На останньому курсі училища, у рік вбивства царя Олександра ІІ, Чикаленко стає свідком єврейського погрому з боку великодержавних шовіністів у місті Ананьєві. Обурений юнак пише свою першу публіцистичну статтю, яку публікує в петербурзькій газеті “Страна”.

З часом Євгенові життєві шляхт урізноманітнилися, а разом з тим розширились і його світоглядні обрії. Опинившись у Києві, знайомиться з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом з ними бере участь у роботі “Словарної комісії”, діяльність якої з часом дістане вигляду відомого “Саловара української мови” за редакцією Бориса Гречка. Пробує Чикаленко силу в перекладі: з німецької перекладає оповідання Брема про звірів і птахів. Намагається вступити до університету, але через суто формальні зачіпки це йому не вдається.

Свою мрію Євген Чикаленко втілює у Харкові, де його зараховують вільним слухачем природничого факультету. 1884 року він бере участь у діяльності української радикальної громади під проводом народника Володимира Мальованого. Але скінчити університетського курсу навчання не вдається, бо Євген Чикаленко потрапив до жандармерії і за політичні переконання був позбавлений права проживати в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. Місцем п'ятирічного заслання Чикаленка стали рідні Перешори.

1894 року Євген Чикаленко стає членом місцевої української Громади в Одесі. Тут він приятелює з Михайлом Комаровим і своїм коштом видає його російсько-український словник, так званий словник Куманця і Спілки.

Чикаленко зазнає горя в особистому житті. “Весною 1895 року, - писав у “Спогадах” Євген Харлампійович, - поховавши у Перешорах восьмирічну дочку свою, я рішив поставити не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам'ять чимось корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припала як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв'язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію “Киевской страницы” тисячу карбованців на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народнього учителя, бо тоді не було у нас такої історії, як історія країни Аркаса чи Грушевського, які змогли з'явитися на світ тільки після революції 1905 року”.

Тим часом Чикаленко і сам пише “Розмову про сільське господарство”, де викладає свій досвід. Праця вмістилася в п'яти книгах: “Про засуху (Чорний пар та плодозмін)”, “Сіяні трави, кукурудза та буряки”, “Виноград”, “Сад”, “Коні, скотина, вівці та свині” і вийшла у світ 1897 року в Одесі після тривалого змагання з цензурою, завданням якої було не пускати українські книжки. Згодом автор повтори наклад у Санки-Петербурзі, і загальна кількість примірників книжок досягла п'ятисот тисяч! Небачений доти попит і великий успіх твору як серед селян, так і поміщиків. Особливо актуальною була книжка про посуху і чорний пар як засіб боротьби з нею в південних районах України. Урядовець особливих доручень при Міністерстві хліборобства В.А.Бертенсон відзначив: “Завдяки дворічним спостереженням та дослідам над питанням про раціональне оброблення землі в посушливій місцевості, Є.Х.Чикаленко прийшов до переконання, що озимину треба сіяти по чорному або ранньому зеленому парові, а ярину по кукурудзяному або взагалі по пів-парові.

Заслуга Є.Х.Чикаленка полягаю не тільки в тому, що він прикладає поліпшені методи оброблення землі, не тільки в тім, що він знайомить і в друку, і на прикладі із значенням чорного пару і т.п. і т.д. - він зробив більше: він увів ці методи в сільськогосподарську культуру місцевих селян”.

Як меценат Чикаленко засновує фонд допомоги українським письменникам імені відомого тоді прозаїка і публіциста Данила Мордовія, оплачує гонорари літераторам, яких друкує “Киевская страна”. Михайло Грушевський оголошує збір грошей для будови студентського Академічного Дому у Львові, і Чикаленко офірує на це 25 тисяч рублів. Значно пізніше, а саме 1930 року, на Академічному Домі з'явиться меморіальна дошка з ім'ям Євгена Чикаленка.

Встигає херсонець вести і сільське господарство, і відвідувати столиці, зокрема в Санки-Петербурзі завдяки зусиллям Чикаленка виникає Українська Громада.

У рідному селі Євген Чикаленко заснував бібліотеку для селян, куди скуповував українські книжки, зокрема “Кобзар” Тараса ,Шевченка, твори Бориса Грінченка та інші. Незабаром Чикаленко залучився до Загальної Безпартійної Української Організації.

1900 року Євген переїздить на постійне зимове помешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівні 1100 десятин землі.

Від 1902 року завідує українською книгарнею редакції часопису “Киевская старина”, а від 1905-го стає юридичним власником книгарні - аж по 1917-й.

За участю Євгена Харлампійовича було засновано Українську Демократичну партію. До її програми увійшли такі основні тези: знесення політичного абсолютизму, свобода особи, слова, віри, введення української мови в школах, судах, адміністрації і всіх громадських інструкціях, автономія української території, восьмигодинний робочий день, пенсія всім робітникам, що дожили до 60 років, вирішення земельного питання.

У то же час Чикаленко асигнує тисячу карбованців на видання за кордоном Українською Революційною партією української газети “Селянин”.

Та основна заслуга Євгена Харлампійовича полягає у підтримці передових українських газет, які дозволено було видавати по 1905 році, - “Громадської думки” і “Ради”. Остання виходила у світ щодня майже дев'ять років. До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, аби газета потрапила до читача, - вкладав у неї свої кошти, зароблені вирощуванням зерна, брав у банках кредити, а потім сушив голову, як їх повернути... Продав навіть 200 десятин землі, аби існувала українська газета.

Крім того, меценат опікувався хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні.

Дбав і про стан Шевченкової могили на Черненій Горі, був одним з керівників громадянського “Київського комітету по збудуванню пам'ятника Т.Г.Шевченка”. Плекав ідею про заснування Українського банку - “щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети” - і вживав для цього певних заходів. Допомагав осиротілій родині Михайла Коцюбинського. Під час Всеросійської виставки в Києві 1913 року Євген Чикаленко організовує виставу книжок усіх українських видавництв, сплативши за місце на шість місяців кругленьку суму.

5 вересня 1908 року у помешканні Євгена Чикаленка відбувся останній з'їзд Української Демократично-Республіканської партії. На ньому за пропозицією Олександра Лотоцького організацію перейменували на Товариство українських поступовців, котре існувало майже дев'ять років до утворення Української Центральної Ради.

Не залишав Євген Харлампійович і просвітницького доброчинства. Він подарував Пирятинській міській бібліотеці примірники всіх українських книжок, які були в книгарні “Киевской старины” - досить цінний дарунок.

Початок ХХ століття увійшов до історії як період селянських і робітничих заворушень. Так, 1902 року селяни Полтавщини палили маєтки поміщиків і чинили опір озброєному війську, а по 1905-му - і поготів. Село Кононівка, де мав маєток і землю Чикаленко, знаходилося на межі Київщини і Полтавщини, але селяни не чіпали власності “дивного пана”, бо, як згадував Чикаленко, “революціонери-палії не займали, адже я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам по недорогій ціні, з усіма обходився по-людськи, за що мене і сусіди пани, і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса”.

Під час Першої світової війни посилилася нагінка царату на український рух: його провідника Михайла Грушевського заарештовано і заслано до Симбірська, газету “Рада” заборонено. Євген Чикаленко також зазнає переслідувань і, аби уникнути арешту, перебуває на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді, Москві.

1817 року Чикаленко повертається до Києва.

У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини, мешкає в Станіславі, Славську (де працює над своїм “Спогадами, 1861 - 1907”), Жаб'єму. Тут він був заарештований польською окупаційною владою, два дні відсидів у в'язниці, після чого його висилають до Мостиськ. Потім він переїздить до Перемишля, а згодом до - Варшави, де зустрічається із сином Петлюрою. За допомогою голови Директорії і колишнього секретаря газети “Рада” Євген Харлампійович виїздить до Чехії, потім - Австралії, де оселяється у місті Бадені під Віднем. До речі, тут у цей час живе з родиною і працює Михайло Грушевський.

З Києва Чикаленко отримує звістку, що все його майно в київському будинку і Кононовці розграбовано і знищено. Зникла унікальна Чикаленкова збірка часописів за тридцять років з історії відродження української нації, зникли листи від видатних українських діячів, бібліотека, де було багато книжок з дарчими написами авторів.

В Австрії Євген Чикаленко друкує в українському тижневику “Воля” статтю “Де вихід?”, аналізуючи ситуацію в Україні та еміграції і пропонуючи власні рецепти розв'язання проблеми.

1925 року Євген разом з дружиною переїздить до Праги і Подебрадів у Чехії, де посідає в Українській господарській академії місце голови Термі логічної комісії.

1928 року у в'язниці помер син Євгена - Петро, наступного року заарештували сина Івана, - обидва працювали на видавничій ниві, обох звинуватили у націоналізмі і контрреволюції.20 квітня 1929 року Євген Чикаленко помер.

Виростив Євген Харлампійович Чикаленко п'ятьох дітей, і всі вийшли в люди. На жаль, доля розвіяла їх світами. Хтось, знаючи більшовицьку “ласку”, виїхав за кордон, інші ризикнули залишитися на рідній землі, але скуштували на власних спинах свинцевого сталінського батога.

Дружина Євгена Марія Вікторівна закінчила Бестужівські курси - на той час вищий навчальний заклад для жінок, народила шістьох і вигляділа п'ятьох дітей, що, зрозуміло, забрало багато сили і часу. Проте при такому чоловікові не могла не брати участі у громадському русі. Так, саме в київській господі Чикаленків 1901 року було засновано Жіночу Громаду, яку очолила Марія Вікторівна. Жіноча Громада проіснувала до 1905 року.

Приблизно року 1909-го подружжя Чикаленків розлучилося, хоча офіційно шлюбу так і не розірвало. Євген Харлампійович лишив за Марією Вікторівною маєток у Кононівні. Згодом вона назовсім переїхала до Києва, жила на вулиці Дорогожицькій, в еміграцію не поїхала і померла під час голодомору 1933 року.

Дочка Ганна народилася у Перешорах 1884 року. Навчалася в Одесі, Оксфорді, Женеві, Лозанні (тут отримала університетський диплом) та Единбурзі (також університетський диплом). Знала 28 мов, у тому числі й санскрит, перекладала з них українською і навпаки, друкувалася в газеті “Рада” і “Літературно-науковому віснику”. Побралася з українським німцем Зиґмундом Келлером, філософом і філологом за фахом, який від 1926 року працював в Українському науковому інституті в Берліні і навіть написав дослідження про чумацькі пісні. Але 1933-го вступив до нацистської партії, і це було причиною розлучення з Ганною Чикаленко.

Дочка Євгена Харлампійовича вела активну наукову і громадську діяльність: у 1918 - 1920 роках працювала в українській дипломатичній місії у Женеві; була однією із засновниць у Кам'янці-Подільському 1920 року Української Жіночої Національної Ради, що успішно працювала і усьому світі (крім СРСР) дванадцять років, а Ганна Євгенівна в ній секретарювала і брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах.

Працюючи в університетській бібліотеці міста Тюбінгена в Німеччині, 1931 року знайшла першодрук праці українського вченого Юрія Дрогобича “Преностикон”. Активно співпрацювала з львівським “Літературно-науковим вісником”. Так, 1929 року опублікувала розвідки “Сучасний стан Шекспірівської проблеми” і “Каталонське відродження літератур”. Померла 1964 року у ФРН.

Вікторія Євгенівна народилася 1886 року у Перешорах. Навчалася в Міланській академії мистецтв. 1917 року вийшла заміж за відомого діяча Олександра Скорописа-Йолтуховського, одного із засновників Союзу Визволення України у Львові 1914 року. Згодом чоловік Вікторії за Української Центральної Ради став директором департаменту у загальних справах УНР, а за Гетьманату - губерніальним старостою, за Директорії - губерніальним комісаром Холмщини, Полісся, Західної Волині. Від 1920 року разом з дружиною виїздить в еміграцію, де аж 1945-го його дістає довга рука НКВД. Заарештований і засланий, Скоропис-Йолтуховський гине в беріївських концтаборах. Можливо, така сама доля спіткала і дружину. Слід по Вікторії Чикаленко втрачено.

Подружжя мало сина Василя, 1920 року народження. Як громадянин Німеччини він був мобілізований до вермахту, служив перекладачем і загинув у Білорусії у вересні 1941 року.

Левко Євгенович народився 1888 року в Перешорах. Серед усіх Чикаленків він, мабуть. Найрадикальніший за вдачею. Був заарештований 1905 року, захищаючи євреїв під час погрому, коли зазнав поранення, а також 1909-гоі 1911-го. Батько постійно мусив його визволяти з-за тюремних ґрат. Левко закінчив Санки-Петербурзький університет. Ще будучи студентом, працював археологом у Федора Вовка на Волині і в Мізинській стоянці на Чернігівщині, допомагав виконувати й узагальнювати антропологічні вимірювання на Полтавщині, Херсонщині, Кубані. Був членом Української соціал-демократичної партії, делегований до Української Центральної Ради від української Петроградської громади. Викладав у Київській українській гімназії. Від 27 червня 1917 року - секретар УЦР, член її Малої Ради. 1919 року значиться науковим співробітником ВУАН.

Левко Чикаленко пише рецензію на книжку відомого археолога, етнографа, мистецтвознавця Вадима Щербаківського “Провідник по археологічному відділу Полтавського народного музею з коротким описом передісторичного життя на Полтавщині”, Полтава, 1919. Тоді ж виїздить в еміграцію до Чехословаччини, де продовжує займатися археологією, вивчає неолітичні культури, зокрема моравську мальовану кераміку, знайомить моравців з трипільською культурою України.

У Чехії побачили світ праці Левка Чикаленка “Нарис розвитку геометричного орнаменту палеолітичної доби” (1923), “Техніка орнаментування керамічних виробів мізинських неолітичних селищ” (1925) і “Нарис розвитку української неолітичної мальованої кераміки - Більче Золоте” (1926). Викладаючи у Паризькому Українському Вільному Університеті, здобув ступінь доктора філософії, був членом різних наукових товариств. 1931 року у Варшаві вийшла книга документів “Соловецька каторга” під редакцією Левка Чикаленка. “Соловецька каторга” - це збірка листів до редактора від утікачів із Соловецької каторги.

Збереглося посвідчення від 26 квітня 1947 року про те, що Л.Є.Чикаленко є членом Спілки українських письменників і журналістів в Аугсбурзі (Німеччина). Доля занесла його до США, де якийсь час він змушений був працювати прибиральником у нью-йоркському французькому шпиталі. Помер 1966 року у Нью-Йорку, а 1998-го урну з прахом Левка Чикаленка було перепоховано в Україні, в рідних Перешорах.

Одружився Левко Євгенович з Тетяною Стахевич, небогою народоволки Віри Фінгер. Мало подружжя двох доньок - Яну, майбутнього геолога, і Орисю, яка стала Хіміком. Пані Тетяна не схотіла їхати з чоловіком в еміграцію, лишилася в Петрограді. Тут і померла під час ленінградської блокади. Яна померла пізніше, а Орися і досі живе у Петербурзі.

За кордоном Левко Євгенович 1943 року одружився з Оксаною Лінтварьовою, що прибрала прізвище Чикаленко, замав з нею доньку Мар'яну, яка нині мешкає у Нью-Йорку разом з матір'ю. Пані Оксана Лінтварьова-Чикаленко виступає у пресі з цікавими спогадами.

Петро Євгенович Чикаленко народився 1892 року в Перешорах. Змалечку дуже здібний, всебічно талановитий, вивчив шість мов. Мобілізований на фронти Першої світової війни, потрапив в оточення.

1917 року Петро став до роботи в Українській Центральній Раді, наступного - він секретар прем'єр-міністра УНР Всеволода Голубовича, ще за рік - секретар посольства УНР у Стамбулі. Але в еміграції не залишився, повернувся до Києва, де працював у видавництвах “Думка” і “Сяйво”. За дружину взяв Ксенію, доньку відомого цивільного генерала Бориса Телецького, котрий до революції мав так званий Шоколадний будинок на розі вулиць Єлизаветинської (тепер Пилипа Орлика) і Шовковичної. У 60-х роках там містився міський Палац реєстрації шлюбів. Але повернімося до Петра Чикаленка. Його заарештували гепеушники 6 березня 1928 року. Незабаром захворів ангіною і помер.

У Ксенії Борисівни по чоловікові лишився син Лель (Олександр). Під час війни вони виїхали до Німеччини, але і тут їх дістала комуністична влада. Леля відправили воювати на боці СРСР, а матір - туди, де “Макар телят напас” на 25 років. Вона з'явилася в рідному місті наприкінці 60-х звільнена з концтаборів. Померла у Києві 1983 року. Лель Чикаленко помер 1990-го року, по ньому лишилося двоє синів, які мешкають у місті Акмолі в Казахстані.

Наймолодший Іван Євгенович Чикаленко народився 1902 року в селі Кононівці. Закінчив 1918 року реальне училище, лишився з матір'ю в Києві, тричі поступав до Політехнічного інституту, вчився по півроку і тричі був відрахований як “чужий совєтській власті елемент”.

Усе ж таки влаштувався працювати до видавництва “Думка” та “Сяйво” разом з братом Петром. Але в травні 1929 року заарештували й Івана, засудили його до 5 років позбавлення волі за “контрреволюцію і збройне повстання”. Звільнився на Далекому Сході 1934 року, лишився там працювати вільнонайманим робітником. З часом виріс до начальника будівельної дільниці Байкало-Амурської магістралі. За першої ж реальної можливості, тобто 1946 року, повернувся до Києва, працював будівельником, начальником відділу капітального будівництва Цукротресту. Помер 1974 року в Києві. Його дружина Докія Кузьмівна, народжена 1903-го року, закінчила київську приватну гімназію Жеребцових. Побралася з Іваном Чикаленко 1921 року, працювала у видавництві “Сяйво”, поїхала до чоловіка на Далекий Схід, де працювала економістом. Повернулася разом з ним до рідного міста і померла 1980 року.

У них народилося двоє дітей. Старша Ірина (1924 - 1946) померла в Києві. Молодший Євген, названий на честь діда, народився 1939 року на Далекому Сході. Закінчив Київський геологорозвідувальний технікум, працював у Кіровоградській експедиції техніком-геологом. По здобутті вищої освіти у Київському політехнічному інституті викладав у школі, училищі, технікумі. Нині Євген Іванович Чикаленко викладає машинобудування в училищі Київського заводу реле й автоматики. Бере участь на громадських засадах у роботі профспілок. Досвідчений пасічник - у діда вдався. У школі навчається його син Сергій Чикаленко.

У Львові ім'ям Євгена Чикаленка названо вулицю у мікрорайоні Рясне. Будемо сповідатися на подібну акцію і в Києві, де минула найактивніша частина життя українського доброчинця. Імпульс до неї є: Ліга українських меценатів 1998 року заснувала премію імені Євгена Чикаленка за щедре меценатство, допомогу українській культурі.

Родина Рильських

Так уже склалася доля української шляхти, що вона по Київській Русі мусила постійно комусь служити. Спершу - татарським ханам, згодом литовським воєводам, далі - польському королеві та російському цареві... Відповідно вироблявся і стереотип поведінки - догідництва і зневаги до сласного народу. Хоча й траплялись окремі щасливі винятки особливо у ХІХ столітті, за часів просвітництва і народництва. Одним з таких родів, що повернулися обличчям до народу, який їх годував, були Рильські з Київської губернії.

Так, один із Рильських - Тадей, який народився 2 січня 1841 року в селі Сиавищах Сквирського повіту в родовому маєтку Рильських. Його батько Розеслав мав авторитет серед польського панства і якийсь час був повітовим маршалком, тобто предводителем дворянства. Мати - княжна Трубецька... Навчався Тадей спочатку у Другій київській чоловічій гімназії, потім - в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.

18 січня 1861 року слідча комісія при генерал-губернаторі в політичних справах допитала братів Тадея і Остапа Рильських. Тадея звинуватили в стосунках з селянами, пропаганді комуністичних ідей про рівність, у читанні написаної Рильським “Історії України”, де були такі фрази: “Статут Литовський укладали великі пани, і тому він тільки для панів годиться...”, “Як настала Хмельниччина, всі горнулись до козацтва, бо щезли пани і поділки на вищі і нижчі стани, всі піднялися на одне діло - визволятися з панського ярма”.

Тадей Рильський відкинув усі звинувачення, окрім того, що справді працював із селянами в полі, співав пісні, але пропаганди не вів, своєї “Історії” не читав. Брат Осип сказав, що нічого не може додати до братових показань. У лютому 1861 року братів переведено до Казанського університету, подалі від України.

1862 року молодший брат Тадея - Осип помер.

В Казанському університеті Рильський найбільше цікавився політичною економією. Він написав статтю у журналі “Основа”, яка була присвячена саме економічним положенням, які доводили недостатність селянських земельних наділів за уставними грамотами 1861 року. Згодом ці наділи було збільшено урядом.

Батько Тадея заповів йому маєток у селі Романівці.

Тадей Розеславович узяв за дружину свою кузину, з якою, здається, не мав дітей. На жаль, вона невдовзі померла, а за якийсь час, точніше, 1878 року, він побрався з романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною.

Тадей Рильський господарював у Романівці сорок років. Досконало вивчивши цивільні закони, давав безкоштовні юридичні консультації романівцям і жителям навколишніх сіл. Не обмежувався порадами, а складав селянам потрібні папери і виступав у судах як їхній адвокат. Будучи католиком, пустив до свого будинку православну церковнопарафіяльну школу, а потім збудував для неї окреме приміщення, оплачував учителя і сам учителював.

Рильський зажив слави доброго агронома та економіста. Селяни разом з ним постачали хліб аж до Кенігсберга, поминаючи посередників - місцевих факторів. Це свідчить про те, що Романівні вирощували добірне зерно. Тадей Розеславович допоміг сільській громаді дешево купити землю в сільського поміщика, а місцевим чиновникам - закріпити за собою чиншові ґрунти (орендовані землі).

Ще на початку наукової діяльності Рильський почав друкувати свої праці з етнографії та економіки у часопису “Основа”, який виходив у Санки-Петербурзі. Далі розвинув економіко-правову тему в “Киевской старине” і найбільшому за обсягом творі “Студії над основами розкладу багатства”.

Тадей розглядає теорію вартості, співвідношення між капіталом і працею. За його дослідженнями, відносини у промисловості характеризуються свободою економічних чинників, індивідуальною власністю на всі матеріальні блага; праця - єдина основа і джерело власності. Згідно з Тадеєм Рильським, має бути як суспільне капіталістичне, так і приватне капіталістичне господарство. Селянство повинне орендувати землю в держави. Проте класову боротьбу Рильський не вважав рецептом для вирішення суспільних проблем.

З теоретичних посилань випливають практичні висновки. Давши яскраву та об'єктивну оцінку становищу робітників оцінку становищу робітників у поміщицьких економіях, Рильський закликає заробітчан до організованого (але не насильницького) опору кабальницьким намаганням поміщиків. Серед інших вимог має бути скорочення робочого дня до десяти годин, дотримання безпечних умов прав (наприклад, наявність загороджених пасів у молотарок), у степу - облаштування просторих куренів для відпочинку, налагодження харчування та лікарської допомоги тощо.

Тадей Розеславович пише українською мовою популярні книжечки для селян: “Сільські пригоди” - з практичними порадами про право випасу селянської худоби в поміщицьких лісах, вигіднішого ведення сільського господарства; “Херсонські заробітки” - про те, як селяни Київської, Полтавської, Чернігівської та Подільської губерній ходять улітку на заробітки до Херсонської губернії, які там гроші платять, скільки коштує проїзд і як доїхати - своєрідне керівництво для заробітчан.

Помітні праці Тадея Рильського, зміст яких розкривають їх назви: “До вивчення українського народного світогляду” і “Нариси про правові норми економічного життя”. У них автор викладає свої спостереження як за часів молодості, так і зрілого віку.

Неопублікована творча спадщина Тадея Рильського також значна. Це: “Заметки о внутренней жизни Гетманщины”, “2-й семестр, у 3-х зошитах”, 1863 рік, очевидно, це - курс лекцій, який Рильський читав у недільних школах: “Заметки, выписки по всеобщей и русской истории”, “Замітки по історії англійських селян”, “Історичний перегляд репортиційних стосунків у селян”, “Історія Англії до 60 рр. ХІХ століття”, “Статистично-економічні відомості по країнах Західної Європи”.

Незабаром Тадей став членом культурно-освітнього товариства - Київська Громада.

Помер Тадей Розеславович 25 вересня 1902 року в Романівці.

Нащадок князівського роду Рильських Тадей Розеславович з дружиною, простою селянкою Меланією Федорівною, привели у світ трьох синів: старшого Івана 1879 року народження, середульшого Богдана - 1882-го і молодшого Максима - 1895 року.

Іван Рильський закінчив юридичний факультет Київського університету. В інституті рукопису НБУ ім. В.Вернадського у фонді 114 зберігаються рецензії Івана Рильського на книжку Бикова “Англія та англичане. Боротьба їх за волю і парламент” та брошуру Одарки Романової “Індія та індуси” (обидві рецензії датовані початком ХХ століття); також на книжку Кульжинського “Канада” і брошуру В.Корольова “Дотепне харчування подвірної худоби”. Після революції Іван Тадейович учителював у Романівці, в школі, яку організував разом з братами Богданом та Максимом. Перекладав українкою твори Мопассана і Меріме з французької, Джека Лондона - з англійської, книжку “Костка Неперський” - з польської. Помер у голодомор 1933-го року.

Богдан Рильський жив головним чином при молодшому братові. Відомий його переклад з російської твору Олександра Гріна “Скарби африканських гір”. Помер 1939 року.

Найдовший вік і слава судилися Максиму Рильському - відомому поетові, перекладачеві, громадському діячеві, директорові Інституту фольклору й етнографії Академії наук УРСР.

Народився максим Рильський 19 березня 1895 року в Києві на вулиці Тарасівській, 12. Початкову освіту здобув удома в селі Романівці. Підготовка виявилася настільки ґрунтовною, що дала можливість одразу вступити до третього класу київської приватної гімназії Володимира Науменка (приміщення збереглося по вулиці Ярославів Вал).

Максим Рильський видає першу поетичну збірку “На білих островах” у 15-річному віці й одразу привертає до себе увагу літературних критиків. 1915 року вступає на медичний факультет Київського університету, але згодом здобуває філологічну освіту в Київському університеті, щоправда, не встигши закінчити навчання через громадянську війну. Їде вчителювати до Романівки. Віршує і перекладає. Зазнає критики як представник течії неокласиків, що продовжували традиції красного українського і світового письменства. Від 1923 року - на творчій роботі в Києві. 1931-го року Максима Рильського заарештовано та кинуто до Лук'янівської в'язниці, звинувачено у зв'язках із заарештованими раніше “членами СВУ”. За п'ять місяців поета випущено. З метою самозбереження змушений був написати “Пісню про Сталіна”.

1947 року Рильського звинувачено в “українському буржуазному націоналізмі”, але він уже був обраний до Верховної Ради СРСР і чи не це вберегло його від репресій. Помер максим Тадейович 24 липня 1964 року.

Лишив по собі значну поетичну спадщину, до якої увійшли збірки оригінальних поезій, серед яких найяскравіші “Під осінніми зорями”, “Синя далечінь”, “Крізь бурю й сніг”, “Гомін і відгомін”, “Київ”, “Мандрівка в молодість”, “Троянди і виноград”, “Голосіївська осінь”, а ще переклади з Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Вольтера, Ростана, Бауло, “Божественної комедії” Данте.

Кілька слів про менш відому сторону діяльності Максима Тадейовича Рильського - як доброчинця. Загальновідомо, що Максим Тадейович був людиною товариською, а головне - доброю за вдачею. Нібито депутатство у Верховній Раді колишнього Союзу від Житомира протягом 1946 - 1964 років і зобов'язувало Рильського до цього, але ж і депутати були і є різними. Гортаючи у фондах Київського музею Рильського картки з депутатськими справами, дивуєшся величезній кількості запитів і прохань, які надходили на ім'я поета. Жодного не лишив він поза увагою, на всі реагувати в силу своїх можливостей і тогочасної дозволеності. Тут і прохання про поліпшення житлових умов, прописку в Києві чи Житомирі, лікування, пенсії, про пом'якшення вироку для засуджених і заміну покарання, вшанування загиблих під час війни, влаштування на роботу, дітей - до ясел і дитячих садків тощо. Максим Тадейович домагався коштів від уряду на будівництво сільських шкіл, підтримував обдарованих юних музикантів і художників, зрілих письменників зі сталінських концтаборів. Так, відомий факт, що саме завдяки клопотанням Рильського знайшлося місце в Ірпені під забудову нашим видатним перекладачем - колишнім політв'язнем Григорію Кочуру і Дмитру Паламарчуку. Тепер там меморіальний музей-бібліотека Григорія Кочура.

Двоє синів Івана Тадейовича Рильського - професійний військовий Максим (1923 - 1944) та автодорожник Павло (1917 р народження - пропав безвісти) загинули в Другій світовій війні. Дочка Марія (1910 - 1968) жила в селі Романівці, працювала на машинно-тракторній станції. Третій син Петро (1911 - 1988) працював інженером-харчовиком. Друга дочка Любов нині на пенсії, свого часу працювала друкаркою в газеті. Вона має дочку Тамару Остапенко, художницю-дизайнера, а та - двоє дітей: доньку Оксану, що працює закрійницею, і сина Петра, який закінчив шкоду.

У Петра Івановича є син Анатолій - електрик, його дочка Оксана - педагог (має і собі донечку школярку Ірину); дочка Валентина - медична сестра, має сина Андрія.

Максим Тадейович, побравшись з Катериною Миколаївною Паткевич, усиновив її дитину від першого шлюбу Жоржика. Георгій Іванович (за кревним батьком Іваном Очкуренком), але вже Рильський (1919 - 1980), вдало перейшов війну, будучи її учасником, працював кінорежисером і журналістом по війні. Його син Максим Георгійович Рильський - журналіст, має доньку Катерину, філолога, і онуку Дарину - школярку.

Спільний син Катерини Миколаївни і Максима Тадейовича - Богдан Максимович Рильський (1930 - 1991), юрист за фахом, очолював літературно-меморіальний музей батька від дня заснування, тобто з 1966 по 1991 рік. Помре на директорському посту - по дорозі до музею. Опублікував спогади про максима Тадейовича. По Богданові Максимовичу лишилося двоє синів: Андрій, філолог-арабіст, працює і мешкає в Москві, має сина Максима, школяра; другий син Тарас, філолог-славіст і журналіст, лишився працювати в Києві, має також сина - Назара, студента Київського університету, який вивчає китайську мову.

Отже, як бачимо, нащадки Тадея Розеславовича - на всі руки майстри.

Василь Вишиваний (Габсбург)

Нащадок австрійської королівської династії, яка правли понад шість століть. Вільгельм Габсбург став на бік поневоленої на той час української народності, перейнявся її болями і прагненням вивільнитися з-під чужоземних пут - як австро-угорських, так і російських.

Вільгельм Габсбург народився 1895 року (точна дата невідома) в італійському місті Поло. Закінчивши 1915 року Віденську військову академію, потрапив на фронти першої світової, а саме: до полку, де переважна більшість солдатів були українці з Галичини. За словами Вільгельма, “у 13-му полку, де я служив, були лише українці. Я вивчив їхню мову традиції, звичаї, і в той час я став таким українським патріотом, як усі українці”. Настільки, що перейнявся світосприйманням українців, про що красномовно свідчить його поетична збірка “Минають дні...” українською мовою і саме ім'я, яке прибрав Вільгельм Габсбург, - Василь Вишиваний.

Урядування Української Центральної Ради Василь Вишиваний вітав у складі українських січових стрільців у чині полковника. Шлях Вишиваного-вояка короткий, проте яскравий.

До Центральної України полк під началом Василя Вишиваного прийшов разом з австрійським військом по Берестейському мирові. В “Альбомі Українських Січових Стрільців”, що побачив світ у Львові 1935 року, зазначено, що Василь Вишиваний за часів німецько-австрійської окупації України 1918 року фактично перешкоджав німецьким і австрійським військовим частинам у зловживанні реквізицією і покаранні непокірного українського населення. Зокрема, й австрійські вояки, нудьгуючи без діла (більшовицьке військо відступило), потикнулися до українського державного майна та харчових припасів населення, грабуючи, вимагаючи, погрожуючи. Тоді українські січові стрільці стали на оборону як державної, так і приватної власності. Між ними й австрійцями виникли суперечки й сутички. Австрійський генерал Маренці намагався покарати усусів. Тоді втрутився до справи Василь Вишиваний і Маренці разом з мародерами був переведений на діючий італійський фронт.

Взагалі варто згадати тодішню ситуацію в Україні навесні 1918-го. Українська Центральна Рада видала закон про землю, за яким кожний мав право на сорок десятин землі. Відібрати землю у великих латифундистів і рівномірно згідно із законом розподілили її мали державні земельні комітети. Але у зв'язку із більшовицькою агресією вони не встигли це зробити, а наставала пора сівби. Український уряд тим часом апелював до союзників, вимагаючи приструнити їхніх вояків, які одбирають у селян худобу і хліб, не видаючи при тім так званих реквізиційних квитків, котрі мають бути оплачені німецько-австрійською владою. Голова УЦР Михайло Грушевський і прем'єр-міністр УНР Всеволод Голубович поїхали до німецького посла Мумма з'ясувати і прояснити ситуацію. А вона була така: селяни ще не володіли землею, яка їм мала належати за законом, тому частина наділів гуляла під паром. Німецький головнокомандуючий в Україні фельдмаршал Ейнхгорн видав наказ усупереч українському: повертати землю поміщикам, бо німців не цікавили земельні стосунки “аборигенів”, їм подавай урожай восени...

У бесіді з Муммом голова українського парламенту Михайло Грушевський пояснив, що наказ Ейнхгорна ставить у скрутне становище селян, яким обіцяно землю, - це основа аграрної політики УНР. Таким чином німці позбавляють селян головного - надії. Можливий заколот з їхнього боку, і тоді український уряд не зможе виконати умови договору про поставку союзним державам хліба.

Мумм відповів, що уряд УНР замахнувся на найсвятіше - приватну власність латифундистів - великих власників-поміщиків. На його погляд, господарство тримається на великому і середньому землевласникові. На що Грушевський відказав: правильно помічено - на середньому. Український уряд і хоче зробити кожного селянина представником середнього заможного класу, на якому тримається світ. Голубович нагадав послові, що під час укладання Берестейського миру було обумовлено відповідними документами невтручання німецько-австрійського війська до внутрішніх справ України. Так, врешті, ні до чого і не домовилися, кожна сторона лишилася на своїх позиціях.

Тим часом у Херсоні, де стояли австрійські війська, дванадцятьох українських громадян засуджено до смертної кари - за саботаж. Ось тут, очевидно, і втрутився своїм становищем і авторитетом Василь Вишиваний, який у квітні 1918 року зі своїм полком усусів перебував у Херсоні. В “Альбомі Українських Січових Стрільців” сказано про це скупо: сприяв звільненню арештованих окупаційною владою українців. Гукнулося Вишиваним у Херсоні, а відгукнулося в столиці - австрійський посол в Україні пан Флейшман власною персоною з'явився на засідання виконавчої Малої ради УЦР і оголосив Грушевському й присутнім, що присуд до смертної кари дванадцятьох чоловіків у Херсоні скасовано.

Василь Вишиваний був начальником гарнізону міста Запоріжжя.

Незабаром полк Вишиваного перевили до Єлисаветграда, а згодом, коли вишиванці відмовилися придушувати селянські повстання, їх перевили до Буковини.

Командував полком Вишиваний до 3 листопада 1918 року - саме тоді припинила існування Австро-Угорська імперія, і Габсбурги втратили свої королівські титули.

Василь працював у секретаріаті Міністерства військових справ, був дорадником Симона Петлюри.

Повернувшись до Відня, Вишиваний зайнявся журналістикою і літературною працею, видав українською мовою часопис “Соборна Україна”. Саме у Відні 1921 року Василь Вишивний видає свою єдину поетичну збірку “Минають дні...”.

Василь Вишиваний досконало знав німецьку, українську, англійську, французьку, італійську мови. Крім знайомства з літературними джерелами в оригіналі, це давало йому можливість спілкуватися з багатьма відомими діячами по всьому світу, а мав він відкриту щиру вдачу.

Під час Другої світової війни став членом антифашистської організації. Перебував під арештом. Його звинувачували у багатьох речах.

Щодо контактів з “іноземними розвідками”, то Габсбург-Вишиваний пояснив це тим, що хотів добровільно допомогти Великій Британії і Франції у боротьбі проти фашистської Німеччини. Але тоді такі пояснення радянськими органами до уваги не бралися. Хоча Василь Вишиваний і не визнав себе винним у пред'явлених звинуваченнях, проте 25 травня 1948 року, після восьмирічного перебування в київській в'язниці, його було засуджено до двадцяти п'яти років виправно-трудових таборів. Москва вирішила, що цього замало, і призначила Василю Вишиваному двадцятьп'ятку не таборів, а найсуворішого Володимирського централу.

18 серпня 1948 року Василь, виснажений в'язничними допитами, помер у тюремній лікарні.

Про Василя Вишиваного ще довго ходили легенди серед сучасників. І недарма. Він сам себе увінчав крилатими словами, коли ще за часів Першої світової війни на донос колеги, який звинувачував його в про українських настроях, відповів: “Почуваю себе українцем, й інтереси України для мене на першому місці”.

Володимир Косовський

Якщо попередні доброчинці мали матеріальну основу для своєї діяльності - приватну власність: землі, заводи, чи державні премії і пристойні гонорари, чи високий статус у суспільстві, то наш сучасник, про якого йдеться далі, нічого подібного не мав, будучи просто сільським фельдшером, і тим вагоміші його добрі діяння.

Народився в 1924 році в селі Веприка. ...Тільки-но німці зайняли Київщину, слідом прийшли похідні групи ОУН, аби організувати опір новим окупантам. У Львові Ярослав Стецько проголошує незалежну українську державу, а в селі Веприку захоплений національною романтикою 18-річний Володько.

Косовського призначають станичним підпільної районної ОУН. Він складає листівки, в яких дістається обом режимам: і фашистському, і комуністичному, а друкує їх сестра Оля. До комуністичного, як і більшість народу, мали особливі претензії Володько із сестрою; адже коли він ще навчався в Київському залізничному технікумі, 1938 року заарештували і закатували батька Івана Петровича, голову колгоспу в селі Рутв'янці на Житомирщині.

Комуністична влада не забула юному поетові його критики, і тільки-но повернулася, запроторила Косовського на 20 років каторжних робіт. Відбував покарання у концтаборі, працював на шахті №5 комбінату “Воркутавугілля”.

Врешті-таки вижив Володимир Іванович і повернувся додому. Заочно навчався в Київському медичному училищі, здобув фах фельдшера.

Володимир дуже любив свого діда по матері Сака, про якого завжди любив розповідати: “Життя мого діда Сака Олексійовича Коржа було настільки розмаїте і різнобарвне, що розповісти про нього стисло, мабуть, неможливо. Це була людина низької грамоти, ледве вмів писати, але складав чудові вірші. Мав прекрасний голос, з великою пристрастю співав народні пісні. Не знаючи нотної грамоти, чудово грав на скрипці, навіть класичні речі. Віртуозно вибивав на бубоні мелодії. В його світлиці, обставлений фікусами і кактусами, висіли портрети козака Мамая та Богдана Хмельницького. До нього приходили люди, представник інтелігенції, селяни. Періодично заходи композитор, протоієрей Української автокефальної православної церкви Кирило Григорович Стеценко. Дід умів говорити з гумором, викликати щирий сміх у присутніх.

Батько Сака Олексій жив бідно. Мав десятину землі, яку йому наділили після двадцятилітньої служби в царській армії. Тож дід дуже любив землю і казав нам: “Слухайте, малі, і здоров'я й сила - все в землі. Бо без неї - української землі, ми - біля чужого столу холуї”. Землі мав усього три десятини. Виростив чудовий сад. Був прекрасним мисливцем. Любив тварин і птахів.

До школи ходив лише півроку. Одного разу за неуважне сидіння на уроці вчитель зловив його руку і вдарив лінійкою по долоні. Він вирвав руку, втік з класу і більше до школи не ходив...

Майже фантастична волелюбність, певно, незрозуміла пересічній людині...

“чорнявий, статний, широкоплечий, завжди заступався за фізично слабших товаришів. Засуджував і не любив тих, хто піднімав руку на жінок. Сам ніколи не бив, але завжди був готовий дати відсіч напасникові. В такому дусі виховував своїх дітей і онуків.

Одного разу військова частина гусарського полку, що їхала з півдня, заночувала у Веприку. Командир з кількома гусарами спали у батька Сака в сараї на сіні. Вранці гусари почали обливатися холодною водою та боротися. Командир перемагав одного за одним своїх гусарів. Сак, ніяковіючи, запропонував командирові поборотися. Після кількох хвилин боротьби перекинув командира через голову. Перелякався. Перескочив через півтораметровий частокіл і став тікати до лісу. Два гусари на конях наздогнали переможця і привели у двір. Командир, усміхнувшись, потиснув йому руку. Зміряв висоту, ширину плеч, спитав рік народження, ім'я та по батькові і, за згодою батька та матері, забрав його з собою в Москву, де він пізніше став солдатом його імператорської величності гусарського полку. Сміливість і вміння поводитися з кіньми зверне увагу командира. З Ворожена для гусарського полку- приганяли трирічних коней. За пропозицією командира Сак стане їх обкатувати - навчати верховій їзді. Дванадцятилітній князь, родич царя, запропонує приручити для нього агресивного жеребця, який перед тим покалічив двох гусарів, що намагалися надіти йому сідло. Через місяць князь стане їздити на прогулянки на власному жеребцеві.

Пізніше, за протекцією цього князя, гусара Коржова, так його там стали називати, відправляють до відставного генерала Чуйкевича в Славуту, де він стане управляючим генеральського маєтку. Добре вестиме господарство, і через деякий час приїде у своє село Веприк - стрункий, пристойно одягнутий, одружиться з коханою дівчиною Олександрою Дидикало, дворянського походження, і забере її з собою. Дворянське оточення, в якому Сак прожив кілька років, сприяло розвою його інтелекту. Але ностальгія за рідним селом та родичами і друзями-односельцями пересилила усе.

Пройде час, і генерал Чуйкевич стане спродувати свій маєток, щоб виїхати до дружини під Варшаву. Їхати з генералом Коржів не захотів. Генерал за чесну працю у веденні господарства нагородить його відповідною сумою грошей і відпустить додому. Сак повернеться до свого постарілого батька Олексія, який віддасть йому під забудову свою десятину землі, а дві він ще купить за зароблені гроші. Побудує гарну хату, купить корову і пару коней, виростить навколо хати садок, стане знову Коржом Саком Олексійовичем. Житиме не багато і не бідно. Дружина народить йому сина Зиновія і дочку Євгенію, яка стане моєю матір'ю.

Розповіді про минуле старших, що часто збирались у дідовій хаті за великим дубовим столом, справляли на мене неабияке враження як на майбутнього поета. Вплив народних пісень, що завжди лунали в дідовій хаті, розширювали мій світогляд. Культура, повага та чемна поведінка між людьми старшого віку мали великий вплив на формування моєї особистості. “Кобзар” Т.Шевченка був настільною книгою в хаті діда Сака.

Голод 1933 року ледь не поклав у могилу моїх діда і бабу, яких я так щиро любив. Врятувала лише дідова передбачливість. Він закопав у лісі скриню, в якій сховав від більшовиків попихачів - червоної мітли - два мішки пшениці.

З початком насильницької колективізації у діда забрали коней і землю. Корову вивів у ліс і зарізав, кабана заколов. Хату, клуню і сарай продав і перейшов жити у хату мого батька, який з початком репресій був вимушений покинути село, переїхав з нами у Бровари, де влаштувався робітником чавуноливарного заводу”.

Кілька слів про тата Володимира Косовського - Івана Петровича. Він мав вищу агрономічну освіту. Під час Першої світової війни закінчив школу прапорщиків. За часів УНР був військовим комендантом міста Василькова на Київщині. Після праці робітником чавуноливарного заводу у 30-х роках десь там згадали про фах Івана Косовського і призначили головою колгоспу за що він і заплатив отим керівникам своєю власною головою...

“З дідових віршів я запам'ятав тільки два, які він часто декламував своїм друзям. Один про Богдана Хмельницького - патріотичний, інший - гумористичний. Про козака Мамая. Цей вірш завжди викликав у присутніх щирий сміх.

Після голоду 1933 року дід повіз мене у Київ показати пам'ятник Богдану Хмельницькому. Дід був босий, у полотняних штанях з підкачаними холошами. Підвів мене до пам'ятника і сказав:

– Подивись на пам'ятник, бачиш, який гарний у нього кінь у мене було таких два “шпаки”, більшовицька банда забрала. Відібрала землю і зробила мене старцем. Богдан приєднав нас до Росії. Ти про це подумай і напиши вірша.

Не пиши вірші про те, як шумить ліс і плаче береза. Ти пиши для “компанії”, як плаче наш голодний, пограбований народ.

Пізніше я написав вірша, який діду дуже сподобався.

Після смерті діда мати на каторгу у Воркуту прислала мені його передсмертного листа, в якому він далів, що я не зможу його провести до могили. І закликав, щоб я не впав духом, не зрадив слову, вмів терпіти і завжди був готовий на безпощадну здачу. Що Бог усе бачить, але не зразу скаже.

Писав, що він до смерті любив свою землю, і тому розуміє, як мені тяжко на чужині. Після отримання листа, що йшов до мене більше місяця, я написав відповідь, якої він, безумовно, не діждався.

Повернувшись додому в 1956 році, я зробив два хрести і поставив їх на могилі діда Сака і бабусі Сані. Їхні портрети висять на чільному місці в моїй хаті. Діти й онуки знають про їхній життєвий злет і падіння та нескореність руху”.

Після кількалітньої практики на селах Володимира Івановича признають завідувачем Веприцького фельдшерсько-акушерського пункту. І треба зазначити, став цей пункт зразковим, найкращим у тодішньому Радянському Союзі!

Косовський пише дохідливі, виразні вірші, адресовані дітям, вагітним - майбутнім мамам - про потребу дбати про власне здоров'я, стежити за станом зубів, чистити їх, стерегтися сказу, правцю, дизентерії тощо. Написані понад три десятиліття тому, ці поезії - “агітки” в доброму розумінні слова, і нині викликають відповідно добродушну усмішку, запам'ятовуються...

Володимир Іванович допомагав славнозвісному Іванові Макаровичу Гончару, музей якого в Києві нині носить його ім'я, шукати по селах Фастівщини експонати: старовинні картини, ікони, рушники, одяг.

Іван Гончар створив два чудові скульптурні портрети Кирила Стеценка, один з яких знаходиться у Веприцькому музеї композитора, другий - у хатньому кабінеті Володимира Косовського..

За невтомним клопотанням Косовського, Спілки композиторів і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури влада вирішила відновити хату, де жив Стеценко, і саме там заснували меморіальний музей композитора. Знайшлися на це державні гроші, Володимир Іванович додав власних, будучи членом Товариства охорони пам'яток історії і культури.

Косовський за допомогою скульптора Анатолія Древецького поставив пам'ятник на фастівському кладовищі на могилі юного і уже талановитого поета Андрія Кравця-Кравченка, що загинув 1943-го у 18-річному віці.

Пізніше Володимир Іванович спроможеться на більше: звернення до Фастівської міської влади з пропозицією: “У Фастові повинна бути названа його іменем вулиця, де він жив. Повинна бути розміщена меморіальна дошка на будинку колишньої німецької біржі праці, де він працював, звільняючи різними способами хлопців і дівчат від насильницької відправки до Німеччини. Андрію Кравцю-Кравченку посмертно повинно бути присвоєне звання почесного громадянина міста Фастова. Врешті, його вірші повинні бути в усіх шкільних бібліотеках міста і району, читатися і вивчатися школярами”. Останню пропозицію Косовський втілив у життя, упорядкувавши книжку “Тризуб”.

Свого часу Володимир Косовський їздив до Львова, аби допомогти матеріально нужденній родині українського патріота Михайла Сороки (ця акція тоді вважалася небезпечною), з яким відбував покарання у Воркуті і який був його ідейним наставником.

1993 року нарешті сталася подія, якої всі чекали: вийшла з друку за допомогою добрих людей поетична “доросла” збірка Косовського “У терні колючому”. Це була перша книжка поета, що побачила світ, але в неї вкладено сорокарічний життєвий досвід і світобачення. Ця книжка варта багатьох інших видань поетів, котрі видавалися щороку. За неї і за дитячу збірку Володимира Івановича Косовського 1996 року одностайно прийнято до Спілки письменників України.

За життя у творчому доробку Володимира Косовського було чотири книжки: крім згаданих, ще публіцистична “Як рвалися струни на кобзі”, в якій поет виявив себе блискучим полемістом, знавцем рідної Фастівщини, її історії і кращих людей, та гуртова поетична збірка “Тризуб”, примітна тим, що Косовський помістив до неї і поезії тих, хто вже не міг подбати про себе, - юного Андрія Кравця-Кравченка, вірші якого вражають зрілістю.

1997 року Косовський став першим лауреатом літературної премії імені правозахисника і публіциста Валерія Марченка - за публікації новел із табірного життя в часописі Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих “Зона”.

У Володимира Косовського є донька Леся Косовська, яка працює методистом з народознавства в одному з київських дитячих садків. Її діти, онуки Косовського, Наталка і Тарас вчаться в школі. Крім того, Володимир Іванович має ще одну доньку - Ольгу Косовську. Її діти: Роман - студент філософського факультету Чернігівського університету, Оксана здобуває освіту в училищі. Дружина Володимира Косовського вже давно померла.

29 червня 2000 року помер і сам Володимир Іванович. Згідно із заповітом Косовського, його поховали в центрі села на майдані, біля фельдшерсько-акушерського пункту і церкви, поряд з могилою і пам'ятником Кирилові Стеценку, неподалік музею.