Після смерті Петра Великого у основі верховної влади часто лежало пряме порушення законного порядку (вступ на престол Єкатерини I, Анни Іоанівни, Єлизавети Петрівни, Катерини II). Верховна влада в Росії XVIII століття стала втрачати загальнонародний характер, звертаючись в станову монархію. Усунути свавілля управління і скасувати кріпацтво - це значило б повернути верховній владі колишнє, істинне її положення. Увага Олександр I, як і всього мислячого суспільства, звертається на ці два питання. Оскільки громадська думка була тоді майже винятково дворянським, то питанню про управління надано було більше уваги. Одні покладали надії на перетворення Сенату, пропонували зробити з нього "політичний" орган; інші йшли далі, проектуючи і реформу Сенату, і збори депутатів (проект Безбородко); треті мріяли про посилення в Росії аристократії, як знаряддя для обмеження самодержавства; четверті тлумачили про різні діючі тоді конституції.

Немало було і таких, які стояли за збереження самодержавної форми правління у всій її чистоті, пропонуючи обмежитися лише адміністративними реформами. Різні думки ці цілком ясно позначилися з приводу указу 5 червня 1801 року. Вважаючи законність як початкову крапку і кінцеву мету перетворень, Олександр I рахував себе нижче за закони: "бути вище їх, якби я міг, звичайно б не схотів, бо я не визнаю на землі справедливої влади, яка б не від закону закінчувалася". Тому після невдалого утворення Неодмінної (пізніше за Державний) Поради, поспішно проведеного 30 березня 1801 року, Олександр I хотів скоріше відновити Сенат у всіх його правах і обов'язках, розраховувавши зробити його надійним вартовим закону. Указ 5 червня 1801 року, визнаючий, що "применшення прав Сенату привело до ослаблення сили самого закону, всім управляти мусить", справив надзвичайно сильне враження в суспільстві: уряд заговорив про законність, суспільство - про політичну реформу. В докладі Сенату, складеному Завадовським, була намальована яскрава картина "Сенату поневолив", в якому "мовчати важко, говорити тяжкий було". Понад те, государю подано було немало окремих записок і думок про те, чим повинен бути Сенат. Ще при Павлові Олександр I з трьома друзями своїми складав проекти конституції; тепер в цьому ж майже складі він вирішив вивчити положення своєї держави і обговорити перетворення, що замишляються. Біля государя утворився тісний кружок осіб (В.П. Кочубей, П.Александр I Строганов, Н.Н. Новосильцев, Олександр I Олександр I Чарторійський).

Обличчя, його складаючі, належали до вищого суспільства, були виразниками аристократичних тенденцій; це були люди європейски утворені, виховані на освітній літературі XVIII століття, надзвичайно чесні, не домагалися для себе особисто ніяких реальних вигод, одушевлені бажанням працювати на користь батьківщини і, головне, незалежні, готові допомагати імператору тільки при дотриманні ним відомих умов. Негативними якостями цих чотирьох радників Олександр I були неповне знайомство з побутом і минулим Росії, недолік діловитості, невміння розібратися в подробицях. Співпраця їх була нетривала (1801 - 1806), і вина в цьому лежить не на Олександр I Вони дивилися на государя трохи звисока, знаходили його недосвідченим, м'яким і ледачим; їм здавалося, що, унаслідок м'якості характеру Олександр I, його потрібно поневолити, не втрачаючи часу, щоб інші не попередили їх. План їх полягав в повній реорганізації управління, реформі соціальної і - як завершення всього - даруванні Росії конституції, тобто законного визнання прав народу і гарантій нового політичного устрою. В план були введені також питання зовнішньої політики: князь Чарторійський погоджувався працювати тільки під умовою відновлення Польщі, і думка ця розділялася його друзями. Молоді друзі Олександр I не спокушали декілька нетерплячого государя думкою про швидке досягнення заповітної мети; навпаки, вони постійно підкреслювали, що дарування оновленого ладу можливе лише після вивчення положення Росії і, головне, після перетворень адміністративних і суспільних. Умовою, далі, вони ставили таємницю робіт, щоб суспільство і народ не хвилювалися; дещо наївно вони запевняли государя, що з доконаним крупним перетворенням, як з доконаним фактом, хочеш не хочеш примиряться всі.

Останнє, але головне, умова була те, щоб реформа дарувала государем як акт його цілком вільної волі. Друзі Олександр I знали, що їм доведеться зважати на Лагарпом; з свого боку, вони посилено висували Олександра I. Воронцова, до якого Олександр I відчував антипатію, і Мордвинова. Члени кружка у багатьох випадках проявляли бажання керувати Олександр I: так, вони настирливо вимагали відставки адмірала Кушельова, виражали своє здивування з приводу призначення казанським губернатором якогось Аплечєєва, міркували про те, скільки часу Олександр I пробути в Москві з нагоди коронації, прагнули узяти під свій нагляд зносин Олександр I з прусським королем, відмовляючи його від мемельского побачення і радячи взагалі бути обережним в листуванні з Фрідріхом-Вільгельмом. Коли відношення Олександр I до всіх цих спроб розширити владу кружка змінилося, недавні друзі його сталі озиватися про нього зовсім інакше: "Олександр - це сукупність слабкості, невірності, несправедливості, страху і необізнаності (non-sens)". А тим часом Олександр I, якщо хотів відновити загальнонародний характер державної влади, навряд чи мав право настільки підкорятися кружку своїх друзів; навряд чи і взагалі він мав право прийняти цілком їх програму і способи, ними запропоновані до її здійснення. Навряд чи і самі друзі Олександр I правильно ставили задачі неофіційного комітету; вони, звичайно, виявлялися вірними послідовниками раціональної філософії, що досить-таки зневажливо відносилася до народу; вони рахували потрібним предпослати перевлаштування країни політичним реформам, тоді як Олександр I хотів при вступі на престол неодмінно дати конституцію; відкладаючи її, вони тим самим робили менш можливим її здійснення, пропускали психологічний момент. Приймаючи на себе задачу повного перевлаштування Росії, вони безперечно брали задачу вище за свої сили. Вони розкидалися і обговорювали в неофіційному комітеті все: і зовнішню політику, і реформу Поради і Сенат, і введення міністерств і комітету міністрів, і про кріпацтво, і про дворянство, і про систему народної освіти (з 24 червня 1801 року по 9 листопаду 1803 року).

3. Міжнародні відносини

У відносини міжнародні Олександр I хотів внести ті ж одушевляючі його відчуття законності, любові і миру; він вірив у високу роль, що належить йому і його країні. Він не мав наміру розширювати володінь Росії; його мрією було стати на чолі людства, для його блага. Перший консул і Франція були найсерйознішою перешкодою до здійснення його мріянь.

З перших же днів Олександр I виступає як супротивник Наполеона, звичайно, дуже обережний. В спадок від батька йому дісталися дуже заплутані відносини: союз з Францією, війна з Англією, розривши з Австрією і майже готовий розрив з Пруссією. Положення це було настільки дивне і ненормальне, що навіть недавні вороги наші не дивилися на нього серйозно. Олександр I відразу проголосив початки невтручання Росії: Росія не потребує в союзах, їй не слід зв'язувати себе ніякими договорами; "особисто для себе, - говорив Олександр I, - мені нічого не потрібне, бажаю тільки сприяти спокою Європи". В той же час він наважувався "накласти узду на владолюбство Франції". З першим посланцем Бонапарта, Дюроком, Олександр I завів мову про королів неаполітанському і сардінському. Він не приховував від своїх співробітників, що лише обставини примушують його підтримувати поки з консулом мирні відносини.

Навіть у приватному житті своєї Олександр I був супротивником французького правителя; у міру того, як Бонапарт оточував себе все більшою помпою і розкішшю, реставруючи двір колишнього режиму, Олександр I красувався простотою побуту і обстановки настільки, що викликав не зовсім схвальне здивування своїх підданих. Зовнішня політика Олександр I протилежна звичайно реальній і вигідній для Росії політиці його бабці. Його часто засуджують за його перші дві війни проти Франції, але навряд чи це справедливо: російському уряду було дуже важко залишатися байдужим глядачем того, що тоді відбувалося в Європі. Олександр I, не чекаючи нападу Наполеона, сам виступив проти нього спочатку з Австрією, потім з Пруссією: в обох цих війнах Олександр I діяв згідно з реальними вигодами Росії, підготовлюючи її тріумф.

Абсолютно правильно він пов'язував війни з Наполеоном з польським питанням, і думка про те, що думку про такий зв'язок вселена йому князем Чарторійським, навряд чи справедливо. Відновлення самостійності Польщі було можливе: наслідки - Тільзітський мир - довели, що Олександр I передбачав цю можливість і бажав попередити відновлення Польщі ворогом Росії. По своєму положенню Польща могла бути і авангардом Росії в її боротьбі із західними сусідами і навпаки. Олександр I була потрібна Польща не для збільшення території Росії, а для того, щоб відняти у ворога Росії можливість мати союзника майже, що в самій Росії, тобто в західній Русі і Литві, де був такий сильний польський елемент.

До XIX століття процес збирання російської народності (окрім Галіциі) кінчився; об'єднуючись з Польщею, Росія виступала вже як старша і головна в сім'ї слов'янських народів. В XVII столітті це не було зроблено не тому, що цього не хотіли, а тому, що не могли. Вигоди Росії були добре злагоджені з принциповою стороною дій Олександра I. Досягти мети можна було різними шляхами. Коли Олександр I, до здивування і обурення багато кого, настояв на призначенні князя Олександр I Чарторійського міністром закордонних справ, він дав зрозуміти, що кладе дозвіл польського питання в основу всієї зовнішньої політики.

Побачення Олександр I з Фрідріхом-Вільгельмом III укріпило зв'язок між обома дворами. При таких відносинах Росії до Пруссії відбувся розрив з Францією, приводом для якого послужила страта герцога Енгиенського (1804), родича Олександр I, захопленого на Баденськой території. Запевняючи, що мета війни - незалежність держав Європи, що російський государ, володіючи величезною імперією, нічого не бажає, окрім користі своїх союзників, і починає війну не проти французького народу, Олександр I вступив в бій, щоб виконати, як він її розумів, обов'язок могутнього государя (grand souverain) і, разом з тим, дозволити польське питання.

Війна почалася, але Пруссія не приєднувалася до коаліції. Олександр I поїхав в Пулави, щоб підготувати польську громадську думку до проголошення його королем польським, а кн. П. Долгорукова послав домовитися з королем прусським про конвенцію щодо проходу російських військ через прусську територію. Коли Олександр I дізнався про це, він з Пулав проїхав не до Варшави, як раніше передбачалося, а до Берліна; тут він добився умовного приєднання Пруссії до коаліції, за що їй був обіцяний Ганновер; тоді ж в Потсдамі, біля гробниці Фрідріха Великого, Олександр I присягнувся у вічній дружбі королю Прусському і його будинку. Потім Олександр I поспішив до своєї армії. Є багато свідоцтв, що він і оточуючі його не сумнівалися в перемозі. Напередодні битви князь Долгоруков говорив з Наполеоном від імені Олександр I так, як ніби російські сили стояли на висотах Монмартра. Олександр I сам горів нетерпінням битися з Наполеоном.

Поразка російських і австрійських військ під Аустерліцем (20 листопаду 1805) була повна, коаліція була засмучена, Австрія поспішила укласти мир з Францією. Після Аустерліца Олександр I не відмовився від основних своїх переконань, але, одержавши бойове хрещення, став самостійніше, строго, підозріліше. Самолюбність його не могла не страждати: в такі осуджувані їм епохи Катерини і Павла російські війська брали тільки перемоги - а при ньому, у присутності нього, пануючи (чого не було з часу Петра Великого), війська були рішуче розбиті. Він шукав в душі виправдання і знайшов його - в оточуючих. Широко розповсюдилася легенда про підступний образ дії австрійців; навіть Єлизавета Олексіївна, що почерпала свої відомості з першоджерела, в листах до матері запевняє останню, що причина невдачі австрійці, не знаходить слів для їх осуду (lache, traitre, bete), запевняє навіть, що австрійці не тільки примусили голодувати російську армію, але і обернули зброю свою проти росіян! В тому ж дусі говорив в Берліні князь Долгоруков.

Окрім Австрії, в очах Олександр I були винуваті і російські генерали, особливо Кутузов, і члени неофіційного комітету: вони ввели государя в оману щодо сил Наполеона. Кружок неофіційного комітету розпався. Увага Олександр I цілком зосередилося на зовнішній політиці. Зовнішню політику він узяв безпосередньо в свої руки; при головних дворах Європи сталі час від часу бути особливі посланці його з важливими, секретними дорученнями; міністр закордонних справ не завжди був цілком обізнаний про істинні наміри Государя. Олександр I зважився продовжувати війну з Наполеоном, цього разу - в союзі з Пруссією. Марно князь Чарторійський енергійно повставав проти такого образу дій, передбачав загибель Росії від союзу з Пруссією, указував на необхідність для Росії придбання гирл Німану і Вісли, тобто якраз те, що згодом і Наполеон запропонував Олександру I.

Всі ці поради не переконали Олександра I, і князю Чарторійському залишилося тільки покинути пост міністра закордонних справ. В наступному 1807 році залишив пост міністра внутрішніх справ і Кочубей, а Новосильцев був вимушений виїхати від гніву государя до Відня. І Олександр I, і армія його, і суспільство російське були упевнені, що Аустерліцкий бій - прикре непорозуміння, що вимагає помсти.

Невдачі привели Росію до Тільзітському світу: Олександр I став союзником Наполеона, прийняв від нього Белостокську область з колишніх володінь Пруссії, зобов'язався приєднатися до континентальної системи; два нові союзника зобов'язалися діяти спільно; Наполеон вказав Олександр I на необхідність для Росії досягти природних меж - річки Торнео на півночі, Німану або навіть Вісли на заході і Дунаю або Балкан на півдні. Особливо важке враження справлене приєднанням Белостокської області, що відняла у государя, якому так недавно Олександр I дав клятву вірності. Таким чином, Олександр I ставав в ряди звичайних государів старого режиму, що прикривалися іноді ідеями, але на ділі захоплюючими здобич усюди, де тільки було можна.

Невеликий об'єм цього придбання підкреслював символічне значення його: Олександр I був привернутий до розкрадання Пруссії. Утворення герцогства Варшавського, з якого повинна була вирости Річ посполита, робило Тільзітській світ безумовно невигідним для російського уряду; Наполеон, і по свідомості самих французьких істориків, вносив цим руйнування у власну справу. Покійний історик Шильдер, привівши немало свідоцтв украй скептичного відношення Олександр I до Наполеона навіть в дні Тільзіта, схилявся, проте, до висновку, що Олександр I щиро зважився слідувати новій системі.

Тільзітській мир тому кульмінаційний пункт в житті Олександр I, незвичайний підйом його духовного розвитку, інше вже слідства, що витікали звідси при слабшаючому вже настрої. Особливо рельєфним стає його образ по порівнянню, з одного боку, з Наполеоном, з іншою - зі всім російським суспільством. Він постійно ставить Наполеону питання, коли ж і як обидва імператори діятимуть в Туреччині? У міру того, як Наполеон все більше заплутувався в Іспанії, Олександр I почав поводитися до нього з боязкими спочатку натяками про польські справи і на користь нещасного прусського короля. Російське суспільство не співчувало союзу з Наполеоном; государя жаліли, над ним сміялися, навіть базікали, ким би замінити його.

Вище суспільство не хотіло "знати" Саварі і Коленкура і навіть з цієї, чисто зовнішньої, сторони створювало багато клопотів государю. Оголошення війни Англії, дотримання континентальної системи згубно відображалося на Росії в економічних відносинах: скорочення вивозу хліба і лісу особливо чутливе було землевласникам, припиненням морської торгівлі обтяжувалося купецтво, подорожчання звичних вже товарів (кава, вино), що привозяться з Англії, упадок курсу і загальна дорожнеча пригноблювали стан, що служить. Государ і народ не розуміли один одного.

Не відмовляючись від своїх принципів, Олександр I визнав потрібним ввести строге і міцне управління. Військовим міністром замість Вязьмітінова був призначений граф Аракчєєв, вплив якого відразу став помітний на всьому управлінні; поза сумнівом, Олександр I поставив поряд з собою це "страховище престрашне" зважаючи на внутрішнє бродіння. Закордонні справи, більше номінально, були увірені Н.П. Румянцеву, одному з небагатьох прихильників союзу з Францією; кн. Олександр I Б. Куракін зайняв місце Кочубея. Хвилювання суспільства з приводу союзу з Наполеоном досягло апогею перед поїздкою государя в Ерфурт. Князь Чарторійський знову рахував себе має право давати Олександр I поради; більш сильне враження повинне було провести на Олександр I лист імператриці Марії Федорівни, що заклинала сина не їздити в Ерфурт, не "преклоняти добровільно чола свого, прикрашеного прекрасним з вінців, перед кумиром, проклятим теперішнім часом і грядущим поколіннями".

У Ерфурте (1808) Росія особливою конвенцією зобов'язалася сприяти видам Франції в Австрії, за що Наполеон визнавав приєднання Молдавії і Валахії до Росії; але вже тоді було помітно, що союз майже руйнується. До числа наслідків Тільзітського миру належало оголошення Росією війни Швеції (1808) і війна з Австрією (1809). Війна з Швецією кінчилася приєднанням до Росії по Фрідріхсгамському світу шведської Фінляндії. За Фрідріхсгамському договором король шведський відмовився назавжди від своїх прав у Фінляндії і визнав, що вона "полягатиме у власності і державному володінні Імперії Російської"; спроба шведських уповноважених внести в договір визначення прав і привілеїв фіннів відхилювала.

Таким чином Фрідріхсгамській договір забезпечив Росію від можливості зовнішнього втручання в російсько-фінляндські відносини. Ще раніше, ніж був укладений цей договір, Олександр I обіцяв населенню Фінляндії збереження старовинних його прав, управління, релігії; він особисто відкрив і закрив скликаний їм сейм в Борго, на якому підтвердив обіцянку збереження фінляндської конституції. Не підлягає сумніву, що населення Фінляндії після цього визначало свої відносини до Росії на підставі акту в Борго, і Олександр I у все своє життя жодного разу не показав, що вважає себе вільним від зобов'язань, даних в Борго.

Війни з Швецією Олександр I не хотів, вона була почата по вельми настирних вказівках Наполеона. Олександр I умовляв Густава IV Адольфа, одруженого на сестрі Єлизавети Олексіївни, вчорашнього союзника Росії, примиритися з Наполеоном, щоб уникнути неприємної і украй непопулярної війни; коли це не вдалося, Олександр I зробив все від нього що залежало, щоб не наслідувати Наполеону і не здаватися таким же хижаком, хоч би і мимоволі. Тому він прагнув додати приєднанню Фінляндії характер добровільного підкорення йому фіннів. В очах Олександр I це було удвічі вигідно: добровільне приєднання дозволяло Росії не побоюватися повстання знов завойованого краю, такого близького до столиці, а саме приєднання було важливе вже тому, що тодішня Росія не налічувала і 40 мільйонів жителів, а тим часом Олександр I готувався до війни з Наполеоном.

Знов вступивши в 1809 році в листування з Чарторийськім про відновлення Польщі і з'єднання її з Росією, Олександр I міг посилатися тепер на наочний приклад того, що країни, що ввійшли до складу Росії, можуть спокійно і щасливо розвиватися. Олександр I хотів, щоб у Фінляндії діяла конституція; він не бажав підпорядковувати Фінляндію російському управлінню і особисто викреслив ту статтю проекту положення, якою передбачалося зобов'язати генерал-губернатора зноситися з міністрами у справах Великого Князівства.

Ні в установі державної ради 1810 року, ні в установі міністерств немає і натяку, щоб туди повинні були або могли поступати фінляндські справи; Олександр I наказав докладати їх особисто йому, для чого згодом і була встановлена посада статс-секретаря по фінляндських справах і особлива комісія.

Вина Олександра I не в тому, що він дав Фінляндії, а в тому, що він не дав того ж Росії; цим він істотно порушив рівновагу між окремими частинами держави; поряд вільний народ, що діяв через своїх законних представників, і народ не вільний, ім'ям якого говорили і діяв дуже багато хто без всякого на те права.

У з'єднанні із знов придбаною Фінляндією Старої Фінляндії, тобто завоювань Петра Великого і Єлизавети Петрівни, Олександр I і його оточуючі бачили не відторгнення земель від Росії, а швидше простий перелік з одного генерал-губернаторського в інше.

У політиці Олександр I помітна відсутність правильного уявлення про "народність", властива майже всім вихованим на філософії XVIII століття. За верхнім шаром: у Фінляндії - шведами, в Прибалтійському краю - німцями, в Західній Русі - поляками, Олександр I не розрізняв власне народу: у Фінляндії - фіннів, в Прибалтиці - естів і латишів, в західних губерніях російського населення, і тому розуміння ним блага цих околиць було дуже поверхнево. Війну з Австрією (в 1809 році) Олександр I вів не серйозно, і Наполеон ясно бачив, як мало він може покладатися на Олександра I.

Втім, по Шенбруннському світу Росія одержала від Австрії Тарнопольську область, але до герцогства Варшавському від Австрії ж відійшла територія, в два рази велика. Маючи намір дати Росії ліберальні встановлення, Олександр I, в глушині свого кабінету, в довірчих бесідах із Сперанським, обдумував план загальної реформи, яка повинна була відновити Росію від палацу до останньої хатини. Сперанський "знайшов в розумі і серці государя віру в гідність людської природи, у високе її призначення, в закон загальної любові, яко єдине джерело буття, порядку, щастя, всього витонченого, високого". Сперанським і був вироблений "План загального утворення Росії".

У даний час представляється можливим встановити повну спадкоємність плану Сперанського по відношенню до задумів неофіційного комітету; це дозволяє вважати Олександр I в набагато більшому ступені автором плану, чим це представлялося раніше. Сперанський тільки розвивав, а іноді і просто повторював думки Олександра I.

Мета "Плану" та ж, що і раніше: ввести законність в російське життя; засоби ті ж - реорганізація суспільства і управління, дарування громадянам гарантій і закінчені політичні реформи. Тому і в плані взаємні відносини державної влади і нових політичних встановлень визначені ясно.

Недолік "Плану" той же, що і в проектах неофіційного комітету: незвичайні розміри задуманого перетворення, що припускає нову організацію станів, досконалу видозміну кріпосного стану, нове адміністративне розділення Росії, повне перевлаштування цивільних і судових встановлень Імперії і, на закінчення, політичну реформу. Представляючи свій план в жовтні 1809 року, Сперанський розраховував, що вже восени 1811 року Росія вступить в нове політичне буття.

З цього плану здійснено було дуже небагато що, та і те, що було здійснене, опинилося в старій обстановці зовсім не таким, яким було б в новій. Державна порада, перетворена з неодмінної поради, повинна була обговорювати закони до внесення їх в державну думу; на ділі державна порада утворила установу, в якій в останній інстанції розглядалися проекти законів і статутів.

Міністерства, в точному значенні цього слова, створені в Росії не реформою 1802 року, а Сперанським. Розподіл справ по окремих міністерствах і, головне, внутрішня організація міністерств проведені дуже точно і ясно, так що ці установи могли з літа 1811 року відразу правильно функціонувати на нових початках. Проводячи в життя одноосібне управління в адміністративних органах, укладач плану мав зважаючи на встановлення дійсної відповідальності міністрів перед державною думою; але оскільки остання не була здійснена, то в результаті вийшло лише, з одного боку, поліпшення урядового механізму, з іншою - ще більший проти 1802 року розвиток міністерського самовладдя. Складання зведення законів посувалося вперед поволі і неправильно.

Фінанси державні, засмучені тривалими війнами, передбачалося швидко поправити величезним випуском асигнацій; натомість в 1812 році наступила криза, і курс асигнацій впав з 50 копійок сріблом до 25, а місцями навіть до 20 - 19 копійок сріблом. Окремі заходи государя (укази 3 квітня і 6 серпня 1809 року) порушували в суспільстві сильне роздратування.

На початку 1812 року створилася надзвичайно напружена атмосфера. Все чогось чекали, чогось побоювалися; інстинктивний страх охопив як суспільство, так і народ. З 1811 року Олександр I став говорити своїй дружині після звичних відвідин 11 березня гробниці батька в Петропавловської фортеці: "десь цього дня ми будемо наступного року".

Страх перед Наполеоном, незадоволеність перетвореннями, чутка про грядущі реформи, робили суспільство і навіть державних людей дуже нервовими. Нещира зовнішня політика - а відкритої вона не могла бути - государя, офіційний язик того часу, далекий від об'єктивності, завжди все перебільшуючий, - все це створювало взаємне недовір'я і нерозуміння. До чого доходила загальна підозрілість, видно з того, що близькі до Олександр I люди указували йому на двір великої княгині Єкатерини Павлівни як на кубло інтриги; інші глибокодумно міркували, отчого Петро Георгійович, що народився в 1811 році, син принца Георгія Ольденбургського і великої княгині Катерини Павлівни, хрещений по лютеранському обряду, а не по православному, як би було слід згідно із законом, незадовго перед тим виданому.

Після закінчення війни з Австрією незгоди між супротивниками швидко росли; війна здавалася неминучою всім, скільки-небудь присвяченим в таємниці тодішніх відносин. Все зводилося, по суті, до одного капітального питання: кому з двох - Олександр I або Наполеону - повинна належати гегемонія в Європі. До Парижа, по думці Сперанського, відправився К.В. Нессельроде, тоді молода людина. Місія його була дуже лоскітлива: государ не цілком довіряв здібностям канцлера свого Румянцева і посла в Парижі, князя А.Б. Куракіна; для безпосередніх переговорів з Наполеоном був посланий Нессельроде.

У цілому ряду листів (з березня 1810 року по вересень 1811 року) Нессельроде незмінно указує на неминучість війни саме в 1812 році і настирливо радить якнайскоріше помиритися з Туреччиною, щоб мати вільні руки. Бажання Наполеона одружитися з сестрою Олександр I Анною Павлівною, майстерно відхилювало. Він одружувався на Марії-Луїзі, дочці імператора австрійського. В серпні 1811 року Наполеон вже зробив російському послу в Парижі сцену, яка з його сторони звичайно служила ознакою близького розриву.

Обидві сторони почали стягувати свої війська до межі. Олександр I надавав велике значення польської армії, припускаючи, що вона-то і дасть перевагу тій стороні, до якої приєднається; але спроба його привернути на свій бік поляків розбилася об холодні відповіді князя Олександр I Чарторійського. Щасливіше був Олександр I в стосунках з Швецією і Англією. Австрія і Пруссія приєдналися до Наполеона; Олександр I, втім, розраховував, що війська обох німецьких держав лише фіктивно діятимуть проти Росії. Найбільшим полегшенням для Олександр I було укладення миру з Портой (16 травня 1812), по якому Бессарабія по р. Лозину відходжувала до Росії.

4. Війна 1812 року