Визначення місця Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у ХІХ ст.

Бессарабія у зовнішній політиці Росії на початку ХІХ ст. Внутрішньополітичне положення Туреччини. Бессарабія та російсько-турецька війна 1828-1829 рр. Кримська війна 1853-1856 рр. Наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр. для Бессарабії.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 03.09.2014
Размер файла 75,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність. На початку ХІХ ст. у Росії знов активізується південна геополітична проблема, це було обумовлено тим, що Туреччина відновила свої спроби щодо поновлення впливу на українське Причорномор'я. Росія ж у цей час була зайнята боротьбою за вихід до Балтики. Починаючи війну проти Туреччини, Росія мала на меті не лише завоювання виходу до Чорного моря, а також приєднання Бессарабських земель до своєї території. Це протистояння вилилося у чергові російсько - турецькі війни. Війна 1806 - 1812 рр. закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору 1812 року. Цей договір закріпив за Росією територію Південної Бессарабії. Після цієї події доля Бессарабії залежала від Російської імперії, від її внутрішньої та зовнішньої політики. Адріанопольський мирний договір, підписаний після війни 1828-1829 рр., закріпив втрату Туреччиною права на регулювання судноплавства у чорноморських Протоках. За Паризьким мирним договором 1856 р. південна частина Бессарабії (Ізмаїльський повіт) була відірвана від Росії й передана Молдавському князівству, що залишалося під пануванням Туреччини. Після російсько-турецької війни 1878 - 1879 рр. був підписаний Сан - Стефанський мирний договір, за яким південна Бессарабія була повернута Росії. Ці події свідчать, що Бессарабія у ХІХ ст. була важливим об'єктом зовнішньої політики Російської імперії.

Російсько-турецькі війни ХІХ ст. мали значний вплив на подальший розвиток Бессарабії. Саме у цей час царський уряд починає свої спроби щодо перетворення Бессарабії у привабливий край для християнських народів та перетворення її у плацдарм для подальшого просування на Близький Схід. Таким чином, ця доба характеризується не занепадом цих земель, а подальшим розвитком. Все вищезазначене, а також те, що до сьогодні відсутнє комплексне об'єктивне дослідження з історії Бессарабії, свідчить про актуальність даної проблеми.

Метою дипломної роботи є визначення місця Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у ХІХ ст., виявлення факторів і причин загострення російсько-турецьких відносин.

Для досягнення поставленої мети основна увага зосереджена на вирішенні наступних завдань:

· проаналізувати зовнішню політику Росії у досліджуваний період та довести, що Бессарабії відводилося особливе місце;

· дослідити основні причини російсько-турецьких війн XIХ століття;

· з'ясувати, які наслідки мало приєднання Бессарабії до Російської імперії;

· проаналізувати вплив Бухарестського мирного договору на політику Російської імперії у південно-західному Причорномор'ї;

· визначити наслідки Адріанопольського мирного договору для подальшої долі Бессарабії;

· охарактеризувати становище подунайських земель під час Кримської війни 1853-1856 рр.;

· визначити наслідки російсько-турецької війни 1878-1879 рр. для Бессарабії;

· охарактеризувати Сан - Стефанський мирний договір та його вплив на розвиток Бессарабії.

Об'єктом дипломного дослідження є зовнішньополітична діяльність Російської імперії у XIX столітті.

Предметом дослідження є місце та роль Бессарабії у зовнішній політиці Росії XIХ століття; роль Бессарабії у російсько - турецьких війнах досліджуваного періоду та їх наслідки для подальшого розвитку Бессарабії.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в-перше на базі опрацьованих наукових статей, монографій, документів у дослідженні зроблено спробу комплексного аналізу місця і ролі Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у XIX столітті, проаналізовано Бухарестський мирний договір 1812 року, Адріанопольський мирний договір 1829 року, Паризький трактат 1856 року та Сан - Стефанський мирний договір 1879 року по відношенню до Бессарабії, охарактеризовано зміни, які відбулися на території Бессарабії після приєднання до Російської імперії. Ці питання представляють для вітчизняних істориків значний науковий інтерес та не мають чіткого визначення в історіографії.

Географічні рамки охоплюють територію Бессарабії, яка була причиною зіткнення інтересів Російської та Османської імперій.

Хронологічні рамки дипломної роботи - 1799 р. - у відносинах між Росією й Османською імперією на короткий час верх взяли тенденції до миру й союзу - 1879 р. - підписання Сан - Стефанського мирного договору, за яким Бессарабія була повернута до Росії. Ця подія мала значний вплив на подальший соціально-економічний та політичний розвиток Південної Бессарабії.

Теоретико - методологічною основою дослідження є універсальні принципи пізнання історичного процесу: об'єктивності, науковості, історизму, плюралізму, пріоритету загальнолюдських цінностей, які передбачають об'єктивний аналіз історичних подій та явищ. Принцип об'єктивності реалізувався у дипломній роботі через комплексний аналіз джерельної бази дослідження. Застосування принципу історизму дозволило дослідити динаміку зовнішньої політики Російської імперії у XIX столітті по відношенню до Бессарабії, показати її залежність від економічних та стратегічних інтересів Російської імперії. Принцип плюралізму дозволив розглянути різні точки зору щодо зовнішньополітичної діяльності Росії у XIX столітті та місце Бессарабії у ній і визначити свою власну позицію. Багатоаспектність теми дослідження зумовила використання проблемно-хронологічного методу, методу систематизації та історико - порівняльного методу. Проблемно-хронологічний метод дозволив розчленувати досліджувану проблему на складові частини, кожна з яких розглядається у роботі в хронологічній послідовності та динаміці. Метод систематизації сприяв виясненню взаємозалежності зовнішньополітичної діяльності Російської імперії у XIX столітті та економічного, політичного і культурного розвитку Бессарабії.

Історіографія теми. Проблема визначення місця та ролі Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російській імперії у ХІХ ст. займає значне місце у російській та вітчизняній історіографії. Дану тему досліджено багатьма відомими російськими істориками, зокрема, О.Д. Удальцовим, Л.Н. Ніжинським та А.В. Ігнат'євим, В.І. Анцуповим, Л.Г. Бескровним, І.І. Ростунова та іншими.

Особливе значення має праця радянського історика О.Д. Удальцова "Історія Молдавії". У цій праці досліджується економічний та політичний розвиток Бессарабських земель під час російсько-турецьких війн. [2.39].

Л.Н. Ніжинській та А.В. Ігнат'єв в своїй монографії «Росія та чорноморські протоки ХVІІІ-ХХ ст.» 1999 року видання оцінюють значення російсько-турецьких договорів у цілому, вони зазначають їх унікальність у всьому комплексі угод, які були підписані між Росією та Туреччиною. [2.23]

Особливе місце в історіографії даної проблеми займає дослідження І.А. Анцупова "Казачество российское между Бугом и Дунаєм". Автор розглядає процес переселення козаків на Бессарабію, а також їх участь у війнах з Туреччиною [2.12].

І.І. Ростунов у своїй монографії «Русско-турецкая война 1877-1878 гг.» 1977 року видання свою увагу зосередив на аналізі причин та характеру війни, розглянув хід військових дій та роль російської армії при визволенні балканських країн від Османської імперії.[2.34]

Становище Бессарабії під час російсько-турецьких війн ХІХ ст. найбільш глибоко дослідили українські історики О.М. Лебеденко та А.К. Тичина в своїй праці « Українське Подунав'я: минуле та сучасне» 2002 року видання. Цей посібник присвячено історії Українського Подунав'я. Він охоплює основні віхи історії краю з найдавніших часів до наших днів. Автори не тільки узагальнюють та систематизують вже вивчене і опубліковане з історії подунайських земель, але й значною мірою переосмислюють його з позиції сучасного розуміння історичного процесу, досліджують окремі аспекти. [2.30].

Значну цінність для дослідження мають статті вітчизняних та російських істориків. Найбільш вагомими є праці А. Асташко, О.А. Бачинської, В.П. Виноградова, В.М. Волковинського, А.Г. Кожекіна, В.Г. Сарбея, В. Хоменко, А.І. Шепарньової та інших.

Статті російських істориків А. Асташко «Под Андреевским флагом» [2.13], В.П. Виноградова «Николай I в «Крымской ловушке» [2.19], А.І. Шепарньової «Крымская война в освещении западников» [2.41] присвячені аналізу Кримської війни, її причинам та наслідкам. Автори розглядають російсько-турецькі відносини під час Кримської війни у взаємозв'язку з європейською політикою.

Заслуговують на увагу статті відомих українських істориків: О. А. Бачинської «Українці в козацьких військах південної Бессарабії» [2.16], В.М. Волковинського «Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. і Україна» [2.20], А.Г. Кожекіна «Севастополь 1854-1855 рр. Чия слава?» [2.26], В.Г. Сарбея «Кримська війна і Україна 1850 р.» [2.35], В. Хоменко «Воспоминания Крымской войны» [2.40]. В даних роботах загострення російсько-турецьких відносин розглядається як основна причина початку Кримської війни.

При написанні дипломної роботи були використані різноманітні підручники, посібники та довідники. Загострення російсько-турецьких відносин, які згодом перетворилися у військові дії, відображене у багатотомнику "Всесвітня історія" за редакцією Вайнштейна О.А. та Н.І. Павленко [2.21].

Багато уваги приділили вивченню та аналізу російсько-турецьких війн історики Васильев Л.С. «История Востока» [2.18], І.К. Рибалка «Історія України» [2.33] .

Проблемі російсько-турецьких відносин приділяється значна увага у Смолія В.А. «Нарисах з історії дипломатії України» [2.37]. У цьому дослідженні російсько-турецькі відносини розглядаються як частина європейської історії, визначається їх вплив на розвиток європейської дипломатії.

Аналіз використаних джерел та опублікованих робіт дозволив зробити висновок, що визначення місця і ролі Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у XIX столітті потребує подальшого наукового дослідження.

Джерельна база.

Дослідження місця Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у XIX столітті стало можливим завдяки використанню опублікованих та неопублікованих матеріалів, які складають джерельну базу дипломної роботи. До неопублікованих матеріалів відносяться архівні документи, за допомогою яких зроблено спробу визначити місце та роль Бессарабії у зовнішній політиці Російської імперії.

Джерельну базу дипломної роботи складають документи, які стосуються зовнішньої політиці Росії та Туреччини. Документ «Бухарестський мирний договір», був підписаний у 1812 році. Він закріпив за Росією роль гаранта над виконанням турецьким урядом умов договору [1.3].

Важливим документом з історії Бессарабських земель у досліджуваний період є Паризький мирний договір 1856 р., за яким Бессарабія була передана Туреччині. [1.4].

Особливої уваги при вивченні даної теми набуває робота П.А. Крушевана «Бессарабія», у якій він дає характеристику розвитку бессарабських земель під час російсько-турецьких війн ХІХ ст. [1.5]

Важливе значення для дослідження мають документи і матеріали, які опубліковані у хрестоматії «Козацтво на Півдні України; кінець XVIII - XIX століття» за редакцією О.А. Бачинської. [1.2].

У праці протоієрея Н.В. Лошкова "Столетие присоединения Бессарабии к России 1812 - 1912 гг." [1.8], розглядаються зміни у економічному та культурному розвитку Бессарабських земель після Бухарестського мирного договору.

Практичне значення результатів дослідження полягає у тому, що вони можуть бути використані для подальших наукових пошуків, написання узагальнюючих праць, при підготовці до семінарів з історичного краєзнавства, для написання рефератів, повідомлень, а також у проведені історичних дискусій з історії рідного краю.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. У першому розділі: "Бессарабія у зовнішній політиці Росії на початку ХІХ ст." розглядається політичне становище Бессарабських земель у XIX столітті, дається оцінка Бухарестського мирного договору 1812 року та аналізуються зміни, які відбулися на території Бессарабії після приєднання до Російської імперії. Другий розділ - «Участь Бессарабії у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр.» присвячений російсько-турецькій війні 1828-1829 рр. У третьому розділі «Бессарабія та Кримська війна 1853-1856 рр.» характеризується російсько-турецька війна 1853-1856 рр. та її наслідки для подальшого розвитку Бессарабії. Четвертий розділ «Наслідки російсько-турецької війни 1878-1879 рр. для Бессарабії» присвячений Сан - Стефанському мирному договору 1879 р., за яким Південна Бессарабія поверталася до складу Російської імперії.

Розділ 1. Бессарабія у зовнішній політиці Росії на початку ХІХ ст.

На рубежі XVIII і XIX ст. у відносинах між Росією й Османською імперією на короткий час верх взяли тенденції до миру й союзу. Ці відносини були наслідком тимчасового збігу інтересів цих держав у регіоні Середнього Сходу й Балканського півострова, підтверджувалися вони заключенням союзного договору 1799 року, першого подібного документа в історії взаємин двох сусідніх держав.

У результаті заключення російсько-турецького союзу 1799 р. Росія значно зміцнила свої позиції. Політичний престиж Росії у Константинополі виріс як ніколи, її вплив на турецький уряд був переважним. Підтримка статус-кво в Османській імперії була найбільш кращим варіантом для продовження добросусідських відносин. Однак у цей же час у правлячих колах Росії висловлювалися й інші точки зору. Найбільше чітко вони були виражені в широко відомій записці Ф.В. Ростопчіна, складеної за наказом Павла I й схваленої ним. [2.23; 92]

Поява подібного документу стала можливою лише внаслідок кардинальної зміни зовнішньополітичних пріоритетів та зміни союзників у 1800 р. Союз Росії з Австрією був розірваний через домагання останньої на області Італії. Російсько-англійські відносини були припинені після того, як англійський флот зайняв Мальту. Відбулася переорієнтація російської зовнішньої політики, новим союзником Росії, на думку Павла I, повинна була стати Франція.

У записці Ф.В. Ростопчіна був запропонований поділ Туреччини. Розділ турецьких володінь повинен був принести Росії «нові багатства, моря й славу». За цим розділом Росія одержувала б Румунію, Болгарію й Молдавію; Австрія -- Боснію, Сербію й Валахію; Пруссія -- Ганновер, а Франція -- Єгипет. Теоретичні положення проекту почали втілюватися в життя і першим кроком на цьому шляху став російсько-французький союз, укладений на початку 1804 р. Він послабив положення Росії в Середземному морі. За його умовами Росія повинна була відвести з о. Корфу російський гарнізон, який знаходився там з 1799 р. Наполеон підштовхував Росію на виступ проти турецького протекторату над островами, прагнучи послабити російсько-турецький союз. Він сподівався, що порушення російсько-турецьких домовленостей змусить Порту закрити протоки для російського флоту. До того ж Ростопчіним була висловлена лише одна з багаточислених точок зору. Інша точка зору полягала в тому, щоб підтримувати дружні відносини з Туреччиною в рамках укладеного раніше союзу.

Саме ця зовнішньополітична тенденція була підтримана урядом Олександра I. Його канцлери В. П. Кочубей, А. Воронцов і А. Чарторийський вважали, що будь-які плани по розподілу Туреччини можуть підштовхнути Наполеона на нові захоплення. Зовнішньополітичні завдання Росії були викладені в записці В. П. Кочубея, який зазначав, що саме «…Росія не має вже потреби в розширенні, не має сусідів спокійніше турків, і збереження цих природних ворогів наших повинне дійсно надалі бути корінним правилом нашої політики» [2.39; 303]. Ця концепція російсько-турецьких відносин, висловлена у 1801 р., переважала протягом наступної третини сторіччя.

Після заключення російсько-турецького союзу Наполеон став домагатися дозволу пропуску своїх торговельних суден через протоки Босфор та Дарданелли. З одного боку, Росія була зацікавлена в розширенні морської торгівлі із Францією, з іншого боку - російські політики усвідомлювали, що з боку Франції можуть бути нові вимоги щодо судноплавства в протоках. І дійсно, незабаром Наполеон став домагатися пропуску своїх військових суден у Чорне море для захисту торговельного судноплавства від корсарів. Росія не була зацікавлена в появі французького флоту біля берегів Криму. У результаті цих кроків з боку Росії турецький уряд відхилив клопотання Франції щодо даного питання. [2.23; 95]

У 1802 р. за вимогою Росії був виданий спеціальний султанський указ (Хатті - шериф), за яким Росія одержала право «заступництва» за Дунайські князівства. Цим указом також був встановлений семирічний строк правління володарів. Вони не могли бути усуненими раніше закінчення цього строку, за винятком тих випадків, коли вони скоювали особливо важкі злочини. Туреччина зобов'язувалась реорганізувати адміністрацію князівств, не перешкоджати установі там училищ, госпіталів, проведенню доріг, а також погодитися на те, щоб Росія мала право нагляду за виконанням цих зобов'язань. Все це мало велике значення для князівств, населення яких знемагало під тягарем найрізноманітніших податків і свалолі турецьких чиновників. [2.39; 304]

Відповідно до цього указу були призначені нові володарі: Костянтин Іпсіланті у Валахію й Олександр Морузі - у Молдавію. Обидва у своїй політиці орієнтувалися на Росію.

Улітку 1803 р. була оформлена третя антинаполеонівська коаліція, ініціатором якої став Олександр I. Після страти Наполеоном герцога Енгієнського, що належав до династії Бурбонів, почалось погіршення російсько-французьких відносин. Російський імператор намагався зблизитись з усіма ворогами Наполеона. Бонапарт, зі свого боку, жадав від Порти закриття проток для російського флоту й виступав проти концентрації російських військ на Іонічних островах. Росія наполягала на невизнанні Портою імператорського титулу Наполеона й приєднанні Туреччини до коаліції. Росія й Османська імперія знову виявилися перед спільним ворогом - Францією. У цей час Росія зміцнювала свій флот і сухопутні сили на островах Архіпелагу. У другій половині 1805 р. на Корфу були відправлені ескадри Нерського, Мессера, Леллі. Заключення нового союзу відповідало інтересам обох імперій.

Російсько-турецький союз був укладений 11 вересня 1805 р. строком на 9 років. Найважливіші положення містилися у секретних статтях договору. У статті першій зазначалося, що султан зобов'язується «полегшити прохід через Константинопольський канал військових судів і транспортів», які російський імператор направив у Середземне море протягом спільної війни проти спільного ворога. Відповідно до статті четвертої, «Оттоманська Порта протягом усього часу перебування російських військ на території Республіки Семи з'єднаних островів буде полегшувати прохід через Константинопольський канал російських військових судів». Стаття сьома присвячувалася статусу Чорного моря. Сторони зобов'язалися вважати його закритим і «не дозволяти в ньому появи військових і збройних судів інших країн». Спроба якої-небудь нечорноморської країни порушити закритий характер Чорного моря оголошувалася «casus belli». Оборону проток повинні були здійснювати обидві причорноморські імперії. [2.39; 305]

Обговорювалося також, що російські війська залишаться на Іонічних островах, при цьому строк їхнього перебування там не обмежувався. Слід зазначити, що даний договір, як і попередній, був укладений через захист Туреччини від зовнішньої загрози.

Договір 1805 р. явився логічним продовженням попереднього російсько-турецького союзу, підтверджував його статті й розширював права Росії щодо захисту островів Архіпелагу. Він відповідав інтересам обох імперій і став наслідком міжнародного становища. Строк дії договору був один рік.

Зміцнення впливу Росії на Сході, її успіхи у взаєминах з Туреччиною йшли врозріз із загарбницькими планами французького імператора. Готуючись до нападу на Росію, Наполеон прагнув ізолювати її й порушити її мирні відносини із сусідніми державами. Він усіляко домагався ослаблення Росії - свого найбільш сильного супротивника на шляху реалізації планів встановлення світового панування французької буржуазії. Із цією метою Наполеон направив у Константинополь, французького генерала Себастіані, давши йому настанову вжити всіх засобів для залучення Туреччини у війну з Росією. [2.18; 382]

Користуючись невдачами Росії у війні із Францією (1805- 1807 рр), Себастіані вдалося переконати турецький уряд порушити колишні договори з Росією.

У 1806 р. Туреччина змістила володарів - прихильників Росії. Замість них турки поставили своїх прихильників. Разом з тим князівства втратили права щодо внутрішнього управління, передбачених Хатті-шеріфом 1802 р. Більше того, Себастіані добився від турків закриття чорноморських проток Босфору й Дарданелл для російських військових суден.

Підбурювана Францією, Туреччина прагнула використати невдачі Росії в російсько-французьких війнах 1805-1807 рр., щоб повернути під свій контроль Чорноморське узбережжя й Західне Закавказзя.

Туреччина почала стягувати свої війська у Бессарабію й зміцнювати свої фортеці на Дунаї. Було ясно, що, при активній підтримці Франції, Туреччина готується до війни проти Росії.

У відповідь на ворожі дії Туреччини й підступи Франції на Балканах російські війська у листопаді 1806 р. вступили на територію Дунайських князівств і в короткий строк зайняли їх. Лише в деяких фортецях ще залишилися турецькі гарнізони. Воєнні дії розгорнулися на двох фронтах: Закавказькому й Балканському.

Перша в XIX ст. російсько-турецька війна спалахнула у жовтні 1806 р. Приводом для початку військових дій послужила ворожа Росії політика султанської Туреччини й грубе порушення нею своїх договірних зобов'язань. Частини російської, так званої Молдавської армії вступили у Дунайські князівства. Окупацією Молдавії й Валахії уряд Олександра I розраховував позбавити Наполеона і його турецьких союзників стратегічного плацдарму, опираючись на який можна було б загрожувати південно-західним кордонам Росії й російської армії, а також змусити Туреччину відмовитися від її пронаполеонівської зовнішньополітичної орієнтації. [2.17; 86]

Військові дії проходили у 3 етапи.

На першому етапі (1806-1809 рр.) війни відбулося закріплення позицій російської армії у Дунайських князівствах та велися військові дії в районі дунайських турецьких фортець.

Населення Балканських країн - Молдавії, Валахії й Сербії - з великою радістю зустрічало російські війська. Народи цих країн сподівалися за допомогою сильної Росії звільнитися від вікового турецького ярма. Національно-визвольна боротьба народів Балкан набула великого розмаху.

Внутрішньополітичне положення Туреччини тим часом сильно погіршилося. Боротьба деяких турецьких пашів проти султанської влади ослабляла Оттоманську імперію. У 1807 р. відбувся двірцевий переворот. Яничари скинули султана. При новому султані положення Туреччини не покращилося. Росія зберегла сильну армію, однак, з огляду на серйозну небезпеку з боку Наполеона, російський уряд побажав укласти мир з Туреччиною, але на умовах приєднання Дунайських князівств до Росії. Туреччина, підбурювана Австрією й Францією, відкинула пропозицію Росії.

Обидві сторони готувалися до наступальних операцій. 25 липня 1807 р. між Росією й Францією був укладений Тильзитський мир. Наполеон зажадав виведення російських військ з Молдавії й Валахії. Росія повинна була примкнути до так званої «континентальної блокади» проти Англії. Підписання Тильзитського миру міняло розміщення сил і військово-політичне положення воюючих країн. Більше того, Наполеон побажав бути посередником у російсько-турецьких переговорах. [2.39; 308]

У серпні 1807 р. між Туреччиною й Росією було підписано Слободзейське перемир'я. Війна тимчасово призупинилася, але Туреччина не була схильна укладати мир на умовах, запропонованих Росією.

У боротьбі інтересів великих держав на міжнародній арені (особливо між Францією й Росією) Дунайські князівства були одним з найбільш гострих ділянок. Олександр I розглядав ці князівства, особливо після Тильзита, як найближчий об'єкт своїх устремлінь, для Наполеона ж вони були розмінною монетою в його складній зовнішньополітичній грі.

Російський уряд пред'явив Туреччині вимогу про приєднання Дунайських князівств до Росії, проголошення незалежності Сербії й визнання приєднання до Росії Грузії. Турецький уряд відмовився обговорювати ці пропозиції.

Незадовго до цього Туреччина уклала союз із Англією, що у своїх загарбницьких інтересах не хотіла допустити зміцнення позицій Росії на Балканах. Англійська ескадра ввійшла в чорноморські протоки. Росія ультимативно зажадала від Туреччини віддалення англійського флоту, зазначаючи, що в противному випадку перемир'я буде зірвано. Туреччина, сподіваючись на підтримку Англії й Австрії, відмовилася виконувати цю вимогу. Слободзейське перемир'я було зірвано.

Зрив Слободзейських переговорів був початком другого етапу російсько-турецької війни (1809-1811 рр.). У Європі в цей час назрівали важливі події. Наполеон знову направляв свої удари на Схід. Російському уряду хотілося скоріше закінчити війну з Туреччиною, щоб звільнити Дунайську армію у зв'язку з майбутньою війною проти Наполеона.

На початку 1809 р. сили Росії й Туреччини на театрі військових дій були приблизно рівними. Дунайська російська армія нараховувала близько 80 тисяч чоловік. Стільки ж, приблизно, нараховувала й турецька армія.

Російські війська обложили турецькі фортеці Браїлов і Журжію, форсували Дунай і підійшли до фортеці Макчин. Але дії російської армії не мали особливих успіхів. Війна затягувалася. У серпні 1809 р. головнокомандуючим Дунайською армією став один з видатних російських полководців, учень Суворова - генерал Багратіон.

З перших же днів свого командування Багратіон здійснив ряд заходів для зміцнення своєї армії. Він провів перегрупування сил на різних ділянках фронту, підсилив постачання армії боєприпасами й продовольством і налагодив строгий внутрішній порядок і дисципліну в частинах. [2.33; 139]

Військові дії під командуванням Багратіона почалися з взяття фортець Макчина, Кюстендже й Ізмаїла. У жовтні він захопив Браїлов. Це були позитивні результати кампанії 1809 р., досягнуті російською армією під командуванням Багратіона.

Зима 1809-1810 рр. пройшла в боротьбі Багратіона проти місцевої боярської опозиції, підбурюваної австрійськими й турецькими агентами. Видатний полководець нещадно карав молдавських бояр за необмежене хабарництво, грабежі населення й відкриту зраду. Стягнення податей і повинностей було взято під строгий контроль російського командування й російських чиновників. Це викликало велике невдоволення серед місцевого боярського середовища. Боярство особливо ненавиділо провідника цих заходів - генерала Багратіона і на нього неодноразово посилало доноси в Петербург.

На підставі отриманих у Петербурзі повідомлень про «безладдя», що ніби-то панувало у Дунайській армії, Олександр I замінив Багратіона генералом Каменським.

Військові дії 1810-1811 рр. продовжували розвиватися сприятливо для російської армії, що, опанувавши правим берегом Дунаю, стала в підніжжі Балкан. Незважаючи на це, положення російської армії було важким. Вона була виснажена важкою п'ятирічною війною. А тим часом насувалася нова війна з Наполеоном. У зв'язку із загостренням російсько-французьких відносин Каменський отримав з Петербурга розпорядження про відправлення п'яти дивізій з турецького фронту на Дністер. Це було початком стягування російських сил для зміцнення західних кордонів. З іншими чотирма дивізіями (46 тисяч чоловік) Каменський повинен був протистояти турецькій армії, яка по чисельності значно переважала російські війська. [2.8]

На останньому етапі (1811-1812 рр.) російсько-турецької війни діями російських військ на Дунаї керував видатний полководець і дипломат Михайло Кутузов, що приїхав у Дунайську армію навесні 1811 р., після смерті Каменського.

До цього часу міжнародна обстановка різко змінилася в гірший для Росії бік. Наполеон, що мріяв про світове панування, вів посилену підготовку до здійснення своїх задумів. Він готувався розгромити Росію й тим самим знищити цю перешкоду на шляху реалізації його планів. Туреччина займала важливе місце в агресивних планах французького імператора. Наполеон розраховував, що турецька армії візьме участь у його поході на Росію й примкне до правого флангу французьких військ. За участь у війні проти Росії Наполеон обіцяв Туреччині Крим.

Неминучість війни із Францією спонукала Росію до підписання миру з Туреччиною, російський уряд намагався досягти вигідних для себе мирних умов. Туреччина, підбурювана французькими агентами, не йшла ні на які поступки. Кутузову довелося розгорнути свою військово-дипломатичну діяльність у складній обстановці. Він не тільки повинен був відстоювати завойовані позиції, але й розгромити супротивника й укласти бажаний для Росії мир.

Туреччина, переконана в неминучості швидкої війни Франції з Росією, проявляла прагнення до переходу від оборонної війни до наступальних операцій.

Кутузов повів вмілу боротьбу із супротивником, чим забезпечив російській армії повну перемогу. Він відмовився від облоги й штурму турецьких фортець, вирішивши зосередити всі сили російської армії на головному напрямку й домогтися розгрому живої сили супротивника.

Щоб здійснити свої задуми в складній обстановці досвідчений полководець прийняв єдине правильне рішення: змусити турецьку армію вийти з фортець, в яких вона була майже невразливою, розбити її у відкритому бою й, використовуючи перемогу над супротивником, укласти вигідний для Росії мир.

У ніч з 13 на 14 жовтня на правий берег Дунаю переправився корпус російських військ, розбив турецькі резерви, опанував табором й захопив склади з боєприпасами, продовольством і всією турецькою артилерією на правому берегу Дунаю. Тим самим були відрізані шляхи відступу для турецьких військ. [2.23; 384]

Ця перемога справила сильне враження у політичних колах Європи.

Зазнавши повної поразки, турки звернулися із проханням про мир. Кутузов погодився на перемир'я.

19 жовтня 1811 р. між росіянами й турецькими уповноваженими почалися переговори про мир. В цих переговорах Кутузов проявив себе як талановитий дипломат. Розуміючи інтереси своєї країни й складність міжнародного становища напередодні вторгнення Наполеона в Росію, він надав такого напрямку переговорам, що не тільки переборов всі інтриги французьких і австрійських дипломатів, але й домігся підписання швидкого й вигідного для Росії миру.

Спочатку турецькі представники, під впливом французьких і австрійських дипломатів, зірвали переговори, намагаючись затягти війну до початку походу Наполеона на Росію. Тоді Кутузов, відразу після зриву переговорів, дав наказ почати військові дії й у короткий строк примусив, оточену росіянами, турецьку армію капітулювати. Взявши в полон оточену турецьку армію, російські війська захопили всю турецьку артилерію на лівому узбережжі Дунаю. Це справило велике враження на турецький уряд. Візир відновив переговори. На засіданні мирної конференції у Бухаресті Туреччина погодилася прийняти державний кордон по річці Прут.

Таким чином, перемогами російських військ і силою свого високого військово-дипломатичного мистецтва Кутузов досяг повного успіху.

Остаточний мир було укладено 16 травня 1812 р., тобто за 26 днів до початку вторгнення Наполеона в Росію.

За умовами Бухарестського миру Туреччина поступилася Росії Бессарабією з фортецями Хотин, Бендер, Аккерман, Кілія і Ізмаїл. Підтверджувалися всі попередні російсько-турецькі угоди. Росія отримала право військового судноплавства по Дунаю від моря до устя Пруту й торговельного судноплавства по всій течії ріки Дунай. [1.3] Підтверджувалися права й переваги Дунайських князівств, передбачені Ясським трактатом 1791 р. Туреччина зобов'язувалася звільнити населення Молдавії й Валахії від всіх податків строком на два роки. Росія повернула Туреччині на Кавказі Анапу. [2.39; 316]

Бухарестський мир був найбільшою військово-дипломатичною перемогою Росії, що сприяла надалі розгрому Наполеона у Вітчизняній війні 1812 р.

Поразка Туреччини у війні 1806-1812 рр. сприяла ослабленню її військово-політичної могутності й тим самим об'єктивно сприяла посиленню боротьби поневолених народів Балкан за своє національне звільнення. Заключення Бухарестського миру знаменувало собою найбільшу поразку французької дипломатії, що не зуміла забезпечити політичні й стратегічні позиції Наполеона на півдні й півночі Європи у війні з Росією.

Бухарестський мир позбавив Наполеона військового союзника в особі Туреччини, стотисячній кінноті якої Наполеон відводив досить важливу роль на правому фланзі своєї армії при вторгненні її в Росію.

Приєднання Бессарабії до Росії мали велике позитивне значення для населення цього краю. Бессарабія була вирвана із системи Турецької імперії та звільнена від багатовікового варварського феодального турецького гніту. Назавжди припинилися набіги татарських буджакцьких орд на молдавські міста й селища. Введена в Бессарабії нова царська адміністрація трохи обмежила роль молдавських бояр в управлінні, у стягненні податків і в суді. [2.30; 121]

Приєднання до Росії Бессарабії, як і інших окраїн, які перебували на більш низькому рівні економічного розвитку, було не тільки прогресивним явищем, але й по суті єдиним порятунком від жорстокого турецького феодального гніту. Прогресивність цього явища полягала у тому, що під впливом більш розвиненої в економічному відношенні держави, якою була для народів окраїн Росія, там прискорився процес розкладання феодально-кріпосницьких відносин і були створені передумови для переходу до нового, прогресивного способу виробництва. Тісні економічні зв'язки Бессарабії із центральною Росією, через Одеський порт із закордоном сприяли розвитку продуктивних сил краю, прискорили процес розвитку нових, капіталістичних відносин і включили Бессарабію в систему світової капіталістичної економіки, що об'єктивно було позитивним фактом. [2.39; 317]

Подібний прогресивний розвиток був би неможливий для Бессарабії під ярмом відсталої феодально-султанської Туреччини.

Край став розвиватися. Почалося будівництво міст, доріг. З'явилися школи, лікарні, бібліотеки, агрономічні установи, розвивалася культура.

Важливу роль у житті українського народу зіграло також культурне спілкування з Росією. Представники «Південного товариства» декабристів - Орлов і Раєвський і геніальний російський поет Пушкін, які певний час жили в Бессарабії, як і інші передові представники російського народу, дуже вплинули на громадське життя й формування прогресивних ідей.[2.36; 21]

Розділ 2. Бессарабія та російсько-турецька війна 1828-1829 рр.

Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. була викликана боротьбою європейських держав за розділ володінь Турецької імперії, що переживала гостру внутрішню кризу у зв'язку з національно-визвольним повстанням у Греції. У 1826 р. грецькі патріоти звернулися до Росії по допомогу. 7 жовтня в ультимативній формі російський уряд зажадав від Туреччини виводу турецьких військ з Молдавії й Валахії та поновлення російсько-турецьких переговорів, що безрезультатно проходили з 1816 по 1821 рік.

Побоюючись, що непоступливість Туреччини може привести до війни, у якій Росія здобуде перемогу й ще більше зміцнить своє становище на Балканах, англійський й австрійський уряди наполягали на прийнятті Туреччиною вимог Росії. У результаті у липні 1826 р. була підписана російсько-турецька Аккерманська конвенція, що була великою дипломатичною перемогою Росії й разом з тим мала величезне значення для подальшої долі князівств Молдавії й Валахії. [2.23; 403]

Аккерманська конвенція не тільки підтвердила умови Бухарестського миру, але й значно розширила права Росії на Балканах і збільшила поступки Туреччини на користь Балканських країн. За умовами Аккерманської конвенції, султан прийняв запропонований Росією новий кордон на р. Дунай. Росія отримала право вільної торгівлі у всіх областях Турецької імперії, а її торгівельний флот - право вільного плавання «в усіх без винятку морях й інших водах, що належать Оттоманській імперії». Туреччина повинна була повернути Молдавії й Валахії усі права й привілеї, якими вона користувалася на підставі Бухарестського мирного договору 1812 р. Знову було підтверджено, що надалі господарі обох князівств повинні бути обрані загальними зборами дивана з місцевих кандидатів. Як призначення, так і зміна господарів не могли бути здійснені Туреччиною без згоди на те Росії. Аккерманська конвенція, таким чином, значною мірою послабила залежність князівств від Туреччини, що мало прогресивне значення для їхнього подальшого розвитку. [2.39; 384]

Незабаром після підписання Аккерманської конвенції, у зв'язку з ускладненням грецького питання російсько-турецькі відносини знову загострилися. Росія рішуче підтримувала повсталих греків.

Стурбована зміцненням російського впливу у Греції, Англія домовилася з Росією й Францією про спільні заходи дипломатичного впливу на Туреччину. Але це не дало позитивних результатів.

Турецький султан звернувся до мусульман, призиваючи їх до війни проти Росії. У відповідь на ці ворожі дії Росія 14 квітня 1828 р. оголосила Туреччині війну.

Дві російських армії одночасно почали наступ проти Туреччини на Балканах і Кавказькому театрі воєнних дій. У ході воєнних дій завданням російського флоту стало блокування Проток з боку Чорного й Середземного морів. Чорноморський флот замкнув Босфор; балтійські моряки блокували Дарданелли.

Навесні 1828 р. друга російська армія, перейшовши Прут у Скуляни до Фальчіу, швидким маршем захопила Молдавію й Валахію. Місцеві жителі знову радісно зустрічали російську армію, вітаючи в ній визволительку від турецького гніту. Своїм раптовим і швидким просуванням російська армія звільнила місцевих жителів від жахливих насильств і грабежів. Воєнні дії були перенесені за Дунай.

Російська армія у 1829 р. успішно просувалася у напрямку до турецької столиці, флот готувався до її облоги з моря. Однак у плани царського уряду не входило захоплення Константинополя.

Успіхи Росії викликали паніку у Константинополі й сильне невдоволення з боку Англії, Франції й Австрії, що проводили агресивну, антиросійську політику. Турецький уряд звернувся з проханням про мир. У результаті переговорів був підписаний Адріанопольський мирний договір.

За його умовами кордон між Росією й Туреччиною в європейській частині встановлювався по річці Прут до її впадіння в Дунай. Усе чорноморське узбережжя Кавказу переходило до Росії. Туреччина визнала приєднання до Росії областей Закавказзя, які увійшли до її складу у 1801-1813 рр.

Умови цього миру мали велике значення не тільки для Росії, але й для балканських народів, насамперед, для князівств Молдавії й Валахії.

Адріанопольський мир ще більше послабив залежність Дунайських князівств від Туреччини. Туркам було заборонене проживання у Молдавії й Валахії, султан не міг втручатися у внутрішні справи Дунайських князівств. За Туреччиною залишилося лише право на отримання данини грішми. Від натуральних поставок князівства були звільнені.

Молдавія й Валахія, таким чином, отримали деяку автономію. Князівствам надавалися права обирати господарів, правління яких потім ставало довічним, мати своє військо, охороняти й зміцнювати свої кордони. Росія офіційно була визнана «покровителькою» князівств, гарантом їхньої автономії. [1.1]

Адріанопольський мир не містив статті, що регулювала військове судноплавство у Протоках. Однак була стаття про умову щодо торгівельного мореплавства, яке було істотно порушене за роки східної кризи. Сьома стаття Адріанопольського договору була складена з урахуванням інтересів російської морської торгівлі й остаточно затверджувала принцип вільного торгівельного мореплавання в Чорноморських протоках. У ній говорилося: «Блискуча Порта зобов'язується спостерігати ретельно, щоб торгівля й особливе плавання по Чорному морю не піддавалися яким-небудь перешкодам. На сам кінець вона визнає й повідомляє, що хід через Константинопольський канал і Дарданелльську протоку зовсім вільний й відкритий для російських суден під купецьким прапором, з вантажем або з баластом, що мають проходити із Чорного моря в Середземне або із Середземного в Чорне». [2.14; 109] Новим і досить важливим моментом, продекларованим цією статтею, з'явилося відкриття Проток для торгівельних суден всіх іноземних держав, «які були дружні з Високою Портою». Уперше ця умова була включена в текст Аккерманської конвенції, укладеної між Росією й Туреччиною у 1826 р. Відповідно до даного документу, було «визнане право вільного по каналу Константинопольському плавання всіх російських купецьких судів, навантажених життєвими припасами або іншими товарами і добутками російськими або іншими державами, не підвладних імперії Оттоманській, і також право вільно збувати ці життєві припаси». [2.14; 109] Але, як відомо, умови цієї конвенції Портою не виконувалися. Адріанопольський договір знову підтвердив їх. Виконання даної статті служило інтересам як Росії, яка намагалася розширити свої економічні зв'язки і морську торгівлю через Протоки, так й інших європейських держав, що отримали можливість освоювати нові ринки збуту. Таким чином, стаття 7 сприяла розширенню міжнародних зв'язків Росії й мала загальноєвропейське значення. [2.14; 109]

Туреччина втратила Сулинський рукав Дунаю, який перейшов до Росії. Крім того, князівства одержали право вільної торгівлі з іншими країнами. Росія залишала свої війська на території князівств доти, поки Туреччина не виконає всіх зобов'язань, що випливали із договору.

В російсько-турецькій війні 1828-1829 рр. приймали участь також бессарабські козаки. Вони звернулись до командування 2-ї російської армії з проханням дозволити вступити до діючих військ. 14 червня 1828 р. вони отримали дозвіл на формування у Південній Бессарабії з колишніх усть-дунайських, чорноморських і задунайських запорожців, які поселилися в Бессарабії до початку російсько-турецької війни 1828-1829 рр., Дунайського козацького війська. Згодом до козаків приєднали волонтерів з Балканських країн та Молдавії, відставних солдатів, українських та російських селян і навіть циган з Бессарабії. Загони дунайських козаків мешкали у станицях Акерманського повіту - Акмангіті, Старокозачому, Волонтирівці, Петрівці, Михайлівці, Ново-Троїцькому, Констянтинівці, Фараонівці, Каїрах, Миколаївці-Новоросійській. [1.2; 5]

Найбільш відомим був загін кошового отамана Йосипа Гладкого, який був останнім отаманом Задунайської Сечі. Першим бойовим хрещенням задунайського козацтва був штурм турецької фортеці Ісакчі. Задунайці допомогли російським військам розробити план нападу на фортецю, а також здобути її. [2.14; 26]

Національний склад козацького війська був поліетнічним, але основу його складали українці. Були у війську болгари, греки, албанці, поляки.

Дунайці були тісно пов'язані з козацьким минулим. Козацький стиль панував у побуті, зовнішньому вигляді, домобудівництві, в намогильних хрестах.

Посилення позицій Росії на Балканах і в Азії в результаті війни 1828- 1829 рр. ще більше загострило східне питання.

Адріанопольський мирний договір мав велике значення для подальшого розвитку Бессарабії. За ним Туреччина втратила право регулювати судноплавство в чорноморських протоках, а саме це відкрило вільних шлях для торгівлі російських суден.

У війні брали участь дунайські козаки, які поселилися в Бессарабії до початку війни. Згодом вони отримали дозвіл на формування козацьких загонів на території Бессарабії. Козацькі традиції дуже сильно впливали на життя населення краю.

Розділ 3. Бессарабія та Кримська війна 1853-1856 рр.

Східна (Кримська) війна явилась результатом зіткнення агресивних прагнень європейських держав - Англії, Франції, Австрії й Туреччини, з одного боку, і царської Росії - з іншого, на території Балкан і Близького Сходу. Занепад феодальної Туреччини, посилення національно-визвольної боротьби балканських народів за свою незалежність сильно стурбували як російський царат, так і західні держави. І російський царат, і англо-французька й австрійська буржуазія ставили й хотіли по-своєму вирішити так зване східне питання, питання про розділ турецьких володінь.

Інтереси російського царату, таким чином, зіштовхувалися тут з агресивними прагненнями англійської буржуазії, що прагнула не тільки закріпити за собою свої старі азіатські ринки, але й захопити нові ринки й зміцнити свій вплив у межах Турецької імперії. [2.28; 7] Агресивні правлячі кола Англії всіма шляхами прагнули послабити ріст могутності Росії й, по можливості, витиснути її від узбережжя Чорного моря й навіть із Кавказу. Англійська буржуазія, що проводила боротьбу за подальше захоплення колоній і поневолення народів, за захоплення ринків збуту й джерел сировини, здійснювала найбільш агресивну антиросійську політику на Близькому Сході. Антиросійська загарбницька політика англійського уряду виразилася у відкритих ворожих діях проти Росії, у провокаціях і нацьковуванні інших країн проти Росії, у прагненні реалізувати розчленовування й відторгнення від Росії різних частин її території (України, Прибалтики, Криму, Бессарабії, Кавказу та ін.). [2.39; 412]

В ослабленні позицій Росії на Сході була зацікавлена й Австрія, що оголосила себе спадкоємницею Туреччини на Балканах і не тільки не хотіла допустити зміцнення тут Росії, але сама прагнула до захоплення й поневолення балканських народів і, насамперед, народів Дунайських князівств і Сербії. Зміцнення Росії на Балканах поставило б під загрозу не тільки загарбницькі плани Австрії, але й саме існування багатонаціональної «клаптевої монархії» (Австрії). У випадку здійснення планів російського царату вона в значній мірі була б оточена й потрапила б у залежність від Росії. Боротьба за оволодіння Балканськими країнами була головною причиною загострення австро - російських протиріч напередодні Кримської війни.

Загарбницьку діяльність на Сході розвивала також і французька буржуазія. З давніх пір у Франції були торговельні зв'язки з Туреччиною. Вона була зв'язана особливими інтересами з Єгиптом, Сирією й самим Константинополем, де вона боролася з Росією за панування. Тому французька буржуазія не могла допустити подальшого посилення позицій Росії на Сході, тим більше не могла погодитися на передачу під контроль Росії проток і Константинополя. Наполеон III, що став французьким імператором у 1852 р. у результаті державного перевороту, в інтересах зміцнення своєї влади й запобігання революції мав потребу у військових перемогах, завоюваннях і славі. Для досягнення цих цілей він готовий був зупинити рух царату на Сході силою зброї. Він сподівався на успіх у війні проти феодально-кріпосницької Росії. [2.37; 29]

Таким чином, розміщення сил на міжнародній арені напередодні війни було невигідним й навіть небезпечним для Росії. Микола I вирішив військовим шляхом домогтися здійснення своїх загарбницьких прагнень на Сході. Ідучи цим шляхом, царат потрапив у пастку, що готувалася для нього англо-французькою буржуазією. [2.24; 49]

21 червня 1853 року російська 30-тисячна армія під командуванням Горчакова перейшла Прут і зайняла Молдавію й Валахію. Це викликало величезне невдоволення не тільки в Англії й Франції, які до цього часу були на боці Туреччини, але й Австрії, що також зайняла ворожу позицію щодо Росії. [2.38; 480]

У середині жовтня 1853 р. між Туреччиною й Росією почалися воєнні дії на Балканах і в Закавказзі.

У листопаді 1853 р. ескадра під командуванням прославленого флотоводця адмірала Нахімова в бою біля Синопу знищила турецький флот. Після цього у 1854 р. на допомогу туркам, що втратили свої кораблі, у Чорне море ввійшов англо-французький флот, що став безпосередньо загрожувати російському чорноморському узбережжю.

Австрія сконцентрувала на своїх східних кордонах 80-тисячну армію й 24 липня 1854 р. почала вимагати від Росії звільнення Молдавії й Валахії. Пруссія підтримала цей дипломатичний виступ Австрії. Микола I змушений був дати наказ про відступ російської армії з Дунайських князівств. Молдавія й Валахія після відступу російських військ були зайняті австрійськими військами, які залишалися там до підписання Паризького миру. [2.26; 153]

Відповідно до плану супротивника із серпня 1854 р. головні воєнні дії розгорнулися на південно-західному узбережжі Криму, у районі міста Севастополя. Там велася тривала й кровопролитна війна цілої коаліції держав (Англії, Франції, Туреччині й Сардинії) проти Росії. Незважаючи на героїзм, сміливість і відвагу російських солдатів і матросів, царська армія зазнала поразки. 28-го серпня 1855 р. після 11 - місячної героїчної оборони впав Севастополь. Незважаючи на деякі успіхи російських військ на Кавказькому фронті (взяття Карса й інших опорних пунктів турків), війна була програна. [2.39; 385]

Техніко-економічна й військова відсталість феодально-кріпосницької Росії була головною причиною її поразки у цій війні.

Спадкоємець Миколи I, Олександр II, і його уряд змушені були погодитися на підписання важкого й ганебного для Росії миру.

Для обговорення й прийняття умов мирного договору у лютому 1856 р. був скликаний Паризький конгрес.

У цій війні, як і в минулих російсько-турецьких війнах початку XIX в., Бессарабія - прикордонна область Росії - грала важливу воєнно-стратегічну роль. Напередодні війни Бессарабія виявилася місцем концентрації російської армії й вигідним плацдармом для наступу проти Туреччини. Територія цієї області стала найближчим тилом російської армії. [2.31; 56]

Але цим не вичерпувалося військове значення Бессарабії як прикордонної області. Під час підготовки до війни й протягом всієї кампанії економічні ресурси цієї близької до фронту області були мобілізовані й поставлені на службу війні. Бессарабія поставляла для армії величезну кількість сільськогосподарських продуктів - хліба, м'яса. Бессарабія давала армії велику кількість коней та іншої робочої худоби.

Із середовища місцевого населення були створені численні господарсько-допоміжні загони, які будували нові воєнно-стратегічні дороги і мости, створювали окопи для російської армії. Крім того, місцеве населення зі своєю худобою виконувало військово-підводну повинність по перевезенню на фронт численних вантажів продовольства й боєприпасів. Цим самим населення Бессарабії допомагало російській армії у війні. [2.15; 87]

На мирному конгресі у Парижі у 1856 р., в числі інших питань, вирішувалися й доля Бессарабії.

Ворожі плани відторгнення Бессарабії були задовго до початку роботи Паризького конгресу. План відторгнення Бессарабії від Росії був висунутий Австрією при активній підтримці Англії й Туреччини. В інтересах здійснення своїх власних агресивних цілей Австрія домагалася передачі майже всієї Бессарабії Молдавському князівству для того, щоб найдалі віддалити Росію від Дунаю. Дунай на величезному просторі протікав через Австрійську імперію. Присутність Росії на Дунаї позбавляла Австрію можливості одноосібно володіти й контролювати цей торговельний шлях. [2.20; 39]


Подобные документы

  • Причини початку російсько-японської війни. Початок перших бойових зіткнень, напад на російські кораблі. Військові, політичні і господарські причини поразки у російсько-японській війні. Закінчення конфлікту, підписання Портсмутського мирного договору.

    реферат [14,3 K], добавлен 09.04.2011

  • Радянсько-польська війна: причини, стратегічні плани, хід війни. Російсько-українські відносини в ході війни 1920 р. Військово-політичні та економічні наслідки війни. Територіальні наслідки війни. Характеристика планів військово-політичних сил.

    курсовая работа [67,7 K], добавлен 20.11.2008

  • Становлення російсько-британських відносин. Причини, хід, наслідки британо-російських протиріч у 1856-1871 pp. Вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на політику Росії та Великобританії. Місце російсько-британських відносин у системі міжнародних відносин.

    магистерская работа [654,3 K], добавлен 08.11.2011

  • Причини появи й розвитку, формування та особливості російської військової розвідки і її вплив на воєнні дії та політику імперії в регіоні Далекого Сходу. Форми та методи діяльності російських розвідструктур під час російсько-японської війни 1904-1905рр.

    дипломная работа [115,3 K], добавлен 14.07.2011

  • Становище європейських країн напередодні Тридцятилітньої війни 1618 – 1648 років. Значення російсько-польської війни 1632 – 1634 рр. у історії Тридцятилітньої війни. Вестфальський мир розорення Німеччини. Зміни у карті західноєвропейських держав.

    дипломная работа [53,2 K], добавлен 06.07.2012

  • Розгляд доказів присутності російських військ на українській території та загроз втрати суверенітету держави. Визначення підстав для українській сторони щодо визнання зазначеного збройного конфлікту як гібридної війни (що триває з лютого 2014 року).

    статья [27,2 K], добавлен 06.09.2017

  • Склад Антанти та Троїстого союзу. Передумови та причини Світової війни. Вступ і війну Росії, Англії, США. Прагнення Франції, Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Італії від ПСВ. Визначні битви. Укладення Версальського мирного договору. Наслідки війни.

    презентация [4,1 M], добавлен 12.05.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.