Буковинський сейм - орган крайового управління в Австрійської імперії

Однак, незважаючи на негативні наслідки реставрації абсолютизму, подальші конституційні реформи 60-х рр., передусім «грудневі закони», які санкціонував цісар 28 грудня 1867 р., декларували рівноправність усіх громадян, свободу віросповідання і совісті, недоторканність приватної власності, «право на збереження та плекання власної національності та мови» [62, с. 386-408]. Цю ситуацію намагалися максимально використати українські політичні діячі Галичини та Буковини.

Ще до конституційних реформ 1860-1861 рр., що започаткували сталу парламентську традицію в Австрійській монархії, галичани мали деякий досвід діяльності у різних представницьких органах, зокрема у Державній раді 1848-1849 рр., до якої з 96 депутатів від Галичини було обрано 35 українців - 23 селянин, 8 священиків, 4 представників світської інтелігенції [32, с. 32-54; 12]. Отже, парламентська діяльність західних українців зосереджувалася у трьох інституціях - у Державній Раді у Відні та у Галицькому й Буковинському сеймах. Щодо Галицького крайового сейму, то це був вищий представницько-законодавчий репрезентаційний орган влади Королівства Галіції і Володимерії, автономної провінції Австрійської імперії. На думку деяких дослідників, правовий статус крайового сейму «поєднував елементи модерного конституціоналізму з середньовічними ідеалами корпоративного суспільства» [64, с. 227].

Галицький і Буковинський крайові сейми пройшли тривалу і доволі складну еволюцію. Після першого поділу Польщі австрійський уряд скасував інститут польських шляхетських сеймиків. 1774 р. для ведення галицьких справ було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який виконував функції голови уряду. Розташувалася канцелярія у Відні. 13 червня 1775 р. було створено Галицький становий сейм (постулатів сейм), у якому засідали представники трьох станів: магнати, лицарі, духівництво. Львівське міщанство було представлене тільки бургомістром, ректором університету та одним-двома поважними міщанами. Очолював сейм губернатор. Компетенція сейму була досить обмеженою, і скликали його тільки час від часу (діяв у 1782-1790, 18171845 рр.). Головне призначення сейму - подавати прохання (постулати) імператорові [28, с. 42-43]. 1787 р. до складу Галицького сейму ввели представників Буковини. Виконавчим органом Галицького станового сейму був становий відділ, який діяв до 1861 р., передавши свої повноваження виконавчому органові уже Галицького сейму [64, с. 20-21]. Того ж року власне провінційний представницький орган - Буковинський крайовий сейм -- отримало князівство Буковина (українці увійшли до нього лише 1890 р.) [35, c.17], який складався із 30, а від 1875 р. - із 31 депутата.

Поява політичних партій на Буковині в кінці ХІХ ст. стала закономірним наслідком як загальнодержавних суспільно-політичних процесів в Австро-Угорщині та Румунії, так і конкретно-історичних особливостей краю. Зокрема, загальна політизація суспільства Австро-Угорщини та впровадження Конституції 1867 р., що декларувала широкі демократичні права і відкривала можливості розвитку культурно-духовного, громадсько-політичного життя всіх верств і груп населення, відгукнулося в краї створенням різноманітних товариств та гуртків, які поступово переростали у впливові політичні організації [4, c. 191-195].

Перші прояви політично-партійного життя на Буковині пов'язані з формуванням та діяльністю саме Буковинського сейму, де виникли перші міжнаціональні політичні угруповання централістів, автономістів та “Вільнодумний союз”. Вони мали свої програми політичного розвитку Буковини і стали підґрунтям утворення тут загальнодержавних партійних осередків та місцевих національних партій Буковини.

Незважаючи на різні політичні позиції та програмні вимоги, загальнодержавні партії австрійського періоду на Буковині (Німецька ліберальна партія, Німецька християнсько-соціальна партія та Буковинська соціал-демократична партія як складова частина Соціал-демократичної робітничої партії Австрії) утверджували ідеї необхідності впровадження загальноімперських соціально-економічних та суспільних змін еволюційним шляхом. Основний наголос робився на участі у діяльності Буковинського сейму та австрійського парламенту.

У міжвоєнний період румунська окупаційна влада відкинула австрійський лібералізм у партійному будівництві краю, надаючи явну преференцію румунським партіям. У цей час політичне життя Буковини було залежним від загально-румунського політичного життя. На території краю діяли крайові організації румунських національних й праворадикальних політичних партій та політичних сил лівого спрямування [4, c. 196]. Відзначимо, що основною метою загальнодержавних партій Австро-Угорщини та Румунії було консолідувати політичне життя краю в контексті загальнодержавної політики цих держав.

Крім осередків загальнодержавних партій, на Буковині досліджуваного періоду існували місцеві національні партії (українські, румунські, німецькі та єврейські). Їх становлення відбувалося під впливом діяльності громадсько-культурних товариств та діячів, які будили національну свідомість у середовищі своєї громади. Організована і самосвідома громада ставала впливовим чинником у політичні боротьбі, зокрема відігравала вирішальну роль під час виборчих кампаній до парламенту та крайового сейму. Найвпливовіші національні лідери ставали лобістами своїх національних спільнот, як на загальнодержавному, так і місцевому рівні.

Серед національних партій особливою активністю відзначалися українські політичні партії. Як в австрійський, так і румунський період вони виступали на захист національно-культурних, соціально-економічних та політичних інтересів українського населення краю. У середовищі українських партій виникали різні суспільні течії народовські, москвофільські, радикальні, соціал-демократичні, національні, націоналістичні, які різнилися між собою програмними засадами, стратегією і тактикою, основними напрямками теоретичної і практичної діяльності, чисельністю, соціальним складом, організаційним устроєм, впливом на соціальні верстви населення.

Водночас з українськими політичними партіями на Буковині діяли місцеві партії та організації інших національних спільнот краю. В австрійський період особливою активністю відзначалися румунські та єврейські партії, які в межах своєї спільноти репрезентували різні соціальні верстви населення. У міжвоєнний період нерумунські партії могли існувати лише за умови співпраці з румунськими партіями та владою, або переходити на нелегальний статус. Відповідно, найкращі умови для розвитку партійно-політичного життя мали німецька та польська спільноти краю, які ще з листопада 1918 р. зайняли лояльну позицію до румунського уряду. Водночас поляки Буковини в досліджуваний період не мали своєї політичної партії: в австрійський час їх інтереси представляв польсько-вірменський клуб у Буковинському сеймі, а в румунський період вони гуртувалися в громадсько-політичних організаціях [70].

Суспільно-політичні процеси краю досліджуваного періоду залежали від загальнодержавної політики щодо багатонаціональної Буковини та активної діяльності партій, що супроводжувалося еволюційними процесами всередині партійних структур, політичними розколами, амбітністю, а то й нетолерантністю їх лідерів. Кожна політична партія мала власну програму, у якій декларувалася мета діяльності та засоби її досягнення, статут, де фіксувалися принципи побудови партії, права й обов'язки її членів, функції та ієрархія внутрішньопартійних структур. Важливими для кожної партії стало збереження її ідеологічної єдності, розгалуженість організаційної мережі, наявність керівного центру та друкованого органу.

Отже, політичні партії на Буковині кінця ХІХ ст. виникли та діяли в умовах входження краю до двох держав, які різнилися своїми політичними системами. Це свідчило про те, що тяглість політичного життя краю була перервана. Лояльна політика Австро-Угорщини сприяла розвитку політичного життя на Буковині та зростанню кількості партій. Приєднання краю до складу Румунії привело до обмеження активності політичного життя і проявів радикалізму в діяльності партій, що діяли «у підпіллі».

ВИСНОВКИ

Російсько-турецька війна та її наслідки (Кючук-Кайнаджірський мирний договір 1774) істотно вплинули на правове становище окремих українських земель, а власне - Буковини. Слід звернути увагу на те, що особливого статусу після приєднання, як, наприклад, Фінляндія в складі Росії, буковинський край у складі могутньої Австро-Угорської імперії не матиме.

Буковина була анексована Австрією зі стратегічною метою - покращення зв'язку між провінціями, ніякі історико-правові обґрунтування “справедливості” цього акту не мали жодного підґрунтя;австрійська адміністрація на Буковині пройшла через етапи військового управління, окружного управління та крайового управління. Від етапу до етапу рівень компетенції буковинської адміністрації зростав; правовий статус адміністрації визначався співвідношенням централізму і федералізму в державному устрої Австрії. Загальними ознаками всіх етапів і форм управління Буковиною були: німецькі чиновники, німецька урядова мова і загально-австрійські закони.

Заможні землевласники та представники так званої «фінансової еліти» суспільства мали на той часи особливі привілеї, що дозволио окремим буковинцям отримати провідні місця у владних структурах краю. Втім, представництво Буковини в австрійському парламенті не принесло особливих вигод в силу обмеженості прав парламенту і малочисельності буковинського представництва в ньому, але відіграло все ж позитивну роль у формуванні національних політичних еліт, становленні демократичних традицій політичного життя;еволюція Австрії до конституції зумовила визнання рівноправності усіх народів держави, їх непорушного права зберігати та розвивати свою мову; на практиці цієї рівноправності не було досягнуто, але загалом в Австрії з її ліберальним режимом склалися більш сприятливі умови для українського національного руху, ніж в Росії. До початку ХХ ст. цей рух на Буковині перетворився у важливу політичну силу. На основі австрійського законодавства 60-х років ХІХ ст. на Буковині сформувалася система органів самоврядування, яке здійснювалося на двох рівнях - крайовому (сейм) та громадському (міському і сільському). Досить обширна компетенція цих органів стосувалася виключно місцевих, переважно господарських, питань, але її реалізація знаходилася під постійним адміністративним контролем (від повітової управи до центрального уряду); на Буковині була створена розвинута система судових, правоохоронних та правозахисних органів. Станові суди були замінені загальними, судова влада відокремилася від адміністрації, утвердився суд присяжних; у тісному зв'язку із судами розвивалися адвокатура і нотаріат, судова та фінансова прокуратури; важливу роль в охороні правопорядку відігравали поліція і жандармерія, процес формування яких пройшов ряд послідовних етапів, що визначалися особливостями загально-австрійського підходу до завдань та організації цих державних інститутів; основною метою всіх правоохоронних органів було забезпечення вірнопідданості населення краю Габсбургам.

Включення Буковини у правовий простір Австрії відбувалося поступово, тривалий час тут ще діяло попереднє право, адже австрійське законодавство стало основним джерелом права після 1787 р.

Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть у часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав -- сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду «радянського парламентаризму» в складі СРСР. Отже, сучасний етап українського парламентаризму спирається на історичні традиції, багатовікову історію вітчизняного державотворення, на досвід представництва у вищих законодавчих органах державної влади сусідніх країн. Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні мають, безперечно, велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Їх вивчення дає змогу заповнити певні прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі сприяти досягненню головної мети -- створенню неупередженої об'єктивної картини історичного розвитку української державності, поєднання історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його сучасних нагальних проблем.

Наприкінці ХVIII ст. після трьох поділів Речі Посполитої більша частина її етнічно українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) опинилася під владою Австрійської та Угорської монархій. Внаслідок революційних подій 1848 р. тут розпочався перехід до конституційної монархії. Під впливом революційних потрясінь австрійський цісар спішно проголосив у квітні 1848 р. демократичну конституцію і заснування першого австрійського парламенту -- рейхстагу. Передбачалась його двопалатна структура: палата панів і палата представників, яка формувалась би шляхом двоступеневих виборів. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. Тепла хвиля «весни народів» пробудила українське населення до громадського і політичного життя.

Втім, Буковина була анексована Австрією зі стратегічною метою - покращення зв'язку між провінціями, ніякі історико-правові обґрунтування “справедливості” цього акту не мали жодного підґрунтя.

Революція Австрії до конституції зумовила визнання рівноправності усіх народів держави, їх непорушного права зберігати та розвивати свою мову; на практиці цієї рівноправності не було досягнуто, але загалом в Австрії з її ліберальним режимом склалися більш сприятливі умови для українського національного руху, ніж в Росії; до початку ХХ ст. цей рух на Буковині перетворився у важливу політичну силу.

Слід відзначити, що характерною рисою адміністративної політики австрійського уряду було й те, що на Буковині і в Галичині не була створена дієва низова ланка управління на місцях.

На рубежі ХІХ-ХХ століть необхідність сеймової виборчої реформи стала очевидною. Одним з основних завдань було подолання куріальної нерівності на виборах, адже в результаті обмеження виборчих прав його були позбавлені 150 тис. дорослого населення. Не менш гострою проблемою був перегляд національного представництва у сеймі. Так, за підсумками виборів початку ХХ ст. до сейму потрапило 14-15 румунів, 7-8 німців та євреїв, 5 українців, 4 вірмен та поляків. Тобто, українцям належало лише 16,6% депутатських місць, тоді як у складі населення - 41,2%. Зрозуміло, що таке представництво породжувало гострий національний антагонізм на виборах, ускладнювало крайове життя.

Понад 10 років питання про сеймову виборчу реформу не сходило з порядку денного буковинського сейму. Лише в жовтні 1909 р. Сейм 3/4 голосів прийняв у третьому читанні законопроект про виборчу сеймову реформу, а в травні 1910 р. закон був санкціонований цісарем. В основу нового виборчого порядку було покладено національне представництво через введення національних виборчих округів. Для Буковини це була спроба справедливого національного розмежування п'яти народностей. Новий виборчий закон збільшував число депутатів сейму до 63 (два мандати, як і раніше, надавались вірилістам). За новим законом українцям в новообраному сеймі належало 27% мандатів, румунам - 37%, німцям і євреям - 27%, полякам - 9%, хоч за переписом 1910 р. населення відповідно становило 37%, 33%, 21% і 5%

Таким чином, представництво українців в сеймі безумовно покращилось. 15 із українських послів належали до націонал-демократів, 1 - до національно-радикальної партії, 1 - до соціал-демократів. Новий виборчий закон суттєво демократизував виборчу систему: запровадив прямі вибори від сільських громад, таємне голосування, збільшив загальне число депутатів сейму, національне представництво. Проте все ще відчувався вплив старої (куріальної) системи, яка була представлена церквою, великим землеволодінням, торгово-промисловою палатою. Введення нового виборчого порядку як інституційної форми національного порозуміння було компромісом між п'ятьма національностями, жодна з яких не мала абсолютної переваги. Цей компроміс дав національностям і певну автономію управління. Однак історія відвела йому вкрай короткий час для прояву своїх переваг, оскільки з початком Першої світової війни парламентське життя на Буковині припинилося. Обраний у 1911 р. сейм мав тільки одну сесію.

Отже, крайові сейми, хоч і були обмежені в своїй компетенції імперським парламентом і законодавством, теж зіграли помітну роль у розвитку народного представництва, парламентського життя на західноукраїнських землях, досвіду самоврядування.

На кінець 60-х років XIX ст. на Буковині сформувалася система органів крайового управління та самоврядування. Протягом наступних років найбільших реформувань зазнав виборчий закон. Сфера компетенцій сейму та виділу, повноваження президента та крайового уряду залишились без змін. Характерною рисою існуючого управління стало поєднання представницьких інституцій та органів централізованого політичного правління. Останні повинні були контролювати сейм та виділ (управління), не допускати з їхнього боку сепаратистських тенденцій. Іншим, не менш важливим завданням політичних органів, - і це особливо стосувалося Буковини, - мало бути забезпечення домінування німецького елементу в краї. Разом з тим, існуюча структура органів влади мала заспокоїти громадськість Буковини, дати їй можливість брати участь в управлінні краєм. Ця місія й покладалась на крайовий сейм та виділ.

Таким чином, до закінчення 60-х рр. XIX ст. склалися всі зовнішні політичні, адміністративні та суспільні передумови для організаційного оформлення польського національного руху на Буковині, провідною сферою реалізації котрого була культурно-освітня діяльність. Однак, чи була польська спільнота краю монолітною, здатною цілеспрямовано і координовано стосовно до загально-польського національного руху розвиватися в новопосталих умовах конституційного ладу Австро-Угорської імперії. Чимале значення для суспільно-політичного виховання буковинців мала їхня участь в органах самоврядування краю. Австрійське громадське право, під яким розумілись не лише правові положення про організацію громад (сільських, міських, повітових окружних, крайових), а й ті положення, що регулювали справи, виконання котрих належало громадам, засновується з революційного 1848 р. Відповідно до цього права самоврядування на Буковині в означений період здійснювалося на двох рівнях - крайовому (сейм) та міському і сільському. Наприкінці 60-х - початку 70-х рр. ХІХ ст. у краї існували ще й повітові органи самоврядування - повітові ради й управи. Загалом представництва у них були такі ж, як і в сеймі. Функції ж повітових зібрань зводились до нагляду та посередництва, що суперечило автономії громад і заважало їхній ефективній роботі. Крайовий сейм 7 грудня 1872 р. прийняв закон про скасування повітової ланки самоврядування, а 31 грудня 1873 р. цісар санкціонував прийняття цього закону. Саме в умовах Австро-Угорської монархії український політикум і українське населення Північної Буковини набули цінного політичного досвіду.

Реальне відновлення парламентаризму в Австрії 1861 р. фактично звузило представництво західних українців в двопалатній Державній раді, оскільки її депутати обирались утвореними крайовими семами, де більшість складали німецьке, польське та румунське представництва. Введення 1873 р. прямих виборів хоча і закріпило виборчим законом визначене представництво земель, проте куріальна виборча система, “удосконалена” 1896 р. щодо станового представництва, обмежувала коло виборців. Новонароджена українська багатопартійність очолила боротьбу західних українців за їх конституційні права, загальне виборче право. Демократизація виборчої системи у 1907 р. привела до збільшення українського представництва в Рейхсраті. Серед обраних українських депутатів абсолютну більшість складали правники і адвокати. Такого професійного складу не мало жодне національне представництво австрійського і угорського парламентів. Їх участь у законотворенні, кодифікації законодавства, розвитку парламентської демократії, українського самоврядування сприяли національному пробудженню українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Так, нова австрійська конституція (20 жовтня 1860 р.) передбачала широку компетенцію провінційним сеймам, які мали від себе обирати делегатів до австрійського парламенту у Відні. Імперія мала набути рис федерації, а крайові сейми - законодавчих прав.

Реальний вплив сейму на політичний, економічний та культурний розвиток краю зростав поступово. З цієї точки зору історію «буковинського парламентаризму» можна поділити на два умовних періоду «до і після 1903 року». Такий поділ у своїх працях обґрунтував відомий буковинознавець Аркадій Жуковський: «...спочатку Буковинський крайовий сейм виконував роль декоративної інституції... і за складом, і реальними можливостями працювати... Становище змінилося після створення в сеймі у 1903 році «Вільнодумного союзу». Щойно відтоді автономна управа краю із своїми різними інституціями ставала дійсністю: у ній брали участь всі народності Буковини...»[Див.:21]

Саме завдяки «Вільнодумному союзу» українцям (спільно з представниками єврейської громади) вдалося добитися ухвалення принципово нового виборчого закону (1909-1910), завдяки якому принцип «станово-майнових крій» при формуванні Буковинського сейму був замінений на принцип «соціально-національних курій». Згідно цього ж закону на Буковині вперше відбулися вибори на основі загального, прямого й таємного голосування. Це все розкриває значення саме українського питання в діяльності владних структур краю і якнайкраще дає змогу прослідкувати боротьбу українців за парламентське представництво та власні національні права в тогочасних історичних умовах.

Розвиваючись у правовому полі імперії Габсбургів, у складі Австрійської та Австро-Угорської монархії, українці - як широкий загал, так і політикум - пройшли тривалу й нелегку школу європейської демократії, засвоїли основні умови й вимоги облаштування цивілізованого державницького життя на засадах конституціоналізму і парламентаризму. Аналіз документів і матеріалів засвідчує, що парламентська діяльність західних українців зосереджувалася у трьох інституціях - у Державній Раді у Відні та у Галицькому і Буковинському сеймах. Буковинський крайовий сейм став головною ареною формування взаємин та співжиття багатьох народів в одному краї - Буковині - під владою Австро-угорської імперії. Незважаючи на помилки, хиби й утрати, на кінець 1918 р., коли імперія почала стрімко розпадатися, українці вже були цілком готові до побудови власної незалежної держави саме як парламентської республіки європейського типу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Акатріні В. Історичне краєзнавство на Буковині кінець ХVIII - початок ХХ ст. [Текст] / Володимир Акатріні // Буковинський журнал. - 2012. - № 2. - С. 151-157

2. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. Друге, перероблене видання. / Пер. з англ. - К.: Критика, 2001. - С. 133, 134.

3. Бильцан О. Румунські політичні партії Буковини 20-30-х рр. ХХ ст. / О.Бильцан // Питання історії України / наук. ред. В.М.Ботушанський та ін. - Чернівці: Зелена Буковина, 2007. - Т.10. - С.241-245.

4. Бильцан О. Український національний рух на Буковині - передвісник появи політичних партій / О.Бильцан // Питання історії України / наук. ред. В.М.Ботушанський та ін. - Чернівці: Зелена Буковина, 2006. - Т.9. - С.191-195.

5. Буковина: Історичний нарис. - Чернівці: Зелена Буковина, 1998. - 416 с.

6. Василько М. Посольська діяльність в державній раді і в крайовому сеймі в роках 1901-1903. - Чернівці, 1904. - 545 с.

7. Вісник Чернівецького національного університету: Збірник наук. праць. Вип. 103: Правознавство. - Чернівці: “Рута”, 2001. - 104 с. [Електронний ресурс] /- Режим доступу: http://lawreview.chnu.edu.ua/visnuku/st/2001_103visnuk.pdf

8. Гон М.М. Особливості міжетнічної взаємодії в контексті політичних процесів на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Монографія. - Рівне: Волинські обереги, 2006. - С. 316.

9. Горук А. Політичні, адміністративні та суспільні передумови інституціоналізації національно-культурного руху поляків на Буковині (50-ті - 60-ті роки XIX ст.)/ А. Горук // Буковинський журнал - 2003 - №1 - [Електронний ресурс] /- Режим доступу: http://www.bukjournal.com/andrij-horuk-politychni-administratyvni-ta-suspilni-peredumovy-instytutsionalizatsiji-natsionalno-kulturnoho-ruhu-polyakiv-na-bukovyni-50-ti-60-ti-roky-xix-st/

10. Даниляк М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції 1848-1849 рр. - Братислава: Словацьке пед. вид- во в Братіславі; Відділ укр. літ-ри в Пряшеві, 1972. - 211 с.

11. Державний архів Чернівецької області. - Ф. 1 (Буковинська окружна управа). - Оп. 1. - Спр. 9578. - Арк. 2. [Електронний ресурс] /- Режим доступу : http://www.archives.gov.ua/Publicat/Guidebooks/Chernivci.pdf

12. Дністрянський М.С. Етнополітична географія України: проблема теорії, методології, практики : моногр. / М. С. Дністрянський; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. - Л. : Літопис, 2006. - 490 c. - Бібліогр.: с. 429-446.

13. Добржанський О. Від Є. Гакмана до М. Василька. Українські депутати від Буковини в австрійській Державній Раді (1861-1918 рр.)/ О. Добржанський // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - Вип.. 15: На пошану доктора історичних наук, професора, члена-кореспондента НАН України Віктора Михайловича Даниленка з нагоди 60-річчя від дня народження та 35-річчя наукової праці / Гол. ред. В. А. Смолій: У 2-х ч. - Ч.1. - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - С.57-65

14. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 574 С.

15. Добржанський О. Українські депутати від Буковини у вищих представницьких органах влади Австрії (Австро- Угорщини) в 1848-1918 pp. / О. Добржанський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. -- Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2012. -- Вип. 21. -- С. 300-307

16. Добржанський О.В. Формування органів Крайового управління герцогства Буковина у 50 - 60-х рр. XIX ст. // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. - Випуск 4. - Чернівці: Рута, 1995. - С. 22 - 30.

17. Древаль Ю. Д. Парламентаризм у політичній системі України (політико-правовий аналіз) : [монографія] / Ю. Д. Древаль. - Х. : Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. - 280 с., с. 66

18. Єфремова Н.В. Проблеми реформування законодавства про вибори в Австро-Угорської імперії на території Галичини та Буковини / Н.В. Єфремова // Держава і право. - 2010. - № 48. - С. 82-89.

19. Єфремова Н. В. Історія держави і права України (частина 1-а): Навчально-методичний посібник до вивчення курсу «Історія держави і права України». / Н. В. Єфремова. - Одеса: Фенікс, 2014.

20. Жерноклеєв О.С. Національні секції австрійської соціял-демократії в Галичині й на Буковині (1890-1918 рр.). - Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2006. - С. 71.

21. Жуковський А. Історія Буковини /А. Жуковський. - Част.2. - Чернівці: Вид. спілка «Час», 1993. - с.136

22. Закон про карно-правні постанови для охорони свободи виборів і зборів та Закон про виборчий примус / Переклад О. Луцького. - Чернівці: Видавництво політичного товариства «Руська Рада», 1911 р. - С. 7-12

23. Исламов Т.М. Крах Австро-Венгрии и судьбы средней Европы // Россия и современный мир. - М., 1995. - С. 67.

24. Історія держави та права України. Підручник. -- У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. -- Том 1. К.: Концерн "Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. -- С. 88

25. Історія України / Кер. авт. кол. Ю. Зайцев. - Львів, 1998. - 488 с.

26. Кондратюк С.В. Парламентський досвід українців Північної Буковини та Бесарабії у першій половині ХХ ст. . [Електронний ресурс] /- Режим доступу : http://vuzlib.com/content/view/2174/50/

27. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис сусп.-політ, руху (XIX ст. -- 1939 р.). Івано-Франківськ, 1993;

28. Куйбіда B.C. Конституційно-правові проблеми міського самоврядування в Україні. - Львів: Літопис, 2001. - 375 с

29. Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тишик Б. И. Історія д-ви і права України. Л., 1996;

30. Кульчицький В. С. Австрійська конституція 1849 року і крайова конституція для Галичини1850 р. / В. С. Кульчицький // Вісник Львівського університету. - Сер. юрид. -1965. - С. 106.

31. Кульчицький В.С. Держ. лад і право в Галичині (в другій пол. XIX - на поч. XX ст.). Л., 1966;

32. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів. - Львів, 1926. - 430 с.

33. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - 4-те видання, стереотипне. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2003 р. - 429 с

34. Настасяк І.Ю. Організація управління Галичиною і Буковиною у складі Австрії (1772-1848 рр.) : Монографія / І. Ю. Настасяк. - К. : Атіка,2006. - C.128.

35. Настюк М. І. Буковинський крайовий сейм: структура, компетенція і діяльність (1861-1914 рр.) //Проблеми формування суверенної правової української держави. Вісник Львів. ун-ту. Серія юридична. Вип. 30. - 1993. - С. 17.

36. Никифорак М.В. Австрійський парламент і буковинські парламентарі//Ерліхівський збірник. Вип.2. - Чернівці, 1995.-С.35-45

37. Никифорак М.В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774-1918 рр.) / М.В. Никифорак. - Чернівці : Рута, 2004. - С. 126.

38. Никифорак, М. В. Державний лад і право на Буковині в 1774 - 1918 рр. : Монографія / Михайло Васильович Никифорак; В.о. М-во освіти і науки України, Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича.- Чернівці : Рута, 2000.- 280 с

39. Никифорак M.В. До питання про джерела державного права на Буковині у 1775-1918 рр. / М.В. Никифорак // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. - 2000. - Вип.75. - С. 24-25. Никифорак М.В. До питання про порядок роботи та компетенцію Буковинського сейму / М.В. Никифорак // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. - 2001. - Вип. 103. Правознавство. С 10-12

40. Никифорак М.В. Правові засади Буковинської національної злагоди 1910 р. // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - Львів, 2004. - Вип. 39. - С.139.

41. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права. Том ІІ. - Москва: Остожье, 1998. - 448 с.

42. Павленко Ю. Суспільно-політичний розвиток України в загальноісторичному контексті // Наук. збірник Українського Вільного університету. Матеріали конференції "Народ, нація, держава: українське питання у європейському вимірі". - Львів, травень 1993 р. - Мюнхен-Львів, 1995. - С. 34-39.

43. Павлюк О.М. Чернівецький магістрат та його заходи по благоустрою міста в ХІХ ст. // Питання історії України: Збірник наукових статей. Вип. І. - Чернівці: ЧДУ, 1997. - С. 77-81.

44. Петрів Р. Австрійські, Австро-Угорські і Галицькі конституції (кінець XVIII - ХІХ ст.). - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2005. - С. 46-52.

45. Петрів Р. Проблеми українсько-польських відносин у Східній Галичині (ХІХ - початок ХХ ст.). - Коломия: Вік, 1996. - 48 с.

46. Попик С.Д. Україна в Австрії 1914-1918 рр. Австрійська політика в Українському питанні періоду Великої війни. - Київ - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 236 с.

47. Попик С.Д. Українське питання в політиці Австрії: реальність чи фантом (кінець ХІХ-початок ХХ ст.) // Пит. історії нового та новітнього часу. / Зб. наук. статей. Вип. 4. Част. 1. -Чернівці: Рута, 1995. - С. 31-39.

48. Прокопович Є. Кінець австрійського панування в Буковині / Пер. з нім. О.Матійчук, Н.Панчук. - Чернівці: Золоті литаври, 2003. - 80 с.

49. Сайко М.М. Земельна власність і землеволодіння на Буковині у 30-х роках ХVІІІ ст. // Питання історії України: Збірник наук. праць. Том. 4. - Чернівці: Золоті литаври, 2000. - С. 251-255.

50. Сайко М.М. Приєднання Буковини до Австрії і його вплив на соціально-економічний та політичний устрій краю (70-80-ті роки XVIII-початок XIXст). Ав. дис. ... канд. істор. наук. -Чернівці: ЧДУ, 1995. - 20 с.

51. Сайко М.М. Про деякі спірні питання в історіографії приєднання Буковини до Австрії у 1774-1776 рр. // 370 років Хотинської війни / Тези доповідей Міжнародної наукової конференції. - Черніваці, 27-28 вересня 1991 р. - Чернівці: ЧДУ, 1991. - С. 42-43.

52. Скакун О. Джерельна база наукових досліджень в історії політичних і правових вчень та інтерпретація політико-правового вчення // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - № 3.

53. Сплені Габріель фон. Опис Буковини - Beschreibung der Bukowina / Пер. з нім., передмова і коментар О.Д.Огуя, М.М.Сайка. - Чернівці: Рута, 1995. - 110 с

54. Тейлор А. Дж. П. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія австрійської імперії та Австро-Угорщини. - Львів, 2002. - С. 20-21

55. Терлюк І.Я. Історія держави і права України. Доновітній час : навчальний посібник / І. Я Терлюк ; Львівський держ. ун-т внутр. справ. - Київ : Атіка, 2006. - 400 с

56. Терлюк І.Я. Огляд історії кримінального права України. Навчальний посібник.- Львів: Ліга-Прес, 2007. - 92 с.

57. Хофбауэр Х., Роман В. Буковина, Бессарабия, Молдавия. Забытая земля между Западной Европой, Россией и Турцией / Пер. с нем. - Черновцы: Прут, 1995. - 168 с.

58. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. / за ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Ін Юре. Т 1. З найдавніших часів до початку ХХ ст. - 1997.

59. Ципко К.Г. Національне питання на Буковині в період революції 1848 року // Наук. зап. Чернівецького держ. ун-ту. Том XVIII. Серія істор. наук. Вип. 1. - Львів: Вид-во ЛДУ, 1956. - С. 22-54.

60. Цьольнер Е. Історія Австрії / Пер. з нім. Р. Дубасевич, Х. Назаркевич, А. Онишко,Н. Іваничук. - Львів: Літопис, 2001. - 712 с

61. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - Москва: Юрист, 1995. - 576 с.

62. Чорновіл І. Українська фракція Галицького крайового сейму 18611901 рр. - Львів, 2002. - 268 с.

63. Шатіло В. Питання форми державного устрою в програмних документах перших українських політичних партій // Право України. - 2000. - № 3. - С. 118-122.

64. Шиба О.М. До історії становлення і розвитку крайового самоврядування на Буковині (Буковинський ландтаг у 1861-1914 роках) // Ерліхівський збірник. Вип. 1. - Чернівці, 1994.

65. Шиба О.М. Правовий механізм функціонування сойму Буковини (1861-1914 роки) // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія Правознавство. Вип. 1. - Чернівці: “Рута”, 1996.

66. Шиба О.М. Формування фінансової бази органів місцевого самоврядування на Буковині в період 1861-1914 років // Проблеми фінансового права. Міжнародна наукова конференція. Вип. 2. - Чернівці, 1996.

67. Шимов Я. Австро-Венгерская империя. - М.: Изд-во Эксмо, 2003. - 455 с.

68. Яремко О.Г. Політичні партії Буковини (кінець ХІХ ст. - 1940 р.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / О. Г. Яремко; Чернів. нац. ун-т ім. Ю.Федьковича. - Чернівці, 2011. - 20 c.

69. Bevцlkerung der Bukowina = Населення Буковини / Пер. з нім. Ф.С.Андрійця, А.Т.Квасецького. - Чернівці: Зелена Буковина, 2000. - 160 S.

70. General Spleny's Beschreibung der Bukowina / Herausgegeben von Dr. Iohann Polek. - Czernowitz, 1893.

Размещено на Allbest.ru