Соляні промисли Донеччини в XVII-XVIII століттях

Заняття рибальством на морських косах, торгівлею, підвозом і т.д. сприяло росту майнової нерівності серед солеварів, про що переконливо свідчать ті ж звернення солеварів за паспортами. Якщо солевари Потап Клименко й Іван Олефіренко в лютому 1765 р. просять відпустити їх на донські коси "для зароблення грошей на сплату подушної податі" і збираються добиратися туди пішо52, то в жовтні того ж року "солеварський син" Іван Ільяшенко просив відпустити "його з п'ятьма працівниками на десятьох волових возах до міста Черкаська і на рибні лови та для покупки риби на цілий рік53.

Таким чином, можна стверджувати, що солевари за своїм майновим станом складали найбільш привілейовану групу робітних людей соляних промислів. Їхня робота на промислах вважалася основною державною повинністю. Крім неї, вони платали лише подушний податок. Тому не дивно, що в солевари прагнули записатися й представники інших верств населення, зокрема козацькі підпомічники, навіть, однодвірці. У зв'язку з цим полкова адміністрація вимагала, щоб записані в солевари козацькі підпомічники виконували усі свої колишні обов'язки, тому що за роботу на варницях вони одержували від казни чи "вільноварильщиків" відповідну платню54.

Джерела також свідчать, що в 50 -х рр. солеварів, їхніх дітей і родичів "використовують на різних допоміжних роботах (помічниками ковалів при латанні сковорід, доставці до варниць дров, будівельних матеріалів та інших), вимагають від них відбування ландміліцької служби без "усякої оплати"55.

Найбільш привілейовану частину солеварської команди складали отамани, що виконували функції керівників солеварної команди, тобто були зв'язуючою ланкою між солеварами, робітними людьми та адміністрацією промислів. Вони зобов'язані були "дивитися, щоб казенне солеваріння велось добротно, щоб від безгосподарності та розхлябаності не наносились збитки казні, щоб сіль була добре виварена, щоб вся виварена сіль потрапляла на склади...", стежити за полагодженням сковорід і визначати потрібну кількість ковалів, визначати матеріали, необхідні для проведення своєчасних ремонтних робіт на заводах, стежити за економним використанням дров, щоб вільноварильщики без "выписей" не вивозили сіль з промислів і т. ін.56. За свою роботу отамани, як витікає із списків штатів солеварних заводів, отримували по 24 крб. на рік57, хоча за відомостю 1767 р. їм було виплачено по 8 крб. за кожен місяць58.

Наведені вище факти дозволяють стверджувати, що серед солеварів існувала відчутна майнова нерівність, яка свідчить про соціальну диференціацію серед міського і сільського населення в Україні XVIII ст.

Нерівність в оплаті праці характерна і для іншої групи кваліфікованих працівників - ковалів. На початку ХVIII ст. праця ковалів-майстрів на казенних варницях оплачувалася по 1 крб. на місяць, а рядових по 0,5 крб. Крім грошей ковалям, як і солдатам, що охороняли промисли, видавалися харчі та робочий одяг, тобто вони знаходилися на казенному утриманні59. Згідно з відомостями 40 - 70 -х рр. як командированим на промисли за нарядами, так і вілънонайманим ковалям платили за кожну відпрацьовану добу по 6,5 коп., до того ж за кожну нововиготовлену сковороду по 9 крб., а в 60-х рр. вже по 10 крб. За запропонованим штатним розписом 1765 р. щорічна заробітна плата коваля складала 23 крб. 72,5 коп.60 Таким чином, ковалі за рівнем заробітної платні прирівнювалися до солеварних отаманів. Однак, становище ковалів на промислах було незрівнянно тяжчим, ніж у солеварів, тому що здебільшого вони знаходилися на такому ж положенні, як і приписані до заводів селяни.

Найтяжчим було становище приписаних до заводів селян, як місцевих, так і тих, що направлялися на промисли зі слобідських полків, Бєлгородської і Воронезької губерній. Вони використовувалися на допоміжних роботах - заготівлі і доставці дров на промисли, їхній розшивці і доставці до варниць, розтоплюванні печей, перевезенню солі з варниць на склади, заготівлі сіна для худоби, що утримувалася на промислах для виконання різних робіт (наприклад, у 1653 р. при Торських промислах утримувалося 126 голів робочої худоби), заправці сковорід ропою і т.д.61

Про тяжке становище приписаних до соляних промислів селян свідчать донесення самої адміністрації промислів, яка вимушена була визнавати, "что обыватели, будучи на той работе с голоду обессилили и другие во время метання суровицы за бессилием и в колодезь попадали"62. Оплата праці приписних селян проводилася згідно з "плакатом" 1724 р.: пішим у літню пору (травень-вересень) платили по 5, а кінним по 10 коп. за день, у зимовий період (жовтень -квітень) - відповідно - 4 і 6 коп.63 Крім того, як свідчать джерела, вони також забезпечувалися харчуванням, як і солдати64.

Відрив селян від їхніх господарств на тривалий час негативно позначався на стані їхнього господарства, що визнавали навіть представники офіційної влади. Так, у повідомленні Головної соляної контори Сенату від 24 вересня 1745 р. вказувалося: "И за не малым отягощением при Бахмутских и Торских соляных заводах в роботах, которые находяца в тех роботах с марта от 8 прошлого 1744 году и поныне почти все с головы на голову беспеременно, и такие бедные и одинокие многие из них находятся, что в домах их, кроме одних жен их никаго мужеска полу не имеется.., да в нынешнее летнее время как пахать, так и посеять надежды на них иметь не возможно"65. Тому й не дивно, що ніколи на промисли не висилалося необхіної кількості приписних селян.

Недостача робочих рук на допоміжних роботах змушував адміністрацію промислів вдаватися до використання на цих роботах солдат місцевого гарнізону, котрим оплачували по 2 коп. за добу66, а також вільнонайманців. Найбільше адміністрація вдавалася до підписання контрактів з місцевими селянами на постачання дров, вугілля, дьогтю в 50-70-х рр. ХVШ ст., а також і з вільнонайманцями.

Аналіз становища різних груп робітних людей на промислах дозволяє зробити висновок, що в найбільш привілейованому становищі знаходилися солевари та їх отамани. Порівняно високо оплачувалася праця ковалів. У найтяжчому становищі знаходилися приписні селяни. Однак, незважаючи на істотні відмінності в становищі окремих груп робітних людей, усі вони складали загальну масу кріпосного, безправного населення. І будь-яке невиконання розпоряджень адміністрації тягло за собою тяжкі покарання. Винятковою жорстокістю відрізнявся управляючий промислами в середині ХVIII ст. підполковник Спешнєв, котрий, як свідчать джерела, бив робітних людей "прилюдно, без милосердия и так, что не удовольствуясь по спине, но и по брюху и по бокам, от чего все бедные пришли в великий страх"67.

Приведені факти свідчать, що в забезпеченні промислів робочими руками можна виділити два періоди. На першому до початку ХVIII ст., коли переважало приватне солеваріння, основну частину робітних людей промислів складали наймані робітники і навіть казна на перших порах в Торі та в Бахмуті, через труднощі у забезпеченні варниць робочими руками, порушувала питання про можливість застосування вільнонайманої праці. Але, очевидно, через відсутність вільних робочих рук в умовах панування феодальних відносин у країні перейти до застосування найманої праці було неможливо. Тому з розвитком в Торі і Бахмуті казенного солеваріння промисли забезпечувалися робочими руками шляхом прикріплення до них різних груп робітних людей, залежних від феодальної держави. Хоча їхня праця оплачувалася по-різному, в залежності від її значимості і кваліфікації, згідно з існуючими нормативами і в ній були великі розходження, однак у правовому відношенні всі вони складали загальну масу феодально залежного населення Російської імперії.

Розділ V

Окраїнне розташування соляних промислів, постійна загроза нападів кримських татар, насадження кріпосницьких порядків після побудови казенних соляних варниць на Торі, обмеження свободи господарської діяльності місцевого населення вели до загострення соціальних протиріч, соціальної боротьби, що знайшла вираження у втечах робітних людей з промислів, відмовах від виконання покладених на них повинностей, у відкритих виступах проти місцевих воєвод, активній участі місцевого населення в масових народних виступах другої половини XVII - початку ХVІІІ ст., в найбільшій мірі в козацьких повстаннях під проводом С.Разіна та К.Булавіна.

Оскільки події повстань досить повно висвітлені в спеціальних працях істориків, то в цьому розділі зупинимося лише на питаннях участі в них місцевого населення, насамперед робітних людей соляних промислів та мешканців новозбудованих міст, а також на проявах їх повсякденного спротиву наступові панівних верств феодального суспільства та російського самодержавства на окраїни.

Уже в 1664 р. відряджені на казенні промисли робітні люди з південних міст Московської держави достроково покинули варниці, а частина навіть не з'явилися на промисли1. Через два роки аналогічно поступили робітні люди, відряджені на Тор з Чугуєва. В царському розпорядженні від 17 березня цього ж року вимагалось розшукати втікачів і повернути їх на Тор2.

Важкі умови праці та зловживання місцевої адміністрації ("приказних людей") стали причиною активної участі поселенців Маяцького, в першу чергу робітних людей казенних варниць на Торі, в заколоті гетьмана І. Брюховецького. Скориставшись ситуацією, вони убили місцевих приказних людей і разом з цареборисівськими "черкассами пошли с озер обозом к запорожскому атаману Ивану Сирко"3. Маяцьке містечко та казенні соляні варниці запустіли. Московський уряд змушений був уживати термінові заходи до відновлення Маяцького та соляних промислів на Торі. Однак уже через два роки маячани і робітні люди Торських соляних промислів прийняли участь у повстанні під керівництвом С. Разіна.

Для розширення району повстання, прориву блокади урядовими військами Дону та забезпечення козацтва хлібом С.Разін восени 1670 р., направляючись з основними силами на Волгу, відрядив свого молодшого брата і найближчого сподвижника Фрола на Дон і Слобідську Україну. На початку вересня невеликий загін повсталих на чолі з отаманами С.Шадрой, Ф.Колчевим і осавулом Ф.Агеєвим на Бєлгородській лінії зайняв міста Острогозьк і Ольшанськ. Успіх козаків зумовлювався насамперед їхньою активною агітацією "викорінювати державних людей", що знаходила широкий відгук у місцевих жителів, а також переходом на їх бік острогозького полковника І.Дзиковського, що ще навесні 1670 р. "судами втай многие подарки и запасы, и вино, и мед отправлял" С. Разіну4.

Перехід І.Дзиковського з Острогозьким слобідським полком на бік повсталих був викликаний недотриманням царською владою даної обіцянки українським переселенцям, що селилися на південних рубежах Росії, - поступовим обмеженням автономії українських козацьких утворень після підписання Переяславських угод. Підтримка Острогозьким полком повсталих мала велике агітаційне значення, тому що надавала їхнім діям певні риси законності.

Однак успіх повсталих в Острогозьку та Ольшанську був нетривким. Уже на другий день повстання, 10 вересня 1670 р., в Острогозьку відбувся переворот. Отамани і найбільш активні козаки були арештовані й страчені. Незважаючи на це, на початку осені район дії повсталих розширився. 27 вересня до м. Коротояк з основними силами підійшов Ф.Разін. Повсталі розраховували, що захоплення міста не тільки відкриє їм шлях на північ, але й забезпечить зв'язок Воронежа з Доном, прорве блокаду урядовими військами Донської землі. Важливість Коротояка в боротьбі з повсталими розумів і царський уряд. Тому на допомогу місцевому воєводі М.Ознобишиву поспішили зі своїми полками воєводи сусідніх міст5.

Зосередження урядових військ у вересні 1670 р. під Коротояком полегшило дію іншого загону повсталих у межах Слобідської України під проводом отамана Олекси Хромого, котрого на Дону називали Лешком Черкашеніним. Близько 500 чол. цього загону в бударах піднімалися вверх по Дінцю і до 200 - на конях - берегом ріки6. У загоні були також запорожці і татари7.

1 жовтня 1670 р. повсталі опанували Маяцьким містечком, а потім і Цареборисовом. Місцева царська адміністрація була страчена, а влада передана виборним отаманам. У Маяках козаче коло на пропозицію О.Хромого обрало отаманом Омельяна Субочева8. Усіх робітних людей відпустили з промислів. Частина з них приєдналася до повсталих. Завдяки цьому загін Хромого поповнився як за рахунок маячан, так і торських робітних людей. За показаннями відпущених Хромим валуйчан в його загоні нараховувулось до 1000 чол. кінноти й 3000 піших, що піднімалися на бударах по Дінцю9. На думку дослідників, відомості про чисельність загону О. Хромого могли бути навмисно завищені, щоб підняти дух повсталих, а також посіяти паніку в урядових колах.

Просуваючись вверх по Дінцю, Черкашенін розсилав своїх агітаторів по містах Слобідської України. Спеціального листа з підписом і печаткою О. Хромого було направлено Харківському слобідському полку. Оскільки бідніші верстви місцевого населення підтримували повсталих, виникла загроза повстання в самому м. Харкові. У зв'язку з цим харківський полковник Г. Донець змушений був залишити Чугуїв і перебратися з полком до Харкова. Це полегшило дії повсталих. У їхніх руках до середини жовтня виявилися міста Балаклея, Зміїв, Чугуїв, Мерефа, жителі яких "великому государю изменили и воевод... выслали"10. 15 жовтня почалися заворушення у Богодухові, до якого прибули чотири разінці на чолі з отаманом П.Івановим - торським солеваром, і почали богодухівських "черкас намовляти на свої злодійські задуми, щоб вони отаману їхньому О. Хромому підкорились і нічого не боялися, що він, Олексій ні в яких містах жителям ніякого зла не заподіяв"11. Місцеві богодухівські власті схопили агітаторів і взяли під варту, однак жителі, що зібралися на площі, не тільки звільнили разінців, але і захопили в місті владу. В цілому в жовтні 1670 р. виступами проти офіційної влади була охоплена більшість міст Слобідської України. Центром повстання став Зміїв. З нього агітатори направлялися під Полтаву, Гадяч, навіть Конотоп і Чернігів.

Для придушення повстання уряд направив, крім Бєлгородського полку на чолі зі стольником Г.Косаговим, полки нового строю, що були найбільш боєздатною частиною тогочасної російської армії. Сам факт використання цих полків проти повсталих свідчив про розмах повстання і небезпеку його поширення на інші райони. У придушенні повстання брали участь і війська українського гетьмана Д. Многогрішного, запорозькі козаки, очолювані генеральним осавулом М. Гвинтівкою12. Підтримали карателів місцева козацька старшина і багаті міщани. Під натиском урядових військ повсталі змушені були покинути зайняті ними міста Слобожанщини. На початку листопада Хромий залишив останній укріплений пункт повсталих у цьому районі - містечко Маяцьке. Кінній частині загону на чолі з Хромим удалося втекти від переслідувачів і прорватися на Дон. Інша частина, що просувалась на байдарках униз по Дінцю з артилерією і продовольством, була перехоплена карателями біля Рипнинського юрту. Зайнявши зручну позицію, карателі побудували укріплення і стали чекати приходу повсталих. 5 листопада повсталі, очолювані донським отаманом Чортомликом, досягли Рипнинського юрту. Наткнувшись на засідку урядових військ, вони також вирішили укріпитися на правому боці Дінця. Чортомлик, зібравши "кращих людей з 100 чоловік", спробував прорвати засідку, але зазнав невдачі. Перекинувши частину військ на правий бік Дінця, царський генерал Косагов вирішив цілком знищити загнаних у пастку повстанців. 540 чол. на чолі з Чортомликом більше п'яти годин 5 листопада протистояли урядовим військам. Але перевага виявилася на боці останніх. Загін Чортомлика був цілком розгромлений, а сам отаман загинув у бою. У повсталих були захоплені прапори, бочка пороху, 20 великих будар, 42 великі човни і 32 - малі. Щоб ніхто не зміг скористатися суднами для втечі на Дон, було наказано їх "посікти і спалити"13

Косагов учинив жорстоку розправу над повсталими. У містах, по берегах Дінця, вздовж дороги стояли шибениці з трупами, у яких "руки і ноги відсічено, а туловище з головою повішено"14. Дружин і дітей повсталих топили в ріках, убивали, хоча цар, з огляду на небезпечну ситуацію на півдні Росії і на Україні, змушений був наказати бєлгородському воєводі Г.Ромодановському не чинити жорстоких розправ, а привести рідних учасників повстання до присяги і відпустити по домівках15. У Маяцькому повісили осавула донських козаків З.Воротова і 13 козаків, з місцевих жителів - виборного отамана Є.Субочева, а також І.Духоніна, друга Хромого, осавулів Т.Горлова і В.Маслова. У Цареборисові відрубали голову названій матері С.Разіна М.Говорусі, повісили її сина Якова і зятя І.Москаля. Не помилували навіть поранених полонених. 52 чоловіка були повішені по берегах Дінця та при дорогах16.

І хоча повстання в цьому районі було придушене, невеликі загони, яким вдалося уникнути розправи, продовжували діяти в різних місцях Слобожанщини. Один з таких загонів на чолі з К.Даниловим з'явився на Торських озерах, але незабаром був розгромлений. Тому не дивно, що в квітні 1671 р. воєводі Г.Ромодановському був відданий наказ про посилку людей для "проведывания" становища на Торі, в якому вимагалось вияснити, у яких місцях і урочищах приховуються учасники повстання та чи багато їх і де нині вони можуть з'явитися17.

Окремі виступи місцевих жителів мали місце в наступні роки. Так, 30 листопада 1677 р. українське і російське населення Тора виступило спільно проти воєводи Родіона Маслова, який дозволяв собі різні зловживання з метою збагачення. Для заспокоєння жителів містечка послали з військами чугуївського воєводу, однак наказали йому діяти обережно, умовляючи торян заспокоїтися і видати ініціаторів заколоту, а "задора никакова того новопостроенного города черкассам не чинить"18. Можна допускати, що ця вказівка, була продиктована не тільки прагненням усіляко сприяти закріпленню в новозбудованому містечку населення, але й активною участю торських солеварів у повстанні під керівництвом С. Разіна. Правда, організаторів виступу ніхто не видав і їм удалося покинути місто. 6 грудня Маслов повідомив, що жителі стали покірними, але сам він був переведений в інше місце. Усе це свідчить про те, що труднощі, з якими зіштовхнулося населення на початковому етапі освоєння краю, поширення на окраїни феодального гніту викликали не тільки невдоволення населення, але і були причинами його конфліктів з місцевою владою, активної участі місцевих жителів і відряджуваних на соляні промисли робітних людей у масових виступах другої половини XVII ст., насамперед у повстанні під керівництвом С.Разіна.

Якщо в народних виступах другої половини XVII ст. Донецький край був одним із віддалених районів масового антифеодального і антиурядового руху проти наступу Московської держави на окраїни, то на початку ХVІІІ ст. він стає одним з опорних пунктів козацького повстання під керівництвом донського козака, отамана бахмутських солеварів К. Булавіна.

Після розгрому козацького повстання під керівництвом С.Разіна уряд вживає ряд заходів, спрямованих на зміцнення свого впливу на південних окраїнах. Насамперед щедро роздає землі в "Поле" не тільки представникам великих дворянських родин, але й дрібним поміщикам, особливо тим, хто знаходився тут на державній службі. Зокрема, за ізюмським полковником Ф.Шидловським і його родиною були закріплені тисячі десятин землі по обидва боки Сіверського Дінця. Разом з поширенням феодального землеволодіння насаджувалися феодальні порядки, які все більше проникали і в середовище козацтва. Козацька старшина не тільки порушувала принципи поділу державного "жалування", але й все частіше стала зловживати своєю владою, використовувати у власних інтересах працю голоти, що сприяло посиленню диференціації і соціальних протиріч серед козацтва.

На початку ХVIII ст. цей процес ще більше посилився. Північна війна, будівництво флоту, нової столиці, фортець на півдні вимагали величезних матеріальних засобів, великої кількості робочих рук. Це призвело до збільшення старих, введення нових податків, проведення рекрутських наборів в армію, примусового відправлення селян і ремісників на різні будівельні роботи і т.д. Тільки за перші десять років Північної війни близько 200 тис. чол. було взято в рекрути, у 1704 р. на будівництво Петербурга відправлено 40 тис. чол., на Воронезьких верфях У 1698-1701 р. працювало до 15 тис. чол., а на будівництво Азова і Таганрогу в 1704-1707 р. щорічно направляли від 25 до 35 тис. чол. Усе це важким тягарем лягало в першу чергу на плечі селян і міських низів.

Від остаточного розорення селяни звичайно рятувалися втечею. Саме масові втечі селян з центральних повітів Росії на окраїни спостерігаються на початку XVIII ст. Утікачів найбільше приваблювали Дон та Запорожжя, де за давньою традицією кожний вважав себе вільним козаком і звідки на старі місця не повертали. Однак після підписання Константинопольського договору з Туреччиною царський уряд прагне всіляко обмежити "вольности" козацтва, зокрема донського, і підпорядкувати його місцевій адміністрації. У цьому плані не викликає особливого здивування рішення царського уряду від жовтня 1704 р. про передачу Бахмутських соляних промислів у відання казни та підпорядкування м. Бахмута Ізюмському слобідському полку. Ці дії уряду й послужили поштовхом до зруйнування місцевими солеварами на чолі з К.Булавіним взимку 1705 р. Бахмутських соляних промислів.

Проти бунтівників ізюмський полковник Ф.Шидловський направив свїх козаків на чолі з наказним полковником Шустовим, який взяв в осаду Бахмут. Переконавшись, що населення Бахмута й інших навколишніх містечок підтримує К. Булавіна, Шустов змушений був відступити від міста19. Для вияснення справ на Бахмут було направлено дяка Адміралтейського приказу Олексія Горчакова. Однак козаки не дали йому змоги оглянути промисли і скласти їх опис. К.Булавін навіть деякий час протримав цього високопоставленого державного чиновника (за нинішніми мірками - міністра) під вартою20.

У 1705 р., ведучи боротьбу зі втечами, царський уряд розпорядився зруйнувати всі козацькі "городки", збудовані на правому ("кримському") боці Сіверського Дінця, а тих, хто там поселився перевести на старі місця21. Козаки не поспішали з виконанням цього розпорядження. Тоді на Дон і Донець були направлені війська для розшуку і повернення втікачів. Цим скористався К.Булавін. Він розіслав по станицях "прилестные письма", закликаючи козаків виступити проти бояр, воєвод, офіцерів - всіх, "кто неправду делает". Зібравши із своїх прихильників невеликий загін, Булавін під Шульгінським городком розгромив загін Ю.Довгорукого, направлений на Дон царським урядом восени 1707 р. для розшуку і повернення на старі місця утікачів, що й стало початком масового виступу не тільки козацької голоти, але й домовитих козаків проти політики уряду, який охопив Дон й прилеглі південні повіти Росії та частину Південно-Східної України.

Після розгрому військ Довгорукого 9 жовтня 1707 р. при Шульгінському К. Булавін заявив, що, заручившись допомогою з Астрахані, Запорожжя і Тереку, залучить на свій бік всі донські містечка, потім, поповнивши запаси зброї за рахунок Ізюмського і Рибінського слобідських полків, піде на Азов і Таганрог і звільнить засланців та каторжників, які "стануть йому вірними товаришами". Навесні Булавін сподівався рушити на Воронеж і Москву. Бачачи ріст популярності К.Булавіна після розгрому військ Довгорукого, козацька верхівка вирішила якомога швидше погасити полум'я повстання "щоб їх... злого наміру не допустити"22. Цим вона розраховувала врятувати своє становище.

Наприкінці жовтня 1707 р. на р. Айдарі біля містечка Заколотного війська отамана Л.Максимова розгромили загін Булавіна, але полонити його самого їм не вдалося. У розгромі загону Булавіна, крім вірних отаману низових козаків, брали участь і урядові війська, надані в розпорядження Максимова азовським губернатором. За розправу над повсталими Л.Максимов здобув похвалу уряду. Однак популярність Булавіна дозволила йому втекти від переслідувачів і сховатися в лісах при верхів'ях Міуса. Прихильне ставлення до Булавіна частини козацької старшини, можливо навіть і самого Максимова, на думку деяких дослідників, підкреслює і той факт, що, після повернення до Черкаська військ останнього, Булавіну, хоча і таємно, вдалося прибути до донської столиці і бути присутнім на військовому колі.

З огляду на труднощі в розвитку повстання, Булавін із групою сподвижників пішов наприкінці 1707 р. на Запорожжя. Запорозька голота підтримала його, але старшина зайняла вичікувальну позицію. І хоча його протримали деякий час під арештом, але царській владі все-таки не видали. Цей факт підкреслює спільність інтересів козацтва в боротьбі проти царату. На початку 1708 р. Булавін зі своїми однодумцями перебрався на р.Тернівку і "вершины Самарские", очікуючи тут поповнення для свого загону. Звідси він розсилає "прилестные письма", закликаючи на допомогу і запорожців, і татар, і служилих людей окраїнних містечок. У березні він перебирається на Хопер і з цього часу починається новий період у Булавінському повстанні. Тут була сформульована програма руху, звідси також розсилалися "листи" у міста і села зі сподіванням залучити не тільки "усяких чорних людей", але й "начальных добрых людей" до повстання, щоб "стояти за дом пресвятыя Богородицы" і "за доброго царя"23.

Ці заклики набули впливу і з березня 1708 р. розгорнувся широкий народний рух у Тамбовському, Козловському, Воронезькому, Борисоглібському, Нижньо- і Верхньоломівському, Усердському, Бєлгородському і Пензенському повітах. Він став великою підтримкою для булавінців, але основна їхня увага була прикута в той час до Дону. У листі, адресованому донським козакам, головна увага приділялася питанням, що цікавили козаків,- донським вольностям, замахам на них "злих бояр" і "німців", містився також заклик до всіх козаків виступити на захист "старого поля"24. Фактично в ньому відбилося прагнення козацтва боротися за збереження традиційних козацьких прав, проти спроб уряду урізати донську автономію, а також містилися протиставлення старообрядництва "еллінській вірі", з якою зв'язувався наступ влади на вольності донських козаків і погіршення їхнього становища. Булавін прагнув об'єднати під прапором повстання всю основну масу козацтва.

Становище на Дону викликало велику тривогу в урядових колах. 6 квітня на Дон була відправлена царська грамота, що закликала Військо Донське йти "під керівництвом знатних і вірних отаманів". На Дон перекидалося кілька драгунських полків з Литви, московських ратних людей, кампанійських полків з України. Однак уряд спізнився: війська Булавіна, незважаючи на опір у деяких місцях козацької верхівки, просувалися досить швидко вниз по Хопру і Дону. 7 квітня 1708 р. основні сили булавінців зайняли вигідну позицію на р. Лисковатці, що впадає в Дон нижче Паншина і вище Голубинського городків. 9 квітня тут вони здобули повну перемогу над військами отамана Л.Максимова. Залишки військ останнього втекли до Черкаська. До цього часу повстали містечка по Сіверському Дінцю на чолі з отаманом С.Драним.

В міру просування повстанців униз по Дону до них стали приєднуватися низові козаки. Навіть у самому Черкаську більшість отаманів і козаків не збиралися чинити опір Булавіну. 27 квітня повстанське військо, що нараховувало більше 20 тис. чол., підійшло до Черкаська. Три станиці здалися повсталим на другий день, інші пробули два дні в облозі. Максимов, Петров і інші прихильники уряду поступово втрачали свій вплив. 1 травня повсталим здалися ще дві станиці, після чого опір став марним. Козаки впустили до міста булавинців і видали Л.Максимова та найбільш ненависних їм старшин Є.Петрова, О.Савельєва, І.Машликіна, М.Саламату25.

Після обрання на козацькому колі К.Булавіна військовим отаманом, він прагне заручитися підтримкою черкаських старшин, вибираючи з їхнього середовища своїх найближчих помічників. Цим Булавін намагався об'єднати все козацтво в боротьбі проти урядових військ, що наступали на Дон. Так як на початку травня основна загроза повсталим виходила зі Слобідської України, то спочатку сам Булавін збирався очолити козаків, що відправлялися на Сіверський Дінець. Але, з огляду на загрозу Черкаську з боку Азова і Троїцької фортеці, у кінцевому рахунку, він залишився в донській столиці, а на Донець відправив С.Драного, на Хопер і Волгу І.Некрасова.

Після відходу з Черкаська основної повстанської армії і найбільш близьких до Булавіна сподвижників з числа верхових козаків посилюється вплив на нього низової старшини на чолі з І.Зерщиковим, якому Булавін дуже довіряв і на час своєї відсутності в Черкаську хотів залишити навіть його наказним отаманом. Це, звичайно, позначилося на діях повстанського центру. Черкаські старшини підтримували боротьбу булавінців за старі донські вольності, але не розділяли їхнього прагнення перенести повстання за межі донської землі і доповнити станові козацькі вимоги антикріпосницькою програмою. Доказом цього служать листи К.Булавіна від 12 травня в Посольський приказ і від 17 травня українським слобідським полкам.

У першому з них події на Дону характеризувалися як незначні і спрямовані проти всіляких зловживань колишнього отамана і його прихильників, за відновлення колишніх порядків, "щоб у нас у Війську Донському було як і раніше, як було при дідах і батьках наших". У ньому також містилося запевнення, що козаки "…Его Великого Государя украинным городам нападений не чинили и не будут чинить... желают Ему, Государю, служить как и ранее..."26. В другому листі Військо Донське просило командирів слобідських полків "войной на нас не ходить", містилася пропозиція владі Воронежа, Києва, Бєлгорода почати переговори27. Крім того, у червні 1708 р. від К.Булавіна була послана з Черкаська у верхові городки грамота з забороною "ходити на Русь під міста і на Волгу для руйнування і на війська Государеві війною... під страхом смертної страти"28. У світлі цього цілком логічний висновок А.Пронштейна і М.Мінінкова про те, що коли загони І.Некрасова і Л.Хохлача, що діяли на Волзі, попросили допомоги, то вона не була надана не стільки через брак сили, скільки через позицію козацької старшини29. У той же час, на наш погляд, недостатньо обрґунтованим є висновок деяких дослідників про те, що листи Булавіна мали і тактичний характер, тобто повинні були приспати переговорами з урядом пильність останнього і виграти час для підготовки походу в центр Росії.

Наступ урядових військ на Дон змусив булавінців шукати союзників у боротьбі проти царату. Насамперед вони звертаються за допомогою до запорожців, призиваючи їх виступити проти загальних ворогів - "панів" і "риндарів"(орендарів)30. Повідомляючи про наступ урядових військ на Дон, донські козаки писали запорожцям, що ці війська складають загрозу і для Війська Запорозького, тому потрібно один за одного "постояти... вкупі", "щоб наші козачі ріки були як і раніше, і нам би бути козаками, як було споконвіку козацтво, і між нами козаками, щоб було однодумство і братерство"31. І хоча запорозька верхівка не виконала своєї обіцянки надати булавінцям допомогу, як тільки буде від них отримано листа, запорозька голота відгукнулася на заклик донських козаків і взяла участь у діях загонів С.Драного, С.Беспалого і Н.Голого на Дінці, зокрема в бою на р.Уразовій 8 червня 1708 р. проти Сумського слобідського полку, що закінчився його повною поразкою.

Вступили булавинці в переговори також з кубанськими татарами, щоб через них налагодити зв'язок з Туреччиною, віддаючи перевагу поверненню Азова останній, ніж посиленню впливу на Нижній Дон царського уряду. Усе це, на наш погляд, говорить не стільки про антифеодальну, як про антиурядову спрямованість Булавінського повстання, про прагнення козацтва відстояти старі порядки. І лише в листі М.Голого, написаному в червні 1708 р. у таборі на р. Лозовій (правий доплив Айдару), містився заклик до селянства взяти участь у повстанні. Головними ворогами і козаків, і "усієї черні" Голий називав бояр, "які неправду чинять". Розташування на границі з Військом Донським урядових військ, ставки каральної експедиції у Валуйках на чолі з братом убитого булавінцями Ю.Довгорукого Василем не дозволили загону Голого поширити свої дії на Бєлгородський повіт і заручитися підтримкою селянства. Про складну ситуацію в регіоні говорить лист Петра І О.Меншикову від 27 травня 1708 р., в якому він писав: "Необходимая мне нужда месяца на три туда ехать, дабы с помощью Божею обезопасить тот край… понеже сам знаешь каково тот край нам надобен, о чем больше терпеть не могу, а с собою из армии больше не требую - только свой полк"32.

Розгром повсталими Сумського полку додав їм впевненість і одночасно послабив наступ урядових військ на Дінці. Цим скористалися С.Драний і його сподвижники, розгорнувши активне просування на територію Ізюмського слобідського полку. Наприкінці червня загони Драного, Голого, Беспалова і брата Булавіна (близько 8000 повсталих, серед яких нараховувалося до 1500 запорожців) підійшли до Тору і Маяків. Звертаючись до рядових козаків, Драний зажадав здачі містечок і видачі полковника Ф.Шидловського. У випадку невиконання цих умов, він погрожував "вирубати" усі слобідські полки, як Сумський.

На допомогу слобідським полкам під Маяки і Тор були направлені регулярні війська, що не дозволили повстанцям опанувати останніми і розвинути наступ на слобідські полки. Після підходу підкріплень урядовим військам, повсталі зняли облогу Тору і відступили до урочища Крива Лука. Тут у нічний час з 1-го на 2 липня відбувся вирішальний бій між повсталими й урядовими військами, що закінчився поразкою повсталих. У бою, що продовжувався біля п'яти годин, повсталі втратили більше 1500 чол. (багато хто при відступі потонув у Дінці), інші утекли під покривом ночі. У бою загинув С.Драний. Після перемоги над повсталими в урочищі Крива Лука урядові війська направилися під Бахмут, "де було злодійське зборище із запорозькими козаками для перестерігання післаних царських полків на Азов. І та післана партія той Бахмут випалила і розорила дощенту, а їх злодіїв, багатьох побили і взяли в полон бахмутського отамана Харитошку Абакумова та осавула В.Скоробогатова з товаришами..."33. Розгром повсталих під Тором і Бахмутом відкривав урядовим військам шлях на Черкаськ, посилив розбрід серед повстанців.

Розгром повстанської армії С.Драного, невдала спроба булавінців 5-6 липня взяти Азов сприяли оформленню в Черкаську змови проти Булавіна. Козацька старшина, щоб удержати владу на Дону, не дати приводу для її обмеження і репресій за участь у повстанні, вирішила прибрати самого К.Булавіна і його найближчих прихильників. Уже по дорозі з-під Азова в Черкаськ вона розправилася з Л.Хохлачом та іншими близькими сподвижниками Булавіна.

Убивство 7 липня 1708 р. К.Булавіна і прихід до влади старшин на чолі з І.Зерщиковим викликали невдоволення серед широких верств донського козацтва, особливо верхових городків. Вони вимагали від Зерщикова і старшин "учинити одповідь, за яку провину... убили Булавіна і старшин його", загрожуючи прийти в Черкаськ "заради справжнього розшуку" . Козаки не вірили версії Зерщикова про самогубство К.Булавіна. Основна маса козаків мала намір продовжувати боротьбу і виражала глибокі невдоволення убивством Булавіна. І тільки коли армія В.Довгорукого 26 липня підійшла до Черкаська, старшини погодилися видати йому сина Булавіна Никифора, брата Івана, сина Драного Михайла і ще 26 козаків, яких потім відправили до Москви. 27 липня війська Довгорукого зайняли Черкаськ і, незважаючи на вираження "покірності з боку черкаських козаків", суворо розправилися з ними, стративши кожного десятого34.

Однак повстання ще не було остаточно придушене. На Дінці продовжував спротив урядовим військам М.Голий. Некрасов вирішив перевести свій загін до Паншина городка, до якого направлявся з військами М.Голий. Ще не встиг Голий підійти до Паншина, як загони І.Некрасова, С.Безпалого і І.Лоскута, що знаходилися там, рушили в похід. В.Довгорукий оцінив обстановку, що склалася, і вирішив не допустити об'єднання сил повсталих. Його війська перекрили шлях загону Голого, а сам Довгорукий з кіннотою 20 серпня направився до Єсаулівського городка, де повсталі з В.Тельним очікували підходу загону Некрасова. 22 серпня війська Довгорукого почали наступ на городок. Оскільки він з трьох боків був захищений рікою, а з четвертої - польовими укріпленнями, то повсталі сподівалися відбити атаки урядових військ і дочекатися приходу основних сил на чолі з Некрасовим. І хоча перший приступ карателів на городок повсталі зуміли відбити, але витримати натиск переважаючих сил противника вони не змогли і 24 серпня здалися. Майже одночасно війська князя П.Хованського і калмицького хана Аюки розбили близько 4 тис. повсталих біля Паншина городка.

Розгром повсталих під Єсауловим і Паншиним змусив Некрасова змінити план дій свого загону, що направлявся в цей район. Від станиці Нижнє-Чирської, він з 2000 козаків, при яких були дружини і діти, пішов на Кубань. Його табір на Кубані незабаром став пристанищем для всіх, хто рятувався від карателів, опорним пунктом, відкіля повстанці продовжували вести боротьбу із самодержавством. Царський уряд через азовського губернатора І.Толстого звернувся до Туреччини з проханням видати Некрасова і його сподвижників, однак ця справа затяглася, а за умовами Прутського договору вони залишилися в межах Туреччини і до кінця життя Некрасова (1737 р.) продовжували робити походи на територію Росії, розправляючись з домовитими козаками.

Після розгрому основних сил повсталих на Дону Довгорукий наприкінці серпня 1708 р. почав підготовку до походу на Донець, що залишався, як і раніше, важливим вогнищем повстання. На початку вересня війська Довгорукого підійшли до Дінця і рушили до Обливенського городка, де, за повідомленнями, знаходилися загони П.Рискулова і М.Голого. Однак повстанці, довідавшись про наближення карателів, залишили містечко і пішли спочатку під Богучари, а потім до добре укріпленого Донецького городка. Вони сподівалися, що за його міцними стінами удасться вчинити опір карателям, а коли розіб'ють війська Довгорукого, то до них пристане "чернь", і, "поимав городы поидут к Москве побивати бояр и немцев-прибыльщиков"35. Незважаючи на те, що Голому вдалося зібрати ще понад 7000 козаків і одержати деякі перемоги, все-таки у вирішальному бою з військами Довгорукого біля Решетилівського городка на початку листопада 1708 р. повсталі потерпіли поразку. М.Голому і М.Количеву удалося втекти з невеликим загоном. Але незабаром Количев, а потім і Голий були схоплені урядовими військами і відправлені до Преображенського приказу, де після страшних катувань їх стратили.

Карателі розправилися не тільки з самими повсталими, але й з тими, хто їм співчував, знищивши основні осередки повсталих. Це найбільше відбилося на становищі Війська Донського, яке після розгрому повстання, все більше потрапляє в залежність від місцевої царської адміністрації.

Після придушення Булавінського повстання за розпорядженням особисто Петра І, котрий наприкінці травня по дорозі з Троїцька (нині - Таганрог) під Полтаву зупинився у Бахмуті, відновлюється солеваріння на тій же старій основі. У 1712 р. до Бахмутських промислів приписали селян цієї провінції для виконання всіх допоміжних робіт, а з подальшим розширенням промислів для виконання цих робіт спочатку щорічно зобов'язані були посилати по 600 чоловік слобідські полки, а з 1744 р. - адміністрація Бєлгородської і Воронезької губерній.

Приписані до соляних промислів козацькі підпомічники та українські селяни, що проживали в Бєлгородській та Воронезькій губерніях різними способами протестували проти направлення їх на примусові роботи на промисли. Найбільш поширеним проявом такого протесту були втечі. І хоча вони на промисли направлялися в супроводі військових команд, проте рідко коли в повному складі прибували до місця призначення. При соляних заводах адміністрації також доводилось утримувати спеціальні команди, під наглядом яких приписані до заводів робітні люди виконували різні допоміжні роботи. Підтвердженням цього може служити такий факт. У жовтні 1740 р. Харківська полкова канцелярія доручила підпрапорному Матвеєву зібрати по сотнях і сопроводжувати до Бахмута 120 чол. 17 жовтня він повідомив канцелярію, що ще до відправки 26 чол. втекли і просив дозволу на відправку останніх, щоб і вони не розійшлися. 21 жовтня Матвеєв повідомляв, що з відправлених з ним 94 чол.( в т.ч. 40 з підводами) по дорозі втекло ще 12, з яких 6 навіть залишили свої підводи. Після прибуття до Бахмута Матвеєв повідомляв, що при ньому залишилося лише 23 чол.36.

На промислах приписані до заводів робітні люди працювали під наглядом солдат місцевого гарнізону. Так, згідно з рапортом комісара Торського батальйону Василя Кондратьєва від 24 січня 1763 р. його солдати знаходились "у содержания караулов в Торской заводской комисси, при денежной казне, в казенной кузнице и в заводах". Всього 22 чол. несли службу на вказаних дільницях, у тому числі і в двох варницях з 12 сковородами37. Незважаючи на те з червня по жовтень 1763 р., тобто за 5 місяців з Бахмутських і Торських соляних заводів втекло 105 чол., присланих із Бєлгородської і Воронезької губерній38.

Масові втечі приписаних до промислів селян, їх пошуки та конвоювання на промисли дорого обходились Соляній конторі, через що, у зв'язку із скороченням виварки солі, вона запропонувала ці повинності перекласти на самих солеварів і членів їх родин. Імператорським указом у липні 1765 р. було відмінено висилку на промисли для допоміжних робіт селян із Бєлгородської та Воронезької губерній, замінивши їх солеварами та членами їх родин.

6 липня в Бахмуті зібрали всіх членів солеварної команди (понад 150 чол.) для ознайомлення з цим указом. Після оголошення указу писарем Волнянським, солевари заявили, "что в казенные работы итить не желают". При цьому солевар Борис Андреєв підійшовши до прапорщика Голубкова, що відповідав за доведення указу до відома солеварів, не тільки образив, але й травмував його. Однак через солеварних отаманів адміністрація зуміла умовити солеварів приступити до роботи, а зачинщик протесту Борис Андреєв був покараний кнутом39. Варто також зазначити, що серед солеварів знаходив певний відгук і гайдамацький рух, що поширювався наприкінці 50 - у 60 рр. в Україні.

Неспокійна ситуація на Слобожанщині, зокрема боротьба запорожців проти наступу на їх володіння з боку не лише царського уряду, але й місцевих поміщиків, змусили царський уряд вжити ряд заходів, щоб запобігти конфліктам, особливо напередодні селянсько-козацької війни під керівництвом Омеляна Пугачова. На вимогу місцевої влади в район Бахмута направили Ряжський полк з артилерією. Після поразки повстання Пугачова в районі Сіверського Дінця і Бахмута деякий час діяв полковник Пугачова Василь Журба, збираючи "разбежавшихся" учасників руху40.

Отже, важкі умови життя в новозбудованих за розпорядженням царського уряду містах-острогах не лише робітних людей, яких царський уряд направляв на примусові роботи на соляних промислах, але й часто примусово поселених у них мешканців, зловживання воєвод не тільки викликали незадоволення й різні форми протестів (скарги на воєвод, втечі робітних людей із соляних заводів, примусово поселених мешканців із міст), але й їх активну участь у козацьких повстаннях другої половини XVII - початку XVIII ст., зокрема у заколоті І.Брюховецького, козацьких повстанннях С.Разіна та К.Булавіна. Фактично приводом до останнього була передача у відання казни соляних промислів на Бахмуті, якими до жовтня 1704 р. вільно користувалися не лише місцеві жителі, але й населення Слобожанщини та сусідніх районів Росії.

ВИСНОВКИ

Опрацьована література, публікації джерел і матеріали архівів дозволяють стверджувати, що достовірні відмості про постійне солеваріння на Торських соляних озерах (в межах нинішнього м. Слов'янська Донецької області) можна віднести до кінця XVI ст., а на річці Бахмут (нині, очевидно, через її оміління за нею закріпилася назва Бахмутка) - до останніх років XVII ст., коли, після зруйнування кримськими татарами в 1697 р. соляних варниць на Торі, місцеві жителі стали переселятися на Бахмут і займатися тут солеварінням, оскільки ропа бахмутських підземних джерел, розвіданих козаками Сухарівського юрту в 1683 р., виявилася більш якісною від води торських соляних озер.

На перших порах як на Торі, так і на Бахмуті сіль виварювалася "вільноварильниками"(приїжджими солеварами - чумаками). Переважно влітку, коли в процесі випаровування озер концентрація ропи підвищувалася, вони приїжджали цілими валками, щоб захиститися від нападів татар, зі своїми робітними людьми, казанами, заготовленими по дорозі дровами і, розташувавшись біля озер табором, варили сіль переважно 2-3 тиждні, після чого поверталися додому. Оскільки на одну двоволову мажу, як свідчать джерела, вони завантажували в середньому до 60 пудів солі, то зрозуміло, що вона призначалася не лише для власних потреб, але й надходила на ринок, даючи певний прибуток чумакам. За повідомленнями торських воєвод у 70-х рр. XVII ст. протягом літа на Торські озера приїжджало до 10000 вільноварильщиків, які за той час могли вивезти із промислів до 600000 пудів солі, що в загальній сумі давало чималі прибутки.

Тому зрозумілою стає вказівка московського уряду після зведення у 1663 р. на правому боці Сіверського Дінця Маяцького острогу про заведення казенного солеваріння на Торі. У 1665 р. казна виварювала тут сіль у 40 котлах, в той час як приїжджі солевари - у 418. Обслуговувалися казенні варниці робітними людьми з числа державних селян і козацьких підпомічників слобідських полків та сусідніх повітів Московської держави, в той час як робітні люди вільноварильщиків працювали за грошову або натуральну винагороду. Цим в основному пояснюється активна участь робітних людей казенних соляних заводів у заколоті І.Брюховецького та повстанні С. Разіна й зруйнування ними казенних варниць на Торі.

У 1704 р., у зв'язку із суперечками між слобідськими та донськими козакми за соляні джерела на Бахмуті, місцеві соляні промисли були передані у відання казни, а в 1715 р. така ж доля спіткала і Торські. Однак налагодити постійне виробництво солі й отримувати стабільні прибутки від Торських і Бахмутських соляних заводів казні так і не вдалося до кінця XVIIІ ст., хоча в окремі періоди вона отримувала не менше 50000 крб. річного прибутку, що складало понад 10% загальних прибутків Росії від продажу казенної солі.

Найбільше казна приділила уваги місцевим соляним промислам наприкінці 30-х - на початку 40-х рр. XVIIІ ст., узв'язку з недостачею солі на півдні Росії в період російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Потреба в солі на Лівобережжі України та в південних провінціях Росії в середині XVIIІ ст. визначалася в 2000000 пудів. Під керівництвом, призначеного імператрицею Анною Іоаннівною управляючим Торськими і Бахмутськими соляними промислами Готліба Юнкера були побудовані за європейським зразком нові соляні варниці в Торі, проведена часткова реконструкція бахмутських, яка майже вдвічі збільшила продуктивність випарних установок. Нові варниці суттєво відрізнялися від старих і були пристосовані до роботи в будь-яку пору року. В них сіль виварювали у великих сковородах (чренах). Над чренами були встановлені витяжні труби, а в печах димоходи, завдяки чому ропні пари і дим виводилися з приміщення, що докорінно покращувало умови роботи солеварів. Подача ропи на сковороди здійснювалася за допомогою росолопідйомних машин. Вони із висвердлених в землі колодязів та озер доставляли її в спеціальні басейни, де в процесі випарювання в літні місяці її концентрація підвищувалась, що помітно впливало на збільшення виварки солі на одній сковороді при порівняно меншій затраті дров, а також зменшувало чисельність робітних людей, зайнятих на ручному черпанні ропи.

Однак ці прогресивні нововведення не сподобалися казні, яка намагалася всіма способами економити кошти. Тому уже в 60-х рр., як відмічав академік Гільденштедт, повернулися до старих більш примітивних варниць, які були порівняно дешевші, але вимагали більшу кількість робочих рук, котрими, однак, казні все важче ставало забезпечувати промисли.

Відсутність необхідних робочих рук, труднощі в забезпеченні промислів дровами (навколишні ліси були винищені) та в доставці солі до споживачів, а також вільна доставка дешевої кримської солі на місцеві ринки після підписання Кючук-Кайнарджійського договору, спричинили закриття соляних промислів у Торі та Бахмуті за розпорядженням генерал-губернатора Г. Потьомкіна у 1782 р.

Майже безперервне функціонування соляних промислів протягом двох століть мало великий вплив на подальший промисловий розвиток регіону. Фактично вони заклали основи розвитку сучасної соляної промисловості краю. В процесі їх розвитку, особливо в 20-50-х рр. XVIIІ ст. були проведені перші на території краю геологічні розвідки запасів кам'яного вугілля, яким хотіли замінити дрова при виварці солі ( конструкції печей не дозволили цього зробити), виплавці залізної та срібної руди. На базі розвіданих запасів залізної руди в 1748 р. було збудовано перший залізоплавильний завод (функціонував лише 7 років), із продукції якого передбачалося виготовити труби, щоб постачати ропу із бахмутських соляних джерел в район Сухарівської слободи, куди, на берег Дінця, планувалось перенести бахмутські варниці, щоб забезпечувати їх дровами. Останні сподівалися сплавляти як по Дінцю, так і по Осколу до самих промислів. Функціонування промислів поклало початок формування робочих кадрів сучасного Донбасу.

Тому цілком обґрунтовано можна твердити, що не з часу відвідання Г.Капустіним у 1722 р. району р. Кондрючої для перевірки відкритих керівництвом Бахмутських соляних заводів і місцевими козаками тут покладів кам'яного вугілля, розпочинається промислове освоєння Донбасу, а з часу постійного солеваріння на Донеччині. Якщо йдеться про конкретну дату, то за таку можна прийняти документально підтверджений 1600 р., оскільки з цього року, направлені московським царем Борисом Годуновим для зведення укріпленого міста при гирлі Осколу люди опального воєводи Богдана Бельського разом з монахами Святогірського монастиря стали виварювати для своїх потреб сіль на Торі та охороняти промисли від нападів татар.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ

1. Скальковский А.А. Соляная промышленность Новороссийского края (1715-1847) //ЖМВД. - 1849. - Ч.25. - С. 65.