Друга світова війна на Тернопільщині. Селище Великі Бірки у часи воєнного лихоліття (1939–1945 рр.)

Село Великі Борки в умовах радянської окупації краю (1939–1941 рр.). Перші совіти. Нацистська окупація (1941–1945 рр.). Роботи по облаштуванню оборонних позицій. "Літопис Української Повстанської Армії". Жорстока боротьба проти підпілля ОУН та УПА.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 08.11.2014
Размер файла 1,1 M

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство культури України

Теребовлянське вище училище культури

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

на тему:

«Друга світова війна на Тернопільщині.

Селище Великі Бірки у часи воєнного лихоліття (1939-1945 рр.)»

Теребовля 2014

(Оскільки Великі Бірки до 1967 р. носили іншу назву - Великі Борки, - відповідно використана стара назва селища. Так само і з Тернополем, який до 9 серпня 1944 р. називався Тарнопіль).

Село Великі Борки в умовах радянської окупації краю (1939-1941рр.)

1 вересня 1939 року фашистська Німеччина підступно напала на Польщу. Тоді, в перші дні війни, багато хто до кінця ще не усвідомлював, що розпочалась Друга світова війна. Війна, що принесла багатьом народам світу і, передусім українцям, мільйони людських жертв, незліченні болі, горе й страждання, колосальне руйнування й непоправні втрати.

Звістка про війну блискавично докотилась до Великих Борок. Спішно заметушились польські власті, кудись почали збиратись. 17 вересня 1939 року зранку за селом почувся гуркіт, піднімались стовпи диму. Коли гуркіт і шум наблизився, селяни побачили бронеавтомобілі й танки. В небі гули літаки. Це були радянські війська, які швидко просувались двома напрямками на захід. З Підволочиська по шосе безперестанно сунула довгими колонами техніка, зі сторони Скалата похідними колонами йшли через село піхотні та кавалерійські підрозділи. Польське населення, пригнічене гіркими поразками на польсько-німецькому фронті, побачивши мілітарну силу Червоної Армії, що нестримно просувалась на захід, надіючись, що вона йде на допомогу їхньому війську,- радісно їх вітало. На той час польські державні структури були практично паралізовані. Українці подекуди, також радо зустрічали червоноармійців, багато з яких розмовляли українською. Ще до вступу червоноармійських частин, молодь Великих Борок, очолювана Порфіром Заморою, брала участь у роззброєнні польських поліцейських.

17 вересня. Вступ у село військ Червоної Армії. Про те, що Червона Армія йшла на допомогу польській, мало хто сумнівався і з великобірківчан. Однак 17 вересня вони побачили, як через село в сторону Скалата гнали польських солдатів і офіцерів. Тільки тепер,через десятки років, стало відомо, як склалася подальша доля цих полонених. Більшість з них були розстріляні і знищені в більшовицьких таборах. Не оминула лиха доля і борківчан. В листопаді 1939р. НКВС ув'язнило коменданта постерункової поліції у Великих Борках та Микулинцях Стефана Подкувку. Він перебував у Остащівському таборі (1939-40),розстріляний НКВС.

З перших днів Другої світової війни сталінське керівництво з завидною послідовністю й натиском почало реалізовувати й плани поділу Європи за секретним протоколом від 23 серпні 1939р. За наказом наркома оборони СРСР К. Ворошилова Червона Армія, що перейшла кордон Польщі, без особливого опору 27 вересня вийшла до узгодженого з Німеччиною «кордону сфер впливу». Спільна агресія проти Польщі була узгодженою акцією Німеччини та СРСР. Про це цинічно говорив глава радянського уряду В. Молотов на засіданні Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939р. «Правлячі кола Польщі немало пишалися «міцністю» своєї армії. Однак виявилося досить короткого удару спершу німецької армії, а потім - Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальського договору, що жило за рахунок пригноблення непольських народів». Радянський уряд шукав зручний привід для інтервенції, відтягував виступ. І вичекавши вигідного військово-політичного моменту, окупував свою «зону впливу» як захисник непольських народів. Звісно, не від німецьких агресорів, а від польських «гнобителів». Саме для цього, Сталін створював 12-ту армію, що здійснила «визвольний похід» у Польщу, на території України, комплектував її українцями, розраховуючи, вочевидь, на польсько-українську ворожнечу. Командував армією майбутній нарком оборони С. Тимошенко, а поруч з ним - безліч командирів-українців.

Нові власті почали запроваджувати нові порядки. В першу чергу була заборонена діяльність всіх національних партій, гуртків, організацій. Читальню «Просвіти» перетворено на клуб. Поширилася ідеологічна боротьба проти українських націоналістів, які вже іменувалися в більшовицьких документах «Злейшими врагами трудящихся».

26-28 жовтня 1939 року у Львові радянські власті за своїм сценарієм організували Народні Збори, за допомогою яких, вони хотіли узаконити приєднання Західної України до УРСР та СРСР, що і було зроблено.

Постановою Президії Верховної Ради УРСР від 4 грудня 1939 року на території Західної України створено 6 областей, серед них і Тарнопільську з центром у м. Тарнополі. З 1 січня територія області була поділена на 38 районів, серед них, і Великоборківський.

Отже, з січня 1940р. Великі Борки стають районним центром. В селі розмістився весь адміністративний апарат властей зі структурами НКВС, радянські і більшовицькі партійні органи. Однак, спекулюючи на святому для кожного українця прагненні до національного об'єднання, комуністичні вожді принесли на Західну Україну небачені репресії і терор. Винищування зазнавали насамперед ті, хто становив кістяк української духовності - інтелігенція, духовенство, діячі «Просвіти», патріотичне селянство. Сьогодні загальновідомі факти про більш як 300 тисяч депортованих на схід і північ СРСР українців, про десятки тисяч інтернованих і замордованих польських військовополонених та осадників - «Заклятих ворогів радянської влади» (найвідоміший, але не єдиний приклад - Катинь), про десятки тисяч в'язнів, розстріляних при поспішному відступі Червоної Армії у червні 1941р.

До сумного списку репресованих вписано немало імен великобірківчан. Один за одним арештовували в селі активістів національного руху «Просвіти». Арештовано братів Чупляків, а їхніх батьків вислано у Сибір. Серед арештованих - Василь Пласконіс, диригент оркестру і хору читальні «Просвіти», якого в червні 1941 було замуровано в застінках тернопільської тюрми. Десятки арештованих відправляли з Великих Борок до Тарнополя. Тюрми були переповнені. Очевидці розповідали тернопільську тюрму. Стіни, долівки катівень були пофарбовані в червоний колір, щоб не було видно слідів крові закатованих жертв. Катування проводили переважно вночі, під гуркіт двигунів автомобілів, щоб заглушити крики невинних жертв.

Першою, великою акцією нової влади стало виселення польських осадників, котре було покладене на відповідні радянські та партійні органи новоприєднаних західних областей. У Тарнопільському районі було три дільниці. Великі Борки належали до другої дільниці з центром у Великій Березовиці. Була створена трійка, яка відповідала за виселення 1596 осадників з 26 сіл. У Великих Борках знаходилася станція завантаження. Згідно з указом на Сибір було відправлено чимало мешканців Великих Борок. Серед них рядовий Війська Польського Мальгарен Юзеф-помер від виснаження в с. Чопак в Узбекистані, виселенню передувала активна ідеологічна підготовка. Обласна газета «Вільне життя» від 5 жовтня опублікувала статтю «Польські осадники - люті вороги трудящих селян Західної України». Віктор Пахолок-служив у польській поліції, на час арешту працював бухгалтером Великобірківського райвно,подальша його доля невідома. Засуджений до розстрілу з конфіскацією майна колишній комендант польської поліції, поляк за національністю Михайло Щасний, потім смертний вирок був замінений на 8 років таборів, однак з початком бойових дій у 1941 році, був розстріляний. Бухгалтер Євгеній Дем'янчук, був за арештований як «таємний агент НКВС», що ніби то «видав таємницю органів», та за те, що в 1918-1919 рр. як старшина УГА воював проти Червоної Армії, засуджений до 5 років таборів, подальша його доля невідома.

Нові власті прагнули приборкати або й знищити тих, хто їм заважав. Решту, основну масу, хотіли одурити своєю пропагандою про колгоспний лад та «Світле майбутнє». В село привозили пропагандистські фільми, демонстрували «Чапаєва», «Щорса» та інші. Колишні польські, українські, єврейські крамниці були розгромлені більшовиками. На їхньому місці з'явились вже інші магазини, радянські. Перелік дешевих товарів був зовсім невеликий: оселедці, горілка, кирза, ситець та інше.

За період 1939-1941 років місцеві жителі добре відчули, що таке радянська влада. Численні репресії тримали людей в постійному страху і невизначеності. Щодо економічного становища, то нові власті дозволяли людям задовільнити мінімальний рівень потреб. Великих землевласників розкуркулили, багатьох з них арештували і вивезли у Сибір. За одним лихом йшло інше, Німеччина напала на Радянський союз.

Нацистська окупація (1941-1945рр.)

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський союз.

Десятки великобірківчан, військовозобов'язаних, спішно були мобілізовані районним військкоматом. Проте більшість із них через воєнне безладдя перших днів війни так і не встигла попасти в діючу армію, а залишилася в збірному пункті в м. Тарнополі. Здебільшого їх направляли на роботи по облаштуванню оборонних позицій, зокрема на копання траншей та протитанкових ровів західніше Тарнополя.

Уже 2 липня 1941 року німецькі війська, оволоділи Тарнополем. В цей же день, в середу 2 липня, фашистські війська вступили до Великих Борок.

Червень-Липень 1941 року був вкрай складним і суперечливим періодом для нашого краю. Ряд політичних національних партій сподівалися з допомогою німецьких властей відродити свою національну державу, хоч на це шансів практично не було. Організація Українських Націоналістів під проводом С. Бандери 30 червня проголосила у Львові відновлення української державності. Був сформований орган крайової влади - УДП на чолі з Ярославом Стецьком. На всій українській етнічній території мала бути відновлена суверенна й соборна Українська держава. Проте, вже 4 липня німецька окупаційна влада заборонила діяльність УДП, а гестапо заарештувало Я. Стецька. Незабаром був заарештований Степан Бандера решта членів уряду. ОУН змушена піти у підпілля.

В кінці червня на початку липня 1941 року вирувало насичене непередбачуваними подіями життя і в Великих Борках, чутки про відновлення української державності, докотилися і сюди. На початку липня 1941 р. в Тарнополі відбувся парад національних сил на підтримку проголошення Української самостійної держави. З Великих Борок на Тарнопіль відбув кінний загін українців-патріотів на чолі з Томком Сидягою. Парад національних сил відбувся на площі, де зараз бульвар Т. Шевченка та драмтеатр. Проте ейфорія швидко минула. Німецьким окупаційним властям не сподобалось прагнення українців до незалежності. В них щодо України були зовсім інші плани.

1 серпня Тарнопільщина, разом з іншими воєводствами Західної України була включена до дистрикту «Галичина» з головним містом Львовом.

Під час окупації у Великих Борках розмістилась поліцейська дільниця. Залізнична станція і мости охоронялись невеликим німецьким підрозділом, розташованим у приміщенні будинку залізничної станції.

Населення села повинно було виконувати різні повинності на користь окупаційних властей. З кожної хати стягували податок - «контингент» - збіжжям, худобою. На 1942 р. німецька окупаційна влада встановила розмір контингенту для Галицького дистрикту - 400тис. тонн збіжжя. Найстрашнішим був живий податок. Коли стало зрозуміло. Що швидкої перемоги на Східному фронті не буде досягнуто, в листопаді 1941 окупанти розпочали насильну депортацію робітників до Німеччини. За 1941-44рр. загальна кількість українських т. зв. Остарбайтерів становила 2.2 млн. осіб. З Великих Борок за час окупації гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини понад 60 юнаків та дівчат.

Між селами Великі Борки і Ступки, поблизу залізничної станції на місці колишнього жіночого табору НКВС, в липні фашисти переобладнали концтабір для двох тисяч військовополонених. Червоноармійців, що в перші тижні війни потрапили в ворожий полон, вони примусили до виконання робіт щодо розширення полотна до двох колій та реконструкції мостів залізничної магістралі № 4 до Києва. До проведення цих робіт, залучали і місцевих жителів.

Умови утримання такої кількості військовополонених були жахливі. Полонені працювали надто важко, їжу отримували лише двічі на день: зранку і ввечері трохи водянистого супу. Полонені в таборі були виснажені, зламані духом, і смертність серед них зростала. Десятки їх вмирали за день від голоду, виснаження, непосильної праці та інфекційних хвороб. Місцеві жителі допомагали їм як могли, кидали бранцям шматки хліба, овочі, варену картоплю. Німці карали селян за такі дії побиттям або відганяли їх стріляниною.

До сьогоднішнього дня зберігся шосейний міст, прокладений через залізничні колії, поблизу селищного будинку культури, побудований у той час радянськими військовополоненими. Страшною виявилась їхня доля, 24 грудня 1941р. всіх, хто лишився живий, стратили німецькі карателі.

Того ж дня їх місце зайняли 200 євреїв, присланих нацистами зі Скалата, які утворили ядро нового - єврейського табору.

Взимку 1941-1942 рр. групи єврейської молоді з південних районів Тарнопільщини (Борщева, Бучача, Гримайлова, Микулинців, Скалата. Хоросткова) фашисти вивозили до таборів біля Тарнополя: Ступок, Кам'янок, Великих Борок. Вони працювали в каменоломнях та на інших важких роботах, хворих негайно вбивали. Восени 1941р. у Верхньому Кривичу німецька поліція наказала виділити з кожної єврейської сім'ї одну молоду людину, юнака або дівчину, але обов'язково працездатного віку. Цих людей відправили до табору у Великих Борках. В липні цього ж року в примусовий трудовий табір німці зігнали із всієї округи Тернопільщини понад 2 тис. євреїв - жінок, дітей, молодих та старших людей. Умови їхнього перебування були спрямовані на фізичне знищення. Кожного дня в концтаборі вмирало 8-10 осіб, 5-6 осіб щоденно розстрілювали і вішали. За втечу з табору охорона розстрілювала цього ж дня десять.

Липень став жахливою віхою для цього страшного, зловісного місця. Пополудні 10 липня 1943 зі сторони Тарнополя до табору прибула колона критих брезентом військових вантажівок. Фашистські карателі та поліцаї зі всіх сторін оточила його територію. Один автомобіль направився до центру Ступок, де окремо від чоловіків перебували єврейські жінки та неповнолітні діти. В таборі заздалегідь всіх вишикували, і тоді карателі почали по 5 людей заганяти до бараку і розстрілювати. Коли в'язні усвідомили свою фатальну участь, зчинився несамовитий крик, плач, ридання. Дехто намагався втікати. Спійманих втікачів відстрілювали тут же, на місці, біля вхідних воріт. Вбитих і поранених поливали бензином і соляркою з заздалегідь підготовлених бочок. Усе навкруг палахкотіло у вогні, в тому числі й бараки табору. Ніч з 10 на 11 липня 1943 року запам'яталась надовго. Жителі Великих Борок та навколишніх сіл не спали, а з жахом прислухались до страшних, нелюдських криків, які долинала з території табору. Багато великоборківчан мимоволі стали очевидцями та свідками цієї жахливої ночі, варварської розправи над людьми. Долину за селом бурим відблиском освітлювали вогнищі, а над табором піднімався великий, чорний стовп диму. По всій околиці розносився запах горілих трупів, який ще декілька днів чадом висів над селом. Так знищили 970 людей. Усього за період існування цього табору було знищено 2 тис. євреїв. Але ці дані неповні. За іншими джерелами, за період 1941-1944рр. в Тарнопольській області фашистами знищено 201066 євреїв, у тому числі у Великих Борках - 2970 осіб. Про це неможливо забути. В кінці 90-х рр. родичі загиблих євреїв на місці де був концтабір, встановили пам'ятник.

село великий борки український

Серед мешканців Борок були люди, котрі ризикуючи власним життям, рятували єврейські сім'ї. Серед них Кароль Дудар, котрого за переховування єврейської родини, фашисти привселюдно розстріляли у серпні 1942р.

За переховування в 1943-1944рр. втікачів з табору - єврейської сім'ї Фальбербаумів, що перед війною проживала у Великих Борках, місцевий житель Віктор Вертепний удостоєний у 1999р. (посмертно)Почесного звання держави Ізраїль «Праведник народів світу», а його ім'я викарбуване на Почесній Стіні - Яд Вашем - в Ізраїлі.----

В ці дні через територію Тарнопільщини проходило партизанське з'єднання С. А. Ковпака. Вже 6 липня ковпаківці підійшли до важливих комунікацій німців - шосейної дороги і залізниці Тарнопіль-Волочиськ, що проходили через Великі Борки. Щодоби через залізничну станцію Борки Великі переганялось 40 пар поїздів з артилерією, танками, боєприпасами та іншим військовим спорядженням. В ніч з 7 на 8 липня на цю ділянку залізниці командування з'єднання послало кілька груп підривників. С. А. Ковпак дав наказ зірвати масти на залізниці та шосе Тарнопіль-Волочиськ, поблизу станції Борки Великі. Ось як про підрив залізничного моста під Дичковом розповідав Платон Воронько - командир підривної групи, що в ніч на 8 липня пройшла через Великі Борки:

«Підводи спинилися на вигоні. До мосту не більше 200 метрів. Тільки верби ховають його від нас. Тихо ідемо попід річкою, минаємо рівчак з водою. За вербами - громада моста і постать вартового, що сторожко прислухався.

Тут же, біля верб, разом з Брайком та Подоляком намітили план дій. Міст треба захопити без пострілу. Коли зав'яжеться бій, то найпізніше як через пів години прибудуть підкріплення з Великих Борок та Тернополя,до якого не більше 10 кілометрів. Одягаю офіцерський кашкет з черепами, і городами виходимо до залізниці. За поворотом, біля кар'єру, виставляємо заслон, що мінує залізничне полотно і прикриваємо мінерів зі станції Борки Великі, а сам з двома автоматниками простую до мосту. Вартовий, зачувши наші кроки, іде в наш бік і спиняється за фермою. До нього залишилось зовсім близько, коли в рівчаку, перед мостом, хлюпнула вода і донеслась приглушена лайка - чкийсь бідолаха впав у воду, відвівши душу відбірним матом. Стривожений вартовий зірвав гвинтівку з-за плечей…Різкий вигук «хальт!» ошелешив вартового, але тут же сталося негадане:вартовий покинув гвинтівку і клубком скотивсь з насипу, побіг просто в поле. Стріляти я не дозволив.

Швидку замінували міст. Сильний вибух струсонув повітр'я. Проте міст не рухнув - зависнув на опорі. Довелося нам з лірою та Алесичем рвати міст удруге. Ще затемна уламки моста рухнули таки в річку. Вже ранком, ідучи до місця стоянки, зірвали за собою решта мостів…»

Воронько Платон(1913-1988), український радянський поет. Вірші й пісні поета друкувались як листівки, поширювались серед партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Окремі вірші, поеми П. Воронько написав під впливом подій і вражень на Тернопільщині та інших областей Західної України. Звідси тематика його першої книги «Карпатський рейд» (1944р.)

На Тарнопільщині ковпаківцями було пущено під укіс 12 ешелонів, зірвано 13 залізничних і шосейних мостів. Дванадцять днів і ночей тривав рейд з'єднання Ковпака по Тарнопільській області.

Проте основний рух опору фашистській окупації пов'язується з діяльністю ОУН та створення УПА. Українська повстанська армія створена 14 жовтня 1942 року, взяла на себе основний тягар боротьби з німецьким окупаційним режимом, а потім і з більшовицькою владою.

В 1941-1944 рр. під час німецької окупації у селі діяла мережа підпільників, група ОУН. При ній була юнацька організація, яка в жовтні 1941 р. провела два військові вишколи в с. Малий Ходачків з ініціативи проводу ОУН із Тернополя. Кожен, хто належав до організації, мав викопати криївку.

Кінець 1943-початок 1944 рр. був критичним періодом для нашого краю. Німецькі окупаційні війська продовжували лютувати, чинити розправу над населенням. В січні 1944 р. з Тернопільської тюрми привезли для привселюдного розстрілу в центрі села 34-х в'язнів. Протягом кількох зимових днів поліцаї та розквартировані в селі есесівці зганяли в долину поблизу костелу людей, щоб привселюдно провести розстріл. Тим самим вони хотіли залякати місцеве населення. Серед страчених були заручники з навколишніх сіл та захоплені в полон вояки УПА. Перед розстрілом двоє вояків УПА зірвали пов'язки з очей, бажаючи дивитись смерті у вічі. Безстрашні хлопці в останню мить свого життя закликали до боротьби з ненависними окупантами, загинувши з гаслом «Слава Україні!» на вустах. Так вмирали справжні герої. В тому сила й велич боротьби багатьох поколінь. Цей розстріл -- ще одна жахлива сторінка нашого минулого. А скільки їх було! Скільки горя і сліз, скільки страждань виніс наш народ у ті лихі часи. Розстріляних покидали на сани та поховали на городі селянина Паліводи. В повоєнні роки радянські власті не звертали уваги на це захоронення, хотіли стерти пам'ять про це. Лише в наш час, 7 квітня 1991 р. відбулось перепоховання останків загиблих На місці розстрілу зведено пам'ятний хрест. Серед перезахоронених було встановлено кількох осіб. Це Павлів Михайло, 1911 р.н., і Третин Михайло, 1922 р.н., обидва родом із с. Залісці Рогатинського району, а також Івасечко Богдан, 1920 р. н., із сусіднього села Малий Ходачків. В кінці 1943 р. під час перевезення зібраної для своїх побратимів зброї до лісу Богдан Івасечко був заарештований і запроторений німцями до Тарнопільської в'язниці. Наші односельці шанують пам'ять загиблих героїв, кожного року 9 травня та на Покрову, 14 жовтня, до могил покладаються квіти.

Прийшла тривожна весна 1944 року, стрімко наступали радянські війська. З кожним днем гуркіт артилерійської канонади з північного сходу наближався до села. В перших числах березня війська 1-го Українського фронту розпочали широкомасштабну наступальну операцію, що згодом дістала назву Проскурівсько-Чернівецької (04.03-17.04.1944 р.). Враховуючи стратегічну важливість головного удару на південно-західному напрямку радянсько-німецького фронту, 1 березня командувачем І Українського фронту замість важкопораненого генерала армії М.Ф. Ватутіна був призначений маршал Г.К. Жуков. Згідно з планом проведення операцій 3-я гвардійська і 4-а танкова, 13-а, 60-а, і 1-а гвардійська загальновійськові армії мали завдати удари з районів Ямпіль, Шепетівка, Любар на південь в напрямку Тарнополя, Чорткова, Проскурова і вийти в передгір'я Карпат. Наступ головних сил І Українського фронту розпочався зранку 4 березня 1944 року. Війська 60-ї армії під командуванням генерал-полковника І.Д. Черняховського, прорвавши оборону противника в районі Ямполя на р. Горинь, почали нестримно розвивати наступ на Тарнопіль.

5 березня радянські війська, зламавши організований опір фашистів, звільнили Ланівці, Вишнівець, Збараж та близько двохсот населених пунктів Тернопільської області.

Перед командуванням армії було поставлено важливе завдання: оточити та знищити Тарнопільске угруповання фашистських військ. Чим далі на захід просувався фронт, тим важливішого значення серед німецького військового командування набував Тарнопіль як важливий залізничний вузол та місце перетину головних транспортних магістралей. Саме ці фактори спонукали Гітлера наказом від 8 березня 1944р. оглосити м. Тарнопіль «фортецею», віддати наказ 16-ти тисячному гарнізону за будь-яких обставин місто не здавати. Це означало, що тарнопільський гарнізон у разі відходу німецьких військ мав обороняти місто тривалий час. А військам, що знаходились навколо Тарнополя, було наказано в оперативному порядку підпорядковувались коменданту «фортеці», який персонально відповідав перед командувачем сухопутних військ 4-ї танкової армії за цю ділянку фронту.

Визволення міста було доручено 15-му механізованому стрілецькому корпусу під командуванням генерал-лейтенанта І. І. Люднікова. На підступах до Тарнополя зав'язались жорстокі бої з частинами 153-ї охоронної та 44-ї піхотної дивізій, 693-го окремого батальйону противника, зокрема і в районі Великих Борок. Незважаючи на неймовірно важкі умови ранньої весни та бездоріжжя, в яких змушені були наступати війська, систематичні контратаки противника, 8 березня бойові підрозділи 336-ї Житомирської стрілецької дивізії оволоділи селами: Стриївка, станцією Максимівка, перерізавши тим самим залізницю Тарнопіль-Проскурів, Байківці, Смиківці, Великі Борки та звільнили від фашистів ще 11 населених пунктів. Бої точилися у надзвичайно важких умовах. Всі ґрунтові шляхи розкисли. Солдати на руках перетягали гармати, що потопали в глибокій багнюці, підносили важкі снаряди і міни. Доставляти боєприпаси воїнам допомагали жителі визволених сіл.

Під вечір 9 березня радянські війська несподівано вийшли на північний і південний схід від Тарнополя, окремі підрозділи ввірвалися в місто, але після сильних контратак противника змушені були відступити. Вніч з 11 на 12 березня 336-а Житомирська стрілецька дивізія, виснажена в наступальних боях останніх днів, перегрупувавши сили, передала передові бойові позиції, що проходили у південно-західному напрямку від Великих Борок, частинам 148-ї Чернігівської стрілецької дивізії.

Німецьке командування, побоючись остаточного оточення Тарнополя, та для ліквідації прориву фронту кидає в бій нові резерви, які намагаються зупинити і контраатакувати радянські війська.

Зранку 14 березня розпочався контрнаступ «свіжої», що прибула з Генеральної Губернії, 359-ї піхотної дивізії по обох берегах р. Гнізни від Товстолуга і Кип'ячки через Дичків до Великих Борок -- силою 947-го гренадерського полку, а з боку Козівки та Магдалівки на Константинівку та Малий Ходачків пробивались частини 68-ї піхотної дивізії, намагаючись досягнути Романівки та Великих Борок. Однак після взяття Дичкова німці наштовхнулись на броньовані клини танкових бригад 4-го гвардійського Кантемирівського танкового генерала П.П. Полубоярова і змушені були зупинитись на лінії південь і південний захід від Великих Борок та південніше Смиківців.

Серед документів Тернопільського обласного краєзнавчого музею знаходимо виписку з журналу бойових дій 15 механізованого стрілецького корпусу:

«...Зранку 14.3. противник здійснює сильний рух на лівий фланг корпусу з напрямку: Велика Березовиця, Застінка, Дичків силою до піхотного батальйону. З напрямку Магдалівки на Костянтинівку -- до піхотного батальйону, а з району Скалата на Панасівку -- до піхотного полку, в результаті чого противнику вдалося потіснити лівий фланг корпусу і вийти на рубіж: каменоломні, висота 338 і ст. Гаї Великі, Дичків, північніше Костянтинівка, Панасівка.

Авіація противника здійснила до 30 літаковильотів і бомбила Смиківці, Великі Борки, Малий Ходачків... Під новими контрударами лівий фланг корпусу перемістився на рубіж: висота 336,0, Смиківці, Великі Борки, ліс східніше Дичкова, Малий Ходачків. Дальніше просування противника було затримано, 1130 і132 стрілецькі полки з боєм вийшовши з району Петрикова, до ранку 14.3 зосередились в районі Смиківці, Ступки, будучи напоготові контратакувати противника в напрямку Ступки, Березовиця Велика.

Втрати противника: вбитими і пораненими -- до 800 солдат і офіцерів, взято 6 полонених, захоплено: гармат 75 мм -- 2, тягачів -- 2, автомобілів -- 2, підбито -- 2 танки і 3 самохідні гармати «Фердинанд »

Про власні втрати радянське командування в цьому документі не повідомляє. А були вони не менші, ніж німецькі, бо багатьох не навчених, не обстріляних, погано оснащених та озброєних бійців, мобілізованих на сході України, було направлено на цю ділянку фронту, де немало з них полягло тоді в цих жорстоких боях.

Але тяжкі втрати були не тільки серед військових. Від бомбардувань загинули десятки мирних жителів Великих Борок, знищено та пошкоджено багато житлових будинків і майна. Мешканці села були змушені ховатись в льохах від постійних бомбардувань і артилерійських обстрілів. Переховувались також і у найбільшому в селі льоху (пивниці), який належав до колишнього панського фільварку. Викопаний він був, ймовірно, ще в XVII ст., за часів міста, і добре зберігся до 40-х років XX ст. Ходили чутки, що підземні ходи від нього досягали околиць Збаража. В цьому справжньому підземеллі, що складалося з кількох просторих, вирізаних в твердій глині галерей, одночасно переховувались від бомбардувань та артобстрілів сотні жінок, дітей, стариків. Вхід до підземелля захищали подвійні дубові та металеві двері. Католицький ксьондз навіть зумів там відправляти богослужіння.

Від ранку 15 березня бої точилися на лінії шосе Великі Борки--Скалат. Німці силою до піхотного полку, з району Малого Ходачкова, намагались розвинути успіх на північ і північний захід, але завдяки впертому опору радянських частин успіху не добились. Наступного дня, нічною атакою частини німецької 68-ї піхотної дивізії, що наступали зі сторони Малого Ходачкова, захопили Великі Борки.

Зранку 17 березня, при сильній артилерійській та вогневій підтримці з кількох бронепоїздів, що підійшли з сторони Тарнополя, вони продовжили наступ на лівий фланг 15 стрілецького корпусу. Німецькі 947-й і 948-й гренадерські полки 359-ї піхотної дивізії захопили Ступки і Смиківці. В підтримку наступаючим, комендант Тарнополя вислав, в напрямку Смиківців, броньовану групу самохідних артилерійських установок. Відновивши контроль на ділянці шосейної дороги Тарнопіль-Ступки німецькі підрозділи намагалися розвинути наступ далі в напрямку сіл Байківців та Романівки. Незважаючи на те, що фашистським підрозділам вдалось просунутись на 1,5-3 км від шосе в північно-східному напрямку, їх зупинила добре організована радянська протитанкова оборона. В цей район терміново було направлено резервні частини. Авіація обстрілювала і бомбардувала бойові порядки передових радянських частин. Майже три доби точилися кровопролитні бої. Радянські військові частини, залишивши Великі Борки, Ступки, Смиківці, Ходорівку, закріпились на рубежі: південно-східна частина Байківців, Чернелів-Руський, Романівка. 17 березня 188-у гренадерському полку 68-ї піхотної дивізії вдалося зламати відчайдушний опір радянських частин і взяти Романівку. Цей полк, що просувався далі на північний схід до шосе, попав у засідку і був розсіяний несподіваною контратакою 63-ї танкової бригади 10-го гвардійського добровольчого Уральського танкового корпусу і практично знищений. Головна тактична мета, яку переслідували німці, -- розблокувати шосе Тарнопіль-Підволочиськ і вийти на зв'язок з 7 танковою дивізією, що перебувала в районі Підволочиська, була ними на короткий час частково досягнута.

Після того, як знекровлені в напружених боях на лінії Тарнопіль-Підволочиськ німецькі танкові і піхотні дивізії припинили контрнаступ, радянське командування прийняло рішення здійснити завершальний етап Проскурівсько-Чернівецької операції військ 1-го Українського фронту. Командування 1-го Українського фронту, зібравши на вузькому рубежі ударне угрупування з трьох армій, в ніч на 21 березня -- дня весняного рівнодення, віддало наказ розпочати потужну наступальну операцію з позицій північніше Смиківці-Великі Борки-Скалат для розвитку глибокого прориву далі на південь аж до Карпат.

Тим часом частини 15 стрілецького корпусу, взаємодіючи з передовими бригадами 1-ої танкової армії, прорвали укріплену оборону противника на ділянці Смиківці-Романівка. До вечора цього ж дня частини 148-ої Чернігівської червонопрапорної стрілецької дивізії при підтримці танків з боями остаточно оволоділи Великими Борками та Ступками.

На місцях цих вже далеких боїв донині залишились порослі чагарником сліди німецьких окопів та бліндажів, залишки протитанкових ровів, що переривистою лінією тягнуться від залізничної станції Борки Великі вздовж колії з сторону Скалата, урочища Лиса Гора та лісу Караманда, де проходив німецький передній край фронту. А на сусідніх полях дотепер трапляються заіржавілі рвані металеві осколки від бомб та снарядів -- німі свідки тих буремних подій.

Стрімко розвиваючи наступ далі на південь, танкісти Катукова тримаючи курс на Чернівці, а танкісти Лелюшенка -- на Кам'янець-Подільский, 23 березня вигнали фашистів з міст Копичинці, Теребовля, Микулинці. 24 березня бронетанкові війська генерала Катукова оволоділи Чортковом, а вже 25 березня фашисти залишили Заліщики.

В боях, що передували наступу 21 березня, героїзм і відвагу проявив 19-річний росіянин Микола Пігорєв, родом із м. Курська, гвардії рядовий, автоматник із відділу 3-ї окремої розвідроти 20-ї гвардійської механізованої бригади 1-ї танкової армії'. В ніч на 21 березня, виконуючи бойове завдання, п'ятеро розвідників перейшли лінію фронту. Діставшись до місця південніше села Романівка, де в районі лісу Караманда закріпились німецькі кулеметні гнізда, а за лісом розташувалися мінометні батареї, рядовий Пігорєв, виявивши замасковану вогневу точку, вирішив знищити її. Зумівши повзком наблизитись на відстань 20-25 м до неї, він все-таки був виявлений фашистами, які відкрили кулеметний вогонь і поранили його. Зібравши останні сили, Пігорєв піднявся, метнув дві гранати та з автоматом кинувся на кулемет, закривши його своїм тілом. Вогонь припинився. В цей час розвідники перебили решту німців. Важко пораненого, його було доставлено в госпіталь до Збаража, але в дорозі він помер. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.04.1944 р. М. Пігорєву було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

В боях за Великі Борки відзначились бійці та командири другого батальйону 496-го полку 148-ї Чернігівської червонопрапорної стрілецької дивізії лейтенанти Антонов та Заїка, сержанти І. Березовський, Кулеша, рядовий Моторний. В жорстоких боях цих березневих днів у Великих Борках загинуло 85 воїнів Червоної Армії. Серед них росіяни: майор М. Єрьомін, капітан М. Сціблєв, молодший лейтенант М. Марков, старший сержант В. Ганков, українці: лейтенанти І. Стасюк та А. Мітюк, ст. сержант І. Березовський, вірменин Оноп'ян, татарин Шахацєв та ін.

В березні-травні 1944 року по багатьох селянських хатах був розміщений хірургічний військовий шпиталь № 3208 під командуванням майора медичної служби Росіна. Сюди доставляли важкопоранених з передової, тут же проводились хірургічні операції, надавалась інша необхідна медична допомога. В той же час на східній околиці села закладено військове кладовище, яке складалось із трьох рядів братських могил, де знайшли свій останній спочинок сотні загиблих і померлих від важких поранень червоноармійців. У серпні 1967 року навпроти будинку культури урочисто відкрито пам'ятник та пам'ятну стелу воїнам-односельчанам, які загинули та пропали безвісти в кровопролитній війні з фашизмом. На початку 70-х на братських могилах встановлені металеві таблиці з іменами захоронених воїнів. У післявоєнні та наступні роки тут неодноразово перезахоронювали останки загиблих воїнів з навколишніх сіл колишнього Великоборківського району, які були поховані в тимчасових або випадково знайдених могилах. Уточнювались списки захоронених. Всього за списками у братських могилах поховано 1065 радянських воїнів, що полягли в боях на цій ділянці фронту або померли від ран після боїв, і тих, що були перезахоронені в повоєнний час. Останні перезахоронення останків невідомих бійців Червоної Армії, знайдених в с. Дичків, відбулись 6 травня 2000 р. та в грудні 2001 р. Протягом останніх десятиліть 9 травня, до могил на військове кладовище Великих Бірок зі всіх сторін колишнього Радянського Союзу приїздять родичі полеглих, щоб разом з місцевими жителями віддати їм данину пам'яті.

Уже на другий день після приходу Радянська Армія провела в селі загальну мобілізацію. Кілька сотень великоборківчан було мобілізовано і відправлено на фронт. У нашій місцевості таке повідомлення отримали всі чоловіки віком від 18 до 50 років.

Багато великоборківчан, мобілізованих в той час до війська, загинуло на фронтах Другої світової війни і ніколи більше не повернуться у своє рідне село. В «Книзі Пам'яті України, Тернопільська область, том 3, увічнені імена 63-х моїх односельчан, які залишились навічно лежати на полях бойовищ війни. Майже всі вони уродженці Великих Борок і українці за національністю.

Події тих страшних років не оминули і мою родину, прадід Балабан Петро Йосипович, 1915 р.н. мобілізований у 1944р. Рядовий. Загинув в бою 16 квітня 1945 р. Похований в селищі Бейюкроге, Салдуський р-н, Латвія.

Були серед мобілізованих і такі, що виживши у боях, ще довго не могли повернутись до рідної домівки.

Оскільки лінія фронту двічі прокотилася через Великі Борки, селу було завдано великих матеріальних збитків. Значна частина будівель була зруйнована чи пошкоджена, спалена. Багато сімей залишилося без житла і були змушені проживати чи в родини, чи в сусідів, доки відбудовували свої житла.

Під час запеклих боїв у березні 1944 року радянські розвідники для від слідкування ворожих позицій на верхніх ярусах костелу облаштували спостережний пункт. Його виявили з німецького бронепоїзда PZ-69, розпочавши прицільний гарматний і кулеметний обстріл, але тоді будівля костелу вистояла. Діючим він залишився до 15 листопада 1944 року, потім використовувався як склад. Ця, безперечно, цінна пам'ятка архітектури простояла б і до сьогодні, якби радянські вандали не підірвали її вибухівкою.

Пройшли регулярні війська і фронт віддалився. В селі розмістились підрозділи НКВС і НКДБ, які відновили районні структури і повели жорстоку боротьбу проти підпілля ОУН та УПА. Національні сили продовжували боротьбу вже проти більшовицького режиму. Провід ОУН-УПА накреслив нову тактику боротьби. В 1944 р., в березні, коли наступали радянські війська, юнацькій організації було наказано забрати аптеку. Волинець Петро й Струс Петро згідно наказу забрали все, що було в аптеці, для потреб УПА. Було також дано розпорядження забрати з установ друкарські машинки, кальку, папір. Збирали, чистили й ховали зброю. Віктор Якимів змушений був переховуватись. Його вислідив спецпідрозділ НКДБ у Красівці. Чекісти закололи його багнетами і вже мертвого на возі привезли до Великих Борок. Незабаром його батьків було вивезено на Сибір.

В цей же час поблизу колишньої читальні «Просвіти» встановили шибеницю. Там повісили чоловіка середніх років, який був родом не з Великих Борок. На шиї страченого почепили табличку «Буржуазний націоналіст». Це був зловісний знак чергового «визволення».

21 травня 1944 року за підозрою у підпільній діяльності Великоборківським райвідділом НКДБ був заарештований годинниковий майстер Касіян Євген Омелянович, 1923 р. народження. Щоправда, через відсутність доказів 26 вересня 1944 року його звільнили, але через декілька днів його знайшли вбитим поблизу Тарнополя.

Одразу ж після приходу Червоної Армії почали створюватися адміністративні та партійні структури. Одним із перших був створений так званий винищувальний батальйон, виключно з молоді 1927--1928 років народження, розташований у трьох населених пунктах Великоборківського району: с. Грабовець, Шляхтинці та Великі Борки. Його першою акцією стало відселення мешканців із двадцятип'яти-кілометрової зони бойових дій. З прибуттям у район 20 квітня 1944 р. представників територіальних органів НКВС батальйон перейшов у їхнє підпорядкування. З 20 квітня до 20 травня до його складу входило 84 бійці, залучені ще військкоматом. Ним же було відправлено в діючу армію 66 осіб зі складу батальйону. Згодом винищувальний батальйон нараховував 116 осіб, із яких 84 складали поляки. Крім того, 18 осіб нараховувала група самоохорони. Радянські історики подають чисельність загону самооборони -- «50 жителів села, головним чином, молоді. У грудні 1944 р. у Великоборківському батальйоні нараховувалось 62 поляки, 30 українців і 5 євреїв. У квітні 1945 р. у винищувальному батальйоні за національним складом було 109 поляків, 60 українців і троє євреїв. Через місяць нараховувалось 97 українців і лише 7 поляків. Оцінку діяльності батальйону в той час було дано в таємній доповідній записці, яку надіслали 10.01.1945 р. перший секретар Великоборківського райкому КП(б)У С. Ткач та голова виконкому Великоборківської районної ради А. Варіченко до голови виконкому Тернопільської облради Я. Артюшенка:

«.. .Крім винищувального батальона весь партійний та радянський актив організований в боєву одиницю та переведений на казарменне положення для посилення охорони райцентру.

Але через недостатню оперативну роботу органів НКВД та поганої дисципліни серед бійців винищувального батальйону боротьба з українсько-німецькими націоналістами проводиться незадовільно, засад на бандеровців не робиться. Внаслідок цього банди в районі орудують активно, особливо в селах: Стегниківці, Лозова, Прошова, Курники, Ходачків та Козівка»

Підпільники не мирилися із ситуацією. І, незважаючи на малочисельність, проводили акції. Зокрема, в ніч з 23 на 24 листопада 1944 року на хуторі Русанівка вони здійснили атентат на першого секретаря Великоборківського райкому партії В. Білоконя. Про боротьбу ОУН та УПА свідчить житель села Великі Борки, колишній в'язень сталінських таборів Струс Петро. За його свідченнями, ще до вересня 1939 р. в селі було організовано підпільну групу ОУН, до якої входили Федько Сидяга та два його брати -- Михайло і Євген, Худзії Петро і Томко, Осип Балабан, Чупляки Петро й Володимир, Сидяга Михайло, Віктор Якимів та інші.

Під час війни діяли окремі підпільні підрозділи, завданням яких було збирання даних про переміщення німецьких військових частин через залізничну станцію Борки Великі, шосейними дорогами Тернопіль-Підволочиськ, Тернопіль-Скалат та інше. Струс Петро в 1946-1947 рр. працював друкарем у статистичному відділі по заготівлі зерна. Відділ розмістився в садибі Олекси Балабана, колишнього старости села, який покинув село разом із двома своїми синами під час відступу німецьких військ.

Струс Петро мав завдання від ОУН збирати й передавати розвідувальні дані. Робота й організація, де він працював, давала йому можливість вільно переміщатися селами району. Восени 1949 р. був арештований НКВС. На деякий час його відпустили за браком доказів. Вимушений був переховуватися до травня 1950 р., а 11 липня 1950 р. за зв'язок з ОУН заарештований та засуджений до 25 років таборів із конфіскацією майна. Ув'язнення відбував в одному з таборів Воркути. 8 вересня 1956 р. потрапив під амністію. В таборі входив до підпільної організації, яка була створена серед політв'язнів. «Провід ОУН північних теренів». В 1956-1960 рр. проживав в с. Дичків, працював комірником у колгоспі. 22--23 лютого 1961 року Тернопільським обласним судом засуджений до 15 років ув'язнення вже за підпільну боротьбу в «совітських» таборах. Перебував у таборах Мордовії до 15 серпня 1967 р. Двічі реабілітований у 1992 р. Така доля одного із членів українського підпілля, що діяло на території села Великі Борки.

2 листопада 1945 року поблизу села Романівка криївку УПА було оточено підрозділом НКВС. У криївці було троє, - стрілець УПА Ізидор Плавуцький (псевдо «Зелений») і двоє його товаришів: Худзій з Великих Борок та Караванський з Дичковаю Зав'язався бій. Плавуцький прикривав своїх товаришів. Коли закінчились набої, останній патрон лишив для себе, щоб не потрапити до рук чекістів. Тіло вбитого енкаведисти привезли у Великі Борки, знущались вже над мертвим. Тільки в час відродженої держави було згадано й вшатовано загиблого героя. 5 листопада 1995 року на місці загибелі Ізидора Плавуцького встановлено пам'ятний хрест-символ.

В «Літописі Української Повстанської Армії», том 11 «Тернопільщина», поміщено список учасників революційної боротьби проти московсько-більшовицьких окупантів за час від 13 березня 1944 до 31 грудня 1948 року. Серед них був уродженець Великих Борок Якимів Віктор (псевдо «Гук»). В 1940р. Член ОУН, з приходом більшовиків був бойовиком, а потім-кущовим. 10 липня 1945р. загинув в бою з більшовиками.

З Великоборківського району загинуло за цей період 62 особи в межах району. Їхні імена вписані в «Літопис Української Повстанської Армії». Поза межами Тернопільщини загинуло 15 земляків. Вихідців з інших областей у межах Великоборківського району загинуло 19 осіб

ЛІТЕРАТУРА

1. Великі Бірки - з глибини віків до наших днів. Історико-краєзнавчий нарис.- Тернопіль: Лілея, 2005.-220с.

2. Історія міст і сіл Тернопільщини.

3. Бойко О. Д. Історія України. - К., 1999.

4. Субтельний О. Історія України. - Л., 2001.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Початок оборонних дій Києва у 1941 році у ході Великої Вітчизняної війни. Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни в боях на території України. Загибель Південно-Західного фронту радянської армії 26 вересня 1941 р. після 73 днів оборони.

    реферат [33,6 K], добавлен 12.02.2015

  • Радянізація західноукраїнських земель з 1939 р. Поразки радянських військ у перші місяці війни. Окупація України Німеччиною та її союзниками 1941-1944 рр., нацистський "новий порядок" й каральні органи. Рух Опору на території України 1941–1944 рр.

    реферат [20,1 K], добавлен 25.11.2007

  • Аналіз і порівняння причин, змісту і наслідків Вітчизняної війни 1812 року і Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, місце України в цих війнах. Справедливі війни українського народу за свободу і незалежність Вітчизни проти іноземних загарбників.

    презентация [12,6 M], добавлен 22.09.2014

  • Україна на початку другої світової війни, окупація земель фашистською Німеччиною. Бойові дії, партизанська боротьба, діяльність ОУН і УПА. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Вклад українського народу в перемогу над фашизмом.

    реферат [33,8 K], добавлен 09.06.2010

  • Основні процеси та явища, характерні для людської спільноти. Вивчення та фіксація хронологічного викладу Другої світової війни (1939-1945 рр.) Визначення закономірностей та принципів явищ. Пошук істини на стику різнопланової історичної джерельної бази.

    реферат [16,2 K], добавлен 12.04.2016

  • Друга світова війна як найбільш сфальсифікований період української історії. Проблема німецької освітньої політики у працях вітчизняних істориків, її місце в зарубіжній історіографії. Вивчення нацистської політики в Україні радянськими дослідниками.

    реферат [23,0 K], добавлен 20.09.2010

  • Главные военные операции начала второй мировой войны в 1939 – декабре 1941 годов. Группировка вооруженных сил Польши согласно плану "Запад". Основные сражения второй мировой войны в 1942–1943 годах. Характеристика войны на Балканах и в Африке.

    реферат [86,0 K], добавлен 25.04.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.