Походження слов’ян у вітчизняній та зарубіжній історіографії

У 1972 році вийшла книга українського археолога В.П. Петрова «Етногенез слов'ян». Автор починає історію слов'ян безпосередньо з носіїв трипільської культури, хоча мовна приналежність її носіїв залишається невідомою. Ранню історію слов'ян автор обмежує територією України, що, звичайно, викликає багато конкретних питань і робить гіпотезу непереконливою.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули Дніпровсько-Одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов?янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов?янського етносу - досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III-II ст. до н. є. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. є. - І ст. н. є.) починається якісно новий етап формування слов?янського етносу, під час якого центр активної слов?янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Висновки до § 2

Проблема походження слов'ян - одвічна проблема нашої вітчизняної історіографії. Від Нестора і до наших днів робилися спроби знайти прабатьківщину слов'янських народів.

У суспільно-політичній і історіософській думці слов'янських народів дореволюційного періоду ключове значення незмінно надавалося питанню про місце слов'янства у світі.

В XIX столітті у всіх працях, що стосуються стародавньої історії східнослов'янських племен, всіх дореволюційних російських учених-істориків розглядалася норманська теорія, за якою, нормани є засновниками східнослов'янської державності, в т.ч. й Київської Русі.

В радянській науці проблема слов'янського етногенезу вийшла з кола питань, що вирішувались виключно на матеріалі мізерних письмових джерел і лінгвістичних даних. З кінця 30-х рр. вона стала однією з провідних тем радянської археології. Бурхливий розвиток археологічних досліджень, особливо в післявоєнні роки, привів уперше до створення міцної джерельної бази. Безумовно, гальмівну роль в розвитку уявлень про ранні етапи слов'янської етнічної історії зіграла яфетична теорія Н.Я. Марра. Продовження марристського схематизму на початку 50-х рр. інтенсифікувало розробку проблем слов'янського етногенезу, спричинило розширення археологічних робіт і завершилося відкриттям достовірних слов'янських пам'ятників. Вони досконально вивчалися, і на основі цих досліджень висувалися нові теорії для побудови єдиної етногенетичної системи слов'ян.

§ 3. Етногенез слов'ян в зарубіжній історіографії

Першим дослідником, який по науковому підійшов до розгляду проблеми походження слов'ян, був відомий чеський вчений П.І. Шафарик - автор широко відомої у XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П.І. Шафарик пов'язав із слов'янами племена венедів. Він показав, що слов'яни є давніми жителями великих територій між Балтикою і Чорним морем, Татрами і Доном. На заході землі венедів, на думку цього дослідника, простяглися до Вісли і Одри. Центром слов'янської прабатьківщини П.І. Шафарик вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат, Поділля і Волині. Шафарик П.І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик Погодін А.Л., який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу.

Значний вплив на активізацію наукових досліджень в пошуках прабатьківщини слов'ян мала праця видатного чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», видана в Празі у 1902 р. В ній узагальнено досягнення різних наук - лінгвістики, історії, етнографії і топоніміки. Вчений локалізував прабатьківщину слов'ян між басейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, в районах над Середнім Дніпром на сході, а також над верхнім Бугом, Дністром, Прутом і Серетом на півдні. Центр слов'янської території знаходився, на думку Л. Нідерле, на Волині. З слов'янами ототожнювалися племена неврів, будинів та скіфів-землеробів Геродота. На його думку, праіндоєвропейська мова розпалася на окремі мови на початку II тис. до н. е. До І тис. до н. е. існувала спільна балтослов'янська мова. Слов'янська мова виділилася у самостійну десь у І тис. до н. е..

Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. Як слушно зазначив Г. Ловмянський, вона стала вихідним пунктом для різних концепцій, згідно яких слов'яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках. Одні дослідники, приймаючи за вихідну географічну лінію басейн Вісли, розміщували батьківщину найдавніших слов'ян у басейнах Прип'яті та Дніпра (Ю. Ростафінський, Ю. Розвадовський, М. Фасмер), інші пересували її па захід від Вісли у Вісло-Одерське межиріччя (Ю. Костшевський, Т. Лер-Сплавінський). Треті, до яких відноситься більшість радянських вчених післявоєнного часу, поєднують ці дві теорії і розширюють прабатьківщину слов'ян від басейну Одри на заході до Подніпров'я на сході (А. Д. Удальцов, А.І. Тереножкін, П.Н. Третьяков, Б.О. Рибаков).

Розглянемо погляди цих дослідників детальніше.

Польський ботанік Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука, але розповсюджені назви граба, плюща й тиса. З цього робиться висновок, що слов'янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах поширення рослин, добре відомих слов'янам. Такою територією, на думку Ю. Ростафінського, є Прип'ятське Полісся та Верхнє Подніпров'я. Прип'ятсько-Дніпровську територію, як прабатьківщину слов'ян, відстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів з галузі ботаніки Ю. Ростафінського цей дослідник додав матеріали гідрономії. На території Подніпров'я в прип'ятському басейні М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов'янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, ілірійські та фракійські гідроніми.

Західне походження слов'ян найпослідовніше, і також з позицій автохтонізму, відстоювали, починаючи з 30-х років, польські археологи, лінгвісти і антропологи. Серед них такі вчені, як Ю. Костшевський, Я. Чекановський, Т. Лер-Сплавінський та інші.

В основі Вісло-Одерської концепції прабатьківщини слов'ян лежить гіпотеза археологів щодо слов'янської належності лужицької культури, що була поширена між Одрою і Віслою, а також у верхів'ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи та ранньозалізного часу. На думку Ю. Костшевського, спадкоємцями лужицької групи стали племена так званої пшеворської культури, яка нібито виникла в результаті розселення в середовищі лужицької культури носіїв поморської культури. Пшеворська культура пов'язувалася з історичними венедами.

Дальше обгрунтування вісло-одерська теорія походження слов'ян отримала в дослідженнях видатного польського славіста Т. Лер-Сплавінського. На підставі лінгвістичних, антропологічних, археологічних, а також даних гідронімії Т. Лер-Сплавінський побудував привабливу концепцію слов'янського етногенезу. Згідно цієї концепції більша частина Європи до 2000 р. н. е. була заселена фіно-уграми. Археологічним відповідником цього етносу є культура гребінчатої кераміки. На рубежі III-II тис. до н. е. з Центральної Європи на схід аж до Середнього Поволжя і Північного Кавказу просунулася частина індоєвропейців - носії культури шнурової кераміки. В результаті їх змішання з фіно-уграми на просторах між Віслою і Одрою сформувалися балто-слов'яни. Слов'яни відпочкувалися від балтів, на думку дослідника, десь близько середини І тис. до н. е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслепня серед лужицьких племен півдня Польщі. Так само як і Ю. Костшевський, цей вчений вважав, що пшеворська, як і оксивська культура, є археологічним відповідником слов'ян-венедів. Теорія Т. Лер-Сплавинського до сьогоднішнього дня має своїх прихильників і серед радянських археологів.

Найновішою, усесторонньою і глибоко обґрунтованою є теорія слов'янської праісторії, висунута у 60-х роках нашого століття Г. Ловмянським - відомим польським істориком і медієвістом. Піддавши аналізу топонімічні досліди свого наукового попередника Т. Лер-Сплавинського, особливо етимологію водних назв, Г. Ловмянський дійшов висновку, що ці назви мають ще дослов'янське походження, а не праслов'янське. В процесі їх вивчення, вважає дослідник, можна визначити етнічні групи, які проживали до слов'ян на їх історичних територіях. Г. Ловмянський не підтримав тих вчених, які доводять, що більшість назв річок України і східних районів Росії (Дон, Дніпро, Дністер) слов'яни перейняли від іранців чи праугрофінів.

Г. Ловмянський встановив, що ці землі первісне були заселені так званими ляпонськими або староєвропейськими народами. Дані, отримані в результаті аналізу топоніміки, переконали його в тому, що слов'яни перейняли назви цих та інших річок безпосередньо від староєвропейського населення ще в часи існування балто-слов'янської спільності. Ця спільність розпалася, на думку вченого, десь в першій половині І тис. до н. е. Це означає, що вже в ті часи слов'яни мешкали на території між Одрою, Віолою і Дніпром.

Більш ранні, так би мовити, зародишеві етапи праслов'янської історії Г. Ловмянський уявляє собі так.

Десь близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне - балти, а ліве - слов'яни. В результаті асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців («ляпонців») сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди»,- слов'яни і балти. Слов'яни перейняли і етнічну назву «ляпонців».

Час появи окремої слов'янської етнічної групи Г. Ловмянський, як згадувалося вище, визначає приблизно першою половиною І тис. до н. е.

Ідеї Г. Ловмянського з певними модифікаціями в наш час розвиває В. Гензель. На його думку, балто-слов'яни вже у II тис. до н. е. займали територію між Дніпром і Віслою. На початку І тис. до п. е. південна частина балто-слов'ян, предки слов'ян, зайняла територію між Віслою і Одером, де до того часу жили венеди-ілірійці та асимілювали їх. В результаті сформувалися протослов'яни. В різні періоди часу на слов'янську територію проникали інші племена, зокрема кельти, дакійці. В пізньолатенський і давньоримський часи слов'яни утворили пшеворську і оксивську культури на території Польщі, а також зарубинецьку в Прип'ятському Поліссі та Подніпров'ї.

Висновки до § 3

Західні історики переважно відстоювали теорію західного походження слов'ян. Прабатьківщину слов'ян відносили на територію між річками Віслою та Одером, або Одером і Дніпром.

До таких дослідників можна віднести Ю. Костшевського, Т. Лер-Сплавинського, Г. Ловмянського, Я. Чекановського, В. Гензеля.

Але все ж таки найбільший вклад у вивчення етногенезу слов'ян вніс чеський учений Л. Нідерле. Він розробив етнолінгвістичну схему слов'янських племен. І стверджує, що разом з іншими індоєвропейськими мовами на протязі II тис. до н.е. існувала балтослов'янська мова, в результаті розчленовування якої утворилася слов'янська мова (I тис. до н.е.). Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян. Вона стала вихідним пунктом для різних концепцій, згідно яких слов'яни розміщувалися у двох протилежних від Вісли напрямках.

Висновки

Етногенез (походження народів) слов'ян - питання доволі дискусійне. Історична наука накопичила дуже багато концепцій походження слов'ян, які дуже часто протилежні одна одній. Такий стан речей зумовлений браком джерел та значною політизацією питання. Перш ніж зупинитися на основних концепціях походження слов'ян потрібно визначити: хто такі слов'яни та народи, які можна назвати слов'янськими.

Слов'яни - це велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, які проживають в Центральній та Східній Європі, і частково в Азії. Традиційно, слов'янські народи можна поділити на три великі групи: західні слов'яни (чехи, поляки, словаки, лужичани); східні слов'яни (українці, росіяни, білоруси); південні слов'яни (словенці, серби, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, болгари).

Також, необхідно визначати етимологію слова «слов'яни». Одні історики виводять поняття «слов'яни» від слова «слово», інші вчені вважають, що термін «слов'яни» походить від слова «раб».

Тепер перейдемо до основних концепцій походження слов'ян. На сьогодні, вчені не можуть дійти до єдиної концепції. Така невизначеність сприяє різним політичним та псевдоісторичним спекуляціям.

Перший, хто звернув увагу на проблему походження слов'ян, був Нестор Літописец. Який вважав прабатьківщиною слов'ян басейн Дунаю, звідки потім слов'яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов'ян. Не дарма в українському фольклорі роль великої ріки, відіграє не Дніпро, а саме Дунай. Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження слов'ян.

Польські та чеські славісти запропонували Вісло-Одерську концепцію - найдавнішою прабатьківщиною слов'ян було межиріччя Вісли та Одеру.

Радянські історики розвинули запропоновану чеським ученим Л. Нідерле Дніпровсько-Одерську або Вісло-Дніпровську концепцію, в якій слов'яни зародилися в межиріччі Дніпра та Вісли (Одеру), причому центром слов'янської прабатьківщини було Придніпров'я.

В часи Середньовіччя популярною була Азійська концепція походження слов'ян. Сучасні послідовники цієї концепції вважають, що предками слов'ян були або скіфо-сармати або слов'яни, що прийшли в Європу разом з гунами.

Але, попри суперечливість викладених точок зору стосовно початку формування слов'янської спільності та етнічної приналежності окремих культур, майже всі дослідники одностайно відзначають, що у першій половині І тис. н.е. територія між середнім Дніпром і Бугом були заселені слов'янськими племенами.

За останні десятиріччя проблема походження слов'ян вирішувалася головним чином на археологічних матеріалах, оскільки дані всіх інших наук вже не могли суттєво доповнити чи замінити існуючі численні концепції.

В процесі написання курсової роботи ми пішли традиційним шляхом зіставлення даних лінгвістики, археології і письмових джерел. Такого роду зіставлення пов'язані з появою труднощів і неясних питань. Саме неопрацьованість такої методики визначає в даний час слабкі сторони наших етногенетичних досліджень.

На зміну колишнім, досвідом не підтвердженим зіставленням окремих свідчень письмових, археологічних, лінгвістичних та інших джерел, повинно прийти зіставлення реконструкцій, заснованих на сукупності даних за кожною окремою групою джерел. Таке зіставлення спочатку може представляти, звичайно, що воно тільки має декілька варіантів рішення. Поступове звуження рамок можливих варіантів вирішення тих або інших етногенетичних проблем потребує великої систематичної роботи. Але це буде принципово новий підхід, новий історіографічний метод обробки наявних матеріалів.

Перелік посилань

Інтернет-архіви

1. Ikonnikov V. Opyt russko? istorоografоi V.S. Ikonnikova (Volume 1, pt. 2) /V. Ikonnikov [Електронний ресурс]

Дисертації

2. Момрик А.П. Формування концепцій етногенезу українського народу (історіографія проблеми): дисертація на здобуття наук. ступеня канд. історичних наук / 07.00.05 - етнологія. - Київ, 2005. - 224 с.

3. Копилов С. Українська історична славістика нового часу: витоки, становлення і етапи розвитку: Дисертація на здобуття наук. ступеня докт. історичних наук / 07.00.06. - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. - Кам'янець-Подільський, 2006. - 525 с.

4. Баран В.Д., Козак Д.Н., Терпиловський Р.В. Походження слов'ян. - К., 1991. - 144 с.

5. Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії/ Упорядкув. та пер. з пол. Юрій Мицик. - К., 2007.

6. Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII - первой половины XIX ст. - К., 1988. - С. 3-29.

7. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. М., 1989.

8. Кобычев В.П. В поисках прародины славян. М., 1973.

9. Колеснікова В.А. Його називали археологом-революціонером. Українознавство-2005. / / Календар-щорічник. - К., 2004. - С. 167-169.

10. Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830-1894 рр.): рецепція національної історії. - Тернопіль: Джура, 2006. - 220 с.

11. Лескинен М.В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. - М., 2002. - С.5-39.

12. Мартинов В.В. Слов'яни. Етногенез та етнічна історія. Міжвузівський збірник статей. Вид. ЛДУ, 1989 р.

13. Пастернак Я. Ранні слов'яни в історичних, археологічних та лінгвістичних дослідженнях / / Український історик. - 1972. - № 3-4. - С. 38-55.

14. Петров В.П. Етногенез слов'ян. Київ, 1972.

15. Рыбаков Б.А. Первые века русской истории. - М.,1964. - с.84.

16. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979.

17. Удод О.А. Гуслистий - учень і послідовник академіка Д.І.Яворницького // Проблеми історіографії та джерелознавства історії запорозького козацтва : Зб. статей. - Запоріжжя, 1993. - С.33-42.

18. Історія України: Навчальний посібник / М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В.М. Красовський та ін.; Під ред. М.О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

19. Кормич Л. Історія України: Підручник / Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

20. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник / Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

21. Лановик Б. Історія України: навчальний посібник / Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

22. Платонов С.Ф. Курс лекций по Русской истории. - М., 1988.

23. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів / Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

24. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів / Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

Размещено на Allbest.ru