Редакції та списки Руської Правди

Прісєлков, звернув увагу, що перед статтею 19 Короткої Правди в списку князів за Ізяславом стояв Всеволод, а не Святополк, як мало б бути за ієрархією старшинства. «Такое перемещение, - як він називає, - очевидно, могло быть произведено в угоду Всеволоду и выражало известное неуважение к Святославу, что, вероятнее всего, отнести ко времени после смерти Святослава (в декабре 1076 г.)» [100, с. 249]. Так виникнення Короткої Пправди як єдиного збірника дослідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.[49, с. 29].

На думку Д. І. Дорошенка, прийняття християнства та культурне зближення з Візантією привели до переймання та рецепції візантійського права. Проте рецепція виявилась в основному в сфері церковного законодавства. В сфері світських відносин Русь створила своє власне право і Руська Правда перша спроба його кодифікації [27, с. 76].

Існує також оригінальна точка зору, що джерелами як Руської Правди, так і договорів Київської Русі з Візантією були норми давньоєврейського законодавства. Так, порівнюючи спадкове право за руським та моісеєво-талмудичним законодавством, Т. М. Моргуліс дійшов до висновку, що ряд статей договору 911року однаково регулювали суспільні відносини в двох країнах. Йому суперечив Г. М. Барац: «Уявлення та поняття про опіку могли скластися в русів у найдавніші часи під впливом іудо-хазар та євреїв подібно тому як за допомогою останніх багато правових положень відносно заповіту та опіки перейшли до мусульман» [142, с. 199-200]. Радянські історики на протязі всього періоду існування радянської історіографії доказували, що візантійський вплив на матеріальну й духовну культуру Київської Русі виявився з неоднаковою інтенсивністю і що найбільш чітко простежується у сфері церковної ідеології.

Завдяки впливу візантійської церкви, зумовленому тим, що представники вищого духовенства на Русі були, як правило, греками, з часом в Київській Русі став проявлятися вплив візантійського права.

Також на думку сучасних істориків та правознавців, з прийняттям християнства культура Київської Русі пережила своєрідний синтез: вона об'єднала в собі культурні традиції східних слов'ян із спадщиною цивілізації Візантії та деяких інших країн. Складний процес пройшов в сфері права, проте давньоруське церковне право можна вважати в певній мірі місцевим, а не виключно перейнятим.

Таким чином, формування права Київської Русі пройшло декілька етапів. Шлях формування почався ще в доісторичні «язичницькі часи», коли право та пануючий в ті часи політеїзм були тотожними, а приблизним моментом формування є створення церковних статутів. Але як то б не було, була в нас повна рецепція чи часткова, одне залишається незмінним - вплив Візантії, її релігії, культури, а також перейняття форм права у давньогерманських племен, формування на всій цій основі власних звичаїв та окремих норм - одне з найважливіших складових Давньоруського права [45, с. 69-70].

2.2 Руська Правда зміст та основні положення

Питання злочину та покарання є ключовим, визначальним у науці та практиці кримінального права. Вони є фундаментальним предметом вивчення та дослідження вчених-криміналістів. Варто відзначити, що існуванням сучасних прийомів і методів у вивченні предмета науки кримінального права, який складається із сукупності суспільних відносин між особою та державою, перш за все, потрібно завдячувати формуванню громадянського суспільства, яке було створене шляхом демократизації та інституціоналізації форм державних інститутів, на основі поєднання волі та сили духу вільних осіб (громадян), з метою забезпечення їх взаємних прав, як загалом так і кожного окремо. Тому саме держава виступає одним із уособлень гарантування вільного громадянського суспільства. Ціль та мета якої, в першу чергу, у встановленні законного, правомірного стану, для мирного співжиття людей (її громадян) за існуючими нормативними законами [12, с. 134].

Будь яке порушення прав суперечить вказаній меті та цілям існування, любої демократичної держави, а тому важливо досягти такого рівня співіснування, щоб таких порушень не виникало, але такий погляд є вкрай ідеалістичний та неможливий на практиці. Тому, хто переступає правомірні межі своєї поведінки, порушуючи права та свободи інших, вчиняє пряму шкоду для суспільних відносин, але коли порушуються права та свободи осіб, чітко визначені суспільними нормами і закріплені законодавством, наприклад, кримінальним, той вчиняє злочин, за який передбачена конкретна міра відповідальності. Виходячи з чого, можна зробити висновок, що злочин - це порушення межі свободи, що була встановлена суспільними нормами, а закон є втіленням та проявом гарантії такої свободи [140, с. 42].

За часів існування «Руської Правди» поняття про злочин істотно відрізнялось від сучасного, яке має більш формальний погляд та тлумачення: розуміється як діяння, яке порушує встановлений державою порядок, передбачений законом, тобто є прямим його порушенням.

Серед порушень закону розрізняються злочини за галузями кримінального та цивільного права. Наприклад, якщо особа не сплатила свій борг або не виконала зобов'язання за договором, то воно розглядається не як злочин, а як матеріальна відповідальність особи Але в давні часи існував зовсім відмінний від сучасного погляд на трактування злочину, а саме, воно розглядалось не у формі вини та умислу чи шкоди, яку наносить суспільним правовідносинам,а вважалось, матеріальним злом. Та носило форму «обиды». За Правди мало розрізнялись злочини між кримінальною та цивільною юрисдикцією, різні злочини, як вбивство, так і не виплата боргу, однаково називалось «обидою» (ст. 14 «Руської Правди» за Акад. списком, передбачає покарання за несплату боргу) [118, с. 341-342], наприклад, при нанесенні побоїв, потрібно було «платить за обиду 12 гривен».

Враховуючи, вищесказане в «Руській Правді» існувало тільки два види злочинів: проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, образи, побої) і проти власності (розбій, крадіжка, порушення земельних меж, незаконне користування чужим майном). При цьому вони містять сліди кругової поруки, у випадку сплати общинної вири «дикой» за принципом солідарності, за ст. 1 Короткої редакції: «Убьеть муж мужа, то мьстить брату брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братучаду, любо сестрину сынови; аще не будеть кто мьстя, то 40 гривенъ за голову»[22, с. 15].Закон, також захищав інтереси вільних, які мали потребу в охороні як своєї особистості, так і свого господарства. Суб'єктом злочину могла бути будь яка особа, крім раба та холопа. Поняття осудності сам текст не згадує. Проте, існувало поняття співучасті, зокрема при викраденні «татьби» чужого майна усі співучасники несли однакову відповідальність, розподіл функцій поміж ними не передбачався. За різного роду злочини, встановлювалась виплата штрафів та майнові стягнення, для чого необхідно було мати певне майно або володіти власністю. Холопи ж та раби, самі будучи власністю, такого привілею не мали, а майнову відповідальність за них несли їхні хазяїни, наприклад, в ст. 116 Розширеної редакції, сказано: «Ежели холоп обманом испросит у кого деньги, а заимодавец не ведал,что он холоп, то господин того холопа должен или заплатить за него,или отступиться от него; а ежели заимодавец, ведая что он холоп, далему деньги, то лишается своих денег» [110, с. 9-25].Тобто він вбачався, як річ, що знаходилася в приватній власності власника, а тому борг переходив до власника такого майна, який ніс за нього відповідальність та володів повною правосуб'єктністю. Проте в деяких випадках особа, яка понесла певну шкоду від дій холопа, як потерпілий, сам може розправитися з холопом-кривдником, не звертаючись до державних органів, аж до вбивства холопа, що здійснили замах на вільну людину, за крадіжку або навіть вбивство, а «господин холопа-татя не мог сделать никакого возражения, потому что ему предоставлялось действовать, соображаясь с своею выгодою... С другой стороны, и потерпевший убытки от татьбы ничего не мог сказать против такого закона, потому что не имел основания отрицать у того или другого господина права отрекаться от владения своим холопом...», ст. 121 Роз.ред. [73, с.134,141,220-221], також закріплювалось право передачі такого холопа до постраждалого для справедливого відшкодування завданої шкоди. Так як «Руська Правда» не знає ще вікового обмеження кримінальної відповідальності та поняття неосудності.

Класифікацію злочинів в «Руській Правді» можна поділити за способом їх поміщення в текстах її змісту , на особисті та майнові.

Злочини, що посягали на особисті права осіб, можна поділити на:

1. Злочини проти особистих прав: вбивство. «Вбивством» є злочин проти життя. Початкова редакція Правди не розрізняє злочини, як умисні «в обиду» та ненавмисні в «разбое» [11, с. 374].

Розширена редакція «Руської Правди» в ст. 19 за Акад. списком, формулює таке розуміння не зовсім чітко, але як пояснює Чебишев-Дмитрієв, під вбивством «в обиду» розуміється «простое злоумышленное убивство», за що Правда позбавляє зловмисника кругової поруки [150, с. 73] та Скорочена редакція вже чітко встановлює таке розмежування, про що говорять статті 4, 6, 12, 14 і ін., є чітко встановлена сума штрафів та є наявна приставка в тексті: «за обиду», тобто розрізняється злочин вчинений в «сваде» - сварці, публічно, відкрито (коли община допомагає вбивці сплатити виру), і відповідно, ст. 5 Просторової ред., вбивство в розбої без «свады», як навмисне вбивство заради крадіжки чужого майна та найвищою мірою покарання «потокъ і разрабление» [105].

2. Злочини проти здоров'я: легкі каліцтва - «отнятие пальца», «нанесение раны обнаженным мечом», «побои и удары, не имеющие отношения к оскорблению чести». [11, с. 375].

За такого роду злочинні дії, між якими є і досить тяжкі, стягувалась сума в середньому від 3 до 12 гривень.

3.Злочини проти честі:Руська Правда відображає образу честі, не як словесну образу, а зловмисну дію, що зачіпає авторитет особи та пригнічує її стан, тому злочин такого типу має зовнішні ознаки злочину проти здоров'я. Відмінності між злочини встановлюється в мірі відповідальності за їх скоєння, наприклад, ст. 12 Розширеної ред. «Если кто ударит мечом, не обнажив его, или рукоятью меча, то платит 12 гривенпродажиза обиду», звісно, завдає набагато менше шкоди, ніж тяжкий злочин рана мечем [11, с. 375], як сказано в ст. 30 «Если кто ударит кого мечом, но не убьет до смерти, платит 3 гривны…» [111], тим часом за скоєння першого діяння передбачається вчетверо більший штраф, ніж за друге, точно таке ж «моральне» значення має високий штраф і за ст. 25 Розширеної ред.»Если кто кого ударит палкой, или чашей, ли рогом, или тупой стороной меча, то платит 12 гривен» [111], сюди також можна віднести «вырывание бороды и усов» (12 гривень); «выбьет зуб» (12 гривень), саме психологічні мотиви та моральний аспект, переважають в оцінці злочинних дій над завданою фізичною шкодою.

Підсумовуючи, І. Бєляєв висловив свою точку зору, що полягала, в існуванні на Русі високоморального суспільства: «замечательным, что борода или ус ценилисьдороже, чем палец. Это свидетельствует о сильном развитии на Руси личности, так как заметное обезображение ценилось дороже, чем незаметное увечье» [3, с. 231].В такому разі, можна говорити про те, що в часи використання положень Правди, в середньовічному суспільстві цінувався більше соціальний авторитет, роль та статус зайнятого положення в суспільній ієрархії, що завдячило формуванню сталої моделі культурного розвитку.

4. Злочини проти свободи:мали принцип забезпечення права на захист, шляхом проведення справедливого правосуддя та форму матеріальної компенсації за несправедливе порушення таких прав «за обиду», як плату потерпілому [11, с. 376].

5. Злочини проти власності: Правда розрізняє лише деякі з вже відомих нам сьогодні злочинних дій. В ній згадується про розбій, але в смисловому значенні злочину проти життя, що розуміється за «Руською Правдою», як вбивство, яке має спільні ознаки розбою в сучасному праворозумінні, але відрізняється своїм складом та суспільною небезпечністю.

Грабіж за своїм смисловим призначенням, хоча і не виділяється в спеціальний вид злочину, але використовується під назвою та на рівні татьби з ознаками корисливості та умислу. [11, с. 376].Дуже добре простежується її втілення, як говорить нам Розширена редакція Правди, в статтях 43, 46, 69, 79, 81. Розглядаючи ст. 43, Відров зауважив, що при крадіжці жита з току або з ями «продажа» призначається однакова, як при крадіжці худоби із закритого приміщення, тому що в цьому випадку жито теж закрите і для його викрадення, ймовірно, був потрібний злам приміщення, в якому воно зберігалось [ 8, с. 127]. Також відмітив відносно ст. 46, щодо положення церковних холопів, «их же князь продажею не казнит, зане суть несвободни», тобто пояснюючи це тим, що вони були невільними людьми та не мали ніякого майна[ 8, с. 118].В ст. 69 приділена досить велика увага, що простежується з ціни штрафу, який стягувався за нею. Дубенський пояснив так: «Племенные бобры были особенною ветвию государственных доходов, а может быть и собственностью князя» [30, с. 92].

6. Злочини проти церкви: в самому тексті «Руської Правди» відсутні які-небудь норми, які б регулювали положення церковних інституцій та передбачали несення служби за не виконання таких церковних норм. Навіть, Сергієвич говорив, що в ній не існувало злочинів проти церкви, пояснюючи це тим, що духовне життя та положення про церкву були запозиченими з Візантії, де церковні постанови були готові для їх запровадження та застосування [118, с. 436]. Але компетенція церковного суду, поширювалась незалежно від її нормативної регламентації та внесення положень про неї в зміст законів. Церква видавала свої церковні статути, які застосовуючи специфічні церковні покарання - епітимію, тобто духовний послух, покаяння для подолання гріха, що покладався на людину священиком [39].Візантійський закон передбачав, наприклад, за блуд з сестрою 15 років «поститися і плакати»; легкою епітимією вважалися 500 поклонів на день. Епітимія часто поєднувалася з державною карою [68].

Наведені вище та інші статті «Руської Правди», що стосувались викрадення та незаконного заволодіння майном, передбачали вищу суму штрафу, як крадіжка речей, що охороняються власником, проста крадіжка не мала такої особливості. Знищення та пошкодження чужого майна, були одними з найсерйозніших злочинів: за розбій ( умисне вбиство), підпал току, тобто майданчик для молотьби хліба або двору, викрадення коня або як його називає Правда: «коневая татьба», карався вищою мірою покарання «потоком и разграблением» [38], тобто розкраданням будинку і майна (як звичайна кара народу чи общини), сучасна форма грабежу, наприклад, за Розширеною редакцією ст. 34 викрадення коня, 83 підпал та ст. 84 злісне знищення коня і корови і подібні.

Тому, як ми вже вияснили, основним видом покарання, за всі види злочинів були штрафи, що були як за кримінальні злочини, так і в формі винагороди, що служили джерелом істотного поповнення державної скарбниці та обчислювалися в гривнях, кунах та інших грошових одиницях [112].

Етимологія слова «Вира також, як і верв, слов'янське: в хорутанскій вира значить вільна оцінка, вільний перехід, завірити - зобов'язати завдатком; вировати - звинувачувати» [120, с. 376]. Тобто вирою є грошовий штраф за вбивство вільної людини у Київській Русі. Виру сплачував убивця на користь князя, якщо йому вдавалося уникнути кровної помсти, до того як вона була ліквідована, хоча її застосовували на практиці. Вона була подібна шведській кримінальної пені, що носила назву «oranbot» і стягувалася у розмірі 40 марок [150, с. 11-12]. Та поділялась на суми в 40 та 80 гривень. За просту вільну людину, сплачувався «выкуп мести», князю як «мстителю», а сума в 80 гривень, подвійна вира, сплачувалась князю за князівського «мужа» дружинника.

Особа, що здійснювала стягнення за вири був Вирник - суддя, що були відомі під назвою - губних старост; на місці злочину проводили слідство і суд за вбивство, здійснювали стягнення вири, «раскладывали и правили» [4]. Еверс писав про них так: «это был, по моему мнению, чиновник, на коего вообще возлагалось собирание общественных податей с какого-нибудь уезда или округа. Такая должность необходимо требовала объезда, и, следовательно, вирнику давала законное право на взимание означенных уроков или приносов» [36, с. 367].

Іншим видом штрафів була «полувира», передбачена в ст. 27 Розширеної редакції «Руської Правди», яка передбачала штраф за нанесення фізичної шкоди, каліцтва та тяжкі тілесні ушкодження 20 гривень та відшкодовування шкоди в розмірі 10 гривень, «Если кто ранит руку, так что рука отпадет или усохнет, или также ногу, глаз или нос, за то платит полувирье - 20 гривен, а раненому за увечье - 10 гривен».

А також «продажа» - штраф за всі інші правопорушення, що відрізнялися, нижчим рівнем тяжкості та ступенем суспільної шкоди, за так звану «татьбу» - майнові злочини, середні та легкі тілесні пошкодження, всі ті, які мали нижчу суму стягнень, зазначену у вирі. Наприклад, крадіжка коня каралася «продажем» в 3-гривні. Якщо ж вкрадений кінь був зловмисно зарізаний, то призначалася вища ставка «продажу» (12 гривень) [48].

Що ж до розмежування права власності Правда знала різні суми штрафів (12 гривень 3 гривні і 1) і ін., тобто досить високо цінувала та охороняла майно людей, а навіть дорожче самої людини, її здоров'я, особистої безпеки. Це могло бути, звісно, пов'язано з тим, що кошти справлялись від імені самого князя, який був їх гарантом, тому тільки особа могла бути суб'єктом такого права, але не рабського походження, а тільки особисто вільна, вже раніше згадувалось, чому саме.

Саме «отдельное лицо» користувалось правом власності, але в розумінні не як «гражданин и человек», а член певного родового, племінного чи общинного союзу. Якщо яке-небудь «лицо», збудь-якої причини покине такий устрій, то воно потребує «покровительства» або ж «верховного общества». Такими особами називались «изгои» [26, с. 6]. Розподіл речей на рухоме та нерухоме майно не знайшов свого юридичного відображення, але статус рухомості розроблений в Руській Правді є досить докладним. Під власністю розумілись різні види володіння, які не мали спеціальних узагальнюючих термінів, однак на практиці законодавець розрізняв право власності та володіння. Об'єктами права власності виступало дуже велике коло речей - коні, худоба, одяг, зброя, торгові товари, сільськогосподарський інвентар та ін. речі.

Зобов'язальне право представляло собою правовідносини, в силу яких особа, що порушила інтереси іншої особи, зобов'язана вчинити певні дії на користь потерпілого. Як окремий інститут почало розвиватися з початком зародження поняття приватної власності. Для того, щоб володіти дієздатністю потрібно було мати відповідний вік .Взагалі термін настання повноліття визначається періодом від 15 до 20 років віку. З настанням 15 років закінчувалось малолітство, а з 20 років закінчувалося неповноліття взагалі [11, с. 440] та володіти правоздатністю, як приклад з моменту шлюбу. За Правдою жінка виступає як власник майна на правах з чоловіком, отже, вона мала право ним розпоряджатися. Наприклад, в ст. 58 Розширеної ред., говориться, що Закуп, який занапастив коня господаря чи не замкнув його в дворі і його вкрали, зобов'язаний сплатити вартість такого коня [106, с. 64-73].

На основі чого можна стверджувати, що тоді, в давнину, існувало два види зобов'язань - ті, що виникали через правопорушення і передбачали сплату штрафів та після укладення договорів. Цивільні зобов'язання ж допускалися тільки між вільними особами та виникали або з договору, або з заподіяння шкоди. Договори укладалися в усній формі, при свідках, на торгу або в присутності спеціальної особи - «митника», особливо за усного договору. Наприклад, в найдавнішому списку, ставить умовою, щоб питання про договір вирішувалось 12-ма послухами [34, с. 95].

В ній згадуються наступні договори, які спочатку мали характер односторонніх але потім перетворюються на двосторонні, хоча не наділяють зобов'язаннями обидві сторони в кожному випадку. Про договір купівлі-продажу, говориться, щоб передати річ покупець має заплатити ціну, вважалась нікчемною, коли покупець збував річ, яка йому не належала; договір поклажі (зберігання), передбачений ст. 49 Розширеної редакції, при тому коли передається річ, зберігач має сказати: «Ты у меня оставил лишь это, и я, сохранив имущество, оказал тебе услугу»,тобто «только на принимающую поклажу налегать обязательство - сохранить и возвратить вещотданую на сохранение», якщо інший несе якісь витрати, то виникає зобов'язання для сторони, яка передала таку річ; тому для виникнення договору потрібна згода іншої сторони, тобто чітко вказані ціна та предмет договору. Існували норми, щодо регламентації порядку укладення договорів, а також відповідальність за їх порушення. [16 , с. 42, 50]

Найбільш повно був регламентований договір позики. Закон у вигляді об'єкта позики передбачав не тільки гроші, але і хліб, і мед. Існувало три види позики: звичайний, побутової позику, позика, що вкладається між купцями зі спрощеними формальностями, та позика з закладом.

Про договір найму йдеться в статті 97 Розширеної редакції, визначає основні умови найму робітників «мостників» для ремонту і будівництва мостів. Наймит мав право розірвати договір, але при цьому був зобов'язаний відшкодувати збитки [17].

Спадкове право відрізнялося своєю різноманітністю. При цьому подружжя не мали спільного майна, хоча дружина керувала спільним господарством, доки воно не буде поділено між дітьми, в разі, якщо вона стане вдовою. Дочки бояр і дружинників мали право спадкування, а у смердів успадковувати могли лише сини, при відсутності синів майно вважалося «выморочным» і надходило в казну князя. Спадкове майно ділилося між синами порівну, але молодший син мав перевагу над братами . Позашлюбні діти спадкових прав не мали, але якщо їх матір'ю була раба-наложниця, то вони разом з нею отримували свободу. Сім'я відображена в Руській Правді в понятті «вервь», тобто колективу родичів, пов'язаних спільною відповідальністю платежем «дикої віри». Проте, як випливає з ряду статей Руської Правди, сторонні особи могли «вкладатися» в загальну віру, не будучи родичами; «вервь» Київської Русі - перехідна форма від патріархальної сім'ї до індивідуальної, зі збереженням колективних порядків.

Спадкування могло бути як за законом так і за заповітом «ряду», причому законний порядок був в пріоритеті перед заповітом. Документ заповіту міг бути написаним як дома так і в «крепостных дел», яке писалося як на звичайному папері так і на грамоті, за що сплачувались кошти. Свідки і сам заповідач мають підписати заповіт, якщо заповідач не освічений, то за нього підписував церковний представник або той, кому заповідано; завірялися в суді;заборонялося заповідати родове прізвище. [66, с. 252-253].

Так за «Руською Правдою» було досить довго не визначено меж, у розмежуванні цивільних та кримінальних правовідносин, як, вважає Г. Чоглоков, тільки з часів правління Івана Грозного та появи «губных старость», встановлюється остаточна їх відмінність [124, с. 254].

Розглядаючи судочинство за судебником Івана IV, з ерою Грозного починається «переходное состояние русского законодательства от неопределенного смешания различной сферы права к сознанию отдельности и самостоятельности… В эпоху судебников законодатель не осознавал еще различия сферы уголовной и гражданской вобласти права». Повне і остаточне ж розмежування норм кримінального та цивільного права і процесу, які мали об'єднаний характер, відбулося, з творів Гартунга, в епоху «судебников», але остаточне вже за часів царювання Катерини ІІ. [54, с. 111].

3.Редакції та списки Руської Правди

3.1 Характеристика редакцій Руської Правди

Під назвою «Руська Правда» розуміється три різних пам'ятки, які можна назвати «Короткою», «Розширеною» та «Скороченою» Правдою їх походження мало відмінний характер та різні часові рамки становлення, а тому, як наслідок відмінний в дечому зміст, що мав свій характер впливу, щодо встановлення інших джерел тогочасного права.

«Руська правда» за допомогою викладених у ній норм виконувала в давньоруському суспільстві різного роду функції: урегулювання тогочасних відносин, забезпечувала зміцнення князівської влади на місцях, відобразила розмежування права власності, встановила межі відповідальності за злочини, тим самим заклала початок розвитку сучасних галузей цивільного, адміністративного, податкового, кримінального, сімейного права [86, с. 73].

Більшість істориків припускає, згідно з тим, що Коротка редакція Правди за часом свого походження передує Розширеній, не кажучи вже про Скорочену, яку більшість дослідників відносить до пізнього часу, зупиняючись на мовних особливостях Короткої, вказують, що вона виникла порівняно пізно. Однак в науці існує і дещо інша думка, розділена головним чином лінгвістами (А. І. Соболевським, Е. Ф. Карським і С. П. Обнорським). Зокрема, в тому, що їх вражає велика кількість церковних слов'янізмів, які в набагато меншій мірі помітні у Розширеній редакції Правди. Але цей погляд відносно Короткої не може бути прийнятий, тому що лінгвістичні спостереження не завжди мають характер абсолютних чи остаточних доказів, а також тому, що в основі її першої редакції лежали норми для регулювання церковних справ та містили положення церковних судів, спрямовані на церковне врегулювання відносин між князем та людом, особисті відносини в сім'ї та общині, справляння «пошлин».

Коротка Правда дійшла до нас у пізніх списках XV ст. Які могли піддаватися виправленню й змінам саме мовного характеру. Або ж це могло бути спричинено фактом її постійного перепису з метою поширення, але сам зміст Короткої редакції «Руської Правди» з переконливістю говорить про її раннє походження [132].

Найдавніші і вірогідні списки Короткої редакції «Руської Правди» - це Академічний і Археографічний. Вони поміщені у так званий Новгородський перший літопис Молодшого ізводу [49, с. 29], що виник на основі більш древніх матеріалів у першій половині XV ст.

Носить звістку про те, що під 1016 рік Ярослав, повернувшись після перемоги над Святополком в Новгород, обдарував новгородців грошима «и отпусти их всех домовъ, и давъ имъ правду, и уставъ списавъ, тако рекши имъ: по сей грамоте ходите; яко же списах вамъ, такоже держите. А се есть правда руская» [85, с. 175-176].

Але чи була вона прийнята в інших володіннях Русі? На це «Руська Правда» відповідає рішуче: у ній ми знаходимо звістку, що по смерті Ярослава: «паки совокупившееся сынове его: Изяслав, Святослав, Всеволод, и мужи их Коснячько Перенег, Никифор Киянин, Чудин, Микула и отложиша убисние за голову, но кунами ся выкупати; а ино все, якоже Ярослав судил, такоже и сынове его уставиша». Тут ми бачимо з одного боку деяка зміна Ярославового закону, а з іншого - вказівку, що Правда, дана Новгородцям, була прийнята і в інших володіннях Русі, бо перед наведеним звісткою в одному списку складається заголовок: «Правда уставлена Русской земли». Отже, звідси ми розуміємо, що вже і при Ярославі, або після його смерті, Руська Правда стала чинним законом не в одному Новгороді, а й в інших містах Русі.

Коротка редакція «Руської Правди» є найдавнішою і тому відображає державну організацію давньоруського права періоду становлення феодального ладу [53, с. 75]. Складається з «Правди Ярослава» (ст. 1-18), «Правди Ярославичів» (ст. 19-41), «Покону вирного» (ст. 41), «Уроку мостикам» (ст. 42). Вважають, що «Правда Ярослава» з'явилась у 10-30-ті рр. XIст., а «Правда Ярославичів» - у 50-60-ті рр. XI ст.[53, с. 74]. Вона регулювала суспільні відносини ранньофеодального періоду. Правда Ярослава містить правові норми, які стосуються вбивств, тілесних ушкоджень, образ, порушення права власності. В «Правді Ярослава» зберігається, хоча й зі значним обмеженням, інститут кровної помсти. Предметом правового захисту в Короткій редакції виступає життя та тілесна недоторканість феодалів й князівських дружинників; вона регулює питання власності, володіння, спадкування. Зміни й доповнення «Правди Ярославичів» мали на меті захистити князівські маєтки і князівську земельну власність. Навіть заміна кровної помсти системою грошових стягнень передбачала збільшення надходжень до державної скарбниці.

Історично перша спроба поділу Короткої редакції Правди на статті належить Татищеву, відповідно до 1.1., походження першої частини він відвів Ярославу, а іншу - його синам. «Правду Ярослава» він розділив на 17 статей, а «Правду Ярославичів» на 35 статей. Його робота була підготовлена у 1738 р., але побачила світ лише в 1786 р. в праці «Продолжении Древней Российской Вивлиофики», в дещо зміненому вигляді, але текст був використаний лише по Академічному списку Новгородського літопису.

В «Правді Ярослава» записані, безсумнівно, більш пізні норми, ніж договір 945 р. Русі з греками. Договори знають кровну помсту без всякого обмеження: за вбитого мстяться його найближчі родичі. У Правді помста вже розглядається альтернативно з викупом: «аше не боудеть кто мьстя, то 40 гривенъ за головоу». Отже, треба вважати, що «Правда Ярослава» виникла пізніше договорів Русі з греками. За своєю термінологією вона досить схожа до договору Новгорода з німцями кінця XII ст. (близько 1195 р.) [132].

Н. М. Карамзін, в праці «Истории государства Российского» вважав, що «основанием» законів Ярослава є закон скандинавський чи німецький. [58, с. 34]. Свої погляди, щодо «Руської Правди» сформував наступним чином: «Еще в Олегово время россияне имели законы, но Ярослав может быть отменил некоторые, исправил другие, и первый издал законы письменные на языке славянском. Они, конечно, были государственными или общими, хотя древние списки их сохранились единственно в Новгороде и заключают в себе некоторые особенные или местные учреждения». Отже, Карамзін вважав «Руську Правду» пам'яткою офіційного княжого законодавства, приписував її укладення князю Ярославу та тільки деякі статті «Руської Правди» він вважав додатками до «Законов Ярославовых»[58, с. 40].

М. А. Дьяконов, відкидаючи погляди Сергійовича та Гетца, писав, що: «Перша і друга частини Короткої редакції Правди говорять зовсім не про одне й те ж; вони розрізняються вмістом, а не формою викладу; це скоріше два різних джерела, об'єднаних, однак, між собою так як, один служить доповненням іншого, а зовсім не різні редакції одного й того ж самого» [32, с. 36].

Друга її частина являє собою особливе джерело, яке прийнято називати «Правдою Ярославичів». В дійсності Правда Ярославичів не представляє собою єдиного пам'ятника. У ній можна розрізняти принаймні три частини: власне «Правду Ярославичів», додаткові статті до неї, «Покон вирний».

А. Е. Пресняков і Б. Д. Греков вважають, що «Правда Ярославичів» встановлює пені за вбивство княжих людей або нанесення шкоди князівському майну. Можна погодитися з тим, що вона була написана для захисту людей в князівських володіннях, але виникла в особливих умовах. У ній виявляються риси, що вказують на запеклу класову боротьбу, в умовах якої вона була створена. Посилання на постанову Ізяслава про пеню в 80 гривень за вбивство старого конюха при череді, «его же оубиле Дорогобоудьци»«. А тому встановлює особливо високі ставки за вбивства княжих людей, що почастішали в той час внаслідок заворушень на Русі [132].

Додаткові статті «Руської Правди», мабуть, не мають безпосереднього відношення до Правди Ярославичів, бо є додані пізніше, а грошові суми, істотно відрізняються від тих, що вказані в «Правді Ярославичів».

Наприкінці додаткових статей поміщений «Покон вирний» і «Урок мостикам». Пізніші новгородські грамоти XIV-XV ст. повторюють окремі терміни «Покону вирного». Він стосувався більше розподілу надходжень від вир (сплаті штрафів за злочини) та продажу (натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вирник при вилученні вири). «Урок мостникам». На думку А. І. Соболевського та І. А. Стратонова, в ньому йдеться про налаштування та лагодження мосту. Ймовірно, що «урок» мається на увазі, як «Табель» про оплату за лагодження міських дерев'яних мостових доріг, якими покривалися вулиці в давньоруських містах. Кілька шарів яких відкрито в Новгороді [85, с. 465-509].

Найдавнішим списком Розширеної редакції «Руської Правди», що дійшов до нас, є Синодальний, поміщений у Синодальну Кормчу книгу1289 р. [49, с. 29]. Вона відображає еволюцію феодального права внаслідок подальшого соціально-економічного й політичного розвитку Київської Русі. До цього часу дослідникам не вдалося остаточно встановити час і місце складання цього загальноруського збірника права та все ж його створення припадає на період князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. В ній є чимало перероблених і доповнених норм Короткої редакції, а також Устав Володимира Мономаха, в якому зафіксовані нові норми, що захищають інтереси феодалів, обмежують майнові й особисті права залежного населення. Але головне, що Устав був спрямований на пом'якшення суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави, появу якого спричинило повстання у Києві у 1113 р.

Прийняли Устав представники вищої феодальної знаті у с. Берестові під Києвом після того, як Мономах став князем. У складенні уставу брали участь, крім князя Володимира Мономаха, тисяцькі - Ратибор (Київ), Прокопій (білгородський), Станислав (переяславський) і дехто з бояр. Складався з 69 статей, що містили норми кримінального, цивільного і судового права. Він регулював становище залежних селян -- закупів, обмежуючи владу пана (заборона бити закупа), обмежував лихву, забороняв перетворювати на раба неспроможного платити боржника-купця, якщо це сталося наслідком нещасливого випадку, визначено становище холопів [137].

В рукописах «Руська Правда» постає як розділений на дві частини збірник норм: «Суд Ярославль Володімерічь. Правда Русьськая», друга - ««Устав Володимерь Всеволодича». Слід зазначити, що такий поділ є у всіх найдавніших рукописах. Існують навіть такі рукописи, в яких перша і друга частини Розширеної Правди розміщені не злито, а роздільно. Так, в Годуновскій Кормчі кінця XVI ст. друга частина Розширеної редакції Правди (Статут Володимира) написана раніше першої. Це показує, що переписувачі вважали Суд Ярослава і Статут Володимира різними історичними джерелами [132].

Що ж до Розширеної правди, то дослідникам і до новітнього часу не вдалося остаточно встановити дату й місце укладення цього загальноруського збірника права. Вважається, що безпосередньою причиною її появи було повстання новгородців 1207 р. проти лихварства Мірошкіновичів [131, с. 263].

На думку П. Толочка, Розширена редакція виникла як результат зміцнення великокнязівської влади під час відносної стабілізації міжкнязівських відносин [134, с. 32].

Л. В. Черепнін вважав, що тривалий процес складання «Руської Правди» завершився на початку XIII ст. створенням в Новгороді Розширеної редакції [148, с. 276-278], що стала, як результат, джерелом Новгородського законодавчого права. В ній йдеться про порядок успадкування майна, регулювання боргових зобов'язань і кабальних відносин, обмеження лихварства, заборону перетворювати закупів на рабів, впорядкування правового становища холопів.

Велика кількість її статей, регулюють відносини щодо торгівлі і лихварства, що є типовим для тогочасного суспільного стану, що міг виникнути у великому місті. «Руська Правда» у Розширеній редакції говорить про торги і митників, про «куплю» (купівлю) та «гостьбу» (виїзну торгівлю), про відсотки і товар, що відданий на зберігання («поклажа»), про купців, торгуючих в інших землях, що піддаються небезпеці під час військових дій («рать візьме»), розрізняються борги своїм («домашнім») і чужоземним купцям («гостини куни»). Будучи пам'яткою класового панування феодалів Поширена Правда описує нам нещадне пригнічення челяді, смердів та холопів, яких пан «пустить в торг», тобто продасть в чужу власність [132].

На думку П.П. Толочка, Поширена Правда з'явилася як результат посилення київської великокнязівської влади в часи певної стабілізації між князівських відносин. Такими були останні роки великого князівства Ізяслава Мстиславича (1151-1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159-1167), який ще в 1136-1137 рр. видав Смоленський статут і, очевидно, був добре обізнаний з основами давньоруського законодавства [134, с. 32]. Отже, Розширена редакція Правди, як і Коротка, виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. [82, с. 3]

Третя редакція «Руської Правди» - Скорочена, (50 статей за IV Троїцьким списком), розглядається дослідниками як переробка у XV ст. одного зі списків Розширеної редакції [53, с. 75]. Але остаточно з'явилася не пізніше другої половини XII ст. Більшість учених розглядає цю пам'ятку як перероблення одного зі списків Поширеної Правди, зумовлену потребами централізованої держави, і датують її складання XV століттям. Деякі дослідники, зокрема Н. А. Максимейко, часом її складення вважають XVI або XVII ст., пов'язуючи її виникнення зі спробами кодифікації того часу [106, с. 137].

Так, Скорочена редакція Правди має ряд особливостей, які не можуть бути пояснені припущеннями, що вона є простим витягом Розширеної Правди. Наприклад, в ній є стаття «о муже кроваве», що відсутня в подібній редакції Розширеної Правди і походить від особливого джерела. У змісті статей не знайдуться, які-небудь невідповідності, що вказують на механічне скорочення тексту. Навпаки, деякі статті Скороченої редакції Правди відрізняються більшою старовиною змісту. У Розширеній (Троїцький список) читаємо: «Аже будуть холопи татие, любо княжи, любо боярьстии, любо чернечь, их же князь продажею не казнить, зане суть несвободни, то двоиче платить ко истьцю за обиду» (ст. 42).

Слова: «любо княжи, любо боярьстии, любо чернечь, их же князь продажею не казнить»представляються нескладною вставкою, так як в заголовку стоїть «суд княж», а в тексті говориться про княжих холопів нарівні з іншими. Слова «зане суть не свободни» є пояснення до тексту «не казнить».

У Скороченій Правді цей текст викладено по-іншому: «Аже будут холопи тати, то суд княжь, их же князь обиду платить исцу». Таким чином, в цьому тексті відсутня вся передбачувана вставка. Більшою архаїчністю відрізняються і інші статті Скороченої редакції.

В статті «о борти» Скороченої редакції Правди: «А кто украдет бобръ или сеть, или разломаетъ борть, или кто посечет древо на меже, то по верви искати татя в себе, а платити 12 гривен продажи», то в тексті Розширеної Правди говорилося тільки про крадіжку «бобра», причому початковий текст був настільки неясний, що в багатьох списках, у тому числі в найдавнішому Синодальному, замість «бобра» стояло слово «борть». Отже, стояло в первісному тексті, але було виправлено через невідповідність з подальшим текстом, що говорить про розсічену землю і залишену сіть.

Далі написано:»А украдеть кто из ловли ястреб или сокол, продажи 3 гривны». З тексту Ловля або лов - означає полювання. В Розширеній же редакції Правди на місці «ловли» знаходиться слово «перевес» (ст. 74). Але воно позначало місце для лову звірів і птахів у лісі за допомогою сітки.

Можна навести ще ряд прикладів підтвердження оригінальності тексту Скороченої Правди, який не може бути визнаний витягом з будь якого змісту в тексті Розширеної редакції Правди.

Але ще однією особливістю Скороченої Правди є те, що її текст містить пропущені майже всі статті з Розширеної редакції Правди, які запозичені з Короткої, тобто вони могли бути просто відкинуті, наприклад, як застарілі або ж ті, що втратили свою актуальність для пізніших суспільних відносин в певній території.

Також в ній міститься грошовий рахунок, який, як вказував ще Ключевський, відрізняється більшою давниною, ніж рахунок Розширеної Правди, який відносить його до половини XII ст. [61, с. 235]

На жаль, у відомому нам вигляді Скорочена Правда є пам'ятником пізнім, не раніше кінця XIV ст. і, найімовірніше, в Пермській землі, після її приєднання до Московського князівства. Принаймні на це вказує особливий склад Кормчі, в якому вміщена Скорочена Правда. Однак текст Скороченою Правди і в теперішньому вигляді дає уявлення про ті джерела, які були використані укладачами Розширеної редакції. Що ж до подібності між Короткою та Скороченою редакціями Правд, то це - цілковита відсутність статей про закупів [132].

3.2 Списки Руської Правди

«Руська Правда» дійшла до нас у великій кількості списків (близько 110), які значно різняться між собою. [155, с. 151]

Відповідно до даних за Грековим, то є відомості про 112 її списків. З них розшукано 102 списки, а не розшукано 10. Але з числа не розшуканих тільки 10, про зміст 7 списків є деякі відомості з літературних джерел. [20,c.15]. Професор Калачов, говорить про те, що існує не менше трьохсот Кромчих, в яких відображена Руська Правда [56, с. 72].

Спираючись, на вже розглянутий мною матеріал відповідно до 1.1., можна говорити про те, що спочатку дослідники (наприклад Тобін) всі списки ділили на дві редакції -Коротку і Розширену. Калачов спочатку в роботі «Предварительные юридические сведения» став ділити всі списки на чотири прізвища, але потім у своєму шкільному виданні «Руської Правди» він встановив три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену з Розширеної. Сергійович видав Руську Правду за чотирма редакціям. У якості першої редакції він дав першу частину Короткої Правди («Правду Ярослава»); другою редакцією він визнав «Правду Ярославичів» (тобто другу частину Короткої Правди). Третю редакцію склала Розширена Правда, а четверту - Скорочена. Розподіл «Руської Правди» на три або на чотири редакції задовольняло початкові вимоги науковців. Але для її дослідників подібні занадто сумарні класифікації були недостатні. Вони не могли відобразити всі основні моменти у розвитку тексту цієї пам'ятки. Коли Українською Академією наук було зробленопо ній видання, то її списки розбили на V редакцій, причому II редакція була, в свою чергу, поділена на три списки.

I редакцію склали списки короткої редакції.

II редакція включала 3 (три) списки Руської Правди, які належали до Розширеної Правди (Троїцький, Синодальний і Пушкінський список).

До III редакції були віднесені списки Карамзінської групи або редакції.

IV редакцію склали списки «Руської Правди», що знаходилися в об'єднанні з Судебником царя Константина.

Та V редакція - списки Короткої або Скороченої Правди з Розширеної редакції «Руської Правди».

У виданні Академії наук СРСР за Грековим повернулися до колишнього розподілу списків, ще з часів Тобіна, яку розмежували на дві основні редакції - Короткі списки і Розширені списки.

Розширені списки поділені на три групи: 1) Синодально-Троїцьку, 2) Пушкінську і 3) Карамзінську, причому кожна з цих груп, у свою чергу, розпадалася на окремі види, що дуже мало відрізнялися між собою. [155, с. 152]

Короткі списки

1. Академічний I список, середини XV століття, з Новгородської I літописі - Бібліотека Академії Наук СРСР, 17. 8. 36.

2. Археографічний I список, середини XV століття, з Новгородської I літописі - Інститут історії Академії Наук СРСР, збори Археографічної комісії, № 240.

Розширені списки

1) Списки Синодально-Троїцької групи:

1. Троїцький вид (списки).

Наприклад, Троїцький I список, другої половини XIV століття, з Мірила Праведного - Всесоюзна бібліотека імені В. П. Леніна, Троїцькі збори, № 15.

2. Синодальний вид (списки).

Наприклад, Синодальний I список, 1282 р., з Кормчі - Державний Історичний музей, Синодальна збірка, №132.Новгородсько-Софійський вид (списки).

3. Рогожський вид (списки).

4. Мясниковський вид (списки).

5. Розенкампфовський вид (списки).

6. Ферапонтовський вид (списки).

7. Толстовський (скорочений) вид (списки).

Наприклад, Толстовський IV список, середини XVII століття, з Кормчі - Державна Публічна бібліотека імені Салтикова-Щедріна, П., 46.

2) Списки Пушкінської групи:

1. Пушкінський вид.

Наприклад, Пушкінський список, другої половини XIV століття, з Юридичного збірника - Державний Архів Феодально-кріпосної епохи, збори Державного древньосховища, відділ V, рубрика 3, №1.

2. Археографічний вид (списки).

3) Списки Карамзінської групи:

1. Троїцький вид (списки).

2. Оболенсько-Карамзінський вид (списки).

3. Музейський вид (списки) [20 , С. 56-59].

Незважаючи на свою роздрібненість, ця класифікація недостатньо відображає розвиток тексту Руської Правди. Досить вказати, що в цьому виданні не відзначені як особлива редакція Скорочена з Розширеної Правди і редакція, яка представляє собою з'єднання Руської Правди і Судебник царя Константина.

Всі ці недоліки класифікації видання Академії наук СРСР настільки серйозні, що в спеціальних дослідженнях її не можна використовувати. У цих умовах класифікація списків Руської Правди Українською Академією наук найкраще задовольняє наукові вимоги. [155, с. 152].

I редакція.

Один з дослідників Короткої редакції взятої з Новгородської I літописі, Стратонов, доводив, що в первинному тексті літопису наводилася не вся Коротка Правда, а тільки її перша частина «Правда Ярослава». Друга ж частина - «Правда Ярославичів» є кодекс, складений в 1036 р. дітьми самого Ярослава за його дорученням під час його поїздки в Новгород. Стратонов зазначає у складі Короткої Правди ще третю частину, що представляє собою статут, який визначав фінансові відносини між новгородцями і князівським посадником та іншими посадовими особами (вирниками). «Покон вирний», який нібито був даний Ярославом Новгороду, коли в Новгороді був посаджений ним його син Володимир. Всі ці грамоти, на думку Стратонова, були зведені в одне ціле авторами літописних зібрань, і отриманий ними зведений текст утворив Коротку редакцію Правди [126, с. 385-404].

II редакція.

Відомо п'ять видів троїцьких списків з Розширеної редакції. Всі вони знаходяться в давньоруських юридичних збірниках, що мають назву «Мирила Праведного». [20,c. 89].

Основна частина норм складається з Збірника 30 глав, глава 27 якого містила збірник княжих церковних статутів, глава 28 - «Суд Ярослава Володимировича», «Правда Руська», глава 29 - «Статут Володимира Всеволодовича». У відомій нам формі збірник виник за Суздальської Русі як керівництво для суддів. «Мірило Праведне» складається з двох частин. До складу першої частини входять повчання на тему про праведні суди. Друга частина пам'ятки заснована головним чином на матеріалі Кормчі [131].

Збірник 30 увійшов до складу «Мирила Праведного» без змін [155,с. 157]. Синодальний список має близьку спорідненість з іншим древнім списком - Троїцьким, який відрізняється особливою впорядкованістю, і тому його прийнято видавати в першу чергу. Втім, в тексті Троїцького списку є підчищення і поправки, зроблені в більш пізній час; на думку В. П. Любимова, в кінці XVIII - початку XIX ст., а на думку Тихомирова - не пізніше XVI століття [132, с. 17]. Єдина редакція цього списку, яка дійшла до нас у складі Синодальних Новгородських кормчих, час написання якої деякі радянські дослідники наприклад, М. Н. Тихомиров, датують 1277-1280 роками. Тому можна вважати, що їх загальний протограф виник в Новгороді [132, с. 17]. Відомий нам Пушкінський збірник був написаний на 60 листах (або 120 сторінках). Він містить заголовок: «Суд Ярослава князя. Устав о всяких пошлинах и о уроцех». Він не був спочатку створений, як список, але дійшов до нас в складі юридичного збірника. Первісний оригінал (протограф) Пушкінського і Археографічного списку, що складався з чотирьох статей: 1) Умовляння до суддів; 2) Руської Правди; 3) Закону судного людям; 4) Статуту Ярослава про мости та належав Мусіну-Пушкіну, датований, що найімовірніше, вже в першій половині XIII століття.[132, с. 18].

Беручи до уваги різного роду видання, спираючись на історію, науковці Калачов і Арсеній відносять цей рукопис до кінця XIV ст. Строєв дав більш загальне датування: XІV століття [127, с. 359]. Срезневський відносить її до часу близько 1350 р. Як почерк, так і орфографія - у рукописі дають підставу віднести її до часу раніше кінця XІV століття, і правильніше буде сказати, що цей рукопис другої половини XІV століття.

III редакція

Цю редакцію Руської Правди складають так звані Карамзінскі списки, тобто ті списки, на які звернув увагу свого часу історіограф Карамзін. Здебільшого ці списки дійшли до нас, в складі особливого юридичного збірника, який поміщений під 1019 р. в Софійській I літопис [155, с. 164]. Опис всього збірника зроблено ієромонахом Арсенієм, який вказує, що він об'єднаний «из отдельных тетрадей, разных почерков», XV, частини XVI століття [91, с. 175-180].

Основною особливістю списків цієї редакції є те, що після «Статуту Ярослава» в них поміщені так звані «статьи о резах». Закінчуються списки цієї редакції Статутом «о мостех» і деякими додатковими статтями, як вважає більшість дослідників, не мають ніякого відношення до «Руської Правди» . Це свого роду обчислення якогось дозвільного математика.

Місцем виникнення цієї редакції «Руської Правди» є Великий Новгород. Про це свідчить не тільки знаходження в одній з Новгородських літописів - Софійській літописі, а й Статут «о мостех», що був новгородським пам'ятником. Часом виникнення даної редакції, є відомості про те, що його частина була виписана з «великого і старого Номоканона» в Москві 1402 року. Тому можна вважати, що ця редакція могла з'явитися в середині XV ст. [155, с. 164-165].

IV редакція

До четвертої редакції віднесені списки Правди, що знаходилися в безпосередньому з'єднанні зі статтями так званого Закону Судного людям або Судебника царя Константина, що є болгарською переробкою візантійських законів.

Списки в цій редакції були поміщені в особливі юридичні збірники, складовою частиною яких були церковні статути Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і Всеволода I Ярославовича.

Джерелами ж самої редакції стали: 1) «Слово Василя Великого»; з цього Слова було взято передмову; 2) список «Руської Правди» за змістом Троїцького і Пушкінського списків; 3) «Закон Судний людям» так званої Розширеної редакції. Враховуючи час виникнення даної редакції і її приналежність до Археографічного списку літопису, включаючи перелік руських князів і російських митрополитів, останнім князем, що названий є Василь Дмитрович, що близько до 1425 р., тому вона не могла виникнути пізніше кінця XIV , початку XV ст. у Великому Новгороді. [155, с. 163-164].