Володимир Великий - правитель Київської Русі. Запорізька Січ наприкінці XVII–XVIII ст.

Зміцнення Київської держави за часів правління Володимира Великого: боротьба з печенігами, об'єднання східно-слов'янських земель; введення християнства на Русі. Запорізька Січ наприкінці XVII–XVIII ст.: початок, занепад і ліквідація запорізького козацтва.

Рубрика История и исторические личности
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 13.09.2012
Размер файла 67,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіровоградський інститут регіонального управління та економіки

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з предмету:

Історія України

на тему:

Володимир Великий - правитель Київської Русі та Запорізька Січ наприкінці XVII-XVIII ст.

м. Кіровоград 2011 р.

План

1. Володимир Великий -- «Ясне Сонечко» України-Русі

1.1 Володимир об'єднує всі українські землі

1.2 Боротьба Володимира з Печенігами

1.3 Державні реформи Володимира

2. Запорізька Січ наприкінці XVII-XVIII ст. Занепад і ліквідація запорізького козацтва

2.1 Початок Січі

2.2 Роль у загальнонаціональному русі та Визвольній війні

2.3 Встановлення контролю Москви над Запорізькою Січчю

2.4 Запорізька Січ наприкінці XVII - на протязі XVIII ст..

2.5 Занепад і ліквідація Запорізького козацтва

Список використаної літератури

1. Володимир Великий -- «Ясне Сонечко» України-Русі

Мова в нас піде про одного з найвідоміших правителів Київської Русі. Князь Володимир Святославович народився в 948 році і був молодшим із трьох синів київського князя Святослава Ігоревича (Хороброго), а отже, молодшим внуком київської княгині Ольги (Мудрої). Після смерті княгині Ольги в 969 році Святослав вирішив «посадити» своїх синів для правління в різних землях своєї держави -- України-Русі. Так, старшого сина Ярополка князь залишив у Києві, середнього Олега він відправив до Овруча до древлян, а молодшого -- Володимира, на прохання прибулих із Новгорода послів, у місто Новгород, а сам вирушив у завойовані ним раніше болгарські землі, до міста Переяславця. Але, оскільки сини ще були молодими, Святослав призначив їм на допомогу своїх вірних воєвод: Володимиру -- Добриню, а Ярополку -- Свенельда.

Як оповідає літописець Нестор, не встиг князь Святослав закрити свої очі, як поміж братами почалася боротьба. Спочатку сварка виникла між Ярополком та Олегом через вбивство Олегом сина Свенельда, Люта, який під час полювання в лісі виявився на древлянській землі. Пригнічений горем, Свенельд почав умовляти Ярополка, який відзначався м'яким, податливим характером, помститися Олегу, піти на нього та відібрати в нього землі. В 977 році Ярополк пішов у похід проти Олега, їхні полки зустрілися перед Овручем і війська Олега почали відступати до міста. На мосту перед кріпосною стіною почалася тиснява, паніка охопила людей, князь Олег і частина війська були скинені з мосту і впали в рів із водою, де й потонули. Дізнавшись про похід Ярополка на Овруч і про смерть Олега, новгородський князь Володимир пішов у Скандинавію, щоб посилити свої війська за рахунок варягів, а Новгород перейшов у володіння Ярополка. Одначе правління це було недовгим. Зібравши велике військо з варягів, Володимир повернув собі Новгород, а потім і Київ, і в 980 році став єдиновладним правителем величезної Київської держави -- України-Русі.

1.1 Володимир об'єднує всі українські землі

Продовжуючи політику попередніх київських князів, збираючи навколо Києва слов'янські землі, Володимир своїми військовими походами 981-- 993 рр. на ятвягів, в'ятичів і хорватів фактично завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони України-Русі, це співпало з етнічними рубежами східних слов'ян. А зміцнення Київської держави вже фактично почалося в 981 році, коли Володимиру довелося утихомирювати повсталих в'ятичів, зобов'язавши їх платити «данину від плуга». В 982 році Володимир знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Ще раніше, коли Володимир воював проти Ярополка, він приєднав Полоцькі землі, а в 981 році й такі західні міста, як Перемишль, Червень, Волинь і інші, заселені дулібами та білими хорватами, які належали Великоморавській державі (Чехії). У 983 році Володимир відібрав у литовців Побужжя (землі біля річки Буг), а потім над Бугом побудував місто, назвавши його Володимиром-Волинським. У 984 році ходив Володимир на повсталих радимичів і на ріці Піщаній переміг, наклавши на них данину, яку, як зазначав літописець у XII ст., вони «везуть і до цього дня».

Не зовсім вдалим був похід Володимира в 985 році на схід до волзьких булгар, адже київському князю не вдалося примусити їх платити йому данину. Довелося обмежитися укладанням мирного договору з ними. Об'єднавши таким чином усі українські землі в єдине ціле, князь Володимир забезпечив їхню охорону від зазіхання ворогів. А територія України-Русі в цей час охоплювала вже близько 800 тис. кв. км. і тягнулася на північ до Чудського, Ладозького й Онезького озер; на півдні -- до Дону, Росі, Сули і Південного Бугу; на сході -- до міжгір'я Оки та Волги і на заході -- до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Неману та Західної Двіни. У цей час стародавня Україна-Русь стала найбільшою державою у Європі.

Володимир Великий жив у злагоді з сусідніми народами та державами, наприклад, із поляками, греками, болгарами, чехами та мадярами. Клопоти мав лише з печенігами, які часто нападали на українські землі зі сходу та знищували цілі села і міста.

1.2 Боротьба Володимира з Печенігами

Одночасно з військовими походами з метою об'єднання держави Володимиру доводилося постійно вести безперервну боротьбу з печенігами, цим напівдиким, степовим народом тюркського походження. Вони вже понад півстоліття жили в українських степах і часто підходили навіть до Києва. Як писав літописець Нестор, війна з ними ніколи не припинялася і «би рать без переступа» (війна була без перерви). Щоби стримувати натиск ворожих військ, Володимир почав будувати міста та укріплення по обидва боки Дніпра, Остра, Десни й Ірпеня, а на Лівобережжі -- біля Сули, Трубежа та Сейму. У важливих місцях для оборони були побудовані укріплені міста, а між ними зведені довгі та високі вали на десятки кілометрів. Завдяки цим фортифікаційним заходам натиск печенігів було послаблено, і Володимир міг розпочати більш ефективну боротьбу з печенігами. Як повідомляє літописець, війна з печенігами в 990, 992 (двічі), 996, 997, 1001 і 1004 рр. принесла київському князю військову славу. Про ці бої є різні розповіді та билини. Як приклад приведемо одну з розповідей про битву 992 року.

Коли печеніги підійшли до самого Києва, їм назустріч вийшов із військом Володимир. Звертаючись до нього, вождь печенігів сказав: «Випусти ти свого воїна, а я свого -- нехай поборються, і якщо твій подужає мого, то не воюватимемо три роки, якщо ж наш переможе, будемо розоряти вашу землю цілих три роки». Серед військ Володимира спочатку такого добровольця не знайшлося, а печеніги виставили здоровенного, страшного велетня. На повторне звертання Володимира до своїх воїнів до князя підійшов старий і сказав: «Князю! Вийшов я сюди на війну з чотирма синами, а п'ятий, молодший, залишився вдома. З дитинства не було людини, яка б перемогла його». Зрадів князь і послав за силачем на ім'я Кирило Кожум'яка. Коли той прийшов, то попросив князя, щоб його випробували, привівши великого і сильного бика. Розлютованого гарячим залізом бика випустили, і коли він біг повз Кирила, той схопив його рукою за бік і вирвав шкуру з м'ясом. Бачачи це, Володимир сказав: «Можеш битися з печенігом». Наступного ранку, намітивши місце поміж полками, пустили борців, ті схопилися і почали міцно давити один одного. Після одного вдалого Кирило так стис у своїх руках печеніга, що в того кістки хруснули і він упав мертвий. Побачивши це, печеніги втекли у степ, і Володимир наступні три роки з ними не воював. Але в 995 році печеніги знову прийшли до околиць Києва, до міста Василева (Василькова), Володимир вийшов назустріч їм із невеликою дружиною, однак, вступивши у бій, не зміг перемогти і відступив.

У 997 році Володимир пішов у Новгород, щоб укріпити і примножити свої війська для боротьби з печенігами. Дізнавшись, що князя в Києві немає, печеніги знову напали та стали біля Білгорода. В оточеному місті почався голод і його жителі спочатку вирішили здатися печенігам. Але знайшовся розумний старий, який запропонував обдурити печенігів, показавши їм, що в місті «сама земля годує і городяни можуть витримати хоч би й десятирічну облогу». Печенізькі князі, пересвідчившись у цьому, здивувалися, зібралися та й пішли собі геть від міста. Після зображення цих подій літописець Нестор не згадує більш про напади печенігів на землі України-Русі до самої смерті Володимира Святославовича в 1015 році.

1.3 Державні реформи Володимира

Завершальний етап формування державності в Україні-Русі вимагав від Володимира проведення кардинальних суспільних перетворень, направлених на консолідацію країни. Тому він під час свого правління і провів низку найрізноманітніших реформ. Найважливішою можна вважати утвердження в Україні- Русі християнства.

Передували цьому наступні історичні і політичні події. По-перше, потрібно пригадати, що починаючи з другої половини IX ст. вплив християнства наближався до кордонів Володимирової держави. Так, у 864 році похрестилася Болгарія, в 928--935 рр. -- Чехія, в 962--992 рр. -- Польща. Князь Володимир розумів, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти, як рівноправна, в коло європейських країн. По-друге, Володимир не міг не знати, що ще в 862 році Київський князь Аскольд сам прийняв християнство, а бабуся Володимира княгиня Ольга також була хрещена в 955 році в Константинополі. Таким чином, не тільки політичні, а і психологічні передумови переконували Володимира в необхідності та доцільності для держави прийняття християнства і чекав він тільки слушного моменту, який згодом і настав. Ось як про це оповідає літописець.

Повернувшись із одного з вдалих військових походів на ятвягів, Володимир вирішив принести язичницькому богу Перуну людську жертву. Жереб упав на сина одного варяга-християнина. Батько не віддав сина і перед усім людом сказав, що поганські боги -- не справжні боги, а зроблені людьми. Справжній же Бог -- один, йому поклоняються греки. Розлютований натовп язичників убив і батька і сина. Після цього випадку Володимир остаточно вирішив прийняти нову -- християнську віру. Проте князь вважав принизливим для себе зізнатися перед греками у своїх помилках і прохати візантійських імператорів про хрещення. Але він хотів «завоювати» віру Христову і прийняти її рукою переможця. Тому після того як грецькі імператори обдурили Володимира і не віддали за нього їхню сестру, принцесу Анну, князь зібрав велике військо і пішов у Крим, до грецького міста Корсуня (Херсона). Завоювавши його, Володимир послав просити імператорів Василія та Костянтина, щоб тепер вони видали за нього Анну. В разі їхньої відмови він погрожував йти на столицю Візантійської імперії -- Константинополь. Імператори погодилися, але за умови, що він прийме християнство. Володимир тут же в Корсуні сам прийняв хрещення у церкві св. Василія (це було 988 року, а за ним хрестилися і багато хто з його дружини. Після хрещення Володимир Великий одружився з Анною, а грецьке місто Корсунь князь повернув Візантії.

Повернувшись до Києва, Володимир почав хрещення свого народу. Ось як розказує про це літописець. Для хрещення до Києва були запрошені грецький митрополит і священики. У призначений час кияни прийшли на берег Дніпра, куди прибув і Володимир із грецькими священиками. Торжество хрещення відбувалося в ріці, матері тримали дітей на руках. Після хрещення всіх язичницьких ідолів (божків) Володимир наказав утопити у Дніпрі. Відтоді як Україна-Русь стала християнською державою, в ній стали процвітати наука і освіта, вчені ченці почали писати історію України-Русі і тому про Володимира Великого відомо більше, ніж про попередніх князів -- Олега, Ігоря, Ольгу та Святослава. Вже в 988 році почали з'являтися школи, а в Києві була споруджена церква св. Василія (таке ім'я отримав і князь після хрещення). На замовлення Володимира у Києві в 989--996 рр. візантійськими майстрами був споруджений собор Богородиці, на що князь виділив десяту частину своїх прибутків (друга назва -- Десятинна церква).

Як зазначає літописець, після хрещення в характері Володимира відбулися великі зміни. Він зробився побожним, ласкавим, щедро роздавав милостиню, створював школи, храми і став у повному розумінні батьком своїх підданих. Він допомагав бідним, старим і калікам, сиротам і вдовам. Тому не дивно, що всі називали його ласкавим батьком і «Сонечком Ясним». Уміло й авторитетно керуючи державою протягом 35 років, провівши глибоку і ефективну адміністративно-територіальну і військову реформи, Володимир Великий дожив до старості, помер 15 липня 1015 року в селі Берестові (під Києвом) і був похований у Десятинній церкві. Церквою він був прирівняний до лику святих і названий «Рівноапостольним». Як писав М. Грушевський: «Часи Володимира Святого, або Великого були кульмінаційною точкою процесу будівництва, завершення, так би мовити, механічної еволюції процесу створення стародавньої Руської, Київської держави».

І зараз, через майже 1000 років після смерті князя, для нас абсолютно незаперечне величезне історичне значення його епохи, тих реформ, які князю вдалося провести за 35 років правління київською державою (980--1015 рр.). Він прийняв владу в момент, коли Київська Русь страждала від безперервних міжусобиць і внутрішніх протиріч, а в момент його смерті це була могутня, процвітаюча держава, з якою вимушені були рахуватися всі країни Європи. Особистість і справи великого київського князя Володимира (як і його сина Ярослава Мудрого) -- це справді славна, «золота» сторінка історії Стародавньої Русі.

володимир великий запорізький січ

2. Запорізька Січ наприкінці XVII-XVIII ст. Занепад і ліквідація запорізького козацтва

2.1 Початок Січі

Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або напівзалежне населення. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.

Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра, ймовірно, на початку 16 ст. Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.

Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська -- в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запоріжців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.

Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М. Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання М. Бельського про запоріжців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у ЗС відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М. Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорізьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

Утворення Запорізької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є. Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І. Вишневецького.

За свідченням Д. Яворницького, існували 8 січей:

· Хортицька

· Базавлуцька

· Томаківська

· Микитинська

· Чортомлицька

· Олешківська

· Кам'янська

· Нова (Підпільненська)

Після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ.

Запорізька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запоріжці. Козацька залога на ЗС, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя ЗС, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці -- рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству ЗС становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства -- власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) -- маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка -- старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла ЗС у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорізького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорізькі козаки становили товариство -- громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На ЗС діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

2.2 Роль у загальнонаціональному русі та Визвольній війні

Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту -- в повстаннях під проводом К. Косинського (1591--1593 рр.), С.Наливайка (1594--1596 рр.), Павлюка і К. Скидана (1637 р.), Я. Остряниці і Д. Гуні (1638 р.). Повстанням у січні 1648 р. запорізькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648--1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій битві 1652 р.

Великої слави здобули запоріжці своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Їхні походи на узбережжя Криму, Малої Азії та Фракії відбувалися спільно з реєстровими козаками та донськими козаками. Не раз козаки загрожували й Стамбулові, несподівано з'являючись на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.). Головною метою цих походів було не тільки ослабити військові сили агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли невільників. Недарма український народ так тепло оспівував козацькі походи в своїх історичних піснях і думах. Визвольним характером козацьких походів пояснювалося і те, що пригноблене місцеве населення підтримувало козаків, коли вони з'являлися на ворожій території.

Поворотним етапом в історії ЗС стала Переяславська рада 1654 р. За ЗС було визнано ті самі права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) збіглих селян. Згодом царський уряд почав посилати запорізькому війську жалування грішми, хлібом, порохом тощо. Одночасно з цим на Запоріжжі почали з'являтися і царські війська, а згодом там почали будувати й урядові фортеці. Під владою Російської держави зміцнилися позиції ЗС у боротьбі проти агресії татарських, турецьких і польських феодалів, а це сприяло, зокрема, народній колонізації запорізьких володінь. Розширювалися межі запорізької території (на півночі до лівих притоків Дніпра -- р. Самари та р. Орел), зросло населення, розвинулися промисли й торгівля.

2.3 Встановлення контролю Москви над Запорізькою Січчю

Разом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над ЗС в інтересах кріпосницької держави. ЗС поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію. В 2-й пол. 17 ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. В той тяжкий час для українського народу запорізьке козацтво мужньо боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення набули походи запоріжців проти Польщі й Криму під проводом уславленого кошового отамана І. Сірка в 60-х-70-х роках 17 ст.

Запорізьке козацтво підтримувало також антифеодальні виступи народних мас Росії. Під час повстання на Дону під проводом К. Булавіна (1707--1708 рр.) запорізька сірома прийшла на допомогу донській голоті й мужньо билася з царськими карателями. Після поразки чимало повстанців знайшло притулок і захист на Запоріжжі.

Уряд царя Петра І розглядав ЗС як один з осередків визвольної боротьби. Після переходу на бік шведів гетьмана І.Мазепи та частини запорізької старшини й невеликої кількості козаків, царський уряд звинуватив усе запорізьке козацтво в зраді. За наказом царського уряду 14(25).V.1709 р. ЗС було зруйновано (т.зв. Стару Січ, яка містилася на о. Базавлук (Чортомлик)). Частина козаків перейшла на підвладну Кримському ханству територію і поблизу нинішнього Херсона заснувала т.зв. Олешківську Січ. Тут запоріжці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з України. Крім того, хан, побоюючись запоріжців, заборонив їм споруджувати укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на батьківщину здійснилося лише в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд дозволив запоріжцям повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запоріжці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ.

2.4 Запорізька Січ наприкінці XVII - протягом XVIII ст.

Наприкінці XVII ст. становище запорізьких козаків дещо стабілізувалося. Припинення військових дій на Україні та російсько-турецька війна, походи під Азов давали можливість запорожцям займатися військовою справою і отримувати військову здобич, крім того на запорізькі землі починають тікати від феодального гніту втікачі з Росії та України. Залюднення запорозьких земель вело до піднесення господарства Січі і збагачення старшини, яка розпоряджалися численними повинностями, які виконували на користь війська прості козаки та селяни-втікачі, значним джерелом доходу стало постачання козаків Російським царем, який надсилав на Січ гроші, харчі, зброю та боєприпаси. Значна кількість російської допомоги осідала у кишенях старшини. Проте царський уряд ставився до запорожців з недовірою. Напади запорожців на татар, турок, купців викликали гостру реакцію з боку Османської імперії. Тому російські царі намагалися стримувати активність низових козаків. У 1709 р. після переходу запорожців на бік гетьмана Мазепи Петро І наказав зруйнувати Січ. Запоріжжя було приєднане до Миргородського полку, низовим козакам було заборонено жити на Січі. Козаки розселилися по лівобережних містах, частина переселилася до Туреччини, решта отримала дозвіл від турецького султана створити Січ в урочищі Олешки на Кардашинському лимані Дніпра. Кримський хан примушував козаків будувати укріплення на Перекопі, ходити у походи на Кавказ, обмежував їх економічну діяльність. Життя запорожців під татарами було дуже важким, тому коли почалася російсько-турецька війна 1734-39 рр. козаки попросилися у російське підданство.

Після повернення у 1734 р. під владу росіян запорожці знову оселилися на своїх колишніх землях, збудувавши неподалік від залишків старої січі Нову Січ. У наступних боях з турками запорожці так добре воювали, що Катерина II осипала їх похвалами та медалями. Однак вони також завдавали їй багато клопоту. Оскільки на землях запорожців кріпацтва не існувало й було вдосталь вільних земель, Січ стала раєм для селян-утікачів. До того ж, як тільки спалахувало повстання проти панів, запорожці незмінно брали в ньому участь. Так, у 1768 р. вони відіграли провідну роль у кривавому повстанні гайдамаків на Правобережжі, а коли російський козак Омелян Пугачов підняв у 1772 р. величезне повстання на півдні Росії, запорожці сховали його людей від гніву імператриці. Серед самих запорожців звичайним явищем були соціальні конфлікти й насильство.

З густішим заселенням запорозьких земель (на 1770 р. тут проживало близько 200 тис. чоловік, більшість яких не належала до козацтва) стали розвиватися хліборобство, торгівля й тваринництво. Господарську діяльність контролювали запорозькі старшини. Зокрема, останньому запорозькому кошовому Петрові Калнишевському належало понад 14 тис. голів худоби. Більшість його старшин були такими ж багатими. Як і в Гетьманщині, між запорозькою старшиною та неімущою голотою розвинулися різкі соціально-економічні відмінності, через які часто вибухали конфлікти. Зокрема, у 1768 р. особливо запекла сутичка змусила старшину рятуватися по сусідніх російських залогах. Порядок було відновлено лише після втручання імператорського війська. Постійні конфлікти на Січі, а також упертий опір, який чинили запорожці російським намаганням колонізувати Чорноморське узбережжя, переконали Катерину II в необхідності радикального вирішення цієї проблеми. Тому, як тільки скінчилася війна1768--1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала зруйнувати Січ. 4 червня 1775 р., коли більшість запорожців ще перебувала на турецькому фронті, російська армія під командуванням генерала Текелі, що поверталася з війни, оточила Січ і зрівняла її з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи на їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Найбільший загін з 5 тис. козаків знайшов собі притулок на турецькій території неподалік гирла Дунаю. Близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським колоністам. П'ять тисяч запорожців, що втекли до Оттоманської імперії, дістали дозвіл оселитися в гирлі Дунаю. У 1784 р., щоб створити їм противагу, російський уряд переселяє решту колишніх запорожців на землі між річками Буг та Дністер. У 1792 р. цих бузьких козаків перейменували у Чорноморське Військо й переселили на Кубань.

2.5 Занепад і ліквідація Запорізького козацтва

Останній період (1734--1775 рр.) в історії ЗС позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з другого -- поступовим занепадом автономії ЗС і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чол. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці ЗС, що полягали насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах -- рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним) -- участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.

Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) ЗС лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і ЗС втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили ЗС і 4-5 (15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкина зіслано одвічно до Соловецького монастіру, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорізьке військо було оголошене розпущеним. Землі ЗС царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі частини запоріжців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ. Занепад козацької ради розпочався під час визвольної війни 1648-1654 рр. у зв'язку із формуванням української феодальної державності козацька рада вважалася вищим законодавчим органом. На козацькій раді 1648 р. було обрано гетьманом Богдана Хмельницького і ухвалено почати повстання проти шляхетської Польщі. Однак зі зміцненням гетьманської влади Богдан Хмельницький став рідше скликати козацькі ради. Останньою козацькою радою була Чорна рада 1663 р. в Ніжині. Відтоді в козацькій раді брали участь лише представники від полків. Козацькі ради звелися до виборів гетьмана і затвердження "статей" договірних пунктів між гетьманським та царським урядами, що визначали соціально-економічне та політичне становище України, як складової частини Російської держави.

В козацьких радах 1659, 1663, 1669, 1672, 1674 рр. брали участь уповноважені царського уряду (бояри, окольничі), які санкціонували їхні ухвали, а то й диктували свою волю у формі наказу.

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. на Правобережній Україні, що була під владою шляхетської Польщі, козацька рада в 2-й половині 70-х років 17 століття припинила своє існування (відродилася тимчасово тільки під час відновлення правобережного козацтва під проводом Семена Палія).

На Лівобережній Україні у 18 столітті козацька рада остаточно втратила своє значення і набула характеру урочистої церемонії обрання гетьманом кандидата, що його призначав царський уряд.

Зникнення козацьких рад З 1654 р. систематично (тричі на рік) збиралася козацька рада на Запоріжжі. У 18 столітті, у часи Нової Січі, це були: 1 січня - Новий рік, 2 або З день Великодня та 1 жовтня - свято Покрови - храмове свято Запорізької Січі. Крім того, це робилося в будь-який день на вимогу козацького товариства чи «сіроми». Тут найдовше зберігалися певні риси демократії, хоч кошова верхівка домагалася заміни козацької ради старшинськими нарадами і сходками курінних отаманів.

Із скасуванням решток автономії України в 60-80-х роках 18 століття, ліквідацією Запорізької Січі 1775 р. козацькі ради перестали скликатися.

Список використаної літератури

1. “Історія України”. Посібник / За ред. В.А. Смолія, - К., 1997.

2. “Історія України”. Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. - Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.

3. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. - 2-е изд. - К.: Лыбидь, 1991.

4. Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької. ВУАН, К., 1997. С. 26.

5. Мишецький С. Історія про запорозьких козаків. К., 1999. С. 72.

6. Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 2000. С. 69.

7. Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. - Київ, 1991. - 384 с.

8. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К.: Видавничий центр «Академія», 2002. - 656 с.

9. Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна. - 1989. - №1-11.

10. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1. -- К., 1992. - с.149-151

11. Ілюстрована енциклопедія історії України (від найдавнішого часу до кінця XVII ст.) / Авт. тексту О. Кучерук; Іл. та худож. оформл. Л. і С. Голембовських, С. Білостоцького. - К.: Спалах ЛТД, 1998. - 216 с., іл.

12. Королев В.И. Страницы истории Украины. Конспекты. - Симферополь: Крымский психолого-педагогический факультет ПГПИ, 1999. - 100 с.

13. Лях С.Р., Лях О.К. Історія рідного краю: Запорізький край у козацьку добу (XVI-XVIII ст.): Підручник для 8 класу СЗОШ. - Запоріжжя: Прем'єр, 2000. - 192 с.; іл., карти.

14. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. - Т.1-3. - Львів, 1990-1991

15. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. -- К., 1997. -- с. 110-111

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Князь Володимир як реформатор Русі. Адміністративна, оборонна, укріплення кордонів Русі, зовнішньополітична, воєнна, фінансова реформи Володимира Великого. Запровадження християнства на Русі. Значення реформ Володимира у зміцненні Київської держави.

    реферат [22,3 K], добавлен 29.07.2008

  • Передумови утворення східнослов’янської держави. Виникнення, становлення і розквіт Київської Русі. Об’єднання земель і племен східних слов’ян. Розвиток державності на Русі в першій половині Х ст. Процес розпаду Київської Русі.

    реферат [21,9 K], добавлен 13.09.2003

  • Історіографічний огляд концепцій походження державно-політичного утворення Русі. Об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва і зміцнення ранньофеодальної держави на Русі. Діяльність великих київських князів. Соціально-економічна історія Русі.

    курсовая работа [1,2 M], добавлен 03.04.2011

  • Становище Русі за князювання Святослава (964-972). Реорганізування Святославом управлінської системи в 969 році. Формування території Київської Русі за князювання Володимира (980-1015). Запровадження християнства на Русі. Князювання Ярослава Мудрого.

    реферат [23,5 K], добавлен 22.07.2010

  • Передумови утворення східнослов’янської держави. Об’єднання земель і племен східних слов’ян. Хрещення, соціально-економічний та державний лад Київської Русі. Розвиток Давньоруської держави за часів князювання Святослава. Розпад Київської держави.

    реферат [29,1 K], добавлен 23.11.2010

  • Походження Київської Русі. Перші князі. Піднесення та розквіт держави в періоди правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Втрата державної єдності, політична роздрібненість Русі (ІХ-Х ст.). Історичне значення Галицько-Волинського князівства.

    презентация [6,9 M], добавлен 25.11.2014

  • Київська Русь на початку свого існування. Період розквіту, прийняття християнства Володимиром Великим. Монголо-татарська навала і занепад Київської Русі. Зовнішні відносини, державний устрій, економічне, соціальне життя та культура Київської Русі.

    реферат [376,3 K], добавлен 06.02.2011

  • Київська Русь як державне утворення, її роль в історії українського народу. Князь Володимир Великий як реформатор Русі, його досягнення. Смерть Великого Князя. Князь Ярослав Мудрий, його битви та досягнення. Захід могутності та величі Давньої Русі.

    реферат [34,9 K], добавлен 07.02.2012

  • Боротьба за владу між синами Святослава. Князювання Володимира Великого. Реформаційний курс. Військова, релігійна реформа. Хрещення Русі. Державотворча діяльність Ярослава Мудрого. Внутрішня розбудова держави. Завершення формування території держави.

    реферат [15,1 K], добавлен 05.09.2008

  • Етап історичного розвитку української державності, пов'язаний із формуванням у Середньому Подніпров'ї Київського князівства, формування права Київської Русі. Адміністративна, військова, релігійна, судова реформи Володимира. Джерела права Київської Русі.

    реферат [43,1 K], добавлен 16.04.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.