З метою збереження пам'яті нації була створена система Національних, департаментних, муніципальних архівів, система публічних музеїв. Для обслуговування цих інститутів потрібні були спеціалісти, тому в 1821 р. виникла Школа хартій, яка готувала архівістів-палеографів. Це заняття було надзвичайно престижним, особливо для вихідців з дворянських сімей.

З метою наслідування німецької моделі освіти та науки, орієнтованої на семінари, у 1868 р. міністром В. Дюрюї була заснована Практична школа вищих досліджень. Від самого початку вона мала історико-філологічну секцію, яка відігравала ключову роль в академічних реформах Третьої республіки.

Спільною рисою всіх вищезгаданих інституцій було те, що попри той досвід спільної роботи та співпраці, який вони давали історикам, створювалися вони все ж таки з іншою метою, найчастіше вона мала освітній чи прикладний характер. Такі установи ще не бачили своїм завданням організацію саме науково-дослідної діяльності, хоча вона, звичайно, присутня як складова частина.

На жаль, попри певні практики, спільні колективні дослідження на всіх етапах історичного пошуку методології позитивізму були неможливі в принципі. Відшукування фактів, верифікація документів, групування подій часто цього просто не потребували, а на етапі узагальнення і синтезу колективні висновки могли робити лише загальновизнані історики - метри. Методика цього синтезу позитивістами була розроблена найгірше, та й мерти на практиці працювали поодинці, виконуючи свою частину роботи. Як правило, великі узагальнюючі праці виходили за редакцією одного чи двох відомих істориків.

Найвідомішим прикладом узагальнюючого типу дослідження у французькій історіографії «методичного» напряму вважається 10-ти томна серія «Історія Франції» (Париж, 1900-1912) за редакцією академіка Ернеста Лявісса.

Фактично історики «методичної» школи у Франції, додержуючись позитивістських постулатів, намагалися просто віднайти спосіб тієї адекватної верифікації, яка б зробила дослідження з історії таким ж прозорими для перевірки, як і в природничих чи математичних науках. Таким шляхом історії повертався статус науки. Колективні ж дослідження істориків-позитивістів мали частіше всього формальних характер. Зверталися до такого типу роботи у виключних випадках.

Слід відмітити, що практично відразу в середовищі французької інтелігенції зароджується критичне ставлення до методи «методичної» школи позитивістів. Гострій критиці її перш за все піддавали за однобоке політичне трактування історичного процесу, за одноманітність джерел (лише писемні документи) та за недосконалість і суперечність синтетичних та узагальнюючих практик Оскільки рамки нашого дослідження не дозволяють зупинитися на позитивістському напрямку у французькій історіографії більш детальніше, то вважаємо за потрібне застережити від однобокого трактування значення цієї школи для історичної науки Франції. В діяльності представників «методичної» школи було багато позитивних рис, серед яких хотілося б звернути увагу саме на інституційне оформлення історичної науки як такої. В кінці ХІХ ст. у Франції діяло 71 кафедра історії (для порівняння на початку ХІХ ст. такої не було жодної). Реформи викладання історії у Паризькому університеті провадили Е. Лявісс, Г. Моно, Ш. Сеньобос тощо. В університетах розширилося вивчення стародавньої та середньовічної історії, історії державних установ та права, археології та спеціальних історичних дисциплін. Істориками-позитивістами засновуються професійні об'єднання: «Товариство дослідження епохи Рабле», журнал «Шістнадцяте століття», товариства і журнали «Історія французького протестантизму», «Вісімнадцяте століття», «Французька революція», «Політичні науки», «Історія французьких колоній», «Військова історія» тощо (Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. - М., 1990. - С. 253, 383-385,). .

Одним із перших від пріоритету політичної історії відійшов видатний історик другої третини ХІХ ст. Жюль Мішлє Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. - М., 1990. - С. 246; Жюль Мішлє Передмова до „Історії Франції” (1869) // Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 102-105 . Головним його твором стала 17-титомна «Історія Франції» (Париж, 1833-1867), вона була просякнута ідеями романтизму. Ж. Мішлє прагнув розкрити не історію королівських діянь, а народу Франції, людини як соціальної істоти. Ще в першій третині ХІХ ст. він поставив питання про синтез соціальних наук у дослідженні минулого. Їх інтегруючим чинником Ж. Мішлє бачив історію, пропонував історикам активно залучати до своїх досліджень елементи географічного, кліматичного, демографічного аналізу.

Ідеї, висловлені Ж. Мішлє, підхопили представники інших наук в тогочасній Франції.

У 1891 р. Поль Відаль де Ля Бляш засновує школу «географії людини» та її друкований орган «Аннали географії», на сторінках якого послідовно популяризувалися ідеї зближення між географією та історією. Представники школи Ля Бляша розробляли такі напрямки досліджень, як зв'язок між суспільством та середовищем, людиною та кліматом Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - С. 26.

Одна з нових соціальних дисциплін - соціологія - приступила до поглибленого вивчення станів колективної психіки, й на початок ХХ ст. філософ-антрополог Люсьєн Леві-Брюль розробив теорію «примітивної ментальності».

Однак найбільш шквальна критика методик французької позивістської школи в історії лунала з уст французьких соціологів. Їх лідер Еміль Дюркгейм у «Правилах соціологічного методу» (Париж, 1895) постулював неохідність злиття історичних, економічних, географічних, психологічних методів дослідження суспільства, поклавши їх в основу власної концепції синтезу соціальних дисциплін.

Один з найвідоміших учнів Е. Дюркгейма Франсуа Сіміан виступив з детальною критикою методичного дискурсу в історичному дослідженні. У центрі цієї критики опинився перш за все метод отримання історичного знання на основі філологічної критики писемних документів, результатом якої ставав певний історичний факт. Основу кожного наукового дослідження, за Ф. Сіміаном, мала становити проблемна гіпотеза, яку можна було або підтверджувати, або спростовувати. Факти повинні були впорядковуватися згідно гіпотез, що дозволило б виявити закономірності та причинність в хаосі історичних подій.

Перспективу розвитку історичної науки Ф. Сіміан вбачав у подоланні трьох «ідолів», створених «методичною» школою:

1. «ідола політичного» - постійного захоплення політичною історією, фактом-подією;

2. «ідола індивідуалізму» - надмірного зосередження на вчинках «великих людей»;

3. «ідола хронологічного» - жорсткого дотримання послідовності подій та підкресленої уваги до ґенези явищ.

Проте Ф. Сіміан, критикуючи «методичну» школу, сам не відійшов від позитивізму, пропонуючи просто іншу його форму.

Свої теоретичні погляди Ф. Сіміан втілив у працях, присвячених соціальній історії головно через призму еволюції цін та грошової політики - тем маргінальних серед істориків позитивістського напряму. В 1932 р. в світ вийшла головна його праця «Заробітна платня, соціальна еволюція і гроші». Досліджуючи статистику грошового обігу, цін і доходів протягом тривалого проміжку часу з 1789 до 1928 рр., Ф. Сіміан намагався пояснити причини і динаміку економічного піднесення, виявити зміни економічних циклів від фаз підйому до фаз спаду. Найбільш важливими він вважав вікові економічні цикли «довгої тривалості», на фоні яких розвиваються «короткі» і «проміжні» (десятилітні цикли) Особисто в нас така структуризація історичного часу Ф. Сіміана наводить на аналогії з подібним баченням історії Ф. Броделя з його часами довгої, середньої та короткої тривалості.. Головним показником економічних циклів та причину їх змін дослідник вбачав у збільшення та зменшенні грошової маси, за якими слідувала зміна цін, яка й визначала рівень заробітної платні та доходів, що, в свою чергу, впливало на колективну психологію та соціальні відносини.

Праця Ф. Сіміана була однією з перших спроб відійти від подієвої політичної історії та змінити історичний ракурс на користь історії соціально-економічної з використанням принципово нових методик дослідження - демографічних, статистичних тощо Французская историография межвоенного периода // Историческая наука в ХХ в. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки / Под ред. А. И. Патрушева. - М., 2002 .

Популяризацією поглядів Ф. Сіміана Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 27-28, 106-107 щодо необхідності міждисциплінарного синтезу соціальних наук, але вже на чолі з історією, займався відомий французький філософ Анрі Берр на сторінках заснованого ним у 1900 р. журналу „Огляд історичного синтезу”. А. Берр вперше ввів поняття „нова історична наука”, маючи на увазі широке об'єднання соціальних наук на базі історичного дослідження.

З 1929 р. А. Берр займався організацією „тижнів синтезу”, під час яких науковці різних спеціальностей через призму специфічного підходу своїх дисциплін обговорювали такі проблеми як „цивілізація”, „натовп”, „прогрес”, „життя” й намагалися звести свої погляди до спільного знаменника Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. - М., 1990. - С. 381; Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №5. - С. 88.

Серед починань А. Берра слід відзначити і заснований ним фонд „За науку”, і широко відому історичну колекцію „Еволюція людства”, і Міжнародний центр синтезу, в історичну секцію якого входили такі відомі історики, як М. Блок, Ж. Буржен, П. Ренувен (Франція), А. Піренн (Бельгія), Д. Тревельян (Англія) тощо. Проте не маючи професорського звання, А. Берр так і не був визнаний та не здобув популярності в академічних колах, хоч його вплив на історичну науку Франції початку ХХ ст. був непересічним.

Таким чином, у французькій історіографії з кінця ХІХ ст. зароджувався новий напрямок, який вирішував проблему ідентифікації історії як науки на якісно іншому рівні, порівнюючи з „методичною” школою, виходячи за рамки позитивістської парадигми.

Представники суспільних наук практично обстоювали думку про некоректність механічного перенесення характеристик природничих наук на науки соціального та гуманітарного профілю. Знання останніх має якісно інший характер, тому потребує інших методів дослідження, які не можуть бути співставлені з природничими. Історія, як і інша суспільна наука, має право на існування і відчуває необхідність вироблення власних методологічних основ. Об'єднуючою ідеєю французьких суспільствознавців була ідея міждисциплінарного синтезу суспільних наук, суперечка лише точилася, яка з них цей синтез очолить.

Усвідомлена необхідність суспільствознавців у міждисциплінарних дослідженнях принципово по-новому ставить проблему співпраці вчених. Спеціалісти з різних галузей суспільних наук, які працюють над певними дотичними проблемами, але під кутом зору своєї дисципліни, протягом всіх етапів свого дослідження потребують постійної консультації своїх колег - спеціалістів з інших сфер. Це створює необхідність спільної роботи, співпраці, взаємообміну та постійних контактів. Навіть більше того, такий постійний кругообіг має відбуватися не лише між вченими з різних галузей, але інтенсивніше між власне колегами, наприклад, істориками. Більше точок зіткнення для дискусії та порозуміння дає й інший принцип дослідження, пропонований критиками позитивістів, поступовий перехід від нарративної історії до історії-гіпотези. Якщо раніше історик, відшукуючи факти, „сперечався” із документом, то тепер дослідник має вести полеміку з іншими вченими з приводу певної проблеми, дослідженням якої вони можуть обоє займатися.

Такі теоретичні постановки питань потребували практичної реалізації в конкретних дослідженнях. Саме на цій хвилі критики позитивістів, захопленням ідеями міждисциплінарного синтезу та потреби його практичної реалізації виникає у Франції група дослідників навколо журналу „Аннали економічної та соціальної історії”, засновниками якого були французькі історики Марк Блок та Люсьєн Февр Певні перегуки з нашою думкою знаходимо в І. Олабаррі, який стверджує про наявність теоретичної програми „Анналів” на етапі заснування, проте підкреслює її несистематизований та еклектичний характер, зумовлений прямими запозиченнями певних теоретичних постулатів від багатьох попередників (Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. - Вып. 2. - Харьков, 2004. - С. 180-181)..

Марк Блок народився 6 липня 1886 р. в Ліоні. Його батько зробив серйозну наукову кар'єру історика і став завідувачем кафедри греко-римських старожитностей на факультеті словесності Ліонського університету. Матір'ю М. Блока була Сара Ебштейн. Марк мав брата Луї, який став дитячим лікарем. Брат загинув під час Першої світової війни. Марк Блок навчався в престижному ліцеї Людовіка Великого в Парижі, в 1904 р. вступив до Вищої нормальної школи, яка готувала вчителів і викладачів. Тут він вперше зустрів свого майбутнього друга і колегу Люсьєна Севра, вони обоє навчалися у батька Марка Гюстава Блока. Вчителями Марка в той час були Шарль-Віктор Ланглуа і Крістіан Пфістер. В Еколь Нормаль М. Блок познайомився з сінологом Марселем Гране і елліністом Луї Герне, які захоплювалися деякими ідеями Е. Дюркгейма. Вони надовго стали для Марка Блока інтелектуальними співбесідниками. М. Блок і Л. Февр обоє жили в гуртожитку для молодих вчених, в т. з. Фонді Тьєра, який був для них своєрідним інтелектуальним горнилом.

В 1908-09 рр. М. Блок стажувався в Німеччині, в університетах Берліну і Лейпцигу, де познайомився з дослідженнями історика К. Лампрехта, психолога В. Вундта, географа Ф. Ратцеля. Уроки цього стажування були значними для подальшої наукової біографії М. Блока: вона дала йому нелюбов до голої ерудиції, ідею створити журнал нового типу і впевненість у великому майбутньому міждисциплінарності Историки и история. - Т. 2. - М., 1998. - С. 794-795.

В 1908 р. М. Блок отримав право викладання - agregation. З 1912 до 1914 рр. викладав історію і географію в ліцеях Монпельє і Амьєна. В 1913 р. з'явилася його перша монографія „Іль-де-Франс: країна навколо Парижу”.

2 серпня 1914 р. його було мобілізовано на війну в якості сержанта. М. Блок воював на передовій, закінчив війну в чині капітана і був нагороджений військовим хрестом та орденом Почесного легіону.

В 1919 р. М. Блок одружився із Сімоною Відаль, в його сім'ї було п'ятеро дітей. В тому ж році разом із Л. Февром на запрошення К. Пфістера він почав викладати історію середніх віків на факультеті словесності університету Страсбурга, там же він став завідувачем кафедри середніх віків у 1927 р. В період свого перебування в Страсбурзі М. Блок написав значну частину своїх наукових праць: в 1920 р. він опублікував свою докторську дисертацію „Королі і серви: глава з історії Капетингів”. В 1924 р. вийшли „Королі-чудотворці”, в 1927 р. „Характерні риси французької аграрної історії” www.cmb.rsuh.ru .

В Страсбурзі друзі жили поряд: М. Блок - на просп. Свободи, 17, а Л. Февр - на бульварі Робертсау, 5 Историки и история. - Т. 2. - М., 1998. - С. 755.

Атмосфера Страсбурзького університету виявилася сприятливою для різних наукових інновацій. Справа в тому, що у всіх найбільших французьких академічних центрах провідні посади на кафедрах продовжували обіймати представники позитивістської школи, тому М. Блок і Л. Февр та інші молоді науковці, які притримувалися непозитивістських поглядів, не мали шансів та можливостей продовжити там свою наукову кар'єру. Страсбург же - столиця французького Ельзасу, щойно поверненого після 47-річного німецького правління, був практично tabula rasa для французьких академічних кіл. Сюди була запрошена команда молодих вчених, в числі яких опинилися і М. Блок з Л. Февром, завданням яких було реорганізувати колишній німецький університет на нових засадах, цей проект щедро фінансувався державою Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 29.

Друзі проводили домашні „інтелектуальні бесіди”: їх об'єднували не лише спільні погляди на реформування гуманітарних наук, але й політичні: це було коло лівих антиклерикалів. Ця молода команда реорганізувала факультет словесності, поділивши його на Інститути, кожен із своїм видавництвом та бібліотекою. М. блок був директором Інституту середніх віків, Л. Февр - директором Інституту нової історії. Разом вони створили Центр економічної історії і навіть організували захист дипломних робіт за новою спеціальністю „економічна історія”.

У Страсбурзі М. Блок з Л. Февром вирішили видавати журнал з соціальної та економічної історії, ця ідея з'явилася в них в післявоєнний період: німецький журнал подібної проблематики перестав виходити 1919 р., і вони сподівалися заповнити пусту нішу. В 1921 р. за ініціативи Л. Февра вони звернулися до відомого історика Анрі Піренна, який був членом редколегії німецького журналу, представивши йому проект свого журналу з історії, соціології та економіки, що призначався не лише для вузьких спеціалістів, але для всіх істориків та всіх гуманітаріїв, трибуною для наукових дискусій. Перша спроба не вдалася через відсутність фінансування, хоч А. Піренн їх і підтримав, з тих пір між ними зав'язалася міцна дружба.

В 1929 р. М. Блок вирішив повторити спробу і друзі почали шукати видавництво. Л. Февр домовився з видавництвом Армана Колєна, який випускав „Географічний щорічник” Відаля де Ля Бляша. За аналогією з цим виданням журнал М. Блока та Л. Февра отримав назву „Аннали економічної та соціальної історії”. У Франції на той час існував „Журнал економічної та соціальної історії”, але він орієнтувався переважно на економічні та політичні ідеї. На початковому етапі свого існування „Аннали” виглядали порівняно скромним започаткуванням. У 30-ті рр. читачами часопису було лише декілька сотень спеціалістів у Франції та близько сотні в Італії. Проте поступово „Аннали” розширювали свою читацьку аудиторію за рахунок тих нових ідей, які пропагувалися їх засновниками. По-перше, журнал став тим необхідним містком для вчених-істориків та спеціалістів з інших галузей, своєрідним інструментарієм їх наукового спілкування, діалогу і, як наслідок, співпраці. На шпальтах видання публікувалася значна кількість повідомлень і роздумів, які мали відношення до найактуальніших тогочасних проблем. Значне місце в „Анналах” присвячувалося оглядам та критичним нарисам, в яких аналізувалися крім історичних, роботи з соціології, економіки, географії і психології. Місце, що відводилося оглядам, було надзвичайно значним в „Анналах”, особливо якщо порівнювати зі змістом інших історичних періодичних видань того часу Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №5. - С. 86.

По-друге, на сторінках часопису свідомо декларувався заклик до колективних досліджень і навіть пропонувалася програма останніх, в центрі якої стояла проблема багатоаспектності поняття „соціальне”. Засновники „Анналів” М. Блок та Л. Февр, мабуть, одні з перших вербалізували цю ідею, визнаючи необхідність спільної роботи, перш за все на базі міждисциплінарності, забезпечивши, таким чином, свою пріоритетність в історичних пошуках.

Якщо з організаційної точки зору „Аннали” були своєрідним проривом, то з методологічного боку заснування М. Блоком та Л. Февром журналу нового типу виглядає не як революційна несподіванка, а як логічний етап довготривалих дискусій між істориками „методичної” школи та „нової історичної науки”. Прихильність молодого покоління науковців до ідей останньої чітко засвідчує програш позитивістів в боротьбі за пріоритетність історичних досліджень.

Фактично на час заснування „Анналів” етап теоретичного дискутування вже минув, належало переходити до площини прикладних досліджень Думки щодо пріоритетності прикладних досліджень у М. Блока та Л. Февра притримується і Ж. Ревель: „ Обоє вчених інстинктивно побоювалися всяких теоретичних конструкцій, потенційно обмежуючих думку. Більше того, їх підхід до історії був глобальним в принципі, але за своїм задумом практично емпіричним” (Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №5. - С. 87). .

Засновники „Анналів” запозичили від французької соціологічної школи теорію проблемного аналізу і синтезу, пристосувавши її до історичного типу досліджень, а також ідею про створення міждисциплінарної соціальної науки. Разом з тим слідом за А. Берром в якості інтегруючої дисципліни вони обрали історію.

М. Блок та Л. Февр написали цілий ряд статей та монографій, в яких виклали свої методологічні погляди, або ж безпосередньо застосували їх в історичному дослідженні.

Одним з концептуальних творів Л. Февра вважається завершений ним в 1933 р. цикл есеїв „Суд совісті історії та історика”. Л. Февр твердив, що історію не можна зводити до механічної суми фактів-подій. Та й саме розуміння історичного факту Л. Февром було значно ширше, ніж просто подія, зафіксована в писемному джерелі. Існують ще й т. з. факти-конструкції, особливість яких полягає в тому, що, на відміну від подій, вони не дані нам безпосередньо, їх потрібно конструювати в процесі дослідження.

Нове розуміння історичного факту потребувало докорінного перегляду концепції історичного джерела. Не заперечуючи важливості дослідження писемних джерел, Л. Февр закликав за їх відсутності використовувати всі інші дані, залежно від винахідливості історика - географічні, археологічні, лінгвістичні, іконографічні, хімічні та геологічні експертизи тощо.

Такий тип історії передбачав розрив з описовим методом дослідження фактів-подій (нарративна історія) й зосередження на факті-проблемі.

В есеї „Історія і психологія” Л. Февр підкреслював, що порівняно з фактами-конструкціями історичні діяння особистостей мають вагу лише тоді, коли знаходять продовження, підтримку і поширення в часі, маси сприймають їх і поширюють далі. Це твердження відображало одну з найприкметніших рис методології школи „Анналів”, якою була зневага до політичної події на тлі підкресленої уваги до суспільних процесів. Неодноразово підкреслюючи, що в центрі уваги історика повинна стояти людина, вони розуміли її не як політичну особистість, а як фактор, сформований соціальним середовищем.

Л. Февр вважається засновником нового жанру історичного життєписання - т. з. інтелектуальної біографії.

В монографічних роботах дослідника („Доля: Мартін Лютер” (1928), „Навколо Гептамерона: любов священна, любов мирська” (1944)) розглянуто питання щодо інтелектуальної можливості уяви діячів епохи Ренесансу, а відтак, про роль людини в соціальному новаторстві. Для Л. Февра інтелектуалами є лише найяскравішими виразниками суспільних, колективних уявлень.

У праці „Проблема безбожності у ХVІ ст.: релігія Рабле” (1942) Л. Февр здійснив глибокий аналіз індивідуального світогляду Франсуа Рабле через призму соціального середовища його епохи, прямуючи до розуміння унікального через загальне. Досліджуючи за допомогою методів історичної психології ментальні структури ХVІ ст., Л. Февр спростував поширене в тогочасній історіографії уявлення про атеїстичне спрямування світогляду автора „Гаргантюа та Пантагрюеля”. Він довів, що в реальному світі глибоко і фанатично релігійного ХVІ ст. такого явища як атеїзм не могло існувати, бо його формування не допускала структура світосприйняття людини того часу.

Після розриву з фактом-подією в центрі уваги реформованої історичної науки опинилися маргінальні в позитивістській історіографії суспільство та економіка. Водночас матеріальний чинник не був визначальним для анналістів, історію суспільства вони уявляли як результат сукупної дії великої кількості економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, ментальних інституцій. Тож для „нової історичної науки” головним об'єктом дослідження було суспільство як цілісна система Гуревич А. Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. - 1991. - №2/3. - С. 33.

Класичним прикладом дослідження історії через призму соціального підходу вважається робота М. Блока „Королі-чудотворці” (1924). М. Блок робить у цьому дослідженні неможливу з точки розу сучасних йому істориків-позитивістів річ: він реставрує механізми народного уявлення про божественний характер королівської влади. За відправний пункт цього дослідження він взяв такий аспект церемонії коронування монархів у Реймському соборі, як процедура зцілення королем хворих золотухою Могильницкий Б. Междисциплинарный синтез: уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu.ru.

Віра у божественні джерела влади короля знаходила підтримку в масах завдяки фактам чудесного зцілення, які скоріше за все були наслідками психологічного шоку в пануючій атмосфері містичного ірраціоналізму. Відтак об'єктами дослідження М. Блока стають не королі, а колективні уявлення французів доби середньовіччя, процес їх формування в надрах соціальних груп. Це вимагало від дослідника звернення до етнології та психології, за допомогою яких він вивчав вірування, ритуали, забобони людей середньовіччя.

Заслугою М. Блока і Л. Февра слід вважати впровадження до історичного дослідження запозиченого із соціальної психології поняття „колективної свідомості” та розробку методів вивчення ментальностей - комплексу уявлень про світ, які, діючи на межі свідомого і підсвідомого, формували моделі поведінки людей даної історичної епохи А. Гуревич розцінює праці М. Блока „Королі-чудотворці” та „Феодальне суспільство” і Л. Февра „Проблема безбожності у ХVІ ст.: релігія Рабле” як першу безпосередню практику історичної антропології - нового напрямку історичних досліджень. (Див.: Гуревич А. Я. К пониманию истории как науки о человеке // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С. 166-174). .

Свідченням того, що ідеї школи „Анналів” і всього напрямку „нової історичної науки” здобули широку підтримку в наукових колах Франції є швидкий кар'єрний ріст обох її зачинателів. У 1932 р. Л. Февра було обрано завідувачем кафедри історії новоєвропейської цивілізації в престижному паризькому Колєж де Франс, М. Блока в 1938 р. - завідувачем кафедри економічної історії Сорбонни. У 1936 р. редакцію „Анналів” було перенесено зі Страсбурга до Парижу (там вона залишається і до нашого часу) Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001. - С. 29.

23 серпня 1939 р. М. Блок за власним бажанням пішов на фронт. В травні-червні 1940 р. він брав участь в північній кампанії, певний час жив в Англії, потім після перемир'я повернувся до сім`ї. В цей період він опублікував другий том праці „Феодальне суспільство” і написав „Дивну поразку”, яка вийшла в світ в 1946 р.

Через постанови 1940 р. про положення щодо євреїв М. Блок був на певний час відсторонений від роботи, але в січні 1941 р. йому дозволили викладати. Він жив і працював у Клермон-Феррані. В 1941-42 рр. його перевели до університету в Монпельє, де він працював над організацією підпільного руху „Битва” і співробітничав з підпільним „гуртком Монпельє”. В цей період він пише книгу „Апологія історії”, яка буде опублікована посмертно в 1949 р. Л. Февром.

В 1943-44 рр. М. Блок жив у Ліоні, став членом руху „Вільних стрілків”, організував комітети опору в регіоні та готував план повстання. 8 березня 1944 р. М. Блок був заарештований гестапо та 16 червня розстріляний разом з 28 арештованими www.cmb.rsuh.ru .

Квінтесенцією поглядів М. Блока на сутність історії та її методологію стала робота „Апологія історії, або Ремесло історика”. Ця праця вважається науковим заповітом М. Блока. Йому вдалося переконливо довести, що історія є справжньою наукою, яка спроможна адекватно висвітлювати минуле, застосовуючи методи суміжних соціальних дисциплін. Зв'язок минулого і сьогодення можна осмислити завдяки аналізові соціальних та економічних структур, які внаслідок своєї значної тривалості в часі є наочними та осяжними реаліями в потоці змін.

У праці „Апологія історії” М. Блок спробував узагальнити весь той величезний досвід практичного дослідження історії, накопичений ним під час написання його значних праць з історії французького середньовіччя. Твір М. Блока виявляє нам теоретичну основу, на яку спирається автор, дозволяє зазирнути в майстерню, лабораторію історика.

Окрім раніше задекларованих позицій щодо міждисциплінарного синтезу, історії-проблеми та переосмислення джерел, які характерні для всієї „нової історичної науки”, у „Апології історії” виявляються і специфічні методики дослідження, що визначають стиль історіописання самого її автора. Серед них варто відмітити порівняльно-типологічний метод, метод сходження від відомого до невідомого (навіть коли він суперечить хронології чи генеалогії історичного процесу), метод пізнання загального, а через нього одиничного. Таким чином, М. Блок бачив історію як дослідження соціальних структур, прикладом чого слугують його вже вище згадувані праці, в яких феодальний устрій середньовічної Європи характеризується як певна цілісність, виявляються її специфічні риси, проте не дається подієва канва чи фактологічна конкретизація. Л. Февр в рецензії на другий том праці „Феодальне суспільство” з подивом зазначає, що у всій книзі, де стверджується, що у феодальну епоху „абстрактна ідея влади була слабко відділена від конкретного образу володаря”, немає жодної характеристики особистості якого-небудь сеньйора чи державця. Проте це не заважає книзі залишатися одним із найкращих досліджень з даної проблематики.

Звернення М. Блока та Л. Февра на завершальному етапі утвердження „Анналів” до проблем теоретичного характеру свідчить як про зрілість поглядів обох мислителів, так і про усвідомлення ними себе не лише як продовжувачів чи практиків шкіл Ф. Сіміана, Е. Дюркгейма, А. Берра, а як ініціаторів самостійного напрямку історичних досліджень, новаторів і водночас відповідальних за подальшу долю французької історичної науки Загостреними патріотичними почуттями переповнена вся книга М. Блока „Апологія історії”, а сама її назва свідчить, що автор вважав становище історичної науки у Франції таким, яке потребує захисту. .

Складний воєнний час не минув безслідно і для самого журналу „Аннали”. В 1938-41 рр. він був перейменований в „Аннали соціальної історії”. Під час німецької окупації Франції виходив досить нерегулярно як „Збірники з соціальної історії”, редагуванням яких займався лише Л. Февр, М. Блок не брав участі у випуску журналу, хоч і продовжував у ньому друкуватися під псевдонімом М. Фужер.

Достатньо дискусійним в історіографії залишається питання про нижню хронологічну межу першого періоду існування школи „Анналів”. Одні дослідники називають 1944 р. - дата смерті М. Блока, інші - 1940 р. як початок німецької окупації Франції, яка значно загальмувала все наукове життя. Ще однією датою може вважатися 1946 р. - завершення Другої світової війни та початок відбудови науки у Франції. Український дослідник „Анналів” В. Ададуров взагалі означує кінець першого етапу фактично через визначення початку наступного. Оскільки, на його думку, другий етап школи „Анналів” відзначається домінуванням особистості Ф. Броделя, тому відповідно вододілом виступає 1949 р. - опублікування останнім концептуальної праці „Середземномор'я та середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Думки щодо такої ж дати дотримується російський дослідник В. Бабінцев.

Оскільки ми розглядаємо школу „Анналів” радше через призму новизни та актуальності поглядів її представників, а також в зв'язку з оригінальність пропонованих ними типів організації науково-дослідної роботи, тому, на нашу думку, завершення першого етапу школи „Анналів” слід вважати 1947 р. саме тоді Л. Февр, Ф. Бродель, Ш. Моразе в межах Практичної школи вищих досліджень утворили VІ секцію (економічних і соціальних наук) Див. історію створення VІ секції та її перетворення в Школу вищих досліджень соціальних наук на офіційному сайті цієї установи - www.ehess.fr . Ця установа стала головною інституціональною опорою школи „Анналів” в подальші роки, а її заснування свідчить не лише про утвердження у французькій історіографії ідей М. Блока і Л. Февра, але й визнання школи як такої, окреслення її не як епізодичного гуртка окремих геніїв-істориків, а як домінуючої новітньої історіографічної течії, розробку якої будуть продовжувати все нові її представники. Школа „Анналів” отримала не лише свій друкований орган (власне, з нього вона й почалася), але й власний науково-дослідний інститут, в межах якого пропонувався принципово новий підхід до організації дослідження. VІ секція - це практично перша установа у Франції, створена в першу чергу з метою пошукової діяльності.

Таким чином, перший етап школи „Анналів” можна охарактеризувати як процес поступової еволюції французької історичної науки від ідей позитивізму „методичної” школи до „нової історичної науки”, яка пропонувала перш за все синтез соціальних наук на чолі з історією та істотно розширювала поняття історичного факту і, відповідно, історичного джерела. Історія як наука у Франції подолала кризу ідентичності, у яку її поставила позитивістська філософська думка, спочатку шляхом теоретичних дискусій кінця ХІХ - початку ХХ ст., а потім завдяки практичній реалізації цих постулатів у працях безпосередніх засновників школи „Анналів”.

На той час у 20-40 рр. школа переживала період становлення та утвердження менше в розумі і думках науковців, більшість з яких вже давно відмовилася від позитивістських поглядів, а більше в академічних установах, наукових колах, кафедрах престижних університетів та науково-дослідних інститутах. Звісно, такий наш погляд в жодній мірі не применшує самостійність та оригінальність школи „Анналів”, але ми підкреслюємо, що ідеї цього напрямку не виникли на порожньому місці, а були радше квінтесенцією тривалого періоду дискусій кінця ХІХ - 20-х рр. ХХ ст.; новаторство школи „Анналів” виявилося не в постановці проблем, а скоріше в методиці їх практичного розв'язання - міждисциплінарний синтез та колективні наукові дослідження, огляди та науковий діалог на сторінках видання. Звісно, „Аннали” цього часу ще не демонструють того рівня організації співпраці вчених, який почав оформлятися з другої половини ХХ ст., але вони були першими практиками, показали реальну можливість та ефективність такої роботи, її високий науковий результат.

У перший період свого існування школа „Анналів” була модерним явищем в історіографії, акумулювала новаторський дослід історичного дослідження, який повною мірою був визнаний науковими колами та, як наслідок, ініціював інституціональне утвердження „нової історичної науки”.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

Ариес Ф. Возрасты жизни // Философия и методология истории. - М., 1977

Блок М. Апология истории, или Ремесло историка. - М., 1986

Блок М. Короли-чудотворцы. - М., 1998

Блок М. Феодальне суспільство. - К., 2002

Февр Л. Бои за историю. - М., 1991

ІІ. Література

Ададуров В. Історія Франції. - Львів, 2002

Афанасьев Ю. Н. Историзм против эклектики. Французская историческая школа «Анналов» в современной буржуазной историографии. - М., 1980

Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. - 1985. - № 5. - С. 62-71

Дубин Б. Мишель де Серто, летописец вычеркнутого // www.ruthenia.ru

Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001

Колесник І. Українська культура та історіографія: історія ментальностей // Український історичний журнал. - 2002. - № 1. - С. 26-37

Копосов Н. Е. Замкнутая вселенная символов: К истории лингвистической парадигмы // www.nir.ru

Кром М. М. Историческая антропология. - СПб., 2004

Купченко В. О попытках «завершить» Французскую революцию // Новый мир. - 1999. - №4

Присяжнюк Ю. П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. - 1999. - №2

Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. - 1998. - №5, №6

Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. - М., 1996

Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001. - С. 175-192

Стельмах С. У пошуках утраченої правди: теоретичні дискусії в сучасній українській історіографії // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. - 2002. - Вип. 63-64. - С. 12-14

Сухоруков В. Д. География и екология в ХХІ в. // География и экономика в ХХІ в. - 2004. - № 1. - С. 9-16

Сучасна українська історіографія: проблеми методології та термінології: Матеріали Всеукраїнського науково-методологічного семінару (Київ, 17 червня 2004 р.). - К., 2005

Таран Л. В. Историческая мысль Франции и России: 70 гг. ХІХ - 40 гг. ХХ ст. - К., 1994

Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ ст.: здобутки і проблеми / За ред. Л. Зашкільняка. - Львів, 2004

Чешков М. Всемирная история и мировая экономика - взаимодействие во времени и пространстве (о Ф. Броделе) // Мировая экономика и международные отношения. - 1989. - № 3. - С. 132-138

Mediavalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. - Т. 1. - К., 1992

ІІІ. Інтернет-джерела

www.ehess.fr

www.college-de-france.fr

www.editions-sedes.com/annales_hss_

www.persee.fr

www.recherche.gouv.fr