Битва за Київ 1941 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Дійсно, у великих книгах з історії Великої Вітчизняної війни, написаних за радянських часів, про оборону Одеси або Севастополя написані цілі розділи, а про 71-денну оборону Києва в кращому випадку пару абзаців. Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни і особисто товариша Сталіна радянськими маріонетковими істориками і політробітниками як би нівелювались, численні жертви - применшувалися або взагалі не згадувалися. "Батько народів", вийшовши із стану прострації, в якому він перебував в перші дні війни, отримував доповіді про здачу все нових населених пунктів і захоплення німцями величезних за площею територій. Незважаючи ні на чию думку і не вірячи у великі втрати, він вимагав одного - стояти на смерть і відкинути фашистів. Танкова битва, організована Ставкою в районі Луцьк-Дубно, призвела до катастрофічної втрати радянських механізованих з'єднань. Війська не встигли зайняти могутні укріпрайони вздовж старого кордону, і, як наслідок, німці швидко їх обійшли.

Героїчна оборона Києва була завершена величезною за своїм масштабом битвою другої світової війни та повним оточенням радянських військ, між "Південь" і "Центр" Вермахта, яка проходила на території Київської, Черніговської, Сумської, Полтавської та Черкаської областей України. Ця битва завершилась величезною військовою катастрофою для СРСР, загибеллю всього Південно- Західного фронту, в результаті чого для німців був відкритий шлях на Москву та Лівобережну Україну із усіма наступними наслідками.

Серед дослідників історії другої світової нема єдиної думки. Деякі вважають, що Сталін спеціально здав німцям Південно-Західний фронт, тим самим намагаючись виграти час для підготовки оборони Москви. Інші думають, що Київський котел був фатальною помилкою Гітлера, через яку не вдалося взяти Москву.

Третя група істориків вважає, що Київський котел був стратегічною помилкою Сталіна, яка, навпаки, відкрила шлях німцям і на Москву, і на Лівобережну Україну. Згідно з їхньою думкою, якщо би ставка в кінці серпня - на початку вересня віддала резерви ні Жукову, Тимошенко і Єрьоменко для атак ворога, який заздалегідь перейшов до оборони, а Кирпоносу і Будьонному, то ні котла, ні подальшого наступу німців в глиб території СРСР не було б.

Однією з важливих проблем, яка потребує детального і всебічного вивчення є Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни в боях на території України.

Актуальність досліджуваної теми також посилюється через те, що хоча бої під Києвом були предметом багатьох досліджень радянських істориків, однак в жодному з них не розкрито питання, чи виправдана доцільність і необхідність жертв "Київського котла".

Географічні межі дослідження охоплюють не тільки територію Києва і Київської області, оборонні заходи включали в себе практично всю центральну Україну.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з червня по вересень 1941 року. Нижня хронологічна межа пов'язана з початком Великої вітчизняної війни (22 червня 1941 р.), що послужило поштовхом до мобілізації сил країни. Верхня межа обумовлена завершенням Київської стратегічної оборонної операції (26 вересня 1941 р.), коли Київ і Київська область були остаточно окуповані німецькими військами.

Джерелами роботи Схематично, заполітизовано розкривалась ця тема в літературі 1950-х рр. Незважаючи на це і завдяки тому, що в перше повоєнне десятиріччя все ж таки розширився доступ до архівних джерел, публікація праць, статей і брошур про Велику Вітчизняну війну значно збільшилась. Характерною рисою цих праць є тенденційний, однобічний, ура-патріотичний підхід до оцінки руху за створення добровольчих збройних формувань.

З другої половини 1950-х рр. почався період широкого введення в науковий обіг документів і матеріалів архівів, з'являється багато нових збірників документів, колективних праць і монографій, історичних нарисів, присвячених історії Великої Вітчизняної війни в цілому. История Великой Отечественной войны Советского Союза. 1941-1945. В 2-х т. - М., 1961. - Т. 2 (июнь 1941-ноябрь 1942); 50 лет Вооруженных сил СССР. - М., 1968; Куманев Г.А. 1941-1945. - М., 1983; Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза.

Проте, вже у 80-90-х автори питань історії війни на Україні торкаються побічно. Разом з тим, зростає інтерес і до теми "народ і війна", у зв'язку з чим учені починають цікавитися добровольчими збройними формуваннями. Трудящиеся Украины - Победе. Вклад украинского народа в победу над фашистской Германией. - К., 1991; Общественно-политическая жизнь трудящихся Украины в годы Великой Отечественной войны. - К., 1988; В битвах за Советскую Украину. Ратный и трудовой подвиг народов СССР в годы Великой Отечественной войны: история и современность. - К., 1985; Горов В.Я. И поднялся народ. - М., 1977; Синицын А.М. Всенародная помощь фронту (о патриотических движениях советского народа в годы Великой Отечественной войны 1941-1945). - М., 1985; його ж. Всенародный характер Великой Отечественной войны. - М., 1985; Плахин В.Н. Единство армии и народа. - К., 1985;

З відновленням незалежності України інтерес до подій війни 1941-1945 рр. ще збільшився, оскільки з'явилися умови для заповнення прогалин у вітчизняній історіографії не лише стосовно добровольчих збройних формувань, але і всіх військових подій, що відбувались в Україні. Стало можливим сказати правду про справжні втрати України, розкрити раніше замовчувані факти, зокрема, і про трагедію військ Південно-Західного фронту під час Київської оборонної операції.

Методологічною базою є принцип історизму, на основі якого факти та події розглядаються з урахуванням тогочасного суспільно-політичного становища, що мав вплив і на перебіг військових дій, принцип об'єктивності, що передбачає неупередженість при висвітленні питань, пов'язаних з історією добровольчих збройних формувань. Ці принципи були реалізовані за допомогою як загальнонаукових, так і спеціально -історичних методів: проблемно-хронологічний (для виділення і аналізу окремих проблем, пов'язаних з історіє оборони), аналітичний (для виявлення причин відступа та полону Червоної армії), метод логічного аналізу (для виявлення особливостей бойових дій за місто Київ).

Однією з найстрашніших і найважчих сторінок для розуміння історії Великої Вітчизняної війни є загибель Південно-Західного фронту радянської армії восени 1941 р. Після 73 днів героїчної оборони 26 вересня 1941 р. Київ було залишено частинами Червоної Армії.

київ війна фронт оборона

Розділ 1. Передмова початку оборонних дій Києва у 1941 році

22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально розробленим планом "Барбаросса" Німеччина та її союзники зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5 млн. чол. їм протистояло угруповання радянських військ, яке налічувало 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн. чол.). Німецький план був розрахований на швидке просування війська до найважливіших політичних та економічних центрів, оточення і розгром радянських час тин у прикордонних боях.

На Україну було спрямовано наступ групи армій "Південь", до якої входили також румунські та угорські війська. їм протистояли війська Київського Особливого та Одеського військового округів.

Київська стратегічна операція проводилася військами Південно- Західного фронту та частиною сил Пінської військової флотилії. У ході бойових дій були введені 21-а армія Центрального фронту, 6-а та 12-а армії Південного фронту, 37, 38, 40-а нещодавно створені у складі Південно-Західного фронту (всього 28 дивізій та 4 бригади). У рамках цієї операції були проведені Коростенська фронтова оборонна операція, оборонна операція на підступах до Києва, Уманська та Прилуксько-Київська фронтові оборонні операції. Ширина фронту військових дій досягала 300 км, а глибина відступу радянських військ - 600 км.

Про важливість швидкого захоплення Києва та отримання виходу на Донецький басейн та Харків Гітлер вказував своїм воєначальникам: "Там розташована уся база руської економіки. Оволодіння цим районом неминуче призвело б до краху всієї економіки руських". Тому операцію на Південно-Західному напрямку Гітлер вважав першочерговою.

Загалом війська ворога поступалися радянським військам на Україні як чисельно, так і в озброєнні. Але на напрями головного удару ворог мав перевагу.

Червона Армія на початку війни нараховувала 198 стрілецьких, 61 танкові, 31 моторизовану, 13 кавалерійських дивізій, 16 повітрянодесантних і 10 протитанкових бригад. В той же час гітлерівська Німеччина мала 190 дивізій, всього 3844 танки (зокрема середніх і важких - 1654) на всьому східному фронті. Червона Армія також мала тільки у західних військових округах більше 20 тис. танків. Серед них було майже 2 тис. танків Т-34 і КВ, а у Вермахту не було жодного танку такого класу. Причому танки та гармати радянської армії набагато перевершували за якістю німецькі. До того ж на всьому Східному фронті не було жодної німецької парашутно-десантної частини.

Щоб зрозуміти дійсні причини трагедії Червоної Армії на початковому етапі Великої вітчизняної війни необхідно звернутися до подій, які передували війні. Оточення Й. Сталіна навчилося одноголосно підтримувати вождя та було готовим виконати будь-який наказ: "Того, хто не був здатен на злочин не тільки відсторонювали від влади, але й фізично знищували. Це був особливий відбір... Влада розбестила їх не тільки як людей, але і як політиків".

Посилюючи авторитарний режим в СРСР, Сталін та його оточення спрямували жорстокі репресії на командний склад збройних сил. Наслідком чисток стала втрата армією найбільш досвідчених, талановитих воєначальників: Тухачевського, Якіра, Блюхера, Єгорова, Уборевича та багатьох інших. Знекровлений командний склад негативно вплинув на здатність командирів різних рівнів приймати самостійні рішення. Д. Волкогонов зазначає, що після репресій в армії 1937-1938 рр., Червона Армія не дораховувала 40 тис. командирів та політкерівників.

У такому стані СРСР вступив у війну з гітлерівською Німеччиною.

Впродовж 1929-1941 років уздовж західного кордону СРСР будувалися укріпрайони. Укріпрайон - це смуга місцевості, обладнана системою довготривалих і польових фортифікаційних споруд, підготовлена для тривалої оборони спеціально призначеними військами у взаємодії із загальновійськовими частинами і з'єднаннями. Укріпрайони повинні були прикрити основні стратегічні напрями і стримати ворога до підходу і розгортання основних сил Червоної Армії.

На території України вздовж старого державного кордону СРСР (до 1939 року) в 1929-1939 рр. були побудовані: Ізяславський, Кам'янець-Подільський, Коростеньський, Летичівський, Новоград-Волинський, Могилів - Ямпільський, Остропільський, Проскуровський, Старокостянтинівський і Шепетівський укріпрайони. Крім того, навколо Києва під першим номером (УР-1) був побудований однойменний укріпрайон. Всі вищеперелічені укріпрайони входили до складу так званої "Лінії Сталіна". У свою чергу, в 1939-1941 роках уздовж нового державного кордону було побудовано шість укріпрайонів: Володимир-Волинський, Любомльський, Перемишлянський, Рава-Руський, Струмилівський і Чернівецький, які ще називають "Лінією Молотова".

Після приєднання в 1939 році західноукраїнських областей до території СРСР і, як наслідок, перенесення межі на захід, КиУР був законсервований. Озброєння дотів було передане укріпрайонам, що будувалися на новому кордоні, або було демонтоване і зберігалося на складах.

Враховуючи важку обстановку, що склалася в перші дні війни, 24 червня 1941 року командувач Південно-Західним фронтом генерал-полковник М.П.Кирпонос дав директиву про формування частин КиУР, відновлення устаткування і озброєння дотів, будівництво оборонних рубежів. На будівництві оборонних споруд одночасно працювали десятки тисяч мешканців Києва. Німецька авіація, що мала у той час повну перевагу в повітрі, безкарно здійснювала нальоти на беззахисних людей, зайнятих зведенням оборонних укріплень.

Зусиллями цивільного населення і військових вдалося до 10 липня 1941 року привести в бойову готовність першу смугу УР. Об'єм робіт, виконаних практично за два тижні, був вражаючим. Впродовж 30 км. по фронту було вирито протитанкові рови, створено близько 15 км. інших протитанкових перешкод, для зміцнення оборони було збудовано близько 750 дзотів (дерево-земляних вогневих точок), розчищені сектори обстрілу перед дотами, встановлені дротяні загороди, заміновані підступи до р. Ірпінь. Для зміцнення першої смуги оборони в гирлі р. Ірпінь була споруджена гребля, внаслідок чого рівень води в річці піднявся майже на 2 метри. Була затоплена вся заплава; ширина річки сягала 700-1100 м, а глибина по руслу - майже 4 м. Іншими словами, місцевість навколо річки стала непрохідною для німецьких танків.

Вже у перший тиждень війни головні сили гітлерівців мали оволодіти Києвом. Але події розгорталися інакше. Вже 23 червня 1941 р. головні частини німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк-Ровно-Дубно-Броди. Розгорілась перша у другій світовій війні грандіозна танкова битва, що тривала до, 29 червня. Хоча Червона Армія (РККА) зазнала поразки. їй вдалося зупинити просування німецьких військ на тиждень.

Після поразки у прикордонних боях радянські війська почали відходити на лінію укріплень старого кордону ("Лінія Сталіна"), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ. Не всі радянські частини змогли вдало здійснити маневр по відходу.

До середини липня 1941 року опанувавши Смоленськом, німецьке командування прийняло стратегічне рішення про подальший розвиток операції з захоплення території СРСР. В директиві № 33 від 19 липня Гітлер наказав змінити головні цілі наступу таким чином, щоб ще до настання зими зайняти на півдні Донбас та Крим, а на півночі -- Ленінград, з'єднавшись з фінами. Таким чином, головним завданням, поставленим перед вермахтом на осінь 1941, став не наступ на Москву, а забезпечення флангів для подальшого головного удару.

Такий розвиток ситуації дозволив би німцям створити захист від радянських нальотів з Криму на нафтові родовища в Румунії, освоїти нові запаси вугілля в Україні і створити умови для наступного захоплення нафтових родовищ на Кавказі. Радянське керівництво, однак, очікувало, що головний удар німецьких військ буде ще восени скерований в московському напрямку, де і зосередило основні оборонні сили.

5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на стику 5 і 6 радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста. Цей 1-й день вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалось справою найближчого часу.

На 21 липня Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Захисники міста (понад 120 тис. бійців, з яких 33 тис. народне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер приймає рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. чол. Наступ на Київ тимчасово припинився.

На початку бойових дій війська Південно-Західного фронту одержали наказ Сталіна будь- якою ціною утримувати Київ. Він вважав, що залишити столицю України заради стратегічних інтересів не можна, на його думку, втрата Києва негативно позначилася б на бойовому та моральному дусі радянських військ.

Розділ 2. Хід бойових дій

2.1 Бойові дії в липні

З німецької сторони в битві брала участь група армій "Південь" під командуванням фельдмаршала Рундштедта, а також 2-а танкова група і 2-я армія з групи армій "Центр", з радянської - війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала-полковника М. П. Кирпоноса у складі п'яти загальновійськових армій і Пінської флотилії під командуванням контр-адмірала Д. Д. Рогачова, під загальним керівництвом Маршала Радянського Союзу С. М. Будьонного.

Враховуючи складність обстановки, Ставка Верховного Головнокомандування 30 червня наказала командуючому Південно-Західним фронтом відвести війська на рубіж укріплених районів по колишній державному кордоні 1939 року, і, спираючись на них, організувати міцну оборону. Виконуючи наказ, 5-а армія відходила в Коростенський УР, а 6-а армія - в ??район м. Бердичів та південніше, маючи завдання зайняти оборону в Новоград-Волинському УРЕ.

У цей час частинам 3-го моторизованого корпусу (Ебергард фон Маккензі) з 1-ї танкової групи генерал-полковника фон Клейста вдалося прорватися на 60-км розриві між цими арміями.

9 липня ворог зайняв м. Житомир і стрімко розвивав наступ уздовж Житомирського шосе на м. Київ силами двох танкових дивізій. 11.7.41. танкова розвідка тринадцятий тд німців увійшла в бойове зіткнення з укріпленнями Київського УР'УІ на р. Ірпінь.

У цій небезпечній обстановці 5-а армія генерала М. І. Потапова силами ударної угруповання (31 ск, 9, 19 і 22 мк) нанесла контрудар по з'єднаннях 6-ї армії і 1-ї танкової групи німців в районі м. Новоград-Волинський . Це змусило командування групи армій "Південь" повернути на північ 9 дивізій. Таким чином, активні дії військ 8 і 15, 9 і 19 мехкорпусів, що діяли в районі Дубно-Луцьк, і, в першу чергу, польових частин 5-й і 6-ї армій ПЗФ в період 9-14 липня скували основні сили групи армій "Південь", націлені на Київський напрямок. Вони відіграли вирішальну роль у відбитті першої спроби німців оволодіти столицею України.

Після відбиття радянських атак третій моторизований корпус був втягнутий в позиційні бої на два тижні під Києвом, очікуючи підходу відсталої піхоти 6-ї армії. У той же час 48-й моторизований корпус 1-ї танкової групи продовжив наступати в південно-східному напрямку. 14-й моторизований корпус висунувся в проміжок між 3-м і 48-м мотокорпус. Фактично після прориву "лінії Сталіна" рухливі з'єднання німців розійшлися віялом, втративши в якійсь мірі оперативний зв'язок один з одним.

У 20-х числах липня 5 радянських армія (М. І. Потапов) вела бої з піхотними дивізіями 6А під Коростенем і Малином. 26-я армія (Ф. Я. Костенко) в цей час вела контрнаступ проти 14-го моторизованого корпусу німців, із завданням опанувати р. Фастів.

У середині липня 17А (нім.) почала активний наступ в напрямку м. Вінниця. 12-я армія (П. Г. Понеделін) змушена була залишити місто. До того ж між 26-й і 6-й арміями утворився широкий розрив фронту в районі м. Біла Церква. Ці фактори змусили радянське командування відводити 6-ту і 12-ту армії в район Умані. Але до кінця місяця німецькі танкові частини змогли нагнати відходять і разом з піхотою 17-й (нім.) армії утворити уманський котел.

30 липня противник завдав сильного удару силами трьох піхотних дивізій по 64-му ск 26-ї армії на стику 165-й і 175-й сд на вузькому фронті Пінчуки - Вінницькі Стави. Саме тут, уздовж шосе Біла Церква - Київ, противник прагнув прорватися в місто Київ з півдня.

Роз'єднані частини 165-ї сд до ранку 31 липня були відтіснені на північний схід. 175-я сд і зведений загін генерал-майора Ф. Н. Матикіна (танковий, механізований батальйони, артилерійський полк) відійшли в південний сектор КиУРа, а 165-а сд - за Дніпро, зайнявши ділянку від села Бортничі до Воронков.

2.2 Бойові дії в серпні

Відображення штурму КиУР. У ніч на 7 серпня на напрям головного удару наступаючих на Київ німецьких військ була перекинута 5-я повітряно-десантна бригада полковника А. І. Родимцева. Проведена бригадою контратака дозволила на якийсь час стабілізувати становище. Але все це були лише напівзаходи. Десантники не мали бойового досвіду і важкої зброї, і протиставити німецькій піхоті вони могли тільки високий бойовий дух. Катастрофічного розвитку ситуації під Києвом радянському командуванню вдалося уникнути тільки введенням в бій щойно сформованих дивізій. До складу військ 37-ї армії передавалися 284-та стрілецька дивізія полковника Г. П. Панкова і 295-та стрілецька дивізія полковника І. Д. Андрюкова. Вже увечері 8 серпня, в день введення в бій бригади А. І. Родимцева, було вивантажено два ешелони 284-ї стрілецької дивізії. Прибуття 284-ї дивізії дозволило 11 серпня провести результативну контратаку в районі Мишоловки. 12-14 серпня були звільнені Тарасівка, Новосілки, Чабани та Пирогово. При цьому були деблокувати ДОТи КиУРа, які протягом майже тижня вели бій в оточенні. До 16 серпня положення було повністю відновлено, і обстановка під Києвом стабілізувалася.

До середині серпня 1941 сили німецької групи армій "Південь" вийшли до Дніпру на всьому протязі від Херсона до Києва. Група армій "Центр", наступаючи північніше прип'ятських боліт, просунулася до Смоленська.

20 серпня передові частини 1-ї танкової армії перейшли Дніпро біля Запоріжжя. Після запеклих боїв була також захоплена понтонно переправа в Дніпропетровську. Одночасно 17-й армії вермахту вдалося форсувати Дніпро у Кременчука та створити плацдарм на лівому березі річки до Черкас. 6-а армія впритул підійшла до Києву.

Таким чином, опинилися під загрозою оточення сили радянського Південно-Західного фронту, розташовані в закруті Дніпра. Тут були зосереджені п'ять радянських армій (з півночі на південь): 21-я ( В. І. Кузнєцов), 5-я ( М. І. Потапов), 37-я ( А. А. Власов), 26-я ( Ф. Я. Костенко), 38-я ( Д. І. Рябишев).

Розділ 3. Плани сторін

3.1 Плани Німеччини

18 серпня начальник Генштабу сухопутних військ Німеччини Франц Гальдер представив Адольфу Гітлеру план нанесення удару на Москву силами групи армій "Центр". Однак, 20 серпня Гітлер у різкій формі відхилив цю пропозицію і 21 серпня підписав директиву, згідно з якою частина сил групи армій "Центр" повинна повернути на південь з метою спільного з групою армій "Південь" оточення і розгрому Південно-Західного фронту радянських військ. Директива визначала, що "найважливішим завданням до настання зими є не захоплення Москви, а захоплення Криму, промислових і вугільних районів на річці Донець та блокування шляхів підвозу російськими нафти з Кавказу ". 23 серпня Гальдер особисто доставив цю директиву в штаб групи армій "Центр", де вона була зустрінута несхвально, особливо командувачем 2-ї танкової групи Гейнцем Гудеріаном. У той же день Гудеріан вилетів в ставку Гітлера, де спробував переконати того в необхідності наступу на Москву, однак це Гудеріанові не вдалося. 24 серпня Гудеріан прибув на свій командний пункт для керівництва наступом на південь.

3.2 Плани СРСР

І. В. Сталін, побоюючись за Москву, більшою мірою турбувався про зміцнення західного напрямку, оскільки він був упевнений, що німецькі війська незабаром відновлять наступальні дії на Москву. Це його думку підтримували дані радянської розвідки. У першій половині серпня 1941 року в Москву надійшло повідомлення від резидента радянської розвідки в Швейцарії Шандора Радо, в якому говорилося, що німецьке командування збирається нанести удар на Москву через Брянськ. Це повідомлення дійсно відповідало намірам німецького командування сухопутних військ на той момент. Сталіну, проте, не було відомо про те, що в 20-х числах серпня Гітлер прийняв остаточне рішення повернути частину сил групи армій "Центр" на південь.

Розділ 4. Результат

У цих умовах командувач Південно-Західним фронтом М. Кирпонос реально оцінив загрозу оточення, звернувся до Сталіна з проханням дати наказ залишити Київ, щоб врятувати армію. Верховний Головнокомандувач у відповідь назвав Кирпоноса боягузом і панікером, заборонив залишати Київ, зажадав стояти на смерть на зайнятих кордонах правого берегу Дніпра. Через кілька днів німецькі танки захопили Ромни і Лохвицю. Величезні танкові з'єднання генералів Гудеріана і Клейста з'єдналися під Лохвицею, а війська і ополченці, що обороняли Київ, опинилися у котлі.

В оточенні опинилися 21-а, 5-а, 37-а, 26-а армії. Всього потрапило воточення більше півмільйона осіб. Кирпонос і його штаб фронту почав втрачати управління військами.

Командувач Південно - Західним фронтом та його штаб знову звернулися до Ставки Верховного Головнокомандувача дати наказ залишити Київ і відвести війська у напрямку Полтави і Харкова і зайняти оборону на р. Псел. Однак Сталін знову відмовив.

Тим часом танкові з'єднання генерал-полковника Клейста форсували Дніпро у районі Кременчука, здолали слабкий опір частин Червоної Армії, просувалися через Глобіно, Семенівку, Хорол Полтавської області на північ на зустріч Гудеріану, щоб зімкнути кільце оточення у Лубнах і Лохвиці.

Тим часом, змінивши первинне завдання, німецьке командування розпочало підготовку до перекидання 2-ї танкової групи Гудеріана і 2-й армії Вейхс зі складу групи армій "Центр" з західного (московського) напряму на південь до Києва для знищення Південно-Західного фронту. Ставка ВГК виявила поворот 2-ї танкової групи Гудеріана на південь і 19 серпня дозволила Кирпоносу відвести війська за Дніпро, організувавши оборону по його лівому березі, а на правому березі було наказано утримувати один лише Київ. (Із пропозицією відвести правий фланг фронту за Дніпро, тим самим вивільнивши в резерв дві-три стрілецьких дивізії, 16 серпня виступив маршал С. М. Будьонний). Для протидії прориву противника в тил фронту з півночі по р. Десна розгорталася нова 40-я армія (у складі трьох дивізій).

24 серпня 2-а танкова група почала наступ проти військ фронту в напрямку Конотопа. Кількома днями пізніше з району Кременчука їй назустріч почала бойові дії 1-а танкова група Клейста, одночасно наносячи додатковий удар на Полтаву, але незабаром всіма силами розгорнулася на північний схід. До результату серпня частини Гудеріана зуміли захопити два плацдарми на р. Десна - у Коропа і Новгорода - Сіверського, погрожуючи вийти в глибокий тил військ Південно-Західного фронту. У перших числах вересня тут розгорнулися запеклі бої.

28 серпня 2-я армія фон Вейхс почала наступ з району Гомеля на Чернігів, витісняючи 5-ту армію М. І. Потапова і, одночасно затискуючи в лещата між своїми підрозділами і частинами 2-ї танкової групи Гудеріана, яка наступала на схід в напрямку на Конотоп, 21-ту армію Брянського фронту.

7 вересня 2-а танкова група вийшла до Конотопа. У цей же день маршал С. М. Будьонний звернувся в Ставку з проханням про відвід 5-й армії і знову отримав відмову.

Кирпонос звернувся до Сталіна з проханням дозволити відвести війська на схід. У телеграмі Сталіну він і його штаб прямо та відверто вказали на те, якими страхітливими будуть наслідки оточення. Однак Сталін вкотре заборонив відводити війська і тим самим врятувати армію. Навіть думка про можливість залишити Київ приводила Сталіна до гніву. Підтвердженням цього є те, що в ті дні зі Ставки Верховного Головнокомандувача одна за одною поступали директиви: "Во что бьі то ни стало удерживать Киев", "Киев не оставлять и мостов не взрьівать". Над військами усього Південно- Західного фронту нависла загроза повного оточення. У багатьох місцях утворилися розриви лінії фронту.

Генерал Г. Жуков також неодноразово попереджав Сталіна про можливе оточення і великі втрати під Києвом, загибель всього Південно-Західного фронту, за що був змушений піти з посади начальника Генерального штабу.

До 10 вересня з метою охопити з півночі правий фланг Південно-Західного фронту і оточити радянські війська в районі Києва 2-а танкова група здійснила глибокий прорив на стику з Брянським фронтом на ділянці Конотоп - Новгород-Сіверський, частиною сил проникнувши в район Ромни. Противник форсував Десну на ділянках схід Чернігова і на окуніновском напрямку, Дніпро - у Кременчука і на південний схід. До цього часу резерв Південно-Західного фронту був повністю вичерпаний. З Київського укріпрайону на чернігівське напрямок перекинуті дві з половиною стрілецькі дивізії. У ніч на 11 вересня дві дивізії 26-ї армії перекинуті на Конотопському напрямок.

Тупиків, Василевський і Будьонний наполягали на негайному відведенні військ з Києва, Шапошников був проти негайного відводу військ. Ставка пропонувала вести запеклі атаки на конотопську групу противника у взаємодії з Брянським фронтом, організувати оборонний рубіж на річці Псел і тільки після цього почати евакуацію Києва. Тільки так, на думку Сталіна, було можливим відвести війська без ризику оточення і знищення. Кирпонос запевнив Сталіна, що фронт і не думав про відведення військ до отримання пропозиції дати міркування про відведення військ, що війська фронту в змозі продовжити опір і попросив посилити фронт резервами. Таким поворотом подій Ставка була поставлена ??в скрутне становище. Пропозиція про відведення військ виходило від Будьонного, який посилався на прохання Військової ради фронту. Було наказано Київ не залишати, мостів не підривати до особливого розпорядження Ставки. 12 вересня маршал С. М. Будьонний був відсторонений від посади головнокомандуючого Південним напрямком.

До 13 вересня 3-я танкова дивізія Модель з 2-ї танкової групи підійшла до Лохвиці з півночі. Між Третій і 16-й танковими дивізіями ще залишався 40-кілометровий коридор, яким радянські війська вже не могли скористатися для відходу на схід. 13 вересня С. К. Тимошенко, який прибув до штаб Південно-Західного фронту змінити Будьонного, запевнив Сталіна, що Київ буде утриманий. 14 вересня частини Модель і Хубе оволоділи Лохвицею і Лубнами, але через сильний опір радянських військ рухатися далі, назустріч один одному, не змогли. Бої тут точилися і на інший день, але в цей час до Лохвиці з південного сходу підійшла 9-а танкова дивізія з 1-ї танкової групи і 15 вересня 1941 гігантське кільце навколо 5-й, 21-й, 26-й і 37-й радянських армій замкнулося. В оточенні опинилося і управління Південно-Західного фронту.

16 вересня Тимошенко усно через начальника оперативного управління штабу Південно-Західного фронту І. Х. Баграмяна передав М. П. Кирпоносу розпорядження про відведення військ фронту на рубіж р.. Псел. Кирпонос, пам'ятаючи вказівки Сталіна не залишати ні за що Київ і не маючи на те письмової директиви, в 5:00 ранку 17 вересня звернувся до Москви за підтвердженням рішення головкому, так як зв'язку зі штабом Тимошенко він не мав. Час було згаяно. У ніч на 18 вересня Б. М. Шапошников, нарешті, повідомив, що Ставка дозволяє військам 37-ї армії залишити Київ, але нічого не повідомив про відведення військ фронту. Однак ще ввечері 17 вересня, буквально за кілька хвилин до остаточної втрати зв'язку зі штабами армій, Кирпонос встиг передати наказ 5-й, 21-й, 26-й і 37-й арміям на прорив у східному напрямку. Перебували поза котла 38-й і 40-й арміям належало підтримати вихід військ фронту з оточення ударом на Ромни і Лубни.

Однак планомірний висновок не відбувся. Пригнічені з усіх боків противником, розчленовані і залишилися без управління частини, які зазнали великих втрат у попередніх боях, діяли розрізнено і безладно, а частіше невеликими групами. 37-я армія виявилася в двох районах: один - в 40-50 км на південний схід, інший - в 10-15 км на північний схід Києва. Вона змогла протриматися до 21-23 вересня. Пирятинська група з військ 5-й і 21-й армій трималася до 25 вересня. В районі Оржиця довше за всіх - до 26 вересня билися залишки 26-ї армії. Частина сил і управління 5-й армії змушені були приєднатися до колони штабу фронту і рухалися разом з нею на Пирятин. Решта, розчленовані на дрібні групки, намагалися вирватися самостійно.

У ніч на 19 вересня радянські війська залишили Київ.

20 вересня зведена колона штабів Південно-Західного фронту і 5-й армії підійшла до хутора Крюковщіна, в 15 км на південний захід від Лохвиці. Там вона була атакована головними силами німецької 3-ї танкової дивізії. Втративши кілька гармат і бронемашин, залишки колони відійшли в гай Шумейкове. У групі залишалося не більше тисячі чоловік, з них близько 800 командирів. Прорватися з оточення групі не вдалося. Загинули: командувач фронтом М. П. Кирпонос, члени Військової ради М. А. Бурмистенка, Є. П. Риков, начальник штабу В. І. Тупіков, генерали управління фронту Добикін, Данилов, Панюхов, члени Військової ради армії Нікіш, Кальченко, начальник штабу армії Писаревський. Командувач 5-ою армією Потапов був важко поранений і потрапив у полон.

26 вересня Київська стратегічна оборонна операція радянських військ була закінчена.

Висновки

Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зірваний воїнами Південно-Західного та Південного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Червоній армії. І справа полягала не тільки у нерівності сил на фронті, а й в упертому небажанні Сталіна рахуватися з реальною обстановкою. Його патетична вимога "стояти до кінця" в надзвичайно невигідних умовах прирікала радянські війська на величезні й не завжди виправдані жертви. У документі головного командування групи армій "Південь" від 12 вересня 1941 р. є й такі рядки: "З військ надходять донесення про зниження бойового духу червоної піхоти і є підстави сподіватися на його дальше падіння". Трагічними наслідками обернулася для військ некомпетентність командування, що спиралося на волюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, погано озброєних і навчених, потрапили 1941 р. в оточення на території України, стали в'язнями нацистських таборів смерті.

Про те, що катастрофа під Києвом -- результат недалекоглядності та самовпевненості передусім стратегічного керівництва, можна судити з того, що лише в кінці серпня 1941 р. ДКО, схаменувшись, що з падінням Києва німцям буде відкрито шлях на Лівобережну Україну, прийняв постанову "Про заходи по забезпеченню будівництва оборонних споруд Південно-Західного та Південного фронтів". Згідно з постановою обкоми партії та облвиконкоми дев'яти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1 млн. працездатного населення, необхідні матеріально-транспортні засоби для термінового спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вже не вистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10 %, а підвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майже безперешкодно просуватися аж до Харкова.

На питання "хто винен у загибелі Південно-Західного фронту?" відповідь може бути одна. Генерал М. Кирпонос та штаб Південно-Західного фронту робили все супротив намірам Гітлера і командування Вермахту. Сталін робив все так, як планували і хотіли Гітлер та Вермахт.

Німці хотіли розпочати війну несподівано. Сталін їм допоміг, надаючи накази не піддаватися на провокації, не відкривати вогонь, навіть коли всім було зрозуміло, що Німеччина напала на СРСР і веде широкомасштабні воєнні дії на Південно-Західних і Західних кордонах.

Німці намагалися не допустити відступу Червоної Армії на схід, Сталін зробив все, щоб цього не сталося, віддаючи накази, які категорично забороняли відводити війська на більш безпечні рубежі.

Проте необхідно наголосити на тому, що Київська операція докорінно змінила хід війни. Червоній Армії вдалося призупинити наступ німців більше, ніж на два місяці. Оборона Києва і всього Південно-Західного напрямку мала величезне політичне і військове значення. У найважчий період війни протягом трьох місяців війська Південно- Західного фронту вимотали і знекровили групу армій "Південь" й змусили німецьке командування перекинути в район на схід від Києва значні сили з групи "Центр" - 2-у польову армію і 1-у танкову групу, чим полегшили певною мірою становище Червоної Армії, яка перекривала шлях німцям на Москву.

Героїчна оборона Києва поставила перед Гітлером і його Генштабом велике питання: чи можна продовжувати наступ на Москву, маючи на фланзі міцне Київське угрупування Червоної Армії, яка вже довела, що може не тільки захищатися, але й контратакувати?

Велич Київської операції високо оцінювали генерали Хайнц Гудеріан і Курт Типельськирх, які вважали, що росіяни хоча і програли цю битву, але виграли війну, що Німеччина програла Другу світову війну у 1941 р. саме під Києвом.

Список використаних джерел та літератури

1. Андреев Г.М., Вакуров І.П. Генерал Кирпонос / Г.М. Андреев, І.П. Вакуров - К.: Политиздат, 1976. - 347 с.

2. Быков К. В. Киевский "котел"" / К.В. Быков - М.: Яуза Эксмо - 198 с.

3. Київ: Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. -- К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1981 - 848 с.

4. Король В.Ю. Трагізм 1941-го року (До 60-річчя початку Великої Вітчизняної війни) // Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових статей - Вип. 7. - Част. 1. - К., 2003. - С. 176-185

5. Ісаєв А. В. "Котли" 41-го. Історія ВВВ, яку ми не знали. / А.В. Ісаев- М.: Ексмо, Яуза, 2005 - 400 с.

6. Медведев Р. А. Они окружали Сталина / Р.А. Медведев - Т: Политиздат, 1990 - 239 с.

7. Моргун Ф.Т. Хто і де зірвав Бліцкриг? / Ф.Т. Моргун - Полтава

8. Романенко П. Л. Великая война Сталина. Триумф Верховного Главнокомандующего / П.Л. Романенко - М.: Яуза, Эксмо, 2008 - 315 с.

9. Рунов В.А. 1941. Переможний парад Гітлера. Правда про Уманське побоїще. / В.А. Рунов - Серія: "Війна і ми". В.: Яуза, Ексмо, 2010 р. - 416 с.

10. Трубайчук А.Ф. Друга світова війна / А.Ф. Трубайчук - К.: Наукова думка, 1995. - с.50; Катастрофа, яку тримали в таємниці // Україна молода. - 2007. - 22 червня.

11. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941-1945 гг.). - К.: Политиздат, 1975. - Т.1 - 446 с.

12. Українська РСР в Великій Вітчизняній війні Радянського союзу 1941-1945 рр.. - в 3х т.. - Т. 2 Радянська Україна в період корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни. - К.: Видавництво політичної літератури України, 1968 - 520 с.

Размещено на Allbest.ru