Зовнішня політика Німеччини 1870-1890 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з теми:

Зовнішня політика Німеччини 1870-1890 рр.

Зміст

Вступ

1. Зовнішня політика Німеччини 1870-1890 рр.

1.1 Франко-прусські відносини

1.2 Освіта міжнародних спілок

2. Вплив Бісмарка на політику Німеччини

2.1 Ставлення політики Бісмарка до Росії

2.2 Роль Бісмарка в історії Німеччини

Висновок

Список літератури

ВСТУП

Звичайно князя Бісмарка зараховують до найзнаменитіших дипломатів новітнього часу і ставлять в один ряд з Талейраном і Меттернихом. І дійсно, своєю спритністю своїм умінням здобувати так звані дипломатичні перемоги, блиском своєї діяльності, резонансом, який вона викликала у всій Європі, князь Бісмарк безсумнівно заслужив таку ж гучну популярність, якою користувалися в першій половині минає століття Талейран і Меттерніх. Але діяльність колишнього німецького канцлера не обмежується однією дипломатичної областю. Називати Бісмарка тільки дипломатом - значить звужувати його значення. Він не тільки дипломат, але і державна людина в самому широкому значенні цього слова. Коли він почав брати діяльну участь у державних справах, Німеччина, як політичне ціле, існувала тільки по імені. У самій Пруссії значення королівської влади було сильно підірвано. Перед Бісмарком стояло завдання: по-перше, посилити і зміцнити королівську владу, по-друге, доставити Пруссії рішуча перевага в Німеччині і, по-третє, - злити всі німецькі держави для успішної внутрішньої державної діяльності і для захисту їхніх зовнішніх інтересів. Ця завдання була виконана блискучим чином протягом якихось двадцять років. Коли князь Бісмарк почав свою політичну діяльність, Німеччину уподібнювали «дурному Міхелю в нічному ковпаку і халаті з тридцятьма шістьма латками»; а менш ніж через чверть століття Європа вже мала справу з об'єднаним могутньою державою, голос якого користувався переважним впливом в раді держав.

Громадська думка не тільки в самій Німеччині, але і в інших державах приписує цей блискучий результат переважно колишньому німецькому імперському канцлеру. Таким чином, при оцінці діяльності князя Бісмарка не можна задовольнятися однією дипломатичної його діяльністю: треба мати на увазі і його роль самого впливового державного людини спершу в Пруссії, а потім і в Німецькій імперії. Це тим більше необхідно, що та дипломатична його діяльність перебуває в самій безпосередній залежності від головної події, з яким нерозривно пов'язане його ім'я. Об'єднання Німеччини визнається головною заслугою князя Бісмарка, і тому, викладаючи обставини його життя, ми повинні мати на увазі головним чином це подія. Вся його діяльність наводиться, як його прихильниками, так і противниками, в зв'язок з цим найбільшим подією міжнародного життя Європи другої половини закінчується століття, і звичайно відповідно ділять життя і діяльність князя Бісмарка на три періоди, з яких перший охоплює собою підготовчу діяльність до створення Німецької імперії, другий присвячений здійсненню цієї споконвічної мрії німецького народу, а третій - зміцненню досягнутого результату як у внутрішній, так і у зовнішньому житті держави. Таким чином, життя і діяльність князя Бісмарка набуває цілісний характер: з ранньої молодості до глибокої старості він був натхнений однією ідеєю, із залізною послідовністю домагався її здійснення і з чудовим мистецтвом досяг своєї мети. Такий легендарний князь Бісмарк; таким зображують його вдячні співвітчизники; такий поширений на нього погляд в інших державах.

Отто фон Бісмарк, якому вдалося об'єднати розрізнені німецькі землі в єдину Німецьку імперію, і в наш час залишається для багатьох німців зразком мудрого політика завдяки його особливій ролі в історії німецької державності.

Метою даної роботи є: дослідити зовнішньополітичне становище Німеччини за часів канцлерства Бісмарка.

У роботі були поставлені наступні завдання:

1) Простежити процес зародження конфлікту між Бісмарком і Наполеоном III на передодні франко-прусської війни;

2) Охарактеризувати утворення міжнародних союзів після франко-прусської війни;

3) Визначити роль Бісмарка в історії Німеччини.

За минуле століття випущено значну кількість найрізноманітнішої літератури, присвяченої Бісмарку. У даній роботі були використані наступні видання. В.В. Чубинський - Надежкін, автор єдиної в СРСР монографії про «залізного канцлера» розглядає діяльність Бісмарка так: «Тільки той, хто служить дійсно соціальному, культурному та моральному прогресу свого народу і всього людства, може досягти справжньої величі. Права претендувати на таке велич у вищому сенсі слова Бісмарк не має».

А так само не мале значення було приділено виданню німецьких письменників Хілльгрубера Андреаса і Берглара Петера. Вдань книзі докладно розповідається про життєвий шлях державного діяча на терені політики, війни і дипломатії. Історичні спостереження автора вдало доповнені уривками з листів і мемуарів Бісмарка, що відображають блискучий розум і неабиякі літературні здібності великого політика 3.

Так само були використана стаття В. Дегоева. У своїй статті «Росія і Бісмарк» 4 він розглядає відносини складалися між Росією і Німеччиною в період канцлерства Бісмарка. Він описує Бісмарка як видатного політика свого часу. Автор нарису пропонує поглянути на речі більш спокійно, не нехтуючи можливістю вникнути в мотиви і логіку кожної зі сторін. Він далекий від наміру відтворювати фактографічну картину. Автор впевнений в своєму праві віддати перевагу роздум констатації, загальне - приватному, вивчення історичного процесу - опису статичної сукупності фактів.

Ф.Ф. Павленков у своєму виданні докладно описує життя і діяльність князя Бісмарка. Написані в новому для того часу жанрі поетичної хроніки та історико-культурного дослідження, ці тексти зберігають донині інформаційну цінність. 5

1. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА НІМЕЧЧИНИ 1870 - 1890 РОКИ

1.1 Франко-прусські відносини

бісмарк наполеон прусський війна

Бісмарк після війни 1866 року настільки загострив конфлікт у внутрішній політиці між урядом і суспільством, що в результаті вийшло безвихідне становище. Вихід залишався один - вдатися до війни, створити у що б то не стало збройне зіткнення. Ніхто з Пруссією війни не шукав, найменше Франція.

Наполеон всіляко уникав війни. Ми не маємо можливості тут простежити всі фази сперечання, які призвели до франко-прусському поєдинку. Але досить буде зупинитися на головних моментах, щоб зрозуміти, якого викликає образу дій дотримувався Бісмарк. Негайно після закінчення війни 1866 року виникає люксембурзький питання, тобто Наполеон хоче винагородити себе за нейтралітет невеликою територіальною приростом, абсолютно нечутливим для Пруссії, тим більше, що Люксембург, як відомо, складався тоді в особистій унії з королем голландським, який погоджувався поступитися Франції цю країну за відоме грошову винагороду. Але Бісмарк противиться цій угоді. Справа, однак, улагоджується конференцією, яка, погодившись з міжнародним правом, залишає Люксембург за німецьким союзом і вимагає тільки зірвати фортеці і видалення прусських військ. Таким чином, Наполеон винагороди не отримує, і можна собі жваво уявити, яке велике було його розчарування. Він мріяв про рейнської кордоні, про Бельгію, і раптом не зміг отримати навіть Люксембургу. Але відразу після цього удару Бісмарк завдає Наполеону другий, в Шлезвігську питанні, тобто в питанні про відступлення Данії північних місцевостей Шлезвіга із суцільним датським населенням. Наполеон заступився за Данію, але Бісмарк йому рішуче відмовив. Це остаточно розкрило Наполеону очі. «Він побачив, з яким дипломатом він має справу, і переконався, що мирним шляхом він від Бісмарка нічого не отримає, що його династичні інтереси, які він ототожнював з інтересами Франції, найсильнішим чином постраждали від його необережної політики, тобто від довіри, яке він відчував до Пруссії і яке спонукало його дати Прусії можливість розгромити Австрію » 6. Якщо австрійські дипломати гучно заявляли, що вони подяки в політиці не визнають, то Бісмарк про це не говорив, але у своїх діях виявляв таку чорну невдячність, що в цьому відношенні перевершив навіть австрійських дипломатів. Наполеон зазнав у люксембурзькому і Шлезвігську питаннях те, що згодом довелося випробувати Росії на берлінському конгресі і в болгарському питанні. Зарозумілість Бісмарка вже після 1866 року досягла таких розмірів, що Наполеон змушений був відмовитися від будь-якого розрахунку на скільки-небудь уважне ставлення до своїх інтересів з боку Пруссії і звернутися до посилених озброєнь. Франція готувалася до війни. Вона приступила до реорганізації своєї армії, почала розробляти план військових дій, підтримувати ворогів Пруссії де тільки могла, шукати зближення з Австрією (зальцбургському побачення 1867 року).

Звичайно, для Бісмарка не могло бути таємницею все, що творилося у Франції. Треба думати, що, зважаючи на ці обставини, зважаючи на наближалась війни, він постарається згуртувати німецький народ, вступити в угоду з південно-германським державами, проявити більшу поміркованість у внутрішній політиці, послабити то невигідне враження, яке він справив своєю колишньою діяльністю. Насправді нічого такого не було, навпаки, Бісмарк чинить так, як ніби він поставив собі за мету посваритися з усіма. У рейхстазі він раз у раз порушує делікатні питання або розпалює пристрасті різними нетактіческімі зауваженнями. При перегляді кримінальної кодексу він наполягає на смертної кари там, де рейхстаг хоче її замінити більш м'якими покараннями, або «кидає в обличчя народним представникам, які проявили стільки патріотизму, докір, що вони заражені республіканським духом» 7. Великий герцог Баденський, пов'язаний близькими сімейними узами з прусським королівським будинком, пропонує вступити в північнонімецький союз. Бісмарк відкидає цю пропозицію, керуючись, мабуть, тим мотивом, що тоді об'єднувачем Німеччини буде визнаний не він один. По відношенню до скинутим з престолів королю ганноверскому і курфюрсту гессенського він дотримувався найкрутішого способу дій, хоча вони мали чимало прихильників вГермании: він конфіскує їх майно і на конфісковані суми засновує такий вкрай непопулярний фонд, як вельфскій, призначений переважно для організації офіціозної друку, то є ті печатку, яка протягом двадцяти з гаком років невпинно звеличували Бісмарка і проголошувала його геніальним з усіх державних людей.

Озброюючи таким чином всіх проти себе у межах самої Німеччини, він у той же час все сильніше дратують і Наполеона III. У початку 1869 року виник так званий гогенцоллернскій питання, тобто питання про кандидатуру принца Леопольда Гогенцоллернского на іспанський престол. Само собою зрозуміло, що Франція не могла поставитися байдуже до цієї кандидатури, особливо після тих поразок, які вже завдав Бісмарк французької дипломатії: виходило, що Франція не тільки не може розраховувати на територіальні винагороди за сприяння, надане нею Пруссії, не тільки повинна примиритися з виникненням могутньої держави на східній своєму кордоні, але до того ж ще їй загрожують з півдня вступом на іспанський престол члена прусської королівської сім'ї. Між тим Бісмарк у своїх бесідах з французьким послом Бенедетті відмовлявся тим, що «принц Леопольд користується повною свободою в своїх рішеннях і що він, мабуть, схильний прийняти іспанську корону, але що Бісмарк особисто йому не радить вирушати в таке небезпечне пригода, хоча це - справа самого принца » 8. Зрозуміло, яке враження повинні були зробити такі промови на французький уряд. Усім було відомо, що принц Леопольд, як член прусської королівської сім'ї, не зважиться на такий серйозний крок без дозволу короля. Тому було дуже зрозуміло, що французький уряд вбачав у цій кандидатурі ворожу дію з боку Пруссії. Сам король висловлювався в тому ж дусі, як і Бісмарк, тобто казав, що він принцові не радить приймати кандидатуру, але що формально зобов'язати себе, особливо щодо майбутнього, він не може. У цей час відбулося побачення короля прусського з імператором Олександром II в Емсі у присутності Бісмарка і російського посла в Берліні, пана Убри. Після цього побачення король прусський став ще рішучіше відмовлятися прийняти на себе будь-які було зобов'язання щодо кандидатури принца Гогенцоллернского на майбутній час, і коли французький посол Бенедетті проявив наполегливість у своїх домаганнях, йому відмовлено було в аудієнції. Таким чином, відбувся розрив між Францією і Пруссією.

Зважаючи на всі ці фактів не може бути ніяких сумнівів щодо питання, хто, власне, є істинним винуватцем війни 1870 року. Після здобутої над Австрією перемоги Бісмарк протягом чотирьох років постійно дратував Францію, і його схильність довести справу до розриву зростала в міру того, як він терпів невдачі у внутрішній політиці. Його образ дій не міг привести ні до чого іншого, як до сильного охолодження німців до ідеї про остаточну консолідації їх батьківщини під верховенством прусського короля. І ось Бісмарк вдруге ставить все на карту, викликає нову війну в розрахунку, що і на цей раз військове щастя не змінить прусському зброї. Настає вирішальний момент. Пруссія не впевнена в готовності південно-німецьку держав битися разом з нею проти Франції. Здавалося б, що уявному об'єднувача Німеччини, тобто Бісмарку, варто було б вступити в переговори з Баварією, Вюртембергом і Баденом, щоб заручитися їх союзом, але він добре усвідомлює, що його місія не може увінчатися успіхом, що йому, як представнику ідеї повного підпорядкування німецьких держав Пруссії, навряд чи вдасться схилити південно-німецькі держави до спільної боротьби. Об'єднувачем Німеччини в цей критичний момент виступає кронпринц Фрідріх-Вільгельм, пізніший імператор Фрідріх III, який визнає своїм «боргом подбати про розвиток державної і національного життя в ліберальному дусі» і що запрошує німців «вірити, що він далекий від думки втручатися в їхні внутрішні справи або позбавляти їх місцевої самобутності», і «дивитися на нього та на його дружину як на своїх людей, а не як на північнонімецьких узурпаторів», що проголошує, що він буде «монархом, який постане перед своїм народом чесно і без всяких, задніх думок, відданий конституційним установам».

Кронпринц Фрідріх-Вільгельм схилив у цей вирішальний момент південно-німецькі держави битися разом з Пруссією проти спільного ворога, він запевнив їх, що Пруссія під його владою не буде придушувати свободу і самостійність інших членів союзу німецьких держав, і йому повірили, бо він, на противагу Бісмарку, завжди вмів викликати до себе довіру всіх, з ким ні зіштовхувала його доля, бо він був натурою глибоко чесної і тому ще, що його державні прийоми були діаметрально протилежні тим, яких дотримувався Бісмарк. Німеччина зобов'язана перемогою над Францією звичайно, не дипломатам, а людям військовим, і на першому місці тут стоять знов-таки кронпринц Фрідріх-Вільгельм і Мольтке. Якщо останній проявив чудові стратегічні здібності, то майбутній імператор Фрідріх III зумів надихнути армію, виступити рішучим борцем за об'єднання Німеччини на підставі того єдино вірного принципу, що «він не знає відмінності між баварцем, баденцев та іншими жителями тридцяти трьох батьківщин» 10. Король Вільгельм мав рацію, коли під Парижем, вказавши на сина, заявив: «Ось хто нас сюди привів» 11. Про життя і діяльності Бісмарка під час війни ми маємо самі докладні і точні відомості. Це - щоденник одного з чиновників його похідної канцелярії, доктора Моріца Буша, що з'явився у світлі під заголовком: «Граф Бісмарк і його люди». Буш перебував у постійному спілкуванні з Бісмарком і належить до найгарячіших його прихильникам. Його книга з початку до кінця є хвалебним гімном на честь його начальника, і тим не менш важко було б, здається, навіть самому завзятому порицателей Бісмарка скласти книгу, більш для нього невигідну, остаточно його розвіює як людину і державного діяча. Загалом, виходить така картина, що Бісмарк переважно стурбований був тим, як би щільніше поїсти і краще випити. Страшне кровопролиття не справляє на нього жодного враження. Навпаки, він обурюється тим, що військове начальство занадто м'яко звертається з французами. Коли йому повідомляли, що війська спалили ту чи іншу село, він весело потирав руки, додаючи: «Ось це я хвалю». Він приходить в захват, коли йому повідомляють, що якийсь баварський солдатів запитує свого офіцера: «Як вчинити з селом: чи слід її спалити або помірно спустошити?». Але особливо вражає у щоденнику Буша, що в самі рішучі моменти розігрувалася трагедія, коли гинули десятки тисяч людей, Бісмарк був стурбований головним чином тим, як би щільніше поїсти, добути шампанського, причому він веде нескінченні гастрономічні бесіди, що перериваються тільки вигуками «треба розстріляти, повісити, спалити »та скаргами на те, що військові не повідомляють йому жодних відомостей про хід операцій. Під час знаменитої зустрічі з Наполеоном, коли той намагався вимовити найбільш вигідні умови для капітуляції Седана і, обурений вимогами, які пред'являв Бісмарк, заявив йому, що армія його віддасть перевагу підірвати фортецю і загинути, Бісмарк відповів: «Що ж, нехай собі злітають у повітря ». Такими «спритними» відповідями і дотепами наповнені два томи книги Буша, і в цьому відношенні завзятий прихильник Бісмарка спорудив йому дуже незавидний пам'ятник. Ще в іншому плані книга ця містить вказівки, досить характерні для Бісмарка. Одною з головних його турбот було постачати німецьку друк відомостями і міркуваннями з приводу подій, що відбувалися. Бували дні, коли він викликав Бушу до шести різних газетних статей, вступаючи в полеміку з різними думками. Майже кожен раз день починався з того, що Бісмарк пропонував написати ту або іншу статейку, рекомендував ілюстрованим газетам тиснути той чи інший портрет людей, до яких він особливо вподобав. Статейки, навіяні Бісмарком, друкувалися в найрізноманітніших органах, і, таким чином, він намагався керувати громадською думкою, особливо коли воно виявляло схильність поставитися поблажливіше, гуманніше до переможених французам. Само собою зрозуміло, що газети дорожили відомостями з театру військових дій, і до того ж отриманими з достовірних джерел. Але всім цим відомостями надавалася певна забарвлення у дусі тенденцій Бісмарка. Ось як писалася тоді історія, як суспільство навмисне вводилося в оману.

Незважаючи на свої військові здібності, кронпринц був ворогом війни і в 1870 році поклявся, що це буде його остання війна. Він був розташований вести кампанію по можливості гуманніше, і в його розпорядженнях це відчувається на кожному кроці. Навпаки, Бісмарк вимагав найкрутіших заходів, особливо під час облоги Парижа і проти так званих франтіреров. Його обурювало, що кронпринц схильний прийняти англійське пропозицію щодо пом'якшення долі мешканців обложеного Парижа. Зважаючи на все це кронпринц приховував від Бісмарка багато новин, побоюючись, що той, користуючись своїм впливом, в день відкриття загально-германського рейхстагана короля, буде наполягати на крутому вирішенні виникали питань. Бісмарк мстився йому тим, що, коли йому вдавалося де-небудь заволодіти хорошим приміщенням для себе і своєї канцелярії, він рішуче відмовлявся приділити кронпринцу частину цього приміщення і постійно скаржився королю на образ дій кронпринца. Таким чином, у раз приєднання південнонімецьку держав до німецького союзу, наслідком якого було проголошення Німецької імперії у Версальському палаці, обійшлося без Бісмарка. Цікаво і те обставина, що король Вільгельм і його радник Бісмарк сумнівалися, як приступити до цього рішучого кроку: вони відчували, що їх колишня політика не могла порушити симпатії до думки про остаточне об'єднання Німеччини, так що навіть не наважувалися запропонувати титул «імператора», вважали, що краще назвати короля прусського «герцогом» всіх німецьких государів. І в цьому питанні енергія кронпринца Фрідріха-Вільгельма подолала всі перешкоди. Його особа викликала безумовне довіру. Населення, натхнене отримані перемоги, шумно домагалося остаточного об'єднання Німеччини, а государі знали, що, зважаючи похилого віку короля Вільгельма, в більш-менш близькому майбутньому імператором німецьким зробиться кронпринц, погляди якого в багатьох відносинах, і то в корінних питаннях, діаметрально розходилися зі поглядами канцлера короля Вільгельма. Чи не Бісмарк, а кронпринц, популярність якого в той час досягла самих широких розмірів і особа якого вселяла всім довіру, був сполучною ланкою між німецькими государями. Тільки завдяки йому, проголошення Німецької імперії відбулося порівняно легко, попри всі перешкоди, створеним Бісмарком.

Наслідком війни для Бісмарка було зведення його в князівська гідність, нагородження значними грошовими сумами та перейменування його з союзного канцлера в імперський, відбулася 9 березня 1871 року.

1.2 Освіта міжнародних спілок

З 1871 р. засмучена Кримською війною європейська система не тільки не стабілізувалася, але ще більше втратила стійкість. Мало того, що вона ускладнилася новими елементами (Італія, Румунія, Греція) і вже одним цим стала незручною для управління; в ній з'явився яскраво виражений домінуючий елемент (Німеччина). І те й інше становило загрозу загальному миру. Банальна логіка примушувала Петербург до стратегії відновлення рівноваги сил, до якого завжди прагнув і Лондонський кабінет. Але не завжди збігалися погляди Росії і Англії на те, з ким і проти кого підтримувати рівновагу. Не було ніякої гарантії, що збіжаться вони і на цей раз, на тлі полухаотіческого ходу подій, зростаючої напруги, рівноправних коаліційних комбінацій. Здавалося, об'єктивна обстановка дозволяла Росії утвердитися в ролі арбітра між Німеччиною і Францією. Проте Петербург міг отримувати користь з подібного суддівства лише до загострення власних зовнішньополітичних проблем на континенті. Тобто - до тих пір, поки йому самому не знадобилися б чиїсь посередницькі послуги. А це вже ситуація, звужує свободу маневру. У цьому плані становище «блискуче ізольованою» і «рівновіддаленою» від континентальних держав Англії було більш вигідним. Її «ахіллесові п'яти» перебували за межами Європи.

Заплутана партія, що розгорталися на європейській «шахівниці», глибоко спантеличувала майже всіх гравців різноманіттям варіантів, ризикованих і спокусливих. Бути може, єдина людина точно знав, що йому робити, бо він прагнув не перемогти, а не програти, не придбати, а зберегти. Мова - про Бісмарка, для якого було очевидно: «зберегти об'єднану Німеччину в її нових кордонах аж ніяк не легше, ніж зробити її. А можливо, і важче. Раніше Пруссія брала участь у коаліціях, щоб стати Німеччиною, тепер Німеччина повинна була захищатися від коаліцій, щоб знову не перетворитися на Пруссію » 12. Реваншизм Франції, настороженість Росії і невдоволення Англії загрожували злитися в цілеспрямовану політику: колективно приборкати чергового претендента на гегемонію в Європі.

Відтепер Бісмарка турбувало одне - вибудувати таку міжнародну систему, яка виключала б освіту антинімецьких союзу. Він припускав участь Берліна у будь-якій комбінації європейських держав саме для того, щоб контролювати і гасити па корені небезпечні для Німеччини тенденції. Подібне завдання, неймовірно складна сама по собі, ставала майже нездійсненним через прагнення канцлера залишити поза цієї структури одну державу - Францію, швидко відходити від поразки. Але чим більше недосяжною виглядала мета, тим наполегливіше Бісмарк домагався її. Він взявся за справу у притаманному йому стилі, що поєднує несамовитість і прагматизм. Німецька імперія - велике дітище «залізного» канцлера - була для нього зіницею ока, заради якої він не збирався шкодувати чи щадити кого-небудь. Як вірного послідовника Макіавеллі, його мало хвилювало питання про «нематеріальних» цінностях, які можуть бути затребуваними для жертвопринесення, - ідеологія, історичні традиції, династичні зв'язки, дипломатичні зобов'язання, особисті смаки і симпатії. Він зовсім не жадав увічнювати Францію в образі ворога і напевно зрадів би можливості встановити з нею надійний світ, якби вона цього захотіла. Проте абсолютний практицизм підказував Бісмарку, що Париж в осяжному майбутньому ніколи не змириться з підсумками франко-прусської війни. Тому треба зробити так, щоб Франція вела політику реваншу в поодинці, а Німеччина протистояла їй, маючи на своєму боці нейтральну або - добре б! - Мовчазно співчуваючу Європу, якщо розраховувати на більше просто нереально. Бісмарк побоювався не агресії Франції (оскільки при цьому великим державам буде не з руки підтримувати її), а превентивного удару Німеччини, який може згуртувати проти неї Європу. Після 1871 року видатний розум і почуття задоволеності перетворили Бісмарка з мілітариста в одного з найбільш миролюбних західних лідерів, зовсім не тому, що пацифізм був органічною рисою його натури, а тому, що пацифізм став найбільш доцільним зброєю.

Після перемоги над Францією канцлер почав звивати павутину спілок, що мали для Німеччини в принципі оборонне значення. За задумом Бісмарка, всі нитки павутини мали сходитися в Берліні, в його руках. Нову систему він припускав забезпечити міцним ядром, на зразок того, чим був свого часу Священний союз. Останній, проте; охороняв загальний мир, як засіб забезпечення рівноваги і статус-кво для всієї Європи. Бісмарку ж потрібен світ тільки для захисту своєї країни. Канцлер заздалегідь підготував умови для запобігання ізоляції Німеччини. У 1863 р. він беззастережно підтримав Росію, не стомлюючись і пізніше переконувати її у своєму повному прихильність. У 1866 р. він допоміг італійцям придбати Венецію. Тоді ж у Австрії, що програла війну Пруссії, залишилося щось на зразок почуття вдячності Бісмарку, завдяки якому її поразка виявилося майже «турнірним», з мінімальним в тих обставинах матеріальним і моральним збитком для Відня.

Бісмарк гостро потребував стійкому геополітичному об'єднання в Європі, що перевищує за своєю сумарною мощі будь-який інший альянс. Ідеальними кандидатурами були Австро-Угорщина і Росія. Союз з першої гарантував панування в Серединної Європі. А дружба з Петербургом відкривала перспективи глобального переважання. Проблема, однак, полягала в тому, як пом'якшити російсько-австрійські суперечності па Балканах і уникнути зіткнення в цьому вибухонебезпечному регіоні. Існували й інші труднощі. Що залишалися поза цього передбачуваного об'єднання держави - насамперед Англія і Франція - не відчували ніякого захоплення від такої реорганізації Європи, яка має небезпеку відродженням Священного союзу. Вони були готові протидіяти планам Бісмарка і шукати контркомбінаціі, в тому числі із залученням Росії та Австро-Угорщини. Крім того, в Англії, де традиційно плекали ідею рівноваги, біля керма влади, після Пальмерстона, встали люди, які розуміли суть загальноєвропейських змін не гірше німецького канцлера. Все це дозволяло порівняти завдання Бісмарка з тим, що робить жонглер або еквілібрист. З однією суттєвою різницею - він ніколи не займався такого роду «фокусами», у нього не залишалося часу для тренування, і, нарешті, він піддавав величезному ризику не тільки себе, а й долю Німеччини.

Петербург, добре бачачи, куди перемістився дипломатичний центр Європи, відчував дедалі більшу стурбованість. Його не влаштовувала сама ідея чийогось панування на континенті, від якого Росія страждала двічі - при Карлі XII і Наполеона I. Що стосується власного панування, то на реставрацію його поки не вистачало сил. Та й, схоже, минули часи, коли в Європі могла беззастережно домінувати одна держава. Йшла в'язка позиційна боротьба на все більш мозаїчному полі. Кожен підбирав собі великих і малих союзників у відповідності зі своїми власними національними інтересами. Почасти усвідомлено, частково стихійно формувалася нова складна структура військово-політичної рівноваги. Посилювався вплив на цей процес позаєвропейських, колоніальних проблем. В атмосфері невизначеності і тривоги перед невідомим підвищилася роль експериментального, так би мовити творчого початку в міжнародній політиці. Кожного разу після великих потрясінь, відсували в тінь історії одні держави і виводили на світ інші, Європа повинна була вирішувати - що робити далі. Але, мабуть, ніколи раніше це питання не стояло так зловісно, хоча багато хто ще не відчували всього драматизму постала перед породами проблеми вибору.

На перший погляд, не було нічого фатального і нічого нового в тому, що піднеслася одна з держав. Адже здавна існувала банальна модель захід диктаторських намірів - створення адекватного противаги із зацікавлених держав. Так діяла Європа проти Іспанії, Священної Римської імперії, Франції, Росії. І все ж після 1871 р. в міжнародній кон'юнктурі вже помітні ознаки, що відрізняють її від зовні аналогічних ситуацій у минулому. Небувало зросли рівень військових технологій та швидкість армійської мобілізації, що різко підвищувало гостроту взаємних погроз і взаємної недовіри, породжувало фатальні спокуси. Можливість локалізації воєн і припинення їх з волі людей стрімко скорочувалася. Зменшувалися і шанси досягнути швидкої та рішучої перемоги над ворогом, витягти з неї потрібні результати, закріпити їх у відповідних дипломатичних договори і змусити інших визнати підсумки війни. Завдяки розпаду імперій і утворення незалежних держав відбувалося дроблення Європи. Збільшувалася загальна сума протистоять один одному інтересів. Слабкі гравці шукали допомоги сильних, щоб отримати набагато більше того, що вони мали або що їм належало «по справедливості». Їх турбували тільки власні цілі, навіть якщо заради них знадобилося б порушити європейський світ. Великі ж держави намагалися дотримуватися обережності у відносинах зі своїми новоспеченими побратимами і до пори до часу не давали втягувати себе в небезпечні авантюри.

Як відомо, поява в системі нових складових елементів ускладнює її управління та її передбачуваність. У кінцевому підсумку саме проблема контролю над деструктивними процесами об'єктивно була найбільш важливою для Європи - важливіше, ніж в 1815 р. Тоді цю проблему вирішили майже оптимально, бо політики розуміли її всім своїм єством. Тепер її скоріше відчували, ніж розуміли. А коли все ж таки намагалися її осмислити, то не так у контексті загальноєвропейського врегулювання, скільки з точки зору приватних переваг і гарантій для тієї чи іншої сторони. Державні діячі бисмарковская покоління були не дурніші своїх попередників, але стояли перед ними завдання вимагали більше, ніж просто розуму і просто волі. Перед лицем невідомого і тривожного майбутнього вони не без побоювання маневрували в межах наявних у них альтернатив, уникаючи пов'язувати себе чіткими довгостроковими зобов'язаннями на всі випадки життя. Вони вважали за краще відповідати на виклики часу, а не запобігати їм. Кожен з них окремо не був позбавлений благих намірів і здатності до компромісів, однак при наявності явних загроз миру і стабільності відсутня загальна - не важливо, з якою ідеологічною підкладкою, - концепція європейської безпеки. І в цьому вони безумовно поступалися учасникам Віденського конгресу. Спонтанне, невпорядкована розвиток подій змушувало політичних лідерів 70-80-х рр.. XIX ст. раз у раз покладатися на імпровізацію та інтуїцію з усіма їхніми плюсами і мінусами. А як тільки «велика гра» в Європі виходила за умовні рамки канонічних правил, перевагу над партнерами та суперниками чинився на стороні Бісмарка.

Німецький канцлер, проявивши небувалу моторність у досягненні мети, продемонстрував яскравий політичний талант. А доклавши після 1871 р. всі сили до збереження досягнутого, він виказав зрілу політичну мудрість. Зовсім не бентежачись, здавалося б, нереальною та одіозною в очах Заходу завданням, Бісмарк взявся за відтворення того, що не могло не асоціюватися зі Священним союзом - австро-російсько-німецького блоку. Поки Лондон, Париж, Петербург і Відень намагалися визначити розміри загрози, що виходила від нової Німеччини, Бісмарк зробив кілька блискучих ходів, щоб ці побоювання не втілилися в узгоджені дії. Рішучим пропозицією об'єднатися з Німеччиною на взаємовигідних засадах він вивів з табору своїх потенційних супротивників Росію і Австро-Угорщину. У результаті інтенсивних переговорів 1871-1873 рр.. та обмінів офіційними візитами між Берліном, Віднем і Петербургом було утворено Союз трьох імператорів, які декларували своїми цілями: збереження статус-кво в Європі; спільне врегулювання східного питання; співробітництво в приборканні революції. У принципі подібні установки відповідали інтересам усіх сторін.

Впадало в очі і схожість зі Священним союзом, втім - при найближчому розгляді - дуже відносне. Священний союз, як серцевина Віденської системи, незважаючи на свої недоліки, представляв собою інструмент забезпечення миру і стабільності для всієї Європи. Що стосується Союзу трьох імператорів, то він створювався як фундаменту інший, бісмаркової системи. Кінцевий сенс її полягав у тому, щоб звести захисний бар'єр навколо Німеччини, перш за все - проти Франції і тих, хто побажає допомогти їй. Такий підхід не гарантував колективної безпеки. Більше того - виключав її. Мабуть, залишиться назавжди нерозв'язним питання - а чи можливо було взагалі придумати для Європи щось порівнянне за ефективністю з Віденської системою в ситуації, коли після 1871 року в європейській геополітичній «тектоніці» утворився катастрофічний франко-німецький розлом, якого ще не знала Європа? Лише одна загальна тенденція піддавалася прогнозу: відтепер непримиренний антагонізм між німцями і французами стане джерелом накопичення найвищої напруги в міжнародних відносинах, з майже неминучою перспективою, що хтось стане на одну сторону, а хто-то на іншу.

Росія не збиралася прирікати себе на роль пасивного виконавця планів Бісмарка. Вона вступила до Союзу трьох імператорів з цілями, істотно відмінними від тих, які переслідував німецький канцлер, відкрито їх не декларуючи. Олександра II дійсно хвилювали проблеми статус-кво в Європі, компромісного рішення східного питання та запобігання революції. (Саме тому Бісмарк і проголосив їх як основу для партнерства.) І він мав намір чесно співпрацювати з Берліном і Віднем у цьому напрямку за умови, що його не позбавлять волі дій в угоду чиїмсь задумом. Проте Петербург рішуче відмовлявся тлумачити Союз так, як цього хотів Бісмарк - як засіб апті-французької політики. Хоча канцлер здогадувався про це, все ж таки він випробував чимале прикрість, коли його найгірші підозри підтвердилися, та ще й у вельми ризикованих для Німеччини обставинах.

У квітні 1875 р. Паризький кабінет попередив великі держави про підготовку Німеччиною превентивного удару проти Франції. З боку останньої це, швидше за все, була пробна куля, запущений, щоб з'ясувати реакцію Європи. Виникла ситуація військової тривоги, в якій Росія дала Берліну ясно зрозуміти, що «вона не допустить нової поразки Франції, і ніякої Союз трьох імператорів тут їй не перешкода» 13 Оскаженілий Бісмарку нічого не залишалося, як прийняти це попередження до відома. Його роздратування не було безпідставним, оскільки війни він не замишляв. Однак він міг тішитися тим, що військова тривога виявилася недаремним досвідом для Німеччини. Принаймні, тепер була точно відома позиція Росії, остаточно затвердила Бісмарка в одному важливому припущенні: Берлін вичерпав ліміт терпимості Петербурга до його експансіоністської політики в Європі, і відтепер продовження її загрожує об'єднанням Росії, Англії і. Франції. Поки німецьким канцлером залишалася людина, переслідуваний «кошмаром коаліцій», зберігалися реальні шанси уникнути великої війни.

Події 1875 дозволили Петербурзькому кабінету вперше за багато років взяти на себе арбітражну роль в Європі. Втім, цією перевагою він володів недовго. Чергове загострення східного питання зробило Росію настільки вразливою, що їй самій потрібні дипломатична допомога та посередницькі послуги Бісмарка.

Незадоволений Росією, він всіляко намагався дати їй відчути свою сильну руку. Уклавши в 1879 році союз з Австрією, він прагнув по черзі приєднати до цього союзу всі інші держави, не тяжіли ні до Франції, ні до Росії. Румунія, Сербія, Греція, Туреччина, Іспанія, Англія, Швеція і Норвегія прямо або побічно запрошувалися приєднатися до «лізі світу». Представники всіх цих держав здійснювали паломництво до Берліна, бажаючи по можливості дорожче продати свою дружбу німецькому імперському канцлеру. Роблячи вигляд, що він підтримує дружні відносини з Росією, він на ділі збирав проти неї всі доступні йому сили і, де не міг заручитися прямим союзом, намагався принаймні забезпечити за собою дружній нейтралітет. Вже в самому факті укладення цієї «ліги світу» містився прихований виклик за адресою Росії, тому що вона виставлялася державою, схильної вдатися до зброї. Російська дипломатія відповідала на весь цей похід Бісмарка мовчанням, бездіяльністю. Виник небезпечний болгарський криза, під час якого Російської дипломатії довелося мати справу із сполученими силами Австрії, Туреччини, Англії та Італії при цілком байдуже на вигляд щодо Німеччини. У той час як Росія позбавлялася плодів кровопролитної війни на Балканському півострові, Бісмарк продовжував повторювати свою стереотипну фразу про «кістках померанського гренадера» 14. Для всіх, однак, було очевидно, що якби він цієї фрази не повторював, якби він дав відчути, що в разі потреби Німеччина стане на бік Росії, то болгарська халепа розігралася б зовсім інакше. Росія і цього разу промовчала, як би мириться зі своєю невдачею в Болгарії. Але гра Бісмарка була надто вже очевидна. Пруссія продовжувала посилено озброюватися і, зажадавши від рейхстагу збільшення мирного складу армії на 40 тисяч осіб, слідом за тим внесла новий законопроект про ландвер і ландштурме, що збільшує чисельність німецької армії у воєнний час на 500 тисяч осіб. Одночасно йшли такі ж посилені озброєння і в Австро-Угорщині. За таких обставин відбувся приїзд імператора Олександра III в Берлін. До чого дійшов запал Бісмарка в цей момент, можна судити з такого факту. Побачення передував завзятий похід всіх німецьких офіціозних газет проти фінансів Росії: Росія виставлялася на краю банкрутства, німецьким капіталістам пропонувалося у що б то не стало звільнитися від російських паперів, які за два роки перед тим, під час афганської кризи, коли Бісмарк розраховував втягнути Росію в війну з Англією в Середній Азії, виставлялися його офіціозами і їм самим цінностями цілком солідними: мало того, перед самим приїздом імператора Олександра III в Берлін було заборона німецькому імперському банку видавати позики під російські папери; результатом ж всього цього було зниження Російського вексельного курсу до півгривні за рубль. Ось за таких обставин Бісмарк влаштував побачення з російським імператором. Аудієнція тривала півтори години. Бісмарку були пред'явлені підроблені документи, в яких укладалися вказівки на справжню роль, зіграну ним у болгарському питанні. Він задовольнився встановленням підробленості цих документів. Ось все, що відомо про який відбувся побаченні. Але слідом за тим з'явилася в «Російському інваліда» стаття, в якій заявлялося, що Росії «не страшні сили всієї ліги світу» 15. Це було перше офіційне визнання з російського боку гострого характеру міжнародної кризи. У відповідь на цю статтю князь Бісмарк виголосив у рейхстазі, захищаючи законопроект про збільшення німецької армії на 500 тисяч осіб, згадану вже мова, яку можна назвати його лебединою піснею. У цій промові він заявляв, що Німеччина може виставити «проти Франції і Росії по мільйону цілком навчених і чудово озброєних військ» і що вона «нікого, крім Бога, не боїться» 16.

25 січня (6 лютого) 1888 року Бісмарк виголосив свою грізну мова, а 26 лютого (9 березня) імператора Вільгельма I не стало. Для Бісмарка настали, як він сам висловився, «найважчі дні в його житті». Це щиросерде визнання вкрай характерно для з'ясування погляду Бісмарка на державну справу. Здавалося б, що найважчими днями для нього мали б бути ті моменти, коли Пруссії загрожувала війна з Австрією і Францією, коли вирішувалася доля Німецької імперії, а тепер Німеччина була об'єднана, серйозним небезпекам її єдність не піддавалося, смертельна хвороба Фрідріха III, як вона не була прикра в інших відносинах, найменше засмучувала самого Бісмарка, тому що погляди цього нещасного монарха діаметрально розходилися з поглядами Бісмарка, престолонаслідування було цілком забезпечене, - значить, все було порівняно благополучно, - і тим не менш, Бісмарк визнає стоденної царювання Фрідріха III «найважчими днями» у своєму житті. Всі могли очікувати, що Бісмарку доведеться вийти у відставку. Фрідріх III, коли був принцем і негайно по вступі на престол, незмінно заявляв про свій твердий намір керувати країною в строго конституційному дусі. Маніфест нового імператора був складений без участі канцлера, і йому офіційно пропонувалося тільки прийняти до відома та керівництва «ті начала, які імператором визначено». Бісмарк відчував, що кермо влади вислизають із його рук, і не особливо розраховував на сина Фрідріха III, який виявляв, незважаючи на свою молодість, велику рішучість. Недарма Бісмарк про нього говорив, що «він сам буде своїм канцлером». Хвороба Фрідріха III була надто серйозна, щоб він міг приступити до будь-яких рішучих урядовим заходам. Тим не менше в Німеччині повіяло новим духом. Все, однак, знали, що дні настільки симпатичного монарха полічені. Погляди зверталися на спадкоємця престолу, і той, мабуть, не мав наміру відступати від заповітів своєї справи і, між іншим, не хотів розлучатися і з Бісмарком. Ходили чутки про войовничості Вільгельма II, і знову-таки надзвичайно характерно для Бісмарка та обставина, що в цій войовничості молодого монарха громадську думку вбачав вірну гарантію того, що Бісмарк залишиться при владі. Але, як незабаром виявилося, чутки про войовничості Вільгельма II не виправдалися. Він зовсім не виявляв схильності продовжувати агресивну політику свого канцлера, що виразилася так яскраво у вигуку: «Ми, німці, нікого, крім Бога, не боїмося» 17 Негайно по вступі на престол молодий імператор спробував дати більш миролюбна напрям політиці німецького уряду. Подібно до свого батька, він заявив про твердий намір керувати країною конституційно, задовольнити справедливі вимоги робочого люду, усунути гостру кризу у відносинах з Росією.

Таким чином, між програмою нового монарха і програмою його канцлера виявилося суттєву розбіжність. Бісмарку довелося публічно визнати, що він новому імператору «не імпонує». Але по суті шанси канцлера були набагато гірше: він сам не віддавав собі звіту, що навіть при кращому бажанні імператора він міг залишити його при владі тільки в тому випадку, якщо Бісмарк визнає свою політику помилковою і разом з тим буде надалі набагато поступливішим. Дійсно, продовжувати політику німецького канцлера по відношенню до Росії означало довести справу до війни; продовжувати політику Бісмарка стосовно рейхстагу означало остаточно позбутися в ньому урядової більшості; продовжувати політику Бісмарка в сфері економічної означало завдати народному господарству непоправної шкоди, бо, незважаючи на митні збори, привезення перевищував вже відпустку на 800 мільйонів марок, відпускна торгівля Німеччини прийшла в явний занепад, а між тим привіз землеробських продуктів все посилювався, незважаючи на горезвісні хлібні мита; продовжувати політику Бісмарка по відношенню до соціалістів, також не було можливості.

Таким чином, відставка князя Бісмарка була зовсім не примхою імператора Вільгельма II, тяготившаяся нібито опікою свого канцлера: вона була неминуча внаслідок цілого ряду великих промахів, скоєних Бісмарком. Геніальність його представляється, отже, в дуже дивному світі. По всіх галузях управління він потрапив у глухі провулки, з яких не було виходу. Він посадив державний корабель на мілину, і потрібно було будь-що-будь обрати «новий курс», щоб не наскочити на підводний камінь і не потерпіти остаточного краху. Звичайно, «новий курс» міг бути обраний і за участю Бісмарка, але, зрозуміло, тільки в тому випадку, якщо б він визнав свої промахи з твердим наміром їх більше не повторювати. Але Бісмарк був далекий від подібного настрою, навпаки, він як і раніше був впевнений у непогрішності своїх поглядів: він не міг відмовитися від переконання, що він - найбільший державний людина свого часу і що відмовитися від його порад значить погубити Німеччину. 8 (20) березня 1890 його відставка була підписана імператором Вільгельмом II разом з виробництвом його в генерал-фельдмаршала і присвоєнням йому титулу герцога Лауенбургского.

2. ВПЛИВ Бісмарка на політику Німеччини

2.1 Ставлення політики Бісмарка до Росії

70-80-і рр.. XIX ст. вважаються епохою Бісмарка, що означає визнання його виключного впливу на хід європейських справ. Характер цього впливу відрізнявся і від наполеонівської «антисистеми» початку XIX ст., З провідною роллю Франції, і від Віденської системи, гарантом якої з 1815 р. по 1853 р. була Росія.

Панування Наполеона забезпечувалося створеної ним військово-політичної машиною експансії, швидко приходила в непридатність від зупинок та простоїв. Нескінченно підтримувати її в стані руху, тим більше перед обличчям зростаючого опору, виявилося неможливим.

Росія довго домінувала в Європі за допомогою більш міцною і більш збалансованої міжнародної інституції - європейського «концерту» і його серцевини - Священного союзу. Ця гіперструктура працювала завдяки оптимальному поєднанню в ній консервативно-ідеологічних і прагматичних почав. Не чужу часом гострих внутрішніх протиріч, її оберігало від розпаду та обставина, що «вона будувалася не для війни, а для світу - реалістичними на той момент засобами, на базі багатосторонніх переговорів, раціональних рішень і компромісів» 18. У ній не було ні партій, ні оскаженілих експансіоністів, а спорадичні спроби французьких реваншистів ефективно стримувалися колективними зусиллями. На відміну від свого попередника Наполеона 1, російські «жандарми» Європи Олександр I і Микола I прагнули не до завоювань, а до збереження стабільності на континенті, і тому їх арбітражна «диктатура» була відносно терпимою для всіх членів європейського співтовариства, а для Австрії і Пруссії - часом абсолютно незамінною. Протягом кількох десятиліть загальним ворогом правителів великих держав була не Росія, а Революція, боротьба з якою без допомоги Петербурга представлялася вкрай складним завданням. І все-таки в кінцевому підсумку саме гегемонія Росії об'єднала проти неї країни «кримської коаліції». Коли Європі захотілося радикальних змін, що коштували в її очах ризику і жертв, вона вирішила, що царизм вичерпав свою історичну роль охоронця спокою і перетворився на головну перешкоду на шляху соціально-політичного прогресу. До кінця 40-х рр.. XIX ст. в суспільній свідомості, завороженому мрією про світле майбутнє, немислимому без руйнування «темного» минулого і сьогодення, різко впав попит на принцип статус-кво. На перший план вийшла проблема реформ не тільки у внутрішньополітичній сфері, а й у міжнародних відносинах. Зокрема, малось на увазі відновити порушене Росією рівновагу сил, навіть якщо доведеться вдатися до зброї. Кримська система, задумана як спосіб підтримки «відновленого рівноваги», обернулася зовсім іншим результатом: спочатку реваншистська гегемонія Наполеона III на тлі разлаженной європейського «концерту», потім військово-політичне переважання Німеччини і торжество бісмаркової дипломатії.

Світоустрій за Бісмарком, спочатку породжене жагою змін, врешті-решт еволюціонувало в механізм їх запобігання. Те, в чому гостро потребувала об'єднує Німеччина, було вже не потрібно Німеччини об'єднаною. У розумінні цього складалося безспірне інтелектуальний і професійну перевагу Бісмарка над багатьма німецькими політиками. Консервативно-охоронна суть бисмарковская міжнародного порядку рішуче різних його з французьким пануванням часів Наполеона I, а жорстокий прагматизм цієї егоїстичної системи робив її схожою на російське панування часів Священного союзу з його полумессіанськими ідеалами.

Строго кажучи, реалізована Бісмарком схема німецької безпеки ґрунтувалася не па принципі балансу сил, а на дивовижної дипломатичної еквілібристики, успіх якої залежав від особистого таланту канцлера. Цей талант не дорого б коштував, якщо б він був нездатний усвідомити якийсь фундаментальний постулат. А саме: без Росії - союзною або хоча б нейтральною - благополуччя Німеччини недосяжно, оскільки німцям не з руки вирішувати свої проблеми на заході, невпинно озираючись на схід. Росія вже давно зайняла в європейській і світовій політиці абсолютно особливе місце, і, щоб втратити його, потрібно така кількість прорахунків, яке дуже важко було зробити фізично. Зазнавши, здавалося б, катастрофічної поразки в Кримській війні і «пішовши у себе», Росія залишилася великою державою, радикально впливала на хід європейської історії навіть проти своєї волі. Наполеон III в апогеї могутності та слави шукав союзу не з ким-небудь, а з Росією. А коли він піддався ілюзії про можливість обійтися без неї, Францію спіткала трагедія. Бісмарк вивчив цей урок на все життя і ніколи не повторив помилки французького імператора. Він був переконаний: Росія непереможна, тому не можна розтрачувати сили на божевільну мета війни з росіянами. Він не допустив створення антиросійської коаліції в період східного кризи 70-х рр.. XIX ст. І зробив це зовсім не з почуття вдячності за 1871 рік. Бісмарк підтримував Петербург і під час балканських подій 80-х рр.., «Прощаючи» його очевидні промахи. Навіть після того, як Росія фактично втратила Болгарію, канцлер не поспішав відгукуватися на прогерманські настрої софійського уряду. Тут теж не може бути мови ні про яких інших міркуваннях, крім суто практичних. Вони ж пояснюють послідовну наполегливість Бісмарка в питанні про укладання цілої серії партнерських угод з Росією, починаючи з Альвенслебенской конвенції 1863 р. і закінчуючи перестрахувального договору 1887 Головна запорука міцності сплетеної Бісмарком «союзної павутини» він бачив у трикутнику Берлін-Відень-Петербург, в якому російсько-німецькі відносини в кінцевому рахунку грали першорядну роль.

Марно гадати з приводу того, як довго вистояло б гігантська споруда Бісмарка, якби він в 90-і рр.. при владі. Але схоже все ж, що канцлер був єдиною людиною, примудрилися оберегти його від обвалу. Перш за все завдяки розумінню якоїсь «простий» істини: у будь-загальноєвропейської політичній архітектурі, що претендує на довговічність, повинен бути «російський» фундамент. У політиці здобуття дружби Росії розважливий Бісмарк переграв самовпевненого Наполеона III лише для того, щоб наступники французького імператора взяли реванш над наступниками «залізного» канцлера. Росії належала зовсім не пасивна роль у міжнародних відносинах 70-80-х рр.. XIX ст., Але її більша, ніж у інших країн самодостатність часто дозволяла їй віддавати ініціативу зближення більш зацікавленій стороні, без побоювання втратити вигідний момент і вигідну можливість. Мабуть, ця обставина кілька розбещувало Петербурзький кабінет, заважаючи йому приймати своєчасні, тим більше упереджують рішення. Втім, породжені подібної нерозторопністю помилки все одно не загрожували Росії, на відміну від інших європейських держав, таким збитком, який вона була б не в змозі пережити.