Голодомор в Люботині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Голодомор 1932-1933 років - найстрашніша сторінка в історії українського народу

Розділ 2. Голодомор 1932-1933 в Люботині

Висновок

Додатки

Список літератури та джерел

Вступ

Чому, запитаєте ви, я обрала саме тему: « Голодомор в Люботині»? По-перше - це найстрашніша трагедія,яка жива в пам`яті народу й до сьогодні. По-друге голодомор не обминув жодного міста і села в Україні,тому, я думаю,що цікаво знати, який стан голоду був не тільки в великих містах,а й у маленьких провінціях. Саме в даному аспекті полягає актуальність даного дослідження.

Українською катастрофою ХХ століття називає сучасна громадська думка голодомор 1932-1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за роки Першої світової та громадянської воєн.

В Україні стало можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року. І тільки через дев'ять років, 26 листопада 1998 року, Указом Президента України було встановлено День пам'яті жертв голодомору (кожна четверта субота листопада). У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор 1932-1933 років актом геноциду. Але це рішення пройшло з мінімальним результатом - 226 голосів. Генеральна Асамблея ООН 2003 року поширила заяву, у якій визнала Голодомор 1932-1933 років «національною трагедією українського народу». Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932-1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу, серед яких Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки. 4 листопада 2005 року Президент України В.А. Ющенко в Указі «Про вшанування жертв і постраждалих від голодоморів в Україні» назвав голодомори 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років геноцидом українського народу. За поданням Президента Верховна Рада України 28 листопада 2006 року ухвалила Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», у якому голодомор 1932-1933 років, відповідно до Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, кваліфіковано як акт геноциду українського народу (згідно зі ст. 2 Конвенції, під дефініцією «геноцид» мається на увазі «будь-яке з діянь, які вчиняються з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку»).

Об`єктом дослідження даної роботи є голодомор 1932-1933 років в Люботині.

Предметом дослідження є свідчення очевидців цього періоду.

Хронологічні рамки дослідження -- 1932-1933 роки.

Методи дослідження - метод системного спостереження, опису, пояснення, систематизації, аналізу.

Завдання моєї роботи :

1. Розкрити маловідомі сторінки історії нашого міста в роки Голодомору 1932-1933р.

2. Осмислити та дослідити свідчення очевидців цього періоду.

3. Зробити висновки та проаналізувати сторінки історії «Малої батьківщини».

Метою моєї роботи є дослідження періоду Голодомору 1932-1933р. в Люботині за допомогою краєзнавчих матеріалів, додаткової літератури, різних джерел.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання його основних положень та зібраного фактичного матеріалу при подальшому вивченні питань, а також використання його на уроках історії України та у позакласних заходах.

Науковою новизною цієї роботи є сучасність проблеми дослідження, намагання презентувати суб'єктивну думку на проблеми висвітлення історичних подій 1932-1933 років. У роботі представлені різносторонні думки свідків Голодомору в Люботині,за допомогою яких проведено аналіз та зроблено певні висновки.

Структура роботи -- визначається змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Дане дослідження складається із вступу, двох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Голодомор 1932-1933 років - найстрашніша сторінка в історії українського народу

На міському кладовищі

Височіє хрест.

Всіх він пам'ятників вище

Звівся до небес.

Розказати хоче небу

Про страшні часи.

Всім живим почути треба

Мертвих голоси…

…На селі жахливий голод,

Голосіння хор,

В хатах бродить лютий голод,

Плач, хвороба, мор.

Діти зграйкою стулились -

Мати помира.

Горя досита наїлась,

А ще ж не стара.

«Що ж робитимемо, мамо ?

Нас не покидай !

Що ж буде тепер з нами ?

«Не вмирай! Вставай!» Та шепоче їм матуся:

«Все для вас віддам,

В небі, дітоньки, діждуся,

Стріну вас я там !»

Діти матір не ховали -

Сили не було.

Мовчки смертоньки чекали -

Вимерло село…

То сичі тут скрізь тужили,

Вже не чутно й їх.

Мабуть, мати вже зустріла

Діточок своїх…

… На міському кладовищі

Височіє хрест.

Височіє наша пам'ять

До святих небес.

Упродовж 22 місяців українське село було соціальною резервацією, де функціонувала безжалісна карально - репресивна система, яка супроводжувалася катастрофічними втратами сільського населення ганебними для людини явищами канібалізму, фізичним покріпаченням великих груп людей, терором, голодомором, гулагівськими таборами, розкуркуленням, депортаціями.

Колективізація селянських господарств йшла рука об руку з розкуркуленням. Ідею «ліквідації куркульства як класу» Сталін уперше висунув 27 грудня 1929 року. Усі куркульські господарства поділялись на 3 категорії:

1.контрреволюційний актив, який вів активну антирадянську роботу, організовував терористичні акти і заколоти;

2.великі куркулі, які активно не виступали проти колективізації, вони виселялися з сім'ями у віддалені північні райони;

3 всі інші куркулі, хто не чинив будь-якого опору, їм надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

В Україні за роки колективізації було ліквідовано близько 200тисяч куркульських господарств, це 1,2 млн.чоловік сільського населення. На початку 1928р. в умовах надзвичайних заходів «кризи хлібозаготівель « Й.В.Сталін висунув лозунг суцільної колективізації. З самого початку колективізація розглядається як засіб для прискорення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, ліквідації заможного селянства - головного ворога радянської влади.

Страшного удару зазнала заможна частина селянства району. Ті, що потрапили під розкуркулювання, позбавлялися не лише виборчих прав, а й можливості вступити до колгоспу. У них повністю, або частково забиралося майно, засоби виробництва, худоба. Вони ставали жебраками, їх часто виганяли з рідної хати на вулицю. Чимало розкуркулених разом з дітьми були вислані на поселення до Уралу, в Сибір та Північні райони Сибіру. Багатьом господарям, що залишилися на місці, доводилося виконувати твердий план хлібозаготівлі. За його невиконання - суворе покарання: штраф адміністративним порядком у межах до п'ятикратного розміру вартості хліба, що його треба було здати, опис і продаж майна з торгів.

За даними істориків, протягом 1932-33 років жертвами голоду, що виник унаслідок адміністративних заходів радянської влади, в Україні, за різними оцінками, стали від 7 до 10 млн. людей. Це означає, що в ті трагічні роки Україна втратила від 10 до 25% свого населення, втрачаючи по 25 тисяч осіб за день, по тисячі - за годину, по 17 - щохвилини. Харківщина на початку 30-х років була однією з центральних зон голодоморного лиха. Не було в області жодного села чи містечка, котре не зазнало голодного жаху. Скільки жертв голоду мала Харківська область досі не встановлено. Відомо лише, що за три місяці 1933року тут померло 600 тисяч чоловік . Голодомор не обійшов стороною й Люботин.

Розділ 2. Голодомор 1932-1933 в Люботині

Багато люботинців працювало на заводах і фабриках Харкова,на залізниці, де одержували невеликий пайок. Цей пайок вони ділили між членами родини,що давало якусь примарну надію вижити. У цей період люди їли що завгодно,аби втихомирити муки голоду. А відібране зерно лежало горами,часто просто під охороною війсь НКВС.У книзі Роберта Конквеста «Жнива скорботи » є згадка і про наше місто: «Картоплю теж насипали буртами,начебто навмисне,щоб вона швидше згнила. Повідомлялося про кілька тисяч тонн картоплі,зваленої у купи у полі,поблизу Люботина,оточені колючим дротом. Коли картопля почала псуватися,її передали з картопляного тресту,але й надалі залишили в полі,аж поки її не можна було вже використовувати навіть як сировину для переробки на спирт». Діялося це поблизу Караванського спиртзаводу. Селяни,що вижили,йшли і їхали до Харкова,але міліція знімала їх з поїздів,затримувала на дорозі. Тоді вони в надії потрапити на поїзд залишалися біля вокзалу. Люди гинули, вимирали цілими сім'ями, а поруч стояли комори, церкви із позабиваними вікнами і дверима, в яких було засипано повно зерна. Хліб гнив у буртах на залізничних станціях, його переганяли на спирт, відправляли ешелонами за кордон. Порожніли вимерлі села, садиби заростали бур'янами, село залишалося віч-на-віч із голодною смертю.

Не оминуло це лихо і наше місто Люботин. Масової загибелі населення у нас не було, тому що багато моїх земляків працювало на заводах і фабриках м. Харкова, Караванському спиртзаводі, Південній залізниці і отримували невеликий пайок, який ділили між членами родини, що давало можливість вижити.

Через наше місто до Харкова їхало багато селян із навколишніх сіл, щоб влаштуватися на роботу, але за вказівками міліція затримувала цей потік людей, знімала з потягів, затримувала на дорогах. Нещасні масово зігрівалися на купах шлаку від паровозів. Поруч стояв вантажний вагон, в якому лежали пухлі люди від голоду, дорослі і діти. Померлих знімали з потягів біля станції Люботин, закопували в ями на залізничному цвинтарі.

Голодомор 1932-1933 років офіційно визнаний геноцидом українського народу, він був крайній ступень насильства над людиною, в якої було відібрано одну із основних життєвих потреб - їжу.

Віками Україну називали житницею Європи саме через плодючість і родючість її чорноземів, але найродючішою у світі земля стала могилою мільйонів.

Відходять у небуття очевидці того страхіття, але народна пам'ять про цей жахливий злочин не згасає, болем пронизує свідомість поколінь.

Поминаючи душі невинних людей, ми повинні зробити все можливе, щоб ніколи не повторився цей жах на нашій славній українській землі, співчуваємо тим, хто загинув у ці роки.

Та найкраще про цю подію свідчать очевидці:

Юрченко Ольга Олексіївна, 1915 р. н., м. Люботин. Я працювала в Управлінні Південної залізниці. Нас, тоді ще молодих, посилали збирати по Харкову пухлих дітей і зводити їх до спецприйомників.У Люботині померлих знімали з поїздів. Також збирали біля станції і закопували в ямах на залізничному кладовищі. Забирала померлих спеціальна команда. Часто брали й тих, хто ще ворушився.

Гиренко Дарія Свиридівна, 1916 р. н., м. Люботин. Біля станції Люботин, на купах теплого шлаку, лежали голодуючі. Збоку стояв обідраний вантажний вагон, у якому лежали мертві діти й пухлі дорослі (Їм не було де перебути ніч, а добиралися вони до Харкова). Знаю, що людей звозили до великої ями на старому кладовищі. Цю яму потім зрівняли з землею, і немає ніхреста, ні сліду.

Гусман Ірина Миколаївна, 1910 р. н., м. Люботин. Станція Люботин була розділена на приміщення I і 2 класу. У 2 класі сиділи й лежали селяни. Вранці ходила міліція і збирала тих, що померли за ніч. Весною стало дуже багато селян у Люботині. Ходили попід дворами, просили. Ми мололи жолуді і їли. Люди просили й жолудів, аби щось з'їсти. Їли картопляні лушпайки, добавляючи лободу. Батько працював у Харкові, одержував на місяць 2 кг борошна і 400 г хліба на день. Мати була позбавлена хлібної карточки, 6о, як було записано в довідці, «мае хату і льох». Вокзал Південний був переповнений селянами, лежали покотом у холодних залах на підлозі. Міліція їх виганяла, а вони знову заходили в інші двері: надворі були морози. Міліція тоді жила добре, і всі її боялися.
(Батьки Ірини Миколаївни перед революцією переховували Артема (Сергєєва) під виглядом студента. Тоді люди вірили більшовикам і часто допомагали їм. Якби хто знав, чнм це закінчиться, А вже в 33-му сили на збройний опір не лишилося, не було згуртованості: більшовики заздалегідь розділили селян, нацьковували одне на одного багатих і бідних, а тоді всіх виморили).

Спогади про голодомор словами очевидців з Люботина:

Ноженко Іван Степанович: Мої батьки були селянами. Вони померли від голоду злощасного 1933 року. Тоді померли, крім батька й матері, ще три мої сестри і два брати. Я сам став безпритульним і жебракував по всьому СРСР. Кілька фактів, що особливо врізались в мою пам'ять, я подаю в цьому короткому спогаді.

Весна 33 року… По всій Україні панує голод. Селяни кидають свої рідні хати і села. Вони пухлі від голоду, ідуть до великих міст з надією, що там зможуть дістати шматочок хліба і врятувати своє життя. Але в місті їх хапала міліція, вантажила на автомашини, вивозила за місто і скидала у провалля. Люди гинули у великій кількості.

У Харкові, тодішній столиці України, я бачив, як на Кілкій площі лежала пухла від голоду жінка. Її, живу, точили черви. По тротуарах проходили люди, клали їй по крихті хліба, але нещасна жінка його не їла, бо їй було вже близько до смерті. Вона плакала і просила лікарської допомоги, якої їй ніхто не надав. По всіх вулицях Харкова лежало багато померлих від голоду людей. Вони лежали під огорожами і над річкою Журавлівкою. У восьмому районі Харкова мене затримав міліціонер і привів до районного управління міліції, де мене посадили в тюремну камеру. Переночувавши там, я чекав вранці, як і всі в'язні, на пайок хліба, але його нам не дали. Камера була переповнена: всі були втомлені та голодні. Вранці ж випустили нас на повітря. У дворі стояв якийсь будинок із червоної цегли. Я подумав, що в ньому завантажують продукти для міліції і став заглядати до підвалу. Мені світило сонце, і я виразно бачив, що підвал був переповнений помордованими людьми - жінками і чоловіками. Старих серед них я не бачив: це були люди виключно молодого віку. Видно було, що вони помордовані не в підвалі: їх привезено сюди і скинуто через вікно без рам.

З тюрми восьмого району міліції мені якось вдалося вирватись. Тоді я залишив Харків і поїхав на Росію. Де я не був, всюди бачив моїх земляків-українців, голодних, пухлих, мертвих. На кожній російській станції валялись мертві українські селяни. Я не загинув тільки тому, що мені допоміг помічник начальника постачання збройового заводу в Харкові, за національністю єврей.

Глущенко Ульяна Денисівна 1912р.н.(Переказ доньки Тридуб Валентини Олександрівни)

У місті Люботині голод був не такий страшний, як в селах України, але мешканці нашого міста також дуже страждали. Багато люботинців працювали на залізниці та отримували пайок, який ділили між усіма членами родини. Це давало якусь надію вижити у цей складний час. Багато людей з навколишніх сіл тікали до міста Харкова в надії знайти там роботу і не вмерти з голоду. У той час Люботин уже був залізничним вузлом. Поїздами їхали цілі сім`ї. Міліція затримувала людей, знімала з поїздів.

Тогочасний вокзал був розташований де тепер знаходиться вулиця Гавенка. Померлих людей ховали біля вокзалу, де знаходилось старе кладовище. Кажуть, що навіть тепер знаходять кістки померлих.

Грищенко Евгенія Максимівна, 1927 р.н

Голодовку переживала в детском возрасте. Глазами шестилетнего ребенка смотрела на события тех лет. Голод настиг в селе Городище Сумской области.

Из рассказа Евгении Максимовны: Село почти вымерло в тот год. Умерли, за малым исключением, все соседи. Особенно тяжело было зимой. Люди пухли с голоду, кушать не было ничего. Остались в живых те, кто выехал из села поближе к городу. Бабушка, - говорит Евгения Максимовна, - поймала воробья, отвертела ему головку, ощипала и обжарила. Девочка очень больно перенесла смерть птички, долго плакала, но птичку, все-таки, съела. С тех пор всю свою жизнь кормит Евгения Максимовна птичек, покупает специально для них зерно. Вспоминая события тех лет, по щекам Евгении Максимовны текли слезы…

В Люботин переехала в 1948 году.

Клименко Василь Іванович, 1925 р.н.

Запомнилось то, что люди, обессиленные от хронического недоедания, падали прям на улице, особенно было тяжело тем, у кого были маленькие дети. Не пережил голодовку дедушка Василия Ивановича. Все запасы продуктов, все до нитки, было отобрано и вывезено спец.бригадами по заготовке сельхозпродукции. Ели все,что осталось: почки с деревьев, траву, коренья деревьев. Мерзлая картошка и свекла, по счастью найденная на поле, считалась деликатесом. Готовили затирухи, кушали желуди, ели собак и кошек.

Выжить помогло то, что отец устроился на работу в г. Харькове, ему стали давать паек. Месячная норма: 1кг пшена, немного хлеба и мерзлой картошки. На хуторе, где жил Василий Иванович, а это хутор Коверивка, Валковского р-на, умерло от голода 2/3 жителей.

В Люботине живет с 1959 года.

Подкопаєва Раїса Олександрівна, 1932 р.н

Голодные годы помнит из рассказов родителей. Огромной болью в сердце отзываются воспоминания тех лет. В семье было 7 детей, особенно тяжело было тем, у кого были маленькие дети. Самое сильное потрясение-ров, который показала мама. В этот ров свозили мертвых и тех, которые еще дышали, но уже не имели шансов на жизнь. Туда сваливали детей, женщин, стариков. Этот ров зарос травой и его обходят стороной.

Раиса Александровна жила в селе Водяное. В настоящее время живет в Люботине.

Барсукова Олександра Іванівна, 1917р.н.

Очень тяжелое время, голодное, - вспоминает Александра Ивановна. Жила в большой семье, было пятеро детей, мама, папа, бабушка, дедушка. Родители работали, держали корову, это было большое подспорье для семьи. На поле собирали мерзлую картошку, жарили оладьи прямо на плите. Хлеба не было, даже забыли его вкус. А те люди, у которых не было хозяйства, вымирали с голоду семьями.

Якименко Майя Павлівна, 1924 р.н.

8-летним ребенком была в то голодное время Майя Павловна. Жила в многодетной семье, было 4 детей. Кушали мерзлые овощи, варили затируху. Может немножко легче было потому, что помогала какими-то продуктами старшая сестра, которая была замужем за военнослужащим. Иногда они привозили мешок меленькой картошки или немного крупы. Воспоминания тяжелые о тех годах. По улицам города ходили голодные попрошайки, просили кушать, но дать им было нечего. Но даже голодным, которым удавалось раздобыть хоть какие-то крохи, один раз поев, умирали. Мертвых на санках вывозили в ямы.

Голтвянска Віра Дмитрівна, 1916 р.н.

В голодные годы Вере Дмитриевне исполнилось 17 лет. События тех лет нельзя вспомнить без слез, - говорит Вера Дмитриевна. Как страшный сон - подводы, груженные телами усопших, согнувшиеся люди от холода и голода. Кушали все то, что можно было найти на поле: мерзлую картошку, свеклу. Огуречный рассол заменял огурцы. Спасало то, что рядом был город. Работала на пивном заводе, получала на предприятии паек, скудные обеды.

Салтовець Олександр Макарович, 1924р.н

1932-1933гг прожил в Огульцах. Семью раскуркулили в 1932. Забрали все до крупицы. Чудом уцелел 1 мешок зерна, мама спрятала на печи, положила ребенка на мешок, а когда обыскивали дом, мама сказала, что на печи тифозный больной. Отец Александра Макаровича работал на предприятии в Харькове и получал карточки на хлеб. Этот хлеб был спасителем.

Саморохова Зоя Іванівна,1930 р.н.

Голод семья переживала в Люботине. О событиях того времени помнит из рассказов мамы: пища была однообразной, ели мерзлую картошку, крапиву, салат из кульбабы. Умерло много родственников от голода, а также соседей.

В настоящее время болеет, перенесла 4 инсульта.

Степаненко Марія Андріїна, 1911 р. н., м. Люботин. У роки голоду я була домашньою робітницею в одній сім'ї, разом із нею переїздила з Гребінки до Мерефи, Куп'янська, потім до Харкова. Це була сім'я латишів - більшовиків, що займали значні посади. Голоду я не зазнала, бо вони мене підтримували продуктами. Я для них одержувала в спецмагазині оселедці, сир, м'ясо та інші продукти, яких не було у вільному продажу: крім того, вони обідали на роботі в спеціальній їдальні.

Записав Гаркавенко А.М.

Найстрашнішою трагедією українського народу був голодомор 30-х років. Не оминуло це горе й Люботин.Багато люботинців працювало на заводах і фабриках Харкова, на залізниці, де одержували невеликий пайок. Цей пайок вони ділили між членами родини, що давало якусь примарну надію вижити. Тому масового вимирання селянства, як в інших районах України, в Люботині не було. Але у місті було багато селян з навколишніх сіл, які намагалися знайти продукти. У цей період люди їли що завгодно, аби втихомирити муки голоду. А відібране зерно лежало горами, часто просто неба, гнило, оточене дротом та під охраною військ НКВС. Селяни, щоб вижити, йшли і їхали до Харкова. Люботинська міліція, яка мала завдання затримувати цей потік, знімала їх з поїздів, затримувала на дорогах. Тоді вони, пухлі, розташовувалися біля вокзалу у надії якось потрапити на поїзд. Ходили по місту, жебракуючи Христа ради.

Мешканці селища Караван: Жителі свідчать про те, що Караванський спиртзавод, який функціонував на території селища, де працювало більшість населення, всіляко допомагав їм уникнути голоду, даючи зерно і якийсь провіант. Деякі жителі їздили до Харкова, щоб заробити якісь гроші чи продукти на залізниці.

У селищі Караван розкуркулили сім'ї Михайла Певного (сам він не дожив до цих часів) Олексія Кулика (мав куркульський наділ - 3 дес.), Єфросинії Сови, Пилипа Свинаря.

Єфросинія Сова мала капітальний цегляний масивний будинок німецького типу з півметровими стінами в товщину, який дістався їй від батьків, німецьких колоністів. Вона сама виростила 7 дітей, яле, як згадує її невістка, Єфросинію «крепко вышвырнули» із власного будинку, розпродали майно, а саму виселили за межі області. У 1931 р. старенька Єфросинія повернулася до Люботина і в 1942р. померла. Розкуркулили і сина Олександра, який працював машиністом паровоза в Люботині. У 30-ті рр.. у будинку Сови відкрили притулок для бездомних дітей.

Сова Олександр Васильович, 13.05.1890, с. Огульці Валківського району Харківської обл.. Помічник машиніста. Депо Ж/д Люботин. Син кулака. Грамотний. В 1930 році засуджений по ст. 177 на 5 років висилки та 5 років позбавлення виборчих прав, конфіскація майна.

Склад сім'ї: дружина Євдокія Федорівна, син Віктор,1920р, син Георгій, 1922р.

З матеріалів допитів Олександра Сови «Я син кулака, майно моїх батьків забрали в 1930 році, хату і всю присадибну землю, в ньому розмістили колгосп ім.. Ілліча, села Яловенкове Люботинського району. Земля теж відійшла в колгосп. Був під судом в 1930р.

за ображення судового виконавця під час виконання ним службових обов'язків і був засуджений до 5 років вільного вислання та 5 рокам позбавлення виборчих прав з конфіскацією всього майна, але по касації я був засуджений тільки до 1 тисячі рублів штрафу - більше засуджений не був.»

Із матеріалів допиту Люботинського відділку Робоче - селянської міліції Управління НКВС по Харківській області. « Під час слідства установлено, що Сова О.В. до революції мав до 30 га землі, цегляний завод та постійну рабсилу батраків до 20 чоловік.. В 1930 році був розкулачений. «Будучи враждебно настроен против существующего строя, вел среди колхозников контрреволюционную агитацию и, восхваляя старый капиталистический строй, говорил: с колхозов толку не будет, т.к. там уже люди голодные и настроены против колхоза, и колхоз распадется. Теперь народ мучится, а не живет. Раньше все можно было дешево купить, а теперь нет ничего, и все дорого. Советская власть ограбила и забрала все имущество. Пытаясь разложить колхоз, говорил, что «передовые люди колхоза - это есть гады. Все равно колхозы распадутся, и все, что у меня было отобрано, возвратится мне.» Считая преступление Совы А.В. вполне доказанным, постановил: дело по обвинению Совы А.В. представить на рассмотрение Особой тройки при НКВД по Харьковской области для заслушивания по 2 категориям.

Майно розкуркуленого Олексія Кулика розпродали, будівлі забрали до створеного в селі колгоспу Ілліча, а будинок перенесли до центру селища під гуртожиток Караванського спиртзаводу. Стоїть він і досі під №9.

Розпродали і майно Пилипа Свинаря, а його будинок перетворили в гуртожиток свинбази, яку організували на його подвір'ї .

Колгосп імені Ілліча було організовано на подвір'ї Певного. Все його майно, свинарник, господарчі будівлі, худобу, ставок конфісковано, а саму сім'ю виселено, і вона безслідно зникла.

З хутора Яловенкового виселили Нанова Дмитра Івановича, який « …своєю агітацією робить великий вплив на темну масу, має близькі стосунки з куркульством, під впливом яких зривав неодноразово загальні збори, великий скупник та продавець сільськогосподарчої продукції.

Жорсткий курс із застосуванням сили щодо селян викликав з боку останніх відчайдушний опір. Було все: і протиправні дії з боку партійних і державних органів, розорення не лише куркульських, середняцьких, а подекуди навіть незаможних господарств, і провокаційне розпалювання протистояння, ворожнечі на селі, і терористичні акти у відповідь.

20 листопада 1932 року Раднарком УРСР прийняв Постанову «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Ключовим серед нових репресивних заходів були пункти про дозвіл райвиконкомам передавати в рахунок хлібозаготівель всі створені в колгоспах натуральні фонди - насіннєвий, фуражний, продовольчий, запровадження «натуральних штрафів», повернення розданого під час жнив авансового хліба.

Тетерська Ніна Вікторівна, дочка очевидця Голодомору: Моя мати, Прозорова Марія Прокопівна, жила м. Свято горську Донецької області. У сім'ї було 5 дітей, Марія була найстаршою (1912 р.н..) Її батько працював на заводі у Луганську. Сім'я була матеріально забезпечена, дітей виховувала бабуся. Коли до них дійшла звістка про голодомор, вони усі були у відчаї. Але їх містечко було курортним і жах тих подій частково пройшов повз них. Рядові виконавці забирали у всіх зерно, овочі, худобу, у сусідів забрали корову . У сім'ї Марії також була корова, та вони встигли її сховати . Через їх містечко проходило багато людей. які від голоду, були ледь живі, пухлі . Вони тікали із своїх домівок у Донбас. Жахливо було дивитись на тих, які ледве переставляючи ноги, падали та гинули просто на очах. Монахи Свято горського монастиря та деякі сім'ї переховували біженців та допомагали їм їжею, яку встигли заховати. Сім'я Марії допомагала дітям біженців та сусідів молоком, періодично змінюючи місце схованки корови.. Їх сім'я не голодувала, тому коли біженці заходили до хати, мати ніколи не відмовляла у проханні переночувати і дати поїсти, навіть давала трохи їжі людям у дорогу.

Висновок

голодомор український геноцид люботин

У своїй роботі я розкрила маловідомі сторінки історії міста Люботина в роки Голодомору 1932-1933р., дослідила свідчення очевидців цього періоду та дійшла висновку, що Голодомор 1932-1933р.- це найстрашніша сторінка в історії українського народу.

Харківська область мала служити взірцем колективізації, їй ще досталася сумна доля стати центром голодомору в Україні.

Голодомор в Україні, спричинений насильницькою, форсованою колективізацією, вертикаль влади, якій населення України не бажало підкорятися, розкуркулення з виселенням сімей трударів - хліборобів до Сибіру, конфіскаційні хлібозаготівлі, вивезення зерна з України - все своїм результатом мало вимирання хліборобських сімей, сіл, хуторів. Голод було спровоковано, щоб тримати народ у страхові й покорі. За даними різних дослідників, масовий голодомор поглинув від 5,5 до 9 млн. людей. Замучені й загиблі від штучно створеного тоталітарною державою голодомору жертви заслуговують на людську пошану, пам'ять, Божу молитву, увічнення.

Голодне лихоліття 33-го - не просто історична минувшина, а незагойна фізична і духовна рана українського народу, яка жагучим болем пронизує пам'ять багатьох поколінь. Сьогодні треба говорити про минуле задля майбутнього, адже безпам'ять породжує бездуховність, котра наче ракова пухлина роз'їдає тіло й душу нації - перекреслює її історію, паплюжить традиції й руйнує соціокультурну самобутність народу. Українці, як історична нація, мають зберегти пам'ять про українських хліборобів, жертв цілеспрямованого державного терору.

За ті десятиліття, що минули після геноциду українського народу, виросло кілька нових поколінь, але пам'ять про ті дні живе у серцях і сьогодні. Змінювалось життя, змінювалась влада, але спомини залишилися непідкупними. Ця трагедія на віки залишиться у душах та серцях поколінь.

А ми повинні зберегти пам'ять давнини тому, що це історія нашого рідного краю та України.

Додаток№1

Газета «Люботинские известия»

Додаток№2

Додаток№3

Місто Золочев 1933р.

Додаток№4

Валки 30-і роки.

Додаток №5

Щоденники про голодомор

Додаток№6

Додаток №7

Голодуючі Харкова

Додаток№8

Жертви Голодомору

Додаток №9

Масові захоронення.

Додаток №10

Люботинський музей до Дня пам'яті жертв голодомору 1932-1933 рр.

Додаток №11

Мітинг-реквієм до Дня пам'яті жертв голодомору.

Додаток№12

Директор музею Каракаптан Л. М. розповіла дітям про 1932-1933 роки м. Люботин

Додаток№13.

Сова Олександр Васильович.

Література та джерела

1 Збірник «Найбільший злочин імперії». Матеріали науково-практичної конференції «Слобожанщина. Голодомор 1932-1933 років». Упорядник ЮРІЙ БАДЗЬО та ІВАН ЮЩУК Видавництво: Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім.Тараса Шевченка -К.,1993.

2.Конквест Р. Жнива скорботи: Рад. Колективізація і голодомор.-К.,-1993.

3.Матеріали краєзнавчого музею м. Люботина

4.Матеріали сайту Lubotin.org.ua

5. Матеріали сайту www.golodomor.org.ua

6. Стрілець В.В. Люботин. Історико-краєзнавчий нарис.-Х.,2002.

7.Пам'ять стукає в серце. 75роковинам Голодомору в Україні присвячується.-Спецвипуск інформаційного бюлетеня «Майдан». Люботинської МО «Наша Україна»

8.Причини голоду 1933р. в Україні.- Історія України №43(347),листопад,2003

Размещено на Allbest.ru