Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

Размещено на http://www.allbest.ru

55

РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА В РОКИ НЕПУ (1921-1928)

ПЛАН

1. Утворення СРСР: національні інтереси і культурна революція

2. «Cоюз робітників і селян»

3. Політична боротьба

4. Кінець непу

1. УТВОРЕННЯ СРСР: НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ І КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ

Союз Радянських Соціалістичних Республік виник 30 грудня 1922 р. відповідно до договору, який об'єднав Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку (РРФСР) з Україною, Білорусією та Закавказькою федерацією. Утворення СРСР завершило довгий та неймовірно складний процес, коли після іноземної інтервенції, вдалих і невдалих спроб самовизначення та об'єднання окремих республік в рамках федерації, форми якої змінювалися в залежності від обставин і співвідношення сил, Російська імперія поступово розповзалася по швах.

Право на самовизначення, визнане в Декларації прав народів Росії, в перші роки радянської влади здійснювалося по-різному через особливості умов життя кожної нації. Багато що залежало від географічного положення, значення для нової держави даного регіону, міжнародного оточення, масштабу національного руху. /Деякі народи - поляки, фіни, литовці, латиші, естонці - завоювали свою незалежність в основному завдяки підтримці європейських країн, які прагнули уберегтися від «більшовистської зарази» за допомогою «кордону», спорудженого па західних околицях Росії. Інші авгономії виявилися менш міцними, наприклад українська. Будучи справжньою «експериментальною лабораторією» противників радянської влади, зробивши ставку почергово па переможену Німеччину, далеку Францію і Польщу, яка щойно програла Росії, і, що найголовніше, будучи найбільш багатою частиною Російської імперії, Україна втратила незалежність, здавалося отриману після Брест-Литовської угоди. Білорусія, навпаки, дуже бідна, де національний рух перебував у зачатковому стані, набула статусу суверенної республіки з розрахунком на те, що вона, з одного боку, покаже зразок зближення з Росією, до якого всі інші республіки віднеслися без натхнення, а з іншого -допоможе «здобути» Литву. У лютому 1919 р. на з'їздах Рад Білорусії та Литви з ініціативи місцевих більшовиків, переважно росіян, був проголошений союз двох республік. Це дозволяло зробити Литву, яка завжди прагнула до незалежності, частиною штучно створеної білорусько-литовської спільноти, де більшість населення благоволила до Росії (білорусів там було набагато більше, ніж литовців). Здійсненню цього задуму перешкодила Польща, яка окупувала дані території.

Коли більшовики прийшли до влади, ситуація в Закавказзі була складною не тільки через міжнаціональні конфлікти, відмінності в релігії, культурі, економічних інтересах, але й через близькість Туреччини до кордонів Грузії та Вірменії. Одностороннє рішення центральної влади віддати Туреччині, згідно з Брест-Литовським договором, Батум, Каре і Ардаган спричинило відділення Закавказзя. 25 квітня 1918 р. була проголошена Закавказька республіка. Через місяць вона розвалилася під тиском національних розбратів на три незалежних держави, кожна з яких очолювалася певною політичною партією: меншовиками - в Грузії, дашнаками - у Вірменії, мусаватістами - в Азербайджані. Влітку 1918 р. вірменська та азербайджанська незалежність були втрачені на кілька місяців внаслідок наступу турецьких військ. Грузії вдалося відстояти свою свободу завдяки підтримці іноземних держав: спочатку Німеччини (договір з нею був підписаний 28 травня 1918 р.), потім - Англії. До 1920 р. внутрішній і міжнародний стан змушували більшовиків до обережності у відносинах із Закавказзям. Наприкінці громадянської війни відхід англійців із цього економічно багатого і тому життєво важливого для Радянської держави регіону дав можливість більшовикам знову його завоювати. Азербайджан був завойований дуже швидко: в квітні 1920 р. пробільшовистсько налаштований Військовий революційний комітет позбавив влади мусаватистський уряд і закликав Росію на допомогу. Такий прийом став згодом розхожим. Він полягав у тому, що завжди і скрізь знаходилися більшовики-«інородці», які бажали союзу з Росією і яких центральні власті вважали партією революційної законності. Від їхнього імені Червона Армія виступала проти прихильників незалежності. Доля Вірменії була остаточно вирішена тільки в листопаді 1920 р., оскільки оголошенню її Радянською республікою заважала боротьба за владу в Туреччині. Протягом цього часу (1920 р.) меншовистській Грузії вдавалося зберегти свою автономію. 7 травня вона навіть підписала із РРФСР договір, який визнавав незалежність Грузії. Підписання договору свідчило про тимчасово несприятливе міжнародне положення для центральної більшовистської влади, яка вела війну з Польщею. До того ж грузинський уряд набув певного міжнародного авторитету та симпатію європейських соціалістів. Проте, Грузія відчувала подвійний тиск: зсередини з боку грузинської компартії (секретна стаття договору від 7 травня змушувала грузинську державу узаконити її діяльність), і ззовні, з боку Кавбюро (Кавказьке бюро) і Червоної Армії, яка знову захопила Баку і підійшла до кордонів Грузії. 12 лютого 1921 р. під приводом припинення «міжнаціональних конфліктів» між грузинами та вірменами Червона Армія вступила в Грузію і 25 лютого в Тифлісі була проголошена радянська республіка.

В історичному ланцюгу вдалих або невдалих спроб самовизначення простежуються певні закономірності: продовжуючи заявляти про право народів на самовизначення, нова влада підпорядкувала це право інтересам соціалістичної держави, життєвій необхідності зберегти в цьому випадку українське зерно, нафту і рудні родовища Кавказу.

«Визнання права на розлучення, - говорив Ленін, - не виключає агітації в тому або іншому випадку проти розлучення».

Декларація прав народів Росії, яка формально поставила проблему внутрішньої політичної організації нової держави (буде вона централізованою або федеративною?), але не дала на неї відповіді, визнавала, що як альтернатива розколу існує «добровільний і чесний союз народів Росії», які, як було заявлено, рівні між собою. Незважаючи на те, що Ленін був проти федералізму, перед загрозою розвалу колишньої Російської імперії він вирішив заснувати нову, радянську державу на принципі федерації. У другій статті Декларації прав працюючого та експлуатованого народу говорилося: «Радянська Російська республіка засновується па основі вільного союзу вільних націй, як федерація Радянських національних республік». Крім усього іншого, в документі уточнювалася процедура приєднання до Росії: рішення про це повинне було прийматися на з'їзді Рад кожної національності. Однак федерація мислилася як перехідний етап напередодні світової революції, як обов'язковий крок на шляху до злиття і подолання національних відмінностей. У березні 1918 р. Ленін писав, що федерація націй - це «перехід до свідомої та більш тісної єдності трудящих». Перша радянська конституція, прийнята в липні 1918 р., умовчувала про політичне наповнення цього союзного устрою та його функціонування.

3 1918 по 1922 р. розвиток Союзу йшов у двох напрямах:

- входження республік і автономних областей в Російську Федеративну Республіку,

- двосторонні договори між теоретично незалежними республіками і Російською Федеративною Республікою,

У березні 1918 р., коли дуже ослаблена радянська влада шукала підтримки, Наркомнац (Народний комісаріат з національностей, який очолював Сталін) спробував створити першу дослідну автономію в рамках федерації. 23 березня 1918 р. він опублікував декрет, підготовлений за допомогою Султана Галієва і Мулли нур Вахітова - двох представників нещодавно створеного Центрального мусульманського комісаріату, - де частина території Південного Уралу і Середньої Волги оголошувалися Татаро-Башкирською Радянською Республікою, яка входить у Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку. Незважаючи на навмисно неясні формулювання, обіцянка створити на такій величезній території національну мусульманську республіку втілювала в життя давню мрію всіх мусульман Росії: створити нарешті, автономну мусульманську державу. Але Султан Галієв прагнув до більшого: він вважав, що Татаро-Башкирська Республіка повинна стати вогнищем, революційні іскри якого потрапили б у саме серце Сходу. Однак цим мріям не дано було збутися. У травні 1918 р. Сталін нагадав про кордони «радянської автономії», заснованої, на відміну від «націоналістської буржуазної автономії», не на расових або релігійних принципах, а на класових позанаціональних критеріях. Усвідомлюючи необхідність мати власні кадри, щоб затвердити самостійність нової республіки, Султан Галієв вирішив організувати нову адміністративну структуру, мусульманську організацію РКП(б) - «орган усіх революціонерів-мусульман, хто більш або менш приймає програму РКП(б)», і мусульманську Червону Армію (в основному з татар), яка становила б приблизно половину Червоної Армії, що билася на Східному фронті проти Колчака.

Стривожені зростанням татарського націоналізму, центральні власті відреагували негайно. VIII з'їзд партії (березень 1919 р.) проголосував за скасування всіх комуністичних національних організацій. Відтепер вони повинні були бути напряму пов'язані з РКГІ(б). Новий декрет від 22 травня 1920 р. значно обмежував автономію Татаро-Башкирської Республіки, надану в березні 1918 р. Побоюючись ідей пантюркізму, центральний уряд розділив республіку і замість великої мусульманської держави створив дві маленькі автономні республіки, чия компетенція обмежувалася місцевими адміністративними питаннями. Самостійність, надана в 1920-1922 рр. іншим народам - киргизам, марійцям, дагестанцям, бурятам, монголам, калмикам, кримським татарам і т.д., - була такою ж нікчемною. Виключення складав Туркестан, який отримав більш широку автономію. Сильна національна буржуазія, могутній націоналістичний рух (особливо в Бухарі та Хіві), дуже строкатий етнічний склад, значна питома вага російського населення - все це змушувало центр дуже обережно розмежовувати сфери впливу місцевої і центральної влади.

Позицію Султана Галієва, першого великого комуністичного діяча, арештованого в травні 1923.р. за «націоналістичний ухил», засудив з'їзд народів Сходу, який пройшов у вересні 1920 р. в Баку під егідою Комінтерну. Прихильники Султана Галієва мали намір перетворити Казань на столицю східного комунізму, використати велику Татаро-Башкирську державу як плацдарм для революційної експансії в Азії. Бакинський з'їзд повинен був дати поштовх початку великої визвольної боротьби пригноблених народів Сходу проти Заходу. Для радянських і європейських керівників Комінтерну звернення до Сходу потрібне було лише для того, щоб тимчасово допомогти західному промисловому пролетаріату в його боротьбі з буржуазією та ослабити європейські колоніальні держави. Визнання бакинським з'їздом першорядного значення революції на Заході зруйнувало надії татарських комуністів на «перманентну революцію» в Азії, яка дозволила б їм зіграти головну роль посередників між Комінтерном і революційними рухами Сходу. Обережні московські керівники вважали за краще позбавити голосу пантюркізм і забезпечити собі контроль над периферійними областями колишньої імперії, надавши їм обмежену автономію.

Другий шлях до союзного об'єднання лежав через двосторонні відносини між РРФСР і незалежними радянськими республіками. Складна система двосторонніх договорів поступово прив'язала ці республіки до РРФСР і звузила сферу їх компетенції. Так, підписані 30 листопада 1920 р. договори між РРФСР і Азербайджаном передбачали, що в дуже короткі терміни обидві республіки повинні були об'єднати свої зусилля в наступних шести галузях: оборона, економіка і зовнішня торгівля, продовольство, залізничний і річковий транспорт, пошта і телеграф, фінанси. Договір між РРФСР та Україною від 28 грудня 1920 р. принаймні на папері зберігав незалежність України, у неї ще залишався свій комісаріат закордонних справ. Після трьох років незалежного політичного життя не можна було не рахуватися з національними особливостями, і, крім того, український президент Раковський, як надто сильна особистість, не підходив на пост глави маріонеткової держави. У січні 1921 р. подібний договір повинен був бути підписаний між РРФСР та Білорусією, до якої завжди, принаймні формально, відносилися як до привілейованого партнера. У Грузії російські більшовики повинні були діяти ще більш делікатно, оскільки під час лютневого (1921 р.) «повторного завоювання» центральна влада і, головне, Ленін втратили ініціативу, підпавши під тиск військових і політичних діячів Закавказзя. 2 березня 1921 р. Ленін спеціально направив у Грузію Орджонікідзе па пошуки «прийнятного компромісу для блоку з Жорданія або подібними йому грузинськими меншовиками, які ще до повстання не були абсолютно ворожі до думки про радянський лад у Грузії на відомих умовах». Ленін писав, що «і внутрішні і міжнародні умови Грузії вимагають від грузинських комуністів не застосування російського шаблону, а вмілого і гнучкого створення своєрідної тактики». Незважаючи на ці здорові думки, центральні власті підштовхували всі три кавказькі республіки до найшвидшого об'єднання в Закавказьку республіку, яка в свою чергу підписала б договір з РРФСР. Грузинські комуністи - Махарадзе, Орахелашвілі, Мдівапі - різко чинили опір такому союзному об'єднанню, нав'язаному зверху Москвою і Кавбюро, яке було знаряддям центру проти національних комуністичних партій. Однак під тиском Орджопікідзе і Кавбюро на конференції, скликаній 11-12 березня 1922 р. в Тифлісі, був створений Союз республік Закавказзя, у ведення якого переходили зовнішні стосунки, оборона, фінанси, зовнішня торгівля, весь транспорт та економіка трьох республік. Ряд додаткових договорів, підписаних у наступні тижні, повинен був включити Закавказьку федерацію в економіку РРФСР і уповноважити останню представляти кавказькі республіки на міжнародній арені. Літом 1922 р. радянські керівники завершили об'єднання територій, до цього протягом п'яти років не пов'язаних між собою, у систему республік-планет, які обертаються навколо РРФСР. Залишалося тільки визначити принципи відносин всередині нової федерації. Це питання стало причиною серйозного конфлікту між Леніним і Сталіним.

У 1920 р. свою позицію з питання про майбутні відносини між радянськими республіками Ленін визначив так: «Федерація, яку ми вводимо... послужить найважливішим кроком до найбільш міцного об'єднання різних національностей Росії в єдиний демократичний центр - Радянську державу». Але якщо деякі республіки (наприклад, Білорусія) були готові розвивати ці зв'язки і згодні з таким розумінням федерації та її динаміки, то інші (наприклад, Грузія) саботували спільну діяльність. У Грузії розділення комуністичної партії на прихильників і противників федерації призвело до розриву договірних зв'язків, які насильно підтримувалися з центру. Тривалий кавказький конфлікт, труднощі па Україні спонукали Леніна прискорити процес федералізації. 10 серпня 1922 р. для підготовки проекту федеративної держави була створена комісія на чолі із Сталіним. Федерацію представляли Куйбишев, Молотов, Орджонікідзе, Раковський, Сокольников, а республіки -Огли (Азербайджан), М'ясникова (Вірменія), Черв'яков (Білорусія), Петровський (Україна), Мдівані (Грузія). Представлений 10 вересня проект, відомий як проект «автономізації», насправді означав поглинання республік РРФСР, уряд якої ставав на чолі федерації. Вірменія, Азербайджан і Білорусія прийняли цей проект, але українці, підтримані Раковським, і особливо грузини повністю його розкритикували. ЦК Компартії Грузії відкинув проект, наполягаючи на бажанні зберегти незалежність республіки. Ленін хворів і дізнався про проект і викликані ним суперечки лише наприкінці вересня. Засудивши «дуже поспішні» дії Сталіна, він відкинув ідею автономізації і запропонував абсолютно інший варіант, згідно з яким у федерацію об'єднувалися рівні республіки, а не підлеглі РРФСР. Для того, щоб ця рівність стала реальною, федеративні органи влади потрібно було поставити над республіканськими. Сталіну довелося переробити свій план згідно з ленінськими вказівками. 6 жовтня новий текст був схвалений Центральним Комітетом. Всім республікам гарантувалися рівні права всередині Союзу Радянських Соціалістичних Республік і кожній теоретично надавалося право вільного виходу із Союзу. Цей проект прийняли всі національні партії. Проте, грузинські керівники зажадали, щоб їхня республіка увійшла до Союзу самостійно, а не в складі Закавказької федерації, Сталін і його представник у Тифлісі Орджонікідзе чинили опір прямому входженню Грузії до Союзу, посилаючись на складну національну обстановку на Кавказі взагалі і в кожній з республік зокрема, щоб виправдати федеративну структуру цього регіону, необхідну для зняття міжнаціональної напруженості. Під час суперечок пристрасті так розгорілися, що Орджонікідзе вдарив одного із своїх співрозмовників. Дізнавшись про цей випадок і обурившись поведінкою Сталіна й Орджонікідзе, Ленін написав 30 грудня 1922 р. великого листа грузинським комуністам, де він оголошував війну великоруському шовінізму. За кілька днів до того, як хвороба остаточно усунула Леніна від політичної діяльності, він встиг відправити два листи. Один - Троцькому (від 5 березня 1923 р.), де він писав: «Я дуже просив би Вас узяти на себе захист грузинської справи на ЦК партії. Справа ця зараз знаходиться під «наглядом» Сталіна і Дзержинського, і я не можу покластися на їх неупередженість», і другий (від 6 березня 1923 р.) - до керівників грузинської компартії Мдівані та Махарадзе, в якому повідомляв, що всією душею стежить за їхньою справою. Того ж дня він повідомив Сталіну, який кілька місяців тому грубо повів себе з Надією Костянтинівною Крупською, що пориває з ним усі особисті стосунки.

Однак Політбюро і ЦК не звертали уваги на грузинський опір. 30 грудня 1922 р. 1 з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію і Договір про утворення СРСР, підписані чотирма республіками (РРФСР, Україною, Білорусією, Закавказзям). Кожна республіка вже мала власну конституцію. Однак створення Союзу робило необхідним прийняття спільного документа, підготованого протягом 1923 р. конституційною комісією на чолі з Калініним і остаточно схваленого 11 з'їздом Рад СРСР 31 січня 1924 р. Конституція 1924 р. формально узаконювала союз рівноправних і суверенних націй. Вона проголошувала право республік на відділення і входження в СРСР нових соціалістичних республік, створених всередині країни або поза нею. У другій половині 20~х років сталися численні територіальні зміни. Утворилося кілька автономних республік і три союзні (Туркменія і Узбекистан, що до цього входили до складу РРФСР, і Таджикистан, який у 1929 р. відділився від Узбекистану). Значну частину своїх повноважень ці республіки передали союзним органам: міжнародне представництво, оборона, перегляд кордонів, внутрішня безпека, зовнішня торгівля, планування, транспорт, бюджет, зв'язок, гроші і кредити. Які ж органи були союзними?

Передусім, це був з'їзд Рад Союзу. Його вибори проходили на основі посереднього виборчого права з обмежувальними цензами, встановленими державою. Місцеві Ради обиралися безпосередньо чоловіками і жінками старшими 18 років. Виключення складали деякі категорії осіб, усунені від участі у виборах ще в 1918 р. За пірамідальною системою кожна Рада обирала потім делегатів (від міста у п'ять разів більше, ніж від села) в більш велику Раду - району, області, республіки, а потім на з'їзд Рад Союзу, який скликався раз на два роки. Останній у свою чергу передавав повноваження Центральному Виконавчому Комітету (ЦВК), що складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу (приблизно 400 чоловік, які представляли союзні республіки пропорційно їх населенню) і Ради Національностей (приблизно 130 чоловік, по 5 від автономних або союзних республік і по одному від автономного округу, що компенсувало чисельну перевагу РРФСР в Раді Союзу). Збираючись три рази на рік, ЦВК передавав свої повноваження двом постійним паралельним органам: Президії ЦВК (що спочатку складалася з 21 чоловіка) і Раді Народних Комісарів (Раднаркому), виконавчому і адміністративному органу, наділеному ще й деякими законодавчими функціями. Народні комісаріати керували галузями народного господарства. За Конституцією були створені три види комісаріатів: союзні (закордонних справ, армії та флоту, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв'язку); союзно-республіканські, існуючі одночасно па союзному і республіканському рівнях (економічні і соціальні питання); і республіканські, які розглядали справи, що не входили в компетенцію Союзу і об'єднаних органів (внутрішні справи, юриспруденція, народна освіта та інш.). Державне політичне управління (ДНУ), що замінило ВНК в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.

Незважаючи на аванси, надані республікам, Конституція 1924 р. «заохочувала» постійне втручання центральної влади у справи республік (розділ IV, статті з 13 по 29). Рішення виходили з центру, він же контролював периферійні власті. Навіть при тому, що не було формально заявлено про тимчасовий характер союзної структури, введеної Конституцією 1924 р., стало ясно, що вона була задумана як тимчасова конструкція, як «навчання, школа інтернаціоналізму» (Елен Каррер д'Анкосс). Радянська союзна структура, яка була тимчасовою поступкою відсталій суспільній свідомості, повинна була створити умови для самостійного занепаду.

Яким чином можна було забезпечити цей процес в такому неоднорідному об'єднанні, як СРСР? У 20-х роках було випробувано багато досить суперечливих підходів до створення «нового соціуму спільної долі», який знищив би місцевий сепаратизм, знайшов би компроміс між комуністичними планами загального об'єднання і національними традиціями, породив би нову культуру - «пролетарську за змістом і національну за формою» (Сталін). Це передбачало вкорінення і проникнення національних комуністичних партій у місцеві умови; знищення культурних традицій неслов'янського населення, все більша одноманітність умов життя і соціальних структур; перевага окремих мов і культур за рахунок інших, щоб не допустити об'єднань навколо національних рухів (наприклад, татар і казахів); послідовну інтеграцію місцевої промисловості в державну.

У 1921-1922 рр. більшість національних комуністичних партій були вичищені від «підозрілих елементів». У Туркестані місцеві партійні організації втратили 75% комуністів, в Грузії 38%, у Вірменії 27%. Росіяни становили 55% від числа тих, хто вступив до компартії України у 1922 р. У 20-і роки заохочувалося поповнення політичних кадрів за рахунок місцевого населення. Результати такої політики незабаром проявилися на Україні (в 1927 р. 72% керівників були українцями), в Білорусії, на Кавказі. У Середній Азії вони відчувалися менше (у 1929 р. місцеві жителі становили лише 16% партійної адміністрації Узбекистану).

У той же час, бажаючи знищити традиції неслов'янського населення, центральні власті почали активно боротися законодавчо і на практиці з «пережитками феодального і первісного ладу». Ряд декретів встановлював мінімальний вік для вступу в шлюб, необхідність згоди нареченого і нареченої, відміняв калим, викрадення нареченої, багатоженство, левірат. У противагу релігійним і світським судам створювалися народні суди. Центральні власті спробували - правда, без особливого успіху - залучити молодь і жінок до громадських організацій (комсомол, жінвідділи), щоб розірвати пута сім'ї та звичаїв. Що стосується релігії, то до мусульман спочатку відносилися з більшою терпимістю, ніж до православних. У грудні 1917 р. уряд гарантував мусульманам, що їх не будуть переслідувані, як при царському режимі. їм надавалася свобода віри і гарантувалася недоторканість культових споруд і предметів, що підтверджувалося республіканськими конституціями у 1922-1923 рр., за якими служителі культу наділялися рівними з усіма правами. Однак у них нічого не говорилося про антирелігійну пропаганду. Проте, у другій половині 20-х років власті змінили свою позицію: конфісковували майно, що належало мечетям і медресе, у 1927-1928 рр. знищили традиційні суди і склепіння законів звичайного права, почали закривати медресе. Розпочавши загальний наступ на релігію, культурні і соціальні традиції, успадковані від минулого, центральні власті провели справжню «революцію в писемності» (десятки тюркських мов перейшли па латинський алфавіт), розширили мережу шкіл, сприяли поширенню друкованих органів на місцевих мовах. За всіма цими заходами переховувалася й політична підоснова: крім впровадження нової ідеології і пролетарської культури, переслідувалася мета розвитку однієї народності (башкирів, каракалпаків, чий діалект отримав статус літературної мови, киргизів, що адміністративно відділилися від казахів, хоча в культурному відношенні вони складали єдине ціле) за рахунок інших (татар, казахів, узбеків), чиє стрімке зростання викликало побоювання у центру.

Нарешті, союзний уряд здійснив важливу сільськогосподарську реформу (в Узбекистані, наприклад, 66 тис. бідних сімей отримали 320 тис. га землі). Була введена зрівняльна система розподілу води, організовані комітети бідних селян, яким належало вести класову боротьбу на селі.

Звичайно неп вважається періодом культурної, ідеологічної, соціальної та економічної розрядки між двома дуже напруженими епохами. Загалом ця оцінка є вірною, хоч і з деякими обмовками, для більшої частини країни, де відбувалися незначні і поступові зміни. Для неслов'янського населення, і зокрема для мусульман, особливо з 1925 р. неп був періодом «худжума» («наступу по всіх фронтах») в рамках спільної стратегії розриву з минулим. Нова влада прагнула до одноманітності і хотіла вирівняти різні рівні розвитку регіонів всередині СРСР.

Започатковані у 1921 р. поступові і помірні зміни сприяли розгортанню суперечливої культурної політики, яка поєднувала репресії по відношенню до «ухильницьких» ідеологій з відносним нейтралітетом стосовно художньої творчості і літератури (звичайно, не антимарксистських за змістом) і як і раніше примусовою освітою маси, менш догматичною, але, як з'ясувалося незабаром і менш «ефективною».

6 червня 1922 р. декрет визначив компетенції Главліту (цензура), зобов'язаного здійснювати попереджувальний і репресивний контроль за ворожими випадами проти марксизму і культурної революції, за пропагандою національного та релігійного фанатизму, поширенням помилкових відомостей і порнографії. Наступного року до Главліту додався Главрепертком для контролю за репертуаром театрів. Наприкінці серпня 1922 р. 160 діячів культури, яких було визнано «особливо активними контрреволюційними елементами», за наказом ДПУ були вислані з СРСР або відправлені у Сибір. У перші роки непу особливих репресій зазнали священнослужителі. 23 січня 1918 р. радянська влада обнародувала закон про відділення церкви від держави і школи від церкви, згідно з яким церква вже не була «юридичною особою», не мала права на власність, права отримувати субсидії і вести навчання в державних і приватних школах. Вона могла безкоштовно користуватися культовими спорудами і предметами, а також вільно відправляти релігійні обряди, якщо вони не порушували громадського порядку. Кожний громадянин був вільним у виборі релігії, яку він міг сповідувати або не сповідувати. Ієрархи церкви визнали цей закон (що має певні аналогії з французьким законом 1905 р.) неприйнятним. Патріарх Тихон піддав комуністів анафемі.

Священнослужителі були оголошені «класовими ворогами» і стали жертвами репресій, оскільки під час громадянської війни вони часто надавали під гримку контрреволюціонерам.

По закінченні громадянської війни власті вжили нових заходів проти церкви. У лютому 1922 р. держава конфіскувала у церкви коштовності на боротьбу з голодом. Опір священників і віруючих викликав заворушення, за якими пішли процеси і страти. У липні 1922 р. група священиків, готових співробітничати з радянською владою, сформувалася в течію «живої церкви», її представники провели в 1923 р. Собор, який відмінив патріаршество і рекомендував церкві наблизитися до потреб народу. Цей розкол змусив кожного священика зробити для себе вибір. 28 червня 1923 р. патріарх Тихон визнав законність радянської влади. Проте, більшовики були непохитними по відношенню до церкви і розгорнули антирелігійну кампанію. У 1925 р. в неї включився «Союз безбожників», заснований О.Ярославським. Держава всіляко підтримувала видання різноманітної атеїстичної літератури (видавництво «Атеїст», ілюстрована газета «Безбожник», тираж якої до кіпця 20-х років досяг 500 тис. примірників, псевдонаучний журнал «Антирелігіозник»), Антирелігійна пропаганда велася різними шляхами, висміюючи віру і звичаї (комуністичний Великдень, паради і карнавали під час релігійних свят) і прагнучи показати перевагу науки і розуму. Після смерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. вибори нового патріарха не відбулися. Його обов'язки взяв на себе митрополит Петро, висланий в 1926 р. в Сибір, а потім митрополит Сергій, який закликав у червні 1927 р. «підкоритися законній владі Росії». Проти цього виступила група священиків, що об'єдналися навколо митрополита Іосифа (багато з них були відправлені па Соловки). У той час як церква розділилася у відношенні до влади, остання посилила контроль місцевої влади за ще існуючими приходами, видавши 8 квітня 1929 р. відповідний декрет. Введення в серпні 1929 р. тривалого робочого тижня (5 робочих днів, один день вихідний), по суті, скасовувало неділі та релігійні свята. Розпочався повий виток репресій, пов'язаних із селянськими заворушеннями, які супроводжували колективізацію села починаючи з 1928-1929 рр.

«Методи марксизму - не методи мистецтва... Область мистецтва не така, де партія покликана командувати. Вона може п повинна надавати умовний кредит своєї довіри різним художнім угрупованням, які щиро прагнуть ближче підійти до революції, щоб допомогти її художньому оформленню», - писав Троцький. У 20-і роки радянська влада ще не визначила чіткого відношення до «лефівців» («Лівий фронт»), авангардистів, футуристів, пролеткультівців (вони відкидали «буржуазне» мистецтво і проповідували самостійну пролетарську культуру, яка відкидала як зв'язок із минулим, так і партійну опіку) і попутників (що не прираховували себе ні до якого напряму). У цьому значенні неп був періодом виняткового розквіту всіх областей духовного життя.

Різко контрастуючи із блискучим інтелектуальним життям інтелігенції, культурний рівень маси піднімався дуже повільно. У березні 1922 р. Ленін писав: «У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди. Це був час, це була смуга... Але ця смуга минула, а ми цього не хочемо зрозуміти». Як і в інших статтях останніх років (1922-1923 рр.), Ленін відмежовувався від тієї концепції «освіти маси», що переважала під час громадянської війни. Тоді «освіта» частіше за все зводилася до поверхневої ідеологічної обробки і до поспішного і неглибокого охоплення зачатків культури, в основному в армії. Ленін вважав за необхідне взяти від культурної спадщини Росії все «прогресивне» і зайнятися навчанням мас на більш широкій основі. Тільки підняття загального культурного рівня могло покінчити з відсталістю країни і довести до свідомості людей політичні задачі. У той же час Ленін відкидав будь-яку ідею самостійного і незалежного розвитку народної культури. Як це повелося з 1917 р., навчанням маси повинні були керувати власті, визначаючи, яку потрібно вибрати учбову програму або книгу для читання.

Із введенням непу вибір книг став різноманітнішим, слабшав політичний контроль. Держвидав уже не володів монополією па книговидавиицьку справу. Знову виникли приватні видавництва, які випускали твори російських, радянських і зарубіжних авторів. Двадцяті роки були унікальним часом в історії Радянської держави, коли тираж книг частково визначався запитами читачів. Кількість політичної літератури різко скоротилася. У 1927 р. її частка склала менше 15% усіх друкарських видань (не враховуючи газет).

Навчання грамоті не рухалося з місця, незважаючи на зусилля, які докладалися в армії і суспільством «Геть неписьменність». Із самого початку ця організація добровольців виявилася нежиттєздатною через відсутність коштів. Мета була настільки грандіозна, що навчання доводилося вести вибірково. У 1924 р. у Смоленській області (2,5 млн. жителів, з них 58% безграмотних) тільки 4500 - в основному молоді робітники - навчалися грамоті. За переписом 1926 р. з'ясувалося, що 55% сільського населення старшого 9 років (сільські жителі складали більше 4/5 населення) не вміли читати. Зрозуміло, що в таких умовах ідеологічний вплив ускладнювався. Про це красномовно свідчило поширення газет на селі: в залежності від району одна газета припадала па 200 або 1000 дорослих. За винятком великих міст, друковане слово займало нікчемне місце в свідомості величезної більшості радянських людей. Політична неписьменність як наслідок загальної неписьменності, особливо серед тих, хто повинен був бути посередником між владою і народом, ускладнювала поширення політичного впливу: більше 90% членів партії в кіпці 20-х років мали лише початкову освіту; 70% з них взагалі не читали газет. Таке положення не могло не позначитися на ході політичних суперечок.

2. «СОЮЗ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН»

На думку Леніна, сутністю непу повинен був стати союз робітників і селян, оскільки тільки він міг вирішити проблему економічної відсталості країни. Економіка Росії була слабо розвиненою, вільного капіталу не вистачало, сподівання на допомогу іноземного капіталу були тепер безнадійними. Вирішити насущні задачі можна було одним із двох взаємовиключаючих способів: або поліпшити постачання села засобами виробництва і таким чином підвищити продуктивність праці в сільському господарстві (при цьому потрібно було врахувати відтік капіталів з промисловості і сповільнення її розвитку), або всі кошти направити на індустріалізацію, щоб створити робочі місця поза сільським господарством. В останньому випадку постраждалою стороною ставали селяни. Царський уряд свого часу пропонував піти іншим шляхом. Ленінська концепція непу заперечувала можливість розвитку тільки промисловості або тільки сільського господарства і неминучість ущемлення (прямого або непрямого) одного іншим як єдиного джерела економічного зростання. Промисловість і сільське господарство повинні були допомагати одне одному і розвиватися одночасно, за слідуючою схемою «виробничого союзу»: відновлення важкої промисловості, орієнтованої, передусім на те, щоб забезпечити сільське господарство засобами виробництва; заохочення дрібних сільських підприємців; імпорт сільськогосподарської техніки в обмін на сировину, яку радянська промисловість ще не могла обробляти. Швидке поліпшення технічної бази сільського господарства спричинило б негайне збільшення його продуктивності і приріст сільськогосподарської продукції, яка буде направлена па рийок. Таким чином, місто буде нагодоване і країна знову зможе експортувати сільськогосподарську продукцію, отримуючи натомість машини і обладнання для промисловості. В той же час надлишки цієї продукції стимулювали б розвиток внутрішнього ринку і дозволили б промисловості накопичити нові коші п, необхідні для подальшого розвитку народного господарства.

Що ж залишилося від цього чудового проекту через шість років після введення непу? Якщо взяти тільки цифри зростання виробництва, то вони кажуть про відносний успіх. У порівнянні з 1913 р. загальне промислове виробництво збільшилося в 1927 р. на 18%. Однак в період з 1924 по 1927 р. виробництво зерна скоротилося на 10% у порівнянні з довоєнним часом. Загалом було відновлене поголів'я худоби, за винятком коней, чисельність яких поменшала на 15% у порівнянні з 1913 р. Збільшення площ під промисловими культурами було певною мірою причиною того, що загальний обсяг сільськогосподарського виробництва виріс на 10% у порівнянні з 1909-1913 рр. Але, незважаючи на ці цифри загального характеру, ленінська програма була ще далекою від реалізації. Той факт, що в 1927 р. сільське господарство і промислове виробництво наблизилися до рівня 1913 р., не міг приховати цілого ряду економічних і соціальних проблем, які ставили під загрозу майбутнє нової економічної політики. Наведемо тільки одну ключову цифру, по якій можна судити про масштаби аграрних труднощів. У 1926 р. кількість зерна для продажу па внутрішньому ринку було в два рази меншою, ніж у 1913 р. Мало того, що країна, яка в 1905-1914 рр. експортувала в середньому 11 млн. т зерна на рік, більше його не продавала, але тепер кожного року поставало питання про постачання міст, оскільки селяни наполегливо не хотіли торгувати з державою і тим самим сильно гальмували розвиток всієї економіки.

Таке становище витікало як із слабкості структури сільського господарства після семи років війни і революції, так і з серйозних помилок, допущених урядом у внутрішній політиці в роки непу.

Спочатку революція па селі полягала у зведенні всіх господарств до єдиного економічного рівня і загальмування соціальної диференціації. Знищення великих володінь та їх розподіл дали кожній селянській сім'ї в середньому по 2 га придатної для обробки землі (приблизно 0,5 га на одну дорослу людину). Це було нікчемно мало, але все-таки дозволило багатьом вийти за межу бідності. Найбільш бідним безземельним селянам (12% в 1913 р. іЗ%в 1926 р.) дістався чисто символічний шматочок землі, найбільш багатим - тим, хто обробляв площі більше 10 га, - довелося повернути частину своїх земель під час перерозподілу 1918-1921 рр., коли відроджена сільська громада почала боротьбу за зрівнялівку. Наступні переділи землі все більше дробили наділи, число яких за час революції виросло з 16 млн. в 1914 р. до 24 млн. в 1924 р. Зникнення великих землевласників і значне ослаблення заможних селян спричинило зменшення виробництва зерна, призначеного на продаж, оскільки до війни саме ці дві категорії виробників постачали 70% товарного зерна. У 1926-1927 рр. селяни споживали 85% власної продукції. Із 15% зерна, що йшло на продаж, 4/5 виготовлялося в господарствах бідняків та середняків. Куркулі, які становили 3 - 4% сільського населення, продавали 1/5 частину зерна. Все це не полегшувало роботу державних органів, які скуповували сільськогосподарські надлишки.

Ще одним наслідком революції на селі була «архаїзація» селянства. Вона проявилася, передусім, у різкому падінні продуктивності праці - наполовину в порівнянні з довоєнним періодом. Це пояснювалося постійною недостачею знарядь виробництва і нестачею тяглових коней. У 1926-1927 рр. 40% орних знарядь складали дерев'яні сохи; третина селян не мали коней, основного «знаряддя виробництва» в селянському господарстві. Не дивно, що урожаї були найнижчими в Європі. Ця «архаїзація» проявилася також у замкненості селянського суспільства на самому собі, в поверненні до натурального господарства і зупинці механізму соціальної мобільності. 20-і роки стали періодом розквіту сільської громади - органу дійсного селянського самоврядування. Вона відала всіма питаннями колективного життя, але вже не здійснювала, як раніше, дріб'язкової адміністративної опіки за кожним селянином-членом громади, ця функція перейшла до сільради та місцевих партійних осередків. Громадські традиції, живі, як ніколи, відбивали бажання ставати повноправними незалежними господарями своїх наділів навіть у найбільш заповзятливих (в основному молодих селян, що повернулися з армії). У 20-і роки менше 700 тис. селян вийшло із громад. До революції сезонні роботи були клапаном, який знімав напруження, що нагніталося перенаселеністю села. У 20-і роки ця проблема залишалася як і раніше гострою. При загальному скороченні продуктивності праці надлишок сільського населення становив 20 млн. чоловік. Однак тепер вибір шляху його стоку значно обмежився. Якщо до війни приблизно 10 млн. селян щорічно йшли із села і займалися господарськими роботами на лісозаготівлі, або йшли в місто, то в 1927 р. ця цифра становила всього 3 млн. Труднощі, породжені сильним скороченням відходництва, переважували економічні вигоди, принесені революцією селянству, що складалися з незначного розширення наділів і зниження непрямих податків та орендної плати.

У порівнянні з дореволюційним періодом селяни програли в дуже важливій області - в товарообміні, і зобов'язані цим вони були економічній політиці держави. Промислові товари були дорогими, поганої якості і, головне, важкодоступними. У 1925-1926 рр. село переживало страшну пес гачу сільськогосподарського обладнання (яке не оновлювалося з 1913 р.). Державні ж закупівельні ціни на зерно були дуже низькими і часто не покривали навіть його собівартості. Вирощувати худобу і технічні культури було набагато вигідніше. Цим і займалися селяни, ховаючи зерно до кращих часів, коли їм могла представитися можливість продані його приватним особам за більш високою ціною. Навіть неминуче за таких умовах зростання закупівельних цін на вільному ринку не надихало селян на продаж продуктів державі. Дефіцит товарів і занижені закупівельні ціпи, що робило для селян невигідним продаж зерна, примусили їх прийняти єдино логічну економічну позицію: вирощувати зернові, виходячи тільки з власних потреб і купівельних можливостей. Ця тактика селян пояснювалася, крім усього, згубним досвідом «військового комунізму» і спогадами про продрозкладку. Селянин, таким чином, виробляв стільки зерна, скільки було йому необхідно для прожитку і можливих покупок, але при цьому відмінно розуміючи, що варто владі помітити у нього найменший достаток, як він відразу буде прирахований до «класу куркулів». Насправді ці «сільські капіталісти» дуже постраждали під час революції. Щоб виявитися в «класі куркулів», досить було найняти сезонного робітника, мати сільськогосподарську техніку, трохи менш примітивну, ніж звичайний плуг, або тримати двох коней і чотири корови (куркулі становили приблизно 750 тис. -1 млн. сімей). Самі критерії (частіше за все невизначені) приналежності до куркульства («ворогів радянської влади») говорили про дуже неміцне положення цих землевласників, заможних хіба що за мірками російського села. «Небезпека з боку куркульства» пояснювалася наділі крайнім напруженням між владою і селянами, яке виникало кожної осені, коли державні відомства та кооперативи не справлялися з планом по закупівлі на ринку зерна для міста й армії. Оскільки заможні селяни виробляли 1/5 зерна для продажу, власті зробили висновок, що закупівельні кампанії зриваються через куркулів, яким вдається виплачувати податки за рахунок технічних культур і продукції тваринництва і які приховують надлишки зерна, для того щоб продати їх весною за більш високими цінами. Насправді невдача закупівельної кампанії (кількість зерна меншала з кожним роком: в 1926/27 м. було закуплено 10,6 млн. т, в 1927/28 м. - 10,1 мли. т, а в 1928/29 м. - 9,4 млн. т) пояснювалася ворожим відношенням не тільки куркулів, а всього селянства, незадоволеного умовами купівлі-продажу і політикою влади.

У 1926-1927 рр. стало очевидним, що «союз робітників і селян» па грані розпаду. Прорахунки влади не обмежувалися незбалансованою політикою цін. Уряд без уваги віднісся до різних форм кооперації, починаючи з артілей, і закінчуючи «товариствами по спільній обробці землі», які виникли стихійно і до 1927 р. вже об'єднували біля 1 млн. селянських господарств. Абсолютно занедбаними виявилися радгоспи. Це здається тим більше дивним, що радгоспи були рідкими острівцями державного сектора на селі. Однак вони не могли бути зразком для дрібних землевласників, оскільки були дуже бідними. Що ж до селекції насіння, поліпшення культури землекористування, сівозміни, укрупнення господарств, поширення агрономічних знань па селі, навчання агрономів та механіків - все це було записано в рішеннях і документах, що приймалися на найвищому рівні. Однак частіше за все такі рішення залишалися на папері.

Всупереч ленінському плану промисловість не забезпечувала селян необхідними товарами. Судячи по конфліктах, що виникали між керівниками ВРНГ, промислова політика 20-х років була непослідовною. Заступник голови ВРІІГ з 1923 р. П'ятаков, талановитий адміністратор, але нікчемний економіст, виступав за централізовану індустріалізацію, яка планується при абсолютному пріоритеті важкої промисловості,! яка позбавляла б трести, що з'явилися під час непу, їх фінансової незалежності, заснованої на умовах ринку. У 1924-1926 рр. П'ятаков спробував встановити контроль за прибутком і амортизаційними фондами трестів легкої промисловості, щоб створити інвестиційні фонди для важкої промисловості. На відміну від П'ятакова, який почав здійснювати з 1926 р. свої грандіозні задуми прискореної індустріалізації, розраховані на найближчу десятирічку, Дзержинський, що очолив у 1924 р. ВРНГ, ратував за розвиток легкої промисловості, який приніс би державі тимчасові, але швидкі прибутки і частково задовольнив би запити селян. Однак мова йшла про виробництво досить обмеженого асортименту товарів, в основному текстилю, і селяни, що потребували головним чином інвентарю і техніки, не могли цим задовольнитися. У липні 1926 р. стався конфлікт між Дзержииським і П'ятаковим відносно економічної орієнтації ВРНГ. Після смерті Дзержинського (в липні 1926 р.) головою ВРНГ став Куйбишев - людина, абсолютно некомпетентна в області економіки, але близька до Сталіна. Курс на «надіндустріалізацію», запропонований П'ятаковим (незабаром зміщеним із своєї посади за зв'язки з Троцьким), був продовжений новими керівниками, серед яких тепер переважали «сталінці» - Косіор, Межлаук та інші.

У занепаді знаходилася і дрібна сільська промисловість, яка могла забезпечити хоч би частину селянських потреб. Відсутність кредитів і податковий гніт унеможливили практично розвиток цього сектора, який процвітав до революції. Рівень забезпеченості сільськогосподарською технікою в 1925-1926 рр. впав до найнижчої відмітки в порівнянні з 1913 р. Якою до 1926 р. у промисловості вже закінчувався відбудовний період, то в сільському господарстві, особливо в його технічному оснащенні, потрібно було починати з нуля. Цього року поновилася робота існуючих промислових підприємств і загалом був досягнутий рівень 1913 р. Повинен був розпочатися повий, набагато складніший період. У 1926 р. перед промисловістю постала серйозна проблема: було потрібне кардинальне оновлення промислового обладнання, яке використовувалося ще з довоєнних років. Модернізація передбачала не тільки спорудження нових виробничих потужностей, але й набагато більші капіталовкладення, ніж було потрібно на відновлення існуючих промислових структур. Необхідно було ухвалювати термінові рішення.

Уповільнені темпи промислового зростання в 20-і роки викликали постійно зростаюче безробіття (і млн. городян в 1923-1924 рр. і більше 2 млн. у 1927-1928 рр.). Безробіття, викликане кризою ремісничого виробництва і непродуманим розподілом малокваліфікованої робочої сили, насамперед ударило по молоді. Після розрухи 1917-1921 рр. під час економічного підйому 1923 р. в промисловість в основному наймали досвідчених робітників.

Незважаючи па встановлене профспілками правило, згідно з яким підприємства зобов'язувалися брати на роботу певне число молодих людей, останні становили тільки 20% від загального числа найнятих. Крім того, цій погано навченій робітничій молоді довелося витримувати конкуренцію сільських робітників, згодних на меншу зарплату. Безробіття все більше ускладнювало соціальний та моральний клімат міста. Кожний четвертий дорослий був безробітним.

Перед молоддю на довгий час постала проблема реальних перспектив і соціального просування. Незважаючи на боротьбу з неписьменністю, яка охопила більше 5 млн. чоловік, 40% сільських дітей від 8 до 12 років залишалися поза школою. Асигнування на культуру були мізерними: реальна зарплата викладачів була вдвічі меншою, ніж до революції. На XV з'їзді партії нарком освіти Луначарський говорив, що радянська влада виділяє школам коштів менше, ніж царський уряд. Можливість дістати освіту як і раніше була дуже малою і в місті, незважаючи на робітничі університети (робітфаки) - 50 тис. учнів і фабрично-заводські училища (ФЗУ) - 90 тис. В інститутах (120 тис. студентів) чверть місць виділялося для «рекомендованих» від партії або профспілок. Таке положення не могло загасити зростаюче невдоволення міської молоді, що розчарувалася в нені.

Почуття незадоволення особливо виражалося через «розбещеність» в особистому житті: законодавчо проводилася лінія на руйнування сімейного укладу (дозвіл абортів, брак «сіє ґасіо» був прирівнений до законного браку, розлучення стало можливим за усною заявою одного з подружжя, без рішення суду). Починаючи з 1921 р. в Москві та Петрограді середня тривалість шлюбів не перевищувала восьми місяців, число розлучень у період з 1922 по 1928 р. зросло в шість разів. На одне народження дитини доводилося три офіційно зареєстрованих аборти. У 20-і роки справи про встановлення батьківства і виплату аліментів збільшилися одночасно з кількістю розлучень і досягли в 1929 р. 200 тис.

Ще одним свідченням хвороби суспільства стала корупція, породжена існуванням цілого прошарку посередників, дрібних спекулянтів і приватних торговців, які укладали угоди з продажними чиновниками. У суспільстві існували дві ієрархії і два шляхи для кар'єри: один (що вже відмирав) засновувався на багатстві (загалом, дуже відносному) - шлях непманів, підприємців і торговців, інший (на зльоті) визначався місцем у державному або партійному апараті. У суспільстві, де економічне зростання не забезпечувало зайнятості населення, величезний бюрократичний апарат - більше 3,5 млн. державних службовців, - бездіяльний, корумпований і малокваліфікований (в 1928 р. на всю країну нараховувалося тільки 233 тис. фахівців з вищою освітою і 228 тис. із закінченою середньою спеціальною), залучав до себе всіх, хто мріяв про малостомлюючу роботу або про частинку влади.

Існування паразитичної бюрократії, культурний застій, корупція, «розбещеність», неможливість просунутися по службі, безробіття загрожували радянській владі. У країні, відсталій майже у всіх галузях народного господарства, суспільство, про яке мріяли більшовики, придбавало вигляд соціуму, де заправляли тунеядці, паразити, спекулянти та продажні чиновники. Щодня збільшувалося провалля між незбутньою ідеєю та реальністю. Загальне «нехлюйство» і «соціальна деградація» за поблажливого потурання влади призвели до того, що в кінці 20-х років перевалена більшість комуністів висловилася за необхідність «великого стрибка» уперед, який означав би, як у часи «військового комунізму», повернення до першоджерела і чистоти революційного вчення, «перекрученого» новою економічною політикою.