Індокитай у післявоєнний період

Після відходу японських гарнізонів із найбільших міст Французького Індокитаю (В'єтнам, Лаос, Камбоджа) впливові національні організації: В'єт-Мінь (Ліга незалежності В'єтнаму) і Лао-Іссара (Вільний Лаос) проголосили незалежність своїх країн.

2 вересня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ), а 12 жовтня цього ж року - незалежна держава народу лао - Патет Лао. Суверенні держави проіснували недовго. За рішенням союзників - переможців у другій світовій війні, для роззброєння у Французький Індокитай на північ від 16-ї паралелі були скеровані китайські війська, які у вересні зайняли Ханой, а на південь від цієї межі англійські війська, які окупували Сайгон. На початку 1946 р. китайські та англійські війська були замінені французькими. У Індокитаї відновився французький колоніальний режим. Національно-визвольні сили цього регіону розпочали рух опору.

У березні 1945 р. розгорнулося антияпонське повстання у Бірмі (сучасна М'янма). Повстання очолила Антифашистська ліга народної свободи, лідером якої був Аун Сан. У травні 1945 р. спільними зусиллями збройних сил ліги та Великобританії було звільнено від японців столицю Рангун, а незабаром і всю країну. Англійці не наважилися реставрувати колоніальні порядки в цій країні. На переговорах у Лондоні англійській уряд визнав право народів цієї країни на самовизначення. 4 січня 1948 р. Установчі збори Бірми проголосили народження нової держави - Республіки Бірманський Союз.

У лютому 1948 р. інша англійська колонія Цейлон (тепер Шрі-Ланка) домоглася статусу незалежного домініону у складі Британської Співдружності Націй.

Після визволення від японців американською армією Філіппінського архіпелагу 4 липня 1946 р. була проголошена суверенною державою Республика Філіппіни.

У березні 1949 р. Франція змушена була надати незалежність своїй колонії В'єтнаму. Незалежна Республіка В'єтнам отримала широке визнання у світі. Однак такий хід подій не влаштовував впливову національну силу - Компартію Індокитаю, яка не була представлена у структурах влади. З утворенням комуністичного Китаю ця партія отримала значну матеріальну і збройну допомогу соціалістичного табору. Індокитай став ареною збройного протистояння соціалістічного та капіталістичного світів.

У 1950 р. армія комуністів В'єтнаму повела наступ з району китайсько-в'єтнамського кордону. Був захоплений майже весь прилеглий до кордону з КНР район, у тому числі кілька міст. У цьому ж році СРСР та інші соціалістичні країни визнали ДРВ на чолі з президентом, засновником Компартії Індокитаю Хо Ші Міном.

У 1951 р. було створено Єдиний національно-визвольний фронт В'єтнаму, Лаосу і Камбоджі. В'єтнамські війська (формально-добровольці) брали участь у бойових операціях національних сил Лаосу та Камбоджі. Французькі військові підрозділи були втягнуті у бойові дії в індокитайських джунглях. Зростали втрати колоніальної армії, і це викликало занепокоєння французької громадськості. Вирішальною подією стала поразка 16-тисячного французького гарнізону північно-західної фортеці Дьєнб'єфу. Після 55-денних боїв весною 1954 р. французькі війська капітулювали.

Франції довелося піти на переговори з ДРВ. На женевській нараді міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, КНР, СРСР та США (квітень-липень 1954 р.) за участю делегацій країн Індокитаю були підписані угоди, за якими війна у цьому регіоні припинилась. За рік до наради, у 1953 р. Франція визнала незалежність Лаосу та Камбоджі.

Згідно Женевськими угодами територія В'єтнаму поділялася по 17-й паралелі: територія на північ від неї залишалася за ДРВ, на південь - за профранцузьким урядом Республіки В'єтнам. Возз'єднання обох країн мало відбутися у 1956 р. через проведення загальних виборів. Однак відразу ж після наради розпочалась гостра конфронтація між обома в'єтнамськими державами, яка на довгий час відклала цю подію.

Зі зброєю в руках довелося виборювати незалежність 150-мільйонному населенню Індонезії. У липні 1947 р. 120-тисячна добре оснащена голландська армія розпочала вторгнення у глибинні райони Яви та Суматри. Хоч республіканська армія чисельно переважала, однак погано озброєна та недосвідчена, вона не зуміла стримати наступ колоніальних військ.

На допомогу незалежній республіці прийшла світова громадськість. На другий тиждень після початку наступу Рада Безпеки ООН обговорила індонезійське питання і прийняла резолюцію, що закликали Нідерланди припинити воєнні дії і приступити до переговорів. Нідерланди виконали резолюцію Ради Безпеки.

У вересні 1948 р. загострилась внутріполітична обстановка у національних силах Індонезії. Комуністична партія Індонезії (КПІ) закликала населення скинути президента Сукарно. Заклик до повалення популярного у народі лідера ускладнив ситуацію. Прем'єр-міністр Республіки Індонезії Хатта дав наказ армії роззброїти загони комуністів. Скориставшись розпорошеністю національних сил, голландці розпочали другу колоніальну війну проти республіки. У грудні 1948 р. Сукарно і більшість членів індонезійського парламенту були заарештовані і вивезені з Яви. У країні розвернувся партизанський рух. Про його розмах свідчить те що майже вся Ява за винятком великих міст навесні 1949 р. контролювалась партизанами. У березні 1949 р. війська Республіки Індонезії перейшли у контрнаступ. Голландці змушені були випустити на волю індонезійських лідерів і розпочати з ними переговори. В результаті суверенітет республіки було відновлено й поширено на весь архіпелаг за винятком Західного Іріану (західна частина Нової Гвінеї), який залишався під управлінням Голландії. Однак з травня 1963 р. і ця територія ввійшла до складу Індонезії.

Післявоєнний розвиток Індонезії позначений ідеологічним впливом президента Сукарно, який був поборником створення цілісної держави у надзвичайно строкатій у національному і релігійному відношенні країні.

П'ять принципів Сукарно: віра в єдиного бога, націоналізм, гуманізм, соціальна справедливість, демократизм - лягли в основу його конкретної політичної діяльності. З середини 50-х років Сукарно почав здійснювати політику так званої керованої демократії. Він вміло маневрував між основними політичними угрупуваннями, широко використовував популістські гасла, закликав до боротьби з імперіалістами Заходу.

У 1960 р. в Індонезії запанував одноосібний авторитарний режим президента; він ліквідував парламентську систему, обмежив діяльність всіх партій рамками державної політики, призупинив чинність конституції.

На початку 60-х років центральним політичним питанням країни стала боротьба проти створення на її кордонах Федерації Малайзії з колишніх англійських колоній - Малайї, Сінгапура, Сабаха, Саравака і Брунея. Проти створення Федерації виступили і Філіппіни, які висунули претензії на територію султанату Сабах.

16 вересня 1963 р. у Куала-Лумпурі було проголошено нову державу - Федерацію Малайзію, а наступного дня вчинено збройний напад на малазійське посольство у Джакарті. Дипломатичні відносини молодої країни з Індонезією, а також з Філіппінами були розірвані.

На знак протесту проти вступу Малайзії до ООН у січні 1965 р. Індонезія вийшла з цієї впливової організації. Сукарно оголосив курс на війну. У самій Федерації загострились економічні суперечності між Малайєю та Сінгапуром. У серпні 1965 р. Сінгапур залишив Федерацію і став самостійною державою.

Антималайзійська кампанія виснажувала економічні і політичні ресурси Індонезії. У прикордонних районах відбувались збройні сутички. Погіршення життєвого рівня та загальнополітичної ситуації викликали невдоволення народів Індонезії. У країні назрівала політична криза, супротивними сторонами у якій виступали компартія та армія.

На початку 1965 р. відбулось зближення між Сукарно та Мао Цзедуном. Пекінське керівництво заохочувало непримиренність президента Сукарно до країн Заходу. Індонезія в умовах конфронтації з Малайзією робила ставку на китайську військову допомогу.

За цих обставин керівництво КПІ почало наполягати на створенні президентом Сукарно п'ятого виду збройних сил - народного ополчення, поряд із сухопутною армією, авіацією, флотом та поліцією. Армійський генералітет справедливо розцінив цю ідею як підрив монополії армії на зброю, останній аргумент у політичній суперечці. Хвороба президента влітку 1965 р. прискорила політичну кризу.

Політбюро ЦК КПІ розпочало підготовку до збройного повстання в Індонезії. Комуністи за роки незалежності проникли у всі структури влади, у тому числі в армію. Особисто голові ЦК КПІ Айдітові підлягало Спеціальне бюро по роботі у збройних силах. Діяльність його була досить ефективною; майже половина командирів батальйонів на Яві були людьми КПІ. Із семи помічників начальника штабу Джакартського воєнного округу троє були ставлениками комуністів.

Протягом вересня 1965 р. сформувались керівні органи заколоту на чолі з Айдітом. Передбачалось заарештувати і розстріляти генералітет, захопити стратегічні об'єкти столиці. Увечері 30 вересня 1965 р. компартія розпочала збройний виступ. Він отримав назву "Рух 30 вересня". У цей день збройні загони комуністів захопили ряд генералів та розстріляли їх на місці. Наступного дня головнокомандувач військово-повітряних сил приєднався до "Руху". Президент Сукарно ухилився від оцінки подій. Здавалося, "Рух 30 вересня" переміг. Однак у вирішальний момент на політичну арену вийшов герой національно-визвольної боротьби генерал Сухарто, командуючий Стратегічним резервом армії. Сухарто прийняв командування сухопутною армією і повів рішучий наступ на бази заколотників. Через кілька днів господарем становища у країні стала армія командуванням Сухарто.

Військові повністю розгромили компартію. Лише протягом листопада були розстріляні тисячі членів КПІ. У березні 1966 р. компартія була поставлена поза законом. Законом заборонено пропаганду марксистсько-ленінської ідеології. Розслідування комуністичного заколоту призвело до усунення у 1967 р. президента Сукарно від влади. Військові звинуватили його у бездіяльності під час подій вересня 1965 р. Президентом Індонезії став Сухарто.

У політичному житті країни відбулися суттєві зміни. Армія підтримала політичне об'єднання Голкар (організація функціональних груп), до якого входить понад 200 різних товариств і спілок. На виборах до парламенту, проведених військовими у 1971 р., Голкар виборов більшість депутатських мандатів. У 1973 р., після злиття декількох партій виникли впливові опозиційні угрупування - Партія єдності та розвитку і Демократична партія.

У галузі економіки президент Сухарто вдався до заохочення іноземних інвестицій у промисловість. Зі середини 60-х років стрімко зросли показники видобутку нафти, природного газу. Виникла навіть загроза однобічного розвитку економіки. Уряд опрацював комплекс заходів по стимулюванню "ненафтового сектора". З 70-х років особливо помітно розвивається гірничо-видобувна промисловість. У країні збудовані великі олово- та мідноплавильні комбінати, заводи по випуску алюмінієвого прокату та металообробці.

З середини 80-х років в Індонезії утримуються досить високі темпи економічного розвитку. Країна гармонійно увійшла до міжнародного ринку.

Пріоритетне місце у зовнішній політиці займають стосунки з країнами Південно-Східної Азії. Індонезія активно виступає за нормалізацію відносин та співробітництво всіх країн регіону.

Американо-в'єтнамська війна надзвичайно загострила становище в регіоні. Вона стала головною подією міжнародного життя кінця 60-х - початку 70-х років.

Після підписання Женевських угод дві в'єтнамські держави не зробили кроків для возз'єднання. Більш того, ДРВ обрала шлях збройного приєднання Півдня країни. У грудні 1960 р. згідно з рішенням з'їзду комуністів ДРВ був утворений Національний фронт визволення Південного В'єтнаму. На південь "стежкою Хо Ші Міна" почали перекидатися військові підрозділи, зброя, техніка. "Стежка" була розгалуженою системою доріг загальною довжиною понад 16 тис. км, які обплутували гори і джунглі В'єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Сюди ж входили нафтопровід, кабелі зв'язку, стаціонарні ремонтні бази, автомобільні батальйони, загони носіїв.

У січні 1963 р. збройні сили комуністів, які попередньо дотримувались тактики партизанської війни, вперше у відкритому бою перемогли війська Республіки В'єтнам. У в'єтнамському вузлі поступово спліталися інтереси великих держав: Китаю, СРСР, США. Перший мав негласну домовленість з ДРВ про введення своїх військ у разі висадки американського десанту на Півдні. Лідер СРСР М. Хрущов неодноразово заявляв про "готовність радянського народу виконати свій інтернаціональний обов'язок щодо братньої соціалістичної країни". Американська адміністрація, у свою чергу, оголосила боротьбу з комуністичною експансією у всіх районах світу.

У серпні 1964 р. у Тонкінській затоці (сучасна назва Бакбо) кораблі ДРВ напали на два американські есмінці. Результатом Тонкінського інциденту стало прийняття "Тонкінської резолюції" Конгресом США, яка дозволила американському президентові чинити будь-які кроки у В'єтнамі, аж до використання збройних сил. Американські військово-повітряні сили почали бомбардувати "стежку Хо Ші Міна". Однак незабаром командування зрозуміло, що ефективніше знищували вантажі і транспорт у портах та містах ДРВ: до того як вони розтечуться по джунглях. З лютого 1965 р. літаки США розпочали систематичні бомбардування міст ДРВ, а у березні на Півдні висадився американський десант. У зв'язку з загостренням радянсько-китайських відносин і підтримкою в'єтнамськими комуністами сторони Москви КНР відмовився надати обіцяну ДРВ допомогу. СРСР натомість надав їй підтримку найсучаснішою зброєю. Безвідплатна допомога ДРВ у роки війни коштувала Радянському Союзові щоденно 1,5 млн. крб.

У квітні 1965 р. до В'єтнаму прибули радянські ракетні підрозділи. У першому ж бою під Хайфоном радянські ракетники збили 3 американські літаки. У подальшому військові підрозділи СРСР були виведені з ДРВ. На їх місце прибув великий контингент воєнних радників; за офіційними даними, їх налічувалось 5 тис., за оцінками радянських ветеранів в'єтнамської війни - 12-15 тис. осіб. Американський експедиційний корпус налічував близько півмільйона вояків. Починаючи з 1965 р. у сухий сезон, який триває у Індокитаї з жовтня до березня, війська США та Республіки В'єтнам спільно провели "стратегічні контрнаступи", однак вони не принесли відчутних результатів. Партизанські з'єднання комуністів знищити не вдалося.

Війна стала надзвичайно запеклою. Громадськість світу вразила акція взводу лейтенанта Коллі, який розстріляв усіх жителів та спалив селище Сонгмі. За цей злочин офіцера було засуджено судом США. Для знищення зелені джунглів застосовувалась токсична речовина "орандж". Тяжкі економічні наслідки цього відчутні дотепер. У в'єтнамській війні США вперше застосували кулькові бомби, напалм.

У війну були втягнуті і сусідні Лаос та Камбоджа, через територію яких пролягла "стежка". Хоча уряди цих країн заявили про свій нейтралітет, вони були неспроможні контролювати прикордонні з В'єтнамом райони. У них активно діяли партизанські загони Народно-революційної партії Лаосу (секція компартії Індокитаю) та компартії Камбоджі.

Під тиском світової громадськості, широких протестів населення самих США американський уряд з листопада 1968 р. припинив бомбардування території ДРВ, а з червня 1969 р. розпочав виведення американських військ із В'єтнаму. У січні 1973 р. у Парижі після переговорів, які тривали понад чотири роки, США підписали угоду про припинення війни і відновлення миру в Індокитаї.

Залишившись віч-на-віч із комуністичними силами, війська Республіки В'єтнам зазнали поразки. У квітні 1975 р. підрозділи Національного фронту визволення Південого В'єтнаму захопили Сайгон.

2 липня 1976 р. було проголошено утворення єдиної держави - Соціалістичної Республіки В'єтнам. У квітні 1975 р. комуністи захопили владу у Камбоджі, в грудні того ж року - у Лаосі. Усі три комуністичні режими країн Індокитаю проголосили побудову соціалізму.

Провідне становище на цьому шляху займала СРВ. Проголошений нею курс на соціалістичну індустріалізацію та колективізацію сільського господарства невдовзі спричинив значні економічні проблеми. Промисловість країни, головно оборона, з труднощами переходили на мирні рейки. Існувала повна залежність від радянського постачання. У країні налічувалися мільйони безробітних, і частина робочих рук стала предметом експорту до соціалістичних країн, у першу чергу до СРСР.

Лише з 1986 р. у СРВ розпочалися кардинальні економічні реформи без огляду на марксистсько-ленінське вчення. Зокрема, здійснено перехід до ринкової системи господарства. Уряд зняв обмеження на створення приватних підприємств, на право власників наймати робочу силу в потрібній їм кількості. Визнано хибним примусове кооперування селянства. Селяни отримали право вільного продажу продукції на ринку. Це дало позитивні результати. Основні райони виробництва рису - дельта р. Меконг, де існували традиційні методи господарювання, у 1990 р. повністю забезпечили країну рисом. Однак рівень життя у країні залишається низьким. Це є причиною масових втеч із В'єтнаму. "Люди в джонках" - так називають втікачів із СРВ та КНР, які намагаються дістатися морем до Сінгапуру, Таїланду, Малайзії.

З 1990 р. частішають опозиційні виступи творчої інтелігенції проти комуністичного режиму. Підсумовуючи період історії, пройдений під комуністичним режимом, опозиціонери відзначають, що 12 млн. в'єтнамців (з 65 мільйонного населення країни) стали жертвами класової боротьби й насильства. Відсталість В'єтнаму від сусідніх, у минулому слабше розвинутих країн, опозиція пов'язує з вибором хибної моделі розвитку.

Навесні 1990 р. комуністична влада розгромила п'ять підпільних організацій, десятки їх членів були заарештовані. На початку 90-х років у СРВ виник правозахисний рух, який отримав назву "Рух за людську гідність". Він відразу ж звернувся за підтримкою до міжнародного Співтовариства, у тому числі й до демократичних сил України. Лідери Руху, зокрема член виконкому "Міжнародної амністії" Нгуєн Зан Куе, закликали режим СРВ припинити репресії проти дисидентів та партійний диктат у політичний і духовній сферах життя, дотримуватися громадянських прав і свобод, провести загальні вибори нової влади на демократичних засадах.

"Червоні кхмери" та їх модель комунізму стали найжорстокішим соціальним експериментом комуністів у повоєнному світі. Після приходу до влади компартії Камбоджі у 1975 р. її лідер Пол Пот оголосив, що у країні народу кхмерів буде здійснена найрадикальніша з усіх революцій.

Спираючись на вчення Маркса, Леніна, Мао Цзедуна, ідеологи камбоджійських комуністів розробили теорію утворення "суспільства чистого, колективістського соціалізму". Полпотівці вважали недостатньо радикальними комуністичні реформи своїх ідейних наставників маоїстів ("великий стрибок", народні комуни). Методом "комунізації суспільства" камбоджійські комуністи обрали кривавий терор під знайомими гаслами "посилення класової боротьби", "побудови нового суспільства з чистого аркуша", "згуртування проти зовнішньої загрози". Ворогами для червоних кхмерів стали усі країни окрім комуністичного Китаю. Камбоджа повністю припинила зовнішню торгівлю, оскільки, як стверджував Пол Пот, "через торгівлю імперіалісти проникають у країну і закабаляють її". Практично усі жителі міст були переселені у села для перевиховання працею. Хто не підлягав перевихованню, того фізично знищували.

У сільських кооперативах за миску рису люди працювали під дулами автоматів від зорі до зорі. Усе промислове та сільськогосподарське устаткування, автомобілі, електроприлади були повністю знищені, оскільки вони, на думку червоних кхмерів, підривали економічну самостійність країни.