Особливості історичної долі й етногенезу Казахстану

Все, що відбувалося в Улуг Улусі, безпосередньо відображалося на положенні Західного Сибіру. До кінця XIV ст. він був напівавтономною частиною Ак-орди, а в 1398 р. тут зміцнився Токтамис. Скориставшися міжусобицями, що почалися на початку 20-х років, тайбугинці намагалися відділитися від Улуг Улусу і створити власну державу. За їх підтримки ханом був проголошений шейбанід Мухаммед-Кожа, а в 1428 - Абулхаїр. У 60-х роках тут зміцнюється Ібак, який після смерті Абулхаїра був проголошений ханом. Так утворилося незалежне Сибірське ханство, що займало долини Тобіла, Есіля і Ертіса і було населено кереями, найманами, уаками і кипчаками, а також ханти, мансі і сибірськими тюрками (татарами). Пануюче положення в державі займав рід Тайбуга кереїв, з якого походили сибірські мурзи, що здійснювали верховну цивільну, судову і військову владу.

У перше десятиліття XVI ст. Сибірське ханство знов було об'єднане під владою тайбугинців.

Початок об'єднання казахських земель в єдину державу

Після смерті Касим хана серед казахських султанів почалася запекла боротьба за владу.

Після буремних подій велика частина родів Центрального і Західного Казахстану прийняла підданство мангитських біїв. Старшим серед них вважався Алшагір, який володів основними землями Мангитського Йурта - межиріччям Еділя і Жаїка. Землі Приаралля входили у володіння його брата Шагима, аторгайського степу - іншого брата, Сейдака.

Під владою казахських ханів залишилися лише Жетису і міста Сирдар'ї. Правитель Жетису - Бойдас хан - правив лише невеликою частиною казахів і киргизів.

Після смерті Касима Казахське ханство розпалося на декілька володінь. Територіями на середній течії Сирдарьї володів Тогим хан, онук Касима. У 1538 р. Тогим хан зі всім потомством був убитий, а на його місце було вибрано сина Касима - Хак-Назара (1538-1580).

Прийшовши до влади, Хак-Назар почав активну діяльність по об'єднанню казахських родів. Після ряду походів Хак-Назару вдалося приєднати землі у верхів'ях Тобила і Жаїка. Крім того, під його владу перейшла велика частина башкуртських родів, що входили раніше в Сибірське і Казанське ханства.

У 1579 р. Хак-Назару вдалося приєднати до Казахського ханства округу Туркестану і Саурана.

У народних легендах ім'я Хак-Назара овіяне славою. Йому вдалося об'єднати Казахське ханство, що розпалося після смерті Касима, до кінця його правління кордони ханства на заході проходили по Жаїку, на півночі - по Есилю і Нуре, на сході - по Шингістау, Балхашу і річці Шу. На півдні казахські володіння впритул підходили до Ташкента. Окрім власне казахів, Хак-Назару підкорялися частина башкуртів і киргизів.

Казахстан в кінці XVI-XVII ст.

Західний і Північний Казахстан в XVI - на початку XVII ст.

Російська експансія на західних кордонах Казахстану

Західний Казахстан в XVI ст. входив до складу двох держав, що виникли на руїнах Улуг Улусу - Аштарханського ханства і Мангитського Йурта. Історія цих держав повна палацових переворотів, міжусобиць, боротьби з зовнішньою небезпекою.

Зовнішньополітична ситуація на початку XVI ст. сильно змінюється. Колись могутній Улуг Улус був вимушений захищати свої кордони від колишніх своїх данників - Московської держави і Криму. Кримське ханство, що прийняло турецьке підданство, прагнуло об'єднати всі мусульманські народи під своєю владою. Молода Московська держава робила небезуспішні спроби освоїти для колонізації свої південно-східні межі.

У 50-х р. XVI ст. Мангитський Йурт переживав складний час. З північного заходу мангитів тіснили російські війська, з південного сходу - зміцніле Казахське ханство. Приаральські і торгайські ногаї приєдналися до Казахського ханства. Щоб розв'язати собі руки в боротьбі з казахським ханом, Смаїл в 1557 році заявив про ухвалення російського підданства, проте реальної допомоги він не одержав.

Запекла боротьба мангитських мурз за владу закінчилася перекочуванням більшості ногайських родів на східну сторону Жаїка в підданство казахського хана. Це відбулося на початку XVII ст. Частина ногаїв на чолі з Естерек бієм перейшла на російську службу і розташувалася на Північному Кавказі. Так закінчилася історія незалежного Ногайського Улусу. Більшість ногайських родів склали Молодший казахський жуз.

Падіння Сибірського ханства

На півночі Казахське ханство межувало з Сибірським, яке включало казахські кочовища по Тобилу, Есилю і Ертісу. Держава ділилася на улуси на чолі з мурзами. Столиця знаходилася в місті Іскер.

Політична ситуація була не надто сприятливою - російське підданство прийняли башкири і ногаї, кримський хан зазнав поразки від Москви, на півдні посилювався натиск казахських ханів. Скориставшися тим, що Мангитський Йурт став васалом Росії, багаті купці Строганови проникли в Зауралля і заснували тут свою слободу.

У 1585 р. до Сибіру прибув російський загін на чолі з І. Мансуровим, а рік потому недалеко від Чимга-тури росіяни заклали фортецю Тюмень. У 1587 р. була закладена ще одна фортеця - майбутнійТобольськ. Кошим, що влаштувався в північно-казахських степах, намагався відбити Західний Сибір, але в 1591 р. зазнав крупної поразки на річці Есиль, а в 1598 р. був остаточно розгромлений, і Сибірське ханство практично перестало існувати. Численні казахські роди, що жили в Сибірі, відкочовували на південь і прийняли підданство хана Есима.

Після розпаду Мангитського Йурта російський уряд почав колонізацію долини р. Жаїк. Тут були закладені фортеці Гур'єв, Кулагинська, Яїцьке містечко, всі землі по узбережжю річки були виділені козачому війську, яке повинне було стати основним знаряддям колоніальної політики в Західному Казахстані. У 20-х роках XVII ст. сюди переселилися калмики з Північного Казахстану і долини Ертіса.

Таким чином, в результаті експансіоністської політики Росії, її кордони на початку XVII ст. впритул підійшли до Казахського ханства на величезному протязі - від Каспійського узбережжя до Ертіса, що зробило дуже вплинуло на подальше політичне життя Казахстану.

Казахське ханство в XVII ст.

Час правління Есим хана був дуже складним. На півдні йшла постійна боротьба з бухарським ханом за володіння Ташкентом, на сході посилювалися ойратські племена, в самому Казахському ханстві відбувалися сепаратистські виступи султанів.

Ускладнилися відносини казахів з каракалпаками. Одночасно почалися набіги ойратських племен. В кінці XVI століття західно-монгольські племена ойратів просунулися далеко на захід по території Казахстану. Їх улуси з'явилися на Есилі, Ертісі, Тарбагатаї і Тянь-шані. Вже на початку XVII ст. ойрати здійснювали набіги на середньоазіатські держави і киргизські кочовища. У 1604 р. ойрати зазнали поразки від казахів, але після захоплення влади Турсином зробили новий похід і зуміли підпорядкувати собі Старший жуз. Есим хан вимушений був втекти до Східного Туркестану.

Включення до складу однієї держави районів з різним політичним устроєм при загальній слабкості міжрегіональних економічних зв'язків неминуче привело до зростання сепаратистських настроїв.

Замість улусної системи на початку XVII ст. була введена жузова організація, коли всі казахські землі були розділені між трьома господарсько-територіальними об'єднаннями - жузами. На чолі жузів стояли бії, керівники найбільш сильних і численних груп общин.

У XVII ст. була визначена і постійна столиця Казахського ханства - м. Туркестан.

В кінці 20-х років XVII ст. Ойратський союз розпався. Племена хошоутів відкочовували на Тибет, торгаути через Північний Казахстан переселилися в пониззі Еділя. Ті ж ойрати, що залишилися, об'єдналися і створили в Східному Казахстані в 1635 р. Жонгарське ханство. Зразу ж почалася виснажлива боротьба з казахами за кочовища Жетису і Північного Казахстану.

Виснажлива війна з сильним супротивником за пасовища ослабила Казахське ханство. Не дивлячись на окремі перемоги в крупних битвах, казахи поступово втрачали свої кочовища по Ертісу, Тарбагатаю, і в Жетису, все далі відступаючи на схід.

Казахстан у XVIII столітті. Початок колоніальної політики Росії в казахських степах

Казахське ханство на початку XVIII ст.

У 80-х роках XVII ст. походи жонгарськіх хунтайши на казахські землі поновилися, вони прагнули оволодіти Південним Казахстаном і торговими містами на Сирдар'ї, а також територією, по якій проходили важливі караванні шляхи.

Казахська політична система, заснована на широкій автономії суб'єктів, була чудово пристосована до рішення внутрішньополітичних проблем. Проте на початку XVIII ст. різко змінилася зовнішньополітична ситуація. Казахське ж ханство, децентралізоване в результаті реформ, виявилося не готовим до зовнішніх умов, що змінилися.

В умовах слабкої центральної влади частина общин Молодшого і Середнього жузів пішла на обмеження свого суверенітету. Так почався процес розпаду Казахського ханства. Але загроза національної незалежності примусила об'єднатися. Встало питання про об'єднання Казахського ханства. Проте об'єднання так і не відбулося. У цей момент прийшла звістка про напад башкир на північні межі Казахстану. Ослаблення казахів було вміло використане жонгарами, і в 1741 р. казахи піддалися новому настпу, що закінчився їх поразкою, довелося визнати свою залежність від жонгарів.

Прийняття Російського протекторату

Казахсько-російські відносини на початку XVIII ст.

В кінці XVII ст. Росія продовжувала свою завойовну політику. У 50-х роках XVI ст. були ліквідовані Казанське і Астраханське ханства. Таким чином, південно-східні кордони Росії підійшли впритул до земель казахських ханств.

Російський уряд зразу ж почав практичне здійснення задачі приєднання Казахстану: у 1714 р. до Східного Казахстану прямує експедиція полковника Бухгольца, головною метою було будівництво фортець в долині Ертіса. У 1716г. була закладена фортеця Омська, 1917 р. - Железінська, 1719г. - Семипалатинська, а в 1720 р. - Усть-Каменогорська. Казахська сторона на початку XVIII ст. направляє декілька посольств до Росії з вимогою припинити набіги російських підданих - козаків, башкир, калмиків на казахські кочовища і пропозицією укласти військовий союз проти Жонгарії. Російський уряд, з одного боку, обіцяв казахам допомогу, з іншого, наказував сибірській адміністрації не сваритися з жонгарами і навіть намагатися налагодити з ними торгові відносини.

Прийняття казахськими жузами російського протекторату

Після перемоги біля Анракая Абулхаїр відкочовував до російських кордонів і направив посольство до Уфи з пропозицією вступити в російське підданство. Хан Молодшого жуза не випадково виступив ініціатором ухвалення казахами російського підданства. Ще на початку 1726 р. він відправив свого посла до Петербургу для переговорів з царським урядом про "протекцію". Російський уряд вирішив скористатися ситуацією і направив в степ посольство для приведення казахів до присяги.

У 1734 р. вступ Молодшого жуза під Російський протекторат був остаточно оформлений. Відносини між Росією і Молодшим жузом будувалися на принципах протекторату, формі колоніальної залежності, коли залежна держава зберігає суверенітет у всіх сферах, окрім зовнішньої політики. Крім того, Росія привласнила право затверджувати верховних правителів - ханів, в свою чергу держава-протектор ("захисник") повинна була захищати залежну державу від зовнішніх ворогів.

Однак, цей договір із самого початку став порушуватися російською стороною. Набіги російських підданих не припинилися.

Визнання Російського протекторату Середнім і Старшим жузами

Після ухвалення Молодшим жузом російського підданства, родоправиелі Середнього і Старшого жузі також заявили про своє бажання "бути під протекцією", не беручи, проте, на себе ніяких зобов'язань. Єдиною причиною служило прагнення не дати Абулхаїру переваг у внутрішньополітичній боротьбі. Коли швидко Середній і Старший жуз визнають себе російськими підданими, Абулхаїр не зможе використовувати проти них російські війська. Забезпечивши таким чином себе, хани двох жузі продовжили війну з Жонгарією

Свої зобов'язання перед казахськими ханами царський уряд не виконав. Казахи не одержали військової допомоги проти жонгар. Місто Оренбург, побудоване за проханням хана Абулхаїра, стало опорою царської адміністрації в процесі колонізації казахських степів. Північно-західні межі Казахстану стали ще неспокійнішими. Козачі отамани, вважаючи ці землі власністю Росії, стали будувати фортеці і інші військові споруди, не вникаючи в інтереси корінного населення.

Таким чином, ухвалення протекторату північно-західною частиною Казахстану принесло казахам колоніальний гніт.

Казахське ханство у другій половині XVIII ст.

Казахське ханство в 30-40-х рр. XVIII ст.

Нове відродження казахської державності пов'язане з ім'ям султана, - а пізніше за хана, - Абилая.

Жонгари, уклавши в 1739 р. мир з Цінською імперією кинули всі свої сили на захід і в 1741 р. почали новий останній похід на казахів.

В результаті зіткнень казахські загони на чолі з султаном Абилаєм були розбиті, а сам Абилай потрапив в полон. Російська адміністрація досить байдуже спостерігала за подіями в казахському степу і лише коли створилася безпосередня загроза російським володінням, привела в бойову готовність війська Оренбурзької лінії і зажадала від жонгар відведення своїх загонів. Все це примусило хана Середнього жуза Абільмамбета заявити російським послам про даремність російського підданства і визнання казахами залежності від жонгар.

Заселення казахами Східного Туркестану

Зі встановленням в Жонгарії маньчжуро-китайської владі земельне питання уа сході Казахстану загострився. Китайці почали зводити в долині р. Ілі і на Тарбагатаї військові укріпленя, щоб не допустити на звільнені від жонгар землі казахські кочовища. У 1761 р. китайський імператор видав указ про заборону казахам кочувати на південь від р. Аягуз. Проте з цією забороною ніхто не вважався і казахи продовжували займати пасовища Тарбагатая. Китайські війська в 1762-1765 рр. зробили декілька каральних операцій по видворенню казахів із земель Жонгарії, але ці операції не мали успіху, оскільки з настанням зими і відходом китайців, казахи знов поверталися на ці території. Більш того, в другій половині 60-х рр. притік казахів в Жонгарію збільшилася, і Цінський уряд в 1767 р. був змушений дозволити казахам користуватися пасовищами в районі Тарбагатая і р. Ілі. У результаті до кінця XVIII ст. частина казахів Середнього і Старшого жузів прийняли китайське підданство і зайняли багаті пасовища Тарбагатая, долини р. Ілі і Монгольського Алтая. Ці території ввійшли до складу "Нової провінції" Китаю - Сіньцзяня.

Таким чином, завдяки зваженій і продуманій політиці султана Абилая, казахські ополченці, що так і не одержали допомоги від Росії, змогли своїми силами зупинити китайську агресію, більш того, казахам вдалося до кінця XVIII ст. зайняти багаті пасовища Сіньцзяня, внаслідок чого земельна криза в Казахстані дещо слабшала. Проте це привело кінець кінцем до розподілу казахського етносу між Росією і Китаєм.

Одночасно з боротьбою із зовнішньою небезпекою, Абилай робив величезні зусилля по об'єднанню казахських земель. Абилаю вдалося повернути казахські міста на півдні, в короткий термін він оволодів Созаком, Сайрамом, Чимкентом і Ташкентом. Проте спроба створити антикитайський союз середньоазіатських держав не увінчалася успіхом. Як союзники передбачалися Афганістан, Бухара, Коканд і Киргизстан, але гострі суперечності з Кокандом і киргизами вилилися в озброєні зіткнення. На союз з Казахстаном згодилася лише Бухара. Успішнішою була діяльність Абилая усередині держави.

Колоніальна політика Росії в Західному і Північному Казахстані

Козачі війська на території Казахстану

У XVIII ст. було створене спеціальне Оренбурзьке козаче військо. По своїй організації воно було близьке до регулярних військ і несло службу по Верхнеяїцькій лінії - від Яїцького містечка до фортеці Верхнеяїцької. Землі Яїцького козацтва протягнулися уздовж Жаїка.

Спорудження хуторів в межиріччі Жаїка і Еділя, а також по правобережжю Жаїка, привела до подальшого земельного обмеження для казахів, яким не дозволялося кочувати в районах козачих господарських споруд.

Таким чином, казахи втрачали кращі пасовища, цим і пояснюється прагнення казахського населення до знищення козачих хуторів.

Боротьба казахів з колоніальним гнітом

Особливо загострилися відносини казахів з Яїцьким і Оренбурзьким козацтвом з 1756 р. коли населенню Молодшого жуза було заборонене перегонити худобу на зимові пасовища по правобережжю Жаїка. У цих умовах царський уряд для утихомирення казахів організував так звані "військові пошуки", тобто невеликі каральні експедиції в казахський степ. При цьому козакам дозволялося брати заручників, захоплювати худобу і майно.

У 1755 р. у відповідь на утиски козацтва казахське населення зробило частішим свої напади на фортеці і форпости. Оренбурзька адміністрація вимушена була визнати, що подібні зіткнення відбувалися з вини козаків. Зіткнення казахів з лінійними козаками почастішали настільки, що колегія закордонних справ 11 квітня 1755 р. дозволила останнім поступати з казахами як з ворогами.

До 1770 р. складними були взаємовідносини казахів з калмиками, що кочували між Жаїком і Еділем. З метою розпалювання національної ворожнечі царський уряд 28 вересня 1743 р. дозволив калмикам здійснювати в казахському степу "військові пошуки”. Калмики переходили через Жаїк, захоплювали і забирали велику кількість худоби.

Відносини казахів з калмиками дрозвязалися до 1771 р. коли значна частина останніх на чолі з намісником Убаши через важкий гніт царизму відкочовувала на території Жонгарії. Хоча пасовища, які раніше займали калмики, виявилися вільними, царський уряд як і раніше відмовлявся дозволити казахам вільно користуватися цими землями.

Казахи, починаючи з 50-х років XVIII ст. крім мирних переговорів з царським урядом про розширення району кочівлі, вдаються до немирних форм протесту: самовільним перегонам худоби на заборонені території і озброєним нападам на військові укріплення.

Таким чином, можна стверджувати, що російська колоніальна адміністрація починає в XVIII ст. активне проникнення в казахські степи, вводячи при цьому масу обмежень, що підривали економічні основи казахського суспільства. Все це послужило мотивом широкого антиколоніального руху казахів, що набув в 70-х роках XVIII ст. організованих форм. При цьому боротьба йшла не тільки з російськими військами, але і з частиною казахської верхівки, що віддано служила царизму.

Національно-визвольний рух казахів на початку XX ст.

На початку XX ст. казахи, приречені колоніальною політикою царизму на убогість, відчули загрозу навіть своєму існуванню як етносу. Це викликало новий підйом національно-визвольного руху, що йшов двома напрямами. Традіционалістський і панісламістський напрям, пов'язаний з мусульманським рухом Середньої Азії, користувався величезною підтримкою духівництва і національної інтелігенції Південного Казахстану. Пантюркістський і модерністський напрям базувався на ідеях тюрко-мусульманскої єдності і підтримувався інтелігенцією і молодою казахською буржуазією.