Командувач перших формувань Української Повстанської Армії "Поліська Січ" Тарас Бульба-Боровець

Діяльність перших збройних формувань під проводом Тараса Бульби-Боровця в Олевському районі в часи Великої Вітчизняної війни. Причини непорозумінь між націоналістичними партіями і отаманом. Утворення та ліквідація Поліської Січі. Партизанська акція УПА.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 19.03.2015
Размер файла 66,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Тим часом Генеральний штаб Червоної армії, зважаючи на антинімецьку спрямованість акцій УПА, направляє до отамана свого представника підполковника А. Лукіна, який пропонує перемир'я та співпрацю. Натомість Бульба-Боровець має організувати замах на рейхскомісара Еріха Коха. Але отаман на таку «дружбу» не погоджується, його влаштовує звичайний нейтралітет.

На початку 1943 року Бульба намагається налагодити контакти з представниками польського уряду на вигнанні, аби покласти край польсько-українській ворожнечі. Однак ці спроби не увінчалися успіхом. Шовіністично налаштовані поляки вважали Західну Україну невід'ємною частиною своєї держави і на жодні переговори з «українськими зрадниками Польщі» не погоджувалися.

У лютому 1943 року до штабу Бульби-Боровця прибуває колишній його приятель, член проводу ОУН-Бандери Олександр Бусел, заявляючи, що їхня організація змінила свій погляд на шляхи ведення національно-визвольної боротьби, що відтепер вони вважають цю форму боротьби за доцільну і необхідну, тож варто розпочати переговори про спільні дії всіх революційних сил України. У квітні від Бульби-Боровця зажадали відмовитися від підлеглості урядові УНР, керуватись політичною лінією проводу ОУН (Б), визнати Акт відновлення Української держави від ЗО червня 1941 року та взяти участь в акціях з очищення повстанської території від польського населення, яке шкодило українській справі, працюючи в німецьких установах та підтримуючи більшовицьку партизанку. За це обіцяли отаманові посаду командира УПА. У травні переговори мали продовжитись, але представники ОУН(Б) на них не прибули. Об'єднання національно-визвальних сил не відбулося, а непорозуміння стали поглиблюватися. Влітку 1943 року взаємні звинувачення вихлюпнулися на сторінки часописів. Бульба критикував ОУН(Б) за диктатуру, а бандерівці звинувачували його в демократії, яка обмежується порожніми розмовами і веде до анархізації української визвольної боротьби. Наприкінці червня з'явилась листівка за підписом Тура (псевдонім Романа Шухевича) з наказом усім партизанським відділам підпорядкуватися головному штабові бандерівської УПА.

Бульба ще раз спробував налагодити контакти з УПА-Південь, в керівництві якої були його знайомі ще з Берези Картузької Олександр Бусел та Ростислав Волошин, але знову марно. Тому наприкінці липня він видає наказ про перейменування підпорядкованої йому Української Повстанської Армії на Українську Народну Революційну Армію (УНРА), аби відмежувати демократичні збройні сили від масових злочинів, що їх почали робити під маркою УПА. Керівним органом УНРА стала Політична рада, до складу якої спочатку входило п'ять представників відрізних політичних організацій: від УНДП - І. Порада, від союзу українських комуністів-самостійників - М. Даниленко, від ОУН(М) - О.Штуль-Жданович, від безпартійного громадянства - С. Мазепа, від козаків Дону і Кубані - сотник А. Бочанов. Однак цей орган не був впливовим, а носив радше репрезентативний характер. Тим часом ОУН(Б), особливо її служба безпеки, домагалась підпорядкування бульбівців різними методами, в тому числі і силою зброї.

На такі дії Бульба-Боровець відповів відкритим листом до членів проводу ОУН-Бандери, опублікованим у часописі «Оборона України» 10 серпня 1943 року. В ньому він звинувачує керівництво ОУН(Б) у зриві переговорів, насаджуванні диктатури, у нищенні польського населення, відхиленні пропозиції про створення з представників різних організацій Української революційної ради, яка мала б формувати загальнонаціональну політику. Велику увагу в листі Тарас Бульба-Боровець приділяє моральним засадам. Зокрема, він зазначає: «Ви на кожному кроці говорите про конечну потребу єдності серед українського народу, а насправді змагаєте здійснити цю єдність не шляхом об'єднання всіх сил народу на підставі взаємного порозуміння і пошанування політичних переконань інших співгромадян, тільки шляхом підпорядкування всіх собі та диктатурі однієї партії». Аби зупинити бандерівців перед братовбивчою війною, поліський отаман запитує їхній провід: «За що Ви боретесь ? За Україну чи за Вашу ОУН? За Українську Державу чи за диктатуру в тій державі ? За український народ чи тільки за свою партію ?» Таке зухвальство йому не минулося.[8;178]

Вночі 18 серпня 1943 року кілька куренів бандерівської УПА оточили штаб Бульби-Боровця в селі Хмелівка на Костопільщині. Щоб запобігти братовбивству, отаман дав наказ не чинити збройного опору, а розсіятися і відступити. Однак бандерівцям вдалося взяти в полон понад сто козаків УНРА, трьох старшин і дружину Бульби Анну Опонентку. Одинадцять козаків дістали поранення, п'ять командирів УНРА загинуло. Сам отаман з частиною козаків та старшин вирвався з оточення і перейшов на лівий берег річки Случ, де зіткнувся з польськими й радянськими партизанами. В боях полягли його найближчі побратими Василь Раєвський та Іван Мітринга. Через полоненого Миколу Крука бандерівці передали Бульбі ультиматум: беззастережно підпорядкуватися політичній лінії ОУН(Б) та наказам Головної команди УПА. Але поліський отаман на таку вимогу не погодився, і мав на те серйозні підстави. Ось деякі з них:

«У своїй дипломатії Ви не придержуєтесь правил революційної етики. Одне говорите, друге робите, присвоюєте собі чужі гасла та концепції...

Ви узурпуєте собі право на суверенну всеукраїнську державну владу...

Свою державну владу Ви проголошуєте необдумано, коли і де попало...

Ваша влада у терені проводиться не як революційна влада, а як звичайна банда. Замість поборювання анархії Ви її збільшуєте своїм ганебним поступуванням, яке зводиться до варварського мордування безборонних жінок, національних меншин...»

Після такої відповіді бандерівське керівництво вдалося до ще жорстокіших заходів. Після двох тижнів тортур служба безпеки ОУН(Б) стратила дружину отамана Анну. Аби не побільшувати кількість жертв Бульба-Боровець розформовує свої відділи і переводить організацію в підпілля.[10;401]

15 листопада 1943 року Тарас Бульба-Боровець робить ще один відчайдушний крок: звертається до німецького командування з меморандумом, в якому пропонує німецькій владі «припинити українсько-німецьку ворожнечу і скласти договір про спільну боротьбу проти більшовизму, звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військовополонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська, створити в Німеччині Український Національний Комітет з представників усіх політичних угруповань та авторитетних громадських організацій». З цим меморандумом він їде на переговори у Рівне. Оскільки переговори мали політичний характер, Бульба домагається зустрічі з ви¬щим німецьким керівництвом. Служба безпеки доправляє його спершу до Варшави, а потім і до Берліна. Але спроби знайти спільну мову з німцями зазнають невдачі. 1 грудня 1943 року отамана та його ад'ютанта Олега Штуль-Ждановича беруть під варту і запроторюють у концтабір Заксенхаузен, де вже було давно ув'язнено Андрія Мельника, Степана Бандеру, Ярослава Стецька.

У жовтні-листопаді 1944 року німці таки дійшли висновку, що нехтування українського фактора є помилкове, і вирішили звільнити з концтабору політичних лідерів, аби з їхньою допомогою сформувати підрозділи для східного фронту, що дозволило б зекономити власні сили. Тарасові Бульбі-Боровцю запропоновано стати на чолі Українського національного комітету (УНК). Але той категорично відмовився, бо в такому разі йому б довелося підлягати Комітетові визволення народів Росії, що його очолював генерал Власов. Головою УНК одноголосно обрали А.Мельника. Однак він поставив перед німцями такі вимоги, що ті стали шукати нового керівника. У лютому 1945 року головою УНК призначено генерала Павла Шандрука, який мешкав в одному будинку з Бульбою-Боровцем, тож отаман був постійно в курсі справ національного комітету. На пропозицію Шандрука навесні 1945 року Бульба-Боровець зайнявся формуванням бригади особливого призначення, яка мала десантуватися в тилу Червоної армії для продовження боротьби. У квітні бригада була готова, але німцям вже було не до того. 10 травня сформовані Павлом Шандруком українські відділи здалися союзним військам і були інтерновані в італійському містечку Ріміні.

Однак на цьому війна для Тараса Бульби-Боровця не закінчилась. Його звинувачено в єврейських погромах на окупованих територіях та у прислужництві гітлерівцям. Він постав перед британським трибуналом, засідання якого тривало з квітня по листопад 1946 року. Заслухано понад тисячу свідків: євреїв, поляків, білорусів, росіян, німців.

Зрештою Бульбу-Боровця виправдано і звільнено з-під варти з правом вибору країни проживання. Він обрав американський континент. Колишній отаман бере участь у створенні та діяльності відновленої Української національної ради, пише мемуари. 1950 року публікує «Історію українських визвольних змагань 1917-1950рр.», редагує і видає власний журнал «Меч і Воля», організовує з числа колишніх вояків УПА-УНРА Українську національну гвардію. Але відгомін давніших непорозумінь та конфліктів докотився до Бульби-Боровця і на еміграції. Палкі шанувальники співають йому осанну, а політичні опоненти звинувачують в отаманщині. З часом друзів стає дедалі менше. Врешті Бульба-Боровець залишається самотнім.

Ним опікується студент-українець, що одночасно виконує обов'язки його секретаря. Український уряд в екзилі згадав про отамана у 1979 році, коли той уже тяжко хворів. За заслуги перед Україною в часи Другої світової війни його нагороджують Залізним Хрестом УНР. Помер Тарас Бульба-Боровець 15 травня 1981 року, як і Дон Кіхот, не в лицарському двобої, а в ліжку, за два місяці до виходу у світ найвагомішої своєї книги «Армія без держави». Втім герой Сервантеса у свій смертний час визнав боротьбу за високі ідеали безнадійною і марною, а поліський отаман прийняв смерть з вірою у святу справу.

6. Котловина смерті

Під осінь 1943 року Полісько-Волинська котловина зробилася ареною масової смерті. Сюди втікають всякі люди з цілої України, особливо інтелігенція та робітники з більших та менших міст. Тут і цивільне населення не мешкало в ще уцілілих домах, а гніздилося по сховищах та норах непрохідних лісів. Там же, по лісах, паслася їх худоба, а по ямах зберігалися рештки врятованого мізерного майна. Насправді навіть велике майно вже давно у цій нещасній країні втратило всяку вартість.

Зі сходу швидкими кроками наближався радянсько-німецький фронт. Червона армія знову окупувала половину України, перейшовши лінію Дніпра. Від півдня і заходу німецьке командування стягає всі резерви, організує нову оборонну лінію: Мазурські багна -- Карпати. Кожного дня заявляються щораз суворіші зарядження німців. З Білорусі натискає ціла армія радянських партизанів. Тут скупчено понад 100 000 молодих людей на нову мобілізацію Лебедя. Бойова здатність цього нового партизанського війська невелика. Сяку-таку зброю має кожна десята людина. Решта без зброї. Нема фахових командирів, ні часу на вишкіл. Безоглядна тоталітарна дисципліна не може справитись з таким же безоглядним хаосом. Картину пекла доповнює громадянська війна цих же руїнниць¬ких фанатиків проти сил волі і демократії. Ніхто не може зорієнтуватися, хто, кого і за що б'є.

Штаб нової УПА отримав від партії Лебедя в червні 1943 р. такі бойові завдання:

- негайно і якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення;

- послідовно далі винищувати внутрішнього ворога України, тобто всіх демократів з-під стягу УНР та інших політичних угруповань;

- всюди вести збройну боротьбу проти німецького окупанта;

- на всій опанованій нашою армією території заводити новий лад української державності;

- всіма силами всюди ставити спротив радянській армії, коли вона буде наступати на захід.[1;210]

Ні одного з цих завдань нова армія Лебедя не могла і не змогла виконати. Поляки залишилися в Західній Україні, поки їх не виселила радянська влада в 1945 році, обмінюючись населенням з польською комуністичною державою. Демократи з Петлюрівського руху, націоналісти полковника Мельника та інші «вороги» України залишилися в Україні.Не зважаючи на повстанський «зрив» Лебедя, німецький фронт відступав на захід планомірно, жодного сліду від паніки, заподіяної «революцією». Радянські партизани ходили сюди і туди по «державі» Лебедя-Бандери, як у себе вдома. Медведев діяв у маленькому Уманському ліску під Луцьком та стріляв і викрадав німецьких генералів, а Ковпак зробив рейд від Брянська аж до Карпат, де його розбили німці. Всі партизанські «республіки» Лебедя були спалені німецькою авіацією. Під кінець всю територію України окупувала радянська армія, незважаючи на те, що армія Лебедя ставила їй всіма силами спротив. Де ж глузд політичного проводу цієї партії, яка видавала такі директиви партизанському війську? На жаль, досьогодні - це ще таємниця. Чи це було безглуздя, чи премудра провокація в дусі «голої землі»? Треба припускати, що одне і друге. Провокація має найлегший доступ туди, де тхне опортунізмом і безглуздям.

Роздуті і напівозброєні відділи УПА втратили основу основ партизанського війська - невловну рухомість в терені. Не вони мали всю ініціативу маневру в своїх руках, як це було досі, а самі стали великим об'єктом нападу ворогів у своїх «республіках» та гарнізонах. Не вони накидали бої, а їм почали накидати німецькі та радянські противники. Ці відділи десь від липня 1943 року почали зводити дуже часті накинені їм бої. В цих затяжних боях український вояк проявив неописане геройство, надприродну витривалість й особливу винахідливість. Ці вояки показували, як примітивними засобами поборювати переважаючого ворога, озброєного найновішими засобами модерної війни. Та, на жаль, плоди всіх цих зусиль ідейного вояка зводилися до нічого. Майже кожний такий затяжний бій був програний, і армія несла величезні втрати вбитими та раненими. Вони сотнями догнивали в хатах та і горах. Бракувало фахових медичних сил та санітарних засобів. Примітивні лазарети по землянках треба було часто переміщувати. Вони часто попадали в руки ворогів, які на місці розстрілювали всіх ранених. Тут знову вписалася в історію золотими буквами наша жінка - медсестра і товариш. Особливо знущалися над раненими більшовицькі партизани. Вони пробували здобувати різні таємниці вояків УПА. Для органів НКВД це був дуже бажаний «матеріал».[7; 43]

Всі вояки бачили, що таким чином партія Лебедя веде цілу армію на явну смерть. А за армією така сама доля чекає всю націю. Почалося велике невдоволення в лавах армії. Це невдоволення партійна СБ заходилася ліквідувати системою масового внутрішнього шпіонажу, репресіями та розстрілами. Почалося масове дезертирство з армії в підпілля перед партією та СБ. У відповідь на дезертирство СБ почала тероризувати та розстрілювати цілі родини дезертирів. Почали брати закладників, ширити донощицтво і т.п.

Ось так виглядала «війна» УПА проти німців, росіян, поляків, комуністів та їх самих в 1943/44 роках. Діялося це так тому, що був зірваний організаційний та оперативний план первісної армії. Маса втікачів постійно напливала з України в поліські ліси. Побачивши, що там діється, люди пробували вирватися з того пекла назад на південь та захід, але органи СБ переловлювали цих людей та карали на горло «як дезертирів» з УПА та «шпигунів». Ґестапо своїм чином ловило таких людей та на місці масово розстрілювало «як бандитів».Радянсько -німецький фронт почав брати Поліську котловину в свої потужні кліщі в той час, як тут вже оперувала потужна більшовицька партизанська армія. Вона пробиралася крізь непрохідні ліси та багна, готуючи великий варшавський прорив. Замкнутий в Поліській котловині народ був приречений на неминучу смерть. Це була головним чином українська інтелігенція, яка врятувалася від масового погрому органів ґестапо. Усім тоді було відомо, що НКВД всіх тих людей, які не тікали разом з червоною армією за Волгу або в перших днях війни не пішли в радянську партизанку, рахує ворогами СРСР, шпигунами Гітлера та бандитами і всіх по-сталінському тортурує і розстрілює. Лише малописьменних часом відсилали до таборів або до карних батальйонів на передові лінії фронту, щоб там кров'ю змивали свою «зраду батьківщині». При самій згадці про нову окупацію України більшовиками вся ця розбурхана маса народу з жінками та дітьми впадали в явний шал жаху, викликаючи ще більший хаос. Не було ніякої надії на порятунок цього передового елементу нашої нації.[11; 69]

Ще у червні 1943 року представники німецької армії за посередництвом колишньої директорки Українського Червоного Хреста в Києві пані д-р Хариті Кононенко пропонували УПА нав'язати нові переговори. Відступаючи на Захід, німецька армія часто не мала змоги вивозити великих запасів воєнного матеріалу. Німецька армія не ставила УПА жодних вимог, а лише хотіла передати цей матеріал в антирадянські руки, щоб його не нищити чи лишити для москалів. Пані д-р X. Кононенко приїхала до штабу УПА. Все було домовлено, але про це якось довідалось гестапо, і пані X. Кононенко була негайно арештована і розстріляна в Рівному. Таким чином, до цього нового контакту не дійшло.

Пані д-р Харитя Кононенко заслуговує на більше, ніж ця хронологічна згадка. Її розстріляли не за саму спробу нав'язати контакт між німецькою та армією УПА, їй було доказано, що вона, маючи різні матеріали в міжнародних харитативних організаціях, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда. Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок. Це був з крові і кісток хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням ранених вояків УПА на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріалів. Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з начальником штабу УПА, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань штабу. Українська жінка нога в ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко, в нас були тоді сотні та тисячі. Пані д-р Харитя Кононенко - це їх уособлення та живий приклад українським дівчатам та хлопцям в майбутніх звитяжних боях християнської України з темними силами радянського тоталітаризму.[9;231]

Події летіли з блискавичною швидкістю. Сили всіх партизанів УПА було не досить, щоб нею можна було ставити опір російським танкам та авіації хоч би на обмеженій території. Становище армії УПА без держави, яка опинилась не тільки без будь-якої бази, запілля чи зовнішньої допомоги, але навіть без можливості відступу на будь-яку чужу територію, було більш ніж трагічне.

Як один з ініціаторів організації партизанської армії від 1939 року, а потім головнокомандуючий тієї армії від 22.6.1941 р. аж до розколу УПА в березні 1943 року, Тарас Боровець у великій мірі почував себе винним за становище країни в листопаді 1943 року. Про які плани може бути мова, коли на півночі ворог, на сході ворог, на півдні ворог і на заході ворог. Крім того, у в самій котловині явної смерті лютує ще один наш внутрішній ворог - дикий безоглядний, патологічний вождизм. Було ясно, що їх «провід» своєчасно накиває п'ятами з Полісся, а маса нещасного народу загине. Так воно, на превеликий жаль, і сталося. Великий «революціонер» Лебедь з цілою своєю партійною верхівкою та катами СБ втік за кордон, а народ загинув. Ось де шукати дезертирів і зрадників народу, а не серед тих нещасних тисяч біженців, які шукали порятунку на Поліссі, а знаходили смерть від своїх та чужих тоталітаристів!

Аналізуючи безперспективну ситуацію в половині листопада 1943 року, Тарас Бульба-Боровець прийшов до таких висновків:

- ми мусимо за всяку ціну та всіма засобами намагатися урятувати сотні тисяч нашого народу, а особливо інтелігенцію, яким від комісарів не сподіватися ніякого змилування;

- німецька армія залишає Україну, і війну вона програє. Під натиском таких фактів Німеччина не сьогодні, то завтра повинна змінити своє ставлення до всіх активних антисоветських елементів на сході Европи;

- головним ворогом України знову стає давній наш окупант - СССР. Цей ворог пануватиме аж до нового конфлікту. Нам треба всіма силами намагатися використати рештки потуги Німеччини, щоб нанести якнайбільше шкоди новому окупантові України - безбожним більшовикам;

- нам треба укласти мир з падаючою Німеччиною, щоб її засобами далі боротися з диким окупантом України.

18 листопада 1943 року була скликана нарада Головної Команди УНРА. На цій нараді він з'ясував своїм колегам наведені вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний план:

- Негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріали, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію нашого цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на Заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім, по війні, ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі.

- Запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та Щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі діяла б під радянською окупацією.

Приготовану до суворо партизанських акцій УНРА,згідно зі схваленим планом, під командуванням отамана Зубатого-Щербатюка як мого заступника при наближенні совєтсько-німецького фронту планомірно переводити в советське запілля і далі діяти згідно з директивами нашого Уряду.

-З уваги на велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями я не маю нічого проти того, щоб очолити нашу делегацію. Якщо поїде хтось інший, то буде зайва тяганина, а поїду я, то тоді можна буде вирішувати всі справи на місці - або хай діється Божа воля. Я мушу мати чисту совість, щоб ніхто не сказав, що я не зробив всього того, що було можна зробити для порятунку сотень тисяч наших людей. Це також фронт. Всі ці пункти програми нової дії були одноголосно схвалені, за винятком останнього. Отаман Зубатий був проти того, щоб Тарас Бульба-Боровець сам їхав на переговори. Він мотивував свою думку тим, що німці можуть його вбити і напевно вб'ють. Він поставив пропозицію, щоб делегацію очолювала інша людина.

Після довшої дискусії прийшли до однозгідного висновку, що сьогодні для німців вже нема ніякого сенсу вбивати ворогів СРСР на території, яку вони покидають. Боровцю могла б загрожувати небезпека тільки тоді, коли німецька армія знову окупувала б Україну. Але така можливість виключається, бо сили союзників зростають, а резерви Німеччини вичерпуються. Війна буде наближатися до кінця, і Гітлера чекає тотальна поразка. Домовились на тому, що на переговори поїде із Боровцем ще сотник Жданович як ад'ютант і перекладач. Вночі з 15 на 16 листопада 1943 року було складено меморандум до німецького військового командування, в якому пропонувалося німецькій стороні:

1. З огляду на змінену ситуацію, де Україну знову окуповує СРСР, пропонуємо припинити українсько-німецьку ворожнечу і скласти договір про спільну боротьбу проти більшовизму.

2. Наші лісові партизанські війська реорганізуються на менші бойові групи і лишаються під досвідченим командуванням для дальшої боротьби в тилах СРСР. Ці війська забезпечуються воєнним матеріалом німецької армії, який залишається при відступі на захід.

3. Решту партизанського війська ми або демобілізуємо, або пропонуємо евакуювати в дальші тили німецької армії і там реорганізувати його в регулярні бойові частини нової Української Національної Армії при німецьких збройних силах.

4. Дати українській стороні дозвіл на евакуацію свого цивільного населення з-перед радянсько-німецького фронту на німецьку територію та далі на захід.

5. Звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військово-полонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська. Звести в нову УПА військових українців, що досі поодин-цем або окремими групами перебувають в німецьких військових частинах (Дивізія «Галичина» та інші військові і поліційні частини).

6. Для здійснення цієї програми українсько-німецької співпраці покликати до життя в Німеччині Український Національний Комітет, зложений з представників усіх політичних угруповань та авторитетних громадських організацій.

7. Переговори прискорити, бо інакше події фронту паралізують здійснення наміченої програми, займаючи решту української території.

17 листопада 1943 року Боровець наказом по УНРА передав командування армією отаманові Зубатому-Щербатюкові, а сам із сотником Ждановичем виїхали до Рівного. Там через відповідні секретні зв'язки передано меморандум до штабу Головнокомандуючого Тилами Німецької Армії в Україні, генерала Кіцінгера. Половину пунктів меморандуму німецьке військо було готове здійснити власним авторитетом. З уваги на те, що друга половина меморандуму мала політичний характер і найбільше цікавила УНРА, а особливо щоб добитися позитивної розв'язки четвертого пункту, щоб рятувати масу народу - Тарас Боровець погодився на розмови з політичними чинниками, від яких усе залежало. Треба було їхати до Берліна. Боровцю було дане чесне слово німецького офіцера, що його делегації не загрожує особиста небезпека. Про арешт також у новій воєнній ситуації не може бути мови. 20 листопада 1943 р. Вони виїхали в товаристві кількох німецьких офіцерів під керівництвом оберлейтенанта Гіцінгерота до Берліна. Вночі 30 листопада 1943 р. делегація вже була в Берліні.[6;117]

1 грудня 1943 року делегацію замкнули в поодинках Саксенгавзенського кацету. Саксенгавзен - це було окреме царство есесів в царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для звичайних в'язнів, окремі бункерні бараки для спеціально ізольованих груп в'язнів і навіть невеликі будинки для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй Європи. Боровця примістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву «Целленбау». Він попав у камеру 77.Тут також сиділи Степан Бандера (камера ч. 73), а деінде - Ярослав Стецько, д-р Стахів та інші члени ОУН Бандери, а ще там сиділи д-р Лапічак та колеґа Кок з ОУН Мельника. З інших національностей там були: польський командувач АК генерал Ровєцкі («Грот») та Люблінський єпископ, бувший міністр Франції Дельбо та інші французи, кілька англійських офіцерів, серед яких був майор Фальконер та капітан підв. човна М. Кембрідж. Були там румуни, болгари, серби і хорвати. Словом - ціла Європа.

На третій день ув'язнення, тобто 3.12.1943 р., розпочалися поліційні допити, які з перервами тривали понад два тижні. В ході допиту розмови йшли по всіх пунктах меморандуму: як Боровець собі уявляє практичне здійснення всіх варіантів,хто міг би очолювати новий комітет та командування армією і що хотів би далі робити сам Боровець. На це він заявив, що у справі комітету та регулярної армії їм треба говорити з усіма українськими політичними партіями та угрупованнями, а він сам, як ще житиме, хотів би якнайскоріше вернутися до лісу до своїх партизанів, щоб далі вести активну боротьбу проти комуністичної деспотії та московського імперіалізму. Протягом другої половини грудня 1943 року д-р Вольф ще кілька разів «відвідував» Боровця в камері або викликав до переслухової кімнати, щоб доповнити та узгіднити величезний протокол допитів. Він кожний раз запевняв Боровця, що справа, з якою він приїхав, стоїть на добрій дорозі. Йому тільки залишається терпеливо «почекати»...[11; 217]

Така вже має бути основна прикмета усіх «дипломатів», що вони повинні вміти передусім терпеливо чекати. Всі заяви симпатичного д-ра Вольфа Боровець вважав поліційними «ходами навколо своєї безборонної жертви», що так легко попала в його руки. Замкнена в тюремній камері людина вся перемінюється в «слух». Особливо тоді, коли нема ніякого присуду і людина нічого не знає, що їй несе кожна наступна хвилина. В таких умовах секунда стає вічністю. Це найгірша психологічна тортура, якою злославляться всі концтабори тоталітарних систем, де мучаться маси людей без законного судового присуду, не знаючи, коли і який кінець їх чекає.

У квітні-листопаді 1946р. Тарас Боровець постав перед британським трибуналом за звинуваченням у єврейських погромах на окупованих територіях і колабораціонізмі. На суді заслухали понад тисячу свідків. Боровця виправдали. 1950-го року публікує "Історію українських визвольних змагань 1917-1950 рр.", редагує власний журнал "Меч і Воля". У 1945-1956 роках жив у Західній Німеччині, потім перебрався до Нью-Йорка. 1979-го року український уряд у вигнанні нагородив Боровця Залізним Хрестом за заслуги перед Україною в часи Другої світової війни.

15 травня 1981р. Тарас Бульба-Боровець помер у Нью-Йорку. Похований із вiйськовими почестями на українському православному кладовищi-пантеонi у Бавнд-Бруку пiд Нью-Йорком.

7. ПІСНЯ ПРО ПОЛІСЬКУ СІЧ УПА

(Співається як народня пісня «Ой наступила та чорна хмара»)

Ой наступила та чорна хмара На козацький край...

Ой то не хмара - вража навала Йшла в наш тихий рай.

Зайди-чекісти, хижі нацисти Ще й нещасний лях

Від хліба-солі, рідної волі Йшли нас визволять.

Ворог грабує, палить, мордує І в ясир веде...

Хто ж за Вкраїну, проти руїни В бій нас поведе?

«Ой не журися, рідная мати -Ще нам не кінець»

-За рідну волю, кличе до бою Бульба-Боровець.

Ми ще розвієм чорнії хмари, Безпросвітну ніч

-Вся наша сила, наша надія Це - Поліська Січ!

Ой загриміли визвольні громи, З ночі стався день

-Це Тарас Бульба, батько-отаман Січ у бій веде.

Ой не забудуть райхскомісари,

Ні політруки,

Як за свободу свого народу

Йшли поліщуки.

Ой не загине вічная слава

Про нашу УПА -

Рухне навіки вража комуна -

Червона Москва.

Ой не забудуть нашої Січі Німці й москалі

-Ми ще поставим жовто-блакитний На самім Кремлі!

(Слова С. Кандиби)

Висновок

Позиція отамана Тараса Бульби відображала трагічну сторінку боротьби українських патріотів проти іноземних зайд,довгий час вона замовчувалася. Не зробить честі сьогоднішнім українцям-патріотам той факт,що нескорений поліський отаман належно не оцінений,що він чимало зробив для запобігання українсько-польської різні на Волині,що його дружина і багато бійців загинули від рук бандерівської служби безпеки,що він завжди прагнув єдності й порозуміння між усіма »відламами» УПА,яких було аж три - УПА Бульбівська,УПА Бандерівська та УПА Мельниківська.

Українцям пора відкрити очі на проблему і,незважаючи на гірку правду,зізнатись,що справжній Герой не оцінений як належить. Без сумніву можна сказати,що Тарас Бульба-Боровець був одним із найактивніших організаторів боротьби за незалежність України,так як ще зовсім юним включився в боротьбу за незалежність України. Спочатку він згуртовував навколо себе сільську молодь не лише рідних Бистричів,а й навколишніх сіл та містечок.

Про незламність його характеру можна судити з того,що навіть після тортур в польських в'язницях,катувань в концтаборі не змогли зламати його волі до боротьби,а навпаки морально загартували. І це все в юнацькі роки.

Дуже багато зусиль Тарас Бульба-Боровець доклав в налагодженні зв'язків із польськими підпільними організаціями в Західній Україні,з представниками уряду Польщі в екзилі(в Англії),які перебували на Волині. Основною метою таких контактів було припинення українсько-польської ворожнечі,так як вона загрожувала обом цим народам фізичним винищенням.

Про роль, яку відіграв Тарас Бульба-Боровець в порятунку нашого народу,а також його прагнення отримати незалежність для нашої держави можна говорити багато. На сьогоднішній день побутує і така думка,що Боровець насправді ніякий не герой,а навпаки, злочинець.

Його звинувачують в антижидівських погромах,а також інших злочинах проти своєї держави. Але хіба можна говорити так після всього того,що пережив Тарас Бульба-Боровець,відстоюючи інтереси нашої держави в той тяжкий час. Я просто не розумію тих людей,які паплюжать його чесне ім'я. Як на мене,Тараса Боровця можна ставити за взірець нашій молоді,а також політикам,так як він жертвував власним життям заради добробуту нашої держави.

партизанський націоналістичний поліський січ

Література

1. Тарас Бульба-Боровець «Армія без держави...» -- Вінніпег, Канада, 1981.

2. Віталій Масловький «З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни». -- Москва, 1999.

3. Медведев Д.Н. «Сильные духом». -- Москва: Правда, 1985.

4. О.В.Шуляк«В ім'я правди». - Київ,1998.

5. М.Скорупський «Туди,де бій за волю». - Москва,1986.

6. О.Чуйко,К.Гірняк «Фронт Української революції». - Київ,1997.

7. Тарас Бульба-Боровець «Збройна боротьба України 1917-1950». - Париж,1951.

8. О.Федоров «Остання зима». - Київ,1997.

9. В.Сергійчук «Тарас Бульба-Боровець. Документи.Статті.Листи». - Київ,2011

10. О.Субтельний «Україна. Історія». - Київ,1999.

11. М.Либідь «УПА». - Київ,1998.

Размещено на Allbest.ur


Подобные документы

  • Одним із перших булаву здобув Тарас Трясило. Ситуація на Українських землях у 1629-1630 рр. Поход Тараса Трясили проти Конецпольського. Перемога Тараса Трясили. Угода Тараса Трясили з Річчу Посполитою. Ускладнення ситуації та програш Тараса Трясило.

    реферат [16,4 K], добавлен 08.02.2007

  • Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах. Пластунський та січовий рух в Україні. Збройні Сили Української Народної Республіки. Діяльність Української Повстанської Армії. Партизанський рух на окупованій Україні.

    реферат [27,1 K], добавлен 25.07.2007

  • Розгром армії вермахту під Курськом та перемога у битві за Україну як переломна мить ході Великої Вітчизняної війни. Кримська наступальна операція як велика перемога Червоної Армії. Акція "Низький уклін вам, ветерани" як напрямок по вшануванню ветеранів.

    реферат [28,5 K], добавлен 07.04.2010

  • Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах. Пластунський та січовий рух в Україні. Збройні Сили Української Народної Республіки. Діяльність Української Повстанської Армії (УПА). Партизанський рух на окупованій Україні.

    реферат [25,7 K], добавлен 19.11.2005

  • Виникнення перших антифранцузьких коаліцій, передумови та особливості створення, причини та умови їх розпаду, наслідки діяльності. Їх ефективна роль та їх вплив на політику Франції в контекстуальному супроводі подій Великої антифранцузької революції.

    курсовая работа [62,4 K], добавлен 05.01.2014

  • Початок оборонних дій Києва у 1941 році у ході Великої Вітчизняної війни. Прорахунки вищих чинів Червоної Армії в перші місяці війни в боях на території України. Загибель Південно-Західного фронту радянської армії 26 вересня 1941 р. після 73 днів оборони.

    реферат [33,6 K], добавлен 12.02.2015

  • Суспільні процеси в Україні наприкінці ХVІ ст. Причини та історичні передумови перших виступів українців проти польського володарювання. Козацько–селянські повстання кінця ХVІ століття. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.

    курсовая работа [40,1 K], добавлен 31.01.2014

  • Причини, характер, рушійні сили визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Етапи національно-визвольної війни. Формування української державності в ході визвольної війни. Російсько-українська міждержавна угода 1654 р.: неоднозначність оцінок.

    курсовая работа [80,9 K], добавлен 27.03.2011

  • Причини національно-визвольних змагань українців під проводом Б. Хмельницького. Початок Визвольної війни. Ліквідація польсько-шляхетського режиму. Військові дії в 1649-1953 рр. Становлення Української держави. Українсько-московський договір 1654 року.

    реферат [28,0 K], добавлен 26.08.2014

  • Місце та значення Великої Вітчизняної війни в історії України, характеристика головних боїв, що відбувалися на її території. Хід громадянської мобілізації та завдання, що ставилися перед загонами добровольців. Етапи евакуації прифронтової смуги.

    реферат [32,5 K], добавлен 29.11.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.