Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст.»

ПЛАН

Вступ

1. Причини війни, її хід, рушійні сили, наслідки.

2. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького.

3. Внутрішня і зовнішня політика Б.Хмельницького. переяславська рада 1654 р. та її наслідки.

Висновки

Використана література

Вступ

Посилення соціального і національного гніту, якого зазнавав український народ від польської шляхти, підносило його рішучість до боротьби за своє визволення. І коли після селянська-козацьких повстань 1637--1638 pp. закабалення трудящих стало вкрай нестерпним, вони почали готуватися до збройних виступів проти гнобителів. Очолити їх було готове запорозьке козацтво, котре також терпіло всілякі утиски та поневіряння від Речі Посполитої.

Відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу саме в цей час.

1. Причини війни, її хід, рушійні сили, наслідки

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, друга робила цю активність можливою -- створювала ґрунт для її розгортання.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалаcя єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, і нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв ординацію «Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала Римська курія. Папа Урбан (1623--1644) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передання католикам, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу саме в цей час.

Важливими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорізької січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави.

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595--1657). Природжений дипломат, талановитий воєначальник, він мав високий авторитет серед дніпровської вольниці, у свої 50 років мав чимало заслуг у боротьбі з татарами, через що король навіть хотів призначити його керівником великого морського походу на Туреччину.

Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була епізодом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання.

Зважившись на такий рішучий крок, Хмельницький зумів залучити до підготовки повстання кращих представників козацької старшини, котрі охоче взялися за цю справу. Але найбільш енергійним і послідовним залишався він сам, про що стало відомо польським властям. Коронний гетьман Микола Потоцький уже в 1646 р. називав Хмельницького «бунтівливою головою».

Переїхавши через Дике поле, Богдан Хмельницький прибув зі своїми соратниками на дніпровські острови за порогами, зупинившись спершу на Буцькому. Сюди на початку січня зібралося десь близько сотні запорожців. І лише тоді Хмельницький, як вважають зарубіжні дослідники, вирішує розіграти «кримську карту». Він відправляє посольство до перекопського мурзи Тугай-бея з повідомленням про готовність віддати полоненого сина мурзи без викупу. Природно, що Тугай-бей одразу ж прибув на Запорожжя. Вдячний за сина, він уважно слухає пропозиції Богдана, а саме: допомога у виступі проти війська Речі Посполитої буде віддячена багатими трофеями, татари одержать право на всіх полонених поляків.

Тижнем-двома пізніше Хмельницький виряджає офіційне посольство до Бахчисарая, пропонуючи союз кримському ханові. Той не дає конкретної відповіді. Однак поголос про зносини колишнього військового писаря з татарами розходиться дніпровськими плавнями, по запорозьких зимівниках і хуторах досить швидко. До втікача з Чигирина починають збиратися такі ж утікачі з різних місцевостей. На кінець січня їх уже налічується близько 250, щоправда, слабко озброєних, не забезпечених продовольством, боєзапасом.

Несподівно до січової пристані прибувають човни із харчами, зброєю та амуніцією для січової залоги, тобто для Корсунського реєстрового полку, і Хмельницький захоплює їх. Тепер його загін має достатню кількість усього необхідного, а сам він здобуває авторитет не тільки серед січовиків, а й серед реєстровців. Через два дні загін уже зростає до 300 добре озброєних вояк -- з'явилися й перебіжчики.

Польські офіцери Корсунського полку довідуються про місце перебування Хмельницького, стан його сил та укріплень. Повідомлення про це негайно відправляються до обох польських гетьманів, а також у фортецю Кодак. Та не втрачає часу і Хмельницький. Опівночі разом зі своїми побратимами він нападає на Корсунський полк.

На ранок Січ уже була в руках повстанців. Майже всі корсунці перейшли на їхній бік. Полковник Рурський з невеликою кількістю драгунів утік до Крилова, де повідомив коронного хорунжого Олександра Конєцпольського про бунт на Запорожжі.

Після цього Хмельницький, обраний старшим Війська Запорозького, звертається з універсалами до українського народу із закликом підніматися на боротьбу проти польської шляхти: «Прошу вашої ласки і господнього милосердя, щоб ви -- люди одного Бога, однієї віри та крові, коли я буду наближатися до вас з військом, приготували зброю -- рушниці, шаблі, кульбаки, коней, стріли, коси, списи для оборони стародавньої грецької віри... А якщо довідаєтесь або почуєте від приїжджих чи прохожих про чужоземне військо, яке король зібрав проти нас, давайте нам знати і попереджайте нас».

Першою на шляху козацького війська постала фортеця Кодак, що вважалася тоді найсильнішою. Щоб здобути її, необхідно передусім було мати сильну артилерію, якої у Хмельницького не було. Не міг він розраховувати і на тривалу облогу Кодака, бо не мав достатніх сил піхоти. Тому Хмельницький залишає фортецю в тилу, з тим щоб виграти більш важливі поєдинки.

Тоді ж, у квітні, український гетьман вирішував інше завдання: посланий ним козак Іван Ганжа перехопив біля Кам'яного Затону на Дніпрі реєстровиків, котрі пливли на з'єднання з коронним військом, і зумів схилити їх до розправи з прошляхетськи настроєною старшиною і до переходу в ряди повстанців. На початку травня реєстровики на очах уже оточених біля Жовтих Вод поляків прибули до козацького табору.

З огляду на таке підкріплення наступного дня до польсько-шляхетських воєначальників прибули козацькі полковники Максим Кривоніс та Михайло Криса з пропозицією припинити кровопролиття і здатися. У відповідь 4 травня до Хмельницького приїхав на переговори польський шляхтич Стефан Чарнецький. Природно, що для поляків важливо було затягнути час.

Якби, на Жовтих Водах Хмельницький пішов слідами своїх попередників і став чекати у замкненому таборі наступу шляхетського війська, то воно, озброєне артилерією і маючи більше тисячі закутих у панцирі гусарів, змело б козацьку піхоту одним ударом. Треба було передусім спішити польську кавалерію, змусити її зайняти невигідні позиції, а тоді вже скористатися з переваги козацької піхоти.

Ось тут і проявилася майстерність полководця українського війська. Свій шанс на Жовтих Водах Хмельницький не упустив: після штурму шляхетського табору, що тривав майже два тижні, він вирішує 5 травня дати генеральний бій. Комбінований удар козацької піхоти і кінноти (татари були поки що лише спостерігачами} змусив ворога відступити під покровом ночі. Однак наступного ранку повстанці наздогнали відступаючих.

Побачивши такий поворот справи, 11 травня Іслам-гірей надіслав листа до Хмельницького і Тугай-бея, щоб вони чекали його на р. Інгулі, поки він не прибуде з «військами ісламу». Зважаючи на те, що хан тільки 13 травня почав переправлятися через Дніпро, козацька старшина вирішила, враховуючи важке становище Потоцького під Корсунем, а також фактор раптовості, дати ще один генеральний бій шляхетським з'єднанням.

Коли переможці ділили багаті трофеї, емісари Хмельницького вже розійшлися за сотні кілометрів від Корсуня, готуючи прихід козацького війська. Тоді ж Хмельницький відправив до кошового отамана Січі посланців, повідомляючи про розгром шляхетського війська та дякуючи за допомогу.

На початку червня, прибувши під Білу Церкву, Хмельницький розіслав «всім українським, по обоїх сторонах ріки Дніпра, в городах і селах обитаючим малоросіянам духовним і мирським, шляхетним і посполитим большого і меншого всякого чина людям, а особливе шляхетне урожоним козакам і святой братті нашой» оповіщення про перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем, запрошуючи їх «к нам в обоз под Білую Церков».

Не випадково Хмельницький і старшина приділяли в цей час таку увагу мобілізації українського народу: козацькі розвідники доносили з Польщі, що уряд Речі Посполитої звернувся за військовою допомогою до французького короля і бранденбурзького курфюрста.

Це змусило гетьмана вживати дипломатичних заходів. З-під Білої Церкви до Польщі вирушили посланці Хмельницького з наміром домогтися збереження давніх прав Війська Запорозького. Відбуло посольство і до Литви, щоб «литовці були в миру з черкасами (козаками), а вони, черкаси, Литву тіснити нічим не стануть, а якщо почне їх зачіпати, їм у домах своїх не всидіти».

Багато істориків закидали українському гетьманові те, що після перемоги під Корсунем він не скористався деморалізацією шляхетського війська і не пішов одразу ж у Західну Україну для остаточного його розгрому, а, відійшовши до Чигирина, два місяці очікував.

Причини такої поведінки гетьмана були вагомими. По-перше, слід було організувати військо, в яке стікалися повстанці з усієї України, дізнавшись про його перші перемоги. По-друге, Хмельницький не хотів виводили козацькі полки з Придніпров'я, оскільки не юрив, своїм тимчасовим союзникам -- татарам, що вони після залишення цієї місцевості народною армією не кинуться грабувати мирне населення. По-третє, Хмельницький зовсім не марнував тоді часу, розсилаючи скрізь повстанські загони, що громили розрізнені шляхетські з'єднання. По-четверте, йому важливо було знати, який міжнародний резонанс викличуть перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем, якою буде реакція сусідніх держав, хто з союзників Польщі надасть їй військову допомогу, в якому обсязі тощо.

На початку червня Хмельницький дізнається про смерть польського короля Владислава IV, водночас шляхта запрошує перемир'я. Очевидно, це якоюсь мірою прискорило налагодження зв'язків із Москвою. Прочитавши гетьманове звернення до нього, Олексій Михайлович доручив путивльському воєводі Плещеєву запевнити Хмельницького, що Росія не виступить на боці Польщі.

Обговорення на засіданні польського сейму вимог Війська, Запорозького, що відбулося 21--22 липня, не дало результатів. Затягуванням переговорів з українськими козаками польська шляхта хотіла виграти час для організації своїх сил.

Козацьке і польське війська поволі сходилися. Щоб відвернути кровопролиття, дипломати Хмельницького неодноразово пропонували польським комісарам приїхати для переговорів під Костянтинів, але відповіді не надійшло. Тим часом поляки продовжували жорстоко розправлятися з повстанцями. Було цілком очевидно, що назріває велика битва.

І дійсно, битва під Пилявцями відбулася грандіозна. Спочатку, 21 вересня, сутички велися за греблю через р. Пиляву. Поляки докладали всіх зусиль, щоб захопити греблю: це дало б їм змогу безпечно брати воду для війська і для коней. Кілька польських корогов під проводом Йордана вдарили по козацькому таборові. Одночасно Осінський відкинув козацькі застави, що були при греблі. Але поляки стали радитись, що їм далі робити, і прогайнували нагоду для безпосереднього бою з Хмельницьким. Другого дня під вечір українська піхота відбила греблю. Головний же козацький табір було зміцнено високим валом.

У ніч на 23 вересня поляки почули з козацького табору мушкетні постріли й гучні радісні вигуки. Це Хмельницький вдався до психологічного маневру: зробив вигляд, що вітає прибулі татарські загони; Справді ж татари прибули 25 вересня і зразу вирушили на Львів.

Третього дня ще здосвіта Хмельницький вивів свої полки в поле, оповите густою мрякою. Почався бій із застосуванням характерної тактики Хмельницького: козаки несподівано підходили ровами, заливаючи поляків вогнем, а коли супротивник наближався, втікали. Такі маневри поступово заманювали поляків у так званий «мішок», що кінець-кінцем і визначило результат битви.

Отже, під Пилявцями шляхетська армія зазнала нищівної поразки від селянсько-козацького війська. Через три дні залишки польського воїнства опинилися аж у Львові.

26 вересня в Старокостянтинові відбулася козацька рада за участю Тугай-бея, яка ухвалила продовжувати похід на Західну Україну.

Через чотири дні, оточивши Львів, Хмельницький, аби не допустити руйнування міста, відправляє свого посланця до його жителів, вимагаючи видати «головних провинників» -- Ярему Вишневецького та Олександра Конєцполь-ського, а також припинити опір. Члени міського магістрату, переконані в тому, що Вишневецький незабаром прийде з прусським військом на допомогу, затягували з відповіддю. Тоді 2 жовтня Хмельницький надсилає ультиматум магістрату: хай місто сплачує 200 тис. злотих на користь Тугай-бея і облогу буде знято. Це й було зроблено.

Наприкінці жовтня Хмельницький підійшов під Замостя, що являло собою сильно укріплену фортецю. Зважаючи на це, Хмельницький вирішив розраховувати на тривалу облогу, аби не поплатитися великою кількістю жертв. Зважав, звичайно, й на те, що в козацькому війську не було важкої артилерії, за допомогою якої можна було б пробити кріпосні стіни.

Чому ж армія Хмельницького не взяла Замостя?

До його штурму, треба сказати, козацтво готувалося ретельно. Однак тим часом настала глибока осінь. Військо, стомлене багатомісячними походами, відірване від домівок, почало ремствувати. Отож 14 листопада повстанці знімають облогу Замостя й вирушають до Києва.

23 грудня Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустріли. Тут він вів розмови з патріархом Паїсієм, котрого вирішив уповноважити просити підтримки у російського царя.

війна хмельницький переяславська рада

2. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького

Богдан Хмельницький був добрим знавцем військової справи. Він розумівся на тактиці та стратегії, вмів своєчасно скористатися фортифікаційними засобами, знав, коли залучити артилерію, козацьку піхоту, а коли слід перейти до оборони тощо. Великою перевагою гетьмана було й те, що він був добре обізнаний з прийомами, що їх використовували на полі бою поляки й татари. Роздуми переконали його в тому, що без союзу з татарами, без їхньої військової підтримки, особливо кіннотою, яка у запорожців була слабкою, він не зможе зробити більше, ніж його попередники. Тому що, як справедливо зауважує зарубіжний дослідник М. Антонович, досвідчені та вправні запорожці складали лише організуюче ядро повстанської армії, навколо якого гуртувалася маса міщан та селян, погано навчених і озброєних. Вони здебільшого могли оборонятися в укріплених позиціях, робити відчайдушні партизанські вилазки чи безладні масові атаки -- і не більше. Пересування на полі бою іспанськими чи шведськими прийомами повстанські маси засвоїти не могли. І тому проти масованого натиску першокласно озброєної й закутої в залізні лати польської важкої кінноти був лише один порятунок -- міцні окопи. До 1648 р. козаки, як правило, ніколи не атакували шляхетське військо, а лише оборонялися. З огляду на це поляки завжди мали ініціативу і кожний бій вигравали з далеко меншими силами.

Видатний талант Хмельницького-полководця, його правильний розрахунок щодо притягнення татар на свій бік, -- усе це справило сильний вплив на успішний розвиток подій Визвольної війни, особливо з самого її початку.

Події на дніпровських островах стали відомі польському урядові. На Запорожжя прибули посланці великого коронного гетьмана з пропозицією до Хмельницького добровільно вийти із Січі, гарантуючи йому «помилування й прощення всіх вчинків». Хмельницький відповів на це відмовою. Тоді Потоцький звернувся з універсалом до повсталих козаків: «видати Богдана Хмельницького й розійтися з цього свавільного зборища». У разі непокори він погрожував жорстокими репресіями. Незважаючи на це, на Січ продовжували прибувати повстанці з усієї України. Одразу, ж після обрання його старшим Хмельницький розсилає своїх людей до реєстровців, а сам разом із сином Тимофієм та найближчими соратниками прямує до Криму. Маючи офіційне визнання Січі, він відтепер міг, спираючись навіть і на 2,5 тис. запорожців, вести переговори з правителем Бахчисарая про участь у воєнних діях проти Польщі.

Сила на боці Богдана Хмельницького поки що була невеликою. Однак він розраховував на успіх, оскільки становище, яке склалося в Криму, змушувало хана приставати на пропозицію старшого дніпровської вольниці. По-перше, хана до цього підштовхували його ж мурзи, котрі не бачили іншого виходу поліпшити життєві умови татарського населення як, поживитися у війні проти Речі Посполитої. По-друге, залишення Хмельницьким свого сина в заклад також давало Іслам-гірею сподівання на хоч якусь здобич.

За таких обставин і був укладений договір у Бахчисараї. Водночас Іслам-гірей дивився на кілька ходів уперед: сам не пішов на Україну, а доручив 4 тис. татар, перекопському мурзі: Тугай-бею, котрого запідозрював, у змові, проти себе. Розрахунок був. такий: якщо польська, шляхта розіб'є повстанців Хмельницького і татар Тугай-бея, то буде на кого звалити відповідальність за надання допомоги козакам -- на самоправність мурзи. Крім цього, правитель Бахчисарая не жалкував би дуже і за Тугай-бєєм, якщо той не повернеться з війни. За свідченням Самовидця, військо Богдана Хмельницького налічувало під час виступу і Запорожжя 5 тис. чоловік. Назустріч йому рухалося не менш значне польське. Зарубіжний дослідник С. Зеркаль підрахував, що тоді польський гетьман Потоцький мав у Корсуні 6920 вояків-- 3510 кварцяного війська, 1040 гусарів, 1170 реєстрових козаків, 900 драгунів, 300 піхотинців. З огляду на це і слід було розраховувати тактику.

3. Внутрішня і зовнішня політика Б.Хмельницького. переяславська рада 1654 р. та її наслідки

Будучи переконаний, що сподівання на тривалий мир з шляхтою марні, гетьман вирішує розвивати добрі зв'язки з навколишніми державами, зокрема супротивниками Речі Посполитої. Тому й з-під Замостя було виряджене посольство на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським до Угорщини.

Нетривкість миру зі шляхетською Польщею змушувала українського гетьмана вдаватися до запобіжних заходів, аби мати військову допомогу на випадок нового наступу. Зокрема, у березні 1650 р. він звернувся до Війська Донського з проханням припинити напади на кримських татар, які допомагають запорожцям у боротьбі проти польської шляхти. Щодо останньої, то, збираючи військову силу, вона хотіла приспати пильність козацької старшини, виряджаючи час від часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти. Однак Хмельницький продовжував наполягати на тому, щоб розпустити польське військо, а на сеймі, що тривав з 25 листопада по 14 грудня 1650 p., його посли знову порушили питання про виведення шляхетських військ з території України, ліквідацію церковної унії тощо. Не задовольнивши цих вимог, сейм ухвалив готуватися до війни і зібрати для цього величезний податок -- 48 млн злотих, за рахунок чого виставити 36 тис. польського і 18 тис. литовського війська.

Новорічна козацька рада, зважаючи на це рішення, ухвалила готуватися до війни зі шляхтою. На початку січня до Бахчисарая та Очакова було відправлено послів із проханням до татар надати військову допомогу. Водночас гетьман хоче заручитися підтримкою Угорщини. До Юрія Ракоці вирушають посли, щоб передати йому такі слова Хмельницького: якщо Угорщина виступить проти шляхти, то він «постарається посадити в Польщі королем його меншого брата і домовлено буде, що той королівський брат охреститься в православну віру грецького закону».

Але головне -- гетьман шукає різних шляхів впливу на російського царя.

З початком березня вкрай загострилася обстановка на Поділлі, викликана віроломством польської шляхти в Красному, де загинув, зокрема, славетний полковник Данило Нечай. З огляду на військові дії, що насувалися, багато значило, яку позицію займе литовський гетьман Януш Радзивілл. Коли 21 березня до Білої Церкви приїхав посол Великого князівства Литовського шляхтич Мисловський, Хмельницький висловив йому невдоволення тим, що Радзивілл два роки «не чинив до мене ніякого посольства». На закінчення розмови він просив передати: «Скажи пану гетьману: нехай на нас не наступає! Ми мир з Литвою маємо, нехай нас не зачіпає, бо лихо буде!»

Складною ситуацією, в якій опинилася Україна, вирішили скористатися в Туреччині, аби поставити Хмельницького в залежність. З цією метою 28 березня в похідний табір Богдана Хмельницького під Животовом прибули посли турецького султана з пропозицією військової допомоги. Але Хмельницький відмовився, посилаючись на те, що «край і так знищений», тобто не буде можливості утримувати чужоземних вояків. Відмовився він і від допомоги молдавського господаря Василя Лупула та й був правий: згодом і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо Хмельницького.

На Україні все більше переконуються в тому, що найкращий вихід -- це звернення до Москви. Постійні звернення дещо похитнули стійкий нейтралітет, якого, по суті, тримався Олексій Михайлович з початку Визвольної війни. Через деякий час думні дяки Посольського приказу доручили назаретському митрополитові Гавриїлу, який їхав на Україну, передати Хмельницькому, що під час переговорів у Москві з польськими послами цар відмовився допомагати Речі Посполитій у її боротьбі проти Війська Запорозького.

Це, звичайно, набагато полегшувало ситуацію, що склалася на Україні. Проте Хмельницький не відмовляється від думки зв'язати антипольським союзом Угорщину. 2 червня до Юрія Ракоці прибули козацькі посли із запевненням, що Військо Запорозьке підтримає кандидатуру його молодшого брата Сигізмунда на польський престол. Це мало підштовхнути Угорщину на активніші дії проти Речі Посполитої.

Потреба в цьому викликалася й тим, що Хмельницькому загрожувала небезпека й з півночі. Аби зменшити її, 13 червня до Януша Радзивілла прибуло козацьке посольство, яке прагнуло домогтися нейтралітету Великого князівства Литовського під час бойових дій. На словах пристаючи на цю пропозицію Хмельницького, Радзивілл затримував послів під виглядом мирних переговорів до 26 червня, а сам тим часом вирушив на Сіверщину, де на пограниччі стояв чернігівський полковник Мартин Небаба.

Отже, воєнно-політична обстановка складалася для Хмельницького не зовсім сприятливо. Було зрозуміло, що самої лише дипломатії замало, і силам, що протистоять одна одній, незабаром випаде зустрітися у жорстокому двобої, тобто відбудеться битва під Берестечком.

На думку зарубіжного дослідника І. Кузича-Березовського, «під Берестечком Богдан програв не завдяки зраді татар, як дотепер наші історики подавали, а через злегковаження ворога (поляків) і браком доброї розвідки... Богдан не знав, що поляки застосовують нову тактику бою, так званого «Валенштайна», якої плани поляки держали в тайні. Заманили вони Богдана на поле бою, не пригоже для козацько-татарських мас. Терен бою, на якому Богдан не міг розвинути усіх своїх і свого союзника сил, в 40 процентів припинився до прогри Богдана».

Важливу роль у цій ситуації зіграла моральна підтримка Москви. У середині серпня до Москви було відряджено ціле посольство для конкретних переговорів.

Поряд із цим іде напружена дипломатична підготовка нового етапу боротьби з Річчю Посполитою. 15 липня з Угорщини повертаються козацькі посли, котрі вели там переговори з Юрієм Ракоці про його участь у війні. 16 липня гетьман зустрічається з послами кримського хана. Вони повідомили, що на Україні залишається 30 тис. татар, які кочують біля Корсуня, а невдовзі з Криму прийде ще 100 тис.

Та все ж становище народної армії було тяжким, і гетьман вирішує розпочати переговори зі шляхтою. 12 серпня з табору на р. Узинь Хмельницький звертається до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького з пропозицією укласти перемир'я. До початку вересня відбувався обмін депутаціями.

Нарешті, 18 вересня під Білою Церквою був підписаний мирний договір між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою, яким передбачалося: спорядити козацький реєстр в 20 тис. чоловік, що разом із гетьманом і старшиною мають свій прибуток лише в королівських маєтностях Київського воєводства, не займаючи Брацлавського і Чернігівського; місто Чигирин має залишатися при гетьмані, Військо Запорозьке дотримується грецької віри тощо.

Проте, умови Білоцерківського договору аж ніяк не задовольняли населення України. Водночас не хотіла миритися з втраченим і польська шляхта. У зв'язку з цим у квітні 1652 р. в Корсуні відбулася комісія, яка на вимогу польського уряду та у присутності його представників розглянула справи козацької старшини, що не виконує умов Білоцерківського договору, підбурює чернь.

21 травня з похідного табору Хмельницький надсилає листа до польського гетьмана Калиновського, попереджаючи, аби той не заступав шлях його синові Тимофію, який в авангарді козацьких сил рухається до Молдавії. Але шляхта до цього не прислухалася. Неподалік села Батіг відбулося зіткнення козацьких і польських сил, яке скінчилося повною поразкою шляхти.

Перемога під Батогом підняла Моральний дух українського війська, повернула йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах. І це, зокрема, позначилося на поведінці козацької старшини, яка почала ставити вимоги перед Короною.

Крім того, Хмельницький звертає увагу на Швецію. Як тонкий політик, він хотів скористатися з того, що Швеція здавна перебувала з Польщею у ворожих відносинах. Ще у лютому 1649 р. український гетьман недвозначно натякав шляхетським комісарам, що сподівається порозумітися з далеким північним сусідом: «Грозите мені шведами -- і ці мої будуть». Прагнучи втримати добрі стосунки з ycімa сусідами, Хмельницький обмінюється посольствами з Юрієм Ракоці, дякує його за прихильність. Успішною була місія і до Туреччини. У відповідь до Чигирина прибув турецький посол Магмет-ага з грамотою і багатими дарунками для Хмельницького. Гетьман їх прийняв, але згодитися на пропозицію султана перейти у підданство відмовився. Це було не випадково. Саме тоді козацькі посли були в Москві, де ставили питання про підданство Росії.

21 березня 1654 р. Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили «Статті Богдана Хмельницького» (так звані «Березневі статті»), які визначали становище України у складі Російської держави. Ними, зокрема, передбачався порядок правління в населених пунктах, витрачання коштів на утримання козацького війська, оплату старшини. Спеціальною статтею Війську Запорозькому дозволялися дипломатичні зносини з іноземними державами, але під контролем Москви.

Відправляючи з Москви посольство Самійла Зарудного, цар вручив для передачі Богдану Хмельницькому «жалованную» грамоту про збереження прав і вольностей Війська Запорозького, а також нову військову печатку.

Однак ці запевнення не відповідали планам царського самодержавства, бо вже в самих «Березневих статтях» містилися значні обмеження економічних і особливо політичних прав гетьманського уряду. В наступні роки Москва пішла по шляху дальших утисків усього українського народу, накладення на нього ярма кріпацтва.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 p., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Укладення Переяславсько-Московського договору кардинально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже в жовтні цього ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної в договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було спустошено (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято в неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільнеяське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західно-українських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів--приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів.

Треба зазначити, що під актом Переяславської ради Хмельницький і козацька старшина розуміли насамперед рівноправний воєнний союз, тим більше що Україна на цей час уже була визнана європейськими державами як суб'єкт міжнародних відносин.

Висновки

У середині XVII ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 p., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію. Боротьба, що точилася протягом 1648--1676 рр., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Отже, на першому етапі Української національної революції (лютий 1648 -- серпень 1657 р.) національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та більшості населення України, переплетіння з селянською війною. Цей період характеризується ускладненням міжнародного становища українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процес державотворення визначали динаміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького. Спочатку пошуки союзників здійснювалися в трикутнику: Польща -- Туреччина -- Росія, проте незабаром після укладення Вільненського перемир'я в зовнішньо-політичній моделі Б. Хмельницького з'явився новий вектор -- шведський.

Визвольна війна 1648--1654 pp.-- одна з найяскравіших сторінок в історії українського народу. Це був переломний етап у його житті, який круто змінив його долю, етап справжнього злету суспільної енергії та творчих сил, що проявилося не тільки в небачених до того часу бойових успіхах, айв економічному піднесенні, завдяки чому можна було вести тривалу й виснажливу війну з таким могутнім супротивником, як Річ Посполита. Тоді ж була створена військово-адміністративна система, яка підтверджувала свою життєздатність ще протягом більш як століття.

Використана література

1. Борисенко В. Курс української історії. -- К., 1996.

2. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. -- К., 1996. - 360.

3. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. - К., 1990.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України. -- Л., 1991.

5. Історія України: Курс лекції, У 2-х кн. -- К.: Либідь. -- Кн.2. -- С. 432- 434.

6. Крип'якевич I. П. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990.

7. Курс лекцій з історії України та її державності. -- Л., 1997.

8. Полянська-Василенко Н. Історія України. - Т.2. - К.: Либідь,1993. - 608 с.

9. Субтельний О. Україна: Історія. -- К.: Либідь, 1991. -- С. 431-460.

10. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій.-- К.: Либідь, 1999. -- С. 409-445.

Размещено на Allbest.ru