Походження слов’ян у вітчизняній та зарубіжній історіографії

Аналіз зародження теорій етногенезу в працях античних та середньовічних авторів. Порівняння поглядів дореволюційних вітчизняних істориків; вчених радянського періоду; зарубіжних істориків, переважно чеських і польських на походження слов'янських племен.

Рубрика История и исторические личности
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 22.07.2013
Размер файла 91,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

ПОХОДЖЕННЯ СЛОВ'ЯН У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЗАРУБІЖНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Донецьк, 2012 рік

Вступ

Слов'яни - це велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов'янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов'янську (поляки, кашуби, чехи, словаки, лужичани), південнослов'янську (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Початки формування сучасних слов'янських народів криються в часах, коли на території Східної і Південно-Східної Європи розпочалося Велике розселення слов'ян, яке тривало до кінця VII ст.

Чільне місце у слов'янській історіографії посідає проблема слов'янського етногенезу. Вона вбирає в себе питання походження слов'янського етносу, формування його території, розселення в Європі, визначення характеру матеріальної та духовної культур на різних станах розвитку, рівня економіки.

Актуальність проблеми. Вивчення питань етногенезу слов'ян надзвичайно важливе через ту роль, яку ці народи грали і продовжують грати в житті багатоликої Євразії, знаходячись в епіцентрі усіх найважливіших подій світової історії.

Перед дослідником слов'янського етногенезу встає складне і трудомістке завдання критичного розгляду і узагальнення всіх об'ємних фактичних відомостей, аналізу численних публікацій з проблематики, оцінки різних, деколи суперечливих точок зору. Тут багато що залежить від об'єктивності наукового аналізу і вміння відібрати найбільш істотне. Цілком зрозуміло, що неувага до яких-небудь матеріалів або незнання таких може привести до суб'єктивних або явно помилкових висновків.

Не дивлячись на зростання джерельних матеріалів і збільшення наукової літератури, в даний час не існує загальновизнаної версії формування слов'янського етносу і проблема слов'янського етногенезу при сучасному стані знань ще дуже далека від вирішення. Це, перш за все, обумовлено тим, що фактичних матеріалів для твердого вирішення багатьох питань проблематики, що цікавить нас, явно недостатньо. Одночасно з накопиченням нових фактів підвищуються вимоги до етногенетичних досліджень. При явному недоліку фактичної бази якнайдавніша історія слов'янства може бути освітлена, наприклад, за допомогою наукових гіпотез вітчизняних вчених у порівнянні із зарубіжними.

Історіографічний огляд. В античних та давньоруських творах та перших чеських і польських хроніках відсутні елементи історіографічного плану. Але вже для праць XVI ст. опис етногенетичних концепцій фактично перетворюється на історіографічну розвідку з обов'язковим посиланням та цитуванням усіх головних праць попередників з даної тематики. Подібні методи були притаманні працям Й. та М. Бєльських, А. Гван'їні, М. Стрийковського, С. Сарницького, доробок яких складає фундамент польської ранньомодерної ренесансної думки.

У працях українського походження XVII - XVIII ст., як і в польських джерелах, що мали на них значний вплив, компілятивне формування тексту перетворювало подачу матеріалу на певну подобу історіографічної розвідки про минуле, але їх автори частіше за своїх попередників не вважали за потрібне уточнювати авторство власних джерел. Подібна тенденція зберігалася до початку ХІХ ст., коли з появою наукового підходу до історичного матеріалу виникла потреба проаналізувати розвиток історичної думки зі слов'янської проблематики. У перших узагальнюючих історіографічних працях кінця ХІХ - початку ХХ ст. А. Пипіна, С. Булича, В. коннікова, І. Ягича лише спорадично, часто тільки в бібліографічному контексті, згадується наявність певних етногенетичних концепцій у працях попередників.

У ХХ ст. з'являються узагальнюючі роботи з української історіографії Д. Дорошенка, М. Марченка та історії української етнографії К. Гуслистого, В. Горленка, а також історіографічний розділ у колективній роботі «Українська народність», де частково дається аналіз дореволюційної української та російської історіографії, в тому числі і з етногенетичної проблематики.

Але лише роботи Л. Нідерле, А. Робінсона, М. Лескінен містять ґрунтовний аналіз загальнослов'янських етногенетичних концепцій.

На кінець ХХ ст. був нагромаджений значний масив праць, присвячених історії розвитку науки, де були проаналізовані погляди різних дослідників, але й до сьогодні не існує синтетичної праці, присвяченої порівнянню концепцій етногенезу слов'ян в працях зарубіжних та вітчизняних вчених.

Метою нашої роботи є порівняльно-історичний аналіз процесу зародження та розвитку уявлень зі слов'янської етногенетичної проблематики в працях вітчизняних і зарубіжних вчених.

Мета передбачає розв'язання таких завдань:

- проаналізувати зародження теорій етногенезу в працях античних та середньовічних авторів;

- освітити та порівняти теорії етногенезу слов'ян дореволюційних вітчизняних істориків; істориків радянського періоду; зарубіжних учених-істориків, переважно чеських і польських.

Хронологічні рамки. Для більш повної систематизації та узагальнення теорій слов'янського етногенезу ми візьмемо дуже широкі хронологічні рамки для дослідження. Перед тим, ніж звернутися до сучасних концепцій походження слов'янського етносу в працях вчених ХХ століття (верхня межа роботи), ми проаналізуємо ряд якнайдавніших письмових джерел, які складають основу історіографічного вчення, а саме середини 1 тис. до н. е., часи Геродота (верхня межа роботи).

Географічні межі дослідження обмежені Південною, Центральною та Східною Європою, яка складає цілісний етнокультурний регіон, що включає в себе всю територію слов'янського етносу. Унаслідок історичної і культурної належності країн зі слов'янським населенням до цього регіону їх історико-етнічна доля традиційно цікавила українських, польських, російських та, меншою мірою, інших європейських дослідників. Саме цим пояснюється зосередження на працях даного кола авторів, що включали до сфери своїх зацікавлень етнічні процеси даного регіону протягом вище окресленого періоду.

Методологічну основу склали принципи об'єктивності та історизму, що дозволило виділити основні закономірності та характерні риси процесу появи та розвитку етногенетичних міфів та концепцій даного періоду. В роботі застосовувались порівняльно-історичний та системно-структурний методи.

Наукова новизна. У роботі ми вперше комплексно розглянемо етногенетичнi міфи та концепції походження слов'ян, сформульовані літописцями, хроністами та дослідниками Південної, Центральної та Східної Європи, яких ми умовно розділимо на вітчизняних та зарубіжних. Досі означена тематика у більшості історіографічних робіт висвітлювалася неповно, описово, а іноді ідеологічно кон'юнктурно.

Об'єктом дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних авторів історичного, етнографічного, мовознавчого, краєзнавчого спрямування, у яких певною мірою наявна інформація щодо походження слов'ян.

Предметом дослідження є етногенетичні уявлення, легенди, міфи та концепції, наявні в роботах вітчизняних та зарубіжних вчених.

Джерельною базою курсової роботи є літописи, хроніки та історичні твори: античного, давньоруського та середньовічного походження в перекладі; чеського походження; польського походження; історичні та етнографічні твори російського походження XVIII - початку ХХ ст. переднаукового та ранньонаукового характеру; історичні, філологічні, фольклористичні та етнографічні праці українських, російських, польських та чеських авторів.

При структуруванні роботи нами було використано проблемно-хронологічний принцип розміщення матеріалів. Такий вибір був обумовлений чітко визначеною темою, в ході вивчення якої зберігалася історична послідовність у часі.

§ 1. Погляди древніх авторів на походження слов'янських племен

Перед тим, ніж перейти до питання, як безпосередньо висловлюють сучасні історики проблему етногенезу (походження) слов'ян, звернемося до ряду якнайдавніших письмових джерел, які складають основу її вивчення. І відразу ж відзначимо, що практично всі вони вельми виразно з прив'язкою до певної території фіксують слов'ян лише з середини I тис. н. е. (найчастіше з VI ст.), тобто тоді, коли вони виступають на історичній арені Європи як численна етнічна спільність.

Насамперед східні слов'яни виникли внаслідок злиття праслов'ян, носіїв слов'янської промови, з різними іншими етносами Східної Європи, також, як південні слов'яни утворилися внаслідок слов'янізації низки балканських народів - фракійців, іллірійців та інших. Цим пояснюється й те, що за всієї схожості мови та елементів культури, з нею пов'язаних, між слов'янськими народами є серйозні відмінності, навіть в антропологічному типу. Ідеться, наприклад, про південних та західних слов'ян, але є певні відмінності і у середині окремих груп тих чи інших східнослов'янських народів. Так само істотні розбіжності виявляються й у сфері матеріальної культури, оскільки слов'янізовані етноси, які є складовою тих чи інших слов'янських народів, мали неоднакову матеріальну культуру, обриси якої збереглися в їхніх нащадках. Саме у сфері матеріальної культури, і навіть такого елемента, як музика, є чималі відмінності навіть між такими близькородинними народами, як росіяни й українці.

Однак в давнину існував якийсь етнос, котрий розмовляв мовою, яку ми умовно називаємо праслов'янською, предок нинішніх слов'янських мов. Арена його проживання була, очевидно, широка. Є всі підстави вважати, що ареал розселення праслов'ян, які, як доведено лінгвістами, відокремились від родинних їм балтів у середині 1 тис. до н. е., у часи Геродота, був дуже невеликий. З огляду на те, що жодних звісток про слов'ян до перших століть н. е. в писемних відомостях немає, а ці джерела, зазвичай, виходили з районів Північного Причорномор'я, з ареалу розселення праслов'ян доводиться виключити більшу частину території України, крім її північного заходу.

Знаменитий старогрецький історик і мандрівник Геродот першим з вчених мужів Середземномор'я побував в Північному Причорномор'ї і писав про скіфів, у тому числі і осілих, землеробських. Геродот писав про північні райони, де у «безлічі величезних річок» жили так звані скіфи-орачі, «які сіють хліб не для власних потреб, а на продаж» («Мілоградська культура» Середнього Подніпров'я 7-2 століть до н. е. , пізніші - «зарубинецька» і «черняхівська», несли в собі немало елементів, що доводять їх слов'янську приналежність).

Західні слов'яни, що жили в 3-2 століттях до н. е. - 4-5 століттях н. е. в басейні Вісли і Одри і у верхів'ях Дністра (на території теперішньої Польщі і сусідніх областях України), виразно представлені «пшеворською культурою». Вона отримала назву могильника у Пшеворську і виникла на основі варіантів лужицької культури. У перші століття н. е. західнослов'янські племена, що населяли територію від північних відрогів Карпат (Венедські гори) до Балтійського моря, вперше згадують античні автори. Під ім'ям венедів вони були відомі Плінію Старшому, Тиціану. З 1-2 століть до пізнього середньовіччя назва «венеди» розповсюджувалася на значну частину західних слов'ян.

Вперше цей етнонім зустрічається в Природній історії Плінія (середина I ст. н. е.), не рахуючи згадки Геродотом племені енетів, що мешкали на північному побережжі Адріатичного моря. Пліній називає венедів в числі племен, що є сусідами на сході з групою німецьких племен, - інгевонами: «на землях до річки Вістули жили сармати, венеди, скіфи, гирри». Швидше за все, це були області в басейні Вісли і побережжя Балтійського моря. Перші східні слов'яни (анти) в 2-5 століттях почали селитися на обширній території від Західного Бугу до Дніпра. Вони жили общинно-родовим ладом, займалися переважно землеробством, а також розведенням худоби, полюванням, збором дикого меду, грибів і ягід. Усталена думка про примітивність економічного і суспільного життя стародавніх слов'ян в значній мірі спростовується результатами сучасних археологічних досліджень. У 4-м столітті утворився перший племінний союз східних слов'ян, який очолили волиняни (вони ж - «дулеби» і «бужани».

До кінця I ст. н. е. відносяться повідомлення про венедів Корнелія Тацита, що характеризує їх як досить велике етнічне угрупування. Тацит вказує, що венеди жили між племенами певкинів (північна частина Нижнього Подунавья) і фенів, що займали територію лісової смуги Східної Європи від Прибалтики до Уралу. Точне місце локалізації венедів вказати не представляється можливим. Важко сказати до того ж, чи були венеди часів Тацита слов'янами. Існує припущення, що венеди у той час асимілювалися слов'янами і отримали їх ім'я. І якщо про венедів Тацита можна сперечатися, то венеди вже більш пізніх авторів - це безперечно слов'яни, тобто з VI ст. н. е.

Більш значимі повідомлення про слов'ян відносяться до середини I тис. н. е. Тепер слов'яни називаються своїм ім'ям - словенські, разом з яким згадуються анти, а Іордан знає і колишнє ім'я - венеди. Візантійські автори - Прокіп Кесарійський, Агафій, Менандр Протіктор, Феофілакт Симокатта, Маврикій - описують в основному слов'ян Подунавья і Балканського півострова, що пов'язане з вторгненнями слов'ян в межі Східно-Римської імперії (VI-VII ст.). У творах візантійських авторів повідомляється про різні сторони життя і побуту слов'ян.

Більш істотні відомості для дослідження проблеми слов'янського етногенезу є в праці готського єпископа Іордана. Його праця дозволяє встановити зв'язок між слов'янами і венедами античних письменників, котрі займали регіони на схід від Середньої та Верхньої Вісли, тобто там, де, за Птолемеєм, локалізується і плем'я ставанів (слов'ян). Ряд науковців вважають, що назву «венеди» германці перенесли зі своїх західних сусідів на східних слов'ян. Ще в пізньому середньовіччі германці та фіни називали слов'ян венедами.

Таким чином, можна досить упевнено твердити: район проживання слов'ян-венедів у згаданий період обмежувався на заході середньою течією Західного Бугу і Верхньою Віслою, на південному заході - Верхнім і Середнім Дністром, на сході - Верхнім і Середнім Дніпром. Як випливає з Певтінгерових таблиць, у III ст. якісь групи венедів перейшли Дністер у нижній його частині.

Дещо конкретніше, ніж венедів, Іордан та інші візантійські автори локалізують слов'янські племена склавінів та антів. За Йорданом, склавіни живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ до Віскли (Вісли)… Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Дапапра, там, де Понтійське море утворює вигин». «Ці племена, - повідомляє Маврикій Стратег, - займали суміжні регіони, оскільки між ними немає великої відстані, яку варто було б згадувати». Прокопій Кесарійський розміщує антів на схід від склавінів і на північ від утигурів, між Дніпром і Дністром: «Народи, які. тут живуть, у давнину називалися кіммерійцях, тепер звуться утигурами. Далі на північ від них (утигурів) займають землі незліченні племена антів».

Назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона зникає з історичних хронік. За однією з історико-лінгвістичних версій, у процесі розселення на Балкани анти змішуються зі склавінами й надалі вже відомі під загальною назвою слов'ян. Таким чином, склавини, назва яких у трохи зміненому вигляді поширилася на всі слов'янські племена, в V-VI ст. вийшли за південні межі венедських земель, і візантійські автори вже знають їх на Дунаї. Тогочасні письмові джерела обмежують ареал поширення склавінських племен на північному заході Віслою, а на сході - Дністром (тут склавіни граничили з антами, котрі тоді займали межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю). Прокопій Кесарійський вважав склавінів та антів одним народом.

Торкаючись побутових і соціально-економічних умов існування склавінів, Іордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Те ж саме Маврикій Стратег пише про умови життя антів. Отже, в середині І тис. н. є. землі антів і склавінів простягалися на північ до Полісся і Верхнього Подніпров'я, ландшафт яких відповідає згаданим характеристикам. Що ж до згадки Іордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то у світлі сучасних археологічних досліджень її слід вважати дуже приблизною. Пам'ятки пеньківської культури, безсумнівно, пов'язаної з антами, відкриті в Середньому Подніпров'ї, верхній частині Південного Бугу, в Середньому Подністров'ї та в Молдові, однак на Нижньому Дніпрі вони не відомі.

У візантійських авторів було надто мало відомостей про північні й східні межі земель склавінів і антів, а тому, згадуючи про ці межі, вони вживали загальну термінологію, що характеризувала просторовість або ж особливості ландшафту. Візантійці, послідовно відбиваючі хвилі варварського нашестя, можливо не відразу ідентифікували слов'ян як окремий етнос і не повідомляли легенд про його виникнення. Решта світу дізналася про слов'ян, відрізаних до того войовничими кочівниками Східної Європи, коли вони вийшли до меж Візантійської імперії. Історик 1-ої половини VII століття Феофілакт Симокатта називав слов'ян гетами, очевидно змішуючи фракійське плем'я гетів із слов'янами, що зайняли їх землі на нижньому Дунаї.

У «Баварському Географі», в списку племен, записаному на латинській мові в 1-ій половині IX століття, повідомляється про те, що якесь плем'я зеруян (zeriuani) вважало себе родоначальником всіх слов'янських племен. Локалізація цього племені ускладнена через відсутність в списку географічної прив'язки. Якщо допустити, що племена перераховувалися послідовно відповідно до їх розташування уздовж торгових маршрутів, то історики розміщують зеруян приблизно між верхів'ями Вісли і Німану на території Західної Білорусії.

Староруський літописний твір початку XII століття «Повість минулих літ» визначає батьківщину слов'ян на Дунаї, там, де їх вперше зафіксували візантійські письмові джерела. Нестор Літописець бере за основу біблейський міф, згідно з яким батьківщиною усього людства була Передня Азія. Саме з вавилонського стовпотворіння, в результаті якого людство розділилося на 72 окремі народи, почали свою історію древні слов'яни. Ця літописна розповідь стала основою дунайської, або балканської теорії походження слов'ян, яка була дуже популярною в творах середньовічних польських і чеських хроністів. Наприклад у польському літописі «Великопольська хроніка» повідомляється про Паннонії (римська провінція, що була прилегла до середнього Дунаю) як батьківщину слов'ян. На користь Дунайської концепції також свідчить величезна популярність саме Дунаю (а не Дніпра) у фольклорі усіх слов'янських народів. В давніх українських народних піснях Дунай вживається на позначення якоїсь чарівної країни, тридев'ятого царства, вирію. За багатьма легендами, Дунай тече посеред раю. За болгарською легендою, він витікає з-під кореня світового дерева - гігантської золотої яблуні. У російському весільному обряді є згадка про Дунай, на березі якого росте казкове дерево. У фольклорі східних та західних слов'ян Дунай - це загальний символ водного простору, зокрема й морського. До розвитку археології і лінгвістики історики погоджувалися з дунайськими землями як місцем виникнення слов'янського етносу, але тепер визнають легендарний характер цієї версії.

Більша частина майбутніх слов'янських земель в III-IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях завдяки союзам племен Великого Степу - скіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів і т. д. З I ст. серед місцевого населення починає поширюватись християнство (скіфи-християни), з III по IX ст. на цих землях існує Скіфська єпархія всесвітньої православної католицької християнської Церкви.

Історія слов'янських земель в докиївські часи - це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов'янських, тюркських та угро-фінських народів Євразії, а також історія постійних взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов'янами.

Так середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народу слов'янського», яка була видана 1609 року зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від «слово» (slouo), що у сарматів означало слово, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою». Ця думка різниться з поглядом одного французького історика і публіциста XVIII століття, який вважав, що слово «слов'янин» походить від латинського, чи грецького слова із значенням «раб». Причому це просочилося навіть в «академічну» науку. Як це вже бувало не раз, коли різні, не зовсім адекватні ідеї, потрапляли в академічні праці і навіть закріпилися в цілих наукових школах, сталося це і з ідеєю взаємозв'язку слов'ян і рабів, породивши серію «наукових» за формою, але, по суті, сумнівних уявлень та висловлювань. Суть їх полягає в тому, що зазначені слова і самоназва слов'ян («слов'яни», або «словени») споріднені. Як стверджується, «західноєвропейські слова із значенням«раб», пов'язані з етнонімом слов'ян», нібито, «через те, що в середньовіччі, слов'яни, дуже часто і масово ставали об'єктами работоргівлі, що й привело до використання їх самоназви в якості назви невільників».

Але у середині 1 тисячоліття н. е. слов'янські племена ще не мали об'єднуючо-загальної назви «слов'яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їх племена одержували окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venaja, на Заході - германські племена звали їх Венеди. Візантійці звали східну групи слов'янських племен Анти, а південних слов'ян Склавини, звідси назва перейшла до арабів - Скаліба. Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країна з найрозвиненішою писемною культурою, візантійська назва Південних (Балканських) слов'янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов'янські племена.

Слов'янський історик Мавро Орбіні, на основі доступних йому джерел, на межі 16-17ст. у книзі «Слов'янське царство» свідчить:

«…Слов'янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику;…бився з єгиптянами та великим Олександром; … оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме - слов'яни, готи, руси, авари, нормани, фіни, укри, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ слов'янський…».

Висновки до § 1

Таким чином, слов'яни, так само як і їхні предки і нащадки під різними назвами зі стародавніх часів становлять важливу складову населення Європи і Великого Євразійського Степу і зробили значний внесок у розвиток суспільства і господарства у цій частині світу.

Слов'яни як сформований народ, уперше був зафіксований у візантійських письмових джерелах середини VI століття. Ретроспективно ці джерела згадують про слов'янські племена в IV столітті. Більш ранні відомості відносяться до народів, які могли брати участь в етногенезі слов'ян, проте ступінь цієї участі варіюється в різних історичних реконструкціях. Найбільш ранні письмові свідчення візантійських авторів VI століття мають справу з народом, розділеним на склавинів та антів. Згадки про венедів як предків слов'ян (чи окремого слов'янського племені) мають ретроспективний характер. Свідчення авторів римської епохи (I - II ст.) про венедів не дозволяють пов'язати їх з якою-небудь достовірно слов'янською археологічною культурою.

етногенез слов'янський плем'я

§ 2. Вітчизняна історіографія походження слов'янських племен

2.1 Погляди дореволюційних вчених на походження слов'янських племен

Етногенез, питання походження народу, є найважливішими завданнями етнографічної науки. Етногенез вважається завершеним, коли у спільності людей сформовані етнічна самосвідомість і етнонім (самоназва), а також спільність культурних ознак. Етнічна історія розкриває історію етносу в процесі Вивчення питань етногенезу слов'ян надзвичайно важливо через ту роль, яку ці народи грали і продовжують грати в житті багатоликої Євразії, знаходячись в епіцентрі всіх найважливіших подій світової історії. Важливість цієї проблеми стихійно усвідомлювалася вже першими російськими істориками-літописцями XI-XII ст.. Саме ними була розроблена перша етнічна концепція виникнення староруській народності, що містила два корінні положення, які не втратили свого значення до наших днів. Перше - про спорідненість і єдність всього слов'янського миру, друге - про початкову міграцію із заходу слов'янських племен, що склали активне ядро Староруської держави.

У цьому розділі представлений розгляд теорій дореволюційних вітчизняних вчених істориків про розселення слов'ян.

Почнемо з XVIII століття, оскільки в цей час відбувається полеміка Ломоносова і Міллера про покликання варягів і привнесення ними державності на російську землю. Ця полеміка має велике історіографічне значення, тому що вона починає боротьбу антинорманістів з норманістами, яка не припиняється ні в XIX, ні в XX столітті. Протягом цього тривалого періоду робилися неодноразові спроби використовувати літописну легенду про покликання варягів та інші свідчення джерел про варягів в Східній Європі для засвідчення нездатності слов'ян самостійно створити державу і про вирішальну роль пришлих германців в справі створення слов'янської культури. Проте ми жорстоко помиляємося, якщо почнемо думати, що всі норманісти відстоюють такі образливі для слов'янського народу і далекі від науки твердження. У числі норманістів окрім прямих фальсифікаторів було багато видатних учених і безперечних патріотів (наприклад, А.А. Шахматов і А.Е. Пресняков).

У сучасній історіографії спір антинорманістів і норманістів включає декілька складних і важливих проблем:

1) ролі внутрішніх причин і ролі іноземців (варягів) в процесі формування і розвитку Київської Русі;

2) ступеня норманського впливу на розвиток соціальних відносин і культури, причому для відповіді на це питання притягуються дані археології, мовознавства, пам'ятники культури (радянські історики відзначали порівняльну слабкість норманського впливу, в порівнянні з візантійським і татарським);

3) про походження імені Русь, російського народу, причому це термінологічне питання, що представляло широкий інтерес, все ж таки має менше наукове значення, ніж перші два.

Біля 1751г. Ломоносов почав підготовчу роботу над «Стародавньою Російською історією від початку російського народу до кончини Великого російського князя Ярослава Першого». До 1754г. він збирав і виписував дані росіян, античних і західних середньовічних джерел, а потім протягом декількох років писав свій твір. Ломоносов присвячує першу частину свого твору «століттю стародавньому до Рюріка» і висловлює в ньому ряд оригінальних і цінних думок. До них відноситься теза про участь слов'ян в походах германців на Рим. Припущення Ломоносова про слов'янське походження завойовника Риму Аларіха не можна визнати обґрунтованим, але його твердження, що «між готами багато слов'ян купчасто воювали», цілком справедливе.

До чудових історіографічних думок М.В. Ломоносова відноситься і його теза про відсутність «чистих» в расовому і етнічному відношенні народів, і слова про роль, як слов'ян, так і фінів в справі освоєння обширного простору російських земель, і твердження, що до складу варяжських дружин в Стародавній Русі входили не одні шведи, а і представники інших північних народів.

Слід зазначити, що в XIX столітті норманська теорія розглядалася у всіх працях, що стосуються стародавньої історії східнослов'янських племен, всіх дореволюційних російських учених-істориків.

Російський історик Устрялов Н. висунув свою етногенетичну схему. На його думку плем'я відоме нині під ім'ям слов'янського, при першій появі в історії, в кінці V століття і на початку VI століття за Різдвом Христовим, займало численними поколіннями простір від Балтійського до Чорного моря і Дунаю, від Тиси до Одеру і берегів Дніпровських. Сучасники іменували його Венедським, розділяючи на три головні покоління:

- на венедів, що мешкали між Балтійським морем і Карпатськими горами;

- на слов'ян, що жили від Тиси до берегів Дністра і від Дунаю до витоків Вісли;

- на антів, що жили на берегах Чорного моря між гирлами Дунаю і Дніпра.

Доля слов'янського імені від першої появи його в історії і до утворення в IX-X століттях Російської, Польської, Богемської, Моравської, Сербської та інших держав мало відоме.

У своїй роботі «Російська історія» Н. Устрялов так само звертає увагу на норманську проблему і відстоює свою точку зору норманіста таким чином: Роблячи окремі походи в Атлантичне і Середземне моря, нормани природно не могли залишити без уваги найближчих Прибалтійських країн, особливо слов'янських, де знаходили, окрім хліба, іншу для себе вигоду: через землі слов'ян пролягав шлях до багатої Греції, яку вони вважали найряснішою країною в світі зі всіма благами природи. Вони відправлялися туди частково для грабежу, частково для отримання плати за службу імператорам: достовірно, що задовго до поселень в слов'янських землях, в імператорській гвардії було багато норманів.

До половини IX сторіччя, нормани приходили в землю слов'янську на якийсь час, і не мали постійних поселень допоки в Скандинавії, після смерті Карла Великого, відбулося суспільне хвилювання і брак продовольства змусив її мешканців шукати нової вітчизни, одні натовпи кидалися на захід, інші на схід. В Англії, Франції, Італії нормани закріпилися після довготривалої війни: на слов'янських землях вони не зустрічали такої відсічі і оволоділи нею без зусиль.

Слов'яни могли жертвувати своєю волею і визнавати панування норманів, але їх національність залишалася недоторканною; бо скрізь, куди не приходили нормани, у Франції, Англії, Італії, нормани швидко зливалися з тубільцями, і тим неминучим було це злиття в слов'янських землях. Але для слов'ян нормани були народом благородним, пануючим, але не ворожим і служили тільки ланкою об'єднання.

Викликає певну цікавість і генетична схема С.Ф. Платонова. Слов'яни прийшли на Дніпро ймовірно ще в VII столітті, і поступово розселяючись, дійшли до озера Ільменя і Верхньої Оки. Поблизу Карпат залишилися хорвати і волиняни (дулеби і дужани). Поляни, древляни і дреговичі осіли на правому березі Дніпра і на його правих притоках. Мешканці півночі, радимичі і вятичі перевалили за Дніпро і осіли на його лівих притоках, причому вятичі встигли просунутися навіть на Оку. Кривичі теж вишли з Дніпра на північ, на верхів'я Волги і Західної Двіни, і зайняли річкову систему озера Ільменя. У своєму русі вгору Дніпром, на північних і північно-східних околицях своїх нових поселень слов'яни потрапили в безпосередню близькість з фінськими племенами і поступово відтісняли їх все далі на північ і північний схід. У той же час на заході сусідами слов'ян виявилися литовські племена, що помалу відступали до Балтійського моря перед натиском слов'янської колонізації. На східних же околицях, з боку степів, слов'яни у свою чергу, багато терпіли від кочових азіатських прибульців. Пізніше ж поляни, мешканці півночі, радимичі і вятичі, що жили на схід від інших родичів, у великій близькості до степів, були скорені хазарами, можна сказати, увійшли до складу держави Хазара. Так само і варяги були сусідами слов'ян, можна сказати, прямими, але жили «за морем» і приходили до слов'ян «із-за моря». При тісному спілкуванні слов'ян з варягами можна було б чекати великого впливу варяг на слов'янський побут. Але такого впливу взагалі не помітно - знак, що в культурному відношенні варяги були не вищі слов'янського населення тієї епохи.

В кінці XIX століття при визначенні місця розселення ранніх слов'ян, разом з історичними і лінгвістичними даними притягуються матеріали топонімії. У 1901 р. з'являється цікаве дослідження А.Л. Погодіна в книзі «З історії слов'янських пересувань», в якій на основі відомостей стародавніх авторів вчений дав нарис історії слов'ян, починаючи з перших століть нашої ери, і зробив спробу відкреслити ранню слов'янську територію при аналізі річкових назв. Погодін приходить до висновку, що ранні слов'яни були жителями території Польщі, Поділля і Волині, де виявляється багато слов'янських гідронімів. Ці області слов'яни займали з глибокої старовини аж до раннього середньовіччя, коли почалося їх широке розселення.

Оригінальну, хоча й складну теорію походження слов'ян розробив А.А. Шахматов. Його теорія є зразком аллохтоністичного, чи міграціоністського підходу до вирішення етноісторичних проблем. Згідно прихильників міграціонізму етнічний розвиток розглядається як просторова експансія, тобто як переселення, періодична зміна території одним і тим же народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів. Суттю етнічних досліджень є вивчення напрямків етнічних рухів. Як же з цієї точки зору виглядає етногенез слов'ян у А.А. Шахматова?

Слов'яни, за його переконанням, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які в глибоку давнину займали Балтійське узбережжя. В певний період часу частина цих індоєвропейців переселяється на південь, ставши предками індоіранців і фракійців. Друга частина залишилась на місці, розвинувшись з часом в балто-слов'янську етнічну спільність. У І тис. до н. е. ця спільність розпалася. У II ст. н. е., коли германські племена покинули свої землі у Повісленні, переселившись в Подунав'я і Приазов'я, слов'яни залишають Прибалтику і просуваються на територію перших в райони Середньої і Нижньої Вісли. На цій території слов'яни живуть до V ст. Тут відбувається розпад первісної слов'янської спільності та починається їх розселення в Європі. Оскільки шлях на південь був до V ст. перекритий готами, а пізніше гунами, основний рух слов'ян відбувався на захід, в межиріччя Одри і Ельби, а також у Прип'ятсько-Дніпровський басейн. Так виникла західна і південно-східна групи слов'ян.

Після розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягти Чорного моря, Дунаю і Візантії, де й сформувалася південна група слов'янства.

Зрозуміло, що подібний нарис етнографічного розвитку слов'янства у наш час викликає чисто історіографічний інтерес. Цінність роботи А.А. Шахматова - популярного російського вченого в тому, що вона пробуджувала інтерес до проблеми, викликала навколо неї жваву дискусію і цим стимулювала її дальше вивчення.

Аналізуючи точки зору дореволюційних дослідників-історіографів, не можна не згадати видатних вчених з України. Українська історична наука наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. сягнула доволі високого ступеня методологічної зрілості, щоб спромогтися на серйозні наукові дискусії щодо походження слов'янських народів, визначення місця їх прабатьківщини та становлення ранніх держав. Актуальність обраної теми зумовлювалась незадовільним станом вивчення в історіографії питання характеру давніх слов'ян, їх побуту й звичаїв, що належало до числа найзаплутаніших у слов'янській науковій літературі. Лише ґрунтовне осмислення цієї проблеми було головною умовою успішного вивчення первісної слов'янської історії.

Новим явищем у розвитку історичної думки в Україні стало посилення уваги науковців до розробки проблематики давньої історії західнослов'янських народів. Цей процес був викликаний: по-перше, переплетінням історичної долі українського й польського народів і зосередженням чималої кількості джерел для успішного дослідження історії Польщі. Частина цих документів була видрукувана зусиллями Археографічної комісії НТШ. По-друге, географічною близькістю України і монархії Габсбургів, до складу якої входили як частина українських, так і польські, чеські та словацькі землі, що підсилювало інтерес науковців до цих слов'янських народів.

Галицькі історики ХІХ ст. - Д. Зубрицький, І. Вагилевич, І. Шараневич, О. Партицький, котрі вважали найдостовірнішим джерелом «Повість минулих літ» Нестора Літописця, дотримувались теорії про наддунайську прабатьківщину слов'ян. Наукові підходи їх не відзначались оригінальністю й були значною мірою запозиченням із чеської, польської, російської та німецької історіографічних традицій.

Жоден із названих авторів не давав вичерпної, науково-аргументованої відповіді на питання про походження слов'ян. Ця наукова проблема ще наприкінці ХІХ ст. залишалась для галичан нез'ясованою, а стародавня епоха - найменш дослідженою.

У поглядах І. Шараневича спостерігаємо дещо суперечливе поєднання елементів автохтонної та наддунайської теорії походження слов'ян. Визначаючи етнічну приналежність землеробського населення скіфів, він допускав слов'янське походження скіфів-землеробів. Так, з його міркувань випливало, що слов'яни мали як автохтонних (скіфів-землеробів), так і наддунайських предків.

У своїх дослідженнях з давньої історії cлов'янських народів М. Кордуба з'ясовував територію первісного поселення слов'ян, аналізував їх міграційні процеси. Характеризуючи велике переселення слов'янських народів, учений підкреслив його спокійний характер, на відміну від германського та тюрксько-угорського, «здебільшого це були хвилі етнічних напливів у незайняті або звільнені місця».

Розв'язуючи питання етногенезу слов'янських народів, історик вказав час заселення західними слов'янами території над р. Лабою. М. Кордуба зазначав, що в І-ІІ ст. між Лабою і Віслою вздовж Балтійського моря жили лише германські племена - руги, варни, гепіди, далі на південь від них - свеви і вандали, ще південніше - маркомани і квади. Це він вважав тим безсумнівним доказом проти тези чеських істориків, нібито лужицько-сербські передісторичні поховання мали слов'янський характер. Про це доводять і германські назви рік та міст. Історик переконаний, що тільки археологічні критерії не можна використовувати при локалізації національностей і племен, тому й звертав увагу на важливість топонімічного аналізу. Свої поселення над р. Одрою і р. Лабою аж до території сучасної Чехії і Моравії, на думку М. Кордуби, слов'яни мали вже наприкінці V ст. Занепад гунів одразу змінив етнічний склад Європи. Одночасно германські племена, рухаючись на захід, зайняли романські території і заклали на руїнах Римської імперії нову державу. Територія над р. Одрою і р. Лабою спорожніла. Слов'яни, маючи перед собою вільний простір, скористалися з цієї нагоди і в 454-495 рр. перейшли на захід. Те, що в 595 р. вони проживали вже біля Адріатичного моря доводить, що над Лабою слов'яни були задовго до цього.

Наприкінці міграційних процесів західні й південні слов'яни одержали великий життєвий простір: на кінець VІ ст. їх поселення простягалися далеко за Лабу, в Альпах доходили аж до Тироля. Інші слов'янські народи поселилися на Балканському півострові і зайшли аж до Греції. Однак, як відзначив учений, ще довгий час вони жили звичним побутом, затримавши свій вічевий устрій і поганську віру, не творячи окремих держав.

М. Кордуба простежив, що слов'яни з'явилися на історичній карті досить пізно. Утворення їхніх держав припадає тільки на ІХ-Х ст., тоді як сусідні германські племена мали вже низку держав з королями, успішними походами і війнами. Це викликало природній інтерес історика до першого центру слов'янської держави у VІІ ст. - князівства Само, що виник на території сучасної Чехії. У розвідці «Перша держава слов'янська» М. Кордуба, на основі свідчень франконського хроніста Фредегара та джерел з віденських архівів, порушує питання етнічного походження Само, розглядає обставини, серед яких сформувалася його держава, її обсяг та внутрішній устрій. Предметом статті стали також розселення первісних слов'ян, поява на історичній арені південних й західних слов'ян та їх стосунки з аварами, боротьба молодої держави з франками. Актуальність цієї розвідки посилюється тим фактом, що попередники М. Кордуби, зокрема М. Ломоносов, А. Нарушевич та ін. не бачили «особливих національних рис характеру ранніх слов'ян».

Подібний погляд на первісну слов'янську історію панував у науці до кінця ХVIII ст. й лише концепція всесвітньої історії Й. Гердера мала чималий вплив на весь наступний хід слов'янської історичної науки. На переконання І. Собестіанського, праці слов'янських учених призвели до заперечення творчих можливостей у слов'янських племен і до поширення в науці німецьких теорій про іноземне походження князівської влади і держави у слов'ян. Цей висновок вченого викликав гострі зауваження частини фахівців, і лише згодом окремі положення його концепції національних особливостей характеру й звичаєвого права ранніх слов'ян знайшли підтримку деяких дослідників, зокрема і М. Кордуби. Проведений аналіз поглядів І. Собестіанського щодо особливостей національного характеру та побуту слов'ян свідчить, що автор загалом досить скептично ставився до притаманності європейським народам, у тому числі й слов'янам, якихось особливих рис характеру. Такі особливості якщо й могли бути, вважав він, то лише тимчасово, у зв'язку з нерівномірним розвитком європейських народів. З іншого боку, важко стверджувати, що автор взагалі відкидав наявність будь-яких особливостей національного характеру.

Серед основних версій походження слов'ян великий інтерес викликає трипільсько-арійська концепція їхнього ентогенезу, згідно з якою слов'янський етнос сформувався в III-IV тис. до н.е. Ця концепція заснована на «теорії безперервності» розвитку народів із пошуком їхніх етногенетичних коренів у надрах первіснообщинного ладу, стосовно слов'ян виглядає так: прямими нашими предками, за твердженням київського археолога В.В. Хвойки, було енеолітичне населення, що проживало на території сучасної України. Згодом воно перетворилося на неврів - одного із скіфських племен, потім на антів і зрештою - на слов'ян.

Відомий український вчений-археолог та музеєзнавець В.В. Хвойка був упевнений, що трипільці - предки протослов'ян. З`ясовуючи питання періодизації трипільської культури, В.В. Хвойка поділяв її на дві групи - одну, що належить до епохи кам`яного віку, а другу - до епохи міді. Подальшими дослідженнями було встановлено, що насправді послідовність етапів є зворотною. Слушними були висновки В.В. Хвойки щодо типу господарства населення трипільської культури. Він вважав її носіїв осілим народом, що проживав окремими общинами і займався землеробством, а також тваринництвом, полюванням та рибальством. Їм було відоме гончарство, ткацтво та інші галузі виробництва. Вони мали власні вірування та обряди, Щодо походження населення трипільської культури, то В.В. Хвойка відстоював ідею про послідовне формування середньодніпровського етносу. Етнічно В.В. Хвойка вважав населення цієї культури «давньо-арійським», тобто, за його словами, «протослов'янським».

Сучасний погляд на питання генези трипільської культури є іншим, ніж у В.В. Хвойки. З 50-х років XX ст. в науці поширюється висновок про міграційний, а не автохтонний, характер походження трипільської культури. В той же час питання етномовної атрибуції носіїв трипільської культури і сьогодні залишаються дискусійними.

2.2 Післяреволюційна історіографія походження слов'янських племен

У перші роки радянської влади, точніше в 20-і роки, зародилася і майже на три десятиліття зайняла пануюче місце в області вивчення етногенезу народів Східної Європи етнолінгвістична концепція М.Я. Марра. Ні сам Марр, ні його найближчі учні не створили монографічного викладу процесу слов'янської етногонії.

Марр виступає як активний супротивник індоєвропеїзму в мовознавстві з формальною, на його думку, генеалогічною систематизацією мов. Він супротивник міражу слов'янського «братерства» і слов'янської «прамови», навіть близькість російської і української мов ставилася ним під сумнів. Так само він критикує спробу зводити «питання про племінний склад російського народу до слов'янської єдності».

На відміну від індоєвропеїстів Марр категорично заперечує провідну роль міграції в народотворчому процесі. Відносно російської мови (і відповідно етносу) Марр стверджує, що «мова утворилася на тій території, де вона вперше виступає історично; вона утворилася з доісторичного населення Європи». Російська мова трактується ним як індо-європеїзована слов'янська мова, а слов'янська мова - як «сколотська» (звідси і походить її назва), тобто скіфська і сарматська, які, на його думку, були яфетичними мовами.

Серед робіт сучасників і послідовників Марра слід особливо виділити статті С.Н. Бріма, І.І. Мещанінова і С.Н. Биковського.

Так, розвиваючи думки М.Я. Марра про існування в Східній Європі яфетичного пласта, В.А. Брім зводив до цього пласта етноніми «анти» і «русь», вважаючи, що збереження цих етнонімів у історичних слов'ян свідчить про включення якнайдавніших яфетичних груп Східної Європи до складу індоєвропейського російського етносу.

С.Н. Биковський прийшов до висновку про те, що предки слов'ян - «протослов'яни» можуть бути виявлені в надрах скіфського миру, і висловлював припущення, що «одним з предків пізніших слов'ян» були таври.

Таким чином, протягом 20-х років в молодій радянській науці дозріла концепція слов'янського етногенезу, що представляла антитезу концепції А.А. Шахматова.

Особливо енергійно питання слов'янського етногенезу почали розробляти в нашій історіографії напередодні і в роки Другої світової війни. Тоді вирішальне слово, безперечно, належало археологам, які в області етногенетики вели благородну боротьбу проти расистської ідеології німецького фашизму. Боротьба ця, поза сумнівом, додавала їх роботам тих років високий цивільний пафос, бо це була патріотична боротьба, рішучий протест не тільки проти антислов'янської, але і проти антилюдської сутності фашистських планів перевлаштування миру.

Правда, запропонована нашими етногенетиками схема походження слов'янства після дискусії про мову, пов'язаної з критикою помилок Н.Я. Марра, була визнана слабоаргументованою, чим і пояснюється певний спад інтересу до питань походження слов'ян, що спостерігався в кінці 50-х і навіть ще в початку 60-х років. Важливо, проте, підкреслити, що, коли в 60-х роках дослідження в області слов'янського етногенезу, і притому в достатньо широких масштабах, відродилися, вони як і раніше велися радянськими ученими з позицій інтернаціоналізму, на основі марксистсько-ленінського вчення, що визнає внесок в загальнолюдський прогрес як великих, так і малих народів, що давало деяку однобокість дослідження, оскільки позначалася лінія партії.

Разом з тим в ці роки з'явився ряд робіт, значення яких в історіографії проблеми слов'янського етногенезу неможна не відмітити. Серед них слід назвати серію лінгвістичних нарисів А.І. Собольовського, в яких була розвинена гіпотеза слов'янського етногенезу, що синтезувала в собі елементи автохтонізму і міграціонізму. Прабатьківщина сучасних слов'ян, на його думку, - береги Балтики, де відбулися зіткнення і асиміляція стародавньої слов'яно-балтийскої мови і одного з говору скіфської мови (по А.І. Собольовському, скіфи-іранці заселяли не тільки степи, але і лісові райони Східної Європи). В області утворення слов'янської прамови лісові скіфи були автохтонами по відношенню до балто-слов'ян. А.І. Собольовський, був схильний їх розглядати, як нащадків кіммерійців (за його думкою, теж народ іранської гілки).

У вирішенні проблем слов'янського етногенезу археологія в 20-х роках не приймала істотної участі, не дивлячись на те, що старою російською археологією був накопичений значний речовий матеріал. Але вже 30-і роки ознаменувалися подальшим зближення археології та історії. Поступово до кінця 30-х - початку 40-х років «монополія» на розробку проблеми слов'янського етногенезу і ранньої етнічної історії слов'ян повністю перейшла до археологів.

Ю. В. Готьє, на відміну від його попередників, опинився в значній залежності від археологічної інформації та її інтерпретації, подекуди вельми суперечливої. У трактуванні проблеми слов'янського етногенезу Ю.В. Готьє опинився між індоєвропейською міграціоністською концепцією А.А. Шахматова і автохтоністською позицією українського археолога В. В. Хвойки, праця якого «Стародавні мешканці Середнього Придністров'я і їх культура з доісторичних часів» зробила помітний вплив на ряд радянських дослідників історії якнайдавнішого слов'янства.

Загальна схема слов'янської ранньої історії у Ю.В. Готьє майже не відрізняється від схеми А. А. Шахматова. Історико-лінгвістичні дослідження Н.Я. Марра жодним чином не торкнулися історичних уявлень Ю.В. Готьє. Слов'яни, за Ю.В. Готье, це «безперечно» нащадки антів, які, починаючи з VII століття розповсюджуються з тієї території, яку вони заселяли після розколу слов'янської єдності. Територія, звідки в VII в. почали розселятися анти - це область, яка на півночі обмежена Західною Двіною, а зі сходу Дніпром. На заході їх землі упиралися до Карпат. На цій території слов'яни жили «з незапам'ятних часів».

Ю.В. Готьє належить здійснення синтезу історії і археології, побудова єдиної схеми історичного розвитку країни і народів, що її населяють, з глибокої старовини до часів Київської Русі.

Ще один радянський археолог та історик Б. О. Рибаков визначав прабатьківщину слов'ян як умовну, з сильно розмитими рубежами територію, на якій проходив незвичайно заплутаний етногенетичний процес. У бронзовому столітті її межі доходили до Одеру і Вісли, проходили на північ від Припяті, охоплювали землі Дніпра з гирлами річок Березіна, Сож, Десна, Сейм, а з півдня були обмежені течією Роси і Тясміна потім межа перетинала у верхній течії Південний Буг, Дністер і Лозину і йшла північним схилом Карпат.

Розроблена Б.О. Рибаковим концепція походження і якнайдавніша історія слов'ян заснована на сукупності даних різних наук, що були приведені ним в загальну систему і взаємно підкріплювались. Одна з ланок концепції Б.А. Рибакова складає вичленення праслов'янської зони з обширної області скіфської культури, ототожнення праслов'ян із землеробськими племенами, що підпали під сильний вплив скіфської культури. Аналіз даних Геродота, зведених в єдину систему і зіставлених з археологічними картами, фізико-географічними умовами і відомостями про господарське життя племен Скіфії, привів Б.А. Рибакова до висновку, що саме нащадки носіїв чорноліської культури - праслов'яни, що жили на Дніпрі, - за часів Геродота, у відмінність від скіфів-кочівників, займалися землеробством і були об'єднані в союз під ім'ям «сколоти».

Серед українських вчених радянської доби слід виокремити Я.І. Пастернака. Сумлінне вивчення пам'яток минулого дало можливість науковцю проаналізувати увесь комплекс археологічних культур західного Реґіну України і підтвердити автохтонну концепцію етногенези місцевого населення та формування слов'янських племен.


Подобные документы

  • Дослов'янські народи на території сучасної України. Продуктивні форми господарства слов'янських племен - землеробство і скотарство. Походження, розселення та устрій. Культури східних слов'ян. Християнізація слов'янських князів. Становлення державності.

    контрольная работа [43,6 K], добавлен 27.03.2011

  • Слов'яни як одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення, історичні пам'ятки та джерела, що засвідчують їх походження та етапи становлення. Свідчення про територію розселення слов'ян-венедів. Роль мовознавчої науки в вирішенні даної проблеми.

    реферат [19,7 K], добавлен 22.10.2010

  • Історія та існуючі теорії походження слов'ян, етапи формування окремих груп слов'янських мов. Створення та перші правителі Київської Русі, становлення та завоювання нової держави. Процвітання металургійної промисловості та основні ремесла пращурів.

    реферат [19,5 K], добавлен 25.03.2010

  • Аналіз концепції етногенезу східних слов’ян домонгольського періоду сучасного білоруського археолога й історика Е. Загарульського. Оновлений варіант методологічно "модернізованої" концепції етногенезу східних слов’ян. Версія радянської історіографії.

    статья [30,3 K], добавлен 17.08.2017

  • Поняття "герб" в інтерпретації російських істориків. Проблеми формальної геральдики в роботах істориків XIX – початку XX ст. Теорії походження гербів у Росії у викладенні вітчизняних істориків. Генези особистих гербів дворянських родів Російської імперії.

    реферат [37,0 K], добавлен 03.01.2011

  • Точки зору на час, місце зародження й етногенез різних гілок слов'ян й їх належності до праслов'янського світу найдавнішого населення Європи: концепції Київської школи археології, теорія походження українського народу археолога й мовознавця В. Петрова.

    реферат [25,2 K], добавлен 25.03.2010

  • Друга світова війна як найбільш сфальсифікований період української історії. Проблема німецької освітньої політики у працях вітчизняних істориків, її місце в зарубіжній історіографії. Вивчення нацистської політики в Україні радянськими дослідниками.

    реферат [23,0 K], добавлен 20.09.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.