Дипломатична діяльність Богдана Хмельницького

Відтак Б. Хмельницький послідовно намагався обмежити вплив низів на державні справи. Він все рідше та й рідше скликав загальні козацькі ради. Повноваження перебирала на себе рада старшин, до якої входила генеральна та полкова старшина. Для вирішення невідкладних питань збирав вузьку генеральну раду, тобто раду лише генеральної старшини.

Кінцева ж мета Б. Хмельницького полягала в тому, щоб зробити владу гетьмана спадковою, незалежною від примхливої долі та настроїв схильних до анархії низів. "Я є одновладцем і самодержцем руським", - заявляв Богдан уже на початку 1649 р. спантеличеним королівським посланцям. Закласти підвалини "самодержавстваруського", тобто української монархії - такою була заповітна Богданова мрія. І це цілком узгоджувалося із загальноєвропейськими тенденціями до створення абсолютних монархій, коли в руках правителя зосереджується вся повнота влади, а всі суспільні прошарки є перед ним однаково рівні. Така модель державного управління дозволяла в тих умовах забезпечити державі внутрішню стабільність та військову могутність й успішно протистояти зазіханням сусідів[1, c. 56].

Гетьман мав широкі плани створити династію українських правителів - Хмельницьких. Планував зробити своїм спадкоємцем талановитого сина Тимоша, силою змусив молдонського господаря Василя Лупула видати за нього доньку Розанду. Це увело б сина в коло абсолютно органічних європейських правителів. Після трагічної смерті Тимоша домігся, щоб старшина вибрала молодшого Юрія, нехай ще і непідготовленого для булави. Гетьманська канцелярія шукала способи вивести владу гетьмана від Бога. Задля цього обігравалося саме ім'я Богдан, були спроби впровадити до обігу титул "Богдан Хмельницький з Божої ласки гетьман Війська Запорізького". Гетьмана порівнювали з великими князями давньої Української держави - Київської Русі. Вели справу до того, щоб Богдана, а потім і Юрія висвятив на гетьманство котрийсь із патріархів. У такий спосіб гетьмана вдалося б поставити на одну дошку з іншими правителями - царями та королями. Сучасники добре розуміли, до чого хилив Хмельницький. Вже влітку 1648 р. польські шляхтичі повідомляли, що гетьман хоче "нової Руської монархії", що звертається, "титужуючись руським князем".

Для Богдана добитися визнання свого титулу й статусу правителя з боку сусідніх держав рівночасно означало досягти від них визнання самої Української козацької держави та козацтва як нової еліти. Без такого визнання повноцінна держава тоді не могла відбутися, як, зрештою, і зараз. І гетьман та його соратники з перших днів налягли на цю проблему. На її вирішення концентрувалися величезні інтелектуальні зусилля[1, c. 57-58].

В уявленнях тогочасних людей існувало кілька універсальних передумов визнання "законності" утворення держави. Королем доказів було так зване "право старовини". Воно передбачало, що могла відновитися тільки та держава, яка вже колись існувала. Відродити її "мала право" лише еліта, коріння якої занурене в еліту тієї старої держави. Вищий пілотаж - це коли ще й новітній володар держави походив з династії правителів.

Ще один "законний" шлях передбачав можливість утворення держави через завоювання. Діяло правило - "перемолеців не судять". Переможець міг на власний розсуд кроїти кордони, утворювати держави чи, навпаки, знищувати їх. Але право це не поширювалося на внутрішньодержавних переможців, якщо вони не походили з еліти.

Зрештою, еліта мала право на законний спротив володареві, чужому чи своєму, якщо той порушив умови договору з цією елітою. На зламі XVI-XVII ст. до цієї умови було долучено право на опір релігійним переслідуванням. Відповідно держава, яка поставала внаслідок такого спротиву, вважалася легітимною.

Під жодну з цих вимог український варіант не потрапляв. Усе впиралося в той факт, що відновила нашу державність не стара еліта - князівсько-шляхетська, - а зовсім нова, козацька. Однак вихід був. Тогочасна свідомість людей цілком допускала штучне конструювання "історичних аргументів", незалежно від того, чи було щось насправді, чи ні. Скрізь широко користувалися таким прийомом. Наприклад, московські царі виводили себе від римського імператора Августа, а поляки свою шляхту - від міфічних сарматів. Головне - змусити усіх повірити у свою легенду. Крім того, діяло ще й право прецедента, коли законним ставало те, що було визнане таким бодай кимось із законних правителів. Для Української козацької держави це означало, що узаконити її існування могла будь-яка християнська держава. Як саме - про це трішки далі[16, c. 94-95].

Отже, в кінцевому рахунку все залежало від того, чи буде Козацька держава настільки сильною, щоб захистити себе й бути цікавою як союзник для інших. Якщо так, то вмілими дипломатичними заходами можна було "продавити" її визнання, підкріплюючи свої кроки псевдоісторичними аргументами. І Богдан Хмельницький та його однодумці діяли, не покладаючи рук, на обох напрямках.

2.2 Монархізм Богдана Хмельницького

Вже на початок 1649 р. було опрацьовано політичну програму просування ідеї законності появи на карті світу Козацької держави. Цієї програми дотримувалися українські дипломати у стосунках з усіма ближніми й дальніми сусідами.

Гетьман постійно підкреслював тяглість державницької традиції в Україні. Козацька держава подавалася як пряма спадкоємниця Київської Русі, а козаки - як "люди війни" і спадкоємці києво-руських бояр, тобто як представники законної еліти. Додаткових аргументів додавав факт присутності в оточенні Б. Хмельницького представників шляхти. Повсякчас наголошувалося на переслідуванні королем і шляхтою Речі Посполитої православної віри, на тому, що козаки воюють "за віру, нашу старожитну грецьку (тобто православну. - Авт.), яку з давніх часів мали, й за вольності свої, криваво заслужені, від королів давніх надані". Зрештою, заявлялося, що війна в Україні почалася цілком законно, з дозволу короля Владислава IV, який нібито благословив Б. Хмельницького на спротив шляхті.

Паралельно військові успіхи козацького війська призвели до того, що сама Варшава була змушена першою започаткувати процес визнання Козацької держави. У 1649 р. після катастрофи під Зборовом і Збаражем король Ян Казимир через силу визнав владу гетьмана на території трьох воєводств - Київського, Чернігівського та Брацлавського, - а отже, існування окремого державного утворення, нехай і в рамках Речі Посполитої.

Повноцінне ж визнання Української козацької держави відбулося пізніше - у 1654 р.

Чи прагнув Б. Хмельницький незалежності? Чи була Українська козацька держава незалежною? Якщо так, то з якого часу?

Щоб відповісти на ці питання, слід подивитися на проблему не з висоти сьогодення, а очима людини того часу, середини XVII ст. Бо ж тодішні уявлення про незалежність суттєво відрізнялися від сучасних. Це як еталон жіночої краси -для кожної епохи свій. Усі оці сьогоднішні "міс Всесвіт" чи "міс Україна" в середньовіччі опинилися б на задвірках добірного товариства.

Держави в часи Б. Хмельницького поділялися на декілька категорій. Вершину піраміди утворювали так звані "великі держави", тобто абсолютно суверенні, як-от Річ Посполита, Османська імперія, Московія, Швеція. Далі йшли держави-васали, які перебували під зверхністю "великих держав", але зберігали свою самодостатність. Серед сусідів Гетьманщини такий статус мали Кримський ханат, Молдова, Трансільванія. Вони підлягали турецькому султанові, але все одно були суб'єктами міжнародних відносин і сприймалися усіма як незалежні держави. Найнижчі щаблі посідали удільні князівства, герцогства тощо у складі держав першого та другого рівнів. Деякі державні утворення з тактичних міркувань час від часу змінювали свого зверхника (сюзерена).

Що ж ми маємо в Україні? Вже в перші місяці Національно-визвольної війни пішли звістки, які наштовхують на думку, що Б. Хмельницький та однодумці прагнуть досягти в перспективі незалежності України. Не хто інший, а польські шляхтичі, відчуваючи, до чого хилить гетьман, повідомляли, що козаки жадають "окремого козацького князівства", "все хочуть забрати, щоб було руське князівство", "тільки хочуть, щоб їхня країна могла називатися вільним козацьким князівством". Інші писали, що козаки змагаються до створення "нової козацької Речі Посполитої", тобто такої самої незалежної держави, якою була Річ Посполита. А маршалок сейму Лещинський зазначав, що Б. Хмельницький "у своєму задумі хотів заснувати руську монархію"[2, c. 51-52].

Отже, стає цілком ясно, що у п'янкому повітрі перших блискучих перемог козацької зброї висіла ідея відновлення Української держави аж до створення "великої держави". Інша справа, що Б. Хмельницький мусив враховувати, що ні козацтво, ні шляхта, яка підтримала повстання, ще не дозріли до негайної реалізації цієї ідеї. Більшість навіть не до кінця вірила в успіх військового протистояння з Варшавою й не уявляла свого існування поза межами цієї держави. Гетьман мусив постійно підносити бойовий дух та навіювати переможні настрої. Потрібен був час, аби думка про власну незалежну державу глибоко вкорінилася в головах бодай критичної маси старшини.

3. Основнінапрями дипломатії Хмельницького в пошуках виходу

3.1 Зовнішня політика уряду Б.Хмельницького (1648-1657)

Після того, як козаки дійшли аж до Замостя й реально втрутилися у процес виборів нового короля Речі Посполитої, моральний клімат у козацькому середовищі значно поліпшився, як і позиції України на міжнародній арені. А Б. Хмельницький на початку 1649 р. оприлюднив спершу перед королівськими, а потім і перед московськими посланцями програму незалежності України, в тогочасному розумінні цього поняття, звісно.

Польським комісарам було заявлено, що він прагне поширити свою владу на всю етнічну українську територію. Більше того, гетьман прямо й однозначно наголосив, що прагне мати "удільну, відрізану державу''. Тобто його мета полягала в тому, щоб створити незалежну державу під зверхністю котрогось із сусідніх володарів, у першу чергу польського короля. Але влада короля уявлялася гетьманові суто позірною, ще меншою, ніж влада султана над Молдовою чи Кримом. Своїми повноваженнями Богдан ні з ким ділитися не хотів.

Недарма ж він, пропонуючи московському послові Г. Унковському, щоб королем Речі Посполитої став московський цар, кинув дуже промовисту фразу, що "великий государ за божою допомогою буде над обома, над польською і над литовською землею, государем". Тобто Україна виведена за межі цього королівства. А отже, вона бачиться не органічною частиною Речі Посполитої, а окремою державою. Про це однозначно свідчить ще один вислів, який пролунав з вуст Б. Хмельницького на переговорах з московським послом, щоб король і шляхта "мир з нами вчинили на тім, що їм, ляхам і литві, до нас, Запорізького Війська і до Білої Русі, діла немає".

Що саме такою була мета Б. Хмельницького, у середовищі польської шляхти не сумнівалися навіть після Берестецької катастрофи 1651 p., коли козацьке військо зазнало значних втрат, а гетьман мусив погодитися на Білоцерківський мир. Автор "Дискурсу про теперішню війну з козаками" жахався, що "козаки повністю виб'ються з підданства Речі Посполитої, а собі створять нову Річ Посполиту - козацьку, або руське князівство".

Уже у своєму листі від 8 червня 1648 р. до севського воєводи Б. Хмельницький чітко окреслив межі можливого зближення з Москвою - "як здавна предки наші з Війська Запорізького царю його милості доброчинність чинили". Тобто гетьман вів мову про те, що бажає залишитися в колишній канві козацько-московських стосунків, яка не передбачала нічого тіснішого за епізодичну військову службу козаків царю проти татар, за платню, звичайно.

У такому ж ключі діяв Б. Хмельницький, час від часу нагадуючи про те, що ні про яке зречення від української державності на користь Московії не може бути й мови. Слова ж про готовність "бути під царем" - це лише дипломатична риторика, у якій так любили вправлятися люди тих часів. Це словесне плетиво призначалося для того, щоб засвідчити свою прихильність, притлумити свої справжні наміри, але схилити свого партнера до певного рішення[1, c. 58-59].

Зокрема, у травні 1651 р. через коринфського митрополита Йоасафа гетьман передав до Москви, що українські козаки будуть у таких стосунках з московським царем, як "йому служать донські козаки". А Військо Донське тоді було абсолютно самостійним, не входило до складу Московської держави, підтримувало з нею зносини через Посольський приказ, який опікувався міжнародними справами. Воно лише вважало царя своїм далеким покровителем й отримувало царську платню за проводжання московських послів до Азова, розвідку, військові дії проти мусульманських сусідів. Отже, і Козацька держава мала зберегти свою незалежність, зноситися з Москвою через посольства, отримувати винагороду за певні військові й політичні послуги. А цар вважався б верховним зверхником і протектором.

Ще ясніше висловився гетьман восени 1651 р. Царський посол Г. Богданов почув від нього, що Козацька держава має намір будувати свої стосунки з Москвою на основі договору. Якщо цар згоден стати протектором Гетьманщини, то генеральний писар Іван Виговський поїде до Москви, де "про всі статті стане домовлятися, на яких статтях цьому бути".

Поза високою міжнародною політикою, у реальному житті, гетьман вів себе як незалежний володар. Мав для цього сильне військо й усі атрибути держави. Через його голову ніхто з іноземних володарів не смів втручатися в українські справи. З граничною прямотою це його становище охарактеризував знаменитий польський історик ЛюдвикКубаля: "Урядник Речі Посполитої, який має 40 тис. війська, необмежену владу і в якого без війни з сусідніми державами не сила відібрати булави, не може називатися підданим".

У такому ж дусі тримав себе Б. Хмельницький аж до кінця своїх днів. Мабуть, найвлучніше про прагнення гетьмана до незалежності Козацької держави сказав у 1652 р. польський агент Щитницький: "Задум Хмельницького - панувати абсолютно і незалежно, не підлягаючи ніякому монархові, і володіти всією землею, яка починається від Дністра і йде до Дніпра і далі до московського кордону".

З такої перспективи Богдан підходив до проблеми соборності українських земель під гетьманською булавою, до створення династії Хмельницьких, до розвитку стосунків з усіма державами. І Московія тут винятком не була[2, c. 79-80].

3.2 Переяславська рада 1654 p.

хмельницький політика уряд

Переяславська рада 1654 р. є, безумовно, однією з тих небагатьох сторінок української історії, про існування яких добре відомо широкому загалові. Навряд чи можна знайти українця чи росіянина, який би не чув про переяславські події, датовані 8-м січня 1654 р. Водночас парадоксальність ситуації полягає в тому, що поширений до недавнього часу в українському та російському суспільствах образ Переяславської ради 1654 р. має надзвичайно мало точок дотику з реальною історичною подією і є по суті "переяславською легендою". Воно й не дивно, адже цей образ сформувався в умовах понад тривікового панування Росії над Україною й відбивав ідеологічні потреби Москви. Головна з них полягала в тому, щоб обґрунтувати законність володіння Україною, ба більше - його цілковиту природність. Від другої половини XVII ст. й донині політичні еліти Московії розглядають Переяслав 1654 р. як наріжний аргумент у системі обґрунтування своєї зверхності над Україною.

Б. Хмельницькому облудно приписували гаряче й непереборне бажання приєднати всю Україну до Московії й розчинити її у московській стихії, що нібито стало кульмінацією "предковічного" прагнення українців, які тільки для того й з'явилися на світ, щоб негайно забажати злитися з росіянами.

Абсурдність подібних тверджень помітна навіть неозброєним оком. Адже навіщо тоді було Б. Хмельницькому з такими зусиллями виборювати українську державність, щоб тут таки зректися її на користь іншого сусіда, до того ж на той момент цивілізаційно відсталого. Навіщо було витворювати "самодержавство руське", виношувати династичні плани та переконувати усіх, що його, гетьмана, влада від Бога. Коли ж уважно придивитися до розвитку українсько-московських стосунків в Богданові часи, то надзвичайно добре видно, що ні про яке вмонтування українських земель в адміністративну структуру Московії гетьман не думав.

Необхідність для Б. Хмельницького царської протекції випливала з двох міркувань: потреби узаконити Козацьку державу в рамках тогочасного міжнародного права та утворити широку антипольську коаліцію для остаточної перемоги над Варшавою.

Постійним головним болем був для гетьмана той факт, що програвши Речі Посполитій Смоленську війну 1632-- 1634 p., Москва за Полянівським мирним договором стала союзником Варшави. У 1647 р. між Московією та Річчю Посполитою було укладено ще й оборонний союз, спрямований проти Кримського ханату, теперішнього союзника українських козаків. А отже, над повсталою Україною постійно висів дамоклів меч спільних дій проти неї польського та московського військ. І Варшава повсякчас намагалася втягнути Москву до наступу на Гетьманщину. Відтак програма-мінімум для Б. Хмельницького полягала в нейтралізації Москви, недопущенні війни на два фронти, смертельної для молодої Козацької держави. Паралельно гетьман намагався зробити московського царя союзником і втягнути його до війни з Польщею на своєму боці. Москві відводилася роль ключової ланки антипольської коаліції[1, c. 61-62].

Московська еліта довго не наважувалася перейти Рубікон в українських справах. Довгих 5 років гетьман плів різноманітні дипломатичні комбінації, щоб схилити її до військової спілки. Лише в середині 1653 р. Б. Хмельницький таки дотиснув її, змусивши повірити, що його погрози перейти під протекторат Туреччини - це не лише погрози.

З іншого боку, виникнення Української козацької держави не вписувалося у чистому вигляді в жодне з тогочасних уявлень про "законність" появи нового державного утворення на території "старої" держави. Тому слід було добитися, щоб одна з християнських держав погодилася стати зверхником Козацької держави і в такий спосіб визнала її окремим державним тілом і повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Найвірогіднішим в умовах середини XVII ст. кандидатом на узаконення Гетьманщини була саме Московія, оскільки вона вела затяте протиборство з Річчю Посполитою за гегемонію у Східній Європі, належала разом з Україною до православного світу та ще й з кінця XV ст. виношувала плани відірвати українські та білоруські землі від Польсько-Литовської держави.

Тож через Переяславську раду 8 січня 1654 року, а потім через письмову угоду з Москвою - Березневі статті - Б. Хмельницький вирішував обидва завдання. Найважливіше, що Московія, погоджуючись піти на союзницькі відносини з Українською козацькою державою, узаконювала її існування в очах усіх держав. Б. Хмельницький став законним правителем, а козацтво - новою повноправною елітою. Крім того, Московія ставала військовим союзником проти Польщі.

Про те, що ніяких інших цілей Б. Хмельницький не переслідував, промовисто свідчать обставини проведення Переяславської ради, текст Березневих статей, а також подальша поведінка Б. Хмельницького.

Уже сам факт, що рада, яка була покликана врегулювати українсько-московські стосунки, відбулася не в столичному Чигирині, не в Києві як сакральному центрі України, а в заштатному полковому містечку Переяславі неподалік тодішнього московського кордону свідчить про те, що Б. Хмельницький та його оточення не вважали цю подію якоюсь епохальною. Адже тогочасні люди надавали символам непересічної ваги. Багато війн розпочиналося на підставі порушення однією із сторін якихось символічних правил. Та й Москва, оголошуючи після Переяславської ради війну Речі Посполитій, пояснювала свій крок також і тим, що польські урядники неодноразово неправильно писали царський титул.

У Переяславі не було підписано жодної угоди. Обійшлося усними обіцянками. Натомість виникли гострі розбіжності між намірами сторін. Український гетьман, старшина, присутні рядові козаки та міщани присягнули на вірність досягнутим усним домовленостям, натомість московські посли навідріз відмовилися присягати за царя. Така поведінка московитів різко суперечила європейським політико-правовим уявленням, рідним для українців. Ледве не дійшло до повного розриву. Але нагальна необхідність для Б. Хмельницького узаконити руками Москви існування Козацької держави змусила його переконати старшину піти на великий компроміс[12, c. 153-154].

За складом учасників Переяславська рада 8 січня 1654 р. не вписувалася в тодішні уявлення про загальну козацьку раду - найвищий законодавчий орган Гетьманщини. Якщо в тогочасних загальних радах брало участь до 20-30-ти тис. (уся генеральна, полкова та сотенна старшина, а також представники від Запорожжя та всіх козацьких полків), то в Переяславській раді взяли участь лише 200 козаків та частина переяславських міщан. Не приїхало жодного представника від запорожців та деяких козацьких полків, зокрема Кальницького, Уманського, Паволоцького. Ба більше! Відсутній був навіть дехто з генеральної старшини. Отже, Переяславська рада не мала необхідного представництва.

Як видно зі змісту українсько-московського договору, укладеного в березні 1654 p., керівництву Козацької держави не йшлося про її розчинення в державному тілі Московії. Як за попередніми вимогами Б. Хмельницького, так і за самими Березневими статтями, Козацька держава зберігала повну самостійність внутрішнього життя та право на зовнішні зносини. Цар зажадав від гетьмана лише повідомляти про можливі антимосковські наміри сусідів та платні за надання військової допомоги проти Польщі. Дослідники до сьогодні не прийшли до єдиної думки про точний юридичний зміст українсько-московської угоди. Але цілком однозначним є те, що це був договір двох держав, за яким Москва як сюзерен чи протектор Гетьманщини взяла на себе зобов'язання гарантувати їй повний суверенітет. У такий спосіб було досягнуто й міжнародне визнання останньої.

Показово, що Б. Хмельницький приховував від основної маси козацтва зміст Березневих статей і не виніс їх на затвердження козацької ради (ні загальної, ні навіть старшинської). А отже, українсько-московський договір 1654 р. не був ратифікований і фактично не мав в Україні юридичної сили. У1656 р. порушила його й сама Московія, уклавши за спиною козаків Віденську угоду з Річчю Посполитою. Відтак згідно з тогочасними політико-правовими уявленнями переяславсько-московські домовленості остаточно втратили чинність. Після Переяслава Б. Хмельницький продовжував вести себе як цілком незалежний правитель і саме таким сприймався близькими й далекими сусідами. Саме після досягнення українсько-московських домовленостей сусідні християнські володарі розпочали укладати з гетьманом реальні угоди проти Польщі, обговорювати територіальні проблеми України, а Б. Хмельницький став членом закритого клубу правителів. 7 вересня 1656 р. козацькими послами було підписано "трактат вічної приязні" з Трансільванією, згідно з яким сторони зобов'язалися надавати одна одній військову допомогу та воювати проти Польщі без огляду на позицію Московії. Трансільванський князь визнавав за Козацькою державою Галичину, Волинь та частину Білорусі, а за Б. Хмельницьким титул князя та право передати гетьманську булаву й цей титул синові Юрію. Шведський король погоджувався величати Б. Хмельницького князем "київським, чернігівським і гетьманом Військ Запорізьких". Навесні 1657 р. Швеція погодилася на те, що після розгрому Польщі до складу Козацької держави увійдуть усі етнічні українські землі, а також Смоленщина. Попри те, що Московія перебувала у стані війни зі Швецією, гетьман був готовий підписати союзний договір зі Швецією. Справу цю докінчив наступний гетьман Іван Виговський[17, c. 89-90].

Вдивляючись у дипломатичні заходи Б. Хмельницького, не можна не помітити, що прагнучи в 1648-1653 pp. протекторату московського царя, він водночас шукав протекторату Туреччини і навіть уклав у 1653 р. відповідну угоду, яка, однак, не була ратифікована козацькою радою. Після Переяслава 1654 р. гетьман вів переговори про протекторат зі Швецією, і лише смерть завадила йому довести справу до кінця. Відтак, задум гетьмана полягав у тому, щоб протекторами України були одночасно Москва, Туреччина та Швеція, які перебували між собою в постійній ворожнечі. Кожен з цих затятих противників не дав би іншому "з'їсти" Козацьку державу, щоб не допустити його посилення. А отже, така зовнішньополітична конфігурація гарантувала б збереження незалежності Гетьманщини.

Московія, однак, мала на Переяславську раду цілком інші види. Цар та його оточення розглядали її як відправний пункт поступового заковтування України. Московська дипломатія жодного разу не використовувала положень щодо етнічної близькості українців та росіян, якогось "єдиного народу" тощо. Як і всі тогочасні держави, вона діяла суто прагматично. Договір з Козацькою державою був для Москви лише черговою спробою на шляху реалізації давньої мрії московських правителів - приєднати українські й білоруські землі.

Дуже швидко московський цар став на шлях порушення Березневих статей й використовував будь-яку нагоду для розмивання української державності. Упродовж наступного століття після смерті Богдана Хмельницького Московія / Росія брутально довела справу до цілковитого знищення Української козацької держави. Такий трагічний фінал й у страшному сні не міг наснитися Богданові, який розглядав військовий союз з Москвою лише як інструмент остаточного утвердження незалежної України[1, c. 65-66].

Висновки

Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальнiрiшення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралiзацiїiнших. Завдячуючи цьому, вiндомiгся визнання України урядами Османської iмперiї, Кримського ханства, Англiї, Венецiї, Росiї, Речi Посполитої, Трансiльванiї, Австрiї, Молдавiї, Валахiї, Швецiї.

Разом з тим, глибокий безперервний аналiзмiжнародноїситуацiїпривiв його до невтiшного висновку - жодна з тогочасних навколишнiх держав не була зацiкавлена в iснуваннi незалежної України. Утвердження її, з одного боку, i рiзке послаблення Речi Посполитої - з другого, могло б порушити спiввiдношення сил у Схiднiй, Пiвнiчно-Схiднiй i ЦентральнiйЄвропi, що склалося внаслiдок завершення Тридцятирiчноївiйни.

У контекстi розвитку геополiтичнихпроцесiв перед Б.Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинцi з Рiччю Посполитою i, можливо, повнiстю втратити основнi завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однiєї з сильних держав. Такими тодi були блискуча Порта i Росiя. Iншого виходу з трагiчної для Української держави геополiтичноїситуацiї, на жаль, не iснувало.

Пiсляболiснихроздумiвврештi решт гетьман прiоритетно визнав можливiстьпротекцiї московського царя. Зрозумiло, цей крок був вимушеним, оскiльки польсько-кримський Кам'янецькийдоговiр 1653 року, який не передбачав навiть збереження за козацькою Україною статусу державної автономiї в складiРечi Посполитої, ставив її перед фактом iснуванняполiтичноговзаєморозумiнняРечi Посполитої i Кримського ханства.

Розвиток визвольної боротьби, еволюцiя її програмних завдань i змiнагеополiтичноїситуацiї в регiонiiстотно вплинули на цiлi московської полiтикиБ.Хмельницького. Однак протягом усього перiоду визвольних змагань саме стосунки з царським урядом посiдали одне з прiоритетнихмiсць у дiяльностi гетьманської адмiнiстрацiї; саме вони певною мiрою визначали напрями зовнiшньоїполiтики Чигирина в цiлому. Спорадичнi контакти з царською адмiнiстрацiєю у 1648 р., що мали на метi насамперед нейтралiзувативiйськовi приготування Росiї у зв'язку з воєнними дiями на окраїнах Речi Посполитої, на початку 1649 р. набувають принципово нової якостi. Поставивши перед собою завдання повного унезалежненняВiйська Запорозького з-пiд влади польського короля, Хмельницький розглядає вiйськовий союз iз царем (поряд зi створенням протестантської антипольської лiги) як важливу передумову успiшної боротьби за власний суверенiтет. Крах зовнiшньополiтичнихпланiв гетьмана значною мiрою зумовив Зборiвськефiаско 1649 р., а останнє, в свою чергу, спричиняє значне охолодження у стосунках з Москвою. Проте полiтичнiреалiї початку 50-х рокiв змушують українське керiвництво наполегливо шукати сильних i надiйнихсоюзникiв у боротьбi з Польщею. Тому укладення Переяславсько-Московського договору 1654 р. стало значним успiхом української дипломатiї, який дав їй можливiсть продовжити дiяльнiсть у царинiнацiонального державотворення. У наступнi роки (незважаючи на принциповiрозбiжностi в оцiнках сторонами засад двостороннiхвiдносин, суперечностi щодо пiдпорядкуваннявiдвойованих у Речi Посполитої земель, концепцiїзовнiшньополiтичноїорiєнтацiї) Хмельницький проводить гнучку полiтику щодо Москви, прагнучи зберегти мiлiтарний союз iз царем, наповнити його новим змiстом i водночас доповнити домовленостями з iншими державами, зацiкавленими у створеннi антипольської коалiцiї.

Аналiззовнiшньополiтичноїдiяльностi України пiсля укладення Переяславсько-Московської угоди 1654 р. дає можливiсть стверджувати, що боротьба з Рiччю Посполитою продовжувала залишатись прiоритетним завданням української зовнiшньоїполiтики. В той же час, двiхвилiгеополiтичних перегрупувань в Центрально-СхiднiйЄвропi, а саме: перехiд Криму в табiрсоюзникiвРечi Посполитої та оголошення останнiйвiйниШвецiєю - творять у регiонi принципово нову геополiтичнуреальнiсть. В нових умовах основним методом реалiзацiї поставленого українським керiвництвом завдання визначаються наступальнi українсько-росiйськiвiйськовiоперацiї, здiйснюванi в рамках Угоди 1654 р. Одночасно, з метою гарантування безпеки пiвденнихкордонiвактивiзуютьсядипломатичнi контакти з Оттоманською Портою та Придунайськими князiвствами. У вiдносинах з Кримом превалюють методи опосередкованого тиску (через Стамбул) та вiйськової блокади силами пiвденнихполкiв, запорожцiв, а також донських козакiв i калмикiв, що перебували на службi московського царя. Як один з прiоритетнихнапрямiв української зовнiшньоїполiтики розглядається курс на вiйськовукооперацiю з Швецiєю. Разом з тим, успiхишведiв ще бiльше ускладнюють геополiтичнуситуацiю в регiонi. Легкiсть здобутих ними перемог i, що саме головне, їх суспiльно-полiтичне тло (добровiльне визнання польською шляхтою протекцiї Карла Х Густава) ускладнюють дiалог України зiШвецiєю, обумовлюють появу ультимативних вимог керiвництва останньої щодо обмежень ареалу поширення козацьких впливiв. Конфлiктiнтересiвсторiн, що розвивається на тлi наростання напруження в українсько-росiйськихвiдносинах i вторгнення кримських орд у пiвденнi райони України, обумовлюють вiдхiд українських вiйськ з Галичини.

Водночас, шведський фактор уможливлює вiдновлення союзних вiдносинмiж Україною та Кримом. Уклавши угоду з ханом, Б.Хмельницький робить спробу впровадити в життя бiполярну модель зовнiшньополiтичноїорiєнтацiї України, а саме: налагодження союзницьких стосункiв з Кримом при збереженнiпротекцiї московського царя.

Iсторiявзаємовiдносин запорозьких козакiв з кримськими татарами свiдчить, що перiоди боротьби мiж ними часто змiнювалисяполiтичним та економiчнимспiвробiтництвом.

Список використаної літератури

1. Брехуненко В. Богдан Хмельницький / Віктор Брехуненко. - К. : ПП Наталія Брехуненко, 2007. - 68 с.

2. Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке: монографія/ Лариса Гвоздик-Пріцак,; Лариса Гвоздик-Пріцак; НАН України; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. - К.: Обереги, 1999. - 215 с.

3. Грушевський М. Про батька козацького Богдана Хмельницького: учбовий посібник/ Михайло Грушевський,. - Дніпропетровськ: Січ, 1993. - 55 с.

4. Ефремов Ю.М. Украина и "Руина" от Хмельницкого к Мазепе: Малоизвестныетрагическиестраницыизисторииукраинскогонарода/ Ю.М. Ефремов; Республиканский центр духовной куль-туры. - К.: МП "Буклет", 1992. - 59 с.

5. Єфименко О. Історія України та її народу: монографія/ Олександра Яківна Єфименко,; Упоряд. тексту та іл. Ю.О. Іванченка, Н.Д. Прибєги; Передм. та прим. Т.Г. Лазоренка; Пер. з рос. В.Д. Калити. - К.: Мистецтво, 1992. - 251 с.

6. Іванко А. Б. Вивчення теми "Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького" в шкільному курсі історії України / А. Б. Іванко, Ю. В. Кравченко; Обл. організація Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім. Т. Г. Шевченка, - Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. - 95 с.

7. Замлинский В. Богдан Хмельницкий: біографія окремої особи/ Владимир Замлинский,. - М.: Мол. гвардия, 1989. - 334 с.

8. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький: науково-популярна література/ ЯнушКачмарчик,; Пер. з пол. І.Сварника; Південно-східний науковий інститут у Перемишлі. - Перемишль; Львів: Б.в., 1996. - 326 с.

9. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історичний нарис: / Микола Костомаров,; Упоряд. і передм. В.Замлинського; Приміт. І.Бутича. - К.: Веселка, 1992. - 91 с.

10. Костомаров М. Богдан Хмельницький: Історична моногріфія/ Микола Костомаров,; Пер. з рос. Т. С. Завгородньої, Авт.передм. Володимир Мороз,. - Дніпропетровськ: Січ, 2004. - 843 с.

11. Крип'якевич І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Крип'якевич,; Укл., покажч. Р. І. Крип'якевича, Авт.передм. Я. Д. Ісаєвич. - 2-е вид., випр. і допов.. - Львів: Світ, 1990. - 405 с.

12. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

13. Огієнко І. Богдан Хмельницький: історична література/ Іван Огієнко,; Упор., автор передмови і коментарів Микола Тимошик,. - К.: Наша культура і наука, 2004. - 447 с.

14. Пасічник М. Історія України. Державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навчальний посібник/ Михайло Пасічник,. - 2-ге вид., стереотипне. - К.: Знання , 2006. - 735 с.

15. Смолій В. Богдан Хмельницький: [Соціально-політичний портрет]/ Валерій Смолій, Валерій Степанков. - К.: Альтернативи, 2003. - 399 с.

16. Чуприна В. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького/ Василь Чуприна, Зоя Чуприна,; Ред. Леся Крючкевич,. - Львів: Світ, 2003. - 175 с.

17. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

Размещено на Allbest.ru