і перси, об'єднані між собою якимись спільними зобов'язаннями, наступали на Порту з обох боків, - на Стамбул і Вавілон, - мало свідчити про найменше бажання настроїти проти себе Варшаву і Москву. Це посилювалося неспокоєм у самому Константиноіюлі, де влітку, ніби, вибухнуло повстання при наближенні венецьких військ. Але кримські міжусобиці також були небезпечними для Османської імперії і невідомо, якою анархічною силою вони могли керуватися. Вся Польща була переповнена чутками про сувору реакцію Порти на виступ татар. Така реакція, як свідчили тогочасні новини в інтерпретації поляків, була викликана не тільки тому, що татарський хан порушив перемир'я Порти і Речі Посполитої, але й через потребу обороняти східні кордони імперії від Персії весною-влітку 1648 p.: "А з України та відомість прийшла до Варшави, що турчин наказав татарам, щоб відступили з Польщі, і щоб на персів якнайшвидше йшли". Як відгомін на цю весняну кампанію, 9 жовтня (тобто вже після двірцевого перевороту в Стамбулі) з'явилися польські новини з легендарним забарвленням, що "...наславши військо турків до Криму, турки мали всіх татарів постинати і відібрати та звільнити наших в'язнів з тої причини, що [татари] наважилися іти до Польщі на допомогу козакам проти поляків. Маючи перемир'я турків з поляками і бажаючи його твердо дотримуватися, [султан] застерігав [татар], щоб [вони] не дали приводу до [його] порушення...". Сам уряд Речі Посполитої намагався вплинути на Порту не тільки своїми чисельними посольствами (як головний привід до польсько-козацької війни тут наводився той факт, що Польща завжди перешкоджала козакам робити походи на Чорне море), але й через посередництво інших держав, зокрема -Франції[10, c. 153-154].

Це є один бік справи, на основі якого сучасні вчені роблять висновок, що негативна реакція султана на виступ Іслам Гірея була важливою причиною повороту хана в Крим з-під Білої Церкви, і ця реакція немалою мірою спричинилася до поміркованих вимог в козацькій інструкції послам до короля.

В тіні всіх цих чуток ховається інша тогочасна оцінка відношення султана до татарського нападу. У попередньому параграфі вже згадувалося про сумнівне твердження, ніби Б. Хмельницький просив Іслам Гірея III напасти на Галичину після Корсунської битви. По-перше, татари найбільше не були зацікавлені у встановленні миру між козаками і поляками з огляду на можливу українсько-польсько-московську коаліцію. Через це ханові не було потреби відмовляти козакам у поході. По-друге, ця вістка безпосередньо взята з листа хана до короля, у якому Іслам Гірей намагався виправдати свій напад, вимагаючи, натомість, чотирирічну Данину під загрозою повторного вторгнення через сорок днів. Він не боявся навіть сміливо прикритися іменем султана, що той, ніби, дав свій дозвіл на такий крок: "...найясніший і наймогутніший наш цісар [Ібрагім] наказав нам, щоб ми вторгнулися у ваші краї", власне, з причини, що данина (tribut) не виплачувалася. Така згадка про участь Порти в козацько-татарській акції не була звичайною і могла негативно відбитися на умовах виконання укладеного турецько-польського перемир'я, чого так боялися турки, згідно з вищенаведеними поширеними чутками. Якщо навіть дозволу і не було, а це був звичайний політичний хід, щоб показати свою опосередковану причетність до походу, то виходить, що Іслам Гірей не дуже боявся султана, бо сам вимовлявся за рахунок константинопольського двору.

Харківський історик П. Буцинський наводив відповідь султана на скарги поляків до Царгороду від червня, відображену в "подлинномписьме" великого візира до канцлера Юрія Оссолінського (автор не наводить дати), котрий зберігався в Москві у Польській Коронній метриці: "...так як король протягом кількох років нештатне ханові данини, яку належить давати по договору, недавно між нами укладеному (1646), і не стримує козаків від нападів на Чорне морс, то ми наказали йому, щоб він напав і опустошив польську державу". Дуже подібний за змістом лист візира до канцлера наводить у своїх записках Мартин Голінський, казимирський райця, але відносить його до часу коронаційного сейму": "... і поскільки ви не дали традиційної данини (zwyczaynychdarunkow) за чотири роки, ми наказали [ханові], щоб [він] напав і пустошив володіння польського короля, так як в затверджених листах перемир'я, вами нам даних, написано, що поки польський король буде давати татарському ханові традиційну данину, до тих пір татарські війська до вас вторгатися і людей ваших в неволю брати не будуть". Однак, тут є застереження, що лист, переписаний Голінським, датований часом через кілька місяців після весняної кампанії і ця інформація візира могла бути підробленою під поточний політичний момент, який склався в Туреччині на осінь 1648 р. В таких місцях особливо сильно відчувається нестача турецьких джерел, з чим треба поки що рахуватися, і тому лист можна вписати в загальний контекст подій першої половини року.

Серед польських урядових кіл розповсюдилися тривожні настрої вже після смерті короля: "Та річ, однак, страшна, на котру Речі Посполитій треба мати велике око, щоб нам ця смерть короля й.м. не привела під Кам'янець-Подільський сілістрійськогобашу з кількадесятьма тисячами турків"[5, c. 102-104].

Про турецько-татарські і турецько-козацькі стосунки 1648 р. подає відомості також Мустафа Насім, котрий від 1709 р. перебував на посаді державного історика в Туреччині, Згідно з фактами, наведеними ним у розділі, візир Ахмед паша "не вшанував почесною одежою" татарського вістуна, котрий на початку липня, як вважає О. Пріцак, привіз новину, що Іслам Гірей, взявши великий ясир, "... спалив і знищив укріплення приносячих нещастя русів..."; "Руси з нами заключили мир. Чому хан зробив на них наїзд?" Вчений зробив висновок, що у цьому місці згадується договір між козаками і Туреччиною, укладений, ймовірно, в результаті місії ФилонаДжалалія на початку червня 1648 р.69 Це припущення не підтверджується документами, але запе-речення, котре висловилося в літературі, дуже загальне і поверхневе70. Далі, згідно з Насімом, султан відправив свого повіреного ("майстра церемонії") разом з татарським резидентом у Стамбулі, щоб оголосити догану Іслам Гіреєві: "... вони явилися у хана і передали (йому) доручену їм нагану". Тут знаходимо цікаве місце про перспективи українсько-турсцького союзу як їх бачив Іслам Гірей: "Якщо Аллах схоче, в мене єсть план, щоб руський король (ru'sqraly) назначався правительством так, як молдавський".

Є кілька повідомлень, що Б. Хмельницький просив у султана дозволу зайняти молдавський господарський престол. Причиною, мовляв, було те, що господар Василь Лупул, видавши свою дочку заміж за литовського гетьмана ЯнушаРадзивіла, відправив у Литву свої скарби, а сам, як зрадник, зійшовся з поляками проти турків. Таку інформацію гетьман передавав у кількох посольствах до Туреччини. "Взнавши про це, - записує Мартин Голінський, - господар волоський повідомив про все Річ Посполиту коронну, зібравши війська більше, як двадцять тисяч". Ймовірно, це міг бути початок молдавської політики гетьманського уряду.

Самі татари були дуже обтяжливими для козаків: "... не знаю, чи буде то гаразд, - з промови запорожця на одній із скликаних рад того часу, - аби ми мали поганів собі за опікунів брати. Бог дасть, і військо наше може то само справити, що попри тих поганів від ляхів можемо боронитися". На підставі переказів, котрі побутували у Польщі, нунцій Торрес доносив, що Хмельницький "... сам відчуває до татар деяке недовір'я і страх, так як він повністю залежить від них, а число їх з кожним днем все збільшується..." Одразу після перших перемог у травні у козацькому війську, як свідчив у червні взятий поляками в полон козак Григорій з Вільшани, була зібрана нарада, де обговорювалося, в який спосіб можна позбутися татар[8, c. 79-82].

1.3 Українсько-московські відносини

Ще один важливий напрямок зовнішньої політики - московський. Відчувається досить сильне напруження у царя як з Польщею, так і з козаками. З Польщею - через невирішені проблеми в польсько-московських відносинах після укладення Поляновського миру 1632 p.; з козаками - керуючись своєю обережною політикою у відносинах з Річчю Посполитою, а, зокрема, протягом першого року -козацько-татарського союзу. Договір з Польщею 1647 p., котрий вступив у силу з початком І 648-го, був лише зовнішньою оболонкою, що маскувала польсько-московські протиріччя, але залишався дуже важливим чинником, щоб загострити козацько-московські. Повстання Хмельницького на Січі, посольство в Крим та інші події початку 1648 р. сприймалися Москвою, як належалося сприймати черговий козацький бунт проти шляхетського устрою: "І тобі б Адаму Свентолдичу (Кислю) про то черкаське відступлення від королівське величності і зраду відати [потрібно] і королівську величність повідомити". Це є відомість московських послів з Криму, які доносили про чотирьох козаків, що просили в Іслам Гірея допомоги в поході проти поляків. Московський цар дійсно боявся татарського нападу з Польщі за східний кордон, але він був далекий від того, щоб беззастережно виконувати умови спільної боротьби з Кримом, що закладалися угодою 1647 р. Здається, що крім Поляновського миру тут немалу роль відіграло і те, що татарська інвазія переплелася з козацьким бунтом, і Москва не мала наміру втручатися у внутрішні справи сусіднього королівства. З Хмельниччиною Олексій" Михайлович мав би пов'язувати плани не тільки щодо повернення Смоленська і Сіверщинй, але й, можливо, приєднання нових земель, що пізніше було оформлено Переяславською радою. Саме у середин? XVII ст. починає набирати нової сили московська теорія III Риму, котра в часі "смути" опинилася в тимчасовому занепаді. З цього погляду цікавими є відомості взятого поляками в полон козака Олексія Тучка, котрий у червні 1648 р. повідомляв, що у Хмельницького були московські посли, які іменем царя говорили: "якщо б [ти] мав до себе кликати татар, то маєш нас готових, тільки б нам все по Дніпро відступив, а ми, об'єднавшись, поляків за Віслу заженемо і посадимо на королівство московського царя". Про це збереглися також пізніші новини від лютого 1649 p.: коли гетьман відступить цареві пограничну Україну, то Олексій Михайлович обіцяв надати допомогу - сорок тисяч вій-ська80. Ці легендарні вістки, однак, слід сприймати не як причинки до політичної історії, а як вирази настроїв в українському суспільстві, котрі випливали з українсько-московських відносин.

30 травня цар дійсно оголосив свій указ зібратися військам на кордоні з Україною, а сам розпочав налагоджувати активні дипломатичні зв'язки з польськими урядовцями. Наслідком польсько-московських відносин в період перших козацьких перемог було те, що прикордонні українські міста починали укріплюватися, очікуючи наступу зі сходу. На самому пограниччі зібралося до сорока тисяч московських стрільців. На цс військо сильно розраховували як поляки, так і козаки. Протягом весни-літа між ними, власне, велася дипломатична боротьба якнайменше за те, щоб залишити царя нейтральним[11, c. 136-138].

Чутки про те, що Москва хоче зламати перемир'я і наступати на Велике князівство Литовське, поширювалися у польському суспільстві вже у червні, тобто, якраз тоді, коли пограничні московські воєводи чекали наказу Олексія Михайловича перейти кордон. Ці чутки стали ще сильнішими, коли зросли народні рухи на Сівсрщині, Чернігівщині і в околицях Смоленська. Відверто припускалося, що вони були спровоковані московською владою84. "Хмельницький з Москвою мають таємні зносини (conspiratig) і вже опанували Сіверщину". У листопаді єзуїт Андрій Мокрський повідомляв Яна Казимира: "Москва йому, говорять, війська готує. Також з тим [Хмельницький] наміряється до Москви писати, щоб під Смоленськ приходила". У цих розмовах було мало правди, за винятком, хіба що, можливої таємної підтримки повстанців під час облоги Смоленська, але й це дуже непевно. Наскільки відомий лист Хмельницького до царя від 8 червня 1648 р. сприяв розповсюдженню таких чуток - невідомо, але певний вплив мусив бути. Інше питання, пов'язане з цим листом, на яке, однак, також важко дати відповідь: чи мотив традиціоналізму був однією з причин його написання? Маю на увазі те, що після смерті Стефана Баторія у 1587 р. московські посли - можайськийнамісник Єлизар Ржсвський і дяк Захар Свіжасв - привезли від царя Федора Івановича грамоту: "... і могло б статися [так, щоб] обом господарствам під одною нашою царською рукою [бути] і проти всіх ваших неприятелів стати заодно". Чи не могло запрошення Олексія Михайловича Богданом Хмельницьким на варшавський престол асоціюватися у гетьмана та його прибічників, поза іншим, з козацькими вольностями Стефана Баторія?

Попри всі вищенаведсні новини, українсько-московські відносини протягом весни-літа 1648 р. залишалися дуже невизначеними. Маючи юридичну підставу - договір 1647 р. - Польща дипломатично явно переважала над козаками, котрі апелювали здебільшого до спільної віри. Про те, як поляки намагалися внести непорозуміння у стосунки між козаками і Москвою з приводу релігійного питання, свідчить польський комунікат для великих московських послів (без дати): "... та війна почалася не через віру, бо вона ніколи [у нас] не мала і не мас жодної кривди... [...] Якщо б війна [була] за віру, [то] чому ж ті люди [її] забули. Не маючи боязні Божої перед своїми очима, не інакше, як погани, не лише монастирі, міста, двори, села римсько-католицькі, але церкви, монастирі тої ж релігії грецької палили, плюндрували..."89. Подібні речі, звичайно, не мали великого впливу на відношення царя до козаків, котрий керувався своїми інтересами. Взагалі, польські комунікати такого змісту розповсюдилися у Речі Посполитій, коли поляки вже не мали такої твердої впевненості у московських силах, як першого року[17, c. 142-144].

Козацька адміністрація дуже енергійно вживала заходів для залучення московського війська на свій бік. Але відносини не були стабільними. Козаків дратували зв'язки Москви з Адамом Кисілем, Яремою Вишневецьким та іншими польськими урядниками. Перехоплювалося кілька московських посольств, в чиїх листах виявлялася приязнь і зичливість московського царя до бажаного успіху поляків. Кореспонденція Хмельницького з пограничними воєводами була дуже нерівномірною: від прихильного запевнення у своїй дружбі - до погроз збройною силою напасти на воєводства і спустошити їх. Особливо відчувалося напруження у липні - серпні, коли готувалася нова велика кампанія на захід. Цар продовжував дотримуватися своєї політики і ухилявся від конкретних дій. На час початку походу козаків під Старий Костянтинів наприкінці липня українсько-московські відносини залишалися нез'ясованими і навіть запрошення царя до польської корони не вносило у їхній розвиток якоїсь визначеної певності. Це посилювалося тим, що Москва не прибирала своїх стрільців з кордону, про що є кілька звісток від кінця липня і протягом серпня: "Москва з військом проти татар на кордон прийшла готовою в кільканадцять тисяч, війська 80.000": "Московський посол іде з виявом дружби (cumdcnunliationcamicitiac) і зі своєю готовністю, що на поганство хоче [прислати] на поміч сорок тисяч війська, бажаючи, щоб заспокоїлися з козаками"; литовський посол, повернувшись, доносив, "... що Москва вдячно його прийняла і сам цар, запевняючи у своїй приязні і [бажанні] щиро дотриматися миру, також обіцяючи дати всіляку допомогу проти татар, і вже війська мос-ковського зібралося (iesi) кількадесять тисяч при панах поляках іти проти татар"90.

Заграючи з козаками, московські воєводи звертали увагу на титули Богдана Хмельницького, і це в московському суспільстві мало неабияке значення, з огляду на пізніші претензії до поляків, що стали приводом до польсько-московської війни у 1654 р. Зберігся чорновий варіант відповіді путивльського воєводи Никифора Пле-щеева на різкий лист Богдана Хмельницького від 11 липня 1648 р.9і У цьому чорновику в титулі гетьмана - "Богдану Хмельницкому, гетману с войскомЗапорожским" - після слова "войском" викреслено "его королевскоговеличества". В такий спосіб воевода хотів підкреслювати владність Хмельницького?

Попри наведені вище згадки про військову допомогу полякам, останні самі залишалися у великій невизначеності. Наслідком їхньої кореспонденції з воеводами і самим царем були безконечні обіцянки Москви дотримуватися миру і всіляко сприяти добросусідським стосункам. Дальше цього не пішло, але в уряді Речі Посполитої виробилася сильна настановка, що Москва проти Польщі не виступить; "Не можна покладатися на... [Русь], - писав коронний підчашій М. Остророг до канцлера Ю. Оссолінського, - ані їх використати, а лише очікувати порятунку з Москви, Великої Польщі і Литви. Про це також говорилося на конвокаційному сеймі 16 липня: "... погодились ми на те, щоб з чужоземними сусідами відновити [мирні] пакти і одразу до [них] всіх були відправлені посли. [...] Вже твердо надіємося (Lubo...confidimus) [на] підтверджену приязнь Московської держави..."94. В самому польському суспільстві говорили, ніби Вишневецький "... москви має немало у своему війську...", пояснюючи це тим, що або цар прислав стрільців на прохання поляків, або вони були завербовані на наємну службу. Олексій Михайлович вимовлявся від військового вторгнення тим, що готовий підтвердити договір, нехай тільки поляки оберуть собі короля[14, c. 215-217].

2. Розбудова Української козацької держави та її дипломатичі зв'язки

2.1 Відновлення української державності Б.Хмельницьким

Найвеличнішим здобутком Богдана Хмельницького та його соратників стало відновлення української державності у формі Козацької держави. Підняте на Січі повстання швидко переросло в українську Національно-визвольну війну, під час якої була створена ця держава. Вже в перші місяці ні в кого не було сумніву, що Богданові йдеться не просто про вичавлювання у Варшави якихось поступок, а про поширення своєї влади на всій українській території. Польські урядовці, хоча й попервах презирливо обзивали гетьмана гультяєм, свавільником, розбійником і навіть "останнім виродком у Речі Посполитій", а проте добре розуміли, якими загрозами повіяло з України.

Територія, на яку Б. Хмельницькому вдалося поширити свою владу, швидко набула всіх атрибутів держави, як-от: адміністративно-територіальний поділ, політичний устрій, центральні та місцеві органи влади, суд, армія, символіка, фінанси, митниці, дипломатична служба, розвідка й контррозвідка.

Ще в березні, на зорі повстання, коронний гетьман Миколай Потоцький нарікав, що козаки "хочуть необмежено панувати на Україні, складати договори з іноземними державами і те все робити, що їм подабаеться". Після перших славних перемог на Жовтих Водах та під Корсунем, коли війною з польською владою була охоплена величезна територія від Новгорода-Сіверського до Поділля та Східної Волині, скрізь по Україні чутно було, що "держава від вас, ляхів, перейшла до нас, козаків". Спантеличені шляхтичі писали, що Б. Хмельницький "сам вже паном чи князем чиниться", що "творить нове князівство", тобто державу.

І гетьман її справді створював. По мірі просування козацького війська на захід, він підбирав під свою булаву визволені території, де одразу організовував нові українські органи державної влади. В кінці 1648 - на початку 1649 pp. остаточно склався адміністративний поділ держави та механізм управління. Це була держава, скроєна на військовий лад, бо ж попереду чекали безкінечні війни з супротивниками. У тих умовах, як не крути, а увесь механізм управління мусив слугувати в першу чергу військовим потребам. На полі бою тоді вирішувалося, існуватиме держава чи ні.

Зразком, на який взорували Б. Хмельницький та його соратники, став устрій Запорізької Січі, республіканський за своєю суттю. Прислужилося також створення в 1625 р. поза Січчю шести козацьких полків - Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського та Білоцерківського[4, c. 46-47].

В адміністративному відношенні Українська козацька держава була поділена на полки, а полки на сотні. Полково-сотенний устрій мав військово-територіальний характер. Полк чи сотня - це водночас і певна територія, і військова одиниця, яку виставляла ця територія до українського війська. У часи Б. Хмельницького число полків та сотень постійно змінювалося відповідно до поточних потреб та територіальних меж держави. За реєстром 1649 p., наприклад, існувало 16 полків. У кожному полку налічувалося 10-29 сотень.

Територія Козацької держави неодноразово зазнавала змін. Заповітна мета Б. Хмельницького полягала в тому, щоб зібрати під своєю булавою усі етнічні українські землі. "Виб'ю з лядської неволі народ руський (тобто український. - Авт.) увесь... по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть, мовчіть, ляхи", - заявляв він королівським комісарам на переговорах у Переяславі на початку 1649 р. Російському послові Григорію Унковському гетьман говорив, що вимагає, аби поляки "поступилися б мені всією Білою Руссю по тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми в підданстві і в неволі бути у них не хочемо". Цю точку зору гетьман відстоював до скону. Коли у 1656 р. союзник - трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці заявив про свої претензії на деякі західноукраїнські землі, українські посли твердо вимагали закріпити в тексті договору за Козацькою державою "всю Русь по Віслу". Б. Хмельницький також відкидав будь-які претензії Швеції на Галичину й Підляшшя.

Однак реально поширити свою владу на всю етнічну українську територію гетьманові не вдалося. У 1649 р. під Зборовом він змушений був погодитися на те, що під його булавою перебуватимуть Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Західний кордон проходив по лінії м. Бар - Старокостянтинів - р. Случ - р. Прип'ять - м. Любеч -м. Стародуб. Східний збігався з тогочасним кордоном між Річчю Посполитою та Московією. Після Берестецької катастрофи 1651 р. Білоцерківський мир обмежив Козацьку державу Київським воєводством, хоча на практиці відповідний пункт угоди залишився мертвою буквою й ніколи не виконувався. Блискуча перемога під Батогом (1652) призвела до остаточного поновлення влади гетьмана на території, свого часу обумовленій Зборівською угодою[1, c. 52-53].

За своїм суспільним устроєм Українська козацька держава була республікою. Уся повнота влади належала загальній козацькій раді. У роботі ради теоретично мав право брати участь кожний козак. У полках і сотнях збиралися, відповідно, полкові і сотенні ради. Ради вирішували найважливіші питання й обирали старшину свого рівня, яка керувала державою в міжчасі. Генеральна (загальна) рада обирала генеральну старшину, тобто уряд держави - гетьмана, генерального писаря, генерального суддю, генерального обозного, генерального бунчужного та інших посадовців. Столицею держави в ті часи було місто Чигирин. Тут резидував гетьман Б.Хмельницький - найвища посадова особа держави.

Богдан зумів міцно поставити на ноги дипломатичну й митну служби, фінанси, розвідку й контррозвідку. Він усіляко дбав про внутрішню стабільність держави й без жодних вагань розправлявся з бунтами, які загрожували кинути його омріяне дитя у вир анархії та безладдя.

Добре розуміючи роль еліти, Б. Хмельницький надавав особливу увагу проблемі її формування та зміцнення. Утворена в горнилі Національно-визвольної війни, нова українська еліта потребувала часу для того, щоб стати зрілою й досвідченою. Основу її склали козаки. До них долучилася частина шляхти, яка сприйняла ідею війни. Сам шляхтич з походження, гетьман ніколи не був природним ворогом шляхти. Навпаки, він усіляко дбав про те, щоб привернути на свій бік якомога більше представників старої української еліти - шляхти, - для якої управляти державою, представляти й боронити її було професійною справою. Масова підтримка еліти зробила б Козацьку державу легітимною в очах сучасників, дозволила б консолідувати суспільство й виступити єдиним фронтом проти Варшави та інших супротивників. Б. Хмельницький звертався із закликами до шляхти, навіть до князів, видавав універсали на підтвердження шляхетських маєтностей. Хоча не раз і заявляв: "не відступлю від черні, бо це праварука наша", але вимагав від селян виконання "звиклого послушенства", особливо на користь тих шляхтичів, які підтримали визвольну війну. Він висував шляхту на визначні державні посади. Вже у 1649 р. більшість важливих посад у державі посіли вихідці зі шляхти[1, c. 55].

По мірі утвердження Козацької держави на її бік переходило все більше й більше шляхтичів. Зі шляхти походили такі видатні діячі, як: Юрій Немирич, Прокіп Верещака, Данило та Іван Нечаї, Іван Богун, Іван Виговський, Павло Тетеря, Самійло Богданович-Зарудний, СилуянМужиловський. Проте основна маса шляхти, особливо середньої та магнатів і князів, не підтримала Б. Хмельницького. З верхівки тільки збіднілий князь Четвертинський та Юрій Немирич опинилися в таборі гетьмана. Решта воювала на боці Варшави, а потім, зазнавши остаточної поразки, почала швидко спольщуватися. Це була велика трагедія українства, коли його покинула стара еліта - мозок нації - та ще й розв'язала братовбивчу війну на користь одного із сусідів.

Одночасно з розбудовою держави Б. Хмельницький ледве не з перших днів усіляко дбав про зміцнення свого становища як гетьмана. Адже в умовах постійної зовнішньої загрози живучість держави залежала від внутрішньої стабільності. З молоком матері всмоктавши стиль козацького життя, Богдан добре знав вади козацтва, особливо низів. Саме поведінка низів, учорашніх селян, становила найбільшу внутрішню небезпеку. Низам, схильним до анархії й популізму, важко давалася "наука" тактичних поступок і компромісів заради досягнення кінцевої мети. На пам'яті Б. Хмельницького було чимало випадків, коли гетьмани клали булаву під впливом мінливих настроїв голоти. Сам він завдяки непересічному військовому талантові та організаторським здібностям користувався високим авторитетом. Але також не вберігся від виникнення заколотів. Втілення в життя таких анархічних сценаріїв загрожувало крахом держави[1, c. 56].


Подобные документы

  • Політичне і соціально-економічне становище в Україні напередодні національно-визвольної війни. Характеристика політичного портрету Хмельницького та зовнішньополітична діяльність його уряду у південному регіоні. Відносини України з Османською Портою.

    реферат [43,6 K], добавлен 24.04.2009

  • Формування козацької старшини. Військова адміністрація полків в Україні. Станові ознаки козацької старшини. Персональний склад козацької старшини армії Богдана Хмельницького. Поєднання ідеї козацької соборності з традиціями українсько-руської державності.

    реферат [28,0 K], добавлен 01.07.2011

  • Молоді літа Богдана Хмельницького. Життя та політична діяльність Богдана Хмельницького. Гетьманування Богдана Хмельницького. Смерть Гетьмана. Богдан Хмельницький зробив перші кроки до незалежної України.

    реферат [391,8 K], добавлен 09.11.2002

  • Дослідження політичного і соціально-економічного становища в Україні напередодні національно-визвольної війни. Геополітична доктрина гетьмана Богдана Хмельницького. Україно-молдовські відносини до середини XVII століття. Наслідки "Молдавського проекту".

    курсовая работа [1,8 M], добавлен 09.04.2017

  • Зовнішня політика Хмельницького на початковому етапі війни. Відносини з кримським ханом. Військові походи і дипломатичні стосунки гетьмана з Московією. Переяславська угода 1654 року та "Березневі статті". Особливості української дипломатії 1655-1657 рр.

    реферат [49,6 K], добавлен 26.05.2013

  • Історія виникнення і становлення української державності, багатовікова боротьба народу за свою незалежність і суверенітет. Роль національної революції у створенні козацької держави Хмельницького. Укладення Переяславської угоди та спадковість гетьманату.

    курсовая работа [42,0 K], добавлен 03.01.2011

  • Коротка біографія Богдана Хмельницького: думки про місце його народження, викуплення з неволі, контакти з автономістичними колами української шляхти й вищого православного духовенства. Характеристика діяльності Богдана Хмельницького як глави держави.

    биография [27,4 K], добавлен 05.02.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.