Визначення місця Бессарабії у зовнішньополітичній діяльності Російської імперії у ХІХ ст.

Австрія була зацікавлена в тому, щоб віддалити Росію й від Дунайських князівств, які становили також давній предмет її домагань. Зайнявши в ході війни князівства Валахію й Молдавію, Австрія домагалася ще й Бессарабії, сподіваючись при цьому надовго залишитися там і, таким чином, стати єдиним господарем Дунаю від його верхів'я до Чорного моря.

Англія активно підтримувала агресивні плани Австрії щодо Бессарабії, по-перше, тому, що вона прагнула якнайбільше послабити Росію, віддалити її від азіатських колоній, а, по-друге, тому, що хотіла посилити свій торговельний вплив у країнах Дунайського басейну.

Туреччина також вимагала відторгнення Бессарабії від Росії й передачі її Молдавії.

Для Росії Дунай мав важливе економічне й воєнно-стратегічне значення. Тому вона не могла так легко погодитися на втрату в неї хоча б південної частини Бессарабії. Тому питання про Бессарабію на Паризькому конгресі стало одним із центральних питань, навколо якого розгорнулася напружена дипломатична боротьба.

18 березня 1856 р. був підписаний Паризький мирний договір. Головні його умови: 1) Росія мала повернути Туреччині місто Карі, замість чого отримати ту російську територію, що була зайнята військами супротивника в ході війни; 2) всі держави повинні були спільно забезпечувати незалежність і цілісність Турецької імперії; 3) Чорне море оголошувалося нейтральним: воно залишалося відкритим для торговельного судноплавства всіх країн і закритим для військових судів як прибережних, так і інших держав. Відповідно до цього пункту, Росія майже втратила право мати військовий флот у Чорному морі (за винятком 12 військових судів невеликого тоннажу); 4) Дунайські князівства Молдавія й Валахія були залишені під пануванням Туреччини; 5) заступництво над християнським населенням Туреччини повинні були здійснювати всі держави, а не тільки Росія; 6) південна частина Бессарабії (Ізмаїльський повіт) була відірвана від Росії й передана Молдавському князівству, що залишалося під пануванням Туреччини. [2.23; 414]

Питання про новий режим на Дунаї викликало чисельні суперечки на конгресі. Російські представники на конгресі всіляко боролися за збереження позицій Росії на Дунаї, причому велике значення надавалося володінню верхів'ям ріки, що давало змогу контролювати дунайсько-чорноморську торгівлю.

За вимогою Англії й Австрії на конгресі було вирішено разом з передачею південної частини Бессарабії Молдавському князівству змінити й існуючий режим судноплавства на Дунаї. В інтересах англо-французької буржуазії, що могла успішно конкурувати на міжнародному ринку з іншими країнами дешевими і якісно-кращими товарами, було вирішено забезпечити вільне судноплавство на Дунаї. Відповідно до Паризького трактату, торговельні судна всіх країн одержали право ходити по Дунаю й реалізувати свої товари без мита. Таким чином, придунайські країни ставали об'єктом колоніальної агресії з боку англо-французької буржуазії. [2.13; 34]

Для врегулювання питання про вільне судноплавство на Дунаї була заснована особлива комісія із представників європейських держав. До компетенції цієї комісії, аж до другої світової війни, входив контроль над судноплавством по Дунаю.

Росія була відтиснута від Дунаю й позбавлена економічних й стратегічних позицій у гирлі цієї ріки.

Встановлення вільної торгівлі по Дунаю забезпечувало швидке проникнення англо-французьких товарів у країни Балканського півострова й посилення там політичного впливу Англії та Франції. Відповідним чином послаблявся вплив Росії.

Росія в цілому і прикордонні бессарабські райони зазнали великих збитків. Це не могло не вплинути на економічний стан Бессарабської області. Відторгнення південної Бессарабії за умовами мирного Паризького трактату стало істотним ударом по економіці краю. [2.17; 137]

Від Росії цілком відійшов Ізмаїльський повіт, вона втратила частину Аккерманського й Кагульського повітів, Туреччині відійшло гирло Дунаю з островами. Бессарабія втратила територію площею понад 5 тисяч квадратних кілометрів з населенням приблизно 128 тисяч чоловік. Бессарабія втратила найбагатші землі, сади півдня, соляні озера й рибні промисли на Дунаї. Від Бессарабії була відірвана територія з найважливішими придунайськими портами Ізмаїлом і Pені, що займали важливе місце в її торгівлі.

Незважаючи на великі територіальні втрати, економіка Бессарабії була швидко відновлена.

Економічний стан тієї частини Бессарабської території, що відійшла до Молдавії, довгий час залишався важким. Господарська розруха й податкова політика нових правителів погіршували положення. Внаслідок цього почалося масове переселення жителів із цих місць у російську частину Бессарабії, переселення, відоме в історії під назвою «великої ходки».

Першими переселилися козаки, які на новому місці утворили Новоросійське козацьке військо. За ними пішли в межі російської Бессарабії болгарські колоністи. Уряд Молдавського князівства обіцяв колоністам зберегти їм всі їхні права й привілеї. Однак, незабаром, порушивши свої обіцянки, молдавський уряд намагався поширити закон про рекрутські повинності й на болгарських колоністів. Болгари, будучи незадоволені цим рішенням і економічним гнітом, масово стали переходити у російську частину Бессарабії, де в той час були більш сприятливі умови життя. За два роки (з 1860 по 1862 рр.) перетнуло кордон понад 20 тисяч чоловік. Разом з болгарами переходили й молдовани, іноді навіть цілими селами. [2.40; 2]

Таким чином, відторгнення південної Бессарабії особливо важко відбилося, насамперед, на положенні її населення, що перейшло до складу Молдавського князівства. Тільки після російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Росії була повернута південна частина Бессарабії.

Східна війна завдала серйозного удару царській Росії. Росія втратила міжнародний вплив у Європі. Війна розкрила внутрішні недоліки й показала техніко-економічну й військову відсталість кріпосної Росії.

Поразка у Кримській війні змусила уряд й кріпосників-поміщиків, в інтересах зміцнення самодержавства й запобігання революції, стати на шлях деяких соціальних перетворень, насамперед, на шлях скасування кріпосного права. Також ця поразка змінила баланс сил у Європі та на Близькому Сході. На перші ролі в європейській політиці виходять Англія й Франція, хоча це істотно не вплинуло на характер міжнародних відносин. [1.6; 231]

Здобутий такими значними людськими та військовими втратами мир, здавалося б, надовго відбив у царизму бажання воювати. Але статус імперії, яка звикла до активного захисту своїх стратегічних інтересів, не міг гарантувати російській дипломатії тривалого спокою.

Розділ 4. Наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр. для Бессарабії

бессарабія війна туреччина росія

Уже в середині 70-х рр. на європейському горизонті почали збиратися хмари нової східної кризи. Ось як писав про це відомий історик Татищев: «Невелика чорна крапка здалася в північно-західному куті Балканського півострова. Помалу вона розрослася у громову хмару, що вибухнула над європейським Сходом грозою, що цілком змінила як його політичну поверхню, так і співвідношення великих держав. Це було повстання, що спалахнуло влітку 1875 року в декількох південних округах Герцеговини» [2.34; 212]. Приводом до нього стала сваволя турецьких збирачів податей. Повстання незабаром перекинулося на північні округи провінції, а потім і на Боснію. Повстанці одержували допомогу із Чорногорії. У квітні 1876 р. спалахнуло повстання в Болгарії, що було жорстоко подавлене османською владою. Чорногорія й Сербія оголосили війну Туреччини. Сили, однак, були нерівні. Турки розбили сербські війська.

Драматичні події на Балканах знайшли живий відгук у країнах Європи, особливо серед громадськості в Росії. Розгорнули свою діяльність слов'янські комітети. У багатьох губерніях проводилися збори пожертвувань. Письменники й художники присвячували свої твори балканським подіям. Тисячі добровольців відправились боротися за слов'янську справу або допомагати пораненим. У складному становищі опинився уряд. Події на Балканах загрожували підняти в повному обсязі Східне питання. Головним супротивником Росії у Східному питанні продовжувала залишатися Великобританія. З 1875 і до початку 1877 року російська дипломатія разом з дипломатіями інших держав намагалася врегулювати кризу мирним шляхом.

Однак у квітні 1877 р. почалася чергова російсько-турецька війна. Оголошення війни Османській імперії виявилось дуже нелегким кроком для Петербурга. Внутрішнє становище Росії до початку російсько-турецької війни продовжувало залишатися тривожним. Економічні і політичні перетворення в державі, пов'язані з буржуазними реформами 60-70-х років XIX в., були ще не завершені. В країні посилювався народницький і робочий рух. Все це ускладнювало проведення активної зовнішньої політики. Розглядаючи політичне положення держави, військовий міністр Д.А. Мілютін у записці «Наше політичне становище» писав: «Внутрішнє і економічне переродження Росії знаходиться в такому етапі, що усіляка зовнішня йому перешкода може повести до вельми тривалого розладу державного організму. Жодне із здійснених перетворень ще не закінчене. Економічні і моральні сили держави далеко ще не приведені в рівновагу з її потребами. По всіх галузях державного розвитку зроблені або ще робляться величезні витрати, від яких плоди очікуються лише в майбутньому. Словом, все життя держави поставлено на нові основи, що тільки що починають пускати перше коріння. Війна в подібних обставинах була б справді великою для нас бідою» [2.34; 214].

Російська армія, яка з 1874 р. формувалася на основі загальної військової повинності, ще не мала великого навченого резерву; стрілецьке озброєння лише на 1/3 відповідало сучасним зразкам; чимала частина вищого командного складу відрізнялася слабкою військовою підготовкою і консерватизмом. Головнокомандуючим російською Дунайською армією був великий князь Микола Миколайович, самовпевнена людина, що не мала практичного досвіду. Разом з тим в російській армії були і талановиті та широко освічені офіцери, що розуміли необхідність серйозних перетворень, - це військовий міністр Д.А, Мілютін, генерали І.І. Драгоміров, І.Р. Гурко, М.Д. Скобелєв, М.Р. Столєтов, Ф.Ф. Радецький та ін. Вони практикували перехід до маневреності і розсипного строю, підтримували самостійні дії солдатів у бою, добивалися високої загальної і спеціальної підготовки офіцерського складу [2.38; 190].

Російський Чорноморський флот був ще дуже слабким і значно поступався турецькому в кількісному і якісному відношенні: російська ескадра мала лише 2 судна броненосців, мало придатних для дій у відкритому морі, і 5 неброньованих; турецька ж складалася з 15 кораблів броненосців різних класів і стількох же неброньованих [2.38; 196]. Значна частина турецьких кораблів була укомплектована найнятими англійськими офіцерами. Слід приймати до уваги і дунайську турецьку флотилію, що налічувала 9 суден броненосців (всього в річковій ескадрі турок було 46 вимпелів). Проте, російський флот мав міни, що дозволяли знищувати кораблі супротивника (турки таких мін в розпорядженні не мали) [2.33; 144].

Турецька армія, здебільшого була навчена англійськими офіцерами, оснащена стрілецькою зброєю, що перевершувала російську по скорострільності і прицільності вогню, але артилерія була слабша ніж російська. Рівень бойової підготовки турецьких солдатів і офіцерів був низьким. Турецька армія, не готова до наступальних операцій, віддавала перевагу оборонним діям.

Як і в попередніх російсько-турецьких війнах, у 1877 р. події розгорталися на двох театрах, Балканському й Кавказькому. Результат справи вирішували операції на суші. На Чорному морі, через панування турецького флоту й слабкість російського, серйозних боїв не відбувалося. У цілому ж перевага сил була, безумовно, на боці Росії, однак турки чинили опір. На початку 1878 р. російська армія зайняла більшу частину Болгарії, без бою впав Адріанополь, перед переможними російськими військами лежала столиця Османської імперії. Порта запросила миру.

В одному із варіантів мирного договору щодо питання проток О.М. Горчаков зазначав: «...зважаючи на їх політичне значення, це питання необхідно переглянути у дусі справедливості. Угоди, за якими Чорне море закрито в мирний час та відкрито у разі війни для будь-якого флоту ворожих Росії держав, були укладені у дусі недовір'я і неприязні. В результаті їх підписання Росія була ізольована в Чорному морі без жодної гарантії безпеки, тоді як вихід в море, що мають тільки дві прибережні країни, повинен бути, по справедливості, відкритим для обох» [2.26; 216]. Цей документ свідчить про відсутність у Росії плану по розділу Туреччини. Зазначалося: «Буде збережений і принцип закриття Проток для військових іноземних кораблів. Проте прибережні держави будуть користуватися правом проводити по них окремі військові судна. Причому султан буде давати щоразу необхідний для цього дозвіл». [2.34; 217]

Отже, умови миру були пред'явлені, але до одержання позитивної відповіді турецької сторони російські війська продовжували наступ.

19 лютого (3 березня) 1878 р. відбулося підписання миру з Туреччиною у Сан - Стефано. День був обраний російською стороною не випадково. Чергова річниця скасування кріпосного права повинна була підкреслити подвійну визвольну місію Олександра II.

Підписання Сан - Стефанського мирного договору викликало майже загальне схвалення російської громадськості. Преса привітала його як велику перемогу. І це не дивно. Умови договору відображали військові зусилля Росії й відповідали здобутим нею перемогам. Однак, російському уряду не вдалося здійснити свої задуми по перегляду на користь Росії статусу Проток, що залишився без змін. У статті XXIV йшлося про безперешкодний прохід через Босфор і Дарданелли торговельних судів нейтральних країн як у мирний час, так і під час війни, але зовсім не згадувалися військові кораблі.

Стаття ХІХ визначала суму контрибуції, яку повинна сплатити Туреччина Росії: а) дев'ятсот мільйонів рублів військових витрат (утримання армії, відшкодування припасів, військові замовлення); б) чотириста мільйонів рублів збитків, заподіяних південному узбережжю держави, торгівлі, промисловості і залізницям; в) сто мільйонів рублів збитків російським підданим і установам в Туреччині. Разом тисяча чотириста десять мільйонів рублів. Проте, беручи до уваги фінансові труднощі Туреччини, дана сума була замінена територіальними поступками. Росії поверталася південна частина Бессарабії. Вона знову ставала дунайською державою. У якості компенсації Румунія одержувала північну Добруджу, а також повинна була знищити турецькі фортеці на Дунаї і вивести турецькі судна з цієї річки ( статті ХII - XIV). У Закавказзі й Малій Азії до Росії переходили Ардаган, Карс, Батум і Баязет. [2.23; 218].

Приєднання до Росії мало великий вплив на розвиток сільського господарства Бессарабії. У другій половині XIX століття основними посівними культурами у Бессарабії були пшениця та кукурудза, а також ячмінь, просо, гречиха тощо. В цей період в народному господарстві виявляються паростки нових виробничих відносин, поширюються товарно-грошові відносини, посилюється попит на продукти сільського господарства. Бессарабія постачала велику кількість продуктів землеробства та скотарства як на внутрішні ринки Росії, так і за кордон.

Сан - Стефанський договір був направлений на вирішення цілого ряду завдань, які довгий час стояли перед Російською державою і російською дипломатією: відновлення підірваних Кримською війною позицій Росії на Балканах; повернення втраченої за умовами Паризького трактату 1856 р. Південної Бессарабії; забезпечення вільного торгового судноплавства по протоках і у зв'язку з цим охорона підступів до них; зміцнення оборони чорноморських і азіатських кордонів імперії; подальший промисловий і торговий розвиток російського Закавказзя. Це були постійні і довготривалі інтереси Росії на Сході, що відображали економічні, політичні і стратегічні потреби Російської держави. [2.39; 394].

Незабаром після підписання договір був ратифікований обома сторонами й відповідно до міжнародного права перетворився в договірний акт. Російський уряд намагався завершити всі необхідні формальності, щоб поставити Європу перед фактами, що відбулися.

Англійці не могли допустити надзвичайного посилення Росії, і тому наполягали на тому, щоб конгресу для обговорення був повністю представлений Сан - Стефанський договір, який вони вимагали повністю переглянути. Росія ж погоджувалася на перегляд тільки тих пунктів, які мали загальноєвропейське значення.

Умовами Сан - Стефанського миру були незадоволені не тільки в Англії й Австро-Угорщині. Невдоволення проявлялося й іншими країнами, у тому числі балканськими: Румунією, Грецією й навіть Сербією, роздратованими посиленням головного протеже Росії - Болгарії, у створенні якої супротивники Петербурга дружно угляділи порушення передвоєнних домовленостей про недопущення утворення великої слов'янської держави, кордони якої до того ж близько підходили до Константинополя й Протоків.

Сан - Стефанський договір був представлений на конференції великих держав. Вона відкрилася 1 червня 1878 р. у Берліні під головуванням Бісмарка. На конгресі російська делегація виявилася в повній ізоляції. Бісмарк грав роль «арбітра», у дійсності ж він цілком підтримував Австро-Угорщину та Англію у їхньому прагненні максимально позбавити Росію плодів її перемоги. Франція відкрито прийняла сторону Англії й Австро-Угорщини. Італія, що не грала помітної ролі на конгресі, дотримувалася англо-австрійської орієнтації.

Рішення Берлінського конгресу змінили умови Сан - Стефанського договору на шкоду Росії й слов'янських народів Балканського півострова. Англія і Австро-Угорщина, що не брали участь у війні, захопили важливі у стратегічному і економічному відношенні території Османської імперії.

Конгрес залишив у силі положення Сан - Стефанського договору про Бессарабію, Добруджу, незалежність Чорногорії, Сербії й Румунії. Таким чином, Росія втратила значну частину плодів своєї перемоги.

Острови, що становили дельту Дунаю, а також острів Зміїний, Тульчинський санджак, до якого входили округи Кілія, Суліна, Махмудія, Ісакча, Тульча, Мачин, Бабадаг, Гирсово, Кюстендже, Меджідіє приєднували до Румунії. Князівство, крім того, одержувало території, розташовані на південь від Добруджі.

Берлінський конгрес, що був перемогою англо - австрійського блоку, не вирішив Східного питання. Борючись проти першості Росії на Сході, західні держави одночасно виступали проти незалежності балканських народів. Відновлюючи владу феодальної Туреччини на землі, що відібрали у неї в результаті війни, вони діяли всупереч інтересам балканських держав. Підсумками роботи конгресу були незадоволені не тільки переможені, але і переможці.

Російське суспільство негативно сприйняло рішення Берлінського конгресу, порівнюючи умови Сан - Стефано з положеннями нового трактату, воно обвинувачувало російську делегацію в поступливості. Особливе обурення підсумки конгресу викликали у слов'янофілів та їх прихильників. Відомий історик А.В. Ігнатьєв зазначає, що голова Московського слов'янського комітету І.С. Аксаков в промові від 22 липня (3 серпня) 1878 р., говорив «про зраду в поведінці російської дипломатії на конгресі», рішення конгресу він вважав «безглуздістю, ганьбою над Росією» [2.34; 233]. «Московські відомості», «Санкт-петербурзькі відомості» і «Російський мир» засуджували примирливу тактику російських дипломатів на конгресі. Газети справедливо вважали конгрес перемогою Англії і Австро-Угорщини. Велика частина ліберальних і офіційних органів друку першорядне значення надавали болгарському питанню, засуджуючи розчленовування країни. Вони стояли за активну зовнішню політику на Сході, вважаючи, що «жодна з європейських держав не готова до нової війни» [2.34; 234].

О.М. Горчаков і Олександр ІІ були розчаровані рішеннями конгресу. «Берлінський трактат, - писав канцлер царю, - є найчорніша сторінка в моїй службовій кар'єрі». «І в моїй також», - приписав Олександр II [2.18; 332]. Проте, в офіційному повідомленні, присвяченому підсумкам конгресу, підкреслювалося, що на ньому було скасовано Паризький трактат 1856 г.: «Переможні російські війська розірвали його, Берлінський конгрес викреслив його з історії» [2.34; 202].

Розглядаючи питання про результати Берлінського конгресу для Росії, більшість істориків, як радянських так і російських, сходиться на одній думці, що хоча конгрес був поразкою російської дипломатії, все ж таки він закріпив ряд досягнень, одержаних Росією в ході війни. Це, перш за все, звільнення балканських народів, відміна Паризького трактату, повернення Південної Бессарабії і територіальні придбання на Закавказзі. [1.4] Отже, підписання Сан - Стефанського мирного договору між Росією і Туреччиною підкреслювало перемогу Росії у війні та підіймало її авторитет на Балканському півострові і на міжнародній арені. Слов'янські народи отримували незалежність. Проте це не влаштовувало західноєвропейські держави, які прагнули послабити позиції Росії на Балканах та поширити свій вплив на Схід. Результатом цього стало підписання Берлінського трактату, який суттєво звузив досягнення Росії у війні. Берлінський трактат послабив позиції Туреччини у Європі. Вона практично перестала грати важливу роль у світовій політиці.

Таким чином, балканські повстання змінили характер відносин між Росією і Туреччиною. Росія у зовнішній політиці відмовилась від курсу на збереження «слабкого сусіда». Була зроблена спроба створити велику слов'янську державу, яка перетворилася б на опору російського впливу на Балканах і в чорноморських протоках. Російсько-турецька війна продемонструвала слабкість Османської імперії та її залежність від Західної Європи. Проте і Росії не вдалось закріпити свої успіхи у війні. Умови Сан - Стефанського договору були замінені Берлінським трактатом, який послабляв позиції Росії на Балканах. «Східне питання» в результаті кризи 1875-1878 рр. так і не було вирішене.

В наслідок російсько-турецької війни 1878-1879 років, територія Російської імперії збільшилася за рахунок приєднання Бессарабських земель. Бессарабія була вирвана з системи Турецької імперії та звільнена від варварського феодального турецького гніту. Під впливом більш розвинутої в економічному плані країни, якою була для народів національних окраїн Росія, на території Дунайських князівств та південної Бессарабії був прискорений процес розкладу феодально-кріпосницьких відносин, були створені передумови для переходу до нового, більш прогресивного способу виробництва. Розпочалося освоєння малозаселених південно-бессарабських земель. Після анексії Бессарабії Росією завдяки торгівлі посилюються та поширюються економічні зв'язки місцевого ринку із загальноімперським. Обширність українських ринків, близкість Одеського порту сприяли залученню Бессарабії до економічної системи російської імперії, розширенню торговельних зв'язків з її губерніями (особливо українськими) у розвитку землеробства, тваринництва і ремесла, формуванню в краї верстви торгової буржуазії. Однак Бессарабія залишалася аграрним придатком Російської імперії. Росія продовжувала політику інтеграції Бессарабії у неділиму Російську імперію. Географічні, кліматичні, історичні, національні особливості краю враховувалися лише задля реалізації цієї головної мети. Приєднанням Бессарабії до Росії, царський уряд ставив своїм завданням розширення бази феодальної експлуатації. Царизм намагався, в інтересах російських та місцевих поміщиків, освоїти здобутий край, перетворивши його в новий важливий плацдарм для подальших завоювань та закріплення свого впливу на Балканах.

Для українського народу війна Росії з Туреччиною також стала випробуванням. Десятки тисяч українців -- солдатів та офіцерів -- змушені були зі зброєю в руках відстоювати імперські інтереси Романових. Війна безпосередньо торкнулася сіл і міст України, що розглядалися як резервуар людських та матеріальних ресурсів. Водночас ці події сприяли встановленню контактів і зближенню між слов'янськими народами, що населяли Росію, Австро-Угорщину й Балкани.

Висновки

У ХІХ ст. розпочинаються чергові російсько-турецькі війни. Це було обумовлено тим, що Туреччина відновила свої спроби щодо поновлення впливу на українське Причорномор'я. Вступ Росії у війну з Туреччиною диктувався не тільки необхідністю захисту українських земель, також Російська імперія у цей час намагається здобути вихід до Балтики.

За часів турецького панування на території Бессарабії спостерігався занепад господарського і культурного життя краю. Мандрівники тих часів вказували на надзвичайну бідність місцевих селян. Німецький барон Тодт, писав про жахливі порядки, які панували у країні: «Ми розмістились в одному невеличкому селищі, мешканці якого повинні були дати нам продукти харчування, їм за це нічого не заплатили, за винятком декількох ударів... ».

Турецьке панування зводилося не тільки до визиску місцевого населення, але й до створення умов, які позбавляли б його можливостей до будь-якого опору. Там, де не вдавалося досягти цього за допомогою адміністративного апарату, застосовувалася військова сила.

Володарювання Туреччини призвело до значних змін в етнічному складі населення. Слов'янський етнос знесилювався, знекровлювався, занепадав, втрачав здатність до боротьби.

Саме у ХІХ ст. царський уряд намагається перетворити Бессарабію у привабливий край для християнських народів Балканського півострова і перетворити її в плацдарм подальшого просування на Близький Схід, створити тут надійну соціальну опору в особі заможних іноземних та своїх власних колоністів. Поліетнічність населення Подунав'я посилювалася. Вирішальна роль у заселенні Південної Бессарабії належала українцям та молдаванам, які разом з болгарами, росіянами та представниками інших народів розбудували край. Також населення цих земель поповнювалось за рахунок утікачів, що тікали від гніту польських панів. Вони ставали тут не тільки хліборобами, але й воїнами. У життя краю уряд інтенсивно впроваджував практику "офіційної народності", згідно з якою "державна народність" може скластися з різних народів шляхом асиміляції.

Землі пониззя міжріччя Дністра і Дунаю, як і вся
Бессарабія, були аграрним придатком Російської імперії. Відсутність засилля поміщиків, пільги для переселенців, наявність вільних земель, взаємовплив господарського досвіду сприяли порівняно швидкому розвитку товарних форм господарства, розвиваються ремесла, швидко зростає міське населення.

Перша у XIX ст. російсько-турецька війна спалахнула у 1806 р. Приводом до її початку послужила ворожа Росії політика Туреччини й грубе порушення нею своїх договірних зобов'язань. Ця війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у 1812 році. За ним Туреччина поступилася Росії Бессарабією з фортецями Хотин, Бендер, Аккерман, Кілія та Ізмаїл. Російська імперія отримала право військового судноплавства по Дунаю від моря до устя Пруту й торговельного судноплавства по всій течії ріки Дунай. Край став розвиватися. Почалося будівництво міст, доріг. З'явилися школи, лікарні, бібліотеки, агрономічні установи, розвивалася культура.

У 1828-1829 рр. починається чергова російсько-турецька війна. Наслідки цієї війни закріпив Адріанопольський мирний договір 1829 р., який мав велике значення для подальшого розвитку Бессарабії. За ним Туреччина втратила право регулювати судноплавство у чорноморських протоках, а саме це відкрило вільних шлях для торгівлі російських суден.

У війні брали участь дунайські козаки, які поселилися у Бессарабії до початку війни. Згодом вони отримали дозвіл на формування козацьких загонів на території Бессарабії. Козацькі традиції дуже сильно впливали на життя населення краю.

Наприкінці 40-х - на початку 50-х рр. XIX ст. російсько-турецькі відносини загострюються. Розв'язання нового конфлікту було пов'язано з прагненням Російської імперії захистити права християнського населення у Туреччині.

Кримська війна спочатку характеризувалася як російсько-турецька кампанія на Дунайському військовому театрі. У цій війні проти Росії виступили Туреччина та європейські країни.

Причиною поразки Російської імперії у війні 1853-1856 рр. була її економічна та військова відсталість. Паризький трактат 1856 р. закріпив поразку Росії та суттєво обмежив її права. Найважчою умовою для Росії була нейтралізація Чорного моря та заборона мати військовий флот у Чорному морі. Росія була відтиснута від Дунаю й позбавлена економічних й стратегічних позицій у гирлі цієї ріки.

Встановлення вільної торгівлі по Дунаю забезпечувало швидке проникнення англо-французьких товарів у країни Балканського півострова й посилення тут політичного впливу Англії та Франції. Відповідним чином послаблявся вплив Росії.

Росія в цілому і прикордонні бессарабські райони зазнали великих збитків. Це не могло не вплинути на економічний стан Бессарабської області. Відторгнення південної Бессарабії за умовами мирного Паризького трактату також з'явилося істотним ударом по економіці краю.

Від Росії цілком відійшов Ізмаїльський повіт, вона втратила частину Аккерманського й Кагульського повітів, Туреччині відійшло гирло Дунаю з островами. Від Бессарабії відійшла територія площею понад 5 тисяч квадратних кілометрів з населенням приблизно 128 тисяч чоловік. Бессарабія втратила найбагатші землі, сади півдня, соляні озера й рибні промисли на Дунаї. Бессарабія втратила територію з найважливішими придунайськими портами Ізмаїлом і Pені, що займали важливе місце в її торгівлі.

На початку 70-х рр. Росія домагається ліквідації обтяжливих для неї статей Паризького трактату. У 1871 р. були скасовані статті про нейтралізацію Чорного моря.

Росія ставить за мету визволення слов'янських народів від османського панування, створення незалежних слов'янських держав, які були б опорою російського впливу на Балканах.

Приводом для початку російсько-турецької війни 1877-1878 рр. була відмова Туреччини прийняти умови про негайне проведення реформ, що повинні поліпшувати становище християнського населення в Османській імперії.

У 1878 р. був підписаний Сан - Стефанський договір, за яким до Росії поверталась Південна Бессарабія, відторгнута від неї після Кримської війни. Сан - Стефанський договір закріпив успіхи Росії у війні та посилив вплив Росії на Балканах.

Але європейські держави виступили проти умов Сан - Стефанського мирного договору. Внаслідок чого у 1878 р. в Берліні остаточно були закріплені наслідки російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Одним із важливих напрямів російської зовнішньої політики у цей період були стабілізація політичної обстановки у чорноморському регіоні, забезпечення вигідного міжнародного правового режиму чорноморських проток Босфору і Дарданелл, посилення економічних та політичних позицій імперії на Балканах, а також збільшення території Російської імперії за рахунок приєднання Бессарабських земель.

За Берлінським трактатом, Південна Бессарабія була повернута Російській імперії.

Таким чином, можна сказати, що зовнішньополітична діяльність Російської імперії у ХІХ ст. мала значний вплив на розвиток бессарабських земель. Бессарабські козаки приймали активну участь в усіх російсько-турецьких війнах, багато з них було вбито, поранено, узято в полон.

Список використаної літератури

1. Джерела:

1.1 Адріанопольський мирний договір 1829 р. - http: //www.eduhistory.ru

1.2 Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України: кінець ХVIII-ХІХ ст. - Одеса: Друк - 2000 - 282 с.

1.3 Бухарестський мирний договір 1812 р. - http: //www.hronos.km.ru

1.4 Берлінський трактат 1878 р.; Паризький мирний договір 1856 р. http: //ru.wikipedia.org

1.5 Крушеван П.А. Бессарабія. - М., 1903 - 512 с.

1.6 Кутузов М.И. Сборник документов. Материалы по истории русской армии / Под ред. Л.Г. Бескровного - М.: Воениздат. - 1954 - 493 с.

1.7 Кутузов в Дунайских княжествах: Сборник документов - Кишинев: Госиздат. Молдавии - 1948 - 138 с.

1.8 Лошков Н.В. «Столетие присоединения Бессарабии к России 1812-1912 гг.» - Кишинев, 1912. - 59 с.

2. Література:

2.1 http: //www.bessarabia.ru

2.2 http: //www.eleven.co.il

2.3 Кримська війна 1853-1856 рр. - http: //historic.ru

2.4 http: //www.humanities.edu.ru

2.5 Бессарабія.- http: //www.intertrends.ru

2.8 Російсько-турецькі війни. - http: //www.krugosvet.ru

2.9 http: //www.law.edu.ru

2.10 Все о Бессарабии. - http: //www.lisabella.narod.ru

2.11 http: //www.moldavea.ru

2.12 Анцупов В.И. Казачество российское между Бугом и Дунаем -

Кишинёв, 2000 - 285 с.

2.13Асташко А. Под Андреевским флагом. // Вокруг света - 2006 - № 5 (с. 15-33); № 6 (с. 9-35); № 7 (с. 18-45).

2.14 Бачинський А.Д. Січ Задунайська (1775-1828): історико-документальний нарис. - Одеса, 1994 - 122 с.

2.15 Бачинська О.А. Дунайське козацьке військо: 1828-1868 рр. - Одеса: Астропринт; 1998 - 232 с.

2.16 Бачинська О.А. Українці в козацьких військах південної Бессарабії. // Науковий вісник ІДГУ - Ізмаїл - 2000 - випуск № 9 - с. 3

2.17Бескровный Л.Г. Русское военное искусство ХІХ в. - М., 1974

2.18Васильев Л.С. История Востока. В 2 тт. - т. 2 - М.: Высшая школа, 1998 - 495 с.

2.19 Виноградов В.П. Николай I в «Крымской ловушке» // Новая и Новейшая История - 1992 - № 4 - с. 27-40

2.20 Волковинський В.М. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. і Україна. // Український історичний журнал - 2004 - № 6 - с. 26-45

2.21 Вайнштейн О.А. та Н.І. Павленко. Всесвітня історія. - т.6 (10 тт.) - М., видавництво «Соціально-економічної літератури» - 1958 - 830 с.

2.22 Галкина А. История Придунайского края. // Уездный телеграф - 2006 - 12 июля - с. 11

2.23 Ігнатьєв А.В., Ніжинський Л.Н. Росія та чорноморські протоки (ХVІІІ - ХХ століття) - М., видавництво «Міжнародні відносини» - 1999 - 557 с.

2.24 Ізмаїл: історичний нарис - Одеса, «Аспект» - 1997 - 72 с.

2.25 Кабузан В.М. Народонаселение Бессарабской области и Левобережных районов Приднестровья. - Кишинёв, 1974.

2.26 Кожекін А.Г. Севастополь 1854-1855 рр. Чия слава? // Український історичний журнал - 1995 - № 3 - с. 153-154

2.27 Кузнецов В.С. Абдул - Хамид ІІ. // Вопросы Истории - 2006 - № 4 - с. 46 - 68

2.28 Крымская война: 1853-1856 гг. // Родина. - 1995 - № 3-4.

2.29 Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Подунав'я. - Ізмаїл - кн. 1, 1998 - 175 с.

2.30 Лебеденко О.М., Тичина А.К. «Українське Подунав'я: минуле та сучасне». - Одеса - видавництво «Астропринт» - 2002 - 205 с.

2.31 Левин Ш.М. Крымская война и русское общество. Очерки по истории русской общественной мысли второй половины XIX - XX вв. - М., 1974, с. 64

2.32 Реєнт О.П. Україна в імперську добу. (ХІХ - початок ХХ ст.) - К., 2003

2.33 Рибалка І.К. Історія України: Підручник для вузів - Харків, 1997 - ч. 2 - с.158

2.34 Ростунов И.И. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. - М.: Воениздат. - 1977 - 268 с.

2.35 Сарбей В.Г. Кримська війна і Україна 1850 р. // Історія України - 2000 - № 33 - с. 2-4

2.36 Сарбей В.Г. Національне відродження України. - К., 1999 - с.135

2.37 Смолій В.А. Нариси з історії дипломатії України - К., видавничий дім «Альтернативи» - 2001 - 733 с.

2.38 Советская Историческая Энциклопедия - М., 1973 - 876 с.

2.39 Удальцов О.Д. Історія Молдавії - т.1, Кишинів-1951- Державне навчально-педагогічне видавництво міністерства освіти молдавської РСР «Школа Советикє» - 654 с.

2.40 Хоменко В. Воспоминания Крымской войны. // Голос Украины - 2007 - № 190 - 20 октября

2.41 Шепарнёва А.И. Крымская война в освещении западников. // Вопросы Истории - 2005 - № 9 - с. 27-39

Размещено на Allbest.ru