Події початку XIX століття у творах Т.Г. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Події початку XIX століття у творах Т.Г. Шевченка

Тарас Григомрович Шевчемнко народився 25 лютого (9 березня) 1814 у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Звенигородського району Черкаської області) в закріпаченій селянській родині Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якимівни Бойкокозацького походження. Згідно з родинними переказами його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь у визвольних війнах і повстаннях, які відбувалися в Україні XVII-XVIII ст. Ці повстання були жорстоко придушені і нормальне суспільне життя у регіоні Черкащини, Полтавщини, Київщини, Брацлавщини, Чернігівщини на тривалі роки було порушене. Основна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла.

Сім'я Тараса на чолі з батьком Григорієм Івановичем Шевченком повернулася до села Керелівки (нині Шевченкове Звенигородського району), Звенигородського повіту, на Київщині, звідки був родом Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса проходять у цьому селі.

Восени 1822 року Тарас Шевченко починає вчитися грамоти у місцевого дяка Совгиря.

Рано втративши матір (20 серпня (1 вересня) 1823 року), яка померла від тяжкої праці й злиднів, залишивши сиротами шестеро дітей, він з дитинства зазнав багато горя і знущань. 7 (19) жовтня 1823 року Тарасів батько одружується вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей.

Тарас чумакує з батьком. Буває в Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград). 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Тарасів батько - Григорій Іванович Шевченко. Залишившись сиротою, Тарас іде наймитувати до дяка П. Богорського, який прибув з Києва. Не стерпівши знущань дяка Богорського, Тарас тікає від нього й шукає в навколишніх селах учителя-маляра. І знаходить, відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитує і «вчиться» малярства в диякона Єфрема (м. Лисянка, Звенигородського повіту, на Київщині). Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту, на Київщині та із села Тарасівки, Звенигородського повіту, на Київщині. 1827 року пасе громадську отару овець у с. Кирилівці.

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиці, Тарас буває в м. Богуславі. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов за дозволом, щоб вчитися у хлипнівського маляра. Коли Тарасові минуло 14 років, помер В. Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина П. Енгельгардта, Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в маєтку Вільшані.

У 1830 році їде разом зі своїм паном у Вільно. Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка, а щоб мати зиск з невгамовного потягу юнака до малювання, віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші.

Шевченко бере участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник.

Улітку 1836 року, під час одного з нічних рисувальних «сеансів» в Літньому саду, він познайомився зі своїм земляком - художником І. Сошенком, а через нього - з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим, які познайомили його з впливовим при дворі поетом В.А. Жуковським. Сошенко вмовив Ширяева відпустити Шевченка на місяць з ним, щоб цей час він використав для відвідування зали живопису Товариства заохочення художників і комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський задумали викупити молодого поета з кріпацтва. Пан погодився відпустити кріпака за 2500 рублів. Щоб їх здобути, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського - вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну.

Незабаром Шевченко став студентом Академії мистецтв, а вже там - улюбленим учнем Брюллова.

Упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив нові видатні здібності як графік та ілюстратор.

Новий, 1840-й, Тарас Шевченко зустрів хворобою на тиф. Одужував він у майні Федора Пономарьова - свого найближчого друга по Академії мистецтв.

Водночас Шевченко наполегливо працював над поповненням своєї освіти, жадібно читав твори класиків світової літератури й захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському». Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841).

Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар». До неї увійшло 8 поезій: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841) та «Гамалія» (1844).

13 (25) травня 1843 року - грудень 1843 року - перша подорож Шевченка Україною.

Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив гнівний осуд поневолення українського народу царською Росією. Вийшов 1844 передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки». Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»), ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії.

31 березня (12 квітня) 1845 року - грудень 1845 - друга подорож Україною Восени та протягом зими 1845 р. Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»), «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Давидові псалми»; важко захворівши, наприкінці 1845 написав вірш «Заповіт», у якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.

Через яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувались серед народу у рукописних списках. Сам Шевченко переписав їх для себе у спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа» (1843-1845).

Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва. У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа», та відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі. Пізніше його було відправлено на заслання до Оренбурзької фортеці.

Деяке полегшення становища Шевченка настало з весни 1848 року унаслідок включення його штатним художником до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Бутакова. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками, учасниками повстання 1830 - 31, і заприязнився з польським істориком Бр. Залеським, з яким пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

Тільки у 1875 поета було звільнено з заслання.

Одержавши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив. Тут відвідав своїх рідних - у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859 Шевченко приїхав до Києва і оселився на межі Куренівки і Пріорки, по вулиці Вишгородській. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів зобов'язали повернутися до Петербурга.

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. Виснажений моральними і фізичними стражданнями десятирічного заслання, Шевченко зберіг давню поетичну силу, яка незабаром виявилася в нових його творах. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання. Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка видано за кордоном у Лейпцігу, 1859. У друкарні П. Куліша 1860 року побачило світ нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а у січні 1861 випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар», посібник для навчання у недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

Будучи вже хворим, Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за його життя. У передчутті близького кінця, Шевченко записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». Кохання Тараса Григоровича Шевченка 26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 1 (13 березня) його поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того як п'ятдесят вісім днів прах Т.Г. Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Іван Підкова

За переказами сучасників, Іван Підкова (додаток 1) походить з роду молдавських господарів і, за деякими свідченнями, був братом господаря Івони, вбитого турками за спробу скинути турецьке ярмо.

На Запорожжі Іван Підкова з'явився після 1550 року, привівши з собою на Січ цілий козацький полк - «людей правдиво от борних». Запорожці охрестили його спочатку Волошином, як такого, що прибув з Волощини, тобто з Румунії. Деякі дослідники вважають, що справжнє його прізвище було Вода.

Підкова був неабиякий козацький полковник, був високоосвіченим, володів рідкісною фізичною силою, руками розгинав підкови, звідки і походить його козацьке прізвище. До наших днів дійшов єдиний портрет Підкови, розміщений в одному з польських видань XVII ст. Невідомий художник залишив під портретом підпис: «Був настільки сильним, що не тільки ламав підкови, но і талери, коли віткнув талер в дерев'яну стіну, то його треба було вирубати. Взявшись за заднєє колесо, він зупиняв воза, запряженого шістьми кіньми. Дишло ломав об коліно. Взявши зубами діжку з медом, перекидував її через голову. Взявши в руки воловий ріг, пробив ним ворота».

Першого досвіду морських походів Іван Підкова набував у походах Самійла Кішки, пізніше водив козацькі флотилії в море самостійно.

У 1575 році кримський хан Аділь-Гірей сплюндрував Поділля. У відповідь Іван Підкова з козацькою флотилією у 1576 році попалив передмістя татарських приморських поселень. Ще більший морський похід до кримського південного узбережжя Іван Підкова провів наступного року. По цих походах кримський хан жалівся польському королю щорічно, а султан грозився, що помститься козакам особисто.

Зважаючи на потяг Івана Підкови до молдовських справ, можна з впевненістю припустити, що свої походи він спрямовував не лише до Криму, куди морські дороги вже були добре прокладені, а більш всього до придунайських турецьких фортець. Своїми походами в Чорне море Підкова докучав турецькому султану, а на Запорожжі здобув велику і гучну славу та авторитет моряка і флотоводця великої вдачі. Добре орієнтуючись в тогочасній політиці і будучи талановитим організатором, Іван Підкова задумав стати господарем Молдови і остаточно відірвати її від Оттоманської Порти. Така нагода трапилася у 1577 році після загибелі молдовського господаря Івони, коли частина молдавських бояр запросила його стати їхнім володарем. На січовій раді було схвалено рішення посприяти своєму гетьману стати молдавським господарем, і за допомогою кошового отамана Шаха в листопаді того ж року Підкова з тріумфом увійшов у Ясси, розбивши по дорозі війська наставленого Стамбулом господаря Петра. Як стверджують сучасники, перемогу під Яссами Підкова отримав військовою хитрістю. Замітивши на початку бою дим від ворожих залпів, він наказав козакам впасти на землю і прикинутися постріляними. Підпустивши радіюче легкій перемозі молдовсько-турецьке військо на близьку дистанцію, козаки миттєво скочили на ноги і з першого же залпу уложили біля 300 вершників. У ворожих рядах почалася паніка, яка під густими козацькими залпами перетворилася на безладну втечу. 13 грудня частина місцевого боярства проголосила Івана Підкову господарем (князем) Молдови.

Перш за все Іван Підкова сформував новий уряд. Козаки Чапа, Бурла і Стефан стали, відповідно, маршалком, гетьманом і державним писарем, а кошовому отаману Шаху було доручено пильнувати «за всім валахським людом». Як господарь Молдови, Іван Підкова звільнив всіх арештованих і офіційно розірвав стосунки з Портою та звернувся до польського короля Баторія з проханням про протекторат. Писав Підкова і до султана, та вороги ті листи перехопили по дорозі. Сілістрійський паша і Трансильванський воєвода спробували було вигнати з Ясс Підкову, але в черговій битві під Яссами знову були побиті.

Розлючений таким зухвальством запорожців, що вже вільно ставили своїх представників керівниками держав, турецький султан Мурад III направив на Дунай 100-тисячну армію і пригрозив Польщі великою війною. Тож, не маючи іншого виходу, Баторій теж почав збирати військо проти козацького господаря Молдови.

У такій ситуації Іван Підкова повернувся на Запорожжя, де невдовзі підступом та зрадою польського воєводи князя Збаразького був захоплений і доставлений до Львова.

За вимогою турецького султана, який спеціально для цього направив до Львова своїх послів, король Баторій все ж таки віддав наказ стратити козацького гетьмана. 16 червня 1578 році в присутності великої кількості народу і турецьких послів на Ринковій площі у Львові Іванові Підкові було відтято голову. Перед стратою в останньому слові гетьман сказав: « Мене привели на смерть, хоч в своєму житті я не звершив нічого такого, за що заслужив би подібний кінець. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо як чесний рицарь проти ворогів християнства і завжди діяв для добра і користі своєї Батьківщини, і було у мене єдине бажання - бути їй опорою і захистом…».

Так загинув славний лицар і відважний гетьман-флотоводець України Іван Підкова. Після страти спочатку його останки поховали у львівській Успенській церкві а згодом козаки перепопоховали його в одному із монастирів біля Чернечої гори у Каневі, де раніше був похований і Самійло Кішка. Про це знаходимо повідомлення і у Тараса Шевченка. За свідченням його брата Варфоломія, Тарас Григорович, сидячи якось на цій горі сказав: «Оце тут могила Підкови, тут поховайте й мене…».

Про славу Івана Підкови та любов до нього козаків і народу промовисто говорить той факт, що за смерть свого гетьмана запорожці довго мстили як туркам, так і полякам. Його смерть стала початком ворожнечі між Україною і Польщею, тією іскрою, з якої спалахнула Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.

Тарасова ніч - повстання під проводом Т. Федоровича (Трясила) (1630-1631 р.р.)

Уряд Речі Посполитої знову посилює тиск на козаків, не кажучи вже про широкі маси селян та міської бідноти, намагається обернути козаків у підданих польської шляхти, своє вірне знаряддя. У своїй політиці уряд Речі Посполитої спирався на урядівську політику частини козацької старшини, а також використовував суперечності між реєстровими козаками і запорожцями. На той час гетьманом був Грицько Чорний, бо Михайло Дорошенко загинув у бою під Бахчисараєм. В 1628 році Г. Чорний став справжнім прихильником Речі Посполитої і намагався викоренити «своєвільне» козацтво.

Цей послужило приводом до нового повстання. В 1629 році запорожці обрали гетьманом досвідченого і відомого успішними морськими походами Тараса Федоровича (Трясила). А вже наступного 1630 року він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися і реєстрові козаки. Слід зауважити, що в 20-30 роках національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну. Це обумовлювалось насамперед тим, що там, де раніше відбувався колонізаційний процес, завершився термін надання пільг слобожанам, після чого їх примушували відбувати панщину. Тому слобожани втікали, поповнювали ряди запорозького козацтва, а під час повстання ставали його учасниками. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся і Запоріжжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. Головні бої відбулися під Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 року, названий «Тарасовою ніччю», коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецпольського. Він змушений був йти на переговори, наслідком яких було підписання 8 червня 1630 року мирної угоди, що встановила реєстр у 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, яких було чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович з 10 тисячами козаків рушив на Січ.

Незважаючи на підписання мирної угоди в Переяславі, на Україні ще довгий час відбувалися заворушення, велась козацька війна проти королів, але в 1631 році повстання поступово пригасає.

Переяславська рада 1654 р.

У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв - керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.

Однак здобута Б. Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством.

Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.

Економічна і людська база Б. Хмельницького - відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо.

Єдиний союзник - кримський хан - не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.

Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом - схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р.

Переяславська рада 1654 року - загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В. Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».

В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С. Косівим. Не присягала й Запорізька Січ.

Коліївщина

Коліїмвщина - селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта.

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки - страчені або заслані на Далекий Схід.

Назва Коліївщина, найімовірніше, бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означав несення надвірної козацької служби при магнатських помістях - «sluzba kolejna». Тобто Коліївщина - це повстання надвірних козаків.

Деякі історики стверджують, що назва «Коліївщина» походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно і безболісно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа і просіння вибачення у тієї істоти, яку він збирався зарізати, що робило акцент на тому, щоб він зробив свою роботу професійно і завдав якомога менше болю живій істоті, яку збирається зарізати. Процедура освячення ножів згадується у Тараса Шевченка. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії як роботу для звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи - великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників.

У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав в Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.

Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9 (20) червня 1768 на Умань.

Після здобуття 10 (21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М. Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту - полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я. Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.

26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р.

Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королеві, він «покарав найжорстокішою смертю». Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного - українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, - посаджено на палю.

Після сильних тортур у с. Сербах, І. Ґонта був страчений. М. Залізняка та інших учасників повстання, які були жителями Лівобережної України і Запорожжя, судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.

Висновок

шевченко повстання твір рада

Доба історії України, змальована Тарасом Григоровичем Шевченко в його творах, є однією з найвидатніших сторінок славної визвольної боротьби українського народу. Вивчення таких тем як Коліївщина, козацькі повстання, зовнішня політика Богдана Хмельницького є дуже цікавим. Саме завдяки Т.Г. Шевченку ми маємо змогу розглядати та досліджувати ці теми не лише з погляду історії, а ще й з погляду літератури, знайомитися з суб'єктивним ставленням Кобзаря до тих подій. Насиченість матеріалу, великий об'єм фактів та художня обробка й аналіз допомагають краще розібратися у подіях, змоделювати історичну ситуацію, познайомитися з видатними персоналіями кінця XVI-XVIII ст.

Навіть при житті авторитет Шевченкового слова був високий не тільки завдяки його політичній вагомості, а ще й тому, що позбавлений права на власну історію і національну самосвідомість, український народ сприймав твори свого поета не лише як красне письменство, а й як фактор розвитку всього культурного життя в Україні.

Саме тому, аналізуючи Шевченкові твори і зіставляючи їх з реальними фактами з історії України, можна відчути велич і силу нашого народу, його любов до свободи і героїзм.

Література

1. Дмітрєв А. Коліївщина. З історії класової боротьби в Україні у другій половині XVIII ст. - М., 1934

Размещено на Allbest.ru