Радянська держава в роки формування (1918-1921)

Для партії ситуація була дуже серйозною. Заклик повсталих до «третьої революції», яка «вигнала б узурпаторів і покінчила б із режимом комісарів», міг бути з радістю підтриманий не тільки петроградськими робітниками, але й на Україні і в центрі Росії, де ще не були придушені селянські бунти Махно й Антонова. Троцький доручив генералу Тухачевському придушити повстання. Для того, щоб стріляти в народ, герой польської кампанії набрав молодих курсантів із військової школи, які не мали «революційного досвіду», і солдат із спеціальних військ ВНК. Військові дії почалися 7 березня, а через десять днів Кронштадт пав. Після захоплення морської військової бази репресій зазнали тисячі людей. Офіційний процес над ними так і не відбувся.

Коли війська Тухачевського придушували кронштадтський заколот, у Москві почав роботу X з'їзд партії (8 березня 1921 р.). На з'їзд були винесені два найважливіших питання: перше - про заборону фракцій всередині партії (постанова з цього питання потім ще довго визначала політичне життя в СРСР), і друге - про заміну продрозкладки, яка три роки тяжіла над селянами, продподатком - мірою на перший погляд обмеженою, але наслідки якої було важко відразу передбачити і з введення якої почалася нова економічна політика (неп).

Основоположні документи приймалися майже поспішно, в останній день з'їзду, після довгих дискусій про профспілки (представлення і обговорення заходів, що вводять неп, займають усього 20 сторінок із 330 в повному виданні стенографічного звіту з'їзду). Після з'їзду резолюція по продовольчому податку повинна була бути доповнена іншими економічними заходами. Один узаконював свободу внутрішньої торгівлі, інший - надання концесій приватним підприємцям. У травні 1921 р. було дозволено створювати дрібні приватні підприємства, в липні денаціоналізовувалися підприємства, де за наймом працювало менше 21 людини. Тільки за один рік більше 10 тис. підприємств було віддано приватним особам, що іноді були власниками, на термін від двох до п'яти років за 10-15% продукції, що вироблялися ними. Частина з них стали змішаними підприємствами з участю іноземних фірм. Робітники дістали право перейти із заводу на завод, зріс авторитет інженерів і технічних кадрів.

Чи було введення непу викликано подіями в Кронштадті? Навряд чи. Ідея змінити політику по відношенню до селянства, про яку давно говорили меншовики, вже витала у повітрі. У кіпці 1920 р. Ленін в опублікованій згодом бесіді з Кларою Цеткін визнав «помилковість політики продрозкладки». 17 і 23 лютого в «Правді» з'явилися дві статті, де говорилося про можливість введення продовольчого податку, який натхнув би селян на збільшення посівних площ. Кронштадтський заколот і весняна сівба, що наближалася, прискорили прийняття рішення, яке, очевидно, обдумувалося протягом всього лютого. Можна легко пояснити обачність, виявлену Леніним, який вживав цих заходів «під шумок» і в кілька етапів. Серед комуністів вони не могли не викликати глибокого здивування. Так само як при укладенні Брест-Литовського миру, їм здавалося, що радянська влада відмовляється від своїх принципів і законності і що це веде до «реставрації капіталізму». Тисячі комуністів вийшли з партії. Звикнувши вважати примус єдиною можливою формою відносин з непокірливим селянством, нижні партійні чини, чия кар'єра почалася в армії, так і не змогли позбутися звичок, набутих ними протягом перших років радянської влади.

Для Леніна нова економічна політика не була лише тимчасовою, кон'юнктурною мірою. «Знадобляться цілі покоління, - пояснював він на з'їзді, - щоб перебудувати сільське господарство і змінити селянську психологію». На його думку, досягти цієї мети можна було тільки через розвиток індустріалізації, електрифікації, кооперації, союзу робітників і селян. «Пролетаріат керує селянством, але цей клас не можна так вигнати, як вигнали і знищили поміщиків і капіталістів. Потрібно довго і терпляче і з великими позбавленнями його переробляти».

Після чотирьох років революції і громадянської війни Ленін, здавалося, прийшов до поглядів, близьких тим, яких дотримувалися в 1917 р. майже всі марксисти, які сперечалися з ним, - до розуміння того, що для переходу до соціалізму необхідний час, що до перемоги соціалізму пройде не одна зміна поколінь. Оскільки форма держави є відображенням економічної ситуації, існування різних економічних укладів, визнане, нарешті, непом, повинне було, слідуючи марксистській логіці, привести до співіснування різних політичних формувань, що представляли б протилежні інтереси суспільних груп, особливо робітничого класу і селянства. Однак заміси, того, щоб зробити політичне життя більш демократичним, комуністичне керівництво посилило партійну диктатуру.

Одним із перших наслідків введення непу стало остаточне знищення меншовиків, не із страху перед їх можливим опором новим заходам, а через те, що вони довели правильність своїх прогнозів і аналізу ситуації, оскільки вже давно вимагали введення такої політики.

Неп сприяв появі опозиції серед самих комуністів: деякі заявили про «реформістський», навіть «буржуазний» ухил керівництва, що спонукало Леніна запропонувати з'їзду дві резолюції, які гарантували єдність партії. Згідно з першою, було потрібно негайно розпустити всі групи, утворені на власних платформах, під загрозою виключення з партії. В одній статті, що залишалася неопублікованою до жовтня 1923 р. цією резолюцією Центральний Комітет наділявся владою для здійснення цієї міри. Друга резолюція засуджувала погляди «робітничої опозиції», особливо на роль і місце профспілок. У резолюції говорилося: «Марксизм вчить, що тільки політична партія робітничого класу, тобто Комуністична партія, спроможна об'єднати, виховати, організувати такий авангард пролетаріату і всієї трудящої маси, який один спроможний протистояти неминучим дрібнобуржуазним коливанням цієї маси, неминучим... рецидивам професіоналістської вузькості або професіоналістських забобонів серед пролетаріату». Те розуміння ролі партії, яке Ленін сформулював у 1902 р., було зведене в ранг однієї із складових частий марксистського вчення. Положення «робітничої опозиції» ставали, таким чином, «антимарксистськими». Ці дві основні резолюції були прийняті майже без обговорення переважною більшістю за кілька годин до закриття з'їзду. Приголомшена їх несподіваністю, більшість членів «робітничої опозиції» проголосувала «за». Нав'язлива ідея зберегти єдність партії спонукала її керівників до всіляких компромісів і зречень.

Після X з'їзду пішло згуртування партії, яке проявилося в повій «чистці», зміцненні влади і повноважень скороченого апарату, а також пильності, що зросла по відношенню до виникнення будь-яких політичних течій, які загрожували б єдності партії.

З серпня 1921 р. всі члени партії повинні були пройти нову перевірку, що розтяглася на багато місяців, після якої біля чверті всіх комуністів виявилися виключеними з партії (в основному за тими ж причинами, що й під час «чистки» 1919 р.) або вийшли з неї за власним бажанням. У березні 1922 р. XI з'їзд прийняв чіткі правила прийому в партію, які змінювалися в залежності від соціальної приналежності вступаю чого: в партію легше всього було вступити робітникам, а селянам - легше, ніж «іншим». Незважаючи на ці заходи, партія не стала більш пролетарською за своїм складом: в 1922 р. приблизно 15 тис. робітників, незадоволених «буржуазним переходом» до непу, вийшли з її рядів. Як і раніше вступ в партію означав можливість зайняти новий пост в партійній адміністративній системі, в профспілках або іншій «громадській організації», і тому багато хто прагнув стати комуністами. Кордон між керівниками і підлеглими залишався нестабільним і відкритим. На фоні зруйнованої економіки, коли майже не створювалося нових робочих місць, весь час ріс «апарат», що підживлювався десятками тисяч демобілізованих військових. Під час громадянської війни і! партії встановився «командний стиль» керівництва, введений колишніми офіцерами і солдатами, які вважали, що вони просто «мобілізовані» па інший фронт. Стало звичним, що місцеве начальство призначається зверху. Низові організації, потребуючи керівників, відразу ж зверталися в спеціальні відомства ЦК, що займалися розподілом кадрів. З квітня 1920 р. по березень 1921 р. ці відомства зробили 40 тис. призначень па різні посади.

Ця практика продовжувалася і в мирний час. Значно зросла роль Оргбюро, що відало всіма організаційними партійними питаннями, і Секретаріату, який контролював усі відомства Центрального Комітету. У Секретаріаті, створеному одночасно з Політбюро в березні 1919 р. під егідою Центрального Комітету, який складався спочатку з п'яти чоловік та міг ухвалювати термінові рішення, не дожидаючись чергового засідання ЦК, вже в 1921 р. працювало більше 600 чоловік. На чолі Секретаріату стояв Свердлов, потім Крестинський. Після XI з'їзду партії генеральним секретарем ЦК партії став Сталін, а Молотов і Куйбишев - його заступниками. Цей начебто формальний пост дозволяв Сталіну тримати під контролем усі посади і забезпечувати собі надійну підтримку в апараті. До розширення влади і компетенції апарату додався ще більш жорсткий контроль за низовими організаціями і поліцейський нагляд за членами фракцій, засуджених на X з'їзді. Правда, цей контроль ще не був довершеним, оскільки в березні 1922 р. не існувало докладного досьє на кожного комуніста. Позбавившись права голосу, «робітнича опозиція» вимушена була звернутися («Декларація 22-х», лютий 1922 р.) до Комуністичного Інтернаціоналу з висловленням заклопотаності «Диктатурою апарату», яка панує в робітничому і профспілковому середовищі, відсутністю «пролетарської демократії» в країні. Контроль над профспілками посилився: з грудня 1921 р. тільки досвідчені члени партії з великим стажем, що не перебували до цього ні в якій іншій партії, крім комуністичної, могли стати профспілковими лідерами.

Вживання цих заходів завершило «перетворення більшовизму на державну структуру» (М. Ферро), яке почалося в жовтні 1917 р. розгоном інакомислячих політичних партій, позбавленням Рад їх повноважень, опікою над профспілками і заводськими комітетами. При такій жорсткій політичній диктатурі в нову систему, проте, проникала певна частина «маси», не настільки пролетарська, як цього хотілося б радянській владі. Така «колонізація» нових установ елементами плебсу, що різко відрізнялися від перших більшовиків, вплинула на саму природу радянської влади, на напрями і можливості розвитку, зберігаючи на час відкритими і нечіткими кордони між керівниками і керованими.

Размещено на Allbest.ru