Отто фон Бісмарк на шляху створення Німецької імперії

Початок політичної діяльності Бісмарка. Роль Бісмарка в утворенні Північно-німецького союзу. Утворення Німецької імперії. Особливості дипломатії після утворення Німецької імперії. Значення політики для подальшого військово-політичного розвитку Німеччини.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 25.03.2014
Размер файла 53,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Отто фон Бісмарк на шляху створення Німецької імперії

1.1 Початок політичної діяльності Бісмарка

1.2 Роль Бісмарка в утворенні Північно-німецького союзу

1.3 Утворення Німецької імперії

Розділ ІІ. Основні риси дипломатії Бісмарка

2.1 Загальна характеристика дипломатії Бісмарка

2.2 Особливості дипломатії Бісмарка після утворення Німецької імперії

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додаток 1

ВСТУП

Актуальність теми визначається необхідністю дослідження такої колоритної постаті в Німецькій політичній історії, як Отто фон Бісмарк. З його іменем нерозривно пов'язаний ряд найважливіших подій німецької та загальноєвропейської історії, та, перш за все, звичайно, здійснене за допомогою політики "заліза і крові" об'єднання Німеччини і утворення буржуазно-юнкерської та мілітаристської Німецької імперії.

Також варто відмітити, що Бісмарк був видатним дипломатом і вмілим воєначальником, що в повній мірі проявилося в період так званих "прусських війн" кінця 1860-х - початку 1870-х років, а також в роки подальшої дипломатичної діяльності Бісмарка. Про дипломатичний талант Бісмарка наочно свідчить і дане йому прізвисько - "залізний канцлер".

Підхід до вивчення історичної фігури такого масштабу може бути досить різноманітним, а тому в курсовій роботі ми постараємось зробити акцент на самому Бісмарку як особистості і державному діячеві, і менше уваги приділимо тим соціально-політичним умовам Німеччини, на фоні яких відбувалось його становлення як політичного діяча і які були досить детально проаналізовані істориками багатьох країн.

Джерельна база. В процесі роботи над курсовою роботою використовувались наступні літературні джерела: монографії, присвячені історії Німецької імперії; навчальні посібники; історичні нариси та біографії Отто фон Бісмарка, а також три томи мемуарів самого Бісмарка "Мысли и воспоминания" [1], на яких можна зупинитися більш детально. Загальновідомо, що до спогадів Бісмарка, як історичного джерела, потрібно відноситися досить обережно. Він наводить одні факти, замовчуючи другі; дає вибіркове трактування третім, але, незважаючи на це, його "Мысли и воспоминания" - чудовий твір мемуарної літератури ХІХ століття і, як це було відразу відмічено, свого роду політичний заповіт Бісмарка.

Історіографія. В дослідженні життєвого шляху "залізного канцлера" особливе місце належить великому радянському спеціалісту по історії німецького імперіалізму А. С. Єрусалимському, який написав чудовий нарис про дипломатичну діяльність Бісмарка та опублікував на російську мову його спогади і багато цінних архівних документів. При написанні даної роботи ми опиратимемось на його книгу "Бісмарк: дипломатія і мілітаризм" [2]. Єрусалимський А. С. показав в ній дійсну масштабність особистості Бісмарка, стверджуючи, що він був "на голову вищий від оточуючих його діячів юнкерської Прусії" і краще усіх діячів своєї верстви зрозумів, в чому проявилися завдання епохи. Він проаналізував переплетіння в дипломатії Бісмарка прусських традицій ХVІІ - ХVІІІ століть і нових методів, вироблених в 50-60-ті роки ХІХ століття, охарактеризував Бісмарка як полководця і дипломата. Варто зупинитися іще на одній спеціально присвяченій Бісмарку книзі В. В. Чубинського : "Бісмарк. Політична біографія" [3], яка також була одним із головних джерел під час написання роботи. В ній автор описав життя Бісмарка з молодих років і до самої смерті, а також охарактеризував його зовнішню і внутрішню політику. Зовнішній політиці Бісмарка В. В. Чубинський приділяє більше уваги, але це є зрозумілим: загальновизнано, що цей бік діяльності німецького канцлера найбільш цікавий. В. В. Чубинський цілком вірно оцінив головні етапи діяльності Бісмарка і їх підсумки. Зображена також і історична заслуга Бісмарка - створення єдиної Німецької імперії і причини її невдач. Підкреслюється, що Бісмарк несе відповідальність за перетворення Німеччини в джерело небезпеки в Європі, а також за її агресорську діяльність.

Мета курсової роботи: охарактеризувати політико - історичний образ Отто фон Бісмарка.

Відповідно до мети поставлено такі дослідницькі завдання:

- розглянути роль Бісмарка в процесі об'єднання німецьких земель і утворення Німецької імперії;

- охарактеризувати основні риси дипломатичної діяльності Бісмарка;

- дати оцінку значення політики, яку здійснював Бісмарк, для подальшого військово - політичного розвитку Німеччини.

Об'єктом дослідження виступає персона Отто фон Бісмарка, як творця Німецької імперії.

Предметом курсової роботи є дипломатична та політична спадщина Бісмарка, якою користуються і сьогодні.

Територіальні межі охоплюють райони Рейну, Німеччини та Прусії кінця ХІХ ст..

Хронологічні межі охоплюють з 1815 р. - часу народження “Залізного канцлера” до 1890 р. - датою його відставки з посади рейхсканцлера.

Структура роботи обумовлена логікою дослідження, підпорядкована меті та завданням, і складається з вступу, двох розділів, п'яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатку.

Розділ І. Отто фон Бісмарк на шляху створення Німецької імперії

1.1 Початок політичної діяльності Бісмарка

Коли мова йде про Бісмарка, без звернення до його родового походження не можливо обійтись. Ця людина, яка увійшла в історію як “уособлення прошарку прусських землевласників-юнкерів” [3, 8].

Отто фон Бісмарк (1815-1898) походив, із відомого, але збіднілого прусського дворянського роду. Він народився , в невеличкому помісті Шенгаузен неподалік від Магдебургу. Наслідуючи сімейну традицію, він повинен був стати військовим, але мати, що була родом із професорської сім'ї, не розділяла військових здібностей молодого юнкера і мріяла побачити свого сина перспективним та успішним на дипломатичній роботі [8, 6].

Очевидно, під її впливом молодий Бісмарк, спочатку закінчив школу, а згодом, вивчивши правознавство в Геттінгенському та Берлінському університетах, почав робити спроби влаштуватися до дипломатичного відомства. Через відсутність необхідних зв'язків Бісмарк був змушений добиватися своєї цілі складнішим шляхом: він став чиновником судового, а пізніше адміністративного відомства. Проте ця робота була нетривалою, і Бісмарк виніс із цього досвіду стійку відразу до бюрократичної роботи.

Незабаром Бісмарк залишив посаду і перебрався у володіння, де став управляти батьківським помістям і в цьому плані добився значних успіхів. Про цей період свого життя Бісмарк пише так: “Я розраховував жити і померти на селі, досягнувши успіхів в сільському господарстві або, можливо, відзначившись на війні, якщо б вона розпочалась” [1, 10].

Основні риси його майбутнього образу - це, перш за все “презирство до людських ілюзій, величезна воля, нерозбірливість в засобах для досягнення поставленої цілі і насамкінець, фізична витривалість” - сформувались уже в той час [2, 22].

Але сільське життя стало надокучати Бісмарку. Перші три десятки років його життя були, по суті, лише вступом до того моменту, коли “на зміну сільському господарю повинен був прийти політик, на зміну приватній особі - особистість історична” [3, 20]. Цей момент настав в кінці 40-х років.

Бісмарка зробила політиком революція 1848 року. Якщо до цього часу його можна було вважати людиною, яка не визначилась із життєвою позицією та діяла швидше під впливом спадкових традицій і настроїв, ніж продуманими переконаннями, то в революційні роки народився новий Бісмарк.Уже в період революції 1848 року в Бісмарка в повній мірі виявились ті риси, котрі в майбутньому стали найбільш характерними для його діяльності: впевненість у власних силах, ненависть до демократичного руху, презирство до “парламентського пустослів'я”, уміння досить точно оцінити сили противника. Вже в той час головним аргументом для нього була сила: в ній він бачив “альфу і омегу будь-якого політичного та дипломатичного успіху” [2, 24]. Дещо пізніше він заявляв: “Німецьке питання не може бути вирішене в парламентах, а лише дипломатією і на полі битви” [1, 58].

Якщо його погляди на роль сили, як вирішального аргументу в політичній та дипломатичній боротьбі, сформувались ще в період революції 1848 року, то розуміння ролі сили в об'єднані Німеччини під гегемонією Пруссії прийшло пізніше. Німеччина була розділена на ряд дрібних держав і князівств. Серед десятка дрібних держав, головну роль відігравала Австрія, тоді як Пруссія повинна була задовольнятися більш скромним положенням. В 1948 році Бісмарк не планував того, щоб одна Пруссія взяла на себе місію об'єднання Німеччини і витіснила Австрію. Проте кінцеве і ясне розуміння шляхів об'єднання Німеччини під гегемонією Пруссії за рахунок витіснення переважаючого впливу Австрії прийшло після того, як йому, на кінець то, вдалось влаштуватись на дипломатичну роботу.

Політична кар'єра Бісмарка розпочалась в травні 1851 року, коли Бісмарк отримав призначення на посаду спочатку радника, а згодом посланця Прусcії при Союзному сеймі у Франкфурті-на-Майні. Він виявився підходящим кандидатом на цю посаду.

“Будучи на голову вищим від оточуючих його політичних діячів юнкерської Прусії того часу” [2, 26], Бісмарк зрозумів історичну невідворотність об'єднання Німеччини. Щоб зберегти і розширити панування прусcької монархії та землевласників-дворян, потрібно було, задовольнити інтереси німецької буржуазії в питанні про об'єднання Німеччини, змусити її відмовитися від претензій на самостійну політичну роль і управління. Спираючись на армію і всю систему прусcького мілітаризму, Бісмарк прийнявся до справи. Він зрозумів, що в ході боротьби за гегемонію над німецькими державами воєнного зіткнення між Прусією та Австрією не уникнути. Зрозумівши це, Бісмарк став настійливо і послідовно підготовлювати зіткнення, яке повинно було стати одним із існуючих етапів на шляху до об'єднання Німеччини на юнкерсько-династичній основі, під верховенством Прусії. Згідно твердження Єрусалимського А. С.: “Бісмарк готувався до ролі не лише могильщика, але і душеприкажчика половинчатої революції 1848 року” [2, 27].

Поставивши перед собою це завдання, Бісмарк разом з тим зрозумів, яке значення для його вирішення має міжнародне політичне становище. На створення найбільш сприятливих міжнародних умов і була направлена його діяльність як політика і дипломата [2 , 23].

1.2. Роль Бісмарка в утворенні Північно-німецького союзу

Призначення Бісмарка на посаду міністра-президента та міністра іноземних справ офіційно відбулось на початку листопада 1862 року. З цього моменту він на протязі 28 років керував політикою Пруcсії, а згодом Німецької імперії.

В одній із перших офіційних промов він виголосив знамениті, безліч разів цитовані з того часу слова: “… не промовами та постановами більшості вирішуються великі питання часу …, а залізом і кров'ю” [1, 63].

Разом з тим лиховісні слова, як згодом виявилось, дійсно стали програмою: політика Бісмарка в наступні роки цілком відповідала виголошеному тезису. “Політика заліза і крові”, “залізний канцлер” - усі ці укоріненні в політичній і історичній літературі і назавжди поєднанні з образом Бісмарка поняття беруть свій початок від власних слів щойно призначеного міністра.

Данія стала першою жертвою “бісмаркової” політики. Розпочинаючи війну Пруcсії проти Данії (1864р.), Бісмарк хотів зруйнувати майбутнє перетворення герцогств Гольштейну і Шлезвігу в самостійні держави в складі Німецького союзу. В цій війні він хотів випробувати силу прусcької армії після її реорганізації та збільшення кількості. Він хотів, нарешті, здійснити перший етап на шляху до об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії.

Момент для удару по Данії був вибраний дуже вдало. Австрія, не бажаючи щоб Пруссія одна скористалася лаврами військового успіху, змушена булла до неї приєднатися. Заручившись нейтралітетом Франції, Пруссія напала на Данію, яка була швидко розгромлена. Великі європейські держави, в особі Англії, Франції та Росії, виявились безсилими завадити краху проіснувавшому чотири століття і визнаному міжнародним договором зв'язку Шлезвіга та Гольштейна із Данією. Особистий престиж Бісмарка піднявся як в очах іноземців, так і в власній країні. Особливо ним був задоволений король. В листі до Бісмарка він писав: “За чотири роки, які стекли з тих пір, як я Вас поставив на чолі уряду, Прусія зайняла положення, гідне її історії і обіцяюче їй в подальшому щасливе і славетне майбутнє”.

Доля відторгнутих від Данії герцогств ще не була до кінця вирішена. Доля цих земель залежала тепер уже, головним чином, від розвитку відносин між Прусією та Австрією. Від нього ж, як показало найближче майбутнє, залежав хід справ в Німеччині в цілому і в Прусії зокрема.

Прусський мілітаризм продемонстрував у війні з Данією свою зростаючу могутність, після чого бісмаркова дипломатія направила свої зусилля на те, щоб результати перемоги перетворити на привід для нового військового конфлікту - на цей раз зі своїм тимчасовим союзником і постійним суперником в німецьких справах - Австрією. Приводом стало спільне управління відторгнутих від Данії двох німецьких провінцій - Шлезвігом та Гольштейном. Таке спільне управління стало постійним джерелом протиріч між Прусією та Австрією і приховувало в собі можливість військового зіткнення, що і входило в розрахунки Бісмарка.

Позиція нейтралітету, зайнята царською Росією в зв'язку з війною Прусії та Австрії проти Данії, укріпила Бісмарка в розумінні того, як важливо для Прусії підтримувати добрі стосунки із східною сусідкою. Добрі стосунки з Росією були необхідні і для здійснення наступного етапу об'єднання Німеччини, а саме для проведення війни проти Австрії, фактично через питання про те, кому бути гегемоном в Німеччині.

Датську війну від війни австро-прусської відділяли всього лише два роки - термін досить невеликий. Мала війна, в якій обидві держави виступили в якості союзників, виявилась прелюдією до великої війни між ними, більше того, стала приводом до неї. “Вже сучасники тих подій зрозуміли, що в першому військовому конфлікті в зародку знаходився інший. І нема по суті нічого важкого в тому, щоб відтворити етап за етапом фатальний процес, що призвів і не міг не привести до війни 1866 року.

Літом 1866 року розпочалась війна між Австрією та Прусією. Прусські війська, які були краще озброєні та підготовлені до війни, вщент розбили австрійців в битві при Садовій [9, 271].

Найважливішим підсумком австро-прусської війни було цілковите відсторонення Австрії від німецьких справ, забезпечення вирішального впливу Пруссії на північно-німецькі держави шляхом створення Північно- німецького союзу, анексії Шлезвіга - Гольштейну та приєднання до Пруссії трьох держав - Ганноверу, Гессен-Кастель, Нассау, а також вільного міста Франкфурта-на-Майні. Під іменем Північно-німецького союзу в Центральній Європі виникла, по суті, нова держава. З цього приводу Бісмарк писав в своїх спогадах: “… я виходив з того, що єдина Німеччина - лише питання часу і що Північно-німецький союз лише перший етап на шляху до його вирішення”.

Австро-прусську війну разом з її підсумками багато істориків називають бісмарковою “революцією зверху”. По-перше, об'єднання Німеччини було актом прогресивним, метою і завданням революції. По-друге, здійснив його Бісмарк за допомогою радикальних і в цьому сенсі революційних по суті методів. Нарочницька Л. І. в своїй книзі “Россия и войны Пруссии в 60-х годах ХІХ вв.” відмічає, що “намагання не допустити об'єднання Німеччини “знизу” лежало в основі всієї політики уряду Бісмарка, головним завданням якої було здійснити це об'єднання шляхом війн під владою прусської монархії” [5, 260].

Той факт, що всі історіографи Бісмарка трактують здійснене під його керівництвом об'єднання німецьких земель як жорстке і антидемократичне, є абсолютно справедливим. (Бісмарк діяв за принципом “мета - виправдовує засоби”). При проведенні своєї політики в цьому напрямку Бісмарк спирався не на звичайні інтегративні сили, а на “залізо і кров”, а саме на військову могутність Пруссії, навколо якої, власне, і відбулось об'єднання Німеччини.

1.3 Утворення Німецької імперії

Підписавши мир з Австрією, Пруссія перейшла до підготовки третього, заключного акту на шляху до об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Бісмарку потрібен був нейтралітет Росії в майбутній війні із Францією, не бажаючою допустити появи на своїх східних кордонах сильної об'єднаної Німеччини. Бісмарк приступив до ретельної дипломатичної підготовки цього удару.

Прагнучи за будь-яку ціну спровокувати війну, Бісмарк підробив важливий дипломатичний документ. 13 липня 1870 року, отримавши із Емса телеграмму з викладенням розмови прусського короля з французьким послом, Бісмарк скоротив текст депеші, надавши йому образливого для Франції характеру. Прочитавши телеграму, Мольтке відмітив: “Так-то звучить зовсім інакше; раніше вона звучала як сигнал до відступу, а тепер - фанфарою, яка відповідає на виклик” [1, 84]. Сфальсифіковану таким чином “емську депешу” він наказав опублікувати в засобах масової інформації.

19 липня 1870 року Франція оголосила війну Пруссії. В результаті ряду послідовних поразок основні сили французької армії були розбиті протягом декількох місяців. Прусська армія в серпні відкинула одну частину французьких військ до фортеці Мец і взяла її там в облогу, іншу оточила під Седаном. Тут 82-тисячна французька армія здалась в полон разом з імператором Наполеоном ІІІ. 4 вересня 1870 року в Парижі відбулася революція, збанкрутілий наполеонівський режим впав під натиском народу. Але на території Франції несподівано розгорнулись події, яких не змогли передбачити ні Бісмарк, ні Мольтке. Після падіння наполеонівського режиму в Франції до влади прийшов уряд Ть'єра. Франція стала республікою, очолюваною “урядом національної оборони”. Бісмарк та прусський генералітет раптом побачили перед собою нового супротивника. Народна війна принесла чимало труднощів. З другої половини вересня німці, захопивши Версаль, розпочали облогу Парижа. Буржуазний уряд Франції пішов на переговори з прусаками про капітуляцію. Франко-прусська війна носила подвійний характер. Якщо швидке об'єднання Німеччини являлось актом історичної необхідності, то війна, яка мала ціль завершити це об'єднання, об'єктивно слугувала прогресу. Але прогресивність її поширювалась лише до певного пункту. Як тільки вирішальна перемога над французами була здобута і перешкоди об'єднанню Німеччини були усунуті, історично прогресивна місія війни закінчилася. Всі наступні дії німців, і перш за все нав'язані Франції умови миру, були вже чистим захопленням та грабунком.

Отже, в цій війні Франція була розгромлена і перед Північно-німецьким союзом, перед Пруссією постало давно заплановане завдання - приєднання південно-німецьких держав.

Після того, як прусська армія розгромила основні сили Франції, 18 січня 1871 року в Версальському палаці, на території переможеної Франції, прусський король Вільгельм І був проголошений імператором Німеччини.

Жорсткі умови перемир'я і мирного договору, нав'язаного Франції, свідчили про те, що Бісмарк зумів задовольнити основні економічні, політичні і військові вимоги мілітаристської імперії. Віднині Бісмарк став “кумиром пануючих класів - юнкерства і , всіх тих кіл, які об'єднались під стягом мілітаризму, націоналізму та імперії” [2, 83]. Він став “залізним канцлером” Німеччини.

Таким чином, “Бісмарк із роздробленої Німеччини “залізом і кров'ю” створив в центрі Європи мілітаристську державу” [4, 174].

В цілому, можна по-різному оцінювати здійснення процессу об'єднання Німеччини. Безумовно, методи об'єднання були достатньо б'єднання були достатньо жорсткими, однак в ситуації, що склалася в 1860-70-ті роки в Німеччині, вони були необхідні. Сам факт об'єднання, незважаючи на антидемократичність його шляху, був прогресивним, так як поклав край багатовіковій роздробленості, знищив перепони на шляху економічного розвитку країни, крім того, створив нові умови та можливості для розгортання соціально-політичної боротьби, для підйому німецького робітничого руху.

Також, не варто применшувати роль Отто фон Бісмарка в процесі утворення Німецької імперії. Звичайно, існували об'єктивні політичні і економічні передумови об'єднання німецьких держав, але без активного впливу суб'єктивного фактору, яким і стала політика Бісмарка, звичайний процес об'єднання німецьких земель міг тривати ще досить довго.

3 березня 1871 року відбулись вибори до першого німецького рейхстагу, основним завданням являлось прийняття нової редакції імперської конституції, яка була прийнята рейхстагом 14 квітня 1871 року. Бісмарку не легко було б утриматися на своєму посту і тим більше користуватися тією великою владою, яку він мав, якби не своєрідний державний устрій Німецької імперії. Офіційно Бісмарк вступив на нову посаду з моменту перетворення відомства союзного канцлера в відомство імперського канцлера 12 травня 1871 року. Із цього часу він займав дану посаду аж до своєї відставки в 1890 році. Він залишив після себе також посади імперського міністра іноземних справ і прусського міністра-президента. Безперечно, на початку 70-х років положення Бісмарка в правлячій верхівці значно зміцніло завдяки його успіхам в зовнішній політиці і його ролі в утворенні імперії. Але, так як в кінцевому рахунку доля Бісмарка залежала від його впливу на імператора, а не від конституційних гарантій, позиція його завжди залишалась внутрішньо хиткою.

І в цілому діяльність Бісмарка після 1871 року являлась в більшій мірі протирічливою, що призводила не до тих наслідків, на які була розрахована, позначена різноманітними промахами. Останнє відноситься як до зовнішньої, так - причому в більшій мірі - до внутрішньої політики “залізного канцлера”[11 , 84].

дипломатія бісмарк німецький імперія

Розділ ІІ. Основні риси дипломатії Бісмарка

2.1 Загальна характеристика дипломатії Бісмарка

Як дипломат Бісмарк пройшов хорошу школу. Протягом восьми років свого перебування у Франкфурті (1851-1859 рр.) в якості посла Пруссії при Союзному сеймі, він мав можливість самим ретельним чином вивчити “всі ходи і виходи навіть до найпотаємніших проходів” [1, 58], всі важкі дипломатичні хитросплетіння, що виникали із суперечливих інтересів окремих німецьких держав. Він міг навчатися у своїх власних суперників в Союзному сеймі: австрійська дипломатія, яка пройшла школу Меттерніха, мала величезний досвід хитрого сплетіння різноманітних інтриг. Короткочасне перебування Бісмарка у Відні, в цій, за виразом прусського короля, “вищій школі дипломатичного мистецтва” також в цьому сенсі відіграло неабияке значення.

Внаслідок, будучи призначеним на посаду посла в Петербург (1859), Бісмарк ретельно вивчив і досвід російської дипломатії. Всупереч досить поширеній за кордоном думці, тут було чому навчатися. Бісмарк, за власним зізнанням, брав “уроки дипломатичного мистецтва” в Горчакова [11, 17].

Також , в області політичній та дипломатичній у Бісмарка був ще один приклад - Наполеон ІІІ. Будучи прусським послом в Парижі (1862), Бісмарк міг багато чого перейняти із арсеналу французького бонапартизму, тим більше що методи Наполеона ІІІ навіть імпонували пруському юнкеру, який поставив перед собою, далеко випереджаючу дійсність, ціль.

Таким чином, на протязі одинадцяти років, що передували тому часу, коли Бісмарк був викликаний королем Прусії, він мав можливість самим безпосереднім чином вивчити зовнішню політику та дипломатію трьох найбільших європейських держав, які оточували Прусію: Росії, Австрії та Франції. Досвід, набутий ним у Франкфурті-на-Майні та в Відні, в Петербурзі та Парижі, не був, одначе, механічним поєднанням і простою комбінацією дипломатичних прийомів, які були перейняті з політичних арсеналів іноземних держав. В дипломатії Бісмарка були, безперечно, і власні риси, історично складені в політиці “великого курфюрста” та Фрідріха ІІ.

Бісмарк особисто був непідкупним, і спроби зі сторони іноземних держав підкупити його, залишались марними. Вирішуючи основні політичні питання, Бісмарк іноді не з власної волі піддавався (особливо в 70 - 80-х роках) впливу окремих фінансових груп [6, 47].

Бісмарк не відмовлявся від тонких дипломатичних інтриг, але все ж найхарактернішою його рисою була велика сила волі, якою він часом паралізував своїх партнерів. З одними він був підкреслено люб'язним, з іншими - прямолінійним і навіть грубуватим. Він міг пристосуватися до кожного, в залежності від того, яке враження намагався залишити в партнерів для досягнення власних цілей. Але він завжди знаходився в стані боротьби і готовності до вирішального удару. Дипломатичне вміння виступало у нього у формі простодушності і удаваної відвертості. Коли йому було потрібно, ця відвертість переростала у відкриту погрозу.

Саме тоді майбутній прем'єр-міністр Англії Дізраелі проголосив після розмови з Бісмарком відомі слова: “Остерігайтесь цієї людини! Він говорить те, що думає”. А говорив Бісмарк, згідно тієї розмови, що незабаром, напевно, стане головою прусського уряду і тоді реорганізує армію, доведе її до рівня, що буде викликати повагу, і при першій наявній нагоді оголосить війну Австрії, ліквідує Німецький союз, підкорить середні та дрібні держави і подарує Німеччині національну єдність під керівництвом Прусії.

На початку своєї дипломатичної діяльності він ще мав витримку, яка в поєднанні з величезною енергією дивувала усіх, хто стикався з ним. Він не був холоднокровним, швидше гарячим, а інколи й запальним.

Згодом у Бісмарка до цих рис приєдналась і дратівливість, яка містифікувала і відлякувала його підлеглих. Інколи він немов втрачав контроль над собою, і в такі хвилини був страшним. На протязі багатьох років Бісмарк страждав через безсоння і в розмовах з іноземними представниками часто жалівся на нього. [13, 76].

Уміючи поєднувати гнучкість з погрозами, Бісмарк завжди знаходив засоби, щоб нав'язати свою волю прусському ландтагу та німецькому рейхстагу, особливо, коли справа торкалась мір по посиленню мілітаризму і питань дипломатії й зовнішньої політики.

Жорсткість і маневрування він проявляв не лише в області дипломатії, але і по відношенню до різнорідних політичних сил пануючого класу, з яким був вимушений рахуватися [7, 46].

В своїй політиці Бісмарк завжди спирався на армію як засіб насилля, і система прусського мілітаризму завжди спиралась на його політику.

Таким чином, головною ареною, де Бісмарк міг в повній мірі проявити силу волі, була політика по відношенню до панівних класів, які бачили в ньому свого кумира, а ще більше - дипломатія, яка спиралась на мілітаризм і повинна була забезпечити найбільш сприятливі умови на випадок війни. Саме тут сила волі ніколи не покидала Бісмарка, але, коли потрібно було, він умів обмежувати свої домагання. І, навпаки, добившись своєї цілі дипломатичним шляхом, він вважав за потрібне закріпити її силою зброї.

Бісмарк вважав, що вибір моменту для початку війни є однією із вирішальних передумов успіху - потрібно лише зуміти, згідно політичних міркувань, формальну відповідальність за її виникнення перенести на супротивника. А це справа дипломатичного вміння - коли момент настав, потрібно діяти. Раз прийнявши рішення, він більше ніколи не відчував сумнівів. “Будь-яка політика, - писав він - є кращою політики коливань” [1, 228]. Це, однак, не означає, що в своїй політиці він при всіх умовах був прямолінійним. “Міжнародна політика, - пояснював Бісмарк - являє собою текучий елемент, який при відомих обставинах тимчасово приймає тверді форми, але зі зміною атмосфери знову повертається до свого початкового стану” [1, 229]. Бісмарк завжди бачив перед очима визначену ціль, але він не відмовлявся йти до неї в залежності від умов і довшими шляхами.

Загальна зовнішньополітична концепція Бісмарка вибудовувалась на послідовно проведеному принципі державного інтересу, який виключає емоційні, сентиментальні і навіть ідеологічні уявлення. Потрібно виходити лише із того, - вважав Бісмарк, від чого залежать інтереси Пруссії, що саме вигідно їй. Тільки це має значення. А те, що є вигідним, потрібно добиватися. Тому прусська політика має бути цілеспрямованою, активною, сміливою і самостійною.

Виключне значення являє собою відношення Бісмарка до Росії.Своїм практичним розумом і політичною проникливістю Бісмарк рано осягнув, яку роль відіграє Росія на міжнародній арені. Як політик і дипломат, що поставив перед собою певну мету, він зрозумів також, що Прусія не зможе вирішити завдання - об'єднання Німеччини, не зможе стати значною європейською державою, якщо не доб'ється позитивного до себе ставлення з боку своєї великої східної сусідки. Справжнє розуміння ролі Росії та завдань всебічного закріплення відносин з нею прийшло разом з остаточним формуванням його поглядів на шляхи об'єднання Німеччини. Такий погляд на німецькі справи склався в Бісмарка до того часу, коли розпочалась Кримська війна. Кримська війна 1853-56 років протиставила одна одній в боротьбі за панування на Близькому Сході Росію, з одного боку, і коаліцію Англії, Франції та Туреччини - з іншого. Англо-французька коаліція намагалась залучити на свій бік і Австрію. Бісмарк із самого початку був рішучим противником будь-яких спроб втягнути Прусію в коаліцію держав, що протистояли Росії, але не через симпатії до російського царизму, а через те, яку користь зможе здобути в даній ситуації Прусія з точки зору її суперництва із Австрією.

Таким чином, зовнішньополітичну програму Бісмарка, можна було сформулювати наступними словами: рішуча боротьба з Австрією і водночас налагодження та укріплення добросусідських відносин із Росією.

2.2 Особливості дипломатії Бісмарка після утворення Німецької імперії

Утворення Німецької імперії відкрило нову сторінку в історії міжнародних і дипломатичних відносин в Європі. Основна мета, до якої на протязі багатьох років прагнув Бісмарк, була досягнута. Об'єднана Німеччина перетворилась в могутню державу, яка стала відігравати велику роль на міжнародній арені. Франція була переможена. Її правлячі класи збереглись завдяки перемозі над Парижською комуною. Німецькі ліберали, які ще недавно на словах виступали протии методів “дикого” поміщика із Шенгаузена, тепер захоплювались ним. Задовольнивши національні потреби німецької буржуазії, юнкер переміг її. Усе інше довершив страх, що охопив лібералів з тих пір, як вони дізнались, що в Парижі проголошена Комуна.

На східному кордоні, з боку Росії, не було підстав чекати яких-небудь ускладнень. Відносини з Австро-Угорщиною, яку в війні 1870-1871 рр. Бісмарк зумів нейтралізувати, були задовільними. Протиріч з Англією, економічних чи колоніальних, у новоствореної Німецької імперії в той час ще не було. Здавалось, положення молодої імперії, а разом з нею її першого канцлера було чудовим. Але ні міжнародна ситуація, що склалася після утворення Німецької імперії, ні політична та дипломатична діяльність “залізного канцлера” не були настільки ідеальними. Після утворення Німецької імперії Бісмарк побачив посталі перед нею нові зовнішньополітичні завдання. Він вважав, що це є наслідком центрального положення Німеччини в Європі. Він вказував на небезпеку, яка загрожує імперії в зв'язку з тим, що її кордони відкриті з усіх сторін і легко піддаються нападу ззовні. Прагнучи подолати переслідуючий його “жах коаліцій”, Бісмарк сам створив коаліцію, спираючись на яку він і проводив зовнішню політику Німеччини. В особі Австрії він бачив до об'єднання Німецької імперії такого ж постійного ворога Прусії, як після об'єднання він бачив в ній історичного союзника. З Францією він вважав за необхідне підтримувати добрі відносини до останнього акту об'єднання Німеччини, а після розгрому Франції і анексії Ельзасу та Лотарингії він повинен був ставитися до неї, як до історичного ворога [12, 107].

На протязі двох десятиліть, з часу утворення Німецької імперії і до своєї відставки, Бісмарк вів напружену боротьбу в області зовнішньої політики. Він зумів створити навколо Німеччини велику і складну систему союзів і угрупувань, котрі були застраховані іншими комбінаціями, що мали більш важливе значення. Він прагнув застрахуватися і перестрахуватися в різноманітних ситуаціях, які так швидко виникали, як і розпадались. Бісмарк неодноразово стверджував, що після розгрому Франції і завершення об'єднання Німеччини він вважав імперію “перенасиченою” і більше не потребуючої війни. Французька реакція постійно висувала лозунги реваншу, щоб укріпити своє положення в середині країни. Зі свого боку канцлер, міг використати небезпеку реваншу, яка постійно загрожувала західним кордонам Німеччини, для консолідації встановленого режиму і для постійного посилення його основи - армії. В новоствореній імперії юнкерство зберегло своє значення, а буржуазія не претендувала всерйоз на владу. Вона разом з більшою частиною юнкерства підтримувала Бісмарка. З об'єднанням Німеччини вона отримала величезний внутрішній ринок.

Франкфуртський мир, підписаний між Німеччиною та Францією після закінчення війни, став основою зовнішньої політики Бісмаркової Німеччини. Канцлер прагнув увіковічнити цей мир, так як він закріплював за Німеччиною значні привілеї відносно Франції. Разом з тим мир, який став підсумком перемоги об'єднаної Німеччини над розгромленою Францією, ще більше загострив протиріччя, які й раніше існували між цими державами. Приєднання Ельзасу та Лотарингії до Німеччини ще більш поглибило прірву між новою імперією і її західною сусідкою [13, 113].

Таким чином, після Франкфуртського миру Бісмарк завжди міг бути впевненим в тому, що в особі Франції будь-який ворог Німеччини має потенційного союзника. Це ставило перед ним нове завдання: послабити внутрішні сили Франції і ізолювати її на міжнародній арені. Звідси його намагання запобігти можливості зближення реваншистських елементів Австрії та Франції. Звідси уже в більшій мірі його боротьба з католицизмом, який не лише приховував партикуляристські елементи в самій Німеччині, але і міг сприяти зближенню між антипрусськими елементами всередині Німеччини, з одного боку, австрійськими та французькими реваншистами - з іншого. Звідси випливають його спроби укріпити відносини з Росією. Прагнення до ізоляції Франції і привело Бісмарка до необхідності підтримувати добрі стосунки з царською Росією і габсбургською монархією. Такі були зовнішньополітичні результати здійсненої Бісмарком “революції згори”.

В своїх мемуарах Бісмарк розповідає, що в самий розпал кампанії протии Франції він був зайнятий укріпленням відносин з Росією та Австро-Угорщиною. Таким чином, він прагнув не допустити можливого повторення коаліції трьох держав: Росії, Австрії та Франції. Він розповідає про ще одну потаємну думку, якою був перейнятий уже тоді, - приєднати до майбутнього союзу монархічних держав і Італію.

До цього часу відноситься спроба Бісмарка до більш широкого політичного зближення з Англією, яке, варто відмітити, закінчилась невдачею. Англійський уряд відповів тим, що зайняв досить стриману позицію. Саме тоді ж Бісмарк заявив про те, що до тих пір, доки Англія не усвідомить, що свого єдиного і надійного союзника на континенті вона зможе знайти в особі Німеччини, добрі стосунки з Росією мають для Німеччини найбільшу цінність [14, 95].

Тоді Бісмарк висунув на перший план ідею спільності династичних інтересів трьох східноєвропейських монархій. На цій основі він створив союз трьох імператорів - німецького, російського та австрійського (1873 р.). Це була тимчасова комбінація, яку Бісмарк використовував для укріплення європейських позицій молодої Німецької імперії. В союзі трьох імператорів Бісмарк намагався забезпечити міжнародне становище Німеччини, яке склалося після Франкфуртського миру. Він прагнув використати не лише своє політичне зближення з обома імперіями, але і протиріччя між ними. Не в меншій мірі він намагався використати і більш значні протиріччя між Росією та Англією, які вже тоді проявилися на Близькому Сході і в Середній Азії. Покладаючи значні надії на Англію, він підтримував близькі відносини і з Росією, запевняючи її в відвертій дружбі [15, 13].

В той час дружба Росії потрібна була Бісмарку для того, щоб ізолювати Францію, яка достроково виплатила контрибуцію і приступила до зміцнення власної армії. Реакція, яка утвердилась у Франції після розгрому Паризької комуни, почала готуватися до реваншу. При такому становищі деякі впливові військові та політичні кола Німеччини, перш за все генеральний штаб, почали всерйоз думати про можливість нової, цього разу превентивної війни проти Франції. До цього спонукало прагнення знайти вихід із економічної кризи, яка охопила Німеччину. Бісмарк не залишився осторонь до подібних планів. Він вважав, що вибір моменту початку війни вкрай важливий для досягнення кінцевої перемоги. “Держава, схожа до Пруссії чи Німеччини, - стверджував Бісмарк, - може зазнати нападу з трьох чи чотирьох сторін, і тому буде закономірно, якщо при певних обставинах ця держава в найбільш вигідний для себе момент, випередивши ворога, сама почне проти нього воєнні дії” [1, 179].

Німецький уряд і генеральний штаб зовсім не збирались очікувати, доки реваншистські сили Франції будуть в змозі взяти ініціативу, військову та політичну, в свої руки. Вони вважали, що варто попередити напад і в відповідний час виступити першими.

Так “залізний канцлер” Німецької імперії вперше - і притому публічно - сформулював мілітаристську концепцію превентивної війни, концепцію, яка в подальшому повністю увійшла до ідеологічного арсеналу німецького імперіалізму.

Таким чином, весною 1875 року над Європою неочікувано, як важка хмара, знову нависла загроза війни.

Дипломатична підготовка превентивної війни проти Франції, проведена на самому початку 1875 року, не дала бажаних результатів. Бісмарк розумів, що, не заручившись нейтральною позицією Росії, генерал Мольтке не зможе здійснити свій другий переможний марш на Париж. Бісмарк зазнав невдачі через втручання Горчакова, він зрозумів, що у випадку війни із Францією Німеччина більше не зможе розраховувати на нейтралітет Росії. Найнеприємніше полягало в тому, що майже одночасно з Росією з цього приводу мало місце і дипломатичне втручання Англії. Таким чином, замість бажаної ізоляції Франції виявились симптоми можливої ізоляції Німеччини, у випадку, якщо вона спробує розпочати нову війну. Стало зрозуміло, що союз трьох імператорів - угрупування, на яке Бісмарк спробував спертися, - дало тріщину. “Союз трьох імператорів” проіснував до 1887 року, але початок розпаду союзу був закладений в 1875 році в зв'язку із ускладненнями, які виникли на Балканах через повстання в Боснії та Герцеговинi.

До кінця 70-х років, в зв'язку з посиленою боротьбою європейських держав за розподіл світу, міжнародна ситуація стала ще більш складною, відносини стали ще більш суперечливими, а політичних “турбот” у Бісмарка стало ще більше. Намагаючись по можливості придушити реваншистські тенденції у Франції, Бісмарк почав підтримувати активну колоніальну експансію французької буржуазії. Він знав, що на цьому шляху Франція зіткнеться з Англією (в Індокитаї, а головне - в Єгипті) і з Італією (в Тунісі). Але, разом з тим, він підтримував і Англію, і Італію як колоніальних супротивників Франції. Ще раніше він підштовхував до конфлікту на Близькому Сході Росію із габсбургською Австрією. Але тут він, не прагнув довести справу до війни. Він вважав, що взаємне суперництво цих держав між собою може нашкодити Німеччині. Він ніколи не сподівався, що Австрія в єдиноборстві з Росією вийде переможницею. Але він побоювався, що в разі перемоги Росії над Австрією Німечинна, в певній мірі, потрапить в залежне становище від своєї східної сусідки.

Тому він не бажав допустити поразки Австро-Угорщини. В ній він вбачав противагу Росії. Разом з тим він не відмовлявся у використанні і іншої противаги - Англії. В лавіруванні між усіма цими суперечливими інтересами найвпливовіших європейських держав, але при точному розрахунку своїх власних політичних інтересів, знаходився Бісмарк.

Бісмарк підписав в 1879 році союзний договір з Австро-Угорщиною, який гарантував військову допомогу на випадок війни з Росією. Зі свого боку Австро-Угорщина, надавала Німеччині допомогу на випадок війни з Росією, зобов'язувалась зберігати нейтралітет в разі війни із Францією [16, 208].

Отже, підводячи риску під вище сказаним, варто відмітити, що Бісмарк вперто прагнув відвернути загрозу війни з Росією, яка неминуче для Німеччини перетворилася б у війну на два фронти.

Послаблений “Союз трьох імператорів” в 1881 році був закріплений австро-російсько-німецьким договором про взаємний нейтралітет цих держав, якщо одна з них зазнає нападу четвертої, зокрема в разі нападу Англії на Росію чи Франції на Німеччину. Але сподівання на цей договір були занадто мізерними.

Домагаючись ізоляції Франції, Бісмарк заохочував Італію в конкуренції із Францією, її претензії на захоплений Францією Туніс і допомагав приглушити її претензії на Трієст і Трентіно, які належали Австро-Угорщині. Своїм основним супротивником Австро-Угорщина вважала не Італію, а Росію. Це дозволило Німеччині, Італії та Авсро-Угорщині в 1882 році підписати “Троїстий союз” терміном на п'ять років. Бісмарк знову отримав те, що йому було потрібно: зобов'язанність Італії підтримати Німеччину в разі нападу на неї Франції (на Австро-Угорщину схоже зобов'язання не поширювалось). Якщо б Франція напала на Італію, то їй повинні надати допомогу обидва союзника. Якби хтось із учасників договору став об'єктом агресії відразу двох великих держав, йому надавалась би військова допомога. Якби один із учасників договору сам напав на кого-небудь, йому забезпечувався б вигідний нейтралітет з боку обох партнерів. В особистих заявах підкреслювалось, що умови договору не повинні бути спрямованими проти Англії. В своїх мемуарах Бісмарк говорить, що “Троїстий союз - це стратегічна позиція, яка через небезпеку, яка загрожувала нам в момент його укладення, була розумною і при тодішніх обставинах такою, котру можливо досягти” [1, 230].

Бісмарк міг бути задоволений: він по можливості застрахував себе від загрози зі сторони Франції і перетворив Німеччину в центр системи союзів, яку потрібно підтримувати і, по можливості, навіть розширити.

На початку 80-х років Бісмарк став на шлях активної політики колоніальних завоювань. На цьому шляху його очікували серйозні політичні та дипломатичні ускладнення. Англія старанно слідкувала за колоніальною політикою молодої Німецької імперії і, як тільки могла, перешкоджала їй. Так проявилась перша іскра англо-німецького протиріччя на колоніальній арені. Бісмарк своєю твердою політикою по відношенню до Англії досяг порівняно багато. Якщо в 1885-86 рр. він змушений був згорнути свою політику колоніальних завоювань, то в значній мірі тому, що в Європі розгорнулись події, які могли втягнути Німеччину у війну на два фронти.

Як і в 1875 р., воєнна небезпека, на цей раз більш гостра та затяжна почала спадати.

Останні п'ять років перебування Бісмарка при владі були періодом його найбільшої дипломатичної активності. Згорнувши колоніальну політику Німеччини і врегулювавши деякі посталі на цьому ґрунті спірні питання, Бісмарк очистив шлях до покращення відносин із Англією. Разом з тим потрібно було продовжувати боротьбу за відвернення союзу між Росією та Францією, за покращення відносин з східною сусідкою. Але це було не так просто. Суперництво між Росією та Англією на Близькому Сході і, особливо в Середній Азії, поставило ці держави перед загрозою виникнення війни. Суперництво між Австро-Угорщиною і Росією на Балканах не зменшилось. Бісмаркова Німеччина підштовхувала царську Росію в обох напрямках, вважаючи, що це відволікатиме останню від європейських справ. В цій складній ситуації нагромаджених протиріч Бісмарк створив навколо Німеччини нову систему Бісмарк створив навколо Німеччини нову систему дипломатичних відносин. Але вона почала розпадатися ще в період відставки Бісмарка [18, 17].

В 1887 р. закінчився термін дії Троїстого союзу. Поновивши договір на новий термін, Бісмарк тим самим укріпив свої відносини з Австро-Угорщиною та Італією. Як і раніше, одне вістря цього союзу було направлене проти Росії, інше - проти Франції.

В 1887 р. розпався, не витримавши напору закріплених в ньому протиріч між Росією і Австро-Угорщиною, союз трьох імператорів. Царський уряд не хотів знову поновлювати термін договору, і Бісмарк, за спиною своєї союзниці, запропонував Росії підписати новий договір - двосторонній. Договір передбачав взаємний нейтралітет Росії і Німеччини, в разі якщо одна із держав буде втягнута у війну. Передбачено було, що договір втратить силу, у випадку якщо Росія нападе на Австро-Угорщину або якщо Німеччина нападе на Францію. В результаті положення було таке: союз з Італією застраховував Німеччину на випадок війни із Францією, союз з Австро-Угорщиною застраховував її на випадок війни з Росією. Тепер договором з Росією Бісмарк перестрахувався і з цього боку (“договір про перестраховку”). Але забігаючи наперед, варто відзначити, що баланс інтересів був настільки нестійким, що договір проіснував всього три роки.

В розрахунках Бісмарка важливе місце постійно займала Англія. В 1886 р. з аналогічною пропозицією до Бісмарка звернувся англійський міністр іноземних справ Розбері. Відхиляючись від такого союзу, сенс якого зводився лише до використання Німеччини проти Росії, Бісмарк, особливо в останні роки свого канцлерства, все ж таки шукав шляхи зближення з нею. До такого зближення з Англією його підштовхували не лише вимоги деяких впливових кіл великої німецької буржуазії, які вважали, що це полегшить доступ німецькій продукції на світові ринки. До зближення із Англією його підштовхували не лише неприязні стосунки із Францією, - до цього його підштовхувало загострення протиріч між Німеччиною і царською Росією. В інтересах прусського юнкерства Бісмарк продовжував підвищувати тарифи на хліб і тим самим встановив високий митний бар'єр для російського експорту. Зі свого боку, російський уряд вів гостру економічну боротьбу проти Німеччини в інтересах не лише російських поміщиків, але і російських фабрикантів, які вимагали відгородити внутрішній ринок від конкуренції німецьких товарів. З цією метою він безперестанно вводив високі забороняючи тарифи на товари німецького походження і розпочав бойкотувати німецькі порти. По суті між Росією та Німеччиною розгорталась безкомпромісна економічна війна. Це суперечило зовнішній політиці Бісмарка, який ставив за мету - відвернути справжню війну Німеччини з Росією. За словами Єрусалимського А. С. - бісмаркова система “перестраховки” була, таким чином, лише “складною дипломатичною конструкцією, побудованою на вибухонебезпечному ґрунті економічних конфліктів” [2 , 44].

В руках Бісмарка одним із знарядь покращення відносин з царською Росією виявились фінансові позики, які надавались німецькою біржею. Відкриваючи царському уряду доступ на німецький грошовий ринок, Бісмарк, тим самим, в деякій мірі затримував погіршення російсько-німецьких відносин. Позики, надані в середині вісімдесятих років, відіграли в цьому розумінні не останню роль. Одначе в 1887 р. Бісмарк вирішив закрити царському уряду подальший доступ на німецький грошовий ринок, сподіваючись, що такого роду тиск зробить тодішню Росію більш поступливою по відношенню до економічних вимог Німеччини. Але він прорахувався. Потребуючи грошей і дізнавшись, що двері берлінських банків перед ним закриті, царський уряд звернувся до французького грошового ринку. Це прискорило зближення між російським царизмом і французькою біржею. На горизонті європейської політики вимальовувались перші контури майбутнього франко-російського союзу.

В цих умовах на початку 1889 р. Бісмарк робить ще одну спробу більш тісного зближення із Англією. Він пропонує англійському прем'єру Солсбері підписати союз між Німеччиною та Англією. Формально вістря союзу планувалось спрямувати проти Франції. Бісмарк розраховував зближенням з Англією впливати на Росію і в разі невдачі прагнути застрахувати Німеччину союзом з Англією. Здійснити цей задум повністю не вдалося через відставку Бісмарка. Складні дипломатичні комбінації Бісмарка закінчилися невдачею. На протязі десяти років завдання прусської політики полягало в тому, щоб приєднати Англію до Троїстого союзу. Англія, яка звикла воювати руками інших, намагалась підштовхнути Німеччину на першу лінію вогню в боротьбі проти Росії. Але навіть йдучи на зближення з Англією, Бісмарк ніколи не хотів довести справу до війни між Німеччиною та Росією. [19, 14].

Так вся система бісмаркової політики, внутрішньої і зовнішньої, вступила в глибоку кризу. Він пише у своїх мемуарах: “Причини, через які моя політична совість не дозволяла мені піти у відставку, лежала в іншій площині, а саме - в зовнішній політиці, з точки зору як імперії, так і німецької політики Прусії. Довіра та авторитет, які я на протязі довголітньої служби отримав при іноземних і німецьких дворах, я не в змозі був передати іншим. З моєю відставкою цей капітал повинен був загинути для країни і для династії” [1, 50].

В 1890 р. Бісмарк отримав відставку і повинен був піти. Особиста неприязнь до нього молодого кайзера Вільгельма ІІ відіграла відому, але все ж порівняно другорядну роль. Бісмарк повинен був піти тому, що в умовах швидкого капіталістичного розвитку об'єднаної ним Німеччини, вже встигли вирости глибокі класові протиріччя між зростаючим робітничим класом і буржуазно-юнкерським блоком. Введені ним і існувавші на протязі 12 років виключні закони проти соціалістів, зрозуміло, ніяк не могли подолати ці протиріччя. Протиріччя серед правлячих класів Німеччини занадто оголились, і в своїй економічній політиці Бісмарк не зміг в повній мірі задовольнити прагнення щойно народженого фінансового капіталу до експансії на зовнішні ринки, до захоплення нових колоній [20, 9].

ВИСНОВОК

Бісмарк був великим дипломатом, реальним і тверезим політиком. Він зумів в області зовнішньої політики піднятися вище свого класу, зумів зрозуміти історичні завдання, які стояли тоді перед Німеччиною, і вирішив їх по-своєму, але на наступному етапі він не зміг засвоїти нові умови класових і міжнародних відносин, що склалися в період імперіалізму.

В цілому, дипломатію Бісмарка в 80-ті роки можна охарактеризувати наступним чином: в кінці своєї політичної кар'єри Бісмарк часто використовував складні, не гнучкі дипломатичні конструкції, які в більшості випадків виявились недостатньо ефективними в нових, динамічних політичних умовах.

В кінці дослідження, а саме курсової роботи, присвяченій історичній особистості канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка, необхідно зробити наступні основні висновки:

1. Отто фон Бісмарк здійснив досить вагомий вплив на розвиток Німеччини у другій половині ХІХ століття. Перш за все, роль Бісмарка полягає в тому, що під його безпосереднім керівництвом завершилось “залізом і кров'ю” об'єднання німецьких земель і на політичній карті Європи з'явилась нова впливова держава - Німецька імперія.


Подобные документы

  • Значення політичної діяльності Бісмарка в процесі об’єднання Німеччини та історія його діяльності. Основні риси дипломатії канцлера Бісмарка часів Німецької Імперії та її специфіка в період Прусських війн та договірна політика після об'єднання.

    курсовая работа [51,6 K], добавлен 09.07.2008

  • Початок політичної діяльності Бісмарка та його роль в утворенні Північно-німецького союзу. Загальна характеристика дипломатії Бісмарка на посаді міністра-президента та міністра іноземних справ Прусії. Австро-прусська війна, маневри та договори з Росією.

    биография [21,2 K], добавлен 09.07.2008

  • Становище німецьких земель напередодні утворення північно-німецького союзу та визначення ступеня протиріч між Австрією та Пруссією в питанні об'єднання земель. Роль Бісмарка в політичному процесі утворення німецької імперії та її політичний розвиток.

    реферат [42,1 K], добавлен 28.10.2010

  • Причини швидкої індустріалізації Німеччини після промислового перевороту. Прихід до влади О. Бісмарка - першого канцлера німецької імперії, особливості його політики. Війна 1866 р. як вирішальний крок на шляху досягнення національної єдності Німеччини.

    реферат [14,5 K], добавлен 27.02.2012

  • Процес зародження конфлікту між Бісмарком і Наполеоном III напередодні франко-прусської війни. Утворення міжнародних союзів після війни. Особливості освіти міжнародних спілок. Ставлення політики Бісмарка до Росії, його роль в історії Німеччини.

    реферат [57,8 K], добавлен 22.01.2012

  • Аналіз значення інституту вакфу в соціальній політиці. Проблема розбудови вакфів з приватних матеріальних джерел як одного з методів регулювання суспільного напруження в космополітичній імперії. Благодійна мета заснування вакфів в Османській імперії.

    статья [27,4 K], добавлен 06.09.2017

  • Падіння грецької могутності. Цар Філіпп II та його роль у посиленні Македонії. Засилля македонських правителів. Олександр Македонський, його віско та Східний похід. Утворення імперії Олександра Македонського. Опозиція східній політиці Олександра.

    реферат [17,9 K], добавлен 22.07.2008

  • Місце сената та імператора у системі державних органів Римської імперії в період принципату та монархії. Характеристика кримінально-судової системи суспільства. Дослідження статусу населення і розвитку цивільного законодавства в історії Римської імперії.

    курсовая работа [62,4 K], добавлен 06.04.2009

  • Необхідність проведення реформ адміністративно-політичного управління в Російській імперії. Селянська реформа 1861 р. в Російській імперії. Закономірність процесів модернізації у розвитку українських земель 60-70-х рр. XIX ст. Демократизм судової реформи.

    конспект урока [19,7 K], добавлен 24.04.2010

  • Передумови та причини появи декабризму як революційного явища. Європейський вплив на формування ідеологічних основ декабристського руху. Повстання декабристів та його результати. Наслідки руху декабристів для подальшого розвитку російської імперії.

    дипломная работа [1,7 M], добавлен 05.07.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.