Війни Польщі з повсталою Україною. Народно-визвольний рух

Суспільні процеси в Україні наприкінці ХVІ ст. Причини та історичні передумови перших виступів українців проти польського володарювання. Козацько–селянські повстання кінця ХVІ століття. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 31.01.2014
Размер файла 40,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

28

Размещено на http://www.allbest.ru/

Війни Польщі з повсталою Україною. Народно-визвольний рух

Вступ

український козацький хмельницький повстання

Надзвичайно важливим часом для історії України є період, який почався з другої половини ХVІ ст. У 1569 році внаслідок Люблінської унії українські землі опинились в складі польської держави Речі посполитої. Наслідком унії стало політичне, релігійне та національне гноблення українського народу. В цей важкий час на Українських землях сформувалася сила, здатна протистояти кривдникам - козацтво. Саме воно стало провідною силою у виступах проти польського володарювання.

Актуальність теми. Козацько - селянські повстання 90-х років ХVІ ст. Ці повстання були одним із основних етапів розвитку українського народу. Саме в період кінця ХVІ ст. козацтво переживало період свого росту і становлення. Козацько -селянські повстання стали базою для народних рухів у 20-30 роки ХVІІ ст. Визвольна війна середини 17 ст. стала подією величезного значення, яка докорінно змінила подальший хід української історії. Найважливішим результатом стало формування незалежної української держави.

Завдяки даному дослідженню ми можемо краще зрозуміти, чому дрібні конфлікти переросли у загальнонародний антипольський рух, чому саме козацтво змогло стати рушійною силою в цій боротьбі.

Об'єктом курсової роботи є суспільні процеси в Україні наприкінці ХVІ ст.

Предметом курсової роботи є козацько-селянські повстання на Українських землях в 90-х роках ХVІ ст. та Національно-визвольна війна українського народу проти Польщі

Хронологічні межі охоплюють 1569-1657 рр., нижньою межею є 1569 рік - це рік, в якому було підписано Люблінську унію. Верхньою межею є 1657 рік - смерті Богдана Хмельницького.

Територіальні межі роботи. Частина білоруських земель, Поділля, Черкащина, Брацлавщина, Волинь та Київщина.

Історіографія теми. Надзвичайна велика кількість істориків розглядали та висвітлювали події козацько-селянських повстань 90-х років ХVІ ст. та Національно- визвольної війни

В своїй праці «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменський відображував суспільно- політичні і історичні погляди нащадків козацької старшини ХVІІ - ХVІІІ ст. (27, с.13). Він називає козаків анархістами, і розглядає їх з негативного боку.

М Маркевич в «Історії Малоросії» (50) розглядає ті ж самі події з подібних ідейних позицій.

К. Костомаров був прихильником народно-державницької концепції. В своїй праці «Южная Русь в конце ХVІ века» (42, с.234) він головною причиною повстань вважає постійні ворожнечі шляхетського устрою Польщі та общинного ладу козацтва.

Серед істориків народницького напрямку ХІХ століття - В. Антонович. Він розглядав козацькі повстання в своїй праці «Коротка історія козаччини» (25, с. 23). Історик спирався на різні джерела, коли докладно описував події повстань. До істориків народницького погляду можна віднести і Яворницького. Його «Історія запорізьких козаків»(58, с. 32) була опублікована наприкінці ХІХ ст. Цей історик описував дії Наливайка та Косинського Також він вважав вагомою економічну причину повстань.

М. Грушевський також приділив увагу повстанням кінця ХVІ ст. Він у своїй праці «Історія України-Руси» (34, с. 34) вбачав причину повстань у ряді конфліктів з пограничними магнатами та адміністрацією. Історик дотримувався народно державницьких концептуальних позицій.

Полонська-Василенко - це дослідник діаспори. Вона належить до державницького напрямку української історіографії. Відома така її праця, як «Історія України» (53, с. 453). Тут висвітлюються національно-релігійне життя козаків і селян та соціально-економічне кінця ХVі ст..

У ряді своїх праць Л. Винар, які були опубліковані в збірнику «козацька Україна» (30, с 201) описав революційний рух міщанства Брацлавщини (1594-1596). Також було проаналізовано причини і наслідки повстань.

Серед радянських істориків слід виділити В. Голубицького. Він у своїй праці «Запорожское козачество»(32, с. 234) розглядав події повстань з точки зору класової боротьби.. Але згодом, у пострадянський час було опубліковане його нове видання про запорозьке козацтво, де Голубицький відходить від попередніх ідеологічних штампів.

Один з сучасних дослідників козацько -селянських повстань С. Леп'явко. Він підкреслив у своїй монографії «Козацькі війни ХVІ століття в Україні” (45.с 44), що в ході повстань важливим були від стояння ватажками інтересів народу.

В працях інших авторів, як то В. Замлинський, В. Галган. (35, с. 186), Ю. Мицик(51,52) містяться відомості з біографії ватажків повстань.

В історіографії деякі питання, як то хронологічні межі, характер та значення подій, є дискусійними. Отже наукове значення реферативної роботи зростає.

Метою дослідження є аналіз козацько-селянських повстань кінця ХVІ століття та аналіз подій Національно визвольної війни українського народу проти польського панування Отже дослідницькими завданнями роботи є:

- визначення причин розгортання народних повстань кінця ХVІ ст.

- висвітлення подій козацько-селянських

- аналіз результатів та наслідків народних повстань для української історії.

Важливе джерело - Літопис Григорія Граб'янки (8). В ньому козацько-селянські повстання трактуються як боротьба проти унії, католицизму та польського панування загалом.

Методологія дослідження. Проблеми в даній реферативній роботі висвітлюються за хронологією. Використовуються принципи історизму, об'єктивності, філософські методи аналізу та синтезу, логічний метод.

Практичне значення. Матеріали дослідження можуть використовуватися для підготовки доповіді, для написання наукових статей. Робота загалом допомагає краще зрозуміти суспільні процеси в українських землях.

Структура дослідження. Робота складається з Вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.

Розділ 1. Причини та історичні передумови перших виступів українців проти польського володарювання

Внаслідок Люблінської унії в Україні відбулися зміни в соціально - економічному житті. Велика кількість земель опинилася в складі Польської держави. Змінився також адміністративно-територіальний поділ. Унія принесла з собою фільварково-панщинну систему господарювання. Кріпацтво лягло на плечі українського селянства тяжким тягарем. Існування українців, як окремої нації опинилось під загрозою, адже почалося масове ополячення та окатоличення українського народу.

На українських землях, що ввійшли після Люблінської унії до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно - територіальний устрій за польським взірцем. У Речі Посполитій на українських землях стало шість воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). Їх очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Воєводства поділялись на повіти, або землі, якими керували старости і каштеляни (коменданти фортець) [5, с.20].

Змінилася також і судова система. У кожному повіті впроваджувалися міські та земські суди. Міський суд розглядав кримінальні справи про пограбування, побої, наїзди, вбивства. Його очолював староста. Земський суд розглядав цивільні справи, розв'язував конфлікти щодо нерухомого майна. В судово - адміністративних установах Київського, Волинського та Брацлавського воєводств застосовувався Литовський статут 1529 р [9, с.22]. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал. Судочинство велося українською мовою.

На українські землі нові форми соціального і правового життя, і шляхетська демократія також, міського самоврядування поширювались через Польщу. Українські землі не забезпечили окремий статус у соціально - правовій та політичній системі нової держави .

Наслідком Люблінської унії було також те, що процеси народної та феодальної колонізації розгорнулися в напрямку на південний схід та східну частину.. На нових землях оселялися селяни - втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Магнати оголошували тут «слободи» для заохочення селян - новопоселенцям надавали пільги на невиконання повинностей. [ 7, с 154]

Відразу після укладення Люблінської унії на землях Задніпров'я, Київщини та Брацлавщини почали з'являтися польські шляхтичі - нові господарі. Фільварково - панщинна система господарювання почала поширюватись. До остаточного закріпачення селян призвело також залучення України через господарський комплекс Речі Посполитої до міжнародної системи економічного життя. Поляки намагалися зорієнтувати господарство на потреби зовнішнього ринку, тому і утворювали фільварки. Під них відводились найкращі земельні наділи, а головною рушійною силою там були селяни, котрі виконували панщину. Розгортання фільварково - панщинної системи зменшило селянські наділи та призвело до втрати селянами права вільного переходу від одного пана до іншого, збільшення панщини [1].

Польські магнати та шляхта привласнили собі багато українських земель. Вони засновували тут фільварки та промисли. Особливої гостроти набувають в цей час також питання віри та мови. Українські феодали піклувалися в першу чергу про свої інтереси. Йшло їх масове окатоличення. Великими землевласниками в Україні були і польські і українські магнати. Вони мали величезні латифундії на Лівобережній Україні а також Київщині та Брацлавщині. Магнати відчували себе «королев'ятами», які не підпорядковуються жодній адміністрації. Вони будували палаци, роздавали землю за службу, здійснювали суд над своїми підданими.

Селяни опинилися в дуже складному становищі. Польським та литовським урядом було видано ряд законів, що забороняли переходити селянам з місця на місце без дозволу пана. Згідно з литовським статутом 1588 р., селянин, який прожив 10 років на землі землевласника, ставав кріпаком. Селянство вводилося до закріпаченого стану. Також на плечі селян були покладені численні податки: грошові та натуральні. Серед податків натурою найбільш поширеними були податок хлібом та худобою. Грошима сплачували податки рідше. Становище селян ускладнювалось ще тим, що феодал здавав інколи свій маєток в оренду. Орендарі нещадно експлуатували селян, оскільки мав на це повне право. Розвиток фільварково - панщинної системи супроводжувався зменшенням сільських наділів. Зросло число безземельних, або малоземельних селян. Все це призвело до протесту. Найпоширенішою формою протесту селян проти феодала були втечі до іншого феодала, або на вільні землі (Запоріжжя, Слобожанщина) [19,с. 165].

Люблінська унія дуже загострила релігійні проблеми. Найбільші за своєю чисельністю верстви населення України противились покатоличенню - міщанство, селянство, дрібна та середня шляхта, вони намагалися відстоювати батьківську православну віру. В цьому їм на допомогу прийшли братства. Братчики займалися доброчинною діяльністю - допомагали братчикам, які опинилися у скруті, дбали про забезпечення храмів книжками, іконами, свічками, влаштовували храмові свята, тощо. Та поступово братства розгорнули широку культурно - освітню діяльність. За їхньою ініціативою створювались бібліотеки, відкривались друкарні та школи [5, ст. 24] Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. На Україні утворювались єзуїтські школи та колегіуми, які сприяли поширенню освіти серед українців, з'явилася змога отримати освіту в європейських університетах. Проте платою за це мало стати зречення від православної віри та рідної мови. Всіляко заохочувалась ополячена та окатоличена знать. Вона отримала можливість швидко процвітати на державній службі, завдяки таким діям Україна втрачала сили, які б могли очолити боротьбу за відновлення держави. Мовою освіти , судочинства та діловодства була польська та латина. У зв'язку з поширенням соціального, національного та релігійного гніту потік втікачів на Запоріжжя в другій половині ХVІ ст. збільшився.

Більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі - все це спіткало українських ремісників.

Серед козаків поширювались антипольські настрої. Козацтво в той час само усвідомило свою роль у військово - політичних справах завдяки участі в війнах, що вела Польща, а також завдяки безперервному захисті кордонів від нападу татар. До того ж після участі в Лівонській війні, у 1583 році велика кількість козаків повернулася в Україну. [20, с. 231].

Отже, історичні умови, що склалися наприкінці ХVІ століття спонукали до широкомасштабних виступів козацтва . Наслідком люблінської унії було поширення нових форм правового та соціального життя на українські землі. Та найдраматичнішим наслідком Люблінської унії для України була втрата нею державності. Суспільна верхівка опинилась під впливом католицизму , а отже і сама ополячилась. Залучення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян. Православним українцям заборонялося займати державні посади. Повстання кінця ХVІ ст. були наслідком комплексу причин. Серед них можна виділити найголовніші - посилення релігійного, національного та політичного гноблення.

Розділ 2. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ століття

Наприкінці XVI ст. на українських землях загострилися соціальні протиріччя. Сейми Речі Посполитої в цей час дозволили королю роздавати на «вічність» польській шляхті «пустині» в Придніпров'ї, причому не тільки незаймані, а й заселені селянами та козаками землі. Вільними вважалися також ті землі, на володіння якими дрібна українська шляхта не змогла навести достатньо доказів.

Селяни втрачали свою особисту свободу й закріпачувалися. Влада Речі Посполитої намагалася взяти під контроль українське козацтво й не бажала рахуватися з його становими інтересами. Усе це спричинило в 90-х pp. XVI ст. на українських землях спалах перших козацьких повстань.

У серпні 1591 р. підняв на повстання козаків-реєстровців гетьман Криштоф Косинський. Він вирішив скористатися невдоволенням козаків, що не отримали обіцяної платні від польської влади, для того щоб помститися українським магнатам Януіпу Острозькому й Олександру Вишневецькому, які відібрали в нього маєток.

Виступ Косинського підтримало чимало незадоволених, і протягом 1592 р. повстання охопило Київське, Брацлавське й частково Подільське воєводства. Жителі Білогородки, Білої Церкви, Переяслава та інших міст склали присягу Косинському. На території, звільненій від польської влади, він запроваджував козацькі порядки. Це збентежило польський уряд, за наказом якого було зібрано для боротьби з повстанцями велике військо, очолюване київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким.

У вирішальній битві 23--31 січня 1593 р. під селищем П'ятка на Житомирщині повстанці зазнали поразки й відступили на Запорожжя. Навесні 1593 р. Косинський вирушив із Томаківської Січі, щоб продовжити боротьбу, але під Черкасами загинув або, за іншою версією, був убитий за наказом місцевого старости князя О. Вишневецького. Повстанці, залишившись без керівника, були розбиті надвірними військами черкаського старости.

Придушивши виступ К. Косинського, польська влада не зробила нічого для розв'язання проблем, які його викликали, що й обумовило початок нового повстання під проводом Северина (Семерія) Наливайка. У липні 1594 p., зібравши кількатисячний загін охочих козаків, він став громити шляхетські маєтки на Поділлі й закликав запорожців підтримати його. До повсталих приєднався загін запорозьких козаків, очолюваних гетьманом Григорієм Лободою. У жовтні 1594 р. пов¬стання охопило всю Брацлавщину, Київщину й Волинь. Багато селян і міщан ставали козаками. Повстанське військо налічувало 12 тис. козаків. Підтримка насе¬лення обумовлювала можливість тривалої боротьби повстанців.

У лютому 1596 р. на придушення повстання вирушило велике польсько-литовське військо, очолюване коронним польним гетьманом Станіславом Жолкевським. 22--24 тразня 1596 р. йому вдалося взяти в облогу козацький табір в урочищі Солониця поблизу Лубен. Підступом заволодівши табором, вояки Жолкевського вирізали кілька тисяч повстанців, їхніх жінок і дітей. Наливайка було взято в полон, відправлено до Варшави й після страшних тортур страчено.

Після Хотинської війни 40-тисячне козацьке військо повернулося в Україну. Однак, відігравши вирішальну роль у здобутті в ній Річчю Посполитою перемоги, козацтво одночасно програло. Обіцянки, дані запорожцям напередодні війни Сиґізмундом III, не були виконані. Уже в жовтні 1621 р. польський уряд наказав залишити в реєстрі лише 3 тис. козаків, а решті негайно повернутися під владу своїх панів і старост. Крім того, козакам не було виплачено обіцяних за участь у війні грошей.

Значна частина виключених із реєстру козаків після повернення розташовувалась у панських маєтках на Київщині, зберігала військовий устрій і відмовлялася виконувати накази панських «старостків» та королівських урядників. Розгорталося масове «по-козачення» селян і міщан, які через погіршення умов життя не визнавали місцевої адміністрації і проголошували себе козаками.

До «самовільного» козацтва приєднувалися реєстровці, незадоволені тим, що в той час, коли вони воювали, їхні господарства були розорені панами.

Ситуацію ускладнювали також спроби польської влади перешкодити козакам здійснювати походи проти татар і турок. Обурені поведінкою влади запорожці не збиралися дотримуватися умов Хотинської угоди. Коли королівський посол, що прибув на Запорозьку Січ, став дорікати козакам за порушення її умов, козаки заявили: «Мир укладав король, а не ми!»

У 1621 та 1622 р. козаки зверталися до Сиґізмунда III з петиціями, де зобов'язувалися не нападати на турецькі володіння і Крим, якщо король задовольнить їхні вимоги. Вони просили зберегти їхні давні вольності, збільшити реєстр, збільшити і своєчасно виплачувати платню. Вони хотіли отримати дозвіл селитися й користуватися своїми правами як на королівських землях, так і в панських маєтках, заборонити розміщення на постій королівських військ у Київському воєводстві та дозволити козакам із відома короля найматися на службу до інших монархів. Запорожці наполягали, також на скасуванні Берестейської унії й узаконенні православної церкви. Проте влада Речі Посполитої не бажала розглядати прохання козаків і вирішила приборкати її силою.

У вересні 1625 р. з Бара на Поділлі в Подніпров'я вирушило 30-тисячне каральне військо, очолюване коронним гетьманом Станіславом Конецпольським. Під натиском коронного війська окремі козацькі загони з Фастова, Канева, Черкас та інших міст рушили в напрямку до Запорожжя. Із Січі їм на допомогу вирушив гетьман Марко Жмайло. Незабаром вони об'єдналися у 20-тисячне військо. На південь від Крилова вони влаштували укріплений табір. 25 жовтня каральні війська атакували козаків. Після кривавої січі, що тривала весь день, Жмайло відвів повстанців до Курукового озера, де розташував у болотистій місцевості новий табір, оточивши його кількома рядами возів.

Конецпольський атакував повстанців, але, потрапивши в мочарі, відступив із великими втратами. Тим часом похолодало, випав сніг. Обидві сторони не були готові до тривалої облоги й розпочали переговори. Козаки відкинули вимогу поляків видати ватажків. Однак замість Жмайла новим гетьманом обрали поміркованого Михайла Дорошенка, який 6 листопада 1625 р. підписав із Конецпольським Куруківську угоду.

За цим договором, усі учасники повстання отримували амністію. Кількість реєстрового козацтва збільшувалася з 3 до б тис. осіб, із яких 1 тис. мала перебувати на Запорозькій Січі й не допускати туди втікачів із панських маєтків. Установлювалася річна платня реєстровцям у розмірі 60 тис. злотих та додаткові виплати старшині. Козаки, які залишалися поза реєстром, поверталися під владу панів. Старшина зобов'язувалася не приймати до реєстру виключених із нього і придушувати будь-яке «свавільство».

Реєстровцям дозволялося селитися й володіти землею лише на «королівщинах» (державних землях). Ті, хто жив у панських маєтках, мали залишити їх протягом трьох місяців. За козаками зберігалося право обирати гетьмана, але затверджувати його мав король. Реєстровці зобов'язувалися не втручатися в релігійні справи в Україні, відмовитися від зв'язків з іноземними державами і здійснення походів проти Кримського ханства та Османської імперії.

Куруківська угода, як розраховував польський уряд, мала ізолювати реєстровців, що перебували на державній службі, від інших станів. Створення шести територіальних полків -- Корсунського, Черкаського, Переяславського, Чигиринського, Білоцерківського, Канівського -- примусило реєстровців підтримувати порядок і придушувати в цих землях повстанські виступи.

Однак влада не змогла повністю втілити в життя умови угоди. На Січі з 1628 р. формувалося нереєстрове козацтво, незалежне від польського уряду, яке обирало власного гетьмана. Реєстровці в майбутньому неодноразово приєднувалися до повстанців.

Повстання Івана Сулими 1635 р. Прагнучи приборкати Запорозьку Січ, сейм Речі Посполитої в лютому 1635 р. ухвалив постанову «Про припинення козацького свавілля». Відповідно До постанови на правому березі Дніпра навпроти першого (Кодацького) порога мали збудувати фортецю. У липні 1635 р. спорудження Кодацької фортеці, яким керував французький інженер Гійом

Левассер де Боплан, було завершено. У фортеці розмістився гарнізон із 200 німецьких найманців.

Запорожці розуміли, яку небезпеку становить для їх існування Кодак, що блокував рух утікачів на Січ і рейди козаків у верхів'я Дніпра. Гетьман нереєстрового козацтва Іван Судима разом із січовою старшиною вирішив знищити фортецю. Близько середини серпня 1635 р. вночі загін козаків, очолюваний Судимою, захопив Кодак і знищив залогу коронного війська. Після цього Судима спробував підняти селян і міщан на повстання. Однак владі вдалося придушити його в самому зародку. Польські війська оточили Кодак, а загін реєстровців, який проник до фортеці, захопив Судиму і видав владі. Ватажка повстанців відправили до Варшави, де й стратили.

Козацьке повстання 1637--1638 pp. Новим великим виступом стало національно-визвольне повстання 1637--1638 pp., очолюване Павлом Бутом (Павлюком), Яковом Острянином (Остряницею) і Дмитром Гунею. Поштовхом до початку повстання стала проведена наприкінці квітня 1637 р. польним гетьманом Миколою Потоцьким «чистка» козацтва, унаслідок якої в реєстрі залишилися лише ті, за кого ручалися місцеві старости.

Повстання очолив П. Бут, обраний на Січі гетьманом нереєстрового козацтва. Виступаючи під гаслами знищення зрадників старшин-реєстровців, боротьби з «ляхами», захисту православної віри і «наших золотих вольностей», повстанці закликали решту населення приєднатися до них. Досить швидко Бут зібрав майже 10 тис. осіб. Однак повстанські загони діяли роз'єднано й були погано озброєні.

Наприкінці грудня 1637 р. польська армія, очолювана Миколою Потоцьким, виступила проти бунтівників. 16 грудня 1637 р. у вирішальному бої 15-тисячної польської армії з 10-тисячним козацьким військом під селом Кумейки, неподалік Канева, повстанці зазнали поразки. Вони відступили, але потрапили в оточення й змушені були здатися Потоцькому. Бута та інших козацьких ватажків, виданих старшиною полякам, пізніше стратили у Варшаві.

Однак повстання не припинилося. Навесні 1638 р. боротьбу продовжив новообраний гетьман нереєстрового козацтва Я. Остря-нин. У березні він виступив із Січі, намагаючись винищити частини коронного війська на Лівобережжі. У квітні Острянин переміг велике польське військо під Говтвою. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли з великим підкріп¬ленням М. Потоцький та магнат Єремія Вишневецький.

У травні повстанці зазнали невдачі під Лубнами, Запеклі бої між Остряницею й каральним військом розгорнулися під Жовнином. Утративши надію на успіх, гетьман із кількома сотнями повстанців переправився через Сулу й пробився на територію Московської держави. Загони, які залишилися, продовжували боротьбу на чолі з новообраним гетьманом Д. Гунею. Він відійшов на південь і ство-р. їв укріплений табір в урочищі Старець на старому руслі Дніпра. Майже півтора місяці повстанці витримували облогу, але, довідавшись, що загони, які йшли їм на допомогу, розбиті, склали зброю. Повстання зазнало поразки.

Прийняття «Ординації Війська Запорозького». На початку вересня 1638 р. польний гетьман М. Потоцький скликав у Києві «загальну раду» реєстрового козацтва, де оголосив «Ординацію Війська Запорозького, яке перебуває на службі Речі Посполитої», ухвалену сеймом у березні 1638 р. Вона скасовувала «на вічні часи всі права й привілеї реєстровців, якими вони користувалися в нагороду за послуги, надані нашим предкам, і яких нині (вони) позбавляються внаслідок бунту». На посаду старшого Війська Запорозького (гетьмана) назавжди заборонялося обирати особу з козацького середовища. Замість нього за рекомендацією коронного гетьмана сейм призначав королівського комісара реєстру. Йому належала вся судова й військова влада в реєстрі. Виборність старшини й козацьке судочинство скасовувались.

Реєстр становив 6 тис. козаків. До нього могли увійти ті, хто не брав участі в повстаннях. Усі виключені поверталися до свого попереднього стану. Міщанам і селянам заборонялося вступати до козаків під загрозою конфіскації майна й навіть одружувати дочок із козаками. Полки реєстровців повинні були по черзі нести службу на Запорозькій Січі. Вони мали «попереджувати, щоб свавілля не переховувалося на островах і річках і звідти не відправлялось у морські походи».

На початку грудня 1638 р. в урочищі Маслів Став (поблизу сучасного села Миронівка) відбулася «остаточна комісія з козаками», де реєстровці змушені були прийняти умови «Ординації Війська Запорозького».

Отже, в основі козацьких рухів 20--30-х pp. XVII ст. було незадоволення представників різних верств українського населення польською політикою.

Попри поразки, повстання 20--30-х pp. XVII ст. мали важливе історичне значення. Відстоювання козацтвом своїх станових привілеїв набуло форми національно-визвольної боротьби. Висунуті гасла захисту православ'я, звільнення селян від панів і всієї України від польської влади забезпечили підтримку повстанців більшістю населення.

Козацтво продемонструвало можливість виконувати роль провідника українського національно-визвольного руху. Було набуто досвід, який знадобився під час Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Незважаючи на ці та інші недоліки, повстання кінця ХVІ - перших десятиліть XVII ст. яскраво засвідчили загострення соціальних, економічних, релігійних протиріч у Речі Посполитій, котрі можна було розв'язати тільки шляхом збройної боротьби. Вони також демонстрували зростання сили та військового досвіду повсталих, збільшення їхньої чисельності, удосконалення тактики, зміцнення зв'язків козацтва з селянством.

Розділ 3. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького

Українсько-польське протистояння, що почалося зі звичайних повстань закінчилося Національно-визвольною війною українського народу проти Речі Посполитої.

На кінець 40-х pp. XVII ст. політика, здійснювана Річчю Посполитою на українських землях, призвела до появи великої кількості незадоволених серед різних верств суспільства. Це створило передумови до початку національно-визвольної боротьби. Б. Хмельницький став лідером повстанців і разом зі своїми сподвижниками згуртував український народ для боротьби за свої права та свободи. Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. розпочалася після оволодіння військами Б. Хмельницького Запорозькою Січчю

Перемоги, здобуті Б. Хмельницьким під час воєнної кампанії 1648 p., підтвердили полководницький талант гетьмана і правильність його тактики. Проголошена Б. Хмельницьким програма побудови Української козацької держави була шляхом до створення незалежної Української держави в межах розселення українців.

Причини Національно-визвольної війни.

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхєтської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

Характер і рушійні сили Національно-визвольної війни. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним. Рушійними силами Національно-визвольної війни стали козаки, селяни, міщани, православне духовенство, частина дрібної української шляхти.

Найважливішу роль у Національно-визвольній війні відігравало козацтво, яке винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій - центральних і місцевих органів влади, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство. Поголовно покозачившись у 1648 p., воно в наступні роки відчайдушно боролося за збереження «козацьких прав і вольностей». Активну участь у війні взяли також міщанство, частина дрібної шляхти і нижче православне духовенство.

Цілі Національно-визвольної війни. Цілями Національно-визвольної війни були: усунення польського політичного, національно-релігійного та соціального панування на українських землях; утворення та розбудова Української національної держави; ліквідація кріпосництва; завоювання селянами особистої свободи; радикальні зміни станової ієрархії в суспільстві, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; ліквідація середньої та великої феодальної власності на землю; утвердження нового типу господарювання на основі дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства.

Початок і хід Національно-визвольної війни. Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан (Зіновій) Хмельницьким, що на собі відчув сваволю польської шляхти й труднощі безправного становища. He знайшовши справедливості, він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, Б. Хмельницький у своїх універсалах закликав народ до повстання.

Початок війни. Бойові дії у 1648-1649 pp. Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.

На початку війни Богдан Хмельницький і козацька старшина прагнули лише до відновлення втрачених прав і вільностей, надання рівних прав православній і католицькій церквам, і тому після перших перемог почали мирні переговори з поляками. Але останні не пішли на поступки, а тільки тягли час, щоб зібрати військо для подальшої боротьби з повсталими.

13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до України.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Тут, як стверджують історики, у Б. Хмельницького відбувся перелом у поглядах на основну ціль боротьби. Досі він не піднімався вище інтересів свого стану - козацтва. Тепер же він усвідомив свої обов'язки щодо всього народу. Під час переговорів із поляками він заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади. Гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни в самосвідомості українців: пришвидшувався розвиток ідеї Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й національної ідентичності.

Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6 серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії. Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі.

Зборівський мирний договір. 8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію (самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.

На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалась Українська національна держава - Гетьманщина. На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта.

Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів. Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.

Події 1651-1653 pp. Поразка у битві під Берестечком (червень 1651 р.) негативно вплинула на бойовий дух армії. Хоч бої під Білою Церквою у вересні 1651 р. показали, що польська армія не в змозі подолати козаків, але й Б. Хмельницький мав замало сил для наступу, а також не був певен у надійності кримського хана, який міг стати на бік Польщі. Усе це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися укладенням 18 вересня 1651 р. невигідної для України Білоцерківської угоди.

22-23 травня 1652 р. Б. Хмельницький у битві під Батогом вщент розгромив 30 тисячне польське військо. Фактично було відновлено дію Зборівського договору. Боротьба продовжилася у молдовських походах і битві під Жванцем (Жванецька облога у жовтні-грудні 1653 p.).

Однак чим далі тривала війна, тим більше Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан. Але реальна допомога султана обмежувалася лише наказами кримському ханові приєднуватися до операцій Війська Запорозького. Татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати тільки російський «єдиновірний» цар.

Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню, Турово-Пінщиною і Берестейщиною.

Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за владу, яка призвела до Руїни.

Отже, Національно- визвольна війна мала таке значення

* у ході визвольних війн не вдалося звільнити всю Україну від польського панування, проте була створена автономна національна українська держава, відновлено традицію державо творення українського народу;

* українському народу вдалося зберегти свою етнічну самобутність, свою мову, культуру, звичаї, врятуватися від геноциду;

* у процесі боротьби з іноземними поневолювачами було сформульовано національну ідею українського народу -- ідею не залежності, свободи і побудови власної держави;

* сформувалася українська політична еліта;

* тяжкими були демографічні наслідки Визвольної війни: втрати населення від епідемій, голоду, міграцій становили 2,5--3 млн. осіб (з 5 млн. етнічних українців Речі Посполитої);

* одним з наслідків війни була політична диференціація і поляризація української старшини (пропольські, промосковські, протурецькі угруповання);

* наслідком війни було спустошення і знелюднення Правобережжя і колонізація Слобожанщини;

* у результаті визвольних війн за державою закріплюється назва «Україна».

Висновки

Історичні умови, що склалися наприкінці ХVІ століття спонукали до широкомасштабних виступів козацтва. Наслідком люблінської унії було поширення нових форм правового та соціального життя на українські землі. Та найдраматичнішим наслідком Люблінської унії для України була втрата нею державності. Суспільна верхівка опинилась під впливом католицизму , а отже і сама ополячилась. Залучення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян. Православним українцям заборонялося займати державні посади. Повстання кінця ХVІ ст. були наслідком комплексу причин. Серед них можна виділити найголовніші - посилення релігійного, національного та політичного гноблення.

В основі козацьких рухів 20--30-х pp. XVII ст. було незадоволення представників різних верств українського населення польською політикою.

Попри поразки, повстання 20--30-х pp. XVII ст. мали важливе історичне значення. Відстоювання козацтвом своїх станових привілеїв набуло форми національно-визвольної боротьби. Висунуті гасла захисту православ'я, звільнення селян від панів і всієї України від польської влади забезпечили підтримку повстанців більшістю населення.

Козацтво продемонструвало можливість виконувати роль провідника українського національно-визвольного руху. Було набуто досвід, який знадобився під час Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

Національно- визвольна війна мала таке значення

* у ході визвольних війн не вдалося звільнити всю Україну від польського панування, проте була створена автономна національна українська держава, відновлено традицію державо творення українського народу;

* українському народу вдалося зберегти свою етнічну самобутність, свою мову, культуру, звичаї, врятуватися від геноциду;

* у процесі боротьби з іноземними поневолювачами було сформульовано національну ідею українського народу -- ідею не залежності, свободи і побудови власної держави;

* сформувалася українська політична еліта;

* тяжкими були демографічні наслідки Визвольної війни: втрати населення від епідемій, голоду, міграцій становили 2,5--3 млн. осіб (з 5 млн. етнічних українців Речі Посполитої);

* одним з наслідків війни була політична диференціація і поляризація української старшини (пропольські, промосковські, протурецькі угруповання);

* наслідком війни було спустошення і знелюднення Правобережжя і колонізація Слобожанщини;

* у результаті визвольних війн за державою закріплюється назва «Україна».

Список використаних джерел та літератури

1. З листа О. Вишневецького до Я. Замойського про плани К. Косинського продовжувати боротьбу проти шляхетської Польщі і його зв'язки з російським урядом (1593)// Хрестоматія з історії України РСР. Т.!.- М.: «Радянська школа», 1959.- 166-167

2. Лист гетьмана польського коронного Станіслава Жолкевського до гетьмана великого коронного Яна Замойського з міркуваннями щодо способів придушення повстання під проводом Криштофора Косинського// Селянський рух на Україні 1569-1647рр.: Зб. Док. і м-лів.-К.: Наук. думка, 1993.- С 101

3. Лист подільської шляхти до канцлера і великого коронного гетьмана Яна Замойського про необхідність негайної військової допомоги для придушення повстання під проводом Северина Наливайка //Селянський рух на Україні 1569 -1647 рр.: Зб.док. і м-лів.-К.: Наук. думка, 1993.- С 105.

4. Лист польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського до великого коронного гетьмана Яна Замойського про бій з повстанцями під Білою церквою…// Селянський рух на Україні 1569-1647рр.: Зб. Док. і м-лів.- К.: наук думка, 1993.- С. 111-112.

5. Лист польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського до великого коронного гетьмана Яна Замойського про переслідування розгромленого війська Северина Наливайка та необхідність покарання керівників повстання …// Селянський рух на Україні 1569-1647рр.: Зб. Док. і м-лів.- К.: наук думка, 1993.- С. 110.

6. Лист польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського до великого коронного гетьмана Яна Замойського// Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматія - посібник: У 2 частинах. Ч.2. - К.: Либідь. 1997.- С. 44-45.

7. Лист польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського до короля Сигізмунда ІІІ з повідомленням про бої з селянсько - козацьким військом над р. Солоницею…// селянський рух на Україні 1596-1647рр.: Зб. Док. і м-лів.--К.: Наук думка, 1993. С 113-115.

8. Літопис Граб'янки Доступно з : <http.Litopys.org.ua>

9. Оповідання волинського воєводи кн.. Януша Острозького луцькому гродському судові про захоплення його майна гетьманом Криштофором Косинським…// Селянський рух на Україні 1569-1647рр.: Зб. Док. І м-лів.- К.: Наук. Думка, 1993.- С. 85

Література

1. Антонович В. Коротка історія козаччини / в. Антонович/ передм.І. Глизя.- К.: Україна, 2009.-438 с.

2. Апанович О. Полумя народного гніву / О.Апанович// Розповіді про запорозьких козаків. - К.: Дныпро, 1991. С. 19-24.

3. Бантыш-Каменский Д.История Малой России / д.Бантыш - Каменский . - К.: «Час», 1993. - 542 с.

4. Винар Л. Северин Наливайко і революційний рух брацлавського міщанства / Л. Винар // Козацька Украъна. Вибрані праці. - К., 2010.- 677с.

5. Власов В.С. Історія України: 8 кл.: підруч. Загальноосвіт. Навч. Закл. / В.С. Власов.- К.: Генеза, 2008.- 304 с.: іл.., карти.

6. Голобуцький В. Запорізьке козацтво / в. Голобуцький. - К.: Вища школа, 1994. - 539 с.

7. Грушевський М. історія України - Руси. Т. 7. козацькі часи до 1625 р. / М. Грушевський - К.: «Наукова думка», 1995.- 624 с.

8. Землинський В., Войцехівська І., Галаган В. Історія України в особах: / В. Землинський, І. Войцехівська, В. Галаган - К.: «Україна», 1993.- 370 с.

9. Історія українського козацтва: Нариси у двох томах. - Т.1 / Редкол. В.А. Смолій (від. Ред..) та ін.. - К.: Вид. дія «Києво - Могилянська академія», 2009.- Т.1. - 800 с.

10. Козацькі січі (нариси з історії українського козацтва ХVІ -ХІХ ст.. / В. Смолій (Відповід. Редактор0. -К., Запоріжжя, 1998. - 252 с.

11. Котляр М., Кульчицький С. Косинський Криштофор / Н. Котляр, С. Кульчицький // Довідник з історії України. - К.: Україна, 1996. - 463 с.

12. Котляр М., Кульчицький С. Наливайко Северин / Н. Котляр, С. Кульчицький // Довідник з історії України. - К.: Україна, 1996. - 463 с.

13. Леп'явко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст.. в Україні / С. Леп'явко. - Чернігів: «Сіверянська думка», 1996. - 285 с.

14. Леп'явко С. Косинський Криштофор / С. Леп'явко // Енциклопедія іст. України. - т. 5. - К.: Наук. Думка, 2008. - 211с.

15. Леп'явко С. Северин Наливайко / С. Леп'явко // Історія україни в особах. Литовсько-польська доба. - К.: Україна, 1997. - С 219- 227.

16. Маркевич М. Історія Малоросії. Т.1. / М. Маркевич// ред.. Ю.С. Шемчученко. - К., 2010. - 664 с.

17. Мицик Ю.А. Косинський Криштофор / Ю.А. Мицик // українське козацтво : мала енциклопедія/ кер. Авт.. колект. Ф.Т. Турченко. - Вид. 2-е, доп. І перероб. - К.: Генеза, Запоріжжя: Премєр, 2006.- 308 с.

18. Мицик Ю.А. Наливайко Северин / Ю.А. Мицик // українське козацтво : мала енциклопедія/ кер. Авт.. колект. Ф.Т. Турченко. - Вид. 2-е, доп. І перероб. - К.: Генеза, Запоріжжя: Премєр, 2006.- 394-395 с.

19. Полонська - Василенко Н. Історія України : У 2 томах . Т.1. до середини ХVІІ століття/ Н. Полонська-Василенко. -К.: Либідь, 1995.- 672 с.

20. Русина О. Криштофор Косинський / О.Русина// Історія України в особах : Литовсько - польська доба. - к :Україна, 1997. - 272 с.

21. Русина О. Северин Наливайко / О.Русина// Історія України в особах: Литовсько - польська доба. - к :Україна, 1997. - 272 с.

22. Сушинський Б. Козацькі вожді України / Б. Сушинський//. - Одеса: Альфа - Омега, 1998. - 682 с.

23. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина ХV - середина ХVІІ ст./ В. Щербак.//.- Видавничий дім «КМ Аcademia», 2000. - 300 с.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.