Історія України з найдревніших часів до нового часу

Після реформи 1861 року Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного розвитку.

Економічне становище України середини XIX ст. визначмо-ся все більш прогресуючим занепадом кріпосницьких відносин. Рух за реформу кріпосницької системи охопив усі верстви суспільства. В цих умовах самодержавство у лютому 1861 р. пішло на проведення такої реформи. Селяни одержали особисту свободу і земельні наділи. За отриману землю селяни повинні були заплатити поміщику. Оскільки грошей для цього вони не мали, викупні платежі взяла на себе держава. Протягом 49 років селяни повинні були повернути державі борг з відсотками.

Реформа прийшла і в систему освіти. З 1864 р. була введена єдина система початкової освіти. Середню платну освіту, яка відкривала дорогу до отримання освіти вищої, здобували в гімназіях.

Зміни відбувалися в армії. У 1874 р. ввели загальний військовий обов'язок. Замість 25 років служби при рекрутських наборах тепер залишили 6-7 років. Освічені служили значно менше. Реформи відкрили той шлях розвитку, який через півстоліття привів Україну до національної революції.

Східна Україна після реформи 1861 р. переживала бурхливе економічне піднесення. Але це піднесення мало своєрідний характер, який визначався економічною політикою самодержавства. Основною метою російської економічної політики в Україні було закріплення її стану, як сільськогосподарського району імперії, постачальника сировини для російської промисловості і ринку збуту продукції. Внаслідок цього в Україні розвивались ті галузі, які не мали відповідних природних умов для розвитку в Росії (цукрова) або ті, які поставляли сировину чи напівфабрикати для російської індустрії (металургія, вугледобування).

В 60-90-ті рр. в Україні сформувались промислові центри загальноімперського значення - Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії. Видобуток вугілля в Донбасі у 1860-1900 рр. збільшився більш ніж на 1000%. На Донбас припадало 70% усього вугледобування імперії. В Україну перемістився центр видобування залізної руди. Якщо у цілому в імперії видобування її за ЗО років виросло у 8 разів, то в Україні в 158. В кінці XIX ст. в Україні виплавлялось 52% виробництва в імперії чавуну.

41. Виникнення і діяльність громад у другій половині 19 ст. В. Антонович

Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду -- культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініціативою Бєлозерського почала видавати журнал "Основа" (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми -- в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.

Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп -- образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів'я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих "вчили в національному напрямі". На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П.Чубинськии, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці , Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою. Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. -- професор російської історії Київського університету; з 1881 р. -- голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Разом з тим більш загадкової особистості цього періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкнутість і рівність у стосунках з різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, ідо були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім'я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні остаточно не з'ясовано рік його народження (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, проте переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту -- на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах -- здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів -- і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях -- і має чудові відносини з ворогами українства; в університеті він читає курс історії Росії, а приватно -- українознавства; під своїм ім'ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом -- науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за "нову еру" в україно-польських стосунках в Галичині та ін. Єдине, в чому в нього не було двоїстості, так це в його поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху. До кінця свого життя залишався вірним тим словам, що завершували його "Исповедь"; "...надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними..." І вони його визнали!

42. Політика російського самодержавства щодо України в другій половині 19 ст.

У І та II Державних думах діяла Українська думська громада (відповідно 45 та 47 депутатів), яка вимагала розв'язання земельного питання, автономії України, розвитку національної освіти. З червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу -- цей день став закінченням революції 1905--1907 pp. Новий політичний режим отримав назву «Третьочервнева монархія».

Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. Почався період реакції -- жорстокого переслідування опозиційного та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а згодом голова уряду Росії Петро Столипін.

Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво пам'ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910 р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних («інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок -- Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.

43. Суспільно-політичне життя в західноукраїнських землях у другій половині 19 ст.

Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали Австрійській імперії, Закарпаттям володіли угорці. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи. Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному житті.

У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими слов'янськими народами -- чехами, сербами, болгарами. Усі вони спрямували свої погляди до Росії. Так, на західноукраїнських . землях посилилась течія прибічників Москви - москвофілів, або, як їх ще називали, русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.

Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхньої культури. Проте незнання російської мови, ігнорування української призводило до поширення спілкування польською мовою, хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов'янській мові. Русофіли мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. 1870 р. вони заснували політичну організацію - Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.

Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов'янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми, називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю. Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.

Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури, їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.) народовці стали тісніше спілкуватися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло".

У 70-х роках XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.

Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган -- Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії.

44. Політизація національного руху в західноукраїнських землях наприкінці 19 ст.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху -- оформлення перших політичних партій із чіткими програмними вимогами щодо майбутнього політичного стану українських земель.

Першою політичною організацією Наддніпрянщини на цьому етапі стало Братство тарасівців, засноване 1891 р. українськими студентами Михайлом Міхновським, Іваном Липою, Борисом Грінченком. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. Тарасівці ставили за мету реалізацію основних ідей Т. Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоча тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність Братства підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Братство тарасівців проіснувало до 1898 р. У 1897 р. в Києві на нелегальному з'їзді представників усіх громад України було створено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським, яка 1904 р. перетворилася в Українську демократичну партію. 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). Члени РУПу продовжили політичну лінію Братства тарасівців. Один із колишніх тарасівців, харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. видав у Львові брошуру під промовистою назвою «Самостійна Україна». Ця книжка вперше проголошувала загальноукраїнський ідеал «єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі».

На західноукраїнських землях наприкінці XIX ст. почали формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком і М. Павликом. Партія мала за мету створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.

1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким і В. Охрімовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія обстоювала ліберальні позиції, головною метою своєї діяльності проголосила створення незалежної української держави. Згодом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.

1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо кількість робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.

Таким чином, протягом XIX ст. український національно-визвольний рух як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, відбувалося формування національної самосвідомості українців, зростав інтерес до української мови, історії, культури, активізувалися зв'язки між західними і східними українцями.

45. Створення політичних партій у наддніпрянській Україні в кінці 19 на поч 20 ст.

Наприкінці XIX ст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.

29 січня (11 лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.

За пропозицією Д. Антоновича харківський адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Київська вільна громада РУП запропонувала свій власний «Нарис програми Революційної української партії», автором якого був М. Порш. Цей документ з деякими змінами був затверджений як нова програма партії на другому з'їзді РУП у 1905 році. У ньому наголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності національностей, що її населяють. Крім того, зазначалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України та інших частин Російської держави автономія України на цьому етапі важливіша за її самостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього.

аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та ін.), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний -- економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».

Кінцевою метою партії проголошувалася демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва й «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки».

З позицій повної державної самостійності України виступала створена в 1901-1902 pp. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП). її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «... Поки ще не пізно, -- зазначалося в програмній заяві УНП, -- поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю. ... Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну».

Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДРП.

У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.

Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше -- практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp.

У середині 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії.

46. Культура, освіта, наука України в другій половині 19 ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 60--70-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи), по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Буквар" Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 p., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 70-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 pp. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути. Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-Літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у наукове товариство (НТШ). В товаристві існувало три провідні наукові секції -- історико-філософська, філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична -а ін. Визначний внесок у зміцнення наукового потенціалу товариства зробив М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 pp.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду "Руїни" та Гетьманщини. Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 80-90 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків - О. Я. Єфименка, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. У галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.

47. Україна в роки революції 1905-1907рр. Посилення національного гніту в період реакції

Революція 1905--1907 pp. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". її видавцем був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство

Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПРС).

Українці взяли активну участь у виборах до І та II Державних Дум. У І Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у II -- 47.

У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

З червня 1907 року було опубліковано царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав.

Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період -- період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905--1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

Отже, різке загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904--1905 pp., призвело до стихійного вибуху народного незадоволення -- першої російської революції. Ця революція пройшла у своєму Розвитку кілька фаз: «піднесення -- кульмінація -- спад», яким відповідають кардинальні зміни та зрушення в суспільному житті.

Надзвичайно важливо, що в процесі розгортання революційних подій виникли нові суспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів-виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масами ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу -- думської трибуни.

48. Україна в планах Антанти і Троїстого союзу напередодні першої світової війни

"Антанта" з французької мови перекладається, як ділова угода (полюбовне узгодження)

Період імперіалізму характеризувався складанням двох військово-політичних блоків з причин існування загострень Англо-Німецьких, Франко-Німецьких, Російсько-Німецьких протиріч.

6 травня 1873 таємний договір між Росією та Німеччиною, а 6 червня 1873 таємний договір між Росією та Австро-Угорщиною. Цей союз трьох імператорів був спрямований проти Франції він проіснував до 1887 року. У 1891 між Росією та Францією підписується консультативний пакт. У1892 таємна військова конвенція. Англія дотримується політики "Блискуча ізоляція", ініціатор - лорд Солс Беррі. 1904 підписано Англо-французьке узгодження, за яким Англії надавалося права протекторату Єгипту, а Франції над територією Марокко. Липень 1905 таємний договір між Вільгельмом ІІ та Миколою ІІ про дружбу. У 1907 підписано Англо-Російський договір про розподіл територій Ірану. Утворюється нейтральна зона,Афганістан відходив до Англії. У 1915 Італія приєднується до Антанти.

1879 між Німеччиною та Австро-Угорщиною підписується договір, а у 1882 до них приєднується Італія, на умовах війни з Францією та Росією, але не з Англією.

Взагалі Україна, як окрема держава, у планах агресорів не згадувалась. Вона розглядалась, як невід'ємна частка Росії, але були присутні гасла: "Незалежність для України", щоб перетягнути великі маси на свій бік.

Австро-Угорщина та Німеччина збільшили свій тиск на Балканські країни та Туреччину. У 1911-1912 Італія захопила Тріполітанію та Кіренаїку у Туреччині.

Австро-Угорщина намагалась не тільки назавжди зберегти своє господство на Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, а й притязала на Волинь, та Подолля.

Німеччина планувала створення протектората над усією іншою територією України, тобто над Східною Україною (також претендувала на Прибалтику, Білорусь, Кавказ, щоб мати сухопутний торговий шлях до Персії та Середньої Азії).

В основі зближення Росії та Франції лежали політичні та стратегічні інтереси.

Росія намагалась передвинути кордони до Карпат, захищаючися гаслом об,єднання "братів-русинів", тобто українців Східної Галичини та Північної Буковини.

Туреччина намагалась завоювати причорноморське узбережжя.

Румунія намагалась захопити Бессарабію та частину Буковини.

1 серпня 1914 почалась І світова війна. Воєнні дії йшли переважно на західноукраїнських землях. Трагізм ситуації полягав у тому, що на прикарпатському фронті галичанам протистояли їхні етнічні побратими - наддніпрянські українці та козаки кубанських полків.

Спочатку наступали російські війська Південно-західного фронту, які у серпні - вересні 1914 зайняли Східну Галичину та Північну Буковину. Тут на 450-кілометровому фронті від Івангорода до Кам'янця-Подільського розгорнулася одна з найбільших у І світовій війні Галицька битва за участю з обох боків 1 500 тис солдаті офіцерів, а також авіації, бронепоїздів, танків і навіть хімічної зброї. Вона почалася загальним наступом росіян 6 серпня, а вже 12 серпня вони захопили Тернопіль, 15 - Бучач, 22 - Чортків. І щойно 3 вересня 1914 російські війська вступили до Львова, 2 - 3 вересня відбулась битва при містечку Рави-Руської. З 16 вересня 1914 до 22 березня 1915 втримувалася фортеця Перемишль. 25 вересня битва на Ужоцькому перевалі, жовтень - на Верецькому. Жовтень-листопад 1914 наступ на Дрогобич, Стрій, Борислав.

До початку весни 1915 року російські війська вийшли на головні перевали Карпат, але далі не продвинулись, вони захопили Західну Галичину, Буковину, Північно-східну Словаччину, Закарпаття.

На окупованих територіях було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який провадив політику репресій та переслідування проти українців.

Війна призвела до великих людських втрат, зниження життєвого рівню, до господарчої кризи, ще більш загострила існуючі протиріччя, і наприкінці наштовхнула суспільство до нової революції.

49. Перша світова війна та політичні сили України. Відношення партій і класів до війни. Діяльність союзу визволення України

Перша світова війна почалась 1 серпня 1914 р. як протистояння двох військово-політичних блоків європейських держав -- Антанти (Англія, Франція і Росія) та Австро-німецького блоку. З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.

Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський--Тернопіль, Кременець--Дубно.

1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

4 серпня 1914р. в Академічному домі у Львові відбулися збори колишніх членів РУП, а потім УСДРП, за участю Д.Донцова, В.Дорошенка й А.Жука, на яких утворився Союз визволення України. Наступного дня у СВУ був прийнятий М.Залізняк. Про заснування СВУ було повідомлено голову ГУР К.Левицького й митрополита Андрія Шептицького. Останні обіцяли своє сприяння і підтримку. Союз відразу отримав своє представництво в ГУР - два місця з дорадчим голосом. Через кілька днів членами СВУ стати М.Меленевський і О.Скоропис-Йолтуховський, які прибули у Львів з Лондона і Лозанни.

Союз був створений як безпартійна політична організація, що мала репрезентувати національно-політичні та економічні інтереси українського народу в Російській імперії. Основним політичним постулатом члени СВУ проголошували державну самостійність і соборність України. Реалізацію своїх змагань вони пов'язували з поразкою Росії у війні та поваленням царизму, внаслідок чого "на руїнах Російської імперії, сеї тюрми народів, встане вільна самостійна Україна".

З моменту утворення Союз потрапив у фінансову залежність від австрійських органів влади. У Відні, де він отаборився після захоплення Львова російськими військами, була видана на кошти міністерства закордонних справ написана Д.Донцовим брошура "До українського народу в Росії". В ній лунав заклик боротися проти російського поневолення, не лякатися австрійського війська, в якому служать сотні тисяч галицьких українців і, зокрема, українські січові стрільці, що допоможуть наддніпрянцям розвалити царську тюрму народів, принесуть волю і землю. Земля, як запевнялося в цій відозві, перейде у вічну власність селян в усіх краях, зайнятих Австрією.

В центрі уваги СВУ опинилися військовополонені. На початку 1917 р. у таборах у Німеччині й Австро-Угорщині налічувалося понад 2 млн. військовополонених з Росії. Ідучи назустріч побажанням Союзу, які співпадали з інтересами Центральних держав, австрійські, а потім і німецькі власті відкрили спеціальні табори для військовополонених українців. Члени і співробітники СВУ проводили з військовополоненими велику культурну і політичну роботу, пробуджуючи національну свідомість і поширюючи ідею здобуття української державності. Національно-освідомлююча праця в таборах принесла бажані наслідки: сформовані за участю Союзу дві дивізії синьожупанників і одна - сірожупанників стали важливим етапом у процесі творення українських збройних сил.

50. Формування та бойовий шлях легіону січових стрільців у роки першої світової війни

У серпні 1914 р. ГУР у Львові створила Бойову управу УСС, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС). Запис до УСС проводився на цілком добровільних засадах. Бажаючих вступити виявилось 28 тис. осіб. Основний контингент становили вихованці молодіжних воєнізованих українських організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Австрійський уряд, стурбований наявністю такого великого національно свідомого військового формування, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб. Легіон, який складався з трьох куренів, увійшов до австрійської групи військ генерала Бормана. З наближенням фронту до Львова австрійське командування намагалося кинути непідготовлений легіон у бій. Але тодішній тимчасовий командир Т. Рожанковський відмовився виконати цей наказ. Згодом легіон очолив поручник М. Галущинський. Після прийняття присяги легіон перекинули на Закарпаття. Плани австрійського командування полягали в поступовому знищенні УСС у боях із противником. Окремі підрозділи легіону були переправлені для захисту Верецького й Ужоцького перевалів (вересень 1914 р.). Решті було наказано групами по 20 осіб пробиватися в тил російських військ для здійснення диверсій. Проте такі операції виявились малоефективними, а січовики зазнавали значних втрат. Зрештою австрійське командування змінило свої погляди на долю стрільців, які виявились одними з найбільш боєздатних солдатів австро-угорської армії. У грудні 1915 р. добровольчий Легіон УСС переформували на регулярний полк австрійської армії. УСС відзначились у боях за гору Маківку (березень 1915 р.), у звільненні Галичини від російської окупації. Але бій за гору Лисоню на Тернопільщині (вересень 1916) став останнім для полку УСС. Залишки полку перевели на Волинь, де стрільців зобов'язали допомагати австрійській окупаційній владі поповнювати австрійську армію рекрутами з місцевого населення. Скориставшись цим, січові стрільці відразу розпочали велику освітню роботу. Так, вони організували близько 100 початкових шкіл і працювали там учителями. Після переформування полку в лютому 1917 р. січовики повернулися на фронт під Бережани. У березні - жовтні 1918 р. полк УСС під командуванням сотника О. Микитки у складі австро-угорської армії, згідно з умовами Берестейського миру 1918 р., здійснив похід у Наддніпрянську Україну (Жмеринка - Херсон - Олександрівськ). На початку жовтня 1918 р. УСС перевели на Буковину, у Чернівці. Після проголошення ЗУНР у листопаді 1918 р. полк передислокували до Львова, де він став ядром Української Галицької армії (УГА).

Наприкінці грудня 1917 р. із колишніх полонених січовиків і вихідців із Галичини у Києві було створено Галицько-Буковинський курінь січових стрільців. Курінь січових стрільців (так він став називатися з початку 1918 р.) повністю підтримав УЦР, ставши однією з кращих частин Армії УНР.

Таким чином, Січові стрільці, взявши активну участь у Першій світовій війні, стали основою майбутньої української армії, як на західноукраїнських землях, так і в Наддніпрянщині, яка до 1921 р. вела непосильну боротьбу, відстоюючи завоювання Української революції.

51. Політика царизму на захоплених під час першої світової війни західноукраїнських землях

Політика Австрійської монархії на західноукраїнських землях в кінці 18 - першій половині 19ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис, кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті - мадяризації, на Буковині - румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 19 округ. До Східної Галичини входили Золочівська. Тернопільська, Чортківська, Жовківська. Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишльської. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави західноукраїнські землі були розчленовані на три частини,

У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії.

52. Початок української революції. Утворення української центральної ради. М. Грушевський

Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади -- Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади -- Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3-4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський -- відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В.Коваль, Ф. Крижанівський.

Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.

Основні напрямки політичної програми УЦР

Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель.

Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки.

Співпраця з Тимчасовим урядом.

Надання національним меншинам рівних політичних прав,

Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.

Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917--1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені.

Важливою подією цього етапу Української революції була робота в Києві 18 травня 1917 р. І Українського військового з'їзду, у якому брали участь 700 делегатів. Вони підтримали вимоги Центральної Ради щодо автономії України, обрали Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі із Симоном Петлюрою, а також зажадали повернення козацьких клейнодів з музеїв Петрограда та Москви, відкриття українських військових шкіл, підготовки українських військових статутів та підручників. У травні 1917 р. близько З тис. солдатів самочинно створили Український полк імені Б. Хмельницького. Із сільських жителів кількох губерній було сформовано підрозділи Вільного козацтва. У жовтні 1917 р. у них налічувалося 60 тис. козаків. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського. Він хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.

Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М.Грушевський. У своїх брошурах, опублікованих у 1917 р,. "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії та федерації", "Хто такі українці і чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде" головною метою проголошувалося домагання національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну, демократичну республіку.

Таким чином, М. С. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-державне життя України.

53. Питання автономії України в діяльності центральної ради. I та II універсали

До діяльності Центральної Ради ввійшли представники усіх всіх українських партій - Української соціал-демократичної робітничої партії (УПСР), Української народної партії (УНП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій. Очолював Центральну Раду видатний український історик, активний діяч національного руху М. Грушевський . важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра, П. Христюк та інші.

Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, інші представники інтелектуальної еліти. Діяльність Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання, досягнення автономії України.

В. Винниченко, керівник однієї з найважливіших у Центральній раді Української соціал-демократичної робітничої партії писав пізніше: “Нічим не поступав з своєї соціально-політичної партійної програми ні на мить не спиняючи своєї роботи серед українського пролетаріату, ми в той же час у самій Центральній Раді свідомо окладали надалі вирішення гострих соціальних питань. Бо ми боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єдність може хитнутись, розбитись через незгоду в сфері соціального будівництва”. Це з часом поздавлювало вплив Центральної влади на трудящі верстви українського населення.

Резиденцією Центральної Ради був Педагогічний музей у Києві. На місцях створювалися губернські, повітові й міські національні Ради.

В умовах загальнонаціонального піднесення Центральна рада наважилася на рішучий крок: 10 червня схвалила і того ж дня урочисто проголосила на Всеукраїнському військовому з`їзді Універсал “До українського народу на Україні й поза Україною сущою”, пізніше названий Першим універсалом, проголошував автономію України і закликав народ до організації нового політичного ладу в Україні.

В Універсалі проголошувалося: “Хай Україна буде вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані все людним рівним і традиційним голосуванням Всенародні українські збори (Сейм)”.

В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, які живуть разом в Україні з українцями будуватимуть автономний устрій , здатний покінчити з безладдям у краї.

Універсал справив величезне враження на суспільство. З місць йшли сотнями телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і запевненням у щирій підтримці.

Іншою була реакція на універсал з боку Тимчасового уряду.

У другому універсалі датованому 3(16) липня 1917 року зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалась територія, на яку мала поширюватися вада Центральної Ради. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати

54. Історичне значення III універсалу ЦР та проголошення УНР

7 листопада УЦР виступив зі своїм Третім універсалом, яким проголошувалося створення Української народної республіки (УНР), як автономної державної одиниці Російської республіки. УНР планувала вступити у федеральні відносини з тими державами, які сформувалися на руїна імперії, і, звичайно, без більшовицьких урядів.

Юрисдикція поширювалася на дев`ять українських губерній. Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української революції. Рішення Центральної Ради відбилося на настрої більшості населення України.

Наприкінці жовтня - на початку листопада 1917 року в Україні за винятком деяких районів Донбасу співвідношення сил було на користь Центральної Ради, яка відповідно до пануючих серед населення настроїв, проголосила утворення УНР.

Після скасування гетьманства 1764 р. відновлено Українську державу. Документ з 22 січня 1918 року - це найважливіша подія в українській історії нових віків.

З цього часу досить активно відбувається процес формування і удосконалення державного ладу УНР.

Особливе місце в структурі вищих органів УНР займала Центральна Рада. У III Універсалі міститься конструкція, згідно з якою Центральна Рада поставлена Українським народом «разом з братніми народами України… берегти права, здобуті боротьбою», а в IV Універсалі сказано «Ми Українська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів».