Економічна політика українських урядів доби національно визвольної революції

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Міністерство науки та освіти України

Національний Технічний університет України

“Київський політехнічний інститут”

Факультет менеджменту та маркетингу

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ: ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ ДОБИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Виконала:

Студентка групи УМ-31

Войцехова О.С.

Перевірила:

Депутат В.І.

Київ 2003

План

Вступ

I. Економіка України під час правління Центральної ради

1. Стан сільського господарства

2. Стан промисловості

3. Фінансова сфера

4. Зовнішні економічні відносини

II. Економіка України під час правління Павла Скоропадського

1. Аграрна політика

2. Промисловість

3. Фінансова система

III. Економіка України під час правління Директорії

1. Аграрна реформа

2. Промисловість

3. Фінансова сфера

Висновок

аграрна реформа українська економіка директорія

Вступ

Розглядаючи період діяльності українських національних урядів з точки зору економічної історії необхідно з'ясувати саме економічні причини їх приходу до влади.

Більш, ніж два з половиною століття українські землі знаходилися під владою Російської імперії. Через, певною мірою, колоніальну політику її правителів, в Україні розвинулися галузі добувної промисловості: вугле-, ртутно-, соледобувна. Величезні ресурси залізної і марганцевої руд зумовили розвиток металургії. Сприятливі агрокліматичні ресурси дали змогу експортувати продукцію сільського господарства.

Не дивлячись на те, що напередодні Першої світової війни Росія входила в п'ятірку найбагатших країн світу, більшість її населення жила у злиднях. Столипінська аграрна реформа не вирішила всі проблеми сільського господарства, залишивши в руках поміщиків великі наділи землі. Робітники працювали за низьку платню у важких умовах.

Погіршила економічну ситуацію Перша світова війна. Лінія фронту проходила територією західноукраїнських земель. Було зруйновано міста і села. Більша частина бюджету йшла на потреби армії. Зростало напруження серед населення, яке й призвело до Лютневої революції 1917 року.

I. Економіка України під час правління Центральної ради

Звістка про падіння царського режиму досягла Києва 13 березня 1917 року. Українці згуртувалися у єдиний представницький орган - Центральну раду. ЇЇ створили помірковані ліберали під проводом Євгена Чикаленка, Сергія Єфремова та Дмитра Дорошенка разом із соціал-демократами на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Потім до них приєдналися соціалісти-революціонери, яких репрезентували Микола Ковалевський, Петро Христюк, та Микита Шаповал. Президентом Центральної ради було обрано Михайла Грушевського. За своїм соціальним походженням більшість прибічників Центральної ради були інтелігентами та напівінтелігентами (сільські учителі, нижче духовенство, дрібне чиновництво, земські урядники, молодші офіцери та заможні селяни). Це поглиблювало довіру селянства Центральній раді.

Головною метою своєї діяльності члени Центральної ради бачили встановлення автономії України у складі Федеративної Росії. М. Грушевський у своїй брошурі “Якої ми хочемо автономії та федерації” писав, що при такому устрої за всіма економічними справами, дорогами, доходами та іншими багатствами Україна слідкує сама. А до федеративних функцій він відносив карбування спільної монети, створення єдиного мита.

1. Сільське господарство

У Першому Універсалі, від 24 червня 1917 року, Центральна рада проголосила: “Ніхто крім наших селян не може знати, як по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано манастирські та інші землі у власність народів, як буде видано про це закон на Всеросійськім Учредительнім Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користуватися ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Сеймові)”. У Генеральному Секретаріаті земельні справи вирішував Б. Мартос, який мав соціалістичні погляди.

Третій Універсал, оголошений 7 листопада 1917 р. частково виконав те, що було обіцяно у Першому: проголосив націоналізацію земель і передачу їх “земельним комітетам, обраним народом”. Цим він викликав незадоволення у заможних селян і духовенства. По проголошенні Універсалу почалась акція відбирання землі, а з тим поглибилася анархія. Секретар земельних справ звернувся до народу із закликом, пояснюючи, що власників землі, які мають менше 40 десятин, не слід націоналізувати, а справа усіх інших земель буде вирішена на Українських Установчих Зборах. Не підлягали націоналізації також землі, зайняті під виноградниками, хмелем та інші культурні господарства. Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народу без викупу.

Наміри Центральної ради були спрямовані на збереження продуктивності сільського господарства. Добре відомо, що дрібні господарства мають низьку економічну ефективність і нерідко працюють лише на себе. Однак прагнення до запровадження на Україні високопродуктивного фермерського господарства, яке відповідало б інтересам більшості членів суспільства, суперечило намірам безземельних та малоземельних верств села, котрі прагнули до зрівняльного поділу. Селяни, і навіть члени Центральної ради заявляли, що вони перестануть підтримувати українську владу, якщо та наважиться на збереження 40-десятинної норми. Врешті-решт від цього законопроекту вдалося відмовитись і приступити до більш прийнятного для найбіднішого селянства закону.

В офіційному роз'ясненні Генерального Секретаріату підкреслювалося: “Колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу”. Потім цей принцип було покладено в основу земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 р. Ним, зокрема, встановлювалося, що “землі відводяться земельним комітетам в приватно-трудове користування сільським громадянам та добровільно складеним товариствам”. Незважаючи на те, що закон дозволяв “перехід права користування у спадщину”, ця проблема так і залишилася неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків.

2. Стан промисловості

Потрібно зауважити, що під час правління Центральної ради найрозвинутіші промислові регіони України (Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) знаходилися під владою Росії. Тому український уряд, що владарював на аграрних територіях, приділяв менше уваги індустріальному розвиткові.

Перед урядом Української Народної Республіки було поставлене завдання - піднести народний добробут, відбудувати зруйновані війною підприємства. У Третьому Універсалі декларувалася необхідність “доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання і кращої організації праці”. З цією метою Центральна рада доручила Генеральному Секретаріату праці спільно з представниками робітників установити державний контроль над продукцією на Україні. Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня. Встановлювалася державна монополія на ряд промислових товарів (залізні вироби, тютюн, шкіри).

3. Фінансова сфера

Автономія України потребувала грошей. Ще у першому універсалі Центральна рада встановлювала податки на потреби відокремленої території та її влади:

“...Щоб певна частина грошей, які збираються в Центральну казну (мається на увазі російську - прим. автора) з нашого народу була віддана нам, представникам сього народу, на національно-культурні потреби його”.

“І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим громадянам сіл і городів, усім українським громадським управам і установам 31-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу й точно, негайно і регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради”.

29 липня 1917 року Генеральний Секретаріат підготував “Статут Вищого управління України”, який мав стати основою адміністрації краю. Але українське керівництво не зазначило у ньому, звідки автономія братиме фонди на утримання урядів, шкіл, війська тощо. Статут свідчить, що його автори чи автор думали більше політичними, аніж державницькими категоріями.

Ухвалою Української Центральної Ради від 1 січня 1918 року надруковано перший державний кредитний білет вартістю 100 крб. Покинувши столицю, Центральна рада не переривала своєї законодавчої праці. Вона схвалила закон про грошову систему від 1 березня 1918 р., за яким українська гривня мала 8,712 д. золота і ділилася на сто шагів; дві українські гривні мали вартість одного карбованця 1917 року. Нестача потрібної кількості розмінної монети та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами. Функції головної скарбниці та Українського державного банку попервах виконувала Київська губернська скарбниця і Київська контора Держбанку.

4. Зовнішні економічні відносини

9 лютого 1918 року між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. Стан війни між державами припинився. Німеччина й Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов'язалися допомогти їй відновити контроль над усією територією держави. Зі свого боку, уряд УНР узяв зобов'язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів худоби у живій вазі, також картоплю, цукор, сало та іншу сільськогосподарську продукцію. У свою чергу Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території УНР товари.

Центральна рада не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору обіцяних мільйонів тонн продуктів.

Добре характеризують тогочасну ситуацію на Україні листи-рапорти німецьких та австро-угорських дипломатів:

“... Поміщицьке добро спустошене, продукти в руках селян, але вони міняють їх на необхідні речі; тут усе дороге, наприклад, фунт сала - 140 рублів (замість урядової ціни 3 рублі); звіт з 24 березня подає значно нижчі ціни, наприклад, фунт борошна - 1,50 рублів, і стільки ж за фунт воловини, і 2,50 рублів за фунт сала.”

Господарські експерти союзників нарікали на український уряд, що він завів монополію на цукор, запас якого налічували у 30 тисяч вагонів (300 тисяч тонн), але уряд купує його по 30 рублів за пуд, а продає союзникам по 62 рублів за пуд. Також вони бачили ознаки того, що уряд ховає збіжжя для товарообміну з Росією.

Центральна рада виявилася неспроможною забезпечення вивезення до Німеччини продовольства. За такої ситуації кайзерівські чиновники почали дедалі активніше втручатися у внутрішні справи УНР. Невдовзі вони допомогли замінити правління Центральної ради на Гетьманат Павла Скоропадського.

II. Економіка України під час правління Павла Скоропадського

До весни 1918 р. широким верствам населення України вже набридли революція та хаос. Закономірно, що ці настрої переважали серед маєтних класів, заможних селян, дрібних підприємців та бізнесменів, фабрикантів, великих землевласників, вищих прошарків чиновництва, що складали 20% населення України. Саме на ці верстви суспільства спирався підтримуваний німецькими військовими гетьман П. Скоропадський.

Згідно “Грамоті до українського народу” від 29 квітня 1918 року гетьман засудив діяльність Центральної ради і виступив за відновлення приватної власності (в тому числі на землю) і свободи підприємництва.

1. Аграрна політика

Прийшовши до влади, П.Скоропадський розпочав проводити правову, адміністративну, судову та аграрну реформи. Виходячи з обраної теми я більш детально зупинюсь саме на останній.

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради.

Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління земельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу губернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення своєї ділянки.

Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів.

Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:

відповідальність за перетворення брав на себе уряд;

створення Державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них;

продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

створення дрібних, але економічно міцних господарств;

забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України;

вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх продажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25 десятин.

14 червня з'явився закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного члена товариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно було розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми господарювання виключалися. Усі вказані положення стосувалися як орної землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалися в продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можна було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалося суспільними потребами. В цьому разі покупець повинен був протягом року засвідчити виконання обумовлених намірів, відшкодувати всі боргові зобов'язання.

Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, що здійснювалися шляхом примусового стягнення іпотечних та приватних боргів. У кінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такій площі.

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П.Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на власній землі.

На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.

Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дуже суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В цей час селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Рада безкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тим більше викупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнули повернути свої землі та маєтки. Абсолютизуючи трактування закону про відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили конфіскаційні рейди та погроми по селянським оселям. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ утім, що по суті це була ліберальна рефрма, яка передбачала поступки як з селянського, так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів. З перших же днів новий уряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не під силу.

Справа в тому, що Україна перебувала “під контролем” німецьких військ, і про ніякі самостійні кроки і не йшлося. 10 вересня 1918р. був підписаний договір з Німеччиною про передачу їй 35% урожаю на Україні. Після цього (щоправда й до цього теж) почали створюватися і функціонувати каральні загони, що були гарантом забезпечення закону від 8 липня про боротьбу з руїною у сільському господарстві, який відновлював своєрідну форму кріпатства (реманент): селян насильницьки примушували обробляти панські землі.

Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їм за революційним правом, зустріли аграрну політику в багнети. В українському селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військками кинулися озброєні селянські загони (тоді зброя була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів. Ці сутички набрали величезних масштабів.

Таким чином буржуазна аграрна реформа П. Скоропадського була спрямована на відновлення сільського господарства України, створення міцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництві держави шляхом парцеляції великих земельних маєтків. А всі організаційні ланки, що були створені для її впровадження, мали бути об'єктивними адміністративно-господарськими органами.

Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі з Гетьманом пов'язували можливість соціального реваншу. Не на висоті виявився низовий виконавчий апарат, що не перейнявся в основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду Української держави не вдалося пом'якшити продовольчу кризу, забезпечити міста достатньою кількістю харчів, щоб зменшити соціальну напругу в країні, і тим самим він сам собі окреслив короткотривале існування.

2. Промисловість

Промисловість України швидко деградувала. Причин для цього було багато: на тривалий час територія держави стала ареною воєнних дій, невпевненість у завтрашньому дні змушувала власників відмовлятися від капіталовкладень у розвиток виробництва, закриття кордону з радянською Росією паралізувало традиційні виробничі зв'язки тощо. Щоб припинити деградацію і налагодити вивіз промислової сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, окупаційні власті та гетьманська адміністрація намагалися примусити робітників працювати більш інтенсивно. Страйки жорстоко придушувалися.

Гетьман надав міністру торгівлі і промисловості право нормувати тривалість робочого дня власними постановами. Міністр скористався цим і встановив у вугільній промисловості 12-годинний робочий день, а на цукроварнях - 9-10-годинний.

Були розповсюдженими локаути - припинення роботи підприємства та звільнення всіх працюючих, з тим, щоб через деякий час найняти інших, більш покірливих, за меншу плату.

На металургійних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918 р. працювало 4, а на кінець серпня - лише 2. До осені з 102 мартенівських печей були в дії тільки 7, працювало також тільки 7 прокатних станів. Виплавлення чавуну в 1918 р. скоротилося порівняно з 1913 р. в 11 разів, сталі - в 13, виробництво прокату - в 15, видобуток залізної руди - в 17. марганцю - у 10 разів.

Масового характеру набуло безробіття, яке у липні 1918 року досягло 200 тис. чол. Робітники великих міст і промислових центрів одержували, і те не щодня, лише по фунту хліба на день. Соціальна напруженість у містах не зменшувалася.

3. Фінансова система

Відновлювалась розбалансована фінансово-кредитна система України. Вдалося створити державний бюджет. Законом від 9 травня встановлювалась національна грошова одиниця - карбованець, стабільність якого зміцнювалась. Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. У гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та “керенок”, німецьких марок та австро-угорських крон.

Україна платила велику контрибуцію іноземним державам своїми природними багатствами, виробами народних промислів.

III. Економіка України під час правління Директорії

26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й порядком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і “трудової інтелігенції”, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну і промислову буржуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як представницький і законодавчий орган держави.

1. Аграрна реформа

Непослідовність курсу Директорії проявилася передусім в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запитання селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації витрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні та ін.) вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишалися будинки, де вони до цього жили, племінна худоба, виноградники та ін.

Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. Землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розладу економічне життя, та все ж більшістю селянської бідноти були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й з обуренням відкидалися як неприйнятні.

2. Промисловість

У ряді галузей промисловості України внаслідок загальної розрухи, “хазяйнування” окупантів посилився процес роздроблення виробництва. Навіть у такій галузі, як кам'яновугільна, в 1919 р. з 61 підприємства залишилося лише 23. Зросла частка середніх та невеликих підприємств. В умовах господарської розрухи вони виявилися більш життєздатними.

Зменшувалися ресурси важливих для державного господарства матеріалів, продуктів, сировини. У 1918 р. було видобуто 34,8%0 вугілля порівняно з 1913 р., а в 1919 р. - лише 20,5%. Паливний голод в Україні надзвичайно загострювався. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 р. повністю припинила свою діяльність. Не працював жоден рудник. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Істотно зменшилося виробництво цукру. Падав рівень виробництва і в інших галузях харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського.

3. Фінансова сфера

З великим запізненням згідно з законом Директорії УНР від 4 січня 1919 р. українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України. І хоч українська влада швидко втратила більшу частину території, все-таки українські гроші мали більшу купівельну вартість, ніж “керенки”, більшовицькі рублі чи “денікінки”. Український карбованець на звільнюваних в ході війни територіях зазвичай вимінювали за чотири радянських чи денікінських карбованці. Щоб піднести функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Б. Мартос випускав час від часу на ринок значну кількість цукру, борошна, спирту та інші продукти, які були в розпорядженні уряду. Складні внутрішні і зовнішні обставини невдовзі призвели до повалення Директорії.

Висновок

Завершуючи роботу, треба відмітити загальні риси та наслідки розглянутих у рефераті часів.

Під час української національної революції в Україні панував економічний хаос, безлад. Зміна урядів та їх політичних програм зумовили постійну боротьбу за землю, поміщицький терор та криваві селянські повстання. Погіршувало ситуацію проживання німецьких окупантів на території України та безперервна війна з російськими більшовиками. Жоден з урядів не міг встановити лад, оскільки ніхто з них не мав змоги об'єднати під єдиним гаслом весь народ і зменшити вплив опозиції. Дестабілізація в економіці призвела до появи багатотисячної армії безробітних і жахливого існування населення. Народ не вірив представникам влади. Тому з'являлося все більше й більше прихильників більшовиків.

Все це та багато інших факторів зумовили перемогу Радянської Росії над УНР.

Список використаної літератури

1. Солдаренко В. - Українська революція. Доба Центральної ради. - Український історичний журнал, 1997 р. № 3, с. 3 - 25.

2. Субтельний О. - Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993. - 720 с.: іл.

3. Нагаєвський І. - Історія Української держави двадцятого століття. - К.: Укр. письменник, 1994. - 413 с.

4. Турченко Ф. Г. - Новітня історія України. Частина перша. 1917-1945. 10 клас: Підручник для серед. загальноосвіт. шк. Вид. 2-е, виправлене та доповнене. - К.: Генеза, 1998. - 384 с

5. Котляр М., Кульчицький С. “Довідник з історії України”. - К.: Україна, 1996 - 463с.

6. Полонська-Василенко Н. “Істрія України”: у 2т. Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. - 2-е вид. - К.: Либідь, 1993. - 608с.

Размещено на Allbest.ru