Місце Тараса Шевченка в національно-визвольному русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

24

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

шевченко поет національний визвольний

Україна - земля, по якій найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину. У стародавні часи вона була відома під назвою Скіфії чи Сарматії - за назвами тих народів, які панували у причорноморських степах задовго до приходу слов'ян. Україна займає найбільшу частину південної зони Європейської рівнини; по ній проходить головний суходільний шлях з Азії до Європи. Україна має багаті мінеральні ресурси, скажімо, донецьке вугільне та криворізьке залізо. Її уславлені чорноземи - найбагатші сільськогосподарські ґрунти в Європі і до 1914 р. Україна була чи не найбільшим експортером зерна на континенті.

А втім, крім Кримського півострова і долин головних річок - Дністра, Дніпра і Дону, - містились як Хозарія, так і перша держава східних слов'ян. Доти ж на широких відкритих просторах «диких степів» панували кочовики і точилися війни козаків з татарами. Османське володарювання y XV - XVIII ст. наблизило Україну до Чорного моря і мусульманського світу. Польське панування після 1569 р. привело на Україну силу нових землевласників і поневолювачів. Російське врядування, яке поступово, з 1654 по 1945 р., охоплювало дедалі ширші території. принесло росіян і русифікацію. 1775 р. російська армія зруйнувала Січ на одному з дніпровських островів. За Царату Україну називали «Малоросією». Південні провінції, які призначалися для нової колонізації, отримали назву « Новоросії».

Не дивно, що після аж надто багатьох примх та поворотів долі жителі сучасної України мов прикипіли серцем до рідної землі. [1,71-73]

Цю любов відображено в сумовитій поезії Т. Шевченка:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори --

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сем'ї великій,

В сім'ї вольній, новій,

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом .[2, 261]

Темою даної роботи є місце Т. Шевченка в українському національному відродженні.

Мета і завдання дослідження. Дослідити, яку роль відігравала творчість Т. Шевченка в українському національному відродженні. Виходячи з цього завданнями нашого дослідження є:

1) Проаналізувати історичні події України XVII-XVIII ст. у творчості Т. Шевченка;

2) показати вплив подорожі нашим краєм на написання нових творів великим поетом;

3) висвітлити роль Т. Шевченка у національно-визвольному русі в XIX столітті, зокрема діяльності Кирило-Мефодіївського товариства.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом нашого дослідження є твори Шевченка на історичну тематику. Предметом дослідження є творчість Тараса Шевченка і його роль в національно-визвольному русі та національній ідеї.

Методи дослідження. Взято за основу історію, тобто події і дослідження їх у творчості Шевченка.

Актуальність теми. Актуальність дослідження місця Т.Шевченка у національно-визвольному відродженні є незаперечною, оскільки поет у своїх творах відстоював право незалежності української держави та її свободи від гнобителів.

Наукова новизна нашої роботи. Наукова новизна нашої роботи полягає в тому, що Т.Шевченко один із перших висвітлює проблему поневолення українського народу XVII-XIX ст.

Практичне значення роботи. Практичне значення даної роботи полягає в тому, що матеріали, які використано у написанні науково-дослідницької роботи можна використати на уроках історії України, при проведені факультативних занять та конференцій.

Апробація роботи. Матеріали науково-дослідницької роботи використовувались на уроках історії України та під час проведення учнівської науково-історичної конференції.

Структура і об'єм роботи. Науково-дослідницька робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Розділ 1. Історична тематика у творчості Т. Шевченка

шевченко поет національний визвольний

Тараса Григоровича Шевченка завжди цікавила історія. Поет пишався славним минулим свого народу, вірив, що його волелюбний і незалежний характер не зломлений кріпосницькою системою. Важлива частина спадщини Кобзаря - це твори на історичну тематику: "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія", "Гайдамаки", "Чигрине, Чигрине" та інші. У поемі "Іван Підкова" поет відтворив боротьбу нашого народу проти султанської Туреччини, яка намагалася загарбати українські землі.

У другій половині XVI ст. у зв'язку з посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів до Запорожжя, що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема посилилися антипольські настрої козаків, поглибилася соціальна диференціація всередині козацтва. Зміцнення козацтва як стану, участь запорожців у війнах, які вела Польща, їхня роль у захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї окремішності від інших суспільних станів і його ролі у воєнно-політичних справах. Крім того. у 1583 р. закінчилася довготривала Лівонська війна,і велика кількість добровольців-козаків, які брали участь у ній, повернулися в Україну. Геніальний український поет Т. Шевченко У вірші «Іван Підкова» писав:

Було колись - в Україні

Ревіли гармати;

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю. [2,35]

Звернення поета до образу Івана Підкови не випадкове. Іван Підкова, один з ватажків козацтва, походив з молдавських господарів. Взагалі в 70-ті роки XVI ст. козаки відчували себе вже настільки значною силою, що могли вступати в дипломатичні зносини з іншими країнами. Так, на заклик молдавського воєводи Івоні у 1574 р. 1300 козаків прийшли на допомогу в його боротьбі проти турків. А незабаром вступили в боротьбу претендентів на престол господаря. І коли турки, які ще раніше встановили протекторат над Молдавією, схопили й стратили Івоню, Іван Підкова назвав себе його братом і спадкоємцем престолу. У 1577 р. він здійснив похід з козаками у Молдавію і взяв її столицю - Ясси.

Але на Підкову поскаржилися польському королеві Стефанові Баторію. Не бажаючи ускладнювати відносини з Туреччиною, король наказав схопити його, що й було підступно здійснено. Підкову стратили у Львові. Ось як про нього в 1585 р. писав курляндець Л. Міллер: «Підкову був знаменитою людиною, наділеною надзвичайною силою. Нову, не уживану підкову він міг зламати руками, як якийсь прутик. Цього Підкову прикордонні козаки обрали собі за провідника і жорстоко громили турків.» [3,59-60]

Слід зазначити, що в ряді західноєвропейських країн вчинок польського короля зазнав негативної оцінки. Так, тосканський герцог Ф.Талдуччі, котрий на той час перебував у Польщі, назвав цей вчинок «ганебним для Польщі», а Підкову змалював як благородного лицаря, безстрашного й незламного борця проти турків, який мужньо прийняв свою смерть. Вірні козаки доставили тіло І. Підкови зі Львова і поховали його в Канівському монастирі.

Шевченко славив мужність запорожців, їх сміливість, винахідливість. У поемі "Гамалія" теж відтворено похід козаків у Царгород, бій з ними за звільнення бранців та повернення на Батьківщину. Боротьба з турками зображена як визвольна, запорожці їдуть помститися їм за кривди своїх співвітчизників. У поемі уславлюється образ ватажка Гамалії, який мужньо бореться з турками. Ця тема співзвучна із творчістю кобзарів, які співали пісні про героїчний та тяжкий шлях українського народу, особливо невільників - полонених у Туреччині та Криму. Кобзарство - унікальне явище в українській культурі, пов'язане з козаччиною. Кобзарі-запорожці - один із символів козацької доби в Україні.

Саме завдяки кобзарям до наших часів дійшли такі твори, як «Маруся-Богуславка», «Дума про козака Голоту», «Самійло Кішка», «Втеча трьох братів з Азова з турецької неволі», «Іван Коновченко» тощо. Захоплення цими подіями і Т. Шевченку надало звання «Великого Кобзаря». Суперечності між реєстровими козаками й запорожцями призвели до того. що вони почали обирати собі окремих гетьманів. У 1629 р. запорожці обрали гетьманом досвідченого й відомого успішними морськими походами Тараса Федоровича (Трясила). А вже наступного року він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися й реєстрові козаки. Слід зауважити, що в 20 - 30-ті роки національно-визвольний рух перемістився на Лівобережну Україну. Це обумовлювалося насамперед тим, що там, де раніше відбувався колонізаційний процес, завершувався термін надання пільг слобожанам, після чого їх змушували відбувати панщину. Тому слобожани, втікаючи, поповнювали ряди запорозького козацтва, а під час повстання стали його учасниками.

Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся й Запорожжя. Повстанці нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. Головні бої відбулися під Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 р., названий «Тарасовою ніччю», коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конєцпольського. Він змушений був йти на переговори, наслідком яких стало збільшення козацького реєстру до 8 тис. осіб. У творі «Тарасова ніч» Т. Шевченко писав:

…Обізвавсь Тарас Трясило

Вірю рятувати,

Обізвався, орел сизий,

Та й дав ляхам знати!

Обізвався пан Трясило:

«А годі журиться!

А ходім лиш пани-брати,

З поляками биться!»

…Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-пани -

Нікуди тікати!..

Поет радіє перемозі запорожців:

Заспівали козаченьки Пісню тії ночі, - Тії ночі кривавої, Що славною стати Тарасові, козачеству... [2,342]

Проте суперечності між реєстровими козаками й запорожцями не припинилися, а загострилися ще більше. Реєстровці попали між магнатсько-шляхетський вплив. А запорожці прагнули розширити свої привілеї, виявляли свою незалежність. Тим більше, що їхній міжнародний авторитет був досить високим і до них за допомогою зверталися уряди різних європейських держав, де на той чай відбувалася Тридцятилітня війна (1618 - 1648) на релігійному ґрунті. Правителі різних держав і дипломати, як свідчать історичні джерела, навіть обговорювали між собою питання, чи не можуть запорожці створити свою незалежну від Речі Посполитої «державу». [1,84-85]

Отже, підносячи тему визвольної боротьби українського народу проти зовнішніх ворогів, Т. Шевченко написав поему "Тарасова ніч", у якій відтворив боротьбу проти польського панування в Україні.

Здобувши величезні простори земель на Правобережній Україні, магнати почали відроджувати своє господарство. Але для цього необхідно було спочатку заселити ці землі. Тому вони заохочували переселенців на осаджені ними слободи й надавали їм певні пільги на визначений термін. Це приваблювало український люд, який ішов сюди з різних місцевостей України. Проте пільгові роки проминули швидко і почала зростати панщина. Особливо стало тяжко селянам тих сіл, які було віддано в оренду або під заставу дрібній шляхті.

З поверненням католицького духовенства відновилася політика насильницького привернення православних до католицизму або унії. Усе це викликало протест українського селянства, міщанства та православного духовенства. Але оскільки на Правобережній Україні козацтво знищили на початку XVIII ст., то очолити організовану боротьбу народних мас проти гнобителів було нікому. Тому протест вилився в стихійні виступи міщан і селян, які невеликими загонами нападали на панські маєтки, грабували і палили їх, знищуючи власницькі документи. Така форма протесту проти гнобителів набула поширення й під впливом інших обставин. Недалеко була Запорозька Січ, де повстанці переховувалися від переслідування властей, відпочивали, зимували, відтак організовувалися нові ватаги. Хоча в цих ватагах було чимало шукачів пригод, різних волоцюг і розбишак, однак учасники цього стихійного руху користувалися симпатією і підтримкою селян, які вважали їх народними месниками, своїми захисниками, котрі в такий спосіб карали гнобителів. Народ складав про їхні подвиги пісні і легенди.

Боротьба народних мас проти соціального і національно-релігійного гноблення набула форми гайдамацького руху й тримала майже протягом усього XVIII ст., в окремі періоди переростаючи у могутні повстання.

Слово «гайдамака» тюркського походження - оклик «гайде!» означає «тікай!». Це слово почали вживати у XVIII ст. - так охрестили учасників визвольного руху польські пани. Воно вживалося також в офіційних документах російського уряду та Запорозької Січі. Народ дав повстанцям й інші назви - «колії», «левенці», «дейнеки», «опришки». [3,310]

Рушійну силу гайдамацького руху становили селяни, міщани, козацька голота. Їх підтримувало й православне духовенство. Гайдамацькі загони сформувалися головним чином на Запорожжі. Діяли вони від весни до осені, завдаючи шкоди феодальним маєткам, орендарям, корчмарям та іншим гнобителям. Тактика боротьби гайдамаків була партизанською. Вони з'являлися раптово, швидко розправлялися з гнобителями й так само швидко зникали.

Перші повстання гайдамаків зафіксовані в документах другого десятиліття XVIII ст. Саме в ці роки гайдамацький рух зосередився на Київщині і Брацлавщині. Перше ж значне повстання відбулося в 1734 р., коли на Правобережну Україну прибули російські війська для підтримки претендента на королівський престол Августа III. Повстанці також сподівалися на підтримку російських військ, бо йшлося про возз'єднання Правобережжя з Лівобережною Україною. Повстання очолюване сотником Верланом з Поділля, охопило Київське, Подільське, Брацлавське й Волинське воєводства. Крім того, активно діяли загони Писаренка, Гриви, Медведя, Моторного, Темка та ін.

Повстанці вбивали магнатів. шляхту, орендарів, руйнували їхні маєтки, костьоли. Силами польської шляхти і царських військ повстання було придушене. Верлан втік до Молдавії, Грива і Медвідь - на Запоріжжя. Жорстока розправа з повстанцями не припинила гайдамацького руху на Правобережжі.

Серед гайдамаків були зрадники, котрі фактично допомагали польському урядові боротися з гайдамацьким рухом. До таких належали Сава Чалий та Касіян. С. Чалий з 1736 р. постійно стежив за гайдамаками й допомагав їх виловлювати. У 1741 р. козацький ватажок Гнат Голий спіймав Чалого і стратив. Образ Сави Чалого змалювали Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Старицький, І. Карпенко-Карий.

У 1750 р. гайдамацьке повстання відбулося також на Київщині й Поділлі. Гайдамаки взяли Умань, Летичів, Вінницю, Чигирин, Корсунь, Фастів. Потім повстання перекинулося на Лівобережну і Слобідську Україну.

Польський уряд не міг організувати серйозну оборону панських маєтків від нападів гайдамаків. На той час Річ Посполита мала лише 18 тис. солдат, які становили постійне військо. З них на українських землях перебували менше чотирьох тисяч. Тому уряд спробував організувати оборону з найманців. Але це була не надійна сила, яка в мирний час займалася грабунками місцевого населення, а коли в краї з'являлися гайдамаки, то багато оборонців самі приставали до них, грабуючи разом маєтки. Великі магнати мали власні надвірні загони, але це не вирішувало справи.

Та все ж гайдамаки, хоч і не мали сильного опору урядових і панських військ, не могли організувати успішну боротьбу. окремі гайдамацькі загони діяли незалежно один від одного. Тому незабаром повстання припинилося. А через 18 років воно вибухнуло з новою силою.

Проти польської шляхти, її знущання над народом України спрямована й одна з кращих поем Т. Шевченка на історичну тему "Гайдамаки", в основі якої - події 1768 року, відомі під назвою Коліївщина. Поет відтворює силу народу, його роль в історії. Гайдамаки для Т. Шевченка - це нескорені, волелюбні патріоти:

Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля - Ідіть, сини, погуляйте, Пошукайте долі.

Далі великий український поет на основі народних переказів описав:

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла… А за віщо,

За що люди гинуть?

Того ж батька такі ж діти, -

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз'єднатися!

Треба крові, брата крові, Бо заздрю, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб'єм брата!Спалим хату!»…

Сказали, і сталось.

Все б, здається; ні, на кару

Сироти остались.

В сльозах виросли;

Замучені руки

Розв'язались - і кров за кров,

І муки за муки! [2,62-71]

Ось так, Кобзар поетично передав страхіття і суперечливість подій, що відбувалися на Україні.

Роздумує Шевченко над долею своєї Батьківщини і в поезії "Чигирине, Чигирине". Боляче поетові, що "заснула Україна", а тому потрібно підняти онуків, нащадків гайдамаків, на боротьбу проти кріпацтва. Тему історичного минулого України порушував Кобзар і в засланні, і в останні роки свого життя. Поет прагнув розбудити пам'ять народу, нагадати про мужність і незалежність наших предків, закликаючи і своїх сучасників бути борцями за своє майбутнє. Воскрешаючи минуле, Т. Шевченко ставить перед собою мету за допомогою слова надихнути народ на нову боротьбу за національне визволення.

Розділ 2. Подорож Тернопільщиною - джерело для творчості Шевченка

Подорож Кобзаря на Волинь відбулася 1846 року. Наприкінці березня 1845-го, Т. Шевченко, закінчив Академію мистецтв у Петербурзі, прибув до Києва. Тут із серпня 1845 почав співпрацювати із щойно створеною Археографічною комісією ("Тимчасовою комісією для розгляду древніх актів"). Метою її діяльності було вивчення пам'яток слов'янської старовини.

10 грудня 1845 року Тараса Григоровича затвердили співробітником Археографічної комісії. Саме за її завданням він подорожував Київщиною, Поділлям і Волинню, змальовував визначні місця і краєвиди. Розпорядження за номером 7247 було підписане генерал-губернатором Д.Г. Бібіковим. Тарасу Шевченку було, окрім всього, доручено зняти загальний зовнішній вигляд Почаївської Лаври, вид на околиці з тераси Почаївської Лаври, внутрішній вигляд храму. На цю поїздку Кобзареві виділили 150 крб. сріблом. Звичайно, основним приводом для поїздки Тараса Григоровича було завдання Археографічної комісії. Але західноукраїнські землі вабили його і з інших причин. Відомо, що поет знав про діяльність гуртка прогресивної української молоді "Руська Трійця", читав альманах "Русалка Дністровая". Цю книгу Тарас Шевченко обговорював із фольклористом і етнографом П.Ю.Лукашевичем. Подорож Тернопільщинною занотував у своїх творах

Проте, про Волинь поет писав і раніше. Скажімо, у поемі "Гайдамаки" він писав:

Розбрелись конфедератиПо Польщі, Волині,По Литві, по МолдаванахІ по Україні.Горить Корсунь, горить Канів,Чигирин, Черкаси,Чорним Шляхом запалалоІ кров полиласяАж у Волинь...[2,105]

32-річного Тараса Григоровича Шевченка (саме у такому віці він побував на Волині) дає змогу побачити один із автопортретів, виконаний олівцем на папері в кінці серпня 1845 року. На звороті малюнка (розмір 17x13,3 см) є напис: "Портреть Т. Шевченка сделанный имъ самимъ въ зеркало въ до 1845 года въ с. Потокахъ Кієв. губ. и подаренный своей куме Н.В. Тарновской." Наступний з відомих автопортретів виконаний уже на засланні 1847 року в Орську.[11,550]

Тогочасний поштовий путівник свідчить, що маршрут пролягав з Кам'янця по Великому польському тракту через Білу Церкву, Сквиру, Могилів-Подільський. У Кам'янці Тарас Шевченко працював не більше тижня: дорога кликала на Волинь. Із Кам'янця, до речі, Тарас Григорович міг навідатися на Тернопільщину - до села Панівці Борщівського району. Принаймні, у селі існують перекази, що поет гостював у місцевого священика.

Більшість дослідників, у тому числі і автор ґрунтовної книги "Шевченко і Західна Україна" М. Дубина, схильні вважати, що Кобзар їхав із Кам'янця-Подільського через Дунаївці і Ярмолинці до Проскурова (нині Хмельницький). Звідси через Старокостянтинів-Ямпіль поїхав до Почаєва.Інші, зокрема шевченкознавець Петро Жур, стверджують, що поет із Хмільника вирушив через Бердичів до Житомира, а вже звідти - до Почаєва.Якщо дотримуватися такої версії, то Тарас Шевченко мав би раніше побувати у Кременці, а вже потім - у Почаеві.

Але у повісті "Варнак" Кобзар устами свого героя згадує: "Возвращаясь из Почаєва, я зашел в Кременец посмотреть на Королеву Бону и на воздвигавшиеся в то время палаты или кляштор для Кременецкого лицея".

Дорогою до Почаєва поет на кілька днів зупинився у Вишнівці. Містечко, без сумніву, привабило Тараса Григоровича своєю багатою історією, щедрою на події та імена відомих людей. Тут народився Дмитро Вишневецький, котрий, за переказами, був легендарним засновником Запорозької Січі, Гетьманом України в 1550-1563 роках. Історики ототожнюють Дмитра Вишневецького з Байдою-героєм української народної пісні "В Цареграді на риночку". Цю пісню, як подають перекази, Тарас Шевченко слухав у Вишнівці у виконанні лірника. Потім поет розпитував про Дмитра Вишневецького, захоплювався його мужністю. Зрозуміло, що Тараса Шевченка зацікавив палацовий комплекс, зведений ще у сімнадцятому столітті. І не тільки архітектурою класицистичного стилю, а й тим, що тут побувало багато відомих історичних осіб. Князі Вишневецькі, а згодом графи Мнішехи зібрали бібліотеку, що налічувала 15 тисяч книг, у тому числі багато стародруків, рідкісних видань. Були тут і древні рукописи, листи магнатів, королів та царів, хроніка роду Вишневецьких.

У замковій картинній галереї зберігалися полотна Рембрандта, Гольбейна, Каналетто та інших великих художників, близько 600 портретів князів і королів. Картинна галерея була на першому поверсі палацу. А на другому - поет мав змогу оглянути великим театральний зал із оздобленими ложами, партером. Дослідники вважають, що Тарас Шевченко зробив зарисовки замку з боку Старого Вишнівця і призамкової церкви з півдня. На жаль, ці його роботи не збереглися.

Кобзаря не раз бачили в оточенні гурту місцевих жителів у парковій альтанці на стрімкому пагорбі побіля палацу. Можливо, саме тут поет і познайомився з панським лакеєм Федором Кружилкою.

У повісті "Музикант" (1855 рік) Тарас Григорович згадує, що набожна мати Яреми Вишневецького Раїна Могиляка збудувала монастир у Лубнах. А в написаній через 6 місяців у цьому ж 1855 році повісті "Близнецы" герой переповідає сон дочки злого Ієремії Вишневецького-Корибута, "что она была в раю и ее оттуда вывели ангелы, говоря, что если она своим коштом выстроит храм Божий в добрах своих близ города Лубен, то поселится уже на веки вечные в раю. Она и соорудила храм сей". Важко сказати, чому автор тут приписав зведення храму дочці Вишневецького. Мабуть, це просто помилка.[9,21]

Жителі Вишнівця увічнили пам'ять про перебування тут Кобзаря. До 150-річчя від його народження при вході у колишній палац була відкрита меморіальна дошка, а у 1989 році з нагоди 175-х роковин великого поета, художника, .мислителя йому встановили пам'ятник (скульптор В.П. Одрахівський, архітектор В.І. Скочеляс) на центральній площі селища.

З Вишнівця Т.Г. Шевченко продовжив свій шлях до Почаєва. Відомо, що поет прибув сюди у другій половині жовтня. Тогочасний Почаїв був невеликим містечком, котре, по суті, не могло похвалитися нічим, окрім Лаври. З Лаврою пов'язували і назву містечка: за легендою, першими осіли тут ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли з Києва під час татарської навали 1240 року. Нову місцевість ченці назвали Почайною - на згадку про річку Почайну, над якою стояла їхня обитель. В історичних джерелах Почаївський монастир уперше згадується під 1527 роком.

Зупинився Кобзар в архієрейському будинку, розташованому безпосередньо на території Лаври. Цей будинок, зображений на двох його акварелях, зберігся донині. У 1964 році на ньому встановлено меморіальну дошку. Цілком можливо, що Т.Г, Шевченку переповідали легенду, як ще о тій порі, коли не було монастиря, в XIII ст. (1261 рік), пастухи побачили на місці, де тепер джерело, Божу Матір. Слід від ноги лишився на землі, і з нього почала сочитися вода. Монастир збудовано на скелі, води поблизу нема, й поява її у ступні - справжнє диво.

У Лаврі Тарасу Григоровичу, очевидно, показували печеру в скелі, де преподобний Іов перебував в усамітненому богоміллі. Нині в Печерній церкві (1774 рік), покрівля якої служить терасою головного входу в собор, зберігається ще одна реліквія Лаври - мощі Іова. Під час перебування у Лаврі Т.Г. Шевченко ознайомився з її бібліотекою. Книга здавна була у Почаєві в пошані, тут традиційно розвивалася видавнича справа. Першою книжкою, що побачила світ у містечку, стала "Зерцало Богословій". Його у 1618 році надрукував у власній пересувній друкарні наш земляк письменник і церковно-освітній діяч Кирило Транквіліон-Ставровецький. Першою книжкою, надрукованою у Почаївській Лаврі, був "Служебник" 1735 року. В архіві Лаври зберігалося чимало цінних документів XVII ст. Ними поет також не міг не зацікавитися.

У розпорядженні Д.Г. Бібікова про від'їзд Тараса Шевченка йшлося про те, що він повинен "зняти" три види Лаври. Тарас Григорович виконав тут чотири малюнки аквареллю, два ескізи й начерк олівцем.

"Почаївська Лавра з півдня" - один із дуже відомих малюнків, що найкращим чином подає привабливі архітектурні риси Лаврського ансамблю. Розмір акварелі 28,9x37,8 см. Справа внизу є підпис автора: "Шевченко". На звороті - ескіз Лаври зі сходу, а у лівому верхньому куті - напис чорнилом: "1846. Почаївська Лавра з півдня". Стрімкі куполи Успенського Собору та інших споруд чітко прорисовані на тлі погожого осіннього неба. Світло післяобіднього сонця і довгі холодні тіні створюють контрастні зіставлення на пластично виразному фасаді Собору, прямокутному об'ємі Печерної Церкви Іова, масивних контрфорсах. Поруч - Троїцька Церква з високим цоколем, на місці якої з 1912 року височить Троїцький Собор архітектора О.В. Щусєва. Між ними нема існуючої тепер дзвіниці - вона була зведене лише через двадцять років після перебування Тараса Шевченка у Почаєві. [10,33-43]

У Почаєві поет продовжував фольклорні студії. Відомо, що 20 жовтня він записав тут кілька українських народних пісень. Варто додати, що подорожній альбом, в якому Т.Г. Шевченко записав ці пісні, у квітні 1847 року конфіскувала поліція. Поетові повернули альбом тільки після його настійних клопотань. Ці пісні на Волині можна почути й тепер. їх співають у селах поблизу Почаєва, в Рівненській і Волинській областях. Є свідчення, що у Почаєві Тарас Григорович Шевченко зустрічався з видатним польським скрипалем і композитором Каролем Ліпінським, слухав його віртуозну гру, про що Кобзар пише у повісті "Близнецы". К. Ліпінський у 1818 році давав спільні концерти зі славетним Ніколо Паганіні і за його заповітом отримав одну із скрипок маестро. Про Почаїв Кобзар згадує в поемах "Слепая" (1842), "Невольник" (1845), "Петрусь" (1850), повісті "Варнак" (1853-1854). Дослідники вважають, що Т.Г. Шевченко відвідав також деякі села поблизу містечка - Крутнів, Лідихів, Лопушно, Лосятин та ін.

Шлях до Кременця тягся поволі, Вітер "бабине літо" снував. Подивитись на радощі й болі В наші землі Кобзар мандрував.Ведуча. Шлях до Кременця тягся поволі,Вітер "бабине літо" снував. Подивитись на радощі й болі В наші землі Кобзар мандрував. Він вслухався у лірників жалі, А у Кременці - в славу тих днів, Як Богданові хлопці карали На палаючій Боні панів. І змальовував словом гарячим Ясні думи й жагу людських мрій, Щиру правду приносив незрячим, А зневірених кликав на бій...[13]

Так писав про подорож великого Кобзаря Кременеччиною сучасний поет-тернопільчанин Олександр Бугай.

Думаю, що знайомство із старовинним Кременцем Тарас Шевченко розпочав саме з гори Бони. А потім Шевченко міг оглянути Кременецький ліцей, слухав розповіді про історію закладу, його засновників. А засновниками цього навчального закладу були Тадеуш Чацький і Гуго Коллонтай.

У повісті "Варнак" Т. Шевченка ми читаємо: "Мир прах твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека, как нам Христос его любить заповедал!" [2, 324-329]Знаючи, що Тарас Григорович цікавився пам'ятками архітектури, цілком логічно допустити, що в Кременці він оглянув і комплекс будівель Богоявленського монастиря (поч. XVII ст.), і монастир Францисканців (1636 p.).

До тепер не відомо скільки днів пробув поет у Кременці і де саме зупинявся. Але, без сумніву, тут йому розповіли, що місто - батьківщина Юліуша Словацького. Як відомо, Тарас Шевченко цікавився стародавніми переказами. У Кременці він міг почути оповідь про мужню Ірву, про Дівочі скелі та записати їх, зробити у місті деякі замальовки. Однак документальних підтверджень цього нема. А свої враження після відвідин Кременця поет, як вважають дослідники, передав у повісті "Варнак": "Сижу, бывало, себе и любуюсь на прозрачный небольшой ставок, увенчанный золотым очеретом и греблею, усаженною в два ряда старыми вербами. А ниже гребли старая, как и ее хозяин, мельница об одном колесе, с сладко шепчущими лотоками. А кругом хутора - дубовый лес непроходимый, только в одном месте вроде просеки, как будто нарочно для полноты пейзажа. И в эту просеку далеко на горизонте синеют, как огромные бастионы, отрасли Карпатских гор." "Из Кременца пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский", - згадує герой повісті "Варнак". [2,324-329]

Відомо, що 29 жовтня 1846 року поет отримав місячну платню в сумі 12 крб. 50 коп. Згодом опрацював зібрані під час експедиції матеріали і 31 грудня передав їх у канцелярію генерал-губернатора Д.Г. Бібікова разом із рапортом на його ім'я.

Отже, у фундаменті сучасної культури лежить надійний моноліт - Шевченкове слово. Воно різне і мінливе, як життя, як людські пристрасті. У ньому правда, і добро, і краса. Та треба вміти їх у слові віднайти і осягнути. Тож припадаймо щодня до поезії "Кобзаря", як спраглий до криниці, бо вона невичерпна. Приходьмо до Шевченка на сповідь задля очищення від скверни буденщини і ницості духу, бо він - наш космос і наша історія. Він - наш пророк і суддя. Він - наш навчитель і прокурор. Тож приходьмо до нього на сповідь, на щоденні випроби сумління. Тоді лише станемо людьми, яких Шевченко почує і Україна прийме під свою опіку, як нащадків митця.

Розділ 3. Роль Т. Шевченка у діяльності Кирило-Мефодіївського братства

У 40-ві роки XIX століття формується нова, демократична інтелігенція, яка відділяється від буржуазно-ліберальної і починає брати активну участь у політичній боротьбі. В Києві у 1846 році створено таємну політичну організацію, яка набуває антикріпосницького характеру. Так з'являється Кирило-Мефодіївське товариство. Засновниками братства були М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, М. Гулак. До братства входили: Т. Шевченко, О. Навроцький, О. Маркович, І. Посяда, Г. Андрузький, М. Савич, О. Тулуб і Д. Пальчиков.

Кирило-Мефодіївці виступали проти кріпосного права, боролися за його ліквідацію. Але не всі члени Кирило-Мефодіївського товариства мали одні погляди на шляхи здійснення цієї мети. Частина членів братства поділяла революційно-демократичні погляди, які вносив Т. Шевченко. Інша частина, до якої належали П. Куліш, Н. Костомаров, пропагувала ідеї української буржуазії.

Передова група цієї організації (а до неї й належав Т. Шевченко) висувала такі вимоги: відміну кріпацтва, звільнення всіх слов'янських народів від національного гніту, об'єднання їх у вільну федеративну республіку із парламентською владою, рівні права усім народностям. Саме кирило-мефодіївці ставили питання про створення української держави, яка б увійшла до республіканської федерації слов'янських народів. Сам Шевченко вважав, що таке об'єднання може відбутися в результаті всенародного повстання. Тому в братстві загострилася боротьба між цими двома групами, особливо тоді, коли почали обговорювати програму і тактику. Ліберали відкидали революційну тактику, шукали згоди з кріпосниками, Шевченко ж стверджував, що наш народ зможе звільнитися лише шляхом боротьби трудящих проти самодержавства і поміщиків.

У 1847 році Кирило-Мефодіївське товариство було розкрите царською владою, а всі його члени були заарештовані. їх засудили або до в'язниці, або до каторги на різні строки.

Найбільш жорстоко Микола І розправився із Тарасом Шевченком: його віддали в солдати, заборонивши і писати, і малювати. На допитах поет усе заперечував, але при обшуках були знайдені його вірші, поеми, які викривали усіх гнобителів, карикатури на царя і царицю. Кати суворо розправилися з борцем Шевченком, він став жертвою царського режиму.

Це була перша політична організація української інтелігенції. Поява та діяльність товариства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Кирило-мефодіївці зробили значний внесок у розвиток української національної ідеї.

У програмних документах товариства вперше було здійснено спробу поєднати українську національну ідею із загальнолюдськими християнськими цінностями та ідеєю слов'янської єдності. Їхня діяльність продовжувала суспільну думку, спонукала до пошуків шляхів для вільного розвитку України, була взірцем і дороговказом для наступних поколінь українських борців за соціальне і національне визволення.

Отже, Шевченко - великий український письменник, людина з незвичайною, тяжкою долею, зі світовою славою поета-правдолюбця. Його думки зрозумілі усім пригнобленим, усім тим, хто хоче вільного, радісного і щасливого життя. Його поезія має не тільки національне, але й світове значення, а участь Кобзаря у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства наповнила його зміст ідейно, політично, художньо.

Та й творчість поета-демократа у великій мірі вирішила подальший розвиток української літератури, бо не було жодного відомого письменника другої половини XIX -- початку XX ст., який би не відчував впливу Т. Шевченка.

Максим Рильський зазначав, що «як пушкінський реалізм освічував шлях російській літературі, так реалізм Шевченка освічував шлях українській літературі».

Він був основоположником критичного реалізму і в українському образотворчому мистецтві. Його чудові картини, малюнки, гравюри вчили інших правдиво і багатогранно відбивати сучасну дійсність. Цінність художніх творів полягає в гострому викривальному змісті, чіткій соціальній спрямованості.

І в своїх безсмертних поезіях, і в живописних полотнах Шевченко пропагував світлі ідеали свободи, рівності; закликав народ до боротьби проти усіх гнобителів, вказував простому люду конкретний шлях цієї боротьби, тим самим впливаючи на розвиток і літератури, і мистецтва, і духовної культури.

Висновки

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла своєрідна ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, захопили більшість країн Східної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї Французької революції були широко представлені на Україні декабристами та українськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас філософські концепції національної культури Гердера, без сумніву, надихали творчість харківських романтиків. Проте на Україні політична активність не поєднувалася з культурною національно орієнтованою діяльністю: політичні радикали залишалися «безнаціональними» й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час як пропагандисти української національної культури були далекими від політики консерваторами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей поділ шкодив обом ідеологічним течіям і згодом перетворився на хронічну хворобу української інтелігенції, та, здавалося, він не так вже турбував покоління 1820-х років. Проте для наступного покоління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання національної культури з політичною ідеологією стане першочерговим завданням.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини - Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль «будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу. Шевченко народився у 1814 році в селі Моринцях на Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком. Коли пан взяв його з собою до Петербурга, малярські обдарування юнака привернули увагу кількох провідних митців, які у 1838 р. допомогли викупити його з кріпацтва. Тоді Шевченко вступив до Імператорської Академії мистецтв, де здобув першокласну освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно розширилися завдяки інтенсивним контактам із багатьма українськими та російськими художниками й письменниками столиці. Незабаром ним оволоділа потреба висловити свої переживання в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша збірка українських поезій під назвою «Кобзар». Ці ліричні, щирі та сповнені музики вірші, переважно присвячені історії України, одразу ж привітами як українські, так і російські критики, назвавши їх геніальними творами.

Досягненнями Шевченка були спростовані погляди його сучасника - Українця М. Гоголя, який вважав, що талановиті українці можуть зажити літературної слави лише в контексті російської літератури.

Письменник продемонстрував своїм співвітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів та думок, довів, що українці не мають ніякої потреби спиратися на українську мову як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Колишній кріпак не забував про своїх «знедолених братів» і, наче біблійний пророк, громовласно таврував гнобителів закріпаченого селянства. На відмінну від більшості інших представників інтелігенції Шевченко не вірив у ліберальні проекти поступових реформ. У його віршах відкрито пропагувалися радикальні, революційні методи знищення несправедливості в суспільстві.

Але націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим. Він вважає прагнення України до свободи складовою всезагальної боротьби за справедливість. Як свідчать поема «Єретик», присвячена знаменитому чеському великомученику Янові Гусу, та поема «Кавказ», поет симпатизує пригнобленим народам усього світу.

Поезія Шевченка розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття. Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним. [4, 210-213]

Література

1. Норман Дейвіс. Європа.Історія. - К.: «ОСНОВИ», 2008 р. - 1500 с.

2. Тарас Шевченко. Кобзар. - К.: «Дніпро», 1986 р. - 560 с.

3. Швидько Г.К. Підручник для 8 класу з історії України. - К.: «Генеза», 2008 р. - 335 с.

4. Орест Субтельний. Україна. Історія. - К.: «Либідь», 1991 р. - 510 с.

5. Верстюк В.Ф. Роль і місце Центральної Ради в модерній історії України / Верстюк В.Ф // Укр. іст. журн. - 1997. - №5. - С 17-25.

6. Завальнюк О.М., Комарніцький О.Б. Подільські містечка в добу Української революції 1917 - 1920 pp. / О.М. Завальнюк, О.Б. Комарніцький. - Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2005. - 320 с

7. Сергієнко Г.Я. Тарас Григорович Шевченко - революційний демократ, мислитель, борець / Сергієнко Г.Я // Укр. іст. журн. - 1989. №3

8. Дуда І., Мельничук Б. Тарас Шевченко на Тернопільщині. - 2-е вид., доп. - Тернопіль, 1998.

9. Черняхівський Г.І. На прекрасну Волинь... // Черняхівський Г.І. Крем'янеччина: Історичне та літературне краєзнавство. - Крем'янець, 1992.

10. Крамар Є.С. Про подорож Шевченка по Волині // Літопис Волині: Науково-популярний збірник Волинознавства. - Вінніпег. -- 1977 -- 1978.- Ч.12.

11. Доля: Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах / Автор-упоряд. тексту В. Шевчук. - К.: Дніпро, 1993.

12. Федчина.Л. Тарас Шевченко і Тернопільщина [Текст] : [в обласній бібліотеці для дітей відбувся захід до 165-річчя з часу перебування поета в нашому краї] / Л.Федчина // Вільне життя. - 2011. - 28 жовтня. - С. 6. - (Зустрічі).

13. г. «Вільне життя плюс», №80 (15192) від 15 жовтня 2010 року.

Размещено на Allbest.ru