Історія Кавказа

12 вересня 1795 р. іранські війська Ага-Мохаммеда вторглись у межі Закавказзя і розорили багато міст і селища Азербайджану, Вірменії і Грузії, завдавши особливо жорстокому руйнуванню столицю Грузії -- Тифліс. Ця подія сильна стривожило дагестанських ханів, що просили допомоги в Росії.

Щоб не допустити об'єднання іранських і турецьких сил і запобігти розгортання війни в Закавказзя, Росія направила в 1796 р. в Іран свої війська.

Царський уряд побоювався, що деякі кабардинські князі можуть бути використані проти Росії. Тому воно вжило заходів обережності. Ще в 1795 р. у Кабарду були спрямовані російські війська.

Тільки після висновку російсько-турецького союзного оборонного договору від 23 грудня 1798 р., викликаного експедицією французьких військ на чолі з генералом Бонапартом у Єгипет, наступила перерва в російсько-турецькій боротьбі на Кавказі. З цього часу, можна вважати, що в російсько-турецьких відносинах кабардинське питання утратило свою гостроту воно було вирішене на користь Росії.

Однак це не означало, що Туреччина припинила свої домагання на володіння Кавказом або що усі феодальні правителі Північного Кавказу, у тому числі і деяких кабардинських князях, перестали шукати в Туреччини підтримки своїм устремлінням.

Висновки

XVIII століття займає особливе місце в історії Північного Кавказу як по змісту процесів, що протікали в той час, так і по їхніх результатах, що зробив вирішальний вплив на наступні долі горянських народів.

У центрі дійсного дослідження лежали питання, що розкривають зміст де горці виступали об'єктом історичної дії. Однак правильне розуміння результатів міжнародних відносин неможливо без обліку, у якому кавказькі народи діють вже історичним суб'єктом. Тому, перш ніж звертатися до теми протиборства держав, випливає хоча б коротко зупинитися на особливостях внутрішньополітичної ситуації на Північному Кавказу.

Життя горянських народів у XVIII в. було відзначене зіткненням, що загострилося, двох різних тенденцій суспільного розвитку. З одного боку, зовнішня загроза безупинно підштовхувала процес консолідації різних груп населення в рамках можливо більш великих державних утворень, що приймали форму всякого роду конфедерацій і союзів. З іншого боку -- природні умови і багатовікові традиції соціально-політичного життя постійно відтворювали прагнення до збереження давно сформованих малих, фактично автономних колективів зі слабко вираженою класовою диференціацією. У протилежності цих тенденцій історичної еволюції була закладена можливість незатухаючого конфлікту, що і реалізувалася протягом століття у формі етнорелігійної ворожнечі, боротьби за землю, у міжусобицях різних угруповань горянських князів і старшин.

У курсовій роботі розглядається заключний етап тривікового суперництва (1514--1813) за владу над Північним Кавказом між шахським Іраном, султанською Туреччиною і царською Росією. Його початок сходить до перших зіткнень між Османською імперією і сефевідським Іраном, що мав явно виражену форму сунніто-шиітського конфлікту. За ним ховалися претензії правителів двох держав на верховенство в мусульманському світі. У боротьбі, що розгорнулася, османські султани намагалися заручатися підтримкою середньоазійських володарів, що сперечались із Сефевідами. У противагу цим зусиллям іранська верхівка шукала собі союзників головним чином у середовищі християнських монархів, стурбованих широкою османською експансією в Східній і Центральній Європі. Стратегічне положення Північного Кавказу між Чорним і Каспійським морями, Східною Європою і Передньою Азією, на важливих комунікаціях, що з'єднували Схід і Захід, із самого початку конфлікту привертало увагу правлячих кіл країн-суперниць. Для Порти контроль над цим регіоном забезпечував сталість зв'язків із суннітскими емірами Середньої Азії і надавав зручний плацдарм боротьби проти Сефевідів. Для останніх закріплення на тій же території дозволяло перервати зносини Порти із Шейбанидами й одночасно налагодити власні контакти із союзниками по антиосманських коаліціях.

Вже в перші десятиліття XVI в. відзначаються зустрічі сефевідських емісарів із правителями Московської держави, але лише із середини того ж сторіччя Іван Грозний і його оточення починають серйозно цікавитися подіями на Північному Кавказу. Тому сприяють установлення стійких зв'язків з кабардинськими князями і грузинськими государями, а також включення до складу царських володінь Астраханського ханства, що забезпечило вихід Москви до Каспійського моря. Найбільш яскравим вираженням змін, що наступили, можна вважати прийняття Кабарди під московське заступництво в 1557 р. Однак успішно продовжити свою кавказьку політику московський уряд не зміг, тому що було зайнятий відображенням інтервенції шведів і поляків на заході й османо-кримських навалах на півдні. У результаті позиції Росії на Кавказу виявилися досить слабкими.

Аж до початку XVIII в. суперництво за Кавказ йшло в основному між сефевідским Іраном і Османською імперією. Ірано-турецькі війни велися зі змінним успіхом і завершився мирним договором 1639 р., що розділив спірну територію на сфери впливу: Східна Грузія і Східна Вірменія, Азербайджан і Дагестан виявилися під владою іранських шахів; Західна Грузія і Західна Вірменія, Абхазія і землі адигів у Причорномор'ї і Прикубань відійшли до османських султанів. Однак жодна зі сторін не була задоволена досягнутими результатами.

На рубежі XVIII в. починається нова фаза в міждержавному конфлікті за Північний Кавказ. Вона знаменується включенням у боротьбу третьої держави -- петровської Росії, а також значним посиленням активності західноєвропейських країн -- Англії, Франції, Австрії, Швеції, Пруссії.

При реалізації своїх задумів на Північному Кавказу Петро I і його спадкоємці зштовхнулися зі значними труднощами. До них насамперед потрібно віднести складну європейську ситуацію, що не дозволяла Петербургові концентрувати всю увагу на здійсненні цілей східної політики. Не менш важливим були значна далекість цієї території від основних економічних і політичних центрів держави і відсутність розвитий системи комунікацій, що зв'язували Кавказ з центральними районами Росії. Тому місцева російська адміністрація випробувала постійні утруднення з погляду як людських ресурсів, так і матеріального забезпечення військових гарнізонів і російських союзників із середовища горянського населення. У подібних умовах вона воліла використовувати дипломатичні переговори, а не військову силу, тактику «ласкания» кавказьких володарів і старшин, ніж терор і репресії, чим вигідно відрізнялася від шахських, султанських або ханських намісників, що звикли діяти методами лякання і насильства. З початку 60-х років XVIII в. політика царського уряду стає більш активною, наступальною, у ній усе ширше починають використовуватися примусові міри, що особливо виразно проявилося в конфлікті з кабардинськими князями через Моздок і переселення прийнявши християнство осетин і інгушів на рівнинні землі. Однак у цілому курс російської влади відрізнявся більшою гнучкістю, прагненням не доходити до відкритого конфлікту. Коли ж вони відходили від політичних методів рішення кавказької проблеми, їхнє положення в регіоні помітно ускладнювалося.

Відмітною рисою дій іранських і османських правителів у регіоні було наполегливе бажання використовувати релігійні симпатії місцевого населення в політичних цілях. Так, Порта і кримський хан, домагаючись посилення свого впливу, намагалися залучити на свою сторону мусульман-суннітів, пропонували їм своє заступництво й одночасно вогнем і мечем насаджували мусульманство серед черкеських племен. Такої ж тактики у відношенні горців-шиїтів дотримувався шахський двір. Однак його старання, так само як і дії його противників-суннітів, не мали великого успіху. Відверто насильницькій і експансіоністській політиці, що проводилася шахським двором, Портою і її васалом-кримським ханом, населення Північного Кавказу віддавало перевагу курсові російського уряду. Про це свідчать спільні дії по відображенню кількаразових навал як османо-крымских, так і іранських феодалів, участь горців на стороні Росії в російсько-турецьких війнах XVIII в.

У міждержавній боротьбі за Північний Кавказ протягом XVIII в. простежується кілька етапів, відмінних і по розміщенню сил, і по висуванню на перший план окремих територій, де спостерігалося вкрай гостре зіткнення протиборчих сторін. Перші два десятиліття ведуче місце в задумах Стамбула і Петербурга займала Кабарда. Однак успіхи Росії в Північній війні, занепад влади Сефевідів в Ірані і явній загрозі оволодіння узбережжя Каспію Портою підштовхнули Петра I на якнайшвидшу реалізацію частини його східної програми -- установлення контролю над Прикаспійськими областями, що було закріплено в підписаному Петром I із представниками шахського двору Петербурзькому договорі 1723 р. і в російсько-турецькому трактаті 1724 р. У наступному двадцятилітті центр протиборства переміщається в Дагестан і сусідні з їм території, що з часу Гянджинского трактату 1735 р. перетворилися в об'єкт завойовницької політики Надир-шаха. Ослаблення активності Росії в кавказьких справах сприяло не тільки успішним діям іранського полководця, але і новим зусиллям Порти по підриві впливу своїх супротивників на Кавказу і по зміцненню власних позицій у регіоні.

В другій половині XVIII в., коли Іран фактично вибув з боротьби, майбутнє Північного Кавказу вирішувалося в суперництві Російської й Османської імперій. Їхній конфлікт поширюється не тільки на Дагестан і Кабарду, але і на Осетію, Інгушетію, Чечню й інші області. Російсько-турецька війна 1768--1774 р. остаточно змінила розміщення сил у регіоні на користь єкатерининської Росії. Відповідно назріла необхідність вибору заступництва визначила поетапне приєднання окремих територій Північного Кавказу до Російської держави: Інгушетії і Східної Осетії в 1770 р., Кабарди в 1774 р., Чечні, шамхальства Тарковкого і Північної Кумикії в 1781-- 1796 р. і Дагестану в цілому в 1813 р.

Приєднання Північного Кавказу до Росії сприймалося народами регіону як результат політичного союзу, спрямованого проти загальних ворогів, а не як акт їхнього перетворення в підданих російського царя. Таким чином, ясні мотиви часто мінливої зовнішньополітичної орієнтації місцевих володарів і старшин, для яких визнання сюзеренітету Росії не означало припинення своєї державної самобутності. У XVIII в. для неї на першому місці залишалися політичні цілі, а не задачі колоніального пограбування або насильницької асиміляції. У підсумку визвольна боротьба горців проти східних завойовників підкріплювала зусилля Російської держави по зміцненню своїх південних границь. У ході спільних зусиль по відображенню агресивних устремлінь правителів Ірану, Османської імперії і Кримського ханства міцніла бойова співдружність, закладалися традиції взаємної допомоги і підтримки.

Список використаних джерел та літератури

1.Алиев Ф.М. Антииранские выступления .-М. - 1987. С.354.

2. Ахмадов Я.З. Взаимоотношения Чичено-Ингушетии с Россией в XVI- в начале XХ ст. Грозный - 1981. С.465.

3. Блиев М.М. Русско-осетинские отношения.С.302.

4. Белокуров С.А. Сношения России с Кавказом.. С.267.

5.Веселовский Н.И. Военно-исторический очерк города Анапы П. - 1914. С.198.

6. Гербер И.Г. Описание стран и народов.М.1976. с.307.

7.Дубровин Я.Ф.История войны и владычества русских на Кавказе.М.-1965,Т.2 С.268.

8. Дудков П.Г. Материалы для новой истории Кавказа. Ч.1. СПБ, 1869.

9. Дорожный С.П. Материалы для истории русского флота. М. - 1975,с.269.

10.Зуев М.Н. История России М. - 2005. С.709.

11. История народов Северного Кавказа с древних времен до конца XVIII ст.- М.-1988. Ст.507.

12. История Кабардино-Балкарской АССР// М:. - 1976.Т.1.

13. История Грузии с древних времен до XIX ст. Т.2.

14.Кудашев. В.Н. Исторические сведения о кабардинском народе С.324.

15.Кувшинова В.А. История России // МГУ - 2003. Ст. 684.

16..Киняпина Н.С.,Орлов А.С. История АССР./ / Е:. - 1981. Ст.407

17. Кабардино-русские отношения в XVI-XVIII ст./ Т.1-2.// М:. - 1987.

18. Кушаева Е.Н. Народы северного Кавказа и их связи с Россией XVI-XVIII ст. М:. - 1963.с.324.

19. Лысцов В.П. Персидский поход Петра І.М:. - 1950.с.213.

20.Міхнєва Р.М. Росія та Османська імперія в міжнародних відносинах 1739-1756 рр.// М:. - 1985.с.239.

21. Сокуров В.Н. Внешнеполитическое положение Кабарды в посл. чв. XVII- в первой чв. XVIII ст.// М:. - 1977.

22. Соловьев С.М. История России. Книга 11. Т.22., М:. - 1963

23.Смирнов Н.А. Политика России на Кавказе XVI-XIX ст. М:--1958.с.485.

24. Сотавов Н.А. Северный Кавказ в русско-иранских и русско-турецких отношениях М.-1991.с.342.

25. Тамай А.Н. К вопросу о провале дагистанской кампании шаха Надира. Ст.117. История Дагестана Т.1//Ст.678.

26.Юзефович Т. Договоры России с Востоком политические и торговые.-СПБ.,- 1869.