Фальсифікація та містифікація історії Давньої Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. В. ТАТИЩЕВ - ОДИН З ПЕРШИХ ФАЛЬСИФІКАТОРІВ ЛІТОПИСІВ

РОЗДІЛ 2. ФАЛЬСИФІКАЦІЇ ТА МІСТИФІКАЦІЇ РУСЬКОЇ ІСТОРІЇ КІНЦЯ XVIII-XIX СТ.

РОЗДІЛ 3. РАДЯНСЬКИЙ ТА ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ЕТАП ФАЛЬСИФІКАЦІЙ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТОК

ВСТУП

Актуальність теми: актуальність досліджуваної теми полягає в тому, що явища містифікації і фальсифікації історичних документів є часто поширюваними. Фальсифікації є замаскованими під правду обмани, публікації вигаданих «сенсаційних» відкриттів. Містифікації та фальсифікації історії Київської Русі можуть сформувати в науковців хибні уявлення про нашу історію. На сьогоднішній день існує багато історичних джерел і документів в достовірності яких можна сумніватися. Вже на різних етапах історії України створювалися ті чи інші фальсифікації .

Актуальним є те, що не можна бути остаточно впевненим в тому, чи справді ці документи є сфальсифіковані і тут дуже часто виникає протиріччя в оцінках історичних документів та джерел. Це в свою чергу може акумулювати хибні підходи до вивчення історії України і в майбутньому.

Мета дослідження: дослідити явище фальсифікації та містифікації історії Давньої Русі. Проаналізувати основні приклади фальсифікату.

Згідно поставленої мети завданнями роботи є:

Визначити причини і передумови фальсифікацій і містифікацій.

Охарактеризувати основні приклади фальсифікацій історії Русі.

Провести аналіз фальсифікацій історії Русі.

Об'єкт дослідження: історичні фальсифікації історії Давньої Русі.

Предмет: історичні джерела та праці про історію Давньої Русі.

Хронологічні межі дослідження: друга половина XVIII ст. - XXI ст..

Методи дослідження: при підготовці курсової роботи використанні методи історизму, системності, об'єктивності. Застосовувались також аналітичний, синтетичний, історико-порівняльний, історико-синтетичний, історико-хронологічний методи.

Практичне значення результатів дослідження: теоретичні положення результатів, отриманих в процесі дослідження мають дати змогу краще орієнтуватися в достовірності джерел і можуть бути використані на лекціях, семінарах, факультативних заняттях, а також на уроках в школі та в позакласній роботі.

Історіографія питання: проблематикою вивчення фальсифікацій історії Давньої Русі займалися такі дослідники: Толочко Олексій Петрович, Едвард Кінан, Олександр Миколайович Пипін, Володимир Андрійович Кучкін, Соломон Якович Лур'є та інші.

Толочко Олексій Петрович видав свою працю ««История Российская» Василия Татищева: источники и известия» М.; Київ, 2005. в якій висвітлює Татіщева як містифікатора та фальсифікатора історії Русі. Але одночасно він дає неоднозначну оцінку його дій, намагаючись в своїй праці досягнути двох завдань: відновити репутацію Татищева як історика, і зруйнувати його репутацію як «літописця».Він доказово стверджує, що по-суті Татищев якщо і містифікатор, то доволі своєрідний, тобто він користувався справжніми літописами, доповнював і переробляв їх. Так вважає не тільки Толочко. Володимир Кучкін погоджувався з Толочко.Карамзін теж вважав деякі літописи незграбними містифікаціями а розкольницький літопис рішуче оголосив «уявним». На підставі критичного аналізу Карамзін відвів цілий ряд конкретних «татищевських відомостей» і досить послідовно спростовував їх в примітках, не використовуючи в основному тексті «Історії держави Російської». Скептичні гіпотези щодо більшості «татищевських відомостей» висували Михайло Сергійович Грушевський, Олександр Євгенійович Пресняков, Сергій Леонідович Пештич, якому належить честь детального дослідження рукописи першої редакції татищевської праці, написаної «древнім нарєчієм». Дослідник А. В. Горовенко займався проблематикою «мінус тексту». Цей дослідник називає «мінус-текстом» відомості, які у Татищева відсутні. Цікавою роботою Соломона Лур'є є "Історія Росії в літописанні й у сприйнятті нового часу" . Лур'є ретельно аналізує джерела Татищева, як відомі, так і досі не виявлені. Власне, висновок, до якого приходить Лур'є, багато в чому аналогічний висновків Толочко. На відміну від сучасних істориків, Татищев викладав історичні події в літописній манері і не відокремлював при цьому дані, запозичені з джерел, від власних гіпотез і припущень. Він вважав припустимим приписувати в уста історичних діячів слова, які вони могли вимовляти, захищаючи свої позиції. Толочко висвітлив Татищева в набагато більшому ступені істориком модерним, концептуальним, новаторським, але не чесним збирачем і переписувачем літописів. Перед друком своєї праці Толочко отримав рекомендації і пропоновані зміни від інших науковців-істориків, але ці поправки враховані не були.

Едвард Кінан - американський історик і його праця «Російські історичні міфи». Вивчаючи «Слово о полку Ігоревім» дійшов до висновку, що цей текст, який традиційно вважається таким, що походить з дванадцятого століття, був роботою чеського лінгвіста та науковця вісімнадцятого століття Йосипа Добровського. Робота призвела до поновлення інтересу до дослідження автентичності "Слова о полку Ігоревім" і зустріла змішану реакцію науковців.

Структура роботи: курсова робота складається з вступу, трьох розділів, переліку джерел та літератури, додатків.

РОЗДІЛ 1. В. ТАТИЩЕВ - ОДИН З ПЕРШИХ ФАЛЬСИФІКАТОРІВ ЛІТОПИСІВ

Василь Микитович Татищев був відомим російським істориком, географом, економістом і державним діячем. Народився 19 квітня 1686 в маєтку свого батька, Микити Олексійовича Татищева, в Псковському повіті. Татищеви походили від сім'ї Рюриковичів, точніше від молодшої гілки князів смоленських. Рід був зубожілим, що втратив княжий титул. У 1712-1716 роках, подібно багатьом молодим дворянам, Татищев удосконалював свою освіту за кордоном, але не у Франції та Голландії, як більшість, а в Німеччині. Він побував у Берліні, Дрездені, Бреславлі, придбав безліч дорогих книг по всіх галузях знань.[27,с.23].

Прибувши в 1718р. у Петербург Татищев продовжував служити під керівництвом Брюса Якова Вілімовича, який при установі 12 грудня 1718 Берг-колегії був поставлений на чолі цієї установи. У 1719 Брюс звернувся до Петра I, обґрунтовуючи необхідність землеміру всієї держави і складання докладної географії Росії. Татищев повинен був стати виконавцем цієї роботи (у листі до Черкасова від 1725 сам Татіщев говорить, що був визначений «до землеміру всієї держави і твору ґрунтовної географії з ландкарті»). Однак на початку 1720 Татищев отримав призначення на Урал і з цього часу практично не мав можливості займатися географією. Крім того, вже на підготовчому етапі до складання географії Татищев побачив необхідність в історичних відомостях, швидко захопився новою темою і надалі збирав матеріали вже не для географії, а для історії.У 1720 році нове доручення відірвало Татищева від його історико-географічних робіт. Він був відправлений в сибірську губернію на Кунгурі для того щоб шукати зручні місця для будування заводів для плавлення міді і срібла. [27,с.34-35]. За словами В. І. Вернадського в 1737 році в Росії вперше почалася «самостійна творча наукова робота в галузі природознавства». Пов'язано це з ім'ям Василя Татищева, який підготував і відіслав в Сенат і Академію наук власноруч складену інструкцію для геодезистів. По суті є першим географо-економічною збіркою. Татищев просив дозволу Сенату розіслати її по всіх містах країни, але отримав відмову, і вже за власною ініціативою розіслав її в копіях у великі міста, в основному в Сибіру, що на мою думку в певній мірі могло спонукати Татищева в майбутньому видавати власну інформацію за літописи. У Татищева були протиріччя з правлінням Бірона, через що, його відправляли в різні кути Російської імперії, проводилися судові процеси в звинуваченнях у хабарництві, анульовували його військові чини.[32,с.56-57].

Падіння Бірона знову позитивно вплинуло на становище Татищева: він був звільнений від покарання і в 1741 році призначений в Астрахань управляти Астраханській губернією. Призначений для того,щоб головним чином не дозволити заворушень серед калмиків . Відсутність необхідних військових сил та інтриги калмицьких володарів завадили Татищеву домогтися чого-небудь міцного. Коли вступила на престол Єлизавета Петрівна, Татищев сподівався звільнитися від калмицької комісії, але це йому не вдалося: він був залишений на місці до 1745, коли його через незгод з намісником відставили з посади. Приїхавши в свою підмосковну село Болдіно, Татищев вже не залишав її до смерті. Тут він закінчував свою історію, яку в 1732 році привозив до Петербурга, але до якої не зустрів співчуття. Збереглася велика переписка, яку вів Татищев з села.[29,с.25-26].

Напередодні смерті Татищев поїхав до церкви і звелів туди з'явитися майстровим з лопатами. Після літургії він пішов зі священиком на цвинтар і велів рити собі могилу біля предків. Їдучи, він просив священика на інший день приїхати причастити його. Удома він знайшов кур'єра, який привіз указ, в якому йшлося про його прощення, і орден Олександра Невського. Він повернув орден, сказавши, що вмирає. На другий день, 15 липня 1750, він причастився, попрощався з усіма і помер. Похований на Різдвяному цвинтарі.

Вся літературна діяльність Татищева, включаючи і праці з історії та географії, переслідували публіцистичні завдання: користь суспільства була його головною метою. Татищев був свідомим утилітаристом. Світогляд його викладено в його «Розмові двох приятелів про користь наук і училищ». Основною ідеєю цього світогляду була модна на той час ідея природного права, природної моралі, природної релігії, запозичена Татищевим у Пуфендорфа та Вальх. Вища мета, або «істинне благополуччя», з цього погляду, полягає в повній рівновазі душевних сил, в «спокої душі і совісті», яке можна досягнути шляхом розвитку розуму корисної науки. До якої Татищев відносив історію, медицину, економію, правознавство і філософію. Основна його праця - «История Российская». Повна назва першого видання: «История Российская с самых древнейших времён, неусыпными трудами через тридцать лет собранная и описанная покойным тайным советником и астраханским губернатором Васильем Никитичем Татищевым». Ця праця є однією з найважливіших творів російської історіографії другої чверті XVIII століття, значний етап в її переході від середньовічного літописного до критичного стилю розповіді.[29,с.43]. У Татищева було багато обставин створити цю працю. На той час існував брак у відомостях з географії Росії. Татищев бачив зв'язок географії з історією, він знаходив необхідним зібрати і розглянути спочатку всі історичні відомості про Росію. В іноземних відомостях було багато помилок стосовно географії Росії і тоді Татищев звернувся до першоджерел, став вивчати літописи та інші матеріали. Спочатку він мав на увазі дати історичне твір (гісторичним порядком тобто авторським аналітичним твором в стилі Нового Часу), але потім, знайшовши, що на літописи, які ще не видані, посилатися незручно, вирішив писати в чисто літописному порядку. Як Писав Татищев, він зібрав у своїй бібліотеці більше тисячі книг, проте більшою їх частиною скористатися не зміг, бо володів лише німецькою та польською мовами. При цьому він за допомогою Академії наук використовував переклади деяких античних авторів, виконані Кондратович [27,с.67-69].

У 1739 році привіз у Петербург працю, над якою він працював 20 років, і передав його в академію наук на зберігання, тим не менш продовжуючи працювати над ним і згідно, згладжуючи мову та додаючи нові джерела. Не маючи спеціальної підготовки, Татищев не міг створити бездоганно наукову праця, але в його праці є цінне життєве відношення до питань науки і з цим поєднана широта кругозору. Татищев постійно пов'язував сьогодення з минулим: пояснював сенс московського законодавства звичаєм суддівської практики і спогади про звичаї XVII століття; на підставі особистого знайомства з іноземцями розбирався в стародавній російської етнографії; з лексиконів живих мов пояснював давні назви. Внаслідок цього зв'язку сьогодення з минулим Татищев анітрохи не відволікався від заняття по службі від свого основного завдання. Навпроти, ці заняття розширювали і поглиблювали його історичне розуміння. Зайнятість автора державною службою не дозволяла приділяти багато часу заняттям історією. Лише з квітня 1746, коли Татищев перебував під слідством і жив у своєму селі Болдіно, він зміг збільшити свою активність. Однак його смерть 15 липня 1750 перервала цю працю.

«Історія» складається з чотирьох частин, збереглися також деякі начерки з історії XVII століття.[27,с.91-93]

Частина 1 є історією з найдавніших часів до Рюрика. Татищев говорить від імені слов'ян або венедів, які «ім'я русів прийняли». «Слов'яни спочатку жили в Сирії і Фінікії», звідти мігрували в Пафлагонію до берегів Чорного моря, а потім, після Троянської війни, розселилися на Балканах аж до Італії (Венеція). При цьому галати і фракійці шануються за слов'ян. Серед слов'янських богів Татищев називає Триглава, Чорнобога та ряд інших. Щодо поширення християнства серед слов'ян він згадує цілий ряд хрещень: від апостола Андрія; Болгар хрещення; від Кирила і Мефодія; Оскольдова хрещення в 867 році; від княгині Ольги в 945 році; від князя Володимира у 988 році. Також Татищев переказує літопис Нестора про покликання варягів і боротьбі з козарами.

Частина 2 є літописом від 860 до 1238. Частина 3є літопис від 1238 до 1462 року. Частина 4 це безперервний літопис від 1462 до 1558 року, а далі ряд виписок про історію Смутного часу.

Лише перша і друга частини завершені автором і включають значне число приміток. У першій частині примітки розподілені по главам, друга в остаточній редакції містить 650 приміток. У третій і четвертій частинах примітки відсутні, крім глав про Смутний час, містять деякі посилання на джерела.

Особливу джерелознавчих проблему становлять так звані «Татищевські відомості», що містять інформацію, якої немає у відомих нам літописах. Це тексти різного об'єму, від одного-двох доданих слів до великих промовистих оповідань, що включають великі промови князів і бояр. Іноді Татищев коментує ці звістки в примітках, посилається на літописи, невідомі сучасній науці або надійно не ідентифікуються («Ростовський», «Голіцинський», «Літопис Симона єпископа»). У більшості випадків джерело оригінальних звісток взагалі не вказується Татищевим.[27,с.51]

Особливе місце в масиві «Татищевських відомостей» займає Іоакимовський літопис - вставний текст, забезпечений особливим введенням Татищева і представляє собою короткий переказ особливого літопису, що оповідає про найдавніший період історії Русі (IX-X ст.). Автором Іоакимовського літопису Татищев вважав першого новгородського єпископа Іоакима Корсунянина, сучасника Хрещення Русі.

В історіографії ставлення до «відомостей» Татищева завжди було різним. Історики другої половини XVIII століття (Щербатов, Болтін) відтворювали його відомості без перевірки по літописах. Скептичне ставлення до них пов'язано з іменами Шлецера і особливо Карамзіна. Цей останній вважав Іоакимовський літопис «жартом» Татищева (тобто незграбною містифікацією), а розкольницький літопис рішуче оголосив «уявним». На підставі критичного аналізу Карамзін відвів цілий ряд конкретних «татищевських відомостей» і досить послідовно спростовував їх в примітках, не використовуючи в основному тексті «Історії держави Російської» (винятком є звістка папського посольства до Романа Галицькому під 1204, яка проникла в основний текст другого тому в зв'язку з особливим збігом обставин). [15,с.45]

У другій половині XIX століття С.М. Соловйов і багато інших авторів приступили до «реабілітації» Татищева, систематично залучаючи його звістки як висхідні літописів, що до нас не дійшли. При цьому враховувалися і сумлінні помилки історика. Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона характеризує стан питання на рубежі XIX і XX ст. наступним чином: «Сумлінність Татищева, раніше піддавалася сумнівам через його так званий Іоакимовський літопис, в даний час стоїть вище всяких сумнівів. Він ніяких звісток або джерел не вигадував, але іноді невдало виправляв власні імена, перекладав їх на свою мову, підставляв свої тлумачення або становив відомості, подібні літописними, з даних, які йому здавалися достовірними. Наводячи літописні перекази у зводі, часто без вказівки на джерела, Татищев дав зрештою в суті не історію, а новий літописний звід, безсистемний і досить незграбний».[27,с.44-45]

У XX столітті прихильниками достовірності татищевські відомості були А.А. Шахматов, М.Н. Тихомиров і особливо Б.А. Рибаков. Рибаков запропонував досить масштабну концепцію, в якій відводиться особлива роль у формуванні татищевські зводу втраченої інформації у «розкольницькому літописі» (з реконструкцією політичних поглядів і навіть біографії її ймовірного автора). Скептичні гіпотези щодо більшості «татищевських відомостей» висували М.С. Грушевський, А.Є. Пресняков, С.Л. Пештіч (якому належить честь детального дослідження рукописи першій редакції татіщевські праці, написаної «древнім нарєчієм»), Я.С. Лур'є. У 2005 р український історик А.П. Толочко видав об'ємну монографію, в якій спростовує достовірність усіх без винятку «татищевських відомостей» і стверджує, що посилання на джерела у Татищева послідовно містифіковані. З точки зору А.П. Толочко, майже всі джерела, які реально використовувалися Татищевим збереглися і добре відомі сучасним дослідникам. Близьку (і навіть більш безкомпромісну) позицію займає російський історик А.В. Горовенко. Якщо А.П. Толочко визнає реальність розкольницького літопису Татищева, хоча і оголошує її української рукописом XVII століття (літописом «хлєбниковського типу», близького до Голіцинського), то А.В. Горовенко вважає розкольницький літопис татищевською містифікацією і гостро полемізує з українським колегою, спростовуючи його текстології аргументацію. Прихильники достовірності «татищевських відомостей» також піддали монографію А.П. Толочко різкій критиці, хоча і зовсім з інших позицій.[15,с.70-71].

Цікаво, що багато скептиків таких як. - Пештич, Лур'є, Толочко - зовсім не звинувачують Татищева в науковій несумлінності і незмінно підкреслюють, що в часи Татищева не було сучасних понять про наукову етику і жорстких правил оформлення історичного дослідження. «Татищевські відомості», як би до них не ставитися, являють собою зовсім не свідому містифікацію читача, а швидше відображають видатну самостійну дослідницьку, аж ніяк не нехитру «літописну» діяльність історика. Додаткові відомості - це, як правило, відсутні в джерелах логічні ланки, реконструйовані автором, ілюстрації його політичних і просвітницьких концепцій. Дискусія навколо «татищевськтих відомостей» триває і донині.

Дослідник А. В. Горовенко займався проблематикою «мінус-тексту». Цей дослідник називає «мінус-текстом» відомості, які у Татищева відсутні, хоча є в Іпатіївському і хлібниковських літописах (у цій термінології додаткові татищевські відомості, відповідно, являють собою «плюс-текст»). Основний масив татищевського тексту між 1113 і 1198 рр. сходить до літопису того ж типу, що й добре відомі Іпатіївський і Хлєбніковський. Якщо джерело Татищева було кращої якості, ніж ті два літописи, які дійшли до нас, то чому Татищевський текст містить не тільки доповнення, але і великі лакуни, а також величезна кількість дефективних текстів, що включали в себе цілий ряд досить комічних. Відповіді на це питання з боку прихильників достовірності татіщевські відомості поки немає. Літописні джерела Татищева охарактеризовані ним самим у гл. 7 частини першої «Історії». Збереглася також перша редакція даного тексту, що має ряд відмінностей, а також характеристика джерел, що збереглася лише в німецькому перекладі.[27,с.103]

Кабінетний манускрипт у першій редакції списку джерел не згадано зовсім. За описом Татищева, отриманий ним в 1720 році з бібліотеки Петра I і став підставою всього зібрання, це літопис у якому були відомості про правлячих осіб доведений до 1239 року, але закінчення втрачено. Подана інформація була стислою до Юрія Долгорукого, потім докладніше. На думку Тихомирова, цей літопис загублений. За Пештічем і В.А. Петровим, це Лаптевський том Лицьового зводу, який був доведений до 1252. Також передбачалося, що мова йде про ту ж ілюстровану копію Радзивіловського літопису. Толочко схильний засумніватися в його існуванні і припускає, що фраза «з особами» означає не ілюстрування, а наявність в ньому описів зовнішності персонажів, включених Татищевим в «Історію».

Розкольницький літопис за Татищевим був отриманий в Сибіру від розкольника в 1721 році, це була копія давнього рукопису на пергаменті. Літопис завершується 1197 роком і містить в заголовку ім'я Нестора. З урахуванням сучасної термінології, в 1721 році Татищев був не в Сибіру, а на Уралі. Рукопис, якщо він взагалі існував, загублений. Згідно оптимістам, це невідома редакція Київського літопису. Зокрема, Б. А. Рибаков виділив безліч унікальних звісток цього літопису (186 звісток для XII століття) і звів їх в основному до "Літопису Петра Бориславича". [27,с.52]

Згідно Рибакову, важливим доказом сумлінності Татищева служить те, що обсяг щорічної оповіді у Татищева приблизно пропорційний тексту літопису, в той час як фальсифікатор, здавалося б, повинен був заповнювати своїми домислами насамперед "порожні роки". Однак Рибаков ігнорує цикл татищевських відомостей про Романа Мстиславича під 1182, 1195, 1197, 1203, 1204, 1205 рр.. з них три останні безумовно за рамками розкольницького літопису, тобто тут ми маємо справу саме з заповненням істориком "порожніх років".

На думку А.П. Толочко, пропорційність обсягів додаткових татищевських відомостей і тексту Іпатіївського літопису глибоко закономірна і пояснюється особливістю творчої манери Татищева: його доповнення відтворювали причинний зв'язок між подіями. Толочко стверджує, що ряд відомостей "Історії Російської" за XII століття не можуть сходити до Єрмолаївського списку, а відображають інший список Іпатіївського літопису, близький до Хлєбниковського. Цей гіпотетичний список Толочко і оголошує розкольницьким літописом, стверджуючи, що всі відомості Татищева, що вказують на стародавність цього рукопису, є містифікацією. На думку Толочко, другий літопис хлібниковського типу, є реально використаним Татищевим і видавана за "розкольницький", насправді перебувала в бібліотеці князя Д. М. Голіцина поряд з Єрмолаївський літописом і "Хронікою" Феодосія Софоновича, причому всі ці три рукописи були українського походження і містили в заголовку ім'я Нестора як літописця. Однак всі без винятку текстологічні спостереження Толочко, які вказували нібито на використання Татищевим "другого літопису Хлєбніковського типу", були послідовно спростовані.[15,с.65-66]

Що стосується Кенігсберзького манускрипту, то для Петра I була зроблена копія Кенігсберзького літопису, зараз відомого як Радзивіловського. Ця копія зберігається в Бібліотеці АН.

Події в манускрипті описані до 1206 року, але кінець змішаний. Це опис цілком відповідає оригіналу. Згідно А. П. Толочко, навіть у тих випадках, коли Татищев посилається на чітко літописи, які чітко ідентифікуються (наприклад, Радзивіловский), він допускає явні помилки.[27,с.65-66]

Що стосується Голіцинського манускрипту, то текстологічний аналіз С.Л. Пештича і О. Толочко дає інформацію що це Єрмолаївський список Іпатіївського літопису, який в 1720-і роки знаходився в бібліотеці Д.М. Голіцина, де з ним і познайомився Татищев. По іншому думку (М.М. Тихомиров, Б.А. Рибаков), це особлива редакція Київського літопису, близька до розкольницького і відмінна від редакції всіх списків Іпатіївського літопису.

Важливим аргументом на користь сумлінності Татищева є той факт, що всі відомі рукописи в Іпатіївському літописі містять як Київський, так і Галицько-Волинський літопис. Однак, як відзначив ще Н.М. Карамзін, Татищеву був відомий тільки Київський, але не Галицько-Волинський літопис.

Татищев відзначає, що Голіцинський манускрипт завершувався у 1198 році, а через 19 років внесені без порядку деякі доповнення. У першому збереженому варіанті опису літописів Татіщев говорить, що в цьому манускрипті було дещо з Стрийковського. В остаточному варіанті ця фраза прибрана. За сучасними уявленнями, розрив між закінченням Київськогота початком Галицько-Волинського літопису склав 5-6 років. Однак на полях Єрмолаївський списку є і вказівка на розрив в 19 років, і посилання на схожість з текстом Стрийковського.

Згідно Толочко, Татищев прийняв текст Галицько-Волинського літописув Єрмолаївському списку за твір, залежний від польського історика Стрийковського (бо обидва тексти містили похвалу Роману Мстиславичу), і не вважав за потрібне детально з ним знайомитися і робити копію. Пізніше ж можливості звернутися до бібліотеки Д.М. Голіцина у нього не було. Ті посилання на Голіцинський список, які ідентифікуються, Толочко вважає що вонивідносяться до цього списку, а неідентифіковані - вигадкою або помилкою пам'яті Татищева.[27,с.137-139]

Кирилівський манускрипт розпочато перекладом Хронограф від створення світу, продовжений до Івана Грозного. За Тихомировим, це Степенева книга, на думку Пештіча, з яким погодився Толочко це є друга частина Львівського літопису.

Новгородський манускрипт за Татищевим, названий «Временник», включає Закон Ярославів і має напис про складання у 1444 році; взятий істориком у розкольника в лісі і відданий в Бібліотеку АН. Зараз відомий як Академічний список Новгородському першому літописі молодшого ізводу, який дійсно містить Руську правду. Згідно Б. М. Клосс, Толстовський список того ж літопису створений писарем в бібліотеці Д. М. Голіцина в кінці 1720-х років. На думку А.П. Толочко, посилання на "розкольника" є містифікація, а список був знайдений істориком в архіві Сенату.[27,с.165]

Псковський манускрипт є рукописом який з'єднує тексти Новгородської п'ятої (з деякими доповненнями) та Псковського першого літописів і зберігається в Бібліотеці. Відповідно до Татищева, текст Псковського літопису закінчується 1547 роком. Псковські звістки Татищевим використані не були.

Крекшінскій манускрипт за описом Татищева був продовжений за 1525, включає родоводи, відрізняється від Новгородського за складом звісток і по датуваннями. На думку Пештіча, це список "Временник российский" і "Воскресенський літопис". На думку Я.С. Лур'є це Новгородська редакція Степенної книги. Згідно Толочко, це літопис Крівоборського, відомий як Чортківський список Володимирського літописця.[27,с.170]

Никонівський манускрипт за Татищеви, це "Літописець Воскресенського монастиря", підписаний рукою Никона патріарха і продовжений до 1630 року. Початок його схожий з розкольницьким і Кенігсберзьким, а до 1180 року він близький до Голіцинського.

Відомо, що в основу текстів частин 3 і 4 "Історії" були покладено Академічний XV список Никонівського літопису (вступив в Бібліотеку АН з колекції Феофана Прокоповича в 1741 році), копія якого за дорученням Татіщева була виконана між 1739 і 1741 роками, при цьому рукопис була розділена на два томи, в ній є поноси Татіщева. [15,с.77]

Нижегородський манускрипт за характеристикою Татіщева, закінчується 1347 роком, і йому не менше 300 років. Про його знахідку Татищев повідомляє в листі від 12 вересня 1741 р.

Згідно М.Н. Тихомирову, це Алатирський список Воскресенської літопису, що представляє собою неповний її текст. За сучасними даними, рукопис датується третьою чвертю XVI століття і доведений до 1347 року.

Ярославський манускрипт був куплений у рознощика на площі, Подарований англійській Королівській спільноті. Має безліч доповнень від кончини Дмитра Донського. За Толочко, тотожний Ростовському, який згадується впримітках.[27,с.195-196]

Рукописи Волинського, Хрущова і Еропкина за оцінкою А.П. Толочко, збереглося кілька рукописів з бібліотеки Волинського, включаючи ряд літописів XVII-XVIII століть, але шуканих текстів там немає. Тексти Еропкінського літопису близька "Повістям про початок Москви". Хрущовський манускрипт - це Хрущовський список Степенної книги з низкою доповнень XVII століття.

В передмові до першої частини Татищев згадує ряд інших джерел, що відносяться вже до історії XVII століття, більша частина з яких збереглася і ідентифікується. Однак серед них зазначені:

* "Історія сибірська" Станкевича, з якою він зняв копію і допрацьовував, використовуючи відомості в ряді творів. Не збереглася, іншими авторами не згадується, але згадана в каталогах бібліотеки Далматовском монастиря і Єкатеринбурзькій бібліотеки Татіщева.

* "Житіє патріарха Никона", написане ним самим. Не збереглося, іншими авторами не згадується, проте відомо "Житіє Никона", написане Іваном Корнільєва.

* Книга Олексія Тимофійовича Лихачова про життя царя Федора Олексійовича. Не збереглася, іншими авторами не згадується.

Перші дві частини I тому "Історії" були видані вперше в 1768 - 1769 рр. в Москві Г.Ф. Міллером. II том видано в 1773 р., III том - в 1774 р. (II-III томи цього видання включають другу частину "Історії"), IV том (третя частина "Історії") - в 1784, а рукопис четвертої частини "Історії" була знайдена М.П. Погодіним лише в 1843 і видана як V тому в 1848. [27,с.154-155]

При цьому лише перша і друга частини були в основному закінчені автором. Третя і четверта частини пройшли лише первинну обробку і засновані були насамперед на Никонівському літописі з окремими додатками.

Ще до опублікування працю Татіщева був відомий ряду сучасних йому істориків. Частину підготовчих робіт Татіщева після його смерті зберігалася в портфелях Міллера. Крім того, ряд матеріалів Татіщева був використаний видавцями Радзивиловського літопису в 1767 році для доповнення її тексту. [15,с.105]

Повне академічне видання "Історії" Татіщева (включаючи невидану раніше першу редакцію) вийшло в 1962-1968 роках і перевидано в 1994 році. У цьому виданні I тому включав першу частину, II-III томи - другу опубліковану редакцію другої частини, IV том - першу редакцію другої частини, V том - третю частину, VI тому - четверту частину, VII тому - деякі підготовчі матеріали. Томи містять різночитання, коментарі, а також археографічний огляд рукописів Татіщева, підготовлений С.Н. Валка. Татищев щиро прагнув до блага вітчизни, мав своє певне світобачення і твердо і неухильно проводив його, якщо і не завжди в житті, то, у всякому разі, у всіх своїх наукових працях.

Висновок: думка вчених істориків розійшлася. Деякі вчені, такі як Соловйов Сергій Михайлович, Брокгауз, Ефрон, Олексій Олександрович Шахматов, Михайло Миколайович Тихомиров, Борис Олександрович Рибаков в своїх працях виправдовували Татищева і писали що всі невідповідності у його «Історії Російській» це помилки в записах і посиланнях на джерела. Інші, такі як, Олексій Петрович Толочко, Сергій Леонідович Пештич, А.В. Горовенко, Микола Михайлович Карамзін, Олександр Євгенійович Пресняков вважали Татищева фальсифікатором та містифікатором. Вважаючи що деякі відомості, які він подавав ссилаючись на неіснуючі джерела, є нічим іншим як його власними містифікаціями.

РОЗДІЛ 2. ФАЛЬСИФІКАЦІЇ ТА МІСТИФІКАЦІЇ РУСЬКОЇ ІСТОРІЇ КІНЦЯ XVIII- XIX СТ.

«Слово о полку Ігоревім» є надзвичайно відомим пам'ятником літератури Київської Русі. В основі сюжету героїчної поеми кінця XII ст. - лежить невдалий похід руських князів на половців, зроблений новгород-сіверським князем Ігорем Святославовичем в 1185 році. «Слово» було написано в кінці XII століття, невдовзі після описуваної події, а іноді датується тим же 1185 роком.

Перейнятий мотивами слов'янської народної поезії з елементами язичницької міфології, за своєю художньою мовою та літературною значущістю «Слово» стоїть у ряді найбільших досягнень середньовічного епосу. «Слово о полку Ігоревім» - відомий пам'ятник літератури Київської Русі. Повна назва поеми «Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святославового, внука Олегового». [5,с.15]

Рукопис «Слова» зберігся тільки в одному списку, який входив до збірки давньоруських літописів, що належав одному з найбільш відомих і успішних колекціонерів пам'ятників російських старожитностей, графу Олексію Мусін-Пушкіну. Зі слів самого Мусіна-Пушкіна, він придбав рукопис у колишнього архімандрита скасованого на той час Спасо-Преображенського монастиря в Ярославлі Іоіля в кінці 1780-х років. Однак ця версія, що довгий час вважалася загальноприйнятою, була спростована в дослідженнях 1990-х років. Згідно з останніми дослідженнями, більш вірогідною вважається версія про те, що Мусін-Пушкін, будучи обер-прокурором Синоду, отримав збірник, що містив «Слово», з бібліотеки Кирило-Білозерського монастиря взимку 1791-1792 року та присвоїв його собі.[24,с.24-25] Єдиний відомий науці середньовічний список «Слова» загинув у вогні московської пожежі 1812 року, що дало привід сумніватися в достовірності твору.

Перше друкована звістка про відкриття «Слова» з'явилося за кордоном, в гамбурзькому журналі «Spectateur du Nord» 1797 (жовтень). «Два роки тому, - писав анонімний автор статті з Росії, часто ототожнюється з Н. М. Карамзіним - відкрили в наших архівах уривок поеми під назвою:" Пісня Ігоревих воїнів ", яку можна порівняти з кращими оссіановськими поемами». В «Історичному змісті пісні», що становить передмову до видання 1800 року, повторені майже ті ж самі вирази. Перше видання 1800 з'явилося без всяких вказівок на осіб, які працювали над читанням пам'ятника, над його перекладом, його підрядковими поясненнями, переважно з історичного боку, на підставі «Російської історії» Татищева. Тільки на сторінці 7 передмови, в примітці, помічено між іншим: «Справжня рукопис, за своїм почерком дуже давня, належить видавцеві цього (Олексію Івановичу Мусін-Пушкіну), який, через старання і прохання до знаючих досить російську мову, доводив через кілька років прикладений переклад до бажаної ясності, і нині на переконання приятелів зважився видати його на світло ».[5,с.25-26]

До складу Мусін-Пушкінського збірника, крім «Слова», входив також ряд літописних текстів і літературних повістей, в тому числі одна з редакцій давньоруського перекладу візантійського роману «Дігеніс Акрітас» («Девгенієво діяння»). Склад цих текстів і збереглися цитати з них (переважно в «Історії держави Російської» Карамзіна) дозволяють датувати створення рукописи XVI століттям, причому переписувач включив до неї, як це було зазвичай в таких збірниках, і ряд більш давніх творів, у тому числі і «Слово ». Збіг ряду орфографічних і мовних ознак у «Слові» і в виписках з «Девгенієва діяння» говорить про те, що над різними текстами працював один і той же писар.[5,с.47-49]

Збереглося два повних відтворення тексту «Слова» по мусін-пушкінському рукопису:

перше видання 1800 року, підготовлене Мусін-Пушкіним, під заголовком: «Ироическая пісня похід на половців удільного князя Новогорода-Сіверського Ігоря Святославича» (М., 1800). В кінці книги прикладені «Похибки» і «Поколінний розпис російських великих і удільних князів у цій пісні згадуються». Відкривши пам'ятник, граф Мусін-Пушкін повідомив про нього знавцям палеографії - Малиновському, Бантиш-Каменському та іншим і розібравши його, склав свій власний список, в який ввів поділ слів, пропозицій, заголовні букви й ін. Цей список і лежав в основі видання.

знята для Катерини II в 1795 копія «Слова» («Катерининська копія»). Копія ця видана академіком Пекарським в 1864 р більш справно, в 1889 році, в «Древностях і Працях Московського археологічного товариства», XIII т.

Крім цього, збереглися також виписки з загиблої рукописи, зроблені А.Ф. Малиновським і Н.М. Карамзіним, із зауваженнями про деяких інших читаннях оригіналу порівняно з текстом, приготованим для видання 1800 (так звані паперу Малиновського, почасти описані Е.В. Барсовим в його праці про Слово о Полку Ігоревім. Р.О. Якобсон вказував на те, що виписки Малиновського і Карамзіна мають лише невелике значення для реконструкції мусін-пушкінського рукопису. Значення має також виконаний для імператриці Катерини ранній переклад «Слова», так як він робився не з вищезгаданої копії.

Відомі підроблені списки «Слова», виготовлені відомим фальсифікатором стародавніх рукописів Антоном Бардіним, що жив у першій половині XIX ст.

Антон Іванович Бардін був московським міщанином, фальсифікатор давньослов'янських рукописів. Проживаючи в 1830-х роках у Москві, А.І. Бардін відкрив антикварну крамницю, де торгував антикваріатом, стародруками і рукописами. При московській пожежі 1812 панські бібліотеки згоріли, багато рукописних пам'ятників старовини були загублені. Бардін, вирішивши скористатися цим, став сам виготовляти, тобто підробляти рукописи і продавати їх колекціонерам.[5,с.78]

Відомі підроблені списки «Слова», виготовлені відомим фальсифікатором стародавніх рукописів. Зазвичай він брав промаслений пергамент і писав на ньому слабким рудим чорнилом, іноді навіть малював на рукописи мініатюру. Писав уставом, позбавленим хронологічних ознак, найбільше нагадує почерки початку XV століття, а на папері - півуставом, стилізованим під почерки XVI-XVII ст. Зрідка писав скорописом. Однак Бардін не підозрював, що у почерку кожного часу свої особливості - тому рукописи, датовані Бердіним XIV століттям, не відповідали справжнім рукописам цього часу. Нібито давньослов'янські рукописи Бардіна були складені в стовпці (сувої), але таких у Давній Русі не було.[5,с.84-86]

У 1815 році Бардін продав колллекціонеру А.Ф. Малиновському підроблений список «Слова о полку Ігоревім». Малиновський повірив у справжність рукописи і став готувати новий список до видання. Лише експертиза петербурзького палеографа А.І. Єрмолаєва допомогла встановити підробку. Ця історія стала широко відома серед учених і колекціонерів, і Бардіну вже не довіряли. Згодом він ставив на виготовлених їм рукописах дату і своє ім'я, створюючи просто копії під замовлення.[5,с.91-93]

Після втрати оригіналу «Слова о полку Ігоревім» з'явилися повідомлення про його особливості зі слів власника та інших очевидців. Свідоцтва ці суперечливі, так як ніхто не подбав скопіювати зразок листа рукописи, описати її особливості. Вважається цілком надійно встановленим, що рукопис «Слова» відносилася до XVI століття (орфографія відображає другий південнослов'янський вплив), писана була скорописом без поділу слів, з наголосами буквами, швидше за все, взагалі без букви i, без відмінності «и» і «й» і не вільна була від описок, помилок, а може бути, і від пропусків або від зміни первинних виразів. Така доля всіх пізніших списків давньоруських пам'яток літератури. Крім того, додаткові дрібні спотворення в тексті, безсумнівно, мимоволі внесли і перші видавці, як показує весь досвід видання в XVIII-початку XIX ст. збережених давньоруських рукописів. Звідси з найперших пір вивчення «Слова о полку Ігоревім» тягнуться в науковій літературі досліди більш-менш вдалих виправлень тексту «Слова». У XIX столітті кращі з них зроблені Дубенським в 1844 році, Тихонравова в 1866-1888 рр., Огоновським в 1876 році, Потебнею в 1878 р, Барсовим в 1887-1890 рр., Козловським в 1890 році. У XX столітті найбільш докладні критичні тексти «Слова» пропонували А.К. Югов, Р.О. Якобсон, Н.К. Гудзій, Н.А. Мещерський, видавці «Словника-довідника" Слова о полку Ігоревім "» і «Енциклопедії "Слова о полку Ігоревім" », зведений текст в 2004 році запропонований (втім, без докладного коментаря) і А.А. Залізняком.

У виразах «Слова ...» зображуються не тільки події невдалого походу на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря в 1185 році, як про це розповідається в літописах (у двох редакціях - південної і північної, по Іпатіївському літописі і по Лаврентіївському), але й пригадуються події з княжих міжусобиць, походів і вдалих битв, починаючи з найдавніших часів. Перед нами ніби народна історія, народна епопея в книжковому викладі письменника кінця XII в. Ряд сюжетних поворотів в описі нижче заснований на тій чи іншій інтерпретації «темних місць».[5,с.101]

«Слово о полку Ігоревім» має імовірно південноруське походження, можливо навіть київське. Подібні припущення випливають з укладення «Слова», з захопленого ставлення автора до великого князя київського Святослава, з любові до Києва, до його природи. Поетичні описи природи степів у Дона і Дінця (сучасний Сіверський Донець) створюють враження про близьке знайомство автора з цими місцями. Текст «Слова» говорить також про те, що автор добре знайомий не тільки з Києвом, але і з іншими російськими землями - князівствами.[5,с.109-110]

Протягом усіх двох століть з часу публікації «Слова» висуваються гіпотези про те, хто (конкретну особу або коло осіб) міг би бути його автором. Практично всі відомі з літопису діячі кінця XII століття називалися в якості можливих кандидатур. У СРСР зі своїми версіями виступали не тільки філологи та історики, але також і численні любителі (письменники, такі як Олексій Югов, Олжас Сулейменов або Ігор Кобзєв, і популяризатори).

«Слово» - занадто незвичайний і складний текст, щоб по ньому можна було впевнено судити про ті чи інші властивості його автора або порівнювати його з іншими текстами тієї епохи. Одні дослідники вважали, що тон звернень автора до князів вказують на те, що він сам був князем або членом князівської прізвища (зокрема, називалися імена самого Ігоря, Ярославни, Володимира Ігоровича та ряду інших князів, включаючи вкрай маловідомих); інші, навпаки, стверджували, що князь не міг називати князя «господином». По-різному оцінювалися і політичні симпатії автора (одні вважають, що він оспівує Ігоря і належить до його чернігівському клану, інші - що він засуджує його авантюру і симпатизує нащадкам Мономаха), і його територіальне походження (псковські риси в мові «Слова», швидше все, говорять не про автора, а про переписувачів XV століття). Висувалася версія, що частина тексту написана одним автором, інша частина - іншим. Особливу лінію міркувань на цю тему становлять спроби пошуку прямо названого або «зашифрованого» імені автора в тексті, вичленення акровіршів (так як первісна рукопис втрачена, такі реконструкції вкрай вразливі).[5,с.113-114]

Б.А. Рибаков, атрибутував більшу частину Київського літопису XII в. (відомої в складі Іпатіївського списку) фігурує в ній київському боярину Петру Бориславичу та враховуючи давно відомі лінгвістам нетривіальні подібності між Київською літописом і «Словом о полку Ігоревім», припустив, що «Слово» написав теж Петро Бориславич. Цю гіпотезу він підкріпив аналізом політичної концепції обох текстів. Однак атрибуція літописання зазначеного періоду боярину Петру сама по собі гипотетична, а подібності між творами світської «княжої» культури одного часу не обов'язково говорять про єдиний авторстві.

Дослідник «Слова» А.Ю. Чернов висунув гіпотезу про авторство князя Володимира Святославича. Існує версія дослідника Юрія Сбітнєва про те, що автором літопису є дочка князя Святослава Всеволодовича, яку звали Болеслава.

Висловлювалося припущення про авторство Кирила Туровського (єпископ Турівський, мислитель, красномовний проповідник), яке не знайшло підтримки в істориків.

При відомому на сьогодні корпусі джерел встановити ім'я автора «Слова» не являється можливим.[5,с.123]

Уже в перші десятиліття після публікації пам'ятника багато критиків в дусі скептичної школи російської історіографії (М.Т. Каченовський, О.І. Сенковський та ін.). Висловлювали сумніви в його автентичності (тобто в тому, що це справжній давньоруський твір, а не містифікація XVIII століття). У цей період серед захисників його автентичності був, зокрема, А.С. Пушкін, незадовго до смерті працював над статтею про «Слово». Після публікації в середині XIX століття «Задонщина» - зберігся в шести списках твори XV ст., безсумнівно пов'язаного зі "Словом", справжність «Слова» довгий час ніким не оскаржувалася.

Однак наприкінці XIX століття (під впливом недавнього викриття «древнечешского» містифікацій Вацлава Ганки) французький славіст Луї Леже, а в 1920-1940-і роки Андре Мазон висунули нові скептичні гіпотези щодо походження «Слова». На думку Мазона і ряду інших французьких дослідників першої половини XX ст., «Слово о полку Ігоревім» було створено в кінці XVIII століття за зразком «Задонщина», причому в якості сюжету був використаний переказ подій XII в., Зроблений В.Н. Татищевим по незбереженим літописам. Авторство тексту Мазон приписував А.І. Мусін-Пушкіну, Н.Н. Бантиш-Каменський або (в пізніх роботах) архімандриту Іоїла Биковському.[5,с.146]

Радянський історик А. А. Зімін (працював над проблемою в 1960-і-1970-і роки) став найбільшим з російських авторів, які підтримали версію про «Слово» як про підроблений твір. Зімін вважав його автором Іоїла Биковського. В умовах радянського часу, коли відкрита дискусія навколо даної проблеми була неможлива, версія автентичності «Слова» користувалася офіційною підтримкою, а заперечення Мазона і Зимину нерідко супроводжувалися ідеологічними нападками. Повністю основна праця Зіміна видана тільки в 2006 році.

До 1970-1990 х років відносяться виступи низки німецьких і австрійських філологів-скептиків (К. тростину, М. Хендлера, Р. Айтцетмюллера), які допускали авторство М.М. Карамзіна. У 2003 році ще одну версію висунув американський славіст Едвард Кінан: на його думку, «Слово» складено чеським філологом і просвітителем Йозефом Добровським.[5,с.156]

Скептикам неодноразово заперечували як історики, так і літературознавці, однак найбільш переконливі аргументи на користь автентичності «Слова о полку Ігоревім» виходять від лінгвістів. Р.О. Якобсон детально спростував всі основні положення робіт Мазона (1948), довівши повну відповідність мовних рис «Слова» версії про справжнє пам'ятнику XII в., Загибла рукопис якого була списком XV-XVI ст.; у своїй роботі Якобсон привернув, крім лінгвістичних доказів, також великий обсяг літературних паралелей і аналіз поетики «Слова». Великий внесок в обґрунтування автентичності пам'ятника вніс А.А. Залізняк. Він довів, що фальсифікаторові, щоб створити його, недостатньо було ідеально вивчити мову за давньоруським текстам і володіти великим обсягом знань того історичного періоду: багато лінгвістичні закономірності та історичні факти були досить глибоко досліджені силами багатьох тисяч вчених лише в XIX-XX століттях.

Дискусія про «Слово» як підробку XVIII ст. стала виключно корисним стимулом в справі дослідження пам'ятника.

Особливу точку зору висунув Лев Гумільов, що не заперечував «геніальність і старовину поеми», але припустив, що «Слово» - алегоричний твір, створений в XIII столітті, і в ньому під виглядом половців зображені монголи, а під виглядом Ігоря і росіян князів кінця XII в. - Олександр Невський, Данило Галицький і їх сучасники. Версія Гумільова спирається, в свою чергу, на його концепції подій, що відбувалися на Русі і в Орді в XIII ст., Які не отримали визнання серед істориків. Концепцію історії «Слова», пропоновану Гумільовим, критикували Б.А. Рибаков та Я.С. Лур'є.[5,с.174-175]

У 2004 році відомий лінгвіст Андрій Анатолійович Залізняк, найбільший фахівець з мови берестяних грамот, опублікував монографію, де докладно розглянув лінгвістичні аргументи за і проти автентичності «Слова». Доповнюючи і уточнюючи спостереження Якобсона, Залізняк доводить, що характер вживання так званих енклітікі в тексті «Слова» відповідають параметрам «некнижних» текстів XII століття, що орієнтуються на живу мову (це ранні берестяні грамоти і фрагменти Київського літопису за Іпатіївським списком, що містять пряму мову дійових осіб). Знань про лінгвістичні параметри цих текстів у передбачуваних фальсифікаторів XVIII століття свідомо не було. Аналогічні спостереження були зроблені дослідником і над іншими компонентами граматики «Слова». Залізняк заново розглянув проблему співвідношення тексту «Слова» і списків «Задонщина», було показано, що цілий ряд лінгвістичних параметрів демонструє залежність «Задонщини» від «Слова», але не навпаки (частотність спілок в різних частинах тексту, поновлення граматики, спотворення і перетасовки ряду пасажів, природно виглядають в контексті «Слова»).

Сучасні дослідники (А.А. Залізняк, О.Б. Страхова, В.М. Живов) показали також, що відомості древньої слов'янської граматики, викладені у творах Добровського, відрізняються від фактів граматики «Слова»; отже, кандидатура цього великого чеського лінгвіста на роль творця «Слова» не підходить. Можливість знайомства Добровського з усіма давньоруськими джерелами, необхідними для фальсифікації «Слова» (і Мусін-Пушкінського збірника з його текстом; по Кінану, цього збірника не існувало) також визнана фактично неймовірною. [5,с.181]

Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» - людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи.

Висновок: думка дослідників щодо того сфальсифіковане «Слово о полку Ігоревім» чи ні розійшлася. Так як в 1812 р. у війні з Наполеоном праця згоріла в Москві, не можна провести достовірний аналіз роботи. Не можна навіть остаточно визначити авторства. Вчені які сумніваються у аутевтичності: М.Т. Каченовський, О.І. Сенковський, французький славіст Луї Леже, Андре Мазон, радянський історик А.А. Зімін, австрійські філологи-скептики К. Тростин, М. Хендлер. Вчені, які захищають автевтичність: Р.О. Якобсон, А.А. Залізняк, Б.А. Рибаков, А.Ю. Чернов.

літопис фальсифікація русь татищев

РОЗДІЛ 3. РАДЯНСЬКИЙ ТА ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ЕТАП ФАЛЬСИФІКАЦІЙ

Велесова Книга є збірником молитов, легенд, оповідань про давню слов'янську історію. Датування пам'ятки спірне. Деякі вчені вважають її найдавнішим язичницьким писемним трактатом X століття, але більшість науковців -- підробкою кінця XlX -- середини XX століття. Письмовий текст Велесової Книги вперше опублікований в 1950-і роки російськими емігрантами Юрієм Петровичем Миролюбовим і Олександром Олександровичем Куренковим в Сан-Франциско. Згідно з розповідями Миролюбова, списаний ним з загублених під час війни дерев'яних дощечок, нібито створених приблизно в IX столітті. Книга має популярність серед послідовників неоязичництва, які вважають її язичницьким писемним трактатом 10 століття. Події, що описані у Велесовій книзі, охоплюють період приблизно від 7 ст. до н. е. до кінця IX ст. н. е.[3,с.15]

Назва книги пов'язана з першим словом 16 дощечки і іменем слов'янського бога Велеса (бога достатку, худоби і торгівлі), а до цього називалася «дощечками Ізенбека».

Велесова книга викладає історію східних слов'ян (іменованих, зокрема, русами та русичами) від міфологічних пращурів до варяга Ерека (деякими коментаторами ототожнюється з Рюриком). Власне історія викладається нібито непослідовно, народи різних епох начебто зводяться в один час, складається враження що ігноруються західна і південна гілки слов'янських племен, використовуються літературні назви історичних персонажів (відомі за римсько-візантійськими джерелами боспорський цар Мітрідат, готський вождь Германаріх, вождь антів Мезамір). Імена давніх героїв мають пізньослов'янську етимологію, відмінну від ранньослов'янських імен (відомих з синхронних римсько-візантійських джерел), у текстах також використовуються історико-географічні терміни, що виникли в пізнішому часі.[3,с.19] Географія представлена в розпливчастих межах, поєднуючи віддалені один від одного місцевості в єдиний театр дії. Таким чином можна припускати, що давні слов'яни мали інше обчислювання часу та простору. Більшу частину текстів займає прославляння самих русичів з протиставленням їм візантійців і готів, перераховуються язичницькі боги, поверхово описуються обряди русів. Релігія Велесової Книги не є ні політеїстичною, ні монотеїстичною, а сприймає «слов'янських богів» як «єдину групу богів, які нерозривно об'єднані в Сварозі-небі»; тобто забороняється й «улещувати» = «підвищувати в статусі» окремих богів, і відділяти їх від Сварога-неба. Важливим божеством був Триглав, який єдиний в трьох особах -- бог Сварог, бог Перун і бог Світовид. Крім Триглава в «Велесовій книзі» згадуються численні слов'янські божества, а також вводиться вчення про Яв, Прав і Нав, яке отримало значний розвиток в сучасному рідновірстві. Деякі сюжети перегукуються з відомими записами з XVI-XVIII ст., наприклад «Сказання про Славеня і Руса», а також із «Словом о полку Ігоревім».[2,с.23-24]