Франція у другій половині XVIIст.

2

Курсова робота

на тему:

«Франція у другій половині XVIIст.»

План

Вступ.

I. Соціально-економічний розвиток Франції в другій половині XVII ст.

1.1. Феодальний устрій та стан селянства.

1.2. Духовенство і дворянство.

1.3. Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.

1.4. Французький абсолютизм і формування французької нації.

II. Час правління Людовіка XIV.

2.1. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.

2.2. Абсолютиська політика Людовіка XIV і кольберизм.

2.3. Народні повстання.

2.4. Зовнішня політика Франції у другій половині XVII ст.

III. Розвиток суспільно-політичної думки і культури.

3.1. Становище католицької церкви.

3.2. Література і мистецтво.

Висновок.

Література.

Додатки.

Вступ.

Друга половина XVIIст. стала неоднозначним періодом в історії Франції. Зростаюча її могутність, упадок, внутрішні протиріччя і мінлива політика правлячих кіл - все це припало на цю епоху. А головною постаттю на цьому фоні виступив ,,король-сонце,, Людовік XIV. Його постать майже цілком затмарює цей період. Новатор у певному відношенні, він вміло керував і вів політичні інтриги. Але чи насправді він такий величний, як здається на перший погляд, і чи справді його правління можна назвати ,,Золотим віком Людовіка XIV?,, Все це викликає суперечки істориків ось уже на протязі 3-х століть і це питання залишається актуальним і понині.

Існують різні версії щодо цієї особистості в історії Франції. Однією з них є та, що Людовік XIV став потрібною людиною в певний час, тобто він став гідним наслідником своїх попередників, справжнім ідеологом і носієм абсолютиської влади. Унаслідувавши найбільшу державу, як за площею так і за населенням у Західній Європі, йому залишалося лише одне - вміло правити, що він фактично і робив. А яким, чином це вже інше актуальне питання, на яке потрібно дати відповідь. Негребуючи нічим, він ішов до зміцнення королівської влади. При дворі його обожнювали, дворяни його цінували, а міська біднота та селяни проклинали, вбачаючи в ньому гнобителя і винуватця усіх їхніх нещасть.

Французька держава XVIIст. побудована на принципі абсолютної влади короля, за своєю природою була певною мірою диктатурою дворянства. Головною задачею абсолютисської держави став захист абсолютиського устрою, феодально-економічного базису від усіх антифеодальних сил. А головним захисником абсолютизму за всіма ознаками став сам король.

Отже, не дивлячись ні на що, в цей період є одним з найцікавіших в історії Франції, і справжньому історику потрібно знати його досконало, незалежно від власних переконань і призми інтересів.

Актуальність теми: вивчаючи період другої половини XVII ст. можна прослідкувати зростаючу могутність, упадок, внутрішні протиріччя і мінливу політику правлячих кіл Франції.

Мета і завдання: метою є аналіз діяльності Людовіка XIV у військово-політичній сфері. Для досягнення мети треба виконати такі завдання:

– дослідити передумови виникнення народних повстань.

– визначити чітку структуру і організацію абсолітиської політики Людовіка XIV.

– визначити становище католицької церкви.

Об'єкт: становлення, розвиток і зростання військово-політичної могутності політики Людовіка XIV.

Предмет: діяльність Людовіка XIV.

Практичне значення: вивчати історію французького абсолютизму.

Хронологічні рамки дослідження: від XV до XVIIст.

Розділ 1. Соціально-економічний розвиток Франції в другій половині XVII ст.

1.1. Феодальний устрій та стан селянства.

В Франції XVII в. як і раніше зберігалася феодальна власність на основний засіб виробництва - на землю. Земля в переважній більшості складалася з «фьефів» (феодів), тобто власники формально «отримували» її від вищестоящих сеньйорів: від королів-герцоги і маркізи, від них-графи і барони і т.д., хоча ніяких внесків і служб на користь вищестоящого сеньйора, як у старовину, уже не покладалося.

Економічна сутність цієї системи зводилася до того, що власність на землю складала монополію вузького пануючого прошарку.

Найбільш імениті феодали володіли величезними територіями, деякі цілими областями Франції. Великим земельним власником була церква-- прелати і монастирі. Рядове дворянство також володіло значними спадкоємними маєтками.

Звичайно феодал утримував за собою меншу частину оброблюваної землі як своє безпосереднє володіння, а іншу, велику, частину передавав тримачам-селянам-власникам. Приблизно половина всієї землі у Франції -- у різних провінціях від 30 до 60% -- знаходилася в триманні селян. Основною формою селянського землекористування у Франції XVII-XVIII ст. була цензива. На землі, що залишалася в безпосереднім володінні феодала (домен), французькі сеньйори на відміну від англійських чи східноєвропейських феодальних землевласників, як правило, не вели власного господарства. Відсутність панської запашки, за винятком деяких районів, було характерною рисою аграрного ладу Франції. Свій домен французький сеньйор здавав дрібними ділянками в оренду селянам або з частки врожаю (скіпщина), або за фіксовану орендну плату.

Орендний договір складався на різні терміни, іноді на 1--3 роки, іноді на дев'ять років, тобто на три терміни трипільної сівозміни, іноді на ще більший термін, на все життя орендаря, на життя декількох поколінь. По витіканню установленого терміну ділянка поверталася в розпорядження сеньйора, тоді як цензива, навпроти, відповідно до звичайного права ніколи не могла бути приєднана сеньйором до його безпосереднього домену, і, отже, якщо цензитарий справно вносив платежі, він міг бути упевнений, що оброблювана їм ділянка вічно залишиться в руках його і його нащадків.

Експлуатація дрібних самостійних виробників -- селян-цензитариїв і селян-орендарів на термін - була головним джерелом існування для дворянства, духівництва, двору. В Франції XVII в. система феодальних виробничих відносин знаходилася на тій вищій і останній сходинці її розвитку, коли панує грошова форма феодальної ренти. Хоча деякі залишки панщини і натурального оброку ще зберігалися, але переважну частину селянських повинностей складали грошові платежі. Однак поширення товарно-грошових відносин саме по собі ще не вело до капіталізму, хоча і створювало деякі умови для його виникнення.

Селяни були юридично особисто вільними, поземельно залежними власниками. Типовим і переважним явищем була особиста воля селянина. Селянин міг вільно переселятися, укладати будь-як майнові угоди, залишати й одержувати спадщину. Однак за цією юридичною формою ховалася його фактична залежність. Французький тримач-селянин-власник підкорявся сеньориальной юрисдикції, середньовічним сеньориальным монополіям (баналітетам) і ніс окремі повинності особистого характеру. Цензива була не безумовною його власністю, а лише володінням, обумовленим сплатою цензу сеньйору і підпорядкуванням усім правам сеньйорії. Французький орендар був також у сутності феодальним не спадкоємним власником, що сплачував сеньйору феодальну ренту у формі орендної плати.

Орендар теж часто піддавався деяким формам позаекономічного примусу з боку землевласника. Як уже було сказано, основна маса селянських повинностей виражалася у грошах. Не тільки ценз і орендна плата являли собою фіксовану грошову суму, але і панщина, десятина -- усі ці стародавні феодальні повинності давно уже фактично тією чи іншою мірою перетворилися в грошові платежі; навіть якщо мова йшла про визначену частину врожаю, то дуже часто вартість її обчислювалася по поточним ринкових цінах і сума вносилася грошима. І все-таки істотною рисою цього аграрного ладу залишалося натуральне господарство: відтворення селянського господарства відбувалося в загальному без допомоги ринку, і для свого споживання селянин порівняно мало купував на ринку. Він продавав, тобто перетворював у гроші, лише ту частину свого продукту, що повинний був віддати у виді повинностей і податей; тому французька промисловість не мала масового покупця в особі селян.

Вузькість внутрішнього ринку у Франції XVII в. являла собою одне з найбільш істотних перешкод для розвитку промисловості. Сама техніка сільського господарства носила вкрай примітивний характер. Саморобна дерев'яна соха, мотика і заступ були головними сільськогосподарськими знаряддями. Селянин вдягався в домоткане грубо пофарбоване сукно, взувався в дерев'яні башмаки (сабо). Житлом його, як правило, служила дерев'яна хатина, напівземлянка без вікон і труби, із глиняною підлогою, солом'яним дахом і жалюгідною обстановкою; разом з людьми за перегородкою в селянському будинку розміщувалася також звичайно худоба і птиця. Лише порівняно нечисленний прошарок заможного селянства жив у кращих умовах. Французьке селянство було помітно диференційоване у майновому відношенні. Сучасники поділяли його на дві основні групи: «орачів», тобто самостійних селян, і «працівників», зайнятих уже не стільки у сільському господарстві, скільки в кустарних промислах.

Група селянських хатин складала село, що мало общинні права на деякі угіддя. Кілька сіл складали церковно-адміністративний осередок -- прихід. Економічно ж і в правовому відношенні село було зв'язано з укріпленням чи замком із сільською садибою сеньйора. Сюди селяни несли значну частку своїх платежів.

1.2. Духовенство і дворянство.

Французьке дворянство вишукувало, крім прямих сеньориальных поборів, і інші джерела експлуатації селян. Молодші сини знатних родів нерідко одержували духовний сан. Завдяки привілеям французької (галліканської) церкви призначення на церковні посади було правом короля, і він використовував це право для підтримки дворянства. Усі вищі церковні посади - архієпископів, єпископів, абатів - роздавались французькій знаті, будучи для неї немалозначним джерелом доходу; верхівка першого стану (духівництва) і другий стан (дворянство) були тому зв'язані у Франції найтіснішими родинними зв'язками . Доходи церкви складалися не тільки з того, що давали власне церковні землі, але також з десятини, що збиралася на користь церкви з усіх селянських господарств. Церковна десятина була одним з найбільших феодальних поборів із селянських тримань.

Основна маса молодших синів знаті і збіднілі дворяни спрямовувалися в армію, де займали командні посади й одержували високу платню; деякі привілейовані види військ (мушкетери й ін.) складалися цілком з одних дворян, що жили королівською платнею.

Нарешті, аристократична частина дворянства, залишаючи, а то і продаючи свої сільські маєтки і замки, що давали недостатній прибуток, селилась в Парижі, перетворюючись в королівських придворним. Гордо відмовляючись від чиновной служби, як і від комерції, дворяни охоче приймали від короля чисто декоративні придворні посади з надзвичайними окладами, усякою не зв'язані з витратою праці посади. Звідкіля ж брав король засоби на оплату військового і придворного дворянства?

Насамперед з податей, що збираються з тих же селянських господарств. Прямі і непрямі королівські податки були не чим іншим, як видозміненою формою феодальних повинностей. Збирається з усієї країни, ця частина селянського прибавочного продукту направлялася в королівське казначейство, звідкіля золотими струмочками розтікалася по дворянських кишенях. Таким чином, за рахунок селянства жили чотири групи феодалів: сільські дворяни, духівництво, військове дворянство і придворна аристократія. В французькому селі XVII в. було надзвичайно поширене лихварство. Селянин, беручи у важку хвилину гроші в борг (найчастіше в городянина, іноді в сільського багатія), віддавав лихварю в заставу свою землю і потім примушений був щорічно платити відсотки по позичці. Така сплата відсотків, продовжувалась усе життя і навіть переходило в спадщину до дітей селянина, створювала регулярну додаткову земельну ренту- так називаний сверхценз. Нерідко на цензиве нагромаджувалося по два-три сверхцензи.

Не змінюючи феодального способу виробництва, лихварський капітал міцно присмоктувався до села, ще більш погіршуючи положення і без того задавленого феодальними поборами селянина. З економічної точки зору всю суму різноманітних повинностей і платежів французьких селян можна розглядати як єдину масу додаткового продукту, що витягається із селянства. Цейдодатковий продукт поділявся на чотири нерівні частини:

а) сеньориальную ренту,

б) церковну ренту (десятину),

в) державні податки,

г) конституйовану ренту, як сучасники називали вищезгаданий сверхценз на користь лихваря.

Пропорція, у якій сукупна маса прибавочного продукту розподілялася між цими чотирма категоріями визискувачів, була предметом напруженої боротьби між ними, багато чого пояснюючої в соціально-політичній історії Франції того часу. Загальний же обсяг цієї сукупної феодальної грошової ренти залежав значною мірою від реалізації селянином на міському ринку своєї сільськогосподарської продукції, що у свою чергу визначалося характером і темпами розвитку французької промисловості.

1.3. Зародження капіталізму, міське ремесло і мануфактура.

Якщо капіталістичні відносини і проникали в сільське господарство Франції, то не у виді буржуазного переродження маєтку, як в Англії, а у формі розвитку буржуазних відносин у середовищі самого селянства: міжселянської оренди, використання найманої праці безземельних і малоземельних сусідів, виділення сільської буржуазії. Однак усе це були не більш ніж зародкові елементи капіталізму в сільському господарстві. Велика селянська ферма підприємницького типу - дуже рідке явище у французькому селі не тільки у XVII, але й у XVIII ст.

Набагато ширше впроваджувався капіталізм у село через кустарну промисловість. Селяни зверталися до кустарному промислу тому, що продаж сільськогосподарської продукції не завжди давала їм досить грошей для сплати всієї суми феодальних повинностей і податей. Приходилося поповнювати недолік у грошах несільськогосподарськими приробітками, а виготовленням для міських скупників пряжі, усіляких шерстяних і лляних тканин, мережив, гончарних виробів і т.д. При цьому скупники у відомій мірі експлуатували додатково у свою користь виробників уже не феодальними, а капіталістичними методами, оскільки кустар здобував хоча б у схованому і нерозвиненому виді риси найманого робітника. Нерідко й у селян у свою чергу були «працівники», що цілий рік працювали в них у будинку разом із членами їхньої родини, звичайно не за гроші, а за натуральне постачання. Природньо, що окремі кустарі-селяни при сприятливих умовах самі ставали співучасниками капіталістичної експлуатації своїх робітників.

Сільська промисловість, що концентрувалася переважно навколо міст, являла собою ранню форму капіталістичної розсіян мануфактури. У більш високих формах ми зустрічаємо мануфактуру в містах. Незважаючи на те що французьке місто в XVII ст. ще значною мірою зберігало середньовікову природу і середньовічну зовнішність, міське ремесло вже піддавалося значному переродженню. Ремісничі цехи збереглися більше як фіскальна й адміністративна організація. Вони гальмували розвиток міського виробництва, але вже були неспроможні перешкоджати економічній диференціації ремісників. Одні майстра убожіли і навіть ставали найманими робітниками, інші багатіли, роздавали замовлення на сторону розширювали свої майстерні, використовуючи усе більше число «компаньйонів» (подмастерьев) і учнів, під середньовічними найменуваннями яких неважко розглянути найманих робітників. Майстерня, у якій зайнято 10--20 робітників, була аж ніяк не рідкістю в французькому місті XVII ст. Це вже зачаток централізованої мануфактури. Зустрічалися і підприємства з декількома десятками робітників. Але дійсно велика централізована мануфактура в середині XVII ст. являла собою ще велику рідкість. Усе-таки саме в XVII ст., особливо в другій половині, у Франції створюється деяка кількість великих підприємств, так званих королівських мануфактур.

Верхні прошарки міського населення іменувалися у Франції буржуазією, частина якої в XVII ст. уже була буржуазією в сучасному змісті слова. Самі нижчі прошарки міського населення складало плебейство. Воно складалося з:

а) збіднілої частини майстрів - ремісників,

б) «компаньйонів» - підмайстрів, мануфактурних робітників і інших,

в) декласованої бідноти, до якої належали люди, що стікалися із села і знаходили у місті заробіток як носії, чи чорнороби або ж промишляли просто жебракуванням.

Підмайстри здавна були організовані по професіях у таємні союзи - компаньонажа. Страйки проти хазяїв-майстрів виникали у Франції протягом другий половини XVII в. усе частіше, свідчили про ріст класових протиріч в умовах розвитку капіталізму, що зароджувався. У 1697 р. у Дарнетале (біля Руана) біля 3--4 тис. робітників-сукноробів цілий місяць не відновляли роботу. У це ж час відомий економіст Буагильбер писав: «Усюди панує дух збурювання... У промислових містах бачиш, як 700--800 робітників якої-небудь галузі виробництва відразу й одночасно ідуть, кидаючи роботу, тому що захотіли на один су понизити їхню поденну плату».

Джерелом формування робітничого класу у Франції, як і в Англії, у значній мірі з'явилося пауперизоване сільське населення. Процес первісного нагромадження йшов у XVII-XVIII вв. і у Франції, хоча і більш повільними темпами. Обезземелення селянства у Франції протікало у формі продажу селянських наділів за недоїмки, у формі захоплення дворянами общинних земель (триажи) і т.д. Юрби бурлак і жебраків збиралися в містах Франції ще в XVI в., переходячи з однієї провінції в іншу. У середині XVII в. паризькі бурлаки заснували навіть своє так називане королівство бурлак.

Французький уряд, серйозно стурбований ростом декласованих елементів, видавало, подібно англійському уряду, закони проти пауперів.

Велике купецтво грало особливо видну роль у житті великих приморських портів Франції: Марселя, Бордо, Нанта, Сен-Мало, Дьеппа, куди стікалася для експорту значна частка продукції французької сільської і міської промисловості, почасти і сільського господарства (наприклад, вино). Найбільш значний був експорт в Іспанію і через іспанських купців в іспанські і португальські колонії, а також в Італію й у країни Леванту. До середини XVII в. Франція мала і власні колоніальні ринки збуту в Канаді, Гвіані і на Антильськ островах. Звідтіля у свою чергу, а також через Левант, через Нідерланди й інші шляхи у Францію надходили колоніальні товари. Однак Франції довелося витримувати на зовнішніх ринках конкуренцію Голландії, потім Англії, що пропонувала більш дешеві товари, чим феодально-абсолютистська Франція.

Що стосується внутрішнього ринку у Франції XVII ст., то тут панування феодалізму особливо відчутно стискувало і затримувало розвиток обміну. Оскільки основну масу населення складало задавлене феодальними поборами селянство, що купувало мізерно мало, хоча воно багато продавало, промисловості приходилося працювати головним чином на королівський двір і на ті класи населення, у який концентрувалися гроші, тобто на дворянство і буржуазію.

Звідси своєрідність французької мануфактури - виготовлення переважно військової продукції (спорядження, обмундирування для армії і флоту) і особливо предметів розкоші (оксамиту, атласу, парчі й інших дорогих тканин, килимів, мережив, стильних меблів, ювелірних виробів, золоченої шкіри, тонкого скла, фаянсу, дзеркал, парфумерії), тобто товарів дорогих і рідких, розрахованих на дуже обмежене коло споживачів. Ґрунту для масового капіталістичного виробництва не було, тим більше що потреби міського населення переважно задовольнялися ще старим дрібним ремеслом. Капіталу було тісно в промисловості і торгівлі без широкого внутрішнього ринку.

Ще більш наочно гне феодального ладу виявлявся в колосальному обкладанні промисловості і торгівлі. Частина прибутку міської промисловості і торгівлі -через фіскальний апарат і королівську скарбницю - систематично перетворювалася в доходи дворян (придворних і військових) і йшла на зміцнення дворянського держави. Тому-те не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку більш дорогі французькі товари не могли конкурувати з голландськими чи англійськими. Мало того, усяке буржуазне нагромадження постійне перебувало під загрозою прямої феодальної експропріації.

У селі талья (прямий податок) стягувалася не тільки пропорційно майну, але й у порядку кругової поруки, так що в межах приходу чи корпорації багатий розплачувався за недоїмки бідного, а в випадку відмовлення піддавався конфіскації майна. Фіск знаходив безліч приводів для дійсного полювання за «заможними» у селі й у місті; досить було причепитися до майстра за невиконання тих чи інших дріб'язкових обов'язкових розпоряджень про якість продукції - і скарбниця одержувала з його великий штраф, а те і усе майно.

Словом, поки накопичене багатство залишалося в сфері чи промисловості торгівлі, капиталовласнику погрожувало банкрутство, удушення податками, позбавлення власності. До фіскального гніта додавалося ще і те, що якщо в Англії дворянин не гребував займатися торгівлею і промисловістю і в цьому випадку не утрачав свого суспільного становища, то у Франції справа обстояла інакше: такого дворянина уряд позбавляв головного дворянського привілею - звільнення від податків, а суспільство вважало вибулим фактично з дворянського стану, промисловість і торгівля вважалися заняттям неблагородних, ротюрье. Зрозуміло тому, що значна частина буржуазних нагромаджень безупинно переміщалися б такі сфери, де капітал був більш вільний від податків і від соціальних стиснень.

По-перше, буржуа звертали свої капітали на покупку дворянських доменов і цілих сеньйорій. В околицях деяких великих міст, наприклад Діжона, майже вся земля в XVII в. знаходилася в руках нових власників, а в самому Діжоні майже не зустрічалося видного буржуа, що не був би одночасно землевласником. При цьому нові власники звичайно не вкладали капітали у виробництво і не перебудовували традиційних форм ведення сільського господарства, а просто ставали одержувачами феодальної ренти. Часом вони купували разом із землею і феодальні титули, прагнучи всіма силами і можливо скоріше засвоїти «дворянський спосіб життя».

По-друге, буржуа купували державні і муніципальні посади. Майже всі посади в гігантській бюрократичній машині Франції продавалися, причому не тільки в довічне, але й у спадкоємне володіння. Це була своєрідна форма державної позики, відсотки по який виплачувалися у виді чи платні доходів від продаваних посад. Нерідко случалося, що купець чи мануфактурист згортав свою справу, щоб придбати посада для сина. Чиновники, «люди мантії», були звільнені, як і дворяни, від податків і навіть одержували дворянське звання за відправлення вищих адміністративно-судових посад.

По-третє, буржуа позичали свої накопичені гроші в борг: або селянам - під забезпечення цензивы, або світським і духовним феодалам і державі - під забезпечення сеньориальной ренти, чи церковної десятини державних податків. Велику частину цих кредитних операцій можна назвати відкупами. Форми їх були надзвичайно різноманітні. Який-небудь сільський багатій, нагромадивши гроші, віддавав їх своєму ж сеньйору за право протягом року чи декількох років брати у свою користь весь доход по мірошницькому баналітеті, тобто відкуповував панську млин, на яку всі селяни зобов'язані були везти зерно. У такий же спосіб і міський буржуа нерідко відкуповував у сеньйора окрему статтю чи доходу оптом усі доходи із сеньйорії і господарював потім як уповноваженого сеньйора.

У церкви відкуповували збір десятини. Найбільш великі капітали вживалися на відкуп державних податків, особливо непрямих (акцизів). Компанії «фінансистів» вносили авансом у скарбницю великі суми наявними й одержували право збирати у свою користь який-небудь чи податок цілу групу податків; вони діяли від імені держави, користаючись всім адміністративно-поліцейським державним апаратом, але розташовували і власним штатом службовців і жандармів. Зрозуміло, відкупник повертав собі внесену суму з великими відсотками. Деяким «фінансистам» удавалося такі шляхом нагромадити величезні капітали. Французька буржуазія позичала державу грошима також і шляхом покупки процентних паперів державних позик.

1.4. Французький абсолютизм, формування французької нації.

Французька держава XVII ст., побудована на принципі абсолютної влади короля, по своїй класовій природі була диктатурою дворянства. Головним призначенням абсолютистської держави був захист феодального ладу, феодального економічного базису від всіх антифеодальних сил. Основною антифеодальною силою було селянство. Сила селянського опору протягом пізнього середньовіччя усе наростала, і тільки централізований орган примусу - держава мала можливість успішно протистояти їй.

Важливим союзником селян було міське плебейство. Але тільки при з'єднанні буржуазії з народними масами і керівництва з її боку могли перетворити стихійну боротьбу антифеодальних сил у революцію. Найважливішою задачею абсолютизму було перешкоджати утворенню такого блоку буржуазії, селянства і плебейства. Королівський абсолютистський уряд, з одного боку, шляхом деякого заступництва відволікав буржуазію від союзу з народними анти- феодальними силами, а з іншого боку, нещадно придушував виступи селянства і плебейства. Але з факту заступництва буржуазії з боку абсолютизму аж ніяк не випливає, що праві ті буржуазні історики, що затверджують, начебто абсолютизм був двуклассовим, «дворянсько-буржуазним» чи державою навіть просто «буржуазною».

Абсолютизм дійсно склався в ту епоху, коли потенційна міць буржуазії (за умови її союзу з народом) спочатку певною мірою порівнювалася з міццю дворянства, і королівська влада у визначений період вела політику, безумовно дружню стосовно буржуазії. Ще Ришелье роз'ясняв, що той, хто уклав свої гроші в існуючий політичний режим, не стане сприяти його поваленню, тому і важливо надавати буржуазії можливість вигідно вкладати капітали в посади і відкупи.

Чиновники, «люди мантії», складали як би аристократію по відношенню до класу буржуазії, з рядів якого вони вийшли. Також і в системі збройних поліцейських сил абсолютизму в XVII ст. міська буржуазія, що поголовно одержувала зброю й організована по містах у «буржуазну гвардію», займала важливе місце; у критичні хвилини народних повстань вона, хоча часом не без серйозних коливань, зрештою піддавалася закликам своїх «старших братів» магістратів і «лояльно» боролася за існуючий порядок, проти «заколотників» з простого народу. Французьке феодальне дворянство, за винятком окремих його представників, було вірною опорою абсолютизму.

Отже, буржуазія, уставши на шлях опозиції, була б примушена йти з одним лише народом, і рух неминуче придбав би демократичний характер. Але для такої політики французької буржуазії в XVII ст. ще не було об'єктивних умов. Це і було причиною того, що «буржуазна гвардія» піддавалася звичайно впливу одворянившейся частини буржуазії і поднимала зброя в захист феодально-абсолютистського порядку.

Абсолютизм мав потребу в буржуазії ще і тому, що йому потрібні були гроші як для роздачі дворянам, так і для збільшення власної політичної могутності. У XVII ст., як правило, армії були найманими, і реальна сила королівської влади всередині Франції і за її межами залежала насамперед від стану фінансів, тобто сум, зібраних у виді податей, а збирати з країни більше податків можна було тільки за умови росту грошового звертання. Тому державі, задачею якої був захист феодализму, приходилося самій же і підстьобувати розвиток буржуазії, покровительствувати торгівлі і промисловості.

Щоб постійно і в усе більшому обсязі стригти «заможних» на користь фіска, було потрібно, щоб ці «заможні» не переводились, щоб дрібна буржуазія перетворювалася в середню буржуазію, середня буржуазія - у велику і т.д. У протилежному випадку державі довелося б забирати усю велику частку із сукупного прибавочного продукту селян, отже, віднімати частину доходів у самого ж дворянського класу, хоча б і для захисту його загальних інтересів. Перенесення абсолютизмом центру ваги обкладання на місто і разом з тим заступництво буржуазії відповідали в кінцевому рахунку інтересам того ж дворянства. Зрозуміло, ріст королівської влади ущемляв права і незалежність кожного окремого сеньйора. Але загальні класові інтереси змушували їх, незважаючи на всі приватні конфлікти і прояви невдоволення, гуртуватися навколо королівської влади XVII століття - час консолідації французького дворянства.

Окремі скривджені вельможі очолювали час від часу опозиційні політичні рухи, спрямовані проти уряду, але вельможі прислідували при цьому чисто особисті цілі (одержання пенсій, губернаторських посад, того чи іншого духовного сану і т.д.). Часом вельможі в ім'я тих же корисливих цілей вступали в тимчасовий союз навіть з рухами народної, особливо плебейської, опозиції. При Людовику XIV не було скільки-небудь широкої феодальної опозиції абсолютизму.

Методи, якими окремі аристократи відстоювали свої особисті вимоги, були часто старомодно-феодальними (включно до «оголошення війни» королю), але мету, що вони при цьомупереслідували, не мала нічого спільного з дійсним обмеженням королівської влади чи новим роздробленням Франції. У політичих конфліктах XVII ст. виявлялося не прагнення аристократії як цільної соціальної групи змінити політичний лад, а лише прагнення окремих вельмож зайняти краще положення при даному політичному ладі. Для феодального розпаду Франції в XVII в. не було реальних передумов, ця погроза відійшла в минуле, і тому абсолютизм у XVII в. уже не протистояв феодальному сепаратизму як національна сила. Феодальна, дворянська природа французької монархії, положення короля як глави і прапора всього класу дворянства в цілому виступають саме за Людовика XIV більш наочно і яскраво, чим абиколи.

На основі розвитку капіталізму відбувалося поступове складання французької нації. Цей процес почався в XV-XVI сторіччях, однак його ще не можна вважати що завершились і в XVII ст. Деякі з ознак нації як історично сформованої спільності людей оформилися ще в докапіталістичний період. Так, спільність території була в наявності у Франції задовго до появи яких-небудь зачатків капіталізму. Але такі ознаки, як спільність мови чи спільність психічного складу так, спільність культури, не можуть вважатися цілком сформованими і характерними для життя французів навіть у XVII ст. Французька мова ще зберігала глибокі сліди середньовічної строкатості, роз'єднаності Півночі і Півдня; по психічному складу і культурі гасконець, провансалець, бургундець, пікардіець, нормандець чи овернець являли собою різні типи; часом вони самі називали один одного різними «народами» і «національностями».

Але мовна і культурна спільність французів дуже швидко прогресувала саме протягом XVII ст., коли були проведені уніфікація й упорядкування правопису і норм літературної мови, коли значно зросла роль Парижа, як загальфранцузького культурного центру. Особливо ж незрілим залишалася така найважливіша ознака нації, як спільність економічного життя. Франція XVII ст. була перерізана внутрішніми митними кордонами. Окремі провінції були економічно й адміністративно відособлені друга від друга. В офіційних державних документах про ту чи іншу провінцію ще говорилася «країна» («земля»). І це було не одним тільки пережитком в області термінології. Внутрішній ринок був слабко розвитий, і, природно, буржуазія не могла відігравати роль сили, що цементує націю, що формується. Однак розвиток економічної спільності Франції значно просунувся. Це не сповільнило проявитися в спробі французької буржуазії виступити в ролі глави нації і від імені нації на політичній арені, хоча на перших порах ця спроба і виявилася ще невдалою.

Розділ 2.Час правління Людовика XIV.

2.1. Регентство Анни Австрійської. Фронда та її наслідки.

Людовик XIII помер у 1643 р. Спадкоємцю престолу, Людовику XIV, не було ще п'яти років. Регентшею при ньому була призначена його мати Анна Австрійська, а фактичним правителем став її фаворит, спадкоємець кардинала Ришелье на посаді першого міністра, італієць кардинал Мазаріні. Прозорливий і енергійний державний діяч, продовжувач політики Ришелье, Мазаріні на протязі 18 років (1643-1661)необмежено правив Францією.

Регентство почалося, як це звичайно бувало і раніше в періоди неповноліття королів, з підвищених претензій вищої знаті, особливо «принців крові» (дядька короля -- Гастона Орлеанского, принців Конде і Конті й ін.), користуючись слабкістю регентші, щоб зажадати від її нагород і пенсій, а заодно і видалення Мазаріні від влади. З цим насліднику кардинала Ришелье вдалося справитися досить легко: частина претензій одних була задоволена, інших відправили в заслання, і вельможі на якийсь час притихли.

Набагато складніше було справитися з народом: що розорюється солдатськими постоями, збирачами податків і відкупних приставів, селяни не могли і не хотіли більше терпіти: після Ришелье народні бунти продовжувалися - навесні 1643 р. відбувся заколот у Руэрге, а незабаром повстання перекинулися на інші провінції, у Гиень-и-Гасконь, Сентонж, Ангумуа і Пуату. Частина повстанців ішла в гірські і лісисті місцевості; інші, що повернулися до своїх хатин, відсиджувалися, не подаючи ознак бунту, але і не сплачуючи недоїмок, що нагромадилисяю.

Хвилювання продовжувалися також в Лангедоке, Провансу і Турени, вони хвилями перекочувалися з заходу на схід і з півдня на північ країни. З урядового переписування епохи видно, як були стурбовані правлячі кола проблемою локалізації безладь, як пробували умиротворити країну, де незначними поступками, де терором. Місцями провінційні парламенти йшли назустріч вимогам народу і видавали постанови про відстрочку чи скорочення платежів, але це ще більше сприяло збужденню селян, упевнених у тім, що сама влада на їх стороні, проти відкупників і збирачів податку. Утихомирення також далеко не завжди приводило до очікуваних результатів, тому що звірства приборкувачів, викликаючи жорстокість селян, штовхали їх на ще більший опір.

Хвилювання не обмежувалися селом, відомі нестихаючі бунти в містах Франції: у 1643 р. (історія відзначає і багато більш ранніх міських повстань, але ми починаємо відлік заново, від обраного рубежу) у тім же Вильфранше (Руэрг), де міське плебейство підтримало селянське повстання, у Ножа-ні (Гіень-і-Гасконь), Сан-Сальвадору (Гіень-і-Гасконь), Іссуарі (Овернь), Чуре (Турень), Анжере (Анжу), Ангулеме (Ангумуа); у 1644 I.-у Марселі (Прованс), Арле (Прованс), Романі (Дофіні), Балансі (Дофіні), Даксе (Беарн); у 1645 р. у Монпелье (Лангедок), Безье (Лангедок), Манде (Жеводан) і, нарешті, у Бове (Иль-де-Франс), менше 20 лье до півночі від столиці Фран- ції. Але і ці повстання міської бідноти були позбавлені орга- низующего центра, залишалися спорадичними розрізненими спалахами і щораз придушувалися міською буржуазною стражею, урядом, а то і дворянським ополченням.

У 1645 р. хвилювання перекинулися на Лангедок, де до соці-альних коренів народного руху додавалися релігійні: на півдні Франції жило багато гугенотів, і вони сподівалися скористатися переходом влади в руки нового малолітнього короля, щоби спробувати хоча б силоміць відновити свої права, урізані при Ришелье. Утім, у лангедокських хвилюваннях брали участь і «дурні католики».

Хвиля цих здійснених чи тільки назрівавших, але подавлених у зародку, хвилювань, бунтів і повстань, гострий дефіцит бюджету і голод у багатьох провінціях змусили уряд терміново змінювати як внутрішню, так і зовнішню політику. Довелося тимчасово послабити податковий прес, що давив рід, дарувати деякі потурання типу відстрочки чи зняття платежів і замість цього звернутися до тактики «вижимання губок», віддаючи відкупників під суд за «зловживання» (ще вчора не тільки терпимі, але і заохочувані) і експропріюючи їх багатства.

Іншим способом витягу засобів був натиск на «дворянство мантії»: розпродаж нових посад, стягнення «полети» вперед і т.п. Цих засобів, однак, для ведення війни не вистачало. А, крім того, Франції взагалі мир був необхідний, так як уряд побоювався «дурного приклада» англійських подій (успішної боротьби Довгого парламенту проти Карла I): боючись, що під їхнім впливом окремі повстання переростуть у усефранцузьку революцію. Тому Мазаріні вже в 1645 р. доручив французькій делегації на мирних переговорах у Мюнстері висунути лише самі помірні вимоги. Однак ще перш, ніж мир був підписаний, у Франції розразились події так званої Фронди -- серйознійшого кризису, потрясшего всю державну систему феодально-абсолютистської Франції.

Історики умовно поділяють Фронду (дослівно--«праща») на два етапи-«стара», чи «парламентська» Фронда (1648--1649), і «нова», або «Фронда принців» (1650--1653). На першому етапі паризький парламент висунув програму реформ, трохи схожу на програму англійського Довгого парламенту. Вона передбачала обмеження королівського абсолютизму і містила пункти, що відбивали інтереси не тільки парламентських «людей мантії», але і вимоги широких кіл буржуазії і сподівання народних мас (уведення податків тільки за згодою парламенту, заборона арешту без пред'явлення обвинувачення й ін.).

Завдяки цьому парламент одержав найширшу підтримку в країні. Посилаючись на рішення парламенту, селяни усюди припиняли сплату податків, а заодно подекуди і виконання сеньориальних повинностей, зі зброєю переслідували агентів фіска. Мазаріні спробував обезглавити рух і заарештував двох популярних лідерів парламенту. У відповідь на це 26--27 серпня 1648 р. у Парижі спалахнуло масове збройне повстання -- за одну ніч виникло 1200 барикад. Це було вже значний виступ революційного народу, що змусило тріпотіти двір. У ці бурхливі дні барикадних боїв паризькі буржуа боролися проти королівських військ пліч-о-пліч з біднотою. Зрештою уряду прийшлося звільнити арештованих. Через якийсь час вони видали декларацію, яка приймала, велику частину вимог паризького парламенту. Але потай Мазаріні готувався до контрнаступу. Щоб звільнити французьку армію від участі у воєнних діях поза країною, він усіма силами стремився прискорити підписання Вестфальского миру, навіть на шкоду інтересам Франції. Незабаром після підписання миру двір і уряд несподівано втікли з Парижа у Рюэль.

Знаходячись поза заколотною столицею, Мазаріні відрікся від усіх даних парламенту і народу обіцянок. Почалася громадянська війна. Королівські війська осадили у грудні 1648 р. Париж. Парижани перетворили свою буржуазну гвардію в широке народне ополчення і мужньо боролися більше трьох місяців. Деякі провінції -- Гиень, Нормандія, Пуату й ін. -- активно підтримували їх. Села озброювалися для війни проти мазаринистов, і селяни те отут, те там, у частий- ности й в околицях Парижа, вступали в сутички з королівськими військами і жандармами.

Під час облоги Парижа незабаром виникла між буржуазією і народом тріщина, що стала швидко розширюватися. Голодна паризька біднота поднимала бунти проти хлібних спекулянтів, вимагала конфіскації їхній имуществ на нестатки оборони. З провінцій у паризький парламент надходили зведення про посилення активності народних мас, що лилася. Паризька преса своїм радикалізмом і нападками на існуючі порядки лякала законослухняних парламентських чиновників. Особливе враження зробила на них отримане в лютому 1649 р. звістка про страту в Англії короля Карла I. До того ж деякі паризькі листівки прямо призивали поступити з Анною Австрійської і Людовиком XIV по англійському прикладу. Плакати на стінах будинків і вуличних ораторів призивали до встановлення в Франції республіки. Навіть Мазаріні побоювався, що події можуть піти у Франції англійським шляхом. Але саме перспектива поглиблення класової боротьби і налякала керівні кола буржуазії на чолі з паризьким парламентом.

Парламент почав таємні переговори з двором. 15 березня 1649 р. був несподіванно оголошений мирний договір, що був у сутності капітуляцією парламенту. Двір урочисто в'їхав у Париж. Парламентська Фронда закінчилася. Це не було придушенням спалаху буржуазної опозиції силами уряду: буржуазія сама відмовилася від продовження боротьби і склала зброю.

Таким чином, історія парламентської Фронди 1648--1649 р. наочно продемонструвала, що в середині XVII в. у Франції вже мало місце помітне невідповідність між новими продуктивними силами і старими, феодальними виробничими відносинами, але ця невідповідність поки ще могла викликати тільки окремі революційні рухи, породити окремі революційні ідеї, але не революцію.

«Нова» дворянська Фронда 1650--1653 р., перекручений відгомін «старої», була спробою купки вельмож використовувати для своїх приватних сварок з Мазаріні не остигле ще в Парижеві й інших містах збурювання народу, покинутого буржуазией. Утім, окремі радикальні елементи французької буржуазії намагалися активно діяти і в роки нової Фронди. Особливо характерні були в цьому відношенні події в Бордо. Там справа дійшла до встановлення подоби республіканского демократичного уряду; лідери руху знаходилися в тісних зносинах з англійськими левеллерами і запозичали для своїх програмних документів їхньої ідеї, у тому числі вимога загального виборчого права. Але це був тільки ізольований епізод.

У селі Фронда принців не ризикувало грати з вогнем, навпроти, загони фрондерів у всіх провінціях робили дивовижну розправу із селянством; у цьому відношенні вони робили загальну справу з урядом Мазаріні. Міжусобна війна закінчилася тим, що двір домовився з заколотними вельможами поодинці, давши одним багаті пенсії, іншим -- дохідні губернаторства, третім -- почесні титули. Мазаріні , двічі змушений залишати Париж і Францію і двічі возвращавшийся в столицю, зрештою зміцнив своє політичне становище і став більш сильним, чим коли-небудь, колись. Деякі вимоги феодальної Фронди відбивали не тільки приватні інтереси вельмож, але і настрою більш широких кіл дворянського класу. Сутність їх:

а) знищити «узурпацію» королівської влади першим міністром (дававшую завжди привід до боротьби фракцій при дворі і, отже, що заважала консолідації дворянства);

б) зменшити права і вплив парламентів і узагалі всієї бюрократії;

в) вирвати з рук відкупників і взагалі «фінансистів ту гігантську частку прибавочного продукту, що вони захоплювали,) і таким (образом врегулювати фінансову проблему, не ущімлюючи доходів придворного і військового дворянства;

г) збільшити одержувану сільськими дворянами частку селянського прибавочного продукту, перенести державне обкладання в більшій мірі, ніж колись, на торгівлю і промисловість;

д) заборонити сповідання протестантизму, що викликав розкол у середовищі дворянства і давав зайвий привід буржуазії і народу не коритися владі.

Ця дворянська програма і стала надалі програмою всього царювання Людовика XIV. Сп'янений перемогою, абсолютизм після Фронди почав менше вважатися з буржуазією як потенційною суспільною силою і сильніше піддавався реакційним настроям феодального дворянства.

Спочатку здійснення цих дворянських вимог привело до того, що у Франції наступив «блискучий вік» «короля-сонця» (як називали придворні підлесники Людовика XIV), надалі ж воно прискорило загибель французької монархії.

Вже в правління Мазаріні в найближчі роки після Фронди зазначених дворянскі принципи стали проводитися в життя, однак спочатку досить стримано. З одного боку, міжнародна обстановка ще залишалася вкрай напруженої: Франція повинна була продовжувати війну з Іспанією. Для перемоги над Іспанією довелося піти на союз із кромвелевской Англією, хоча потай Мазаріні мріяв зовсім про іншому -- про інтервенцію в Англії для відновлення Стюартов.

З іншої сторони, усередині Франції, до межі виснаженої до кінця 50-х років, назрівали нові опозиційні виступи, що спліталися з залишками Фронди. У містах різних районів Франції не припинялися плебейські рухи. У провінціях відбувалися самочинні з'їзди (асамблеї) окремих груп дворянства, що уряду іноді приходилося розганяти силою. Дворяни часом брали на себе роль збройних «захисників» своїх селян від солдатів і агентів фиска, фактично збільшуючи під цим приводом розміри селянських платежів і повинностей у свою користь. У 1658 р. в околицях Орлеана вибухнуло велике і з працею подавлене селянське повстання, прозване «війною саботье» (сабо -- дерев'яне селянське взуття).

Між іншим, ця подія була однієї з причин, що змусили Мазаріні відмовитися від довершення розгрому Іспанії і поспішити укласти Піренейский мир 1659 р. Військові сили Франції цілком звільнилися. Їх не знадобилося употреблять і для вмршательства в англійські справи, тому що після смерті Кромвеля в Англії відбулася в 1660 р. реставрація Стюартов -- на престол вступив Карл II, цілком відданий Франції, у якій він провів майже всі роки своєї еміграції. Нарешті, французький абсолютизм, що досяг найбільшої могутності, міг пожати і плоди внутрішніх перемог. Можна було широко задовольнити побажання і вимоги пануючого класу - дворян.

2.2. Аболютиська політика Людовіка XIV і кольберизм.

В 1661 р. Мазаріні помер. Людовику XIV було тоді 22 роки. Людовика XIV Мазаріні при житті зовсім придушував його своїм авторитетом і енергією. Тепер Людовик XIV відразу вийшов на перший план і залишався на авансцені протягом 54 років, так що його особистість в очах дворянських і буржуазних істориків нерідко як би заслоняє історію Франції цього періоду, названого «століттям Людовика XIV» (1661--1715).

Однак головним діючим обличчям був не король, а дворянський клас Франції. Після уроків Фронди дворянство прагнуло до посилення диктатури. Двір Людовика XIV дихав ненавистю до пам'яті Фронди. Щоб не знаходитися більше в Парижі, у «гнізді заколотів», двір видалився в споруджений у 18км від Парижа чудовий місто-палац Версаль. Сам Людовик XIV усе своє довге життя не міг забути тяжких вражень свого отроцтва. Буржуазна історіографія за традицією поділяє правління Людовика XIV на дві принципово несхожі половини: період прогресивної політики, результатом якої було нібито процвітання, і період реакційної політики, результатом якої був занепад; гранню прийнято вважати 1683--1685 р.

У дійсності ж і внутрішня і зовнішня політика Людовика XIV була в загальному цільною на протязі всього його царювання. Її головної задачею було перетворення в життя дворянської програми централізованної диктатури, більш повне, чим колись, здійснення бажань дворянського класу. Після смерті Мазаріні Людовик XIV заявив, що він відтепер «сам буде своїм першим міністром», і, справді, він на противагу своєму батьку Людовику XIII намагався не випускати влади зі своїх рук. Відтепер придворні змови і аристократичні заколоти не можна було виправдувати тим, що вони спрямовані не проти короля, а проти першого міністра. Але якщо таким шляхом клас феодалів політично більш споювався і спочатку авторитет монарха піднявся у суспільстві до небувалої висоти, то незабаром виявився і зворотний бік медалі: в особі першого міністра зник громовідвід для політичної критики і народної ненависті. Людовика XIV іменували «великим» і «богоподібним», але його ж першого з французьких королів стали висміювати і бичувати в нелегальний печатки за всі пороки режиму.

Зі старих установ, у якомусь ступені осуществлявших зв'язок між дворянською державою і верхівкою буржуазії ще в першій половині XVII в., велику роль у Франції грали парламенти як вищі судові палати, що домоглися ряду важливі привілеї.

Протягом 60-х років Людовик XIV крок за кроком позбавляв парламенти, і насамперед паризький парламент, колишнього політичного положення. У 1668 р. він з'явився в парламент і власноручно вирвав із книги протоколів всі аркуші, що відносяться до періоду Фронди. Саме в цей момент він, по переказу, вимовив свої знамениті слова, звертаючи до парламентських чиновників: «Ви думали, добродії, що держава -- це ви? Держава -- це я». Політичний вплив «людей мантії» було паралізовано. Була скасована безліч державних посад, що знаходилися у власності вихідців з буржуазії. Людовик XIV відтискував представників буржуазії з деяких зайнятих ними позицій у рядах класу феодалів.

Так, наприклад, було аннульовано зведення багатьох ротюрье у дворянське звання, а також произведено розслідування на місцях законности усіх феодальних титулів і прав, тому що ротюрье нерідко просто присвоювали їх собі явочним порядком. У зв'язку з загальним тиском на верхи третього стану стоїть і наступ на «фінансистів». У 1661 р. Людовик XIV наказав заарештувати сюринтепданта фінансів Фукэ. Слідство розкрило гігантські розкрадання державних коштів. Слідом за Фукэ на лаву підсудних і в Бастилію потрапило безліч зв'язаних з їм великих і дрібних «фінансистів». За словами одного сучасника, це грандіозне «вижимання губок» дало можливість не тільки покрити державний борг, але ще і набити королівські скрині.

Крім того, були довільно анульовані деякі державні борги, знижені відсотки по державним займам. Такого роду заходи, зрозуміло, спочатку значно збільшили фінансові ресурси держави і її міць, але зрештою підірвали кредит з боку буржуазії. Зниження державних податків на селянство змусило уряд шукати нових джерел прибутку - ця задача була покладена на генерального контролера фінансів Жана Батиста Кольбера (1619-1683). Буржуа по походженню Кольбер був відданим слугою абсолютизму; у своєму прагненні зміцнити його фінансове положення Кольбер проводив політику заступництва і заохочення капіталістичної промисловості, що зароджувалася, і торгівлі. Однак це могло дати результати лише набагато пізніше, а спочатку ще збільшило витрати держави: великі мануфактури, що насаджувались Кольбером, спочатку були не життєздатні і могли існувати тільки завдяки субсидіям і підтримці Казначейства. Едиктом короля з 1664 р. для цієї мети щорічно призначається 1 млн ліврів. Але для цього Кольбер був змушений у кілька разів збільшити непрямі податки і від політики «вижимання губок» знову переходити до політики позик у відкупників. Людовик XIV виявився змушений навіть підлещуватися перед відкупником буржуа Бернаром. Кілька разів за час правління Людовика для поповнення спустілого казначейства приходилося пускати в переплавляння золоте і срібне начиння палацу, конфіскуючи заодно її запаси в придворних: у 1688 р. подібна операція знищила творів ювелірного мистецтва на суму в 10 млн. ліврів, перетворених у 3 млн. ліврів у грошах.

Постійний нестаток у грошах визначив економічну політику Кольбера: вишукуючи засоби, він намагався здійснити на практиці меркантилистичні теорії активного балансу. Щоб позбавити Францію від імпорту і, навпаки, забезпечити їй приплив засобів з-за кордону, він заохочував створення у Франції мануфактур - у першу чергу по виробництву предметів розкоші: дзеркал -- по венеціанському зразку, панчоха - по англійському, тонких тканин по голландському і т.п. Мануфактура голландця Ван Робэ в Абвілі на північному заході Франції була по тому часу величезним підприємством, на якому працювало понад 6 тис. чоловік; на ліонських шовкоткацьких закладах випускалося біля половини всіх споживаних у Франції шовкових тканин; в Алан-соні (Нормандія) виникло виробництво мережив, мито на експорт яких приносило значні кошти фінансовому відомству Кольбера. Але одночасно росла і промисловість, зв'язана з військовою справою: з Англії таємно вивозилися майстри, знайомі з виробництвом сталі, і в Сент-Этьені (Ліоннэ) почалося виробництво зброї, у Вьен (Лионнэ) була побудована велика сталеварня.