Політика Богдана Хмельницького щодо Молдавії у контексті геополітичних процесів Східно-Центральної Європи

Дослідження політичного і соціально-економічного становища в Україні напередодні національно-визвольної війни. Геополітична доктрина гетьмана Богдана Хмельницького. Україно-молдовські відносини до середини XVII століття. Наслідки "Молдавського проекту".

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 09.04.2017
Размер файла 1,8 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика Богдана Хмельницького щодо Молдавії у контексті геополітичних процесів Східно-Центральної Європи

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Українська держава середини XVII століття

1.1 Політичне і соціально-економічне становище в Україні напередодні національно-визвольної війни

1.2 Геополітична доктрина Гетьмана Богдана Хмельницького

РОЗДІЛ ІІ. Політика Б. Хмельницького щодо Молдавії: причини, завдання, процес, наслідки

2.1 Україно-молдовські відносини до середини XVII століття

2.2 «Молдавський проект» Богдана Хмельницького

2.2.1 Перший молдовський похід

2.2.2 Другий молдовський похід

2.2.3 Третій молдовський похід

2.3 Наслідки «Молдавського проекту»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Період українсько-польської війни під проводом Богдана Хмельницького став часом розвитку української козацької дипломатії. Головною метою зв'язків з іноземними державами був пошук потенційних союзників у боротьбі за здобуття та відстоювання козацьких привілеїв. Якщо з більшістю країн, з якими Богдан Хмельницький підтримував міжнародні зносини, Військо Запорозьке «загравало», то деяким, насамперед Молдовському князівству, воно намагалося диктувати свої умови.

Молдова, яка була васалом Османської імперії, безпосередньо межувала з новоутвореною державою Богдана Хмельницького, а отже могла бути потенційним союзником чи ворогом. Для забезпечення необхідної «лінії поведінки» молдовського господаря Богданом Хмельницьким було здійснено три походи на територію князівства, які в історію увійшли під назвою «Молдовських».

Такий розвиток відносин неоднарозово розглядався вітчизняними та зарубіжними істориками. Дехто вбачав в них і просто грабіжницькі напади, і намагання здобути відданого союзника, і шляхом династичного шлюбу підняти авторитет козацької держави, і крок до встановлення монархії, шляхом породичання з молдовським господарем (формально «монархом») тощо. З впевненістю можна лише стверджувати, що Молдовське князівство становило в планах Богдана Хмельницького окремий проект. Існує багато точок зору стосовно даного питання і розглядаючи дану проблему необхідно розглядати усі ці точки зору. Об'єктом дослідження є геополітичні процеси в Східно-Центральній Європі у середині XVII ст.

Предметом дослідження є політика Богдана Хмельницького щодо Молдавії у контексті геополітичних процесів Східно-Центральної Європи. Мета курсового дослідження полягає у всебічному дослідженні політики Богдана Хмельницького щодо Молдавії у контексті геополітичних процесів Східно-Центральної Європи. При цьому вбачається вирішення наступних завдань:

1) Висвітлити політичне і соціально-економічне становище в Україні напередодні національно-визвольної війни;

2) проаналізувати геополітичну доктрину Гетьмана Богдана Хмельницького;

3) дати аналіз україно-молдовським відносинам до середини XVII століття;

4) дослідити перший молдовський похід;

5) охарактеризувати другий молдовський похід;

6) дослідити третій молдовський похід;

7) з'ясувати наслідки «Молдавського проекту.

Методологічною основою курсової роботи послужили як загальнонаукові підходи, так і суто історичні. У процесі збору, опрацювання матеріалу та його аналізу використовувались методи історіографічного аналізу та джерелознавчої критики, системного аналізу, статистико-аналітичні та структурно-функціональні методи, а також історичні та хронологічні методи пізнання.

Історіографія та джерельна база дослідження. У ході дослідження використовувались опубліковані наукові праці, вітчизняна література та матеріали Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки та наукової бібліотеки Рівненського державного гуманітарного університету, а також інтернет-ресурси.

Так, було використано праці таких провідних науковців, як В. Антонович [1], В. Брехуненко [3, 4], В. Голобуцький [5], В. Горобець [6], Я. Качмарчик [9], С. Коваленко [11], М. Котляр [13], П. Крип'якевич [14], В. Смолій [18], Т. Чухліб [23], Н. Яковенко [24], М. Костомаров [12] та ін.

Також будо зосереджено увагу на Літописі гадяцького полковника Григорія Грабянки [15] та літописі Самовидця [16]. Їх матеріали дали змогу відкрити нові грані у політичній діяльності Богдана Хмельницького.

Таким чином, аналіз джерел різного походження дозволили з достатньою мірою достовірності дослідити сутність проблеми і створили достатнє підгрунтя для реалізації поставлених у дослідженні завдань.

Хронологічні межі дослідження охоплюють початковий етап національно-визвольної війни, а саме 1648-1653 рр. XVII століття. Нижня межа характеризується спробою схилити молдавського господаря Василя Лупула до встановлення добросусідських відносин з Гетьманщиною, а верхня - втратою актуальності «Молдовського проекту» у зв'язку з загибеллю сина Б. Хмельницького Тимоша.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Гетьманщини у досліджуваний період, а саме території Наддніпрянщини, Сіверщини, Полісся та Східного Поділля, а також територію Молдовського князівства.

Структура дослідження визначається змістом проблеми, методами і завданнями. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, а також списку використаної літератури та джерел.

Практична цінність здобутих результатів визначається доцільністю використання їх для написання наукових публікацій з історії України, для підготовки до практичних та лекційних занять, а також у практичній площині роботи вчителя в школі.

РОЗДІЛ І. Українська держава середини XVII століття

1.1 Політичне і соціально-економічне становище в Україні напередодні національно-визвольної війни

У першій половині ХVIІ ст. більшість території перебувала під владою Речі Посполитої. Ще в ХV ст. польські феодали захопили Галичину і Західне Поділля, а після Люблінської унії (1569 р.) - Волинь, Київщину і Брацлавщину. Згідно з умовами Деулінськогоп перемир'я (1618 р.) і Поляновського мирного договору (1634 р.) між Росією та Польщею до останньої відійшла Чернігово-Сіверщина. Закарпаття і Північна Буковина залишалися під владою угорських та молдавських феодалів.

Українська нація, перебуваючи в складі Речі Посполитої, не мала жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на утворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність.

В середині XVII ст. польська політика спричинила денаціоналізацію української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалося з польською на платформі польської національної ідеї. Послідовно проводився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у зайняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого основні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків [24, с. 342]. Отже інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечливість із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Колоніальний характер польської політики виразно окреслився і у сфері національно-релігійній. Відверто цинічною була вона щодо православної церкви. Докладалось всіх зусиль до її ліквідації та впровадження уніатства і католицизму: закривали православні церкви і монастирі, а водночас зводили католицькі храми, всіляко сприяли місіонерській діяльності католицьких орденів; зневажали релігійні почуття православних та навертали їх (часто силоміць) в уніатство чи католицизм. Дискримінація також торкнулася української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх, хто брав участь у національно-релігійному гнобленні.

Напередодні визвольної війни помітно зростає панщина, яка, наприклад у Східній Галичині та на Волині становила 5-6 днів на тиждень [20, с. 134].

У цей період в Україні починається процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувається зародження мануфактурного виробництва. Особливо виразно це виявилося в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства - за своєю суттю фермерського.

Протиріччя між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає одним з основних причин «вибуху» 1648 року. Козацтва виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно відрізнялися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацького стану не міг не викликати збройного спротиву.

Завершуючи аналіз питань, які привели до революційного вибуху українського народу у 1648 р., варто звернути увагу й на психологічний фактор. Зокрема голодування переважної більшості людей, постійна втрата всіма прошарками української спільноти власності, репресії з боку державних структур, повзучий процес закріпачення створили в Україні складний вузол суперечностей, розв'язання якого міг вирішити лише революційний вибух [24, с. 343]. Трапилося так, що в центрі майбутнього виступу проти шляхетської Польщі став Богдан Хмельницький [Додаток 1], якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

1.2 Геополітична доктрина Гетьмана Богдана Хмельницького

Питання про геополітичну доктрину Гетьмана Богдана Хмельницького та його уряду є ключовим для розуміння як тогочасного геополітичного становища України у Східній та Центральній Європі, такі впливу на нього самої української держави, який, слід визнати, був немалим. Тому без знання геополітичної доктрини існуючого тоді українського уряду неможливо повною мірою зрозуміти суть всеохопних політичних процесів, що відбувалися у тогочасному світі. А ці процеси, між іншим, були такими, що на багато років визначили розклад політичних сил у Європі і спрямування її політичного розвитку. Так, наприклад, скориставшись прагненням України здійснити свою геополітичну доктрину, Князь пруський Фрідріх-Вільгельм Гогенцоллерн домігся визнання Пруського князівства незалежною державою, що, зрештою, дало змогу в недалекому майбутньому розпочати побудову об'єднаної Німеччини, яка завершилася лише у XIX столітті.

Геополітичне становище у Східній та Центральній Європі після 1648 року та Україна. Тогочасна українська держава, як відомо, охоплювала тоді межі колишніх Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств Речі Посполитої, або теперішніх Київської, Житомирської, Вінницької, Черкаської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Полтавської та Чернігівської областей загальною площею біля 130 тисяч кв. кілометрів і мала населення близько 2 млн осіб [11, с. 39]. Безпосередніми сусідами тогочасної української держави були Річ Посполита, Московське царство та держави, залежні від Османської імперії: Молдавське князівство та Кримське царство.

У Речі Посполитій (населення -- 7 млн) панівною церквою була католицька, хоча власне католиків у ній було не більше від половини. Це було, здебільшого, населення польських воєводств. Решта були в основному православними, які складали переважну більшість 3- мільйонного населення Руського, Подільського, Волинського, Белзького та Берестейського воєводства. Багато православних жило також у межах Литовсько-Руського великого князівства. На всі ці терени, власне, й поширювалась духовна влада Митрополита київського, зверхником якого вважався Патріарх царгородський, чий престол був у столиці тодішньої Турецької імперії. Крім того, у Речі Посполитій була порівняно невелика кількість греко-католиків та християн- євангелістів. Останні жили, в основному, у межах Литовсько-Руського великого князівства. їх опертям була потужна князівська родина Радивилів.

У Московському царстві (5 млн мешканців) панівною церквою була православна, духовним зверхником якої був Патріарх московський, влада котрого, проте, була значно обмежена владою світською. У Поволжі жила деяка кількість населення, що сповідувало Іслам.

Ісламською державою вважалося Кримське царство з 2-мільйонним, як вважав дослідник того краю Евлія Челебі, населенням, хоча, як свідчить сам Евлія Челебі, майже 1 млн осіб у Кримському царстві становили сім'ї полонених українців. Значна частина їх. очевидно, були православними, що, власне, й пояснює існування у Кримському царстві значної кількості православних церков [11, с. 39-40]. Підпорядковані ці церкви були, звичайно, Патріархові царгородському.

У Молдавському князівстві мешкало в основному православне населення (1 мільйон осіб), духовним зверхником якого був Митрополит ясський. Ясська митрополія, як і Київська, підпорядковувалася Патріархові царгородському. Мовою державних актів у Молдавському князівстві була, до речі, тогочасна книжна українська мова. На час початку україно-польських війн середини ХУІІ століття стосунки між Річчю Посполитою та Московським царством визначалися Поляновською угодою 1634 року, що кваліфікувалася як «вічний мир». Військова потуга Московського царства значно поступалася військовій потузі Речі Посполитої, і тому його уряд уникав можливих загострень стосунків з нею. Однією з умов Поляновської угоди, до речі, була умова про взаємну військову допомогу проти ворогів, за якою Московське царство мало б допомогти Речі Посполитій у її війні проти України. Уряд Кримського царства, як, власне, й Османської імперії, вороже ставився до Московського царства, причиною цього були претензії щодо теренів з ісламським населенням, підпалих під владу Москви в XVI столітті підчас остаточного розпаду Золотої Орди.

Стосунки Молдавського князівства та Кримського царства як держав, підлеглих Османській імперії, з Річчю Посполитою визначалися умовами Хотинської угоди 1621 року і були в цілому мирними. Хоча у відносинах останньої з Кримським царством іноді виникало напруження, основними причинами якого були затримки виплати урядом Речі Посполитої данини Кримському царству, а також військові зіткнення з Військом Запорозьким, яке до 1643 року уряд Кримського царства вважав частиною війська Речі Посполитої. Власне цим напруженням і скористався уряд Гетьмана Богдана Хмельницького, уклавши у березні 1648 року союзницьку Бахчисарайську угоду з Кримським царством, яка мала вирішальне значення для отримання перших перемог українського війська в україно-польських війнах середини XVII століття [11, с. 40-41].

Основні державні проблеми, розв'язувані урядом Гетьмана Богдана Хмельницького, та способи їх вирішення. Щоб зрозуміти суть геополітичної доктрини уряду Гетьмана Богдана Хмельницького, слід розглянути основні проблеми, які постали перед ним.

Як видно з вищенаведеного, найбільшою проблемою тогочасної української держави була мала кількість її населення порівняно з населенням ворожої їй Речі Посполитої. Наявність великої різниці між демографічними ресурсами двох держав унеможливлювало тривале існування української держави, оскільки уряд Речі Посполитої був налаштований за всяку ціну повернути втрачені 1643 року українські терени. Цю проблему можна було розв'язати за рахунок відторгнення від Речі Посполитої і приєднання до української держави воєводств, заселених українцями. Це могло додати українській державі 3 млн осіб і у такий спосіб зменшити кількість населення Речі Посполитої. Тобто протистояння 2 млн людності української держави і 7 млн -- Речі Посполитої могли перетворитися на 5 млн проти 4 млн відповідно. Як бачимо, головна проблема тогочасної української держави була за своєю суттю геополітичною (проблема ресурсів), і розв'язатися вона могла також лише із застосуванням геополітичних підходів (перерозподіл ресурсів за рахунок перерозподілу суміжних територій).

Ще однією проблемою тогочасної української держави було убезпечення українського війська, за його значного просування у межі Польського королівства, від можливих флангово-тилових ударів з боку Молдавського князівства («проблема лівого крила») та Литовсько-Руського великого князівства («проблема правого крила»). Щоб вирішити її, Гетьманові доводилося тримати значні відділки війська на північному й південно-західному напрямках, що значно зменшувало успішність військових виправ проти, власне, Польського королівства, яке ніяк не хотіло дати Україні спокій. Згадану проблему також можна вважати суто геополітичною (військово-стратегічного спрямування), оскільки вона пов'язана з особливостями географічного розташування головного театру військових дій (захід України) і конфігурації кордону тодішньої української держави з Річчю Посполитою та її союзником, Молдавським князівством [11, с. 41].

Розв'язання цих геополітичних проблем здійснювалося українським урядом в основному в межах проекту, який умовно можна назвати «Руське князівство» і суть якого полягала в об'єднанні в одній державі усіх земель, на які поширювалася духовна влада Митрополита київського. Те, що такий проект існував, не викликає жодних сумнівів, йому присвячено достатньо наукових праць. Його здійснення було спрямоване на виконання, умовно кажучи, ресурсної частини тогочасної української геополітичної доктрини і частково військово-стратегічної частини.

Але згадане не охоплює всього обсягу геополітичної доктрини, куди входила значна економічна частина, розглядові якої й буде, в основному, присвячено цю розвідку.

Теренами тогочасної української держави пролягали такі головні міжнародні торгівельні шляхи: з Криму через Київ до Московського царства й до Прибалтики, з Білгорода- Дністровського через Брацпав та Вінницю до Польщі, з Польщі через Київ до Московського царства. Зрозуміло, що після початку війни України проти Речі Посполитої шлях з Польщі через Київ до Московського царства занепав, як і шлях з Білгорода-Дністровського через Брацлав та Вінницю до Польщі та шлях із Києва до Прибалтики, який також проходив теренами Речі Посполитої. Залишився відносно благополучним тільки шлях з Криму через Київ до Московського царства, який, проте, не був найпривабливішим з погляду обсягів перевезення товарів. Оскільки міжнародна торгівля мала у ті часи надзвичайне значення, українська держава опинилася у скрутному становищі, з якого уряду конче потрібно було знайти якийсь вихід. А оскільки проблеми міжнародної торгівлі розв'язуються значною мірою в площині, кажучи сучасною мовою, геополітики, то українському урядові треба було зосередитися на творенні і втіленні в життя певної економічної частини геополітичної доктрини, яка б розв'язала згадану проблему тодішньої української держави.

Вироблення економічної частини геополітичної доктрини, спрямованої на подолання проблем української держави економічного порядку, почалося відразу по перших перемогах українського війська над польським 1648 року.

Чорноморський проект (1646-1650 рр.). Як свідчать дослідження Лариси Гвоздик-Пріцак, підчас правління уряду Гетьмана Богдана Хмельницького державні доходи України перевищували державні видатки приблизно на 1 млн польських злотих, що приблизно дорівнювало доходам Військового скарбу від внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Тому український уряд був зацікавленим у розвитку останніх, бо без цього, за тодішнього рівня оподаткування, не міг би створити необхідного кожній державі запасу коштів. Навпаки, збільшивши надходження до Військового скарбу від внутрішньої та зовнішньої торгівлі, український уряд міг би зменшити податковий тиск на народ, підіймаючи в його очах авторитет держави. Нарощування доходів від внутрішньої торгівлі мало свої обмеження. Тому збільшення доходів Військового скарбу саме від зовнішньої торгівлі ставало головним напрямом діяльності українського уряду [11, с. 42].

Як вже писалося вище, головні міжнародні торговельні шляхи, що проходили теренами української держави, занепали після початку 1648 року україно-польських воєн. При цьому Річ Посполита майже нічого не втратила, бо зберегла за собою роль посередника у чорноморсько-балтійській торгівлі за рахунок шляхів, які й раніше існували й проходили через Молдавське й Семигородське князівства, оминаючи при цьому українську державу. Головний з цих шляхів, який йшов через Молдавське князівство, проходив через Львів. Єдине, що міг вдіяти у цьому становищі український уряд, то це пожвавити товарообіг шляхом, що вів з Криму через Київ до Московського царства. Але це зробити було непросто, бо обхідний шлях через Азов був зручніший тим, що на Дону, на відміну від Дніпра, не було порогів, і він був судноплавним майже до своїх витоків. Тому єдиним розв'язанням проблеми конкуренції могла бути угода українського уряду з турецьким про пільги для українських купців.

І це було здійснено з надзвичайною швидкістю. Щойно відгриміли бої під Жовтими Водами та Корсунем, як український уряд спорядив посольство до Туреччини, яке у Царгороді у липні 1643 року уклало з турецьким урядом «широко закроєну» торговельну угоду [9, с. 167], яка надавала українським купцям нечувані привілеї у чорноморській торгівлі в обмін на послуги українського уряду щодо підтримки спокою на Чорному морі (головним чином у боротьбі з морським розбійництвом). Швидкість, з якою цю угоду було укладено, свідчить, по-перше, про те, що переговори щодо неї почалися порівняно давно, можливо, одразу по укладенні у березні 1643 року Бахчисарайської угоди між Україною та Кримським царством і, по-друге, про те, що Гетьман Богдан Хмельницький спирався у цих переговорах на, кажучи сучасною мовою, своє лоббі у тодішньому турецькому уряді.

Проте на той час цілком зреалізувати цей проект не вдалося, бо у серпні 1643 року у Царгороді стався державний переворот, наслідком якого була загибель Султана Ібрагіма Отамана і приведення до влади його малолітнього сина Мегмеда. Новий турецький уряд, який прийшов до влади, не виявив зацікавленості реалізацією угоди з Україною. Та й сам український уряд не виявив достатньої наполегливості в її реалізації, бо на початку 1649 року надто захопився реалізацією проекту «Руське князівство». Переговори з турецьким урядом було поновлено лише у вересні 1650 року паралельно з початком реалізації «Балканського проекту», про який йтиметься нижче. Переговори скінчилися укладенням військового союзу між Україною та Турецьким цісарством, який, проте, так і не набув чинності. Причини цього тепер не в повній мірі зрозумілі, і питання про них потребує додаткових, зокрема джерелознавчих, досліджень. Подальша реалізація цієї частини української аполітичної доктрини розвивалася вже у межах «Чорноморсько-балканського проекту» [9, с. 167-168].

Чорноморсько-балканський проект (1650-1654 рр.). Певні проблеми з реалізацією «Чорноморського проекту» (які саме -- не з'ясовано й досі) підштовхнули український уряд рівнобіжно з ним приступити до розробки й реалізації іншого геополітичного проекту, який я умовно називаю «Балканським». Суть його полягала у створенні союзу з Молдавським князівством, що, до речі, не могло здійснитися без угод з турецьким урядом, оскільки Молдавське князівство (господарство) було державою, залежною від Турецької імперії.

Реалізація «Балканського проекту» давала Україні змогу стати учасницею балтійсько- чорноморської посередницької торгівлі, відкриваючи їй доступ до головного міжнародного торгівельного шляху з Царгороду через Молдавське князівство та Польське королівство до Прибалтики. Крім того, згаданий проект відкривав перспективи «узаконення» існування української держави шляхом споріднення сімей Гетьмана Богдана Хмельницького і молдавського господаря (шлюб гетьманича Тимофія Хмельницького та князівни Розанди Лупулівни). Реалізація цього проекту дозволяла також розв'язати згадувану у цій стані геололітичну «проблему лівого крила». Власне ще 1643 рокуу Варшаві з'явилися поголоски про цей геополітичний проект українського уряду. З приводу вищезгаданого урядового перевороту у Царгороді у серпні 1643 року там говорили, що переворот, мовляв, був влаштований українським урядом, бо Цісар Ібрагім Отаман відмовився задовольнити певні вимоги Гетьмана Богдана Хмельницького і, зокрема, вимогу про визнання його, Гетьмана, Князем молдавським [3, с. 33].

Проте явні заходи з реалізації «Балканського проекту» український уряд розпочав лише 1650 року рівнобіжно з поновленням реалізації «Чорноморського проекту». Далі обидва проекти розвивалися одночасно, і тому можна вважати, що «Чорноморський проект перетворився на «Чорноморсько-балканський». Першим заходом щодо його реалізації був похід у вересні 1650 україно-кримського війська, очолюваного Гетьманом Богданом Хмельницьким, на Молдавське князівство. Приводом до походу послужило те, що, будучи у дружніх стосунках з польським урядом, Князь молдавський Василь Лупул викупив з кримської неволі, куди вони потрапили після Корсунської битви 1643 року як подарунок Гетьмана Богдана Хмельницького його кримським союзникам, запеклих ворогів української держави Гетьмана великого коронного Миколу Потоцького та Гетьмана польного коронного Мартина Калиновського та перепустив їх до Польщі через Молдавське князівство. Звичайно, згода на викуп була недружнім щодо України вчинком і кримського уряду, але Гетьман Богдан Хмельницький вирішив до часу не зважати на цю обставину, змусивши, проте, кримське військо взяти участь у каральній виправі проти Молдавського князівства. Похід, як відомо, закінчився повним розгромом збройних сил князівства й укладенням україно-молдавської угоди, за якою Князь Василь Лупул зобов'язувався розірвати дружні стосунки з польським урядом, бути у нерозривній дружбі з Україною і запорукою цього . мало стати віддання його доньки Розанди за гетьмана Тимофія Хмельницького. Але ці зобов'язання певний час були лише заявними. Аж 1652 року, знову ж таки під загрозою українського вторгнення у межі Молдавського князівства, князь Василь Лупул таки віддав свою доньку за гетьманича Тимофія Хмельницького. Проте зміцнення позицій Князя за рахунок союзу з українською державою перелякав сусідні Семигородське й Валаське князівства, і вони, у порозумінні з урядом Речі Посполитої, влаштували наступного 1653 року державний переворот, внаслідок якого у Молдавському князівстві до влади було приведено Степана Георгіцу Підчас цих подій у Сучаві загинув гетьманич Тимофій Хмельницький, який прийшов на допомогу тестеві [3, с. 34]. Таким чином у Молдавії до влади знову повернулися пропольські сили і реалізація «Чорноморсько-балканського проекту знову зайшла у безвихідь.

Проте після укладення у березні 1654 року Московської угоди між Україною та Московським царством уряд останнього виявив бажання спробувати привернути під свою владу православні князівства на Балканах. Спочатку український уряд думав скористатися цим для поновлення «Чорноморсько-балканського проекту, але, як зауважує Михайло Грушевський, українська старшина досить швидко «зміркувала небезпечні сторони московського протекторату. Гетьман рішучо прохолов до планів московської експансії на Балканах і вже не сприяв, а бойкотував зносини Царя з дунайськими воєводами, зміркувавши, що, знайшовши собі міцних союзників або підданців на Дунаю, доперва Москва візьме його в лещата. Ідея слов'янської експансії швидко вивітрилася, зустрівшись з реальними перспективами московської автократичності й нетолерантності» [8, с. 905].

Балтійсько-балканський проект (1654-1657 рр.). Початком цього геополітичного проекту може вважатися приїзд 8 липня 1654 року до Білої Церкви, де тоді стояв з військом Гетьман Богдан Хмельницький, першого шведського посла в Україну Данила Грека. Цим посольством розпочато переговори, котрі скінчилися лише у жовтні 1657 року укладенням Корсунської україно-шведської угоди, в умовах якої й знайшла відображення геополітична доктрина уряду Гетьмана Богдана Хмельницького і, притому, як у ресурсній частині, так і в частині економічній -- таким чином було відновлено реалізацію проекту «Руське князівство. Так, в умові числом 3 цієї угоди зазначено, що Король шведський «границі і території володінь України визнає і проголошує, що вони простягаються не лише до Вісли, але й до границь Прусії (тобто до України має відійти Білорусь), і обіцяє спільними силами здобувати й до України віддавати...воєводства Берестейське та Новгородоцьке, а в 6-й умові угоди зазначено, що «обидві сторони подбають, щоб обопільні зносини і торгівельні операції не переривалися між Прусісю і Україною, а в 8-й умові -- що «обидві сторони можуть вести всяку торгівлю, сухопутну і морську, не платячи мита [7, с. 214].

Що ж стосується другого краю, балканського, то тут основним партнером України виступило на цей раз Семигородське князівство, від якого на той час Молдавське та Валаське князівства були дуже залежними. Угоду про військовий союз між Україною та Семигородським князівством було укладено у вересні 1656 року у семигородському місті Апьба-Юлії.

Діяльність уряду Б. Хмельницького підпорядковувалася геополітичній доктрині, яка складалася з трьох основних частин: ресурсної, військово-стратегічної та економічної. Ресурсна частина пропонувала шлях до встановлення рівноваги між демографічним ресурсом української держави та Речі Посполитої у межах проекту «Руське князівство.

Військово-стратегічна частина доктрини, яка зводилася до розв'язання «проблем лівого та правого крил українського війська, частково втілювалася у рамках проекту «Руське князівство, а частково -- у рамках «Чорноморсько-балканського проекту та «Балтійсько-балканського проекту. Економічна частина пропонувала шлях до наповнення державної скарбниці за рахунок перетворення української держави на потужного посередника у балтійсько-чорноморській торгівлі. На здійснення цієї частини української аполітичної доктрини були спрямовані як проект «Руське князівство, так і «Чорноморський проект, «Чорноморсько-балканський проект та «Балтійсько-балканський проект [7, с. 215].

Отже, для уряду Гетьмана Богдана Хмельницького основним був проект «Руського князівства, а решта поставали в часі, коли втілення його загальмовувалося. Вони були спрямовані на розв'язання певних локальних геополітичних проблем України, що знайшли відображення в геополітичній доктрині тогочасного українського уряду.

гетьман хмельницький молдовський проект

РОЗДІЛ ІІ. Політика Б. Хмельницького щодо Молдавії: причини, завдання, процес, наслідки

2.1 Україно-молдовські відносини до середини XVII століття

Значна частина території сучасної Республіки Молдова до XIV століття була заселена українцями та входила до складу Русі та Галицько-Волинського князівства. У «Повісті врем'яних літ» є відомості про населення Дністровсько-Прутського межиріччя в IX-XIII ст. слов'янськими племенами (тиверцями, а також уличами та білими хорватами), які згодом стали складовою частиною української нації [10, с. 205].

Територія сучасної Республіки Молдова була заселена румуномовними переселенцями з Трансильванії у XIV столітті (після 1359 р. Або 1352 р., коли румуномовні переселенці з Марамурешу заснували перші поселення біля м. Сучава у Південній Буковині), коли виникло окреме Молдовське князівство. Українське населення значною мірою було асимільоване (це полегшувалося спільністю релігії -- православного християнства), хоча є свідчення, що на початку історії Молдовського князівства українці складали не менше третину населення країни [24, с. 257].

У період XIV-XVII століття в українського та молдовського народів формувалася самобутня культура. Можна відзначити ряд спільних рис у книжній культурі, на яку великий вплив мала релігія. Православ'я як пануюча релігія у молдован і українців була об'єднуючим чинником для двох народів. У молдовської церкви, як і в українській, у богослужінні та писемності вживалася старослов'янська мова в українському (київському) ізводі; до кінця XVI століття українська і молдовська церкви залежали від константинопольського патріарха. Сталі зв'язки розвивалися й надалі: тривав обмін предметами церковного вжитку, книгами; церковні діячі приїжджали на час або назавжди з України до Молдови або з Молдови в Україну. Обмін сприяв формуванню численних спільних рис як у мистецтві, так і в освіті Молдови та України. Одним з найвизначніших церковних діячів Молдови та України у XV столітті був болгарин за походженням Григорій Цамблак. Більшу частину свого життя він провів у Молдові, проживаючи в монастирі Нямц. Церковну і літературну діяльність він продовжив в Україні, ставши київським митрополитом (1414-1418 р.р.). У роки турецького панування молдовська культура прийшла у занепад. Так, у XVII ст., коли з'явилася потреба в досвідчених художниках, їх стали шукати за межами Молдови, в тому числі і в Україні.

Тісні культурні контакти відзначалися між Молдовою та деякими українськими містами Галичини, Волині та Поділля. У багатьох з них ще в XV ст. при соборах були організовані православні братства. З кінця XVI ст. вони почали вести просвітницьку роботу. На межі XVI-XVII століття провідна роль належала Львівському братству [24, с. 258].

Тісні зв'язки з українськими братствами сприяли розвитку молдовської культури. Зв'язки між Молдовою та Львовом були давніми. Зі Львова до Молдови привозили книги, в той же час Львівське братство з Молдови отримувало матеріальну допомогу на будівництво церков і на потреби друкарні. У 1628 р., коли згоріла львівська друкарня, на її відновлення велику суму грошей виділив господар Молдови Мирон Барновський-Могила.

Іноді молдовські бояри та заможні городяни для отримання освіти посилали своїх дітей до українських шкіл -- на Волинь та Поділля. У свою чергу, в нечисленні школи Молдови запрошувалися вчителі з України.

Особливу роль у розвитку молдовської культури відігравав Київ, звідки приїздили вчителі, архітектори. Великий внесок у зміцнення культурних зв'язків між Молдовою та Україною вніс брат господаря Молдови київський митрополит Петро Могила. На початку XVII ст. він переселився в Україну, потім, ставши митрополитом київським, розгорнув широку духовно-культурно-просвітницьку діяльність. З його ім'ям пов'язана організація Києво-Могилянської академії і друкарні в Києво-Печерській лаврі. Піклуючися про розвиток культури та освіти в Молдові, Петро Могила у 1640 р. відправляє до Ясс свого сподвижника Софронія Почаського. За його участю в Яссах, за прикладом Київської академії, було засновано Слов'яно-греко-латинську академію та створено першу молдовську друкарню (1641 р.), де була видана перша книга -- «Казання» (збірник церковних повчань) молдовського митрополита Варлаама [10, с. 207].

Один зі слов'янських оригіналів «Казання», з якого Варлаамом був зроблений переклад, був доставлений йому, ймовірно, з України. У ній є 55 гравюр, з яких 17 були виконані відомим на той час українським гравером Іллею, ченцем Києво-Печерської лаври.

Таким чином, одні й ті ж друкарські дошки з прикрасами для церковних книг використовувалися в друкарнях як в українських землях, так і в Молдовському князівстві, художники розміщували в книгах однакові малюнки.

2.2 «Молдавський проект» Богдана Хмельницького

2.2.1 Перший молдовський похід

Історія україно-молдовських союзів сягає своїм корінням у другу половину XVI ст., коли в 1563 р. невдалу спробу зайняти трон молдовського господаря здійснив Дмитро Вишневецький, а через півтора десятиліття, у 1577 р. інший козацький ватажок Іван Підкова, підтриманний частиною опозиційного молдовського боярства, на деякий час зумів закріпитися в Молдовському князівстві. На якісніший рівень українсько-молдовські відносини вийшли під час Хмельниччини. Ще в 1648 робив спроби через почередництво турецького султана Мехмеда IV схилити на свій бік васала Османської імперії Василя Лупула до встановлення добросусідських відносин з Україною.

Події 1650 р. були повною несподіванкою для сучасників. Формально в старшинських кругах ініціативу походу на православну Молдову було вирішено покласти на кримських татар, яких козаки були вимушені підтримувати як союзники, коли вияснилося, що похід кримчаків на Москву не відбудеться. Приводом для походу татар на Молдову повинна була стати помста молдовському господарю за його напад на кримчаків попереднього року. Справжньою причиною походу було бажання Хмельницького позбавити Річ Посполиту важливого союзника, який безпосередньо межував з козацькими територіями. Також Богдан Хмельницький замість походу на потенційного союзника Московське царство, спрямував агресію татар на фактичного польського васала [14, с. 282].

Напад на Молдову міг мати гарні наслідки для Хмельницького: зв'язок з Молдовським князівством, долучення до монарших родів Європи (претензії Богдана Хмельницького на монархічну владу), тісніші зв'язки з Кримським ханством і Семигородом (потенційним союзником у боротьбі з Польщею) та навіть перехід в майбутньому під підданство Османського султану тощо.

Приготування до походу розпочалися в 20-х днях серпня 1650 року. Богдан Хмельницький зібрав під Уманню приблизно 70-ти тисячне козацьке військо, до якого приєднався 20-30 тисячний татарський корпус на чолі з ханом Іслям-Ґераєм III. Наприкінці серпня військо вирушило в похід. Попереду війська рухалися татари, які розділилися на дві частики -- одна частина пішла за ріку Прут, а інша вздовж ріки.

Молдовський господар Василь Лупул виявився зовсім не підготовленим до такого розвитку подій.

Спочатку він вислав військо на зустріч татарам, але потім переконавшись в чисельній нерівності військ, наказав готувати столицю князівства Ясси до оборони. Ймовірно Василь Лупул сподівався отримати допомогу від гетьмана Потоцького, який стояв на кордоні з князівством чи від турецьких башів-намісників.

Але допомога так і не надійшла. На початку вересня 1650 року козацькі загони на чолі з Данилом Нечаєм та Филоном Джалалієм увійшли до Ясс.

В таких обставинах Лупул разом з своїм почтом та особистою гвардією рушив до Сучави, де під Німецьким монастирем заклав укріплений табір, і одночасно намагався відкупитися багатими дарунками та виплатою контрибуції. З татарами молдовський господар домовився швидко, зобов'язавшись великою контрибуцією (600 тис. талерів), однак Богдан Хмельницький зажадав політичних гарантій щодо союзницьких відносин на майбутнє.

З цією метою було зроблено домовленість про шлюб сина гетьмана Тимоша з дочкою Василя Лупула Розандою.

Цей шлюб давав дуже гарні перспективи. По-перше, він давав роду Хмельницьких права на молдовський престол (хоча можливість такого розвитку подій майже не залежала від Хмельницьких, оскільки право на молдовський перстол надавалося османським султаном) і можливість легітимізація влади в козацькій державі для роду Хмельницьких.

По-друге, такий династичний шлюб давав козацькій державі цінного союзника на «лівому фланзі» у боротьбі з Польщею.

По-третє, він віддаляв можливість поглиблення союзних відносин Молдови з Річчю Посполитою, оскільки унеможливлював шлюб Розанди Лупул з польськими магнатами [14, с. 283-284].

По-четверте, він міг призвести до появи союзника у Литві. Такий розвиток подій був можливим через те, що старша дочка молдовського господаря Гелена (Олена) з 1645 р. була дружиною Януша Радзивілла -- фактичного володаря Великого князівства Литовського.

Крім того, враховуючи той факт, що він був також лідером протестантської «партії» в Речі Посполитій, яка часто з православною шляхтою була в опозиції до державної влади, а також наявність в князівстві українського елементу, можливість такого союза ставала ще більшою у разі породичання роду Хмельницького з господарем Молдови, а відповідно і з Янушем Радзивіллом.

Першій молдовський похід завершився досить швидко. Василь Лупул, побоюючись через завдані погроми втратити владу в князівстві, слав гроші до Стамбула і намагався якнайшвидше спровадити татар. За допомогою багатих подарунків це йому вдалося, не зважаючи на зусилля Богдана Хмельницького затримати своїх союзників [14, с. 285]. Таким чином, козацькі загони повернулися додому, отримавши лише обіцянки.

2.2.2 Другий молдовський похід

Події 1651 р. значно вплинули на розвиток козацько-молдовських зв'язків. У битві під Берестечком в червні 1652 р. козацькі загони зазнали нищівної поразки, що призвело до невигідного Білоцерківського договору. У таких умовах Василь Лупул відмовився від даних обіцянок і знову розпочав зближення з Польщею.

Підстави до проведення Другого молдовського походу виникли у 1652 р. Білоцерківській договір не був затверджений на сеймі. Акти помсти і насильства, які чинила шляхта, що поверталася до своїх маєтків, ще раз підтвердили неможливість співжиття з поляками. Козацька рада в Чигирині, зважаючи на такі обставини, винесла резолюцію про необхідність охорони своїх вольностей і українського народу, що був під протекцією запорізького війська, очистити Україну від поляків, і у зв'язку з неминучістю війни забезпечити себе союзниками.

Таким потенційним союзником продовжувало залишатися Молдовське князівство. Для Війська Запорозького, враховуючи новий розрив з Польщею, відігравало важливе значення те, чи буде князівство козаків. Крім того молдовський господар був посередником для Польщі у відносинах з кримським ханом та Туреччиною [18, с. 137].

Протягом усієї українсько-польської війни Василь Лупул залишався союзником Польщі. Він доносив королю та Потоцькому про зносини гетьмана з іноземними державами, намагався нашкодити йому в Криму та Стамбулі, паралізуючи старання Богдана Хмельницького забезпечити собі турецьку та татарську допомогу. Це ворогування послаблювало позицію гетьмана, як оборонця православної віри від утисків католиків. В воєнних операція Молдова відігравала роль форпоста Польщі на півдні. Крім того, замість того щоб впливати Януша Радзивілла в напрямі солідарності та підтримки Богдана Хмельницького, Василь Лупул навпаки настроював литовське магнатство проти козаків.

Януш Радзивілл, як протестант, наслідник традиційного союзу Радзивіллів з православними і козаками зокрема, лідер усіх опозиційних сил, міг зробити Литву союзником українців. Натомість, замість підтримки, він очолив похід на Київ, брав активну участь у бойових діях проти козаків. Однак на останньому сеймі відносини Януша Радзивілла з польським королем надзвичайно загострилися, отже можливим став його перехід на бік повсталих у разі породичання з родом Лупулів.

Турецький уряд залишався сприятливо налаштованим до Хмельницького, окрім того він був зайнятий власними справами, через що, ймовірно, не надав Молдові допомоги під час походу козацьких військ. Окрім того Василь Лупул мав напружені відносини з семигородським та волоським господарями. Все це створювало сприятливі умови для ходу Другого молдовського походу.

Щоб не допустити військового союзу України з Молдовою, польський уряд направив армію на чолі з коронним гетьманом Мартином Калиновським у складі 12 тис. кіннотників, 8 тис. піших солдатів та 30 тис. озброєних слуг. У травні відбулася зустріч обох військ біля гори Батіг на Поділлі. Польські війська зазнали нищівної поразки, М. Калиновський загинув. Результати битви повністю перекреслили Білоцерківський договір та відкрили дорогу на Молдову[18, с. 138].

Козацькі загони вступивши до князівства змусили Василя Лупула прийняти умови Богдана Хмельницького. В серпні 1652 р. відбулося одруження Розанди Лупул на Тимоші Хмельницькому, що, по суті, і було ціллю походу. Василь Лупул таким чином став союзником козацької держави.

2.2.3 Третій молдовський похід

Хоч в результаті походу на Молдовське князівство 1652 р. останнє стало союзником козацької держави, що було закріплене династичним шлюбом, але якоїсь вагомої допомоги козацтву це не дало. Тепер козацьке військо було змушене захищати і Молдову.

Занепокоєні активною політикою Богдана Хмельницького в Молдові сусідні держави створили коаліцію у складі Волощини, Семигороду та Речі Посполитої. У квітні 1653 р. волосько-семигородське військо на чолі з володарями цих держав Матеєм Басарабом та Юрієм ІІ Ракоці за підтримки польського уряду захопили столицю князівства м. Ясси та посадили на престол свого ставленика Георгія Штефана (Георгіцу).

Вигнавши Георгія Штефана, Василь Лупул не зайнявся укріпленням своїх позицій в Молдові, але, покладаючи великі сподівання на «непереможне» козацьке військо, вирішив помститися Матеєві Басарабу та Юрієві II Ракоці. Спільні війська Лупула та Тимоша Хмельницького виступили на Волощину [7, с. 304]. До Василя Лупула збиралося все більше людей, на кордоні з Волощиною у своєму війську він мав вже близько 8 тис. осіб. Розбивши невеликі загони при переправі через річку Серет, війська союзників рушили углиб країни, руйнуючи все на своєму шляху. Війська противників на чолі з воєводою Штефаном на чолі 9-ти тисячного війська стояли табором біля Фокшань. Після сутички між військами останні відступили. Василь Лупул з Тимошем Хмельницьким пішли на Тирговіште. Волоський воєвода Матей Басараб зайняв вигідну позицію на рівнині між р. Яломніцею та р. Гінтою. Козацько-молдовське військо атакувало з ходу. Матей Басараб тим часом укріпив свій табір. Битву розпочали молдовські загони, спочатку удача була на їхньому боці, але волоському війську вдалося виправити ситуацію. У цей час у бій вступили козацькі загони. Але їх вдалося отчити і Тиміш був вимушений відступати до табору. Розпочалася сильна злива, намок порох і козаки повинні були покинути вогнестрельну зброю. Бачачи можливість поразки, Тиміш Хмельницький разом з Василем Лупулом покинули табір і врятувалися втечею. Після втечі старшини козаки боронилися до вечора і вночі покинули табір. Тиміш там часом повернувся на Україну. Тим часом становище Лупула не було безнадійним -- турецький диван підтвердив його права на владу, а авторитет козацького війська залишався ще досить високим. Не зважаючи на підтримку султана, валасько-польські війська вступили до Молдови та знову передали владу Георгію Штефану. Василь Лупул був разом з 2 тисячним гарнізоном оточений в Сучавській фортеці. На допомогу молдовському господарю на чолі 12-тисячного війська поспішив Тиміш Хмельницький. Розраховуючи на чисельну перевагу військ супротивника, син гетьмана вирішив прорватися до фортеці та допомогти у її захисті. Це йому вдалося. Під час оборони міста 2 вересня Тиміш Хмельницький був смертельно поранений і за кілька днів помер. Через загибель керівника оборони козаки зклали зброю 9 вересня 1653 р. Козаки на почесних умовах покинули Сучаву -- їм дозволи вийти у повному озброєнні з міста та забрати з собою тіло Тимоша Хмельницького [7, с. 305]. Зі смертю Тимоша Богдан Хмельницький змінив свої плани щодо Молдови та відмовився від планів зробити Молдову своїм союзником. Не зважаючи на це, відносини країни підтримували і надалі. Георгій Штефан намагався встановити добросусідські відносини з гетьманом та залучитися його підтримкою у боротьбі з Кримським ханством та Туреччиною. В липні-серпні 1654 р. в Яссах були проведені переговори з українськими послами Д. Лисовцем та В. Іскрицьким, які завершилися поновленням дипломатичних відносин двох держав.

2.3 Наслідки «Молдавського проекту»

Унікальність відносини Богдана Хмельницького з Молдовою полягає в тому, що на відміну від інших держав, з якими гетьман підтримував зносини шляхом відправлення посольств чи листування, питання пов'язані з Молдавським князівством вирішувалися військовими методами. Взагалі проанілізувавши та зібравши до купи усі плани гетьмана щодо придунайської держави, можна казати про існування масштабного молдавського проекту Богдана Хмельницького. Можна виділити декілька основних цілей, які становили основу даного проекту. Першопланової задачею безумовно було схилення молдавського господаря Василя Лупула до військово-політичного союзу з козаками і відмову князівства від підтримки Польщі. У разі виконання першого пункту відкривалися гарні перспективи. Серед них - породичання з монаршими родинами Європи (що б підвисило авторитет козацької держави та дало можливість на претензії на монархічну владу - чи то в Молдові, чи то в навіть Україні); зближення у відносинах з іншими при дунайськими державами (Семигородом, Волощиною); можливість схилення на свій бік Януша Радзивіла (фактичного володаря Великого Князівства Литовського) тощо. Але, на жаль, виконати ці плани вдалося лише частково. Молдавський проект вимагав великого напруження козацької держави. Крім того, якщо початок його виконання був досить успішним (остаточне схилення Василя Лупула на свій бік, та одруження на його донці Розанді Тимоша Хмельницького), то потім він призвів до ряду проблем. Януша Радзивіла не вдається схилити на свою сторону. Замість зближення Семигородом та Волощиною відбувається агресія останніх проти Молдови з метою заміни Василя Лупула Стефаном Георгіцу. Захист свого союзника вимагає відправлення до князівства частини козацьких військ, які були необхідні на центральному фронті бойових дій. Якщо козакам спочатку щастило, то в 1653 р. вони зазнають поразки під Тарговищем, а в вересні під час облоги Сучави гине син гетьмана Тиміш.

Фактично ця подія призвела до того, що гетьман відмовляється від виконання молдавського проекту і відтепер відносинам з князівством надається третьорядне значення. Отже можна зробити висновок, що молдавський проект був наслідком зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького в Придунайському регіоні.

ВИСНОВКИ

Дослідивши дану проблему можна зробити наступні висновки:

Іще спочатку Визвольної війни гетьман підшуковував державу-протектора для України. Одним із напрямків в цій політиці було визнання зверхності Османської імперії. Оскільки Кримське ханство було васалом турецького султана, це впливало і на стосунки Хмельницького з Туреччиною. Про початок відносин Хмельницького з Портою подав сенсаційні відомості польський мемуарист М. Голінський. За його словами, Хмельницький просив допомоги і у султана Ібрагіма, і у султана Магомеда. Те, що Порта ввійшла у зносини з «бунтівливими козаками» і наказала кримському ханові їм допомагати, було значним успіхом політики Хмельницького. Тому окрему роль у дипломатії Богдана Хмельницького відводилось Молдавському князівству, яке було одним із прикордонних сусідів козаків. Водночас перші роки Визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої показали необхідність правильного вибору союзників.

Невелика за розмірами держава Молдавія мала великий потенціал у сфері впливу, адже її господар Васілє Лупу був васалом Османської імперії, тестем литовського князя Януша Радзивілла, прихильником політики Речі Посполитої та Московської держави. Саме на території Молдавії перетиналися інтереси таких могутніх сусідів.

Варто зазначити, що унікальність відносин з Молдовою гетьмана Богдана Хмельницького полягає в тому, що на відміну від інших державами, з якими гетьман підтримував зносини шляхом відправлення посольств чи листування, питання пов'язані з Молдовським князівством вірішувалися військовими методами. Можна казати про існування масштабного молдовського проекту Богдана Хмельницького.


Подобные документы

  • Політичне і соціально-економічне становище в Україні напередодні національно-визвольної війни. Характеристика політичного портрету Хмельницького та зовнішньополітична діяльність його уряду у південному регіоні. Відносини України з Османською Портою.

    реферат [43,6 K], добавлен 24.04.2009

  • Становлення особистості Богдана Михайловича Хмельницького. Бойові дії у перший рік Національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. Талант полководця Хмельницького. Рішення про припинення бойових дій та замирення із Польщею. Поява державотворчих ідей.

    курсовая работа [86,7 K], добавлен 07.09.2012

  • Темперамент Богдана Хмельницького. Прихід його на Січ. Підготовка до національно-визвольної війни. Перші битви. Державотворчі процеси Богдана Хмельницького. Організація війська. Московський протекторат. Переяславська рада. Останні звершення гетьмана.

    реферат [32,0 K], добавлен 11.12.2007

  • Причини і цілі національно-визвольної війни середини XVII ст., її етапи і розвиток подій. Суспільний лад України у цей період, становлення національної держави. Найважливіші джерела права і правові норми внутрішнього життя і міжнародного становища країни.

    реферат [33,0 K], добавлен 04.01.2011

  • Причини політичного, соціального и національно-релігійного характеру. Характер і рушійні сили. Цілі Національно-визвольної війни. Прагнення Хмельницького завершити звільнення й об'єднання українських земель. Наростання протиріч між Гетьманщиною і Росією.

    курсовая работа [19,8 K], добавлен 19.01.2010

  • Особливості військово-політичного союзу Війська Запорозького з Кримським ханством та його наслідки для національно-визвольної війни на території України. Аналіз рівня дипломатичної майстерності українського гетьмана та його уряду у відносинах з Кримом.

    курсовая работа [45,1 K], добавлен 26.02.2015

  • Молоді літа Богдана Хмельницького. Життя та політична діяльність Богдана Хмельницького. Гетьманування Богдана Хмельницького. Смерть Гетьмана. Богдан Хмельницький зробив перші кроки до незалежної України.

    реферат [391,8 K], добавлен 09.11.2002

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.