Найбільш виразні епізоди з життя Івана Богуна

Питання про об'єднання великого князівства Литовського з Польщею в єдину державу. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу. Іван Богун – один із соратників Б. Хмельницького. Поразка українського війська під Берестечком.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 08.01.2011
Размер файла 90,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

План:

Вступ

Розділ 1. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI - перша половина XVIIст.

Розділ 2. Іван Богун - один із соратників Б.Хмельницького

Розділ 3. І.Богун в 1657-1664 рр.: період пошуку політичних альтернатив

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Додатки

ВСТУП

Останнім часом з'явилося чимало праць-біографій різних діячів епохи Хмельниччини, які заповнюють довгий провал у вивченні козацької старшини того періоду. Особа Івана Богуна в усі часи викликала жвавий інтерес і неоднозначну оцінку. Офіційні джерела засвідчяають, що Іван Богун (р.н.невід. - точна дата не від.11.1664) був кальницьким (вінницьким) полковником (1650-1658), одним з найактивнішим діячів Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі середини XVIIст.

А ким же він був насправді? На жаль, з приводу цього історія залишила багато так званих «білих плям». Так, у відомих нам документальних матеріалах XVIIст. Відсутні більш-менш вірогідні дані про рід, рік та місце народже6ння цього неординарного діяча. Значна роль вітчизняних істориків переконана в шляхетському походженні Івана Богуна. Іван Крип'якевич назвав його серед полковників-шляхтичів Теодоровича, Я.Гоголя (Яновського), Д.Нечая, М.Морозенка (Морозовицького), М.Кричевського. Володимир Головацький наголосив на тому, що Іван Богун народився у сім'ї дрібного українського шляхтича. Одна з останніх дослідниць біографії славнозвісного воєначальника Т.Яковлева переконана в тому, що він був «благородний шляхтич і лицар-козак», який походив із старовинного православного роду Федоровичів. Авторка прийшла до такого висновку на підставі ототожнення постаті Івана Богуна з полковником Іваном Федоровичем, котрий, згідно з джерелами, діяв приблизно в той же період, що й перший. Слідом за В. Ліщинським вона схиляється до думки про можливість того, що шляхтич Федір Богун, який згадується у 20-х роках XVIIст., міг би бути батьком Івана. Однак ні офіційні (урядові) документи, ні козацько-старшинські літописи чи польські хроніки не фіксують їх родинні зв'язки, навіть не згадують заслуги Ф.Богуна перед Богданом хмельницьким, а цього варто було б очікувати згідно з традицією, як у випадках з родичами Нечаїв, Виговських, Золотаренків, Самойловичів та багатьох інших сімей впливових старшин. Адже Іван Богун, починаючи приблизно з 1651 року став чи не найлегендарнішою постаттю періоду Визвольної війни, поступаючись хіба самому Хмелю.

Мета дослідження цієї праці якщо і не знайти істини, то хоча б підняти з забуття це ім'я, оцінити та й прийняти до розуму і серця всі висновки, зроблені досвідчиними історичними дослідниками, які у всіх своїх працях питалися описати, спираючись на історичні довідки і документи, цю воїстини легендарну людину.

Дослідник молодих років Богуна Б.Флоря переконаний, що найбільш рання звістка про нього датується 1641 роком і що вона пов'язана з «Азовським сидінням», коли донські козаки разом з «низовиками» героїчно обороняли Азов від турецьких військ (1637-1642). Саме тоді султан Османської імперії Ібрагім І послав під це місто близько 240 тис. чол..війська та 200 бойових кораблів. Козаки відбили 24 атаки і примусили ворога з вликими втратами (до 79 тис.чол.) відступити. Одним із загонів, на думку Б.Флорі, що протистояв кримським татарам на Боровському перевозі через Сіверський Донець, керував «атаман Иванец», тобто Богун. Останній діяв там і в наступному, 1672 році. Далі наводяться унікальні свідчення сучасників-«черкашен» Степана (Стеньки), який служив у прикордонному місті Валуйках, та Тимофія Остаф'єва, котрий перебував на російській військовій службі. За їх даними Іван Богун на початку 40-х років служив польському королю й отримував звичайну для реєстровця платню. 20 травня 1643 року джерела зафіксували військову сутичку між російським загоном на чолі з В. Струковим, посланим «для поиску над кримськими татари» з Воронежа на Дон, і кінними «черкесами» в кількості 200 чол. зі «старейшиною» Іваном Богуном та Федьком у районі Козацького перевозу. Після того запорожці перейшли Сіверський Донець, побували на р. Міус, звідти відправились у «Литву». В 1644 - 1645 рр. Богун повернувся на береги Сіверського Донця. Після того брав участь у походах проти татар.

З приводу дати початку полковництва Івана Богуна не маємо поки що жодного офіційного документа. У радянській історіографії панувала думка, що його призначення на цю посаду сталося в 1650 році. Проте М.П.Візир у поширеній з кінця 60-х років «Радянської енциклопедії історії України» зазначив: на чолі Кальницького (з 1953р. - Вінницького) полку були Остап Вінницький (1648-1649), Іван Федоренко (1649-1651), Іван Богун (1651-1658), Іван Сірко (1658-1660). На противагу такому твердженню В.О.Шевчук у коментарях до т.І «Літопису» Самійла Величка наполягає на тому, що «Богун Іван був полковником кальницьким з лютого 1649р., мав ще титул подільского полковника». Причому він слідом за літописцем розрізняє Богуна і Федоренка. А Т.Яковлева, посилаючись на працю Кушевича і свідчення львівських домініканців, фактично дійшла такого висновку: «Івана Богуна-Федоренко» Богдан Хмельницький і рядове козацтво [Дискусії]: До 400-річчя з часу народження Б.Хмельницького / Яковлєва Т.Г. // Український історичний журнал. - 1995.-N4. - С.56-67. призначено полковником до наступу військ Богдана Хмельницького на Львів». Тоді стає незрозумілим таке. Чому в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року» Грушевський М. Історія України-Руси.- Том IX. Розділ VIII. С. 9. Іван Богун виступає як козак Чигиринського полку, а Іван Федоренко - як кальницький полковник. С.Величко називає прізвища таких полковників за часів гетьманства Богдана Хмельницького: Богун, Антон, Остап, Кривоніс, Полкожух, Тиша, Головацький, Немирич, Федоренко та ін.

Немає чіткості із цього питання й у тогочасних джерелах. Часом вони, навпаки, ще більше заплутують дослідників. Зокрема, в них Богуна названо полковником «брацлавським» (тотожні: «брацлавський», «бреславський», «бряславський»), «кальницьким», «вінницьким», «подільським», «паволоцьким», «чернігівським» і навіть «брянським». В одному з документів 1650 р., який був підготований царськими сановниками Васильєвим та Яковлєвим, він визначається одночасно (на одному аркуші) як полковник кальницький, і як чернігівський. Хоча точно відомо, що тоді ранг чернігівського полковника займав Мартин Небаба.

Все це дало привід для дискусій: чи був полковник Іван Богун один чи їх існувало два або навіть три.

Спробуємо ж на підставі першоджерел і напрацювань істориків «відновити» принаймні найбільш виразні епізоди з життя одного із соратників Богдана Хмельницького того періоду - Івана Богуна.

РОЗДІЛ 1. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI - перша половина XVII ст.

У 1569 р. на сеймі в Любліні було вирішено питання про об'єднання великого князівства Литовського з Польщею в єдину державу -- Річ Посполиту. Виникла федерація двох держав. Одним із наслідків Люблінської унії є перехід у ведення польського короля українських земель, розділених в адміністративному відношенні на десять воєводств на чолі із старостами з польсько-українських магнатів, у владі яких виявилася Україна. Річ Посполита була феодальною дворянською республікою, заснованою на експлуатації і пригнобленні селян.

Населення України, включене до складу Річи Посполитої, налічувало до 4 млн. людей, велику частину якої складали селяни, що займалися землеробством, скотарством, рибальством (і рибництвом) і бджільництвом. Земля знаходилася в руках феодалів-магнатів і шляхти (дворян). Селяни були кріпаками і працювали на поміщика по 4-6 днів в тиждень. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

У XVII ст. на Україні були багато міст, в яких розвивалося ремісниче виробництво і торгівля. Багаті міщани займалися торгівлею, лихварством і мали земельні володіння. Більшість міського населення складала біднота («халупникі убогі», «коморникі», «бродячі» і ін.). Населення міст піддавалося феодальній експлуатації у формі податків, поборів (за проїзд через міст, помел зерна, продаж продукції ремісничого виробництва і ін.) і натуральних повинностей.

У 1596 р. політична Люблінськая унія була доповнена церковною унією, що мала на меті місцеву православну церкву підпорядкувати католицькій церкві (римському папі). Унаслідок введення церковної унії національний і економічний гніт доповнився релігійними переслідуваннями. Польські магнати і шляхта зневажливо відносилися до культури широких народних мас України, що сприяло загостренню основних протиріч -- класових, національних, релігійних.

Багаті степи Придніпров'я залучали до себе маси пригноблюваного люду, що біг від феодального гніту. У степах вони промишляли полюванням, рибальством, бджільництвом. Ці степові промисли називалися козакуванням. У турецьких народів козаком називали людину, що промишляла війною. Жителі українських степів називаються козаками лише з кінця XV століття. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров'я складали українці.

Той, хто хотів жити в Придніпров'ї, повинен був уміти постояти за себе. Козак не розлучався із зброєю, добре єю володів і був сміливий. Для спільного промислу козаки об'єднувалися в товариства (гурти), що об'єднувало їх в бою. Це були войовничі, волелюбні люди.

Прагнучи звільнитися від влади прикордонних старост, вільне козацтво глибше вирушало в привільні степи, де створювало свої козацькі гнізда. Для захисту від татар козаки будували городки і засіки, або сiчi. На початку XVI ст виникла Запорізька Січ, яка незабаром стала козачим центром. Запоріжжя (побережжя нижче за Дніпровські пороги) було важкодоступне для польських і литовських властей унаслідок своєї віддаленості, а плавнями, трясовиною і очеретом було захищено з моря від турецьких галер. У 1552 р. на острові Хортиця був побудований замок, в якому розмістився козацький гарнізон.

З невеликого укріплення на дніпровському острові Запорізька Січ переросла у державно-політичне утворення з демократичним устроєм - козацьку республіку. Протягом свого існування (XVI-XVIIст.) Січ вісім разів змінювала місце перебування, проте її соціально-політичний устрій залишався незмінним. Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ - курені і паланки, а також оригінальну систему органів управління. Всі козаки вважалися рівними й мали однакові права. «Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими.» Орест Субтельный. Україна: історія. К., 1994. - С. 142.

Вищим законодавчим, адміністративним, судовим органом Запорізької Січі була козацька рада, рішення якої були обов'язкові до виконання. Козацька рада збиралась у встановлені дні року або в будь-який час на вимогу товариства. Її учасники утворювали широке коло, всередині якого розташовувались урядовці. Свою волю козаки виявляли вигуками та підкиданням шапок. Під час походів ради відбувалися у військових таборах. На радах розглядали важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а також обирали козацьку старшину - керівний орган Січі. Вибори старшини часто відбувалися в умовах гострої боротьби між голотою і заможними козаками. До складу військової старшини входили : кошовий атаман (гетьман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани.

Від самого початку козацька організація створювалася, передусім, для протидії татаро-турецькій агресії. Своєю боротьбою проти бусурман козаки здобули величезну славу: в Європі XVI-XVII ст., окрім них, ніхто не наважувався кинути виклик могутній Османській імперії.

У 1590 р. козацьке військо обчислювалося в 20 тис. чоловік, більшість яких жили на «волості». Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Взимку на Січі залишалося всього декілька сотень козаків, які охороняли артилерію і військові запаси.

Король Речі Посполитої прагнув підпорядкувати своїй владі українське козацтво, використовуючи його в походах і залучаючи найбільш заможну частину на державну службу. «В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.» Дорошенко Д. Нарис історії України. Ужгород, 1932. - С. 73.

На службу записували найбільш багатих козаків, на яких польський уряд почав спиратися в боротьбі з народними масами України. «Король Стефан Баторія встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від «самочинних нападів на татар», що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками.» Там само.- С. 71. Це була спроба розколоти козацтво. Проте невеликій купці реєстрових козаків протистояло багаточисельне нереєстрове козацтво. При цьому козацька старшина і рядове козацтво були дві різні соціальні групи. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40--50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Ці протиріччя усередині козацтва грали крупну роль в боротьбі українського народу за своє звільнення від панського іга.

Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багатства. Таким чином, на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Головними заняттями козаків були: полювання, рибна ловля, погранична служба і війна (походи проти турок, татар і польських феодалів). Війну проти «бусурман» (магометан) запорізькі козаки вважали своїм священним обов'язком. Погранична війна з татарами і турками називалася «козацтвом». Багато козаків були майстерні в різних ремеслах (ковалі, рушничники, бондарі, теслярі, чоботарі, кравці і т. п.), знали сільське господарство, уміли варити пиво, мед, брагу і гнати горілку. При цьому під час морських і сухопутних походів вживання хмільних напоїв категорично заборонялося.

«Козаки, -- писав Боплан, -- вельми майстерні в добуванні селітри, якою рясніє Україна, і в приготуванні гарматного пороху» Мыцык Ю.А. Аналіз архивных источников по истории освободительной ойны украинского народа 1648-1654годов. - Днепропетровск,1988.- С. 125. Виробництво пороху повністю забезпечувало потреби козацького війська.

«Сполучаючи з розумом, хитрим і гострим, щедрість і безкорисливість, козаки пристрасно люблять свободу; смерть віддають перевазі над рабством, і для защищенія незалежності часто повстають проти гнобителів своїх -- поляків... Статури міцного, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу; у війні невтомні, відважні, хоробрі, або, краще сказати, зухвалі, і мало дорожать своїми жізнію. Влучно стріляють з пищалей, звичайного своєї зброї. Козаки найбільш показують хоробрість і спритність в таборі, обгороджені возами, або при обороні фортець». Там само.

Отже, найбільш стійкими козаки виявлялися в оборонному бою. Боплан відзначив вищі бойові якості козацької піхоти порівняно з їх кіннотою.

Основною зброєю козака була пищаль, крім того, він мав шаблю, часто пістолет і довгий спис. Застосовувалися також лук і стріли. Дальність польоту стріли в два рази перевищувала дистанцію стрілянини з пищалі.

Все запорізьке військо ділилося на полки. На початку XVII ст офіційно числилися чотири полки по 500 козаків в кожному. Насправді полків було більше і чисельність їх була не однакова. Деякі полиці мали по декілька тисяч чоловік. Полки ділилися на сотні, а сотні -- на курені. Куренем командував отаман, сотнею -- сотник, а полком -- полковник. На чолі «вольного війська Запорізького» стояв кошовий отаман, який обирався радою (зборами) всього війська. Доручення кошового отамана виконували осавули, артилерією відав гармаш, канцелярією завідував писар.

Себе козаки називали «товаришами», а все своє військо -- «товариством». Козаки дуже дорожили правом самоврядності і широко їм користувалися. Цей широкий козацький демократизм не перечив високій військовій дисципліні, якою характеризувалося козацьке військо. Зовні ради кошовий отаман користувався всією повнотою влади, мав право ухвалювати вирок про вживання або відміну страти. Все військо зобов'язане було беззаперечно виконувати накази кошового отамана.

Козацьке військо мало невелику за чисельністю, але добру артилерією. У затишних місцях зберігалися військова казна, бойові запаси, зброя і різне військове приладдя. Дбайливо зберігалися бойові прапори. У документах згадується військова музика -- військові сурмачі, сурмачи і довбиши, що били в казани, барабани і литаври.

На поході в степу козаки застосовували похідний табір, який був двома рядом возів, що замикалися 8-10 возами. Піхота йшла усередині табору, а кіннота поза ним. На дистанцію до 500 м ходу на всі боки висилалися одиночні вершники для спостереження. Як тільки показувався противник, табір зупинявся і готувався до віддзеркалення нападу. На атаку табору татари вирішувалися лише тоді, коли їм удавалося захопити козаків зненацька. У всіх останніх випадках вони «лише здалека загрожували нападом, не під'їжджаючи, проте, на рушничний постріл, і, пустивши через наші голови хмару стріл, -- ховалися. Стріли їх летять дугою, удвічі далі рушничної кулі». Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. - Одеса, 1975. - С. 511

Для ведення оборонного бою запоріжці розташовували табір у формі трикутника замість загальноприйнятого у той час каре (чотирикутника). Вози міцно зв'язувалися між собою залізними ланцюгами. На деяких возах встановлювалися легкі гармати. Усередині табору розміщувалися кращі стрільці з пищалей, що зустрічали атакуючого противника влучним вогнем. Безперервність ведення вогню забезпечувалася особливою організацією заряджання пищали. Декілька козаків заряджали пищалі і подавали їх стрілку в готовому для пострілу вигляді. Виходила свого роду стрілецька група, від чисельності якої і від навиків обслуговуючого персоналу залежала скорострільність.

Розладнавши ряди брами влучним вогнем пищалей, а інколи і гармат, козацька кіннота вихором вилітала з табору і клинками добивала деморалізованого ворога. Перемога завершувалася енергійним переслідуванням.

На ворога козаки прагнули нападати раптово. Ніч вони використовували на зближення, а удосвіта починали атаку, прагнучи оточити противника. Для ведення бою характерні висока маневреність, широка ініціатива і взаємна виручка.

Козацька кіннота в атаку зазвичай ходила «лавою», що була однією невирівняною шеренгою з крилами, що загиналися, для обхвату флангів бойового порядку противника. Для зустрічі кінної атаки ворога козаки «батовалісь», тобто будувалися в три шеренги.

Загони козаків здійснювали морські походи для нападів на селища Анатолійського берега Туреччини. З цією метою створювалася флотилія з 80-100 чайок, на яких розміщувалося 5-6 тис. козаків.

Чайка будувалася завдовжки до 18 м, шириною 3-4 м, завглибшки до 4 м. По бортах прив'язувалися валики, сплетені з пучків очерету, які підвищували стійкість чайки, що не тонула і тоді, коли вона наповнювалася водою. Чайка мала два рулюючи (на кормі і на носі), щоглу для вітрила і по 10-15 весел на кожному борту. На ній встановлювали дві гармати. На дні човна в бочках знаходився провіант -- сухарі, пшоно, мука. Кожна чайка вміщала від 50 до 70 чоловік. 60 козаків в два тижні виготовляли один човен. За 2-3 тижні 5-6 тис. козаків могли виготовити від 80 до 100 чайок.

Кожен козак, що вирушав в морський похід, мав шаблю, дві пищали, близько 3 кг пороху, запас куль і квадрант. Для легких гармат в кожній чайці знаходилася достатня кількість пороху і ядер.

На своїх чайках козаки за 36-40 годин пересікали Чорне море і з'являлися в берегів Анатолії, наводячи страх на турок.

Чайка піднімалася над водою всього на 0,7 м, унаслідок чого козаки помічали турецькі кораблі раніше, ніж противник виявляв їх. Вони заходили із заходу, чекали ночі, а потім раптово атакували ворога, прагнучи кинутися на абордаж. Кращі стрілки в бою стріляли, а інші заряджали рушниці.

Про морські походи козаків один турецький історик писав: «Можна сміливо сказати, що у всьому світі не знайдеться людей сміливіших, які менш піклувалися б про життя, менше боялися б смерті; дослідні в морській справі люди розповідають, що ця голота своєю спритністю і відвагою в морських битвах страшніше за всякого ворога». Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. - Тернопіль, 1995. - С. 242.

Не менш цікаві способи виходу козацької флотилії в море і її повернення на Сікти. Гирло Дніпра зазвичай перегороджували турецькі галери, що мали значне осідання. Козаки пливли до гирла річки, де в 5-7 км. від турецького флоту ховалися в очеретах, недоступних для галер противника. Потім, вибравши найтемнішу ніч (перед молодиком), дотримуючи абсолютну тишу, прослизали мимо турецьких галер і виходили в море. Циєю ж самою дорогою козаки поверталися рідко. Зазвичай вони причалювали в 5-7 км. на схід від Очакова, звідки по лощині волоком перетягували свої чайки до Дніпра. Інколи пливли в Азовське море, піднімалися вгору по р. Міус, далі волоком до р. Тавчавода, по ній в р. Самару і до Дніпра.

У першій половині XVII ст, за повідомленням француза Боплана (17 років знаходився на польській службі), в Запоріжжі налічувалося 120 тис. козаків. Чисельність всього населення могла досягати цієї цифри, але козаків як таких було у декілька разів менше. У походах, за даними того ж автора, зазвичай брало участь від 6 до 10 тис. чоловік. Мыцык Ю.А. Анализ архивных источников по истории освободительной войны украинского народа 1648-1654 годов. - Днепропетровск.1988. - С. 128.

Хто б з Європейців не писав про козаків - всі починають і кінчають тим, що світ знає їх як великих прихильників волі і таких, що не терплять гніту, хоча своєї держави не можуть здобути і утримати від нападників. «Взагалі - на думку французького дипломата Жана Бенуа Шерер - історія України така цікава і повчальна, що її повинен знати всякий освічений європеєць. Бо коли зусилля цього народу до волі ми не пізнаємо, то не пізнаємо й ідей століття. Хіба це не повчально світу, що козаки "воліли краще невигоди важких походів, як спокійне життя рабів". Батьки їхні переказують заповіти дітям - "Смерть або воля" - найцінніша спадщина, яку треба особливо берегти.» Січинський В. Чужинці про Україну, - Львів, 1938. - С 145.

З кінця XVI ст широкі маси українського народу піднялися на боротьбу з тими, що своїми пригноблюють. Повстання ставали усе більш грізними. Насилу польські феодали подавили повстання 1590-1596 рр., які очолювали Косинський, а після його смерті -- Лобода і Налівайко, гетьман нереєстрових козаків. Шляхта звірячо розправлялася з керівниками козацько-селянських повстань, але боротьба, що розширювалася, висувала нових, ще крупніших вождів.

У першій половині XVII ст відбувалося безперервне зростання повстань народних мас України проти панського гніту. У 1625 р. козаки піднялися під керівництвом Жмайла. Це повстання закінчилося новою угодою, за якою реєстрових козаків мало бути не більше 6 тис. при фактичній чисельності їх до цього часу понад 40 тис. чоловік. Хто не потрапляв в реєстр, той називався «випищиком» і повинен був знову йти в панську кабалу. Замість цього «випищики» рушили в Запорізьку Січ. У 1629 р. в Запоріжжі вже було до 40 тис. козаків.

У 1630 р. на Запоріжжі повстала козацька голота, яку очолив збіглий селянин Тарас Федорович. Він розсилав по всій Україні відозви, що закликали на боротьбу з тими, що пригноблюють. Незабаром Тарас Федорович зібрав декілька десятків тисяч селян і козацької голоти.

На боротьбу з повсталими польські феодали кинули реєстрових козаків на чолі з їх гетьманом Гріцько Чорним. Але незабаром повстали і реєстрові козаки. Вони схопили свого гетьмана і привезли до Тараса, який наказав його стратити. Козацькі старшини (полковники, сотники) бігли до поляків, а рядове козацтво почало переходити на сторону повсталих. Для придушення повстання на Україну з сильним військом рушив польський гетьман Конецпольський. Під Переяславом, на лівому березі Дніпра, поляків зустрів Тарас зі своїми головними силами. Вночі зав'язався бій, який продовжувався шість годин. Тарасу удалося відрізувати повідомлення польського війська з правим берегом Дніпра і оточити поляків. Удосвіта бій поновився. Вже поколивалися ряди польського війська, але в цей час змінили реєстрові козаки, перейшли на сторону ворога і розладнали повстанське військо. Рєєстровци схопили і стратили Тараса, перебили його помічників, а останніх обеззброїли. Їх руками польський гетьман отримав перемогу і звірячо розправився з повсталими.

Не дивлячись на ці поразки, повстання селян і козаків на Україні продовжувалися. У 1637-1638 рр. знову піднялася козацька голота, на чолі якої встав запорізький козак Павлюк. Він організував в Запоріжжі велике військо, від якого двинув на Україну 3-тисячний загін. Одночасно Павлюк розіслав по Україні маніфест, в якому закликав селян і козаків на боротьбу з тим, що пригноблює і наказував ловити і заарештовувати козацьку старшину. Він врахував кривавий досвід повстання під керівництвом Тараса Федоровича.

Частина козацької старшини була перебита, інша частина бігла до поляків, а реєстрові козаки перейшли на сторону Павлюка. Повстання розросталося. Воно охопило Київщину, Полтаву і Чернігівщину. Повсталі знищували поміщиків і їх садиби.

Для придушення повстання на Україну було кинуто 14-тисячне військо гетьмана Потоцького. Погано озброєні повстанці (не більше 10 тис.) вступили в нерівний бій і хоробро билися. Згодом Потоцький писав: «Так наполегливо і непокірно було те хлопство, що ніхто з них не просив про мир і пробачення провини. Навпаки, вони лише кричали, щоб всім померти в бою з нашим військом, і всі дійсно померли, б'ючись проти нас. І навіть ті, яким не вистачало куль і зброї, голоблями і дишлами били наших солдатів». Гуржій О.І. Козацтво в історії України. К. 2008. - С. 123. Польське військо зазнало великих втрат, але перевага сил була на його стороні, і козаки під керівництвом козацького полковника Гуні в порядку відступили. Незабаром реєстрові козаки почали переговори з польськими феодалами, які скористалися цим і обманним шляхом захопили Павлюка разом з його помічниками. Заарештовані були доставлені до Варшави і там страчені.

Після цього козацькі сили очолив Острянін, що організував розгром великого польського війська. Потім козаками командував Гуня, що показав зразки наполегливої і майстерної оборони. Але зрештою повсталі знову потерпіли поразку.

Реєстрових козаків залишили менше 6 тис., вибори козацької старшини були скасовані, і шляхта почала займати їх місця. З козаків призначалися лише два осавули і сотники, в числі яких був Богдан Хмельніцмій, що зіграв крупну роль в справі звільнення України. Козакам дозволялося жити лише в Черкасськом, Корсунськом і Чигирінськом староствах.

В результаті поразки українських селян і козаків в повстаннях 1630-1638 рр. посилилися феодально-кріпосницьке, національне і релігійне пригноблення. Ущемлювалися інтереси і реєстрового козацтва, зведеного до положення кріпосного селянства. Полковники призначалися з польської шляхти, а сотники підбиралися по розсуду полковників, що привласнювали козацьку платню. «Так само полковникове козаков до всякої будинкової незвічайной роботі пріостановлялі; ... аж до великого убозства казацтво прійшло; ... хочай і син козацкий, тую ж панщину мусел робіти і плату давати. Toe над козакамі було». Там само.

Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних українців, тому вибух 1648 р. був цілком закономірним. «Качан і причина войні Хмелиніцкого єдиний від ляхів на православ'я гоніння і козаком отегощеніє». Літопис Самовидця // Видання підготував Я. І. Дзира. -- К.: 1971. - С. 122. Так визначав причину визвольної війни українського народу одного з її сучасників автор «Літопису Самовідца». За своїм характером цей всенародний рух став національно-визвольним і антифеодальним.

Знищення феодально-кріпосницьких буд було основною метою боротьби українського селянства. Але це можливо було здійснити лише шляхом звільнення України з-під влади польських феодалів. На виконанні завдання звільнення від панського іга (у першому періоді боротьби) зійшлися інтереси різних класів українського народу. Тому визвольна боротьба була загальнонародною боротьбою. Основною рушійною силою в цій боротьбі було українське селянство, що визначило склад повстанських озброєних сил.

Селянство, рядове козацтво, міська міщанка і нижче духівництво послідовно боролися за звільнення України. Козацька старшина, українська шляхта і вище духівництво прагнули використовувати народний рух для ослаблення магнатсько-шляхетськой Польщі і для підтвердження своїх прав і переваг. Коли ж головним змістом виявилася боротьба українських селян з поміщиками, яскраво виявилося прагнення селян скинути кріпацтво, в цей час експлуататорські класи українського народу проявили коливання і неодноразово намагалися домовитися з польськими панами за рахунок селянства і козацької «сіроми» (голоти). Ці коливання і спроби експлуататорських класів піти на змову з польськими панами ослабляли єдиний фронт українського народу.

Визвольна загальнонародна війна з магнатсько-шляхетськой Польщею була війною справедливою, оскільки українська нація, що складалася, український народ боровся за своє існування. Це була прогресивна війна, оскільки вона підривала потужність реакционнейшего польського феодалізму. Енгельс відзначив, що Польща XVII -- XVIII столітті наполегливо зберігала «...в недоторканості феодальний суспільний устрій, тоді як всі її сусіди прогресували, формували свою буржуазію, розвивали торгівлю і промисловість і створювали великі міста...». Маркс К. и Єнгельс Ф. Сборник призведений.-М., 1979. - С. 52. Прогресивність війни виражалася ще і в тому, що це була боротьба проти єзуїтів і католицької церкви -- самих гірших носіїв феодальної реакції.

Визвольну боротьбу українського народу очолив чигиринський сотник Зиновій (Богдан) Михайлович Хмельницький. Не знайшовши справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали гетьманом Війська Запорізького. З перших кроків своєї діяльності Хмельницький проявив дипломатичні здібності. Він поїхав до Криму з метою залучити татар як союзників, тим самим забезпечуючи свій тил при походах проти польських магнатів.

У Криму був в цей час голод. Польський уряд припинив сплату данини кримському ханові. У цій обстановці хан обіцяв сприяння козакам і як перший захід направляв на Україну Тугай-бея, перекопського мурзу. У половині квітня 1648 р. Тугай-бей зі своєю кіннотою стояв вже на р. Бузулук. Тепер в боротьбі з сильною польською кіннотою козаки могли розраховувати на допомогу татарської кінноти.

Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях. На Подніпров'ї посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організувались повстанські загони. Хмельницький підняв Запорізьку Січ. Було вирішено спочатку двинути проти поляків 6-8 тис. запоріжців. По селах України ходили прибічники Хмельницького, переодягнуті жебраками і ченцями, і звали селян і козаків на боротьбу з тими, що пригноблюють. На Україні, а потім і в Білорусії весною 1648 р. почалися повстання. Селяни громили панські маєтки. Польські магнати вимушені були розкидати свої сили.

Військо Хмельницького спочатку складалося з «простих хлопов» і «тисяч або мало що болше свавільників козаків черкасцев». Чухліб Т.В. Творець української армії козацької доби. -К, 2008. - С. 278. Це було козацько-селянське військо. Великий коронний гетьман М. Потоцький в лютому -- квітні 1648 р. прагнув не допустити приєднання до Хмельницького повстанських загонів. Це він вважав своїм головним завданням.

В питанні про засоби боротьби з українським народом у польських магнатів не було єдності. Одні (Є.Оссолінський, А.Кисіль) вважали, що необхідно піти на поступки реєстровим козакам і козацькій старшині, маючи на меті відокремити їх від нереєстрових козаків, міщан і селян, а потім роздавити кожну суспільну групу українського народу окремо. Інші (М.Потоцький, Я.Вишневецький) були противниками всяких, навіть тимчасових, поступок козакам і вимагали негайного придушення повстання.

Польські магнати енергійно готувалися до війни. Вони стягували свої сили, обеззброювали селян і козаків. Один Вишневецький на Лубенщині відібрав у селян декілька тисяч самопалів. Навесні Потоцький вже мав в своєму розпорядженні крупні сили, що складалися із загонів великих українських магнатів, реєстрових козаків і німецької найманої піхоти. Польські пани з презирством відносилися до своїх противників і розраховували на легкий успіх.

Основний вміст першого періоду (1648-1649 рр.) визвольної війни українського народу полягав в переростанні повстання запорізьких козаків у всенародну визвольну боротьбу, що забезпечила поразку польських військ, що змусила польський уряд задовольнити деякі пред'явлені козацтвом вимоги.

В результаті перших перемог козаків відбулись вагомі зрушення у Східній Європі. Речі Посполитій, одній з найпотужніших держав, опорі католицького світу, було завдано могутнього удару. Це відразу порушило рівновагу в регіоні. Традиційні суперники і вороги Польщі намагалися скористатися ситуацією, що склалася. У конфлікт безпосередньо чи опосередковано були втягнуті Кримське ханство, Молдавія, Трансільванія, які були васалами Османської імперії, Московська держава, Швеція, Венеція, Австрія.

З цього можно зробити висновок про те, що українське козацтво як корпоративна військово-політична структура стала тією силою, яка порушила вже сформовану у Східній Європі систему міжнародних відносин і, таким чином, протягом 1590-1640 рр., поступово набуло рис суб'єкта міждержавних стосунків.

РОЗДІЛ 2. Іван Богун - один з соратників Б.Хмельницького

Одним з найвидатніших військових діячів українського народу періоду боротьби проти шляхетської Польщі був козацький лицар, кальницький полковник Іван Богун - безмежної відваги воїн, талановитий полководець, блискучий майстер польових боїв і захисту міст, які він перетворював на неприступні фортеці. Іван Богун був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII ст., слава про якого гучно лунала не лише на українських землях, а й за їх межами. Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела неодинаковою мірою зафіксували різні етапи життя цього славетного козацького ватажка.

У джерелах, історичних романах і спогадах про козаччину, козацьке військо і видатних осіб козацької доби постійно зустрічаються тільки згадки про Івана Богуна, хоча жодному іншому діячеві ранньої Гетьманщини, крім нього, не вдавалося утримувати полковницький пірнач протягом 15 років і отримати стільки блискучих перемог під час Визвольної війни. Він без усякого сумніву уклав кілька своїх цеглин в історію боротьби українського народу проти нападів турків, татар і польського поневолення. Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя. Польський історик середини XVIIст. В. Коховський писав про І. Богуна - "сміливий, розумний ... надзвичайно популярний, вміє, як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята". Історія України в документах і матеріалах. - Т. 3. - К., 1941. - С 240. Полковника Івана Богуна шанували і союзники і навіть його вороги. «Татари називали його «демір адам» (залізна людина), ніби за звичку завжди носити під одежею тонкий сталевий панцир, який не брали кулі. Він взагалі здавався невразливим і серед татар про нього розповідали багато байок, різних вигадок і страшних пригод». Мишко Д. І. Іван Богун. - К., 1956. С. 96. Навіть польський історик зазначав, що «... з 80-ти діячів часів Хмельницького Іван Богун -- найпрекрасніший. Він поєднував у собі розум, незалежність характеру, не заплямував себе жорстокістю, відзначався високою моральністю і вірністю ідеалам...» Там само. Для цього козака передусім була ненька Україна! Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела скупо зафіксували різні етапи життя цього видатного козацького ватажка і стратега козацької доби.

Наші знання, на жаль, про Івана Богуна до цього часу досить обмежені, тому що літописці залишили поза увагою його життя. Достеменно нам невідомо, коли і де він народився, скільки років прожив і в якому віці був страчений. Не маємо також відомостей про його родину, крім того, що батько належав до шляхти і жив поблизу с. Олекшичів. Відомий український історик Гетьманщини В. Липинський писав, що у документах 20-х років XVII ст. згадується про шляхтича Федіра Богуна, який міг бути батьком Івана. Точки зору, що І. Богун "виходець з дрібної української шляхти" дотримуються і сучасні українські історики М. Котляр і С. Кульчицький.

Про його молодість нічого не відомо. Мабуть, як і інші сини шляхти, навчався в Могилянській академії в Києві; з молодих літ вправлявся у військовій справі, бо часи були тяжкі.

Мало відомостей і про ранній період його життя: лише можна припускати, що молоді роки Іван провів у Дикому полі. Сюди часто навідувались запорожці в пошуках здобичі. Богун міг бути одним із тих, хто ще за часів Остряниці6 поселився в Чугуєві. Деякі історики писали, що Богун брав участь у козацькому повстанні 1637- 1638 рр.

Перші ж найвірогідніші дані про ратні справи І. Богуна пов'язані з його участю в обороні Азова, коли запорозькі та донські козаки протягом 1637-1642 рр. героїчно захищали місто від турецьких військ султана Ібрагіма, Іван Богун, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через р. Сіверський Донець.

Відомо, що Іван Богун брав участь у козацько-селянських повстаннях 1637-1638 рр. проти польської шляхти. Після поразки повстання Іван Богун знаходить собі притулок у межах Російської держави. У народній пісні розповідається, що він разом з Богданом Хмельницьким розпочинає боротьбу за визволення українського народу з-під польсько-шляхетського гніту. У ході визвольної війни виявилися його організаторський талант, мужність і відвага, надзвичайна воєнна винахідливість.

Таким чином, протягом 40-х років XVII ст. Богун вів звичне для запорозького спочатку, а потім і реєстрового козака життя, сповнене численних військових походів проти турків і кримських татар та обороняв українські землі від набігів останніх. Наведемо деякі рядки народної пісні про ці епізоди воєнної біографії І.Богуна:

Ой з-за гори чорна хмара, мов хвиля, іде.

То ж не хмара - запорожців Богуня веде.

Доганяли вражих турків коло трьох могил,

- Уже по тих яниченьках та пугач завив.

Серед ночі в Дикім полі рушниці ревіли,

А в Очакові туркені та від страху мліли.

Ой в середу ізвечора турків обступали,

А в п'ятницю до полудня всіх упень рубали.

Ой наточив Іван Богун невірам вина,

- Та було ж їх сорок тисяч, а тепер нема.

В цих словах ми бачимо відгомін тих далеких часів і камертон народної пам'яті доніс спомин про носія колись грізного імені. І. Богун, як свідчать український письменник М. Старицький та історик В.Голобуцький, приймав активну участь у таємних нарадах, які проводив Б. Хмельницький. Наприкінці 1647 р. (можливо у жовтні) пише В. Голобуцький, "відбулася так звана рада у діброві (це зібрання на пасіках) поблизу Чигирина ... де Богдан Хмельницький і його чотири найближчі соратники - Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович - обіцяли повернути козацькі права всім тим, хто був позбавлений їх.» Голобудський В. Запорозьке козацтво. К., 1994. - С. 239. В одній із пісень є такі слова :

Оттоді-то припало йому (Хмельницькому) з правої руки чотири полковники:

Перший полковниче - Максим Ольшанський,

А другий полковниче - Мартин Полтавський,

Третій полковниче - Іван Богуне,

А четвертий - Матвій Борохович.

Далі, як свідчать джерела, І. Богун бере активну участь в боротьбі проти поляків з перших битв 1648 р. В. Замлинський вказує: "уже ті перші битви (під Жовтими Водами і Корсунем) дарували Богданові на все життя побратимів - Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна, Івана Ганжу, Михайла Кричевського... З ними були виграні всі наступні битви Визвольної війни." Замлинський В.О. Історія України в особах ІХ-XVII ст. К., 1993. - С-296. Ось ще один доказ того, що один (мається на увазі І. Богун) із найвидатніших полковників Хмельницького бере діяльну участь в операціях під Львовом. Згадка про активну роль полковника Богуна у військах Хмельницького, що наступали на Львів, є й у Кушевича. Кушевич називає спеціально «Богуна як речника такої боротьби до кінця: він, мовляв, раз у раз доказував Хмельницькому потребу йти „до Висли”, роспалюючи огонь внутрішньої війни. І се в тім часї здавалося таким не трудним, що для Кушевича се стає доказом незручности Хмельницького в використовуванні своїх побід, коли він не розвалив тоді Польщі до останку. „Всі тоді сподівалися, що Хмельницький пройде в саму середину Польщі, розвалить її й знищить саме імя -- але богато було таких що вміли побіждати, але не вміли користати з побіди”» . Грушевський М. История Украины-Руси. - Т.ХІІІ. К., 1983. С. 4. Безперечно одне: Богун з початку 1648 р. виступає активним прихильником Богдана Хмельницького.

Іван Богун зайняв найвищий ранг у полку в період між складанням «Реєстру Війська Запорозького», яке здійснювалось восени 1649 року й початком серпня наступного року. Для України то був дуже складний і тривожний час. Тоді Іван Богун часто-густо перебував поряд з Хмельницьким і мав уже певний вплив не лише на нього, а й деякою мірою визначав політику в країні. Про це, зокрема, йдеться в листі сенатора і київського воєводи Адама Киселя польському королю з приводу переговорів його з Хмельницьким. У ньому зазначалося: «Уже казалось все шло на лад, вдруг в одно мгновенье что-то новое; разные перемены, тяжелые и вредные случайности и вмешательства, которых разум не может предотвратить и постичь. Потому письмо к вам я должен начать с того, что там и высланный ко мне староста черкаський, мой родной брат, застал все в спокойствии; все испортил потом один бунтовщик, какой-то полковник Богун, и моей близости к запорожскому гетману так поме шал, что я едва смог снова ее возобновить». Гужій О.І. Сто великих постатей і подій козацької України. - К., 2008. - С. 85.

В лютому 1649 р. ми бачимо Івана Богуна вже полковником подільським. Саме з цим прикордонним районом була пов'язана певний час його подальша військова доля. На Поділля Іван Богун прибув за наказом Богдана Хмельницького "для наведення порядку і заспокоєння бідних людей, щоби вже більше крові пролито не було". Костомаров Н. Материалы и исследования. Богдан Хмельницкий. - М., 1996. - С.132. Тон листа, з яким він звертався до всього населення, був досить категоричний: "Наказую, щоб ніхто надалі не смів на Поділля до Кам'янця війська приводити,... що він має намір карати будь-яких порушників кордонів, але все таки вважає, що краще буде, щоб ми в довірі жили, як предки наші, волею Божею". Там само. - С. 132.

У козацькому реєстрі, укладеному за Зборовським договором 1649р., ім'я Івана Богуна зустрічаємо в полковій сотні Чигиринського полку. За виняткову хоробрість, непримиренність до ворогів і військові здібності Богдан Хмельницький у 1650 р. призначає Івана Богуна полковником Вінницького полку, який повинен був обороняти західні кордони визволеної території України. Полк Богуна мав прийняти на себе один з перших ударів ворога, який наступав, і затримати, таким чином, просування польсько-шляхетських військ по Україні. Це завдання козаки Вінницького полку під проводом Івана Богуна блискуче виконали, незважаючи на те, що ворожі сили набагато переважали їх своєю кількістю.

Вже на початку 1651р. полк Івана Богуна жорстоко відплатив загонам Калиновського за віроломний напад на Україну, за смерть Данила Нечая, що загинув смертю героя в жорсткому бою з польською шляхтою.

Польсько-шляхетське військо вогнем і мечем намагалося придушити визвольну боротьбу українського народу.

Полк козаків на чолі з Іваном Богуном на початку воєнних дій 1651р. перебував у Вінниці, яку збиралася раптовим нападом захопити польська шляхта на чолі з Калиновським. Але Іван Богун, який чекав наступу ворога, вже підготував йому належну зустріч.

Чисельний перевазі польсько-шляхетського війська Іван Богун протиставив воєнну майстерність і хоробрість козаків.

Калиновський, нишком підходячи до Вінниці, зупинився в місті Сутиски. Звідси він висилав проти козаків шляхетську кінноту на чолі з магнатом Лянцкоронським.

28 лютого польсько-шляхетське військо, кероване Калиновським, підійшло до Вінниці, яка навесні 1651. р. була на кордоні з польськими військами. Тут були незначні, порівняно з польсько-шляхетським військом, козацькі сили. Богун вирішив затримати польське військо до приходу допомоги від Богдана Хмельницького. У цей же день відбувся перший бій під Вінницею. Залишивши частину козаків свого полку в місті, Богун з кінним загоном виступив проти ворожих сил - кінних авангардних частин на чолі з Лянцкоронським. При зближенні з козаками польські кіннотники, що розташувались півмісяцем, намагались оточити козаків. Козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, що був на протилежному березі. Польські кіннотники кинулись їм напереріз і вийшли на кригу. Але тут їх чекала загибель. Відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Іван Богун заманював ворога в пастку: на річці Буг заздалегідь були прорубані ополонки, які вкрилися тонким шаром льоду і були притрушені соломою та снігом.

У результаті цього маневру було знищено багато ворожої кінноти. «Тогдажъ под Винницкимъ монастиремъ, какъ Богунъ на рЂкЂ Богу проломи подЂлалъ и потрусилъ соломою. такъ полское войско, его добиваючое, тамъ нечаянно обломилося и потонуло. Да тогдажъ еще Глухъ полковникъ, идучи на помощъ козакамъ, в'Винницкомъ замкЂ будучимъ, такъ устрашилъ ляховъ въ полЂ, что всЂ утЂкать безъ бою начали, помЂшавшись межъ собою, и одни другихъ вози грабили, а наконецъ обозъ оставили ввесь, подобіемъ ПЂлявецкой войни, на жакъ и разграбленіе козакамъ». Хмільницький літопис (події 1636-1650 рр.). - К., 1971. - С. 135. З великими труднощами вдалося врятуватися самому Лянцкоронському. Тяжко побитий прикладами самопалів, він ледве вибрався з ополонки. Так ганебно для шляхетського війська закінчилася перша спроба захопити Вінницю. Одержавши звістку про поразку цього загону польсько-шляхетського війська, Калиновський поспішив на виручку Лянцкоронському. На другий день надвечір головні сили польсько-шляхетського війська вже оточили Вінницю.

Облога тривала до 11 березня. Козаки і мешканці стійко трималися, мужньо відбиваючи атаки. Богун був у перших рядах захисників.

Іван Богун, враховуючи труднощі в захисті міста невеликим гарнізоном козаків, наказав перейти до монастиря, що був добре підготовлений до оборони, і звідти завдавати ударів ворогові.

Кілька днів польсько-шляхетське військо безуспішно намагалось зломити опір козаків.

Оборона Вінниці багата прикладами виняткового героїзму козаків. Однієї ночі Іван Богун, виїхавши на розвідку, натрапив на загін жовнірів. Незнання пароля ледве не коштувало йому та іншим розвідникам життя. Шляхтичі впізнали полковника і кинулися на нього. «Особлива небезпека загрожувала Богунові, - писав В.Коховський, - його впізнали по блиску кольчуги, яка висвічувала при місячному світлі, і кожен палкий поляк намагався захопити його в полон. Історія України в документах і матеріалах. - Т. 3. - К., 1941. - С 269. Відбулася жорстока сутичка. Один ударив Богуна древком прапора по голові, інші схопили його за руки й ноги. Відзначаючись надзвичайною фізичною силою, Богун одним рухом скинув повислих на ньому ворогів, вирвався і, відбиваючись шаблею, погнав коня через річку. Кінь Богуна потрапив в oполонку, його закрутив вир, били уламки льоду, він задубів, але вискочив з води і щасливо доніс вершника до монастиря. Наче сама доля вирвала із рук шляхти здобич - Іван Богун вийшов з цієї сутички неушкодженим. Наступного дня він продовжував хоробро битися із шляхтою, яка штурмувала козацькі укріплення.

Для об'єктивності, так би мовити, наводимо уривок з польського літопису «Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми, в царствование Владислава и Казимира, в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г. »:

«…ПослЂ чего пошелъ Горнецкій съ 12 т. бракованнаго коннаго войска, который разрушалъ на пути взбунтовавшіеся города, никому не давалъ пощады, и мечемъ и огнемъ опустошалъ такъ, что отъ Согребыщъ (Sohrebyszcz), Беашады (Beaszada) и Умани (Chumen) почти вся Браславщина опустЂла ; въ УманЂ же, заставъ множество гультайства, собравшагося на ярмарку, быстро ворвался въ городъ съ войскомъ, и, не давая Козакамъ развернуться, приказалъ всЂхъ рЂзать, не спуская никому; даже женщинъ, тирански рЂзалъ для острастки другимъ городамъ. Хмельницкій, бывъ объ этомъ нев Ђрно ув Ђдомленъ, ибо ему кто-то сказалъ, что такія опустошенія /46/ производитъ своевольная и небольшая толпа Поляковъ, послалъ съ полкомъ Богуна, который, завидЂвъ наше огромное войско, противъ него идущее, возвратился назадъ и заперся въ Монастыришкахъ, а между тЂмъ послалъ къ Хмельницкому, увЂдомляя его обо всемъ. Тогда наши атаковали его въ Монастыришкахъ, но и сами понесли значительный уронъ, ибо Богунъ сильно защищался; однако, когда крЂпкій сдЂлали приступъ и зажгли замокъ, тогда Богунъ усомнился въ своихъ силахъ и какимъ-то чуднымъ образомъ ускользнулъ изъ рукъ нашихъ Поляковъ. На этомъ-то приступЂ самъ Чарнецкій былъ не опасно раненъ въ лице стрЂлою. ЗдЂсь совершился дивный Божій судъ, не допустившій нашимъ взять Богуна; а что еще хуже, когда замокъ горЂлъ, какой-то негодяй закричалъ: „Орда идетъ!“ На этотъ крикъ наши, тотчасъ потерявъ совершенно глаза, опрометью бросились и покинули, уже добытый, замокъ, оставили возы свои и больныхъ на лагерномъ мЂстЂ и за 7 миль убЂжали. Хмельницкій же, медленно, въ нЂсколько дней, прибылъ въ Монастыришки, но уже дЂло было кончено (po harapie) дивился и смЂялся, что наши безъ стыда, сами не зная для чего, ушли». Краткая история о бунтах Хмельницкого и войне с татарами, шведами и уграми, в царствование Владислава и Казимира, в продолжении двенадцати лет, начиная с 1647 г. М., 1986. - С. 121.


Подобные документы

  • Короткий нарис життя та особистісного становлення Івана Богуна як великого полководця, його місце в історії України. Берестецька битва, в якій Іван Богун проявив себе розсудливим полководцем. Гадяцька угода з Річчю Посполитою та війна з Московією.

    презентация [459,5 K], добавлен 21.11.2011

  • Загальний огляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського. Судова реформа 1564-1566 р. Гродські, підкоморські суди. Копні суди як інститут руського-українського звичаєвого права. Судовий процес на українських землях князівства.

    диссертация [227,1 K], добавлен 12.05.2011

  • Життя та діяльність українського освітнього і церковного діяча, вченого-філолога Івана Могильницького. Дослідження української мови та церковної історії, їх зв'язок з долею українського народу. Домагання поширення мережі українських народних шкіл.

    реферат [12,0 K], добавлен 19.01.2011

  • Зміни в державному устрої українського суспільства у ході всенародного повстання 1648 р. Дипломатичні переговори взимку 1649 р., діяльність Б. Хмельницького. Битва під Зборовом. Поразка під Берестечком та її наслідки. Переяславська рада 1654 року.

    контрольная работа [35,9 K], добавлен 30.04.2009

  • Суміжні Україні держави. Реформа феодального землеволодіння. Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу. Головніпричини виникнення козацтва. Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви.

    реферат [32,8 K], добавлен 21.12.2008

  • Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.

    контрольная работа [33,5 K], добавлен 19.10.2012

  • Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу. Причини і джерела формування цього прошарка. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі. Формування української державності в ході визвольної війни. Виникнення реєстрового козацтва.

    реферат [25,4 K], добавлен 01.02.2016

  • Події під Монастиринцем (1653 р.), похід Тимоша Хмельницького з полковником І. Богуном "на Мултяни", оборона Умані, політична та військова діяльність Богуна за гетьманування Виговського, П. Тетері. Формування військового мистецтва вінницького полковника.

    дипломная работа [103,7 K], добавлен 02.04.2013

  • Визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького в середині XVII ст., її основні причини та наслідки, місце в історії держави. Характеристика соціально-економічного розвитку України в середині 60-х-початок 80-х р. XX ст.

    контрольная работа [24,6 K], добавлен 31.10.2010

  • Зародження козацтва, його роль в об’єднанні українського народу, визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Переяславська рада, характеристика державних засад гетьманського козацтва, внутрішні, зовнішні причини руйнації держави Б. Хмельницького.

    контрольная работа [24,7 K], добавлен 15.10.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.