Сполучені Штати Америки після Другої світової війни

Вибори зафіксували відчутну перевагу республіканців над демократами: Джордж Буш - 53,37%, М.Дукакіс - 45,67%. Але контроль над конгресом, більшістю губернаторських посад і законодавчих зборів зберегли демократи.

В цілому у своїй діяльності адміністрація Буша дотримувалась тих же принципів, що й адміністрація Рейгана, з деяким збільшенням уваги до вирішення соціальних проблем і більш активною зовнішньою політикою.

6. На виборах 1992 р. Республіканська партія знову висунула Дж.Буша своїм кандидатом у президенти. У центр своєї передвиборної агітації вона спробувала висунути вихваляння твердого зовнішньополітичного курсу адміністрацій Рейгана і Буша, що забезпечило, на думку республіканців, перемогу Америки в «холодній війні» і перетворення США в незаперечного лідера в системі міжнародних відносин.

Однак при всій популярності твердого зовнішньополітичного курсу США, особливо після військово-силової акції в зоні Перської затоки, основна увага виборців у 1992 р. було спрямовано на стан внутрішньополітичного положення в країні, де успіхи республіканців виглядали далеко не настільки вражаючими. Тривало швидке зростання бюджетного дефіциту: у 1992 р. він склав 290 млрд. дол. Державний борг досяг до цього часу 4 трлн. дол. Не були вирішені багато соціальних проблем. Особливо гострою залишалася проблема дорожнечі медичного обслуговування. Пільговими умовами медичної допомоги на підставі закону 1965 р. користувалися лише близько 20% американців, усі ж інші змушені були звертатися до послуг приватного медичного страхування. Але це вимагало настільки великих витрат, що було не під силу багатьом американцям. Тому близько 40 млн. чоловік, тобто 15% населення країни, були позбавлені можливості звертатися за кваліфікованою медичною допомогою. Вимагала термінового рішення і проблема реформування системи державної допомоги.

У своїй передвиборній агітації Дж.Буш робив упор на те, що почалося в 1992 р. поліпшення економічної кон'юнктури дозволить його адміністрації більш успішно вести курс на помірковане втручання федеральної влади в рішення соціально-економічних проблем. Але ці обіцянки, зафіксовані у передвиборній платформі Республіканської партії, викликали невдоволення правих республіканців, що обвинуватили президента у відході від консервативно-індивідуалістичного курсу 80-х рр. і висували гасло «Назад, до Рейгана». Це послабляло позиції республіканців у передвиборній боротьбі.

Демократична партія в 1992 р. висунула своїм кандидатом у президенти представника молодого покоління політиків губернатора штату Арканзас Уільяма Джеферсона Блайт Клінтона (йому було 46 років, другий по молодості після Дж.Кеннеді). У ході передвиборної кампанії кандидат демократів підтримував зовнішню політику республіканської адміністрації, але зробив основний упор на обвинувачення республіканців у тому, що взятий ними рейганівський курс не зрушив з місця рішення жодної із складних соціальних проблем, що стояли перед країною. Невідкладне рішення цих проблем Клінтон вважав своїм головним завданням. Заклики до поновлення традиційної для демократів активної соціальної політики поєдналися в передвиборній агітації Клінтона з обговоренням тих проблем, що як правило були монополізовані республіканцями. Так, кандидат демократів заявив про необхідність твердої фінансової політики, виступив з вимогою подолання бюджетного дефіциту, включив у число першочергових завдань заходи для приборкання злочинності. Його програма звалася «Революція 1992 року».

На виборах 1992 р. виступив і третій, незалежний кандидат. Їм став великий бізнесмен з Техасу Росс Перо. У його агітаційній кампанії відобразилося масове невдоволення бюджетним дефіцитом, зростанням податків, збільшенням державного боргу. Р.Перо одержав близько 19 млн. голосів (19%), більше, ніж незалежні кандидати на президентських виборах у минулому, але не зміг домогтися більшості в жодному зі штатів і не забезпечив собі жодного виборця.

Результати виборів були вирішені явною перевагою передвиборної платформи демократів у більшості виборців. У.Клінтон одержав у 1992 р. 44 млн. голосів (43%) (370 виборців), Дж.Буш - 38 млн. (39%) (168 виборців). Демократична партія завоювала також більшість в обох палатах конгресу.

У перші ж місяці своєї практичної діяльності уряд Клінтона розробив кілька проектів великих соціальних реформ. Найбільш важливим серед них був план впровадження системи загального медичного страхування, внесений у конгрес у вересні 1993 р. Протягом п'ятирічного терміну, розрахованого на здійснення цього плану, кожен громадянин країни повинен був одержати універсальну картку медичного страхування, що відкривала б йому доступ до стандартного пакета послуг охорони здоров'я, що включає основні види амбулаторного і лікарняного лікування, а також придбання необхідних лік. Фінансування загального медичного страхування передбачалося забезпечити за рахунок збільшення ставок податку на страхові цілі, включення до загального фонду засобів федерального медичного страхування пенсіонерів (Медикэйр) і програм пільгового медичного обслуговування низькоприбуткових громадян (Медикейд), а також за рахунок введення ряду додаткових податків, насамперед на тютюнові вироби.

Обговорення проекту корінної реформи системи медичного обслуговування викликало запеклу політичну боротьбу в країні. Проти реформи рішуче виступила Американська медична асоціація. Ця опозиція була активно підхоплена республіканцями. Супротивники плану вказували на непомірну дорожнечу великих перетворень системи охорони здоров'я, на погрозу ще більшого зростання бюджетного дефіциту. Звичайно, вони не могли заперечувати необхідності реформи системи медичного обслуговування і приведення її у відповідність з потребами часу. Але вони категорично заперечували проти створення системи, що знаходиться під контролем держави, і вважали, що треба зробити більш доступними для населення можливості приватного медичного страхування. Опозиція новому закону була настільки сильною, що адміністрації Клінтона не вдалося провести свій проект навіть через комітети обох палат конгресу.

Не менш гостру дискусію викликав і план реформи системи державної допомоги, висунутий урядом демократів у тому же 1993 р. Постійне збільшення числа осіб працездатного віку, змушених жити на допомогу з бідності, давно уже викликало серйозне занепокоєння суспільства. Не випадково ще у 70-80-х рр. діячі республіканської адміністрації не раз висували проекти, що претендували на вирішення цієї важкої проблеми. Звичайно вони передбачали введення принципу обов'язкової участі одержувачів допомоги у трудовій діяльності. Але всі ці плани зазнавали поразки. Для того, щоб клієнти системи державної допомоги могли знайти собі місце на конкурентному ринку робочої сили, потрібні були нові великі витрати федерального уряду для рішучого підвищення їхнього освітнього і кваліфікаційного рівня. Йти на такі великі витрати республіканці вважали неприйнятним.

Уряд Клінтона зробив спробу розробити реальний план реформи системи допомоги бідним. Він передбачав, що усім одержувачам допомоги з бідності буде надана можливість протягом двох років за рахунок нових урядових асигнувань підвищити свій освітній рівень і пройти навчання або перенавчання в тій або іншій професії. Щоб забезпечити таку можливість і для малоімущих жінок з малолітніми дітьми, передбачалося створити умови для догляду за дітьми в дошкільних установах. Стверджувалося, що ці заходи нададуть можливість для більш успішного вступу клієнтів системи допомоги на ринок робочої сили або в приватному секторі, або в місцевих муніципальних центрах.

Опитування громадської думки в 1993-1994 рр. показали, що більшість американців підтримали план реформи, запропонованої адміністрацією Клінтона. Однак урядовий проект викликав потужну опозицію консерваторів. Вони стверджували, що його реалізація потребує величезних витрат, а кількість тих, хто після закінчення дворічного терміну зможе знайти роботу в умовах жорсткої конкуренції на ринку праці, буде вкрай мало.

Діячі демократичної адміністрації розуміли, що в умовах величезного бюджетного дефіциту, що у 1993 р. складав 255 млрд. дол., можливості реалізації клінтонівського плану будуть досить обмеженими. Тому уряд Клінтона ні в 1993, ні в 1994 р. так і не вніс свій проект у конгрес, незважаючи на те, що демократи контролювали обидві його палати.

Замість цього адміністрація Клінтона спрямувала основні зусилля на скорочення, а в перспективі і на подолання дефіциту бюджету, прагнучи перехопити у республіканців популярне гасло. З цією метою в серпні 1993 р. вона провела через конгрес нову податкову реформу, що стала різким розривом з рейганівським курсом податково-бюджетної політики. Податковий акт 1993 р. не скоротив максимальні ставки прибуткового податку, як це було у 1986 р., а збільшив їх: вони були встановлені тепер на рівні 36%. Більш того, для осіб з доходом понад 250 тис. дол. у рік ставка прибуткового податку збільшувалася ще на 10%, доходячи до 39,6%. До 36% зростала і максимальна ставка податку на доходи корпорацій. Курс на збільшення податкових надходжень за рахунок підвищення прогресивності податкової шкали створював, на думку ліберальних демократів, основу для скорочення бюджетного дефіциту при збереженні основних соціальних програм, а надалі і для розширення їхніх масштабів.

На перехоплення республіканських установок були розраховані і заходи для посилення боротьби зі злочинністю. Новий закон, прийнятий у 1993 р. конгресом, значно посилив покарання за важкі злочини, підсилив контроль над продажем вогнепальної зброї й істотно збільшив чисельність співробітників правоохоронних органів.

У сфері зовнішньої політики адміністрація Клінтона продовжувала курс на зміцнення лідерства США в рішенні міжнародних проблем. З розпадом двополюсної системи міжнародних відносин і перетворенням Америки в єдину наддержаву ідея глобальної відповідальності США за стан справ у світі стала основою зовнішньополітичного менталітету американських політиків.

Різке зростання претензій Америки на роль світового суперарбітра значно підсилило застосування методів диктату в конкретних зовнішньополітичних операціях США. З особою силою це проявилося в новій концепції регулювання регіональних конфліктів, що стала застосовуватися адміністрацією Клінтона. Її суть полягала в тому, що від участі в традиційних операціях з підтримки миру і дотримання вже досягнутих угод під егідою і силами миротворчих контингентів ООН американська дипломатія стала переходити до операцій з примусу до миру ворогуючих сторін, які проводилися з ініціативи США силами блоку НАТО без участі ООН, а те й в обхід її рішень. Уперше ці нові методи були застосовані Сполученими Штатами в 1994-1995 рр., коли уряд Клінтона домігся втручання збройних сил НАТО у внутрішньо-югославський конфлікт з метою нав'язування ворогуючим сторонам вигідних для США умов врегулювання етноконфесійного конфлікту в Боснії. Це не могло не викликати серйозної стурбованості значної частини міжнародної громадськості.

Найважливішим завданням зовнішньої політики адміністрації Клінтона стали також зусилля з підтримки економічної першості США, що у 70-80-х рр. стала все більш підриватися конкуренцією, що підсилилася, з боку Європейського Союзу і країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Для підвищення конкурентноздатності американської економіки США пішли на поглиблення і державно-правове оформлення північноамериканської інтеграції. У грудні 1992 р. адміністрація Буша підписала угоду з Канадою і Мексикою про створення Північноамериканської асоціації вільної торгівлі, яка була ратифікована конгресом у листопаді 1993 р. і почала здійснюватися вже новою адміністрацією демократів.

Перші підсумки діяльності уряду Клінтона жваво обговорювалися в ході проміжних виборів 1994 р. Курс на посилення військово-силових акцій як один з найважливіших принципів зовнішньої політики США як і раніше зустрічав широку підтримку усередині країни. Набагато менш сприятливим було відношення громадської думки до результатів внутрішньої політики адміністрації Клінтона. Нездатність уряду здійснити два основних проекти президента - введення загального медичного страхування і реформу системи допомоги - викликала серйозне невдоволення в країні. З іншого боку, в масах „середнього класу” висловлювалась стурбованість із приводу намірів уряду Клінтона піти на сильне збільшення федеральних витрат, що це могло привести до нового величезного зростання бюджетного дефіциту і до збільшення податкового тягаря. Нарешті, високоприбуткові групи населення були вкрай незадоволені підвищенням максимальних ставок прибуткового податку.

Усе це було активно використане республіканцями в ході передвиборної кампанії. У вересні 1994 р. 300 провідних діячів Республіканської партії опублікували передвиборний маніфест «Контракт з Америкою». У цьому документі, складеному під сильним впливом правого крила партії, був зроблений упор на необхідність зниження податків, різкого скорочення федеральних витрат на соціальні цілі і якнайшвидшого досягнення збалансованого бюджету.

Значна частина виборців з лав „середнього класу” підтримала цю консервативну програму повернення до рейганізму. Це призвело до поразки Демократичної партії на виборах 1994 р. Республіканці знову завоювали більшість в обох палатах конгресу. Вплив правих республіканців у керівних органах конгресу значно підсилився. Спікером палати представників став ультраконсерватор Ньют Гінгрич. З посиленням правого крила партії не міг не рахуватися і лідер республіканської більшості в сенаті Роберт Доул, один з провідних представників поміркованого крила республіканців. На прес-конференції відразу після виборів Клінтон заявив: «Я приймаю свою частку відповідальності за результат виборів», і пообіцяв зробити усе для співробітництва з республіканцями в конгресі. Причину ж поразки він бачив у недоліку роз'яснювальної роботи й у тім, що народ не знає про успіхи свого уряду: «Я не думаю, що американський народ засмучений зниженням (бюджетного) дефіциту. Я не думаю, що американський народ засмучений скороченням уряду. Я не думаю, що американський народ засмучений твердою боротьбою зі злочинністю. Я не думаю, що американський народ засмучений розширенням міжнародної торгівлі».

Найважливішим питанням, з якого у 1995-1996 р. йшла боротьба між Білим домом і конгресом, було питання про методи досягнення збалансованого бюджету. Вже у січні 1995 р. республіканці в черговий раз внесли в конгрес проект конституційної поправки про обов'язкове дотримання збалансованого бюджету. У ході вирішального голосування в сенаті у березні 1995 р. для прийняття цієї поправки не вистачило усього лише двох голосів. Проте республіканській більшості конгресу вдалося провести ряд заходів для обмеження програм соціальної допомоги. Так, були скорочені розміри асигнувань на програму допомоги родинам з малолітніми дітьми і на видачу продовольчих талонів. У 1996 р. конгрес прийняв закон про встановлення максимального п'ятирічного терміну надання допомоги і про обов'язкову участь її одержувачів у трудовій діяльності.

Боротьба між Білим домом і більшістю конгресу набула у 1995 р. настільки запеклого характеру, що бюджет на черговий фінансовий рік у встановлений термін так і не був затверджений, і Клінтону наприкінці 1995 - на початку 1996 р. довелося двічі тимчасово припиняти функціонування федеральних установ. Ця „велика бюджетна війна” 1995-1996 рр. закінчилася лише з вступом країни у нову виборчу кампанію.

Нова політична обстановка, що склалася в країні після виборів 1994 р., і послаблення позицій демократичної адміністрації змусили президента Клінтона внести істотні корективи у свій політичний курс. У виборчій кампанії 1996 р. президент помітно змістився вправо з тих ліберальних позицій, що він відстоював у 1993-1994 р. Вже у січні 1996 р. у черговому посланні конгресу про становище країни Клінтон заявив, що епоха „великого уряду” закінчилася. Президент підтримав висунуту республіканцями вимогу домогтися збалансування федерального бюджету до 2002 р. У кампанії 1996 р. це стало одним з пунктів передвиборчої платформи Демократичної партії. У своїх виступах Клінтон говорив також про необхідність зміни пріоритетів державного регулювання. Слідом за поміркованим крилом республіканців він стверджував, що державне регулювання повинно бути спрямоване не на збільшення розмірів допомоги бідним, а на заохочення їхніх трудових зусиль. Саме тому Клінтон і підписав прийнятий конгресом білль про обов'язковість трудових зусиль одержувачів допомоги, надавши йому силу закону, незважаючи на те, що він не був забезпечений необхідними фінансовими асигнуваннями.

Успіхові передвиборної агітації Клінтона сприяло і послаблення фракції правих республіканців, яке позначилося до 1996 р. Початі ними спроби повернення до рецептів рейганізму були відхилені, у результаті чого лідер поміркованого крила партії сенатор Роберт Доул, одержавши на первинних виборах перемогу над представником правого крила Патриком Бьюкененом, став кандидатом Республіканської партії на посаду президента і вів передвиборчу кампанію у дусі поміркованого консерватизму, який мав ряд точок дотику з передвиборчою платформою Клінтона.

Нарешті, чималу роль у зміцненні позицій кандидата демократів на виборах 1996 р. відіграло значне поліпшення економічної кон'юнктури. З 1993 р. США вступили в період промислового підйому, зниження рівня безробіття і, що було особливе важливо, значного скорочення бюджетного дефіциту. За 1993-1996 рр. дефіцит федерального бюджету США знизився з 255 до 107 млрд. дол.

У цих сприятливих умовах позиція «ліберально-консервативного консенсусу» Клінтона допомогла йому домогтися переобрання на другий термін. Він одержав у 1996 р. 45,6 млн. голосів (379 виборців), Р.Доул - 37,8 млн. (159 виборців). Незалежний кандидат Р.Перо, що знову взяв участь у президентській кампанії, одержав у 1996 р. 7,9 млн. голосів, тобто більше ніж удвічі менше, ніж у 1992 р.

Перемога президента Клінтона не супроводжувалася, однак, перемогою Демократичної партії на виборах у конгрес. Та ж тенденція до зближення програмних установок демократів і республіканців, що забезпечила перемогу Клінтона над Доулом, допомогла Республіканської партії, що перейшла до 1996 р. на позиції поміркованого крила, зберегти більшість в обох палатах конгресу.

Після виборів 1996 р. адміністрація Клінтона з ще більшою послідовністю продовжила курс на серйозну ідейну еволюцію Демократичної партії, на пошуки найбільш оптимального варіанта „третього шляху”, що був би вільний як від „ексцесів” ліберального реформізму 60-70-х рр., так і від крайностей ультраконсервативного рейганізму 80-х рр. Найважливішим завданням в цих пошуках, на думку Клінтона, повинний був стати пошук найкращого поєднання більш обмеженого, але досить ефективного державного регулювання з „відповідальною фінансовою політикою”, заснованою на підтримці збалансованого бюджету.

Здійснення цього нового курсу соціально-економічної політики уряду Клінтона було полегшено надзвичайно сприятливою економічною ситуацією, що склалася в країні в другій половині 90-х рр. Саме тоді промисловий підйом, що почався після подолання спаду 1990-1992 р., переріс у справжній економічний бум. В умовах економічної першості США це забезпечило найбільш високі темпи створення на базі новітньої електронної техніки розгалуженої інформаційної інфраструктури, характерної для сучасної стадії інформаційного суспільства. Прискорення темпів економічного розвитку США призвело до створення мільйонів нових робочих місць, до скорочення до 4,5-5% рівня безробіття при збереженні низьких (менше 2%) темпів інфляції, до підвищення конкурентноздатності американської економіки і до посилення позицій США у сфері зовнішньої торгівлі.

В умовах настільки сприятливої економічної кон'юнктури уряду Клінтона в короткий термін вдалося виконати найважливіше, пріоритетне завдання економічної політики, поставлене в ході виборчої кампанії 1996 р.: йому вдалося домогтися збалансування федерального бюджету. Вже в 1997 р. у США був практично досягнутий бездефіцитний бюджет, тому що перевищення витрат над прибутками склало усього лише 22 млрд. дол. У 1998 р. вперше за кілька десятиліть (після 1969 р.) прибутки федерального бюджету США перевищили його видаткову частину на 70 млрд. дол., а в 1999 р. профіцит федерального бюджету збільшився до 120 млрд. дол.

Збалансування бюджету і зростання прибутків федерального казначейства полегшили для адміністрації демократів проведення накресленого курсу соціальної політики. Відмовившись на час від здійснення найбільш коштовних соціальних реформ і насамперед від спроб введення системи загального медичного страхування, уряд Клінтона не тільки не допустив скорочення федеральних соціальних витрат, а по ряду напрямків пішов на їх значне збільшення. Так, він провів чергове підвищення мінімальних погодинних ставок заробітної плати: з досягнутого на початку 90-х років рівня в 4,25 дол. вони були збільшені в 1996 р. до 4,75, а в 1997 р. - до 5,15 дол. Уряд значно збільшив федеральні витрати на цілі освіти й охорони здоров'я. Продовжувалося і здійснення основних програм соціальної допомоги.

Усе це поставило Республіканську партію в дуже важку ситуацію. Спроби правих республіканців повернутися до концепцій рейганізму були відхилені, а представники помірковано-консервативної фракції, основні програмні установки яких були вдало перехоплені демократами, не могли висунути реальної альтернативи курсу уряду.

Саме тому напередодні проміжних виборів 1998 р. республіканське керівництво пред'явило Клінтону обвинувачення в порушенні традиційних морально-етичних принципів. Приводом до цього послужили слухи про таємні сексуальні зв'язки президента з практиканткою Білого дому Монікою Левінські й особливо той факт, що первісне заперечення Клінтоном наявності цих зв'язків, дане їм під присягою перед комісією конгресу, виявилося неправдою. Викликаний цим скандал розростався усе більше, і в жовтні 1998 р. республіканська більшість палати представників прийняли рішення почати процедуру імпічменту Клінтона за обвинуваченням у лжесвідченні й у порушенні „священного характеру” присяги.

Очікувалося, що, скориставшись скандалом, республіканці здобудуть рішучу перемогу на виборах 1998 р. і значно підсилять свої позиції в конгресі. Однак цього не сталося. Республіканська більшість у сенаті залишилася такою ж, а в палаті представників республіканці навіть утратили п'ять місць, що звело там до мінімуму їхню перевагу над демократами.

Закінчилася провалом і сама спроба імпічменту. При голосуванні в сенаті на початку 1999 р. пропозиція про імпічмент Клінтона необхідних двох третин голосів не зібрала. Популярність президента протягом усього цього періоду залишалася високою. Це пояснялось насамперед настільки сприятливим становищем в країні, що більшість населення США була задоволена результатами діяльності адміністрації демократів. За даними опитувань громадської думки, проведених наприкінці 1998 р., три чверті американців вважали, що Клінтон повинен залишитися на своїй посаді до кінця його президентського терміну, тому що він „уміло вирішує економічні проблеми країни”.

Чималу роль відіграло і те, що в 90-і рр. досягло політичної зрілості численне покоління післявоєнного „бебі-бума”, що вступило в політичне життя в 60-х рр. з їхнім молодіжним бунтарством, нонконформізмом і затвердженням свободи особи. Зайнявши наприкінці XX в. видне місце в складі політичної еліти США, представники цього покоління вже так далеко відійшли від традиційних норм пуританської моралі, щоб з ентузіазмом підтримати свого однодумця на президентській посаді.

Проте в ході процедури імпічменту все-таки істотно постраждав особистий моральний авторитет президента. Оцінка моральних якостей Клінтона громадською думкою країни упала до 1999 р. до вкрай низьких показників. Це викликало серйозне занепокоєння лідерів Демократичної партії з приводу її перспектив на виборах 2000 р., що і змусило президента Клінтона ще на далеких підступах до цієї виборчої кампанії значно підсилити пропаганду своїх програмних установок і в області внутрішньої, і в сфері зовнішньої політики.

Вже в січні 1999 р. у черговому посланні конгресу про положення країни Клінтон висунув перспективний план рішення найважливіших соціальних проблем, що стоять перед країною на рубежі XXI в. Ґрунтуючись на головному досягненні адміністрації демократів - збалансуванні бюджету, Клінтон заявив, що головним завданням внутрішньої політики федерального уряду на найближчі роки повинне стати використання більшої частини зростаючого бюджетного профіцита для вирішення таких назрілих соціальних проблем, як зміцнення фінансової бази системи соціального страхування, прийняття „білля про права громадян” на кваліфіковане медичне обслуговування, створення разом із приватним бізнесом умов для переводу одержувачів допомоги по програмам допомоги на трудові джерела прибутку, удосконалювання системи середньої і вищої освіти. Ця довгострокова програма широких соціальних реформ була висунута президентом Клінтоном значною мірою в розрахунку на виборчу кампанію 2000 р., для того щоб у майбутньому змаганні з республіканцями підкріпити в очах виборців імідж Демократичної партії як захисниці загальнонародних інтересів і тим самим звести до мінімуму збиток, завданий їй скандалами 90-х років.

Багато в чому той же розрахунок лежав у 1999 р. і в основі планів і дій адміністрації демократів у сфері зовнішньої політики. Як головний принцип американського зовнішньополітичного курсу уряд Клінтона посилено пропагував ідею активної підтримки глобального світового лідерства США як гарантії забезпечення національних інтересів країни. Конкретним прикладом застосування цієї зовнішньополітичної концепції стало чергове військово-силове втручання США у внутрішньоюгославський конфлікт, цього разу в Косово, і використання збройних сил НАТО для воєнних дій проти Югославії і бомбардувань її території в березні-червні 1999 р. у прямому протиріччі зі статутом ООН. Ці дії США в якості самозваного світового поліцейського, так само як і розширення блоку НАТО на схід, що почалося, і плани створення національної системи протиракетної оборони були черговим етапом у здійсненні довгострокових зовнішньополітичних установок керівних кіл США. Але в конкретних умовах виборчої кампанії, що наближалася, 2000 р. вони стали для уряду Клінтона ще одним важливим засобом зміцнення позицій Демократичної партії у суперництві з республіканцями.

Висунуті у 1999 р. президентом Клінтоном внутрішньо- та зовнішньополітичні установки урядової політики стали основою виборчої програми Демократичної партії на виборах 2000 р. Віце-президент США Альберт Гор, що став офіційним кандидатом демократів на посаду президента, поставив у центр своєї передвиборної агітації заклик до продовження курсу на пріоритетне вирішення внутрішніх соціально-економічних проблем. У той же час у виступах кандидата демократів на виборах 2000 р., як і у виступах У.Клінтона в кампанії 1996 р., підкреслювалася необхідність подальшої ідейної еволюції Демократичної партії, підтримки деяких гасел поміркованого консерватизму. Відповідно до цього А.Гор закликав продовжувати початий президентом Клінтоном рух „третім шляхом”, трохи обмежуючи масштаби державного регулювання, але підвищуючи його ефективність.

Республіканська партія на виборах 2000 р. висунула своїм кандидатом у президенти представника помірковано-консервативного крила партії, губернатора Техаса Джорджа Буша-молодшого, сина 41-го президента США Джорджа Буша. У передвиборну програму республіканців у 2000 р. були внесені істотні зміни. На відміну від традиційного для республіканських діячів негативного ставлення до державного регулювання економіки і соціальних відносин, платформа, прийнята Республіканською партією у 2000 р., визнала необхідність активних дій держави в соціально-економічній сфері. Відповідно до цього Дж.Буш-молодший проголосив гасло „жалісного консерватизму”. Він запевняв виборців у тому, що це гасло аж ніяк не суперечить традиційним індивідуалістичним канонам, на яких споконвічно спочиває американська система, але в даний час необхідно поєднати традиційний індивідуалізм із розумним державним регулюванням, насамперед у соціальній сфері. Тому, поряд зі звичайними для республіканців закликами до скорочення податків, Дж.Буш висунув програму „порятунку” системи соціального забезпечення від краху, що грозить їй, і обіцяв розвивати існуючу систему державної підтримки медичного обслуговування громадян, але одночасно використовувати для цих цілей і можливості приватного сектора. Багато говорилося ним і про необхідність ефективної реформи системи освіти.

Таким чином, на виборах 2000 р. Республіканська партія виступила з позицій, досить близьких позиціям демократів. Дж.Буш-молодший обрав у своїй передвиборній кампанії ту ж тактику, що була використана в 1996 р. Клінтоном. Слідом за ним Дж.Буш намагався перехопити деякі традиційні установки своїх політичних суперників, зрушитися до центра і тим самим розширити соціальну базу Республіканської партії.

У питаннях зовнішньої політики позиції обох партій були також схожими. Підтримуючи ідею необхідності глобального світового лідерства Сполучених Штатів, що активно проводилася урядом Клінтона, республіканський кандидат критикував демократів за „слабкість” у справі захисту національних інтересів Америки, обіцяючи збільшити витрати на оборону і негайно приступити до створення національної системи протиракетної оборони.

Наближення програмних установок Демократичної і Республіканської партій, що відбулося в ході виборчої кампанії 2000 р., робило для значної частини виборців набагато більш важким, ніж звичайно, проведення грані між програмами двох партій і ускладнювало обґрунтований вибір на користь того або іншого з двох кандидатів. До того ж в умовах триваючої сприятливої економічної ситуації в США і при настільки значному наближенні передвиборних програм двох традиційних партій для виборців було не настільки і важливо, хто з двох кандидатів - А.Гор або Дж.Буш-молодший - буде черговим президентом США.

Усі ці обставини й обумовили той факт, що розрив в кількості отриманих кандидатами голосів різко скоротився. У цілому за А.Гора голосувало по всій країні декілька більше виборців, ніж за його республіканського суперника. Але ще більш незвичним було те, що в 2000 р. до крайніх меж скоротився розрив між ними по числу виборців. Тут дуже невелика перевага виявилася на боці Дж.Буша-молодшого. Така ситуація склалася в значному числі штатів. Особливо парадоксальна ситуація склалася у Флориді. Розрив між отриманою кандидатами кількістю голосів виборців виявився настільки незначним, що, за існуючими там правилами, потрібен був перерахунок виборчих бюлетенів, а тому що в багатьох бюлетенях були допущені помилки в оформленні, що ускладнювали вибір виборців, було вирішено почати ручний перерахунок виборчих бюлетенів.

Ця тривала процедура на кілька тижнів затягла підрахунок голосів у Флориді. У ході підрахунку невелика перевага Дж.Буша скоротилося до кількох сотень голосів з майже шести мільйонів виборців штату, що проголосували. У цих умовах республіканці вимагали від судових інстанцій Флориди рішення про припинення процедури перерахунку бюлетенів, тоді як демократи, навпаки, наполягали на її продовженні. Крапку в цьому гострому протистоянні поставив Верховний суд США, що 12 грудня 2000 р. більшістю голосів прийняв рішення про припинення ручного перерахунку бюлетенів. На цій підставі було оголошено, що всі 25 виборців Флориди будуть голосувати за республіканського кандидата. Це вирішило долю виборів на користь Дж.Буша, незважаючи на те, що А.Гор випередив його по числу голосів громадян (50.996 тис. проти 50.456 тис.). По числу вибірників республіканський кандидат, навпроти, обігнав свого суперника, але з такою незначною перевагою, яка було практично безпрецедентною для виборчих кампаній у США. Дж.Буш-молодший забезпечив собі 271 виборця, а А.Гор - 266.

Настільки незвичайні підсумки виборів 2000 р. викликали в Сполучених Штатах гостру полеміку, у ході якої політичні опоненти Дж.Буша висловлювали навіть думку про нелегітимність його обрання. Дуже неміцними виявилися після виборів і позиції Республіканської партії в конгресі. Перевага республіканців у палаті представників було незначною (221 місце проти 212). У сенаті ж республіканці і демократи одержали рівну кількість місць (50 на 50), а після того як незабаром після виборів один із сенаторів-республіканців оголосив про свій вихід з партії, демократи повернули собі більшість у сенаті. Усе це обіцяло нелегкі часи для нової, республіканської адміністрації.

У перших же своїх виступах 43-й президент США оголосив, що головними пріоритетами свого внутрішньополітичного курсу він вважає такі проблеми, як виплата величезного державного боргу, скорочення непомірних федеральних витрат і зниження надмірно високих податків. У сфері зовнішньої політики Дж.Буш мав намір спрямувати свої головні зусилля на якнайшвидше створення національної системи протиракетної оборони.

ПІДСУМКИ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ

Література

Американский капитализм в 80-е гг. Закономерности и тенденции развития экономики.- М., 1986.

Антясов М.В. Панамериканизм: идеология и политика.- М., 1981.

Гаджиев К.С. Американская нация: национальное самосознание и культура.- М., 1990.

Гаджиев К.С. Эволюция основных течений американской буржуазной идеологии, 50-70 гг.- М., 1982.

История США: В 4-х т. / Ред. кол.: В.Л.Мальков (отв. ред.) и др.- М., 1987.-Т.4.

Козенко Б.Д., Севостьянов Г.Н. История США.- Самара, 1994.

Конституция США: История и современность / под ред. А.А.Мишина, Е.Ф.Язькова.- М., 1988.

Маныкин А.С. История двухпартийной системы США. 1789-1980.- М., 1981.

Маныкин А.С. „Эра демократов”: партийная перегруппировка в США. 1933-1952.- М., 1990.

Мельвиль А.Ю. США: сдвиг вправо? Консерватизм в идейно-политической жизни США 80-х гг.- М., 1986.

Неоконсервативная мысль в США.- М., 1995.

Политические институты США: история и современность.- М., 1988.

Политические сдвиги в странах Запада: конец 70-х - 80-е годы / Ред. кол.: С.П.Перегудов (отв. ред.) и др.- М., 1989.

Принципы функционирования двухпартийной системы США: история и современные тенденции / под ред. Е.Ф.Язькова.- М., 1989.- Ч.2.

Роль государства в социально-экономическом развитии США.- М., 1997.

Сивачев Н.В., Язьков Е.Ф. Новейшая история США.- М., 1980.

Согрин В.В. Идеология в американской истории от отцов-основателей до конца ХХ века.- М., 1995.

Согрин В.В. Политическая история США.- М., 2001.

США: государство и социальная политика. К анализу консервативных тенденций 80-х гг. / Ред. кол.: С.М.Плеханов (отв. ред.) и др.- М., 1989.

Фурсенко А.А. Критическое десятилетие Америки, 60-е годы.- Л., 1974.

Хансен Э.Х. Послевоенная экономика США. (Ее характеристика и проблемы).- М., 1966.

Размещено на Allbest.ru