Наддніпрянська Україна на початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Українська політична думка на початку XX ст. Загальноросійські і українські партії в Україні

Розділ 2. Україна в демократичній революції 1905 - 1907 рр. Піднесення українського національного руху

Розділ 3. Столипінський політичний режим. Розгул російського шовінізму

Висновки

Список використаної літератури

Додаток №1

Вступ

Актуальність теми. Важливе місце в історії України відіграють події, які сталися на початку XX ст. Ця тема дуже актуальна на сьогоднішній день. Як і більше ста років тому, сьогодні ми знову бачимо революцію, але як і тоді ми отримуємо поганий фінал. Тоді наші предки боролися проти царизму, але царизм переміг… Сьогодні громадяни нашої країни на Євромайдані боролися проти бандитизму, який розповсюдив Янукович та його «команда». І знову невдача… За «кермом країни» інші бандити та олігархи, сепаратисти ділять країну навпіл, Крим зайнятий російськими окупантами, а на Донбасі та в Луганській області йде справжня війна… І про російський шовінізм. Знову він в Україні. Це ті ж самі сепаратисти…

Мета автора. Дослідити та вивчити процеси, які відбувалися в Наддніпрянській Україні на початку XX століття.

Завдання автора:

- визначити якою була політична думка українців на початку XX ст. і дослідити діяльність загальноросійських та українських партій в Україні;

- проаналізувати російську революцію 1905-1907 рр. в Україні та визначити її вплив на життя українців;

- дослідити столипінський політичний режим та визначити наслідки розгулу російського шовінізму.

Характеристика основної використаної літератури:

Дещинський Л.Є. та ін. Історія України та її державності. В даному навчальному посібнику добре розкрита діяльність українських політичних партій в Україні на початку XX ст.

Бойко О.Д. Історія України. Цей посібник був використаний автором, тому що в ньому добре описана політика та реформи Столипіна, які мали велике значення в житті українців.

Доцільно сказати, що автор також використав й інші не менш цікаві джерела.

Розділ 1. Українська політична думка на початку XX ст. Загальноросійські і українські партії в Україні

На початку XX ст. українська національна ідея набула значного поширення. Попри суперечності її розвитку, різні інтерпретації політичними партіями і представниками суспільно-політичної думки, поразку національно-визвольних змагань у революційну добу української історії, вона надавала практичного сенсу становленню політичної думки в Україні та політичної організації України. Подолавши складні перипетії свого розвитку, українська політична думка XX ст. стала фундаментом, на який на зламі тисячоліть змогла опертися сучасна вітчизняна політична наука.

Спільним для всіх українських земель було те, що український народ послідовно боровся за свої соціальні і національні права. В українському національному русі на початку XX ст. простежуються дві тенденції: посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові та переростання українського культурно-просвітницького руху в політичний. Ліберальна опозиція - представники інтелігенції (службовці, лікарі, вчителі та ін.) усе частіше висувала вимоги щодо надання політичних свобод, скликання Установчих зборів для розробки конституції. В українській політичній думці обґрунтовується необхідність досягнення української національної незалежності й повної державної самостійності. Але панівною впродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишалась ідея політичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демократичної республіки, побудованої на новітніх конституційних засадах [3, 6-7].

На початку XX ст. на Наддніпрянщині з'являються перші українські політичні партії.

В Україні поряд із соціал-демократичними організаціями, що стояли на марксистських позиціях, діяли й інші соціал-демократичні, соціалістичні політичні організації. Найвідомішими серед них були: Революційна українська партія (РУП), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська соціал-демократична спілка ( «Спілка» ), Народна українська партія (НУП), Товариство українських прогресистів (поступовців) (ТУП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та інші політичні угруповання [4, 141].

У 1900 р. у Харкові група представників студентської громади - Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, О. Коваленко, П. Андрієвський та ін. - створила першу на східноукраїнських землях політичну партію - Революційну українську партію (РУП). До неї увійшли молодіжні громади інших міст. Її першим програмним документом стала брошура харківського адвоката М. Міхновського «Самостійна Україна», видана у Львові. Головна мета партії: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ» [2, 224].

Через декілька років після створення РУП, стався її перший розкол. М. Міхновський та його однодумці вийшли із РУП і у 1902 р. утворили Українську народну партію (УНП). Їх суть зводилася до боротьби за незалежну Українську демократичну республіку, яка мала складатися із союзу окремих українських земель [2, 225].

Невдовзі стався другий розкол - у 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії [1, 291].

Відбувався поступовий розпад РУП. У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) [1, 292].

Але, окрім українських політичних партій, у Наддніпрянській Україні існували ще й російські політичні партії.

У 1898 р. була створена Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), а другою російською партією в Україні після неї стала Партія соціалістів-революціонерів (ПСР), яка виникла у 1902 р. і тільки під час революції 1905-1907 рр. в них остаточно сформувались політичні обриси, теорія та тактика, масштаби впливу. У 1905-1906 pp. розгорнули діяльність ліберальні партії: конституційно-демократична Партія народної свободи (ПНС), «Союз 17 Октября», монархічні, чорносотенні - «Союз Русского Народа», «Союз Русских людей». Вони мали різний вплив на населення, діяли в певних регіонах, мали відмінності у програмах і тактиці щодо національно-визвольних рухів пригноблених народів. Місцеві партійні організації деяких загальноросійських партій (ПСР, ПНС) в Україні толерантніше ставились до українського руху, ніж їх центральні проводи.

РСДРП, ПНС, «Союз 17 Октября» діяли переважно у великих містах Центральної та Східної України, на Півдні. ПСР, монархічні організації впливовішими були у сільській місцевості. Соціалістичні партії -- РСДРП та ПСР - виступали за право націй на самовизначення, але на передньому плані в їхніх програмах були соціальні проблеми. ПНС домагалась перетворення Росії на конституційну монархію, визнавала право на територіальну автономію тільки за Фінляндією і Польщею. Октябристи і монархісти захищали єдність і неподільність імперії, відкидали думку про існування окремого українського народу.

Розділ 2. Україна в демократичній революції 1905 - 1907 рр. Піднесення українського національного руху

український національний рух столипінський

Після поразки у війні з Японією (1904-1905), яку російська влада задумувала як засіб попередження революції, громадське невдоволення в імперії сягнуло критичної межі [5, 38].

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби [1, 294].

Революційна боротьба прокотилася по всій країні, у тому числі й в Україні: 12 січня 1905 р. відбулися страйки робітників Київської фабрики металевих виробів №4, заводу Гретера і Криванека. Пізніше страйки поширилися на Катеринослав, Харків, Бердичів та інші міста України.

Весною та влітку 1905 р. в Україні відбулося близько 1700 селянських виступів [4, 145].

Антиурядові виступи перекинулись і на армію - головну опору царизму. У червні 1905 р. повстала команда матросів броненосця “Потемкин”. Серед її керівників були і українці Г. Вакуленчук та П. Матюшенко. До повсталих приєднався також член РУП офіцер О. Коваленко. Хвиля збройних виступів охопила і багато гарнізонів. Одним з найбільших були повстання у Севас- тополі, яке очолив капітан П. Шмідт, а також повстання саперів Київського гарнізону під проводом поручника Б. Жаданівського. Хоча вони були придушені, але серйозно захитали основи монархічного режиму [2, 227-228].

Свої вимоги висувала демократична частина української інтелігенції та студентства.

У жовтні 1905 р. відбувся всеросійський політичний страйк, у якому взяли участь 120 тис. робітників, селян, службовців України. Головною вимогою страйкарів була зміна політичного режиму в країні, демократизація суспільства [3, 22-23].

Відповідно до Маніфесту 17 жовтня 1905 р. в російській державі запроваджувалося народне представництво - Державна дума, до компетенції якої були віднесені законодавчі функції. Деякі українські політичні партії взяли участь у виборах до Державної думи, де їхні представники відстоювали інтереси різних суспільних верств.

У листопаді 1905 р. повстали екіпажі 12 кораблів, що стояли на рейді Севастополя. 6 тис. матросів були підтримані робітниками порту та частиною солдатів місцевого гарнізону. Керувала виступом рада матроських, солдатських і робітничих депутатів, а командування Чорноморським флотом перебрав на себе лейтенант П. Шмідт. У телеграмі на ім'я Миколи II він висунув вимогу скликати Установчі збори й відмовився виконувати вказівки уряду. Військове командування ізолювало повсталі кораблі, обстріляло їх береговою артилерією. Виступ було придушено, П. Шмідт і його помічники О. Гладков, М. Антоненко, С. Частник за вироком військового трибуналу страчені [3, 24-25].

Страйкові комітети й депутатські збори, що займалися вирішенням конфліктів між робітниками й роботодавцями, стали перетворюватися на ради робітничих депутатів [3, 22-23].

Навесні 1906 р. у Петербурзі зібрався перший російський парламент - Державна дума. Революційні українські партії, як і російські, бойкотували вибори депутатів до цього органу. Лише УДРП висунула своїх кандидатів самостійно або у блоці із загальноросійськими партіями [2, 229].

За день до запланованого оприлюднення в Державній думі декларації у справі української автономії - 8 липня 1906 р. - Микола ІІ розпустив «незручний» російський парламент і видав наказ про нові вибори. До II Державної думи, що почала працювати у 1907 р., від України було обрано 102 депутати, серед яких також переважали селяни - 62 особи. 47 депутатів сформували українську парламентську громаду. Вона вела боротьбу за прийняття закону про українську мову, підготувала проект закону про автономію України [3, 26].

Царизм переміг революцію. Розпуск ІІ Думи 3 червня 1907 р. і поява нового виборчого закону означали її поразку. Хоча найважливішим результатом революції стало те, що уряд змушений був ліквідувати напівкріпосницькі пережитки на селі, зокрема відмінив викупні платежі, які існували ще з часів реформи 1861 р. Позитивний вплив здійснила ця революція і на розвиток українського руху. Значно розширилися його база, насамперед за рахунок інтелігенції. До того ж він набрав якісно іншого характеру - виразно політичного. Адже вперше відкрито було визначено державницький статус України у загальноросійському масштабі [2, 230].

Розділ 3. Столипінський політичний режим. Розгул російського шовінізму

Після поразки революції розпочалася реакція в Російській імперії. Вона, звичайно, не оминула і Наддніпрянщину. Царський уряд на чолі із П. Столипіним відверто проводив антиукраїнську політику [2, 230].

У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або ж «особливий» стан. Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували в стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних квартирах. Період реакції - це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907-1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.

Досить відчутним був наступ реакції в культурній сфері. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала в забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях та ліквідації автономії вищих навчальних закладів.

Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно було самовільно запроваджене у роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 p., у якому свого часу дозволялось вчителям «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політика не дозволяла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, культурно-освітніх організацій. Зокрема, під тиском властей перестали функціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти». У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші пригноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ» [1, 299-300].

Великодержавницький шовінізм самодержавства щодо українського народу підтримали такі крайньоправі загальноросійські партії, як чорносотенний «Союз руського народа», а також російські ліберали, які на словах виступали на захист «інородців», а насправді перебували на позиції «єдиної і неділимої Росії». Київські чорносотенці, наприклад, надіслали урядові спеціальну доповідну записку про так зване «мазепинство» на Україні. А на сторінках центральних шовіністичних газет «Новое время», «Киевлянин», «Московские ведомости» друкувалися статті, переповнені ненависті до всього українського. Їх приклад наслідували відповідні губернські часописи, які дійшли до абсурду, вимагаючи від уряду заборонити українцям говорити рідною мовою взагалі.

Шовіністична політика царизму в Україні викликала все більше обурення і спротив. У відповідь на заборону вшанування 100-літнього ювілею з дня народження Т.Г. Шевченка у Києві відбулися вуличні демонстрації революційно налаштованих робітників і студентів. Були навіть криваві сутички демонстрантів з поліцією. Політичними страйками відзначили день народження Кобзаря робітники Харківського паровозобудівного заводу. Зростання національно-визвольного і нового революційного руху загалом у Російській імперії було перервано початком Першої світової війни [2, 231-234].

Прагнучи розв'язати політичні та економічні протиріччя в розвитку Росії, що призвели до революції 1905-1907 рр., П. Столипін започаткував у 1906 р. проведення аграрної реформи. Внаслідок її здійснення селяни отримували право виходу з общини, земля передавалася з общинної у приватну власність, селянин дістав можливість заснувати окреме індивідуальне господарство - хутір (відруб). Держава скуповувала землю в поміщиків і продавала її селянам, надаючи останнім позику на 55 років. В Україні, на відміну від Росії, реформа здійснювалася швидкими темпами. Якщо в цілому по країні землю у приватну власність закріпили 22 % селян, то в Україні на Правобережжі з общини вийшли 48 % селян, у степовій зоні - 42 %, на Лівобережжі - 17 % [3, 29-30].

Однак ця аграрна реформа не була повною мірою реалізована через протидію селян, деяких політичних сил, недостатнє фінансування, погану організацію відповідних заходів та загибель її основного ідеолога та рушія П. Столипіна 5 вересня 1911 р. [2, 232].

Таким чином, одним із соціальних наслідків реформи стало посилення майнового розшарування селян. Проте Столипін досяг своєї мети - на селі сформувалася потужна верства середнього і заможного селянства, яке не лише годувало країну, але й забезпечувало головні статті її експорту [3, 29-30].

Висновки

Таким чином, зробивши цю роботу і зважаючи на мету та завдання роботи, автор робить такі висновки:

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. український національний рух на всій території України виразно політизувався. Утворювалися національні політичні партії, програми яких були спрямовані на ліквідацію національного гноблення України та запровадження демократичних засад: від автономії до повної незалежності.

Революційні події 1905-1907 рр. завдали могутнього удару по російській самодержавній монархії. Виступи робітників, селян і матросів спонукали царя зробити перші кроки до запровадження парламентаризму, розширення політичних прав і свобод, утворення рад та профспілок. Ідея автономії України, яка обговорювалася в I і II Державних Думах стала кроком до незалежності України в період національно-визвольної боротьби 1917 - 1921 рр. Про те ж саме свідчить діяльність українських політичних партій, проаналізованих в даній роботі. Революційні події пробудили національну свідомість, стали поштовхом для розв'язання українського питання. Українське слово набирало силу.

Аграрна реформа сприяла закріпленню наділів общинної землі у приватній власності селян, ширшому застосуванню машин, розвитку ринкових відносин на селі та формуванню численного прошарку заможних селян. Найбільшого поширення вона набула в Україні, де суттєво зросла кількість індивідуальних селянських господарств. Разом з тим вона не змогла розв'язати проблем, існуючих в аграрному секторі.

Список використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. -- К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 656 с. (Альма-матер);

2. Дещинський Л.Є. та ін. Історія України та її державності. Курс лекцій: Навч. посібник. -- Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2009. - 476 с.;

3. Революція 1905--1907 pp. Загальноросійські політичні партії в Україні. Електронний ресурс: http://pidruchniki.com/14051003/istoriya/revolyutsiya_1905-1907_zagalnorosiyski_politichni_partiyi_ukrayini#623;

4. Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Короля. -- К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 488 с. (Альма-матер).

Додаток №1

З відозви українського студентства Львівського університету (20 листопада 1901 р.):

Відозва русько-української молодіжи до польської

Товариші Поляки!

Події в університеті з 19-го с. м., що їх наслідком було застановленє університетських викладів, спонукують нас звернутися до Вас, Товариші, з отсим відкликом:

Коли відкликаємося до Вас, то задля бажаня, аби дехто з Вас ні на хвилю зле не порозумів нас. Тож вислухайте нас!

Вже не автстрийською конституциєю, але загально людським природним правом належить ся всьому народови, отже й нам Русинам таке саме право на житє і розвиток власної культури, як і другим народам. І коли ми домагаємо ся самостійного українсько-руського університету у Львові, то домагаємо ся тільки сего, що нам по всім божим і людським правам належить ся.

Товариші!

Чужого не бажаємо, але й свого права готові ми добивати ся до краю! Респектуємо всі Ваші культурні здобутки і права, але против національної загибелі бороти ся будемо до загину!

Коли ми рішили ся на рішучу, хочби й жертвами застелену дорогу безглядної борби, - коли ми, провоковані сенатом, як і поодинокими професорами, постановили боронити ся від насили, - то тим цілком не думаємо виступати проти польської нациї, як такої, отже й не против Вас, Товаришів, як Поляків. …

Ми уважаємо Вас за союзників борби [4, 219-220].

Коментар автора:

Проаналізувавши цей документ, автор може сказати, що українська молодь на початку XX ст. прагнула до відродження української культури і вона вважала поляків за товаришів та за союзників у боротьбі за відродження культури своєї нації (мається на увазі польської нації).

Размещено на Allbest.ru