Сполучені Штати Америки після Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Контрольна робота

Сполучені Штати Америки після Другої світової війни

1. Друга світова війна завершила процес перетворення США у головну країну капіталістичного світу. Виходячи з цього, правлячі кола США прагнули використати свій вплив для встановлення керівного становища Сполучених Штатів у післявоєнному світі. америка трумен клінтон

Але спроба реалізації цього плану неминуче наштовхувалась на опір СРСР, позиції якого після війни у світі зміцнились. У підсумку на міжнародній арені виникло жорстке протистояння двох наддержав.

Тому опрацювання курсу стосовно СРСР відразу після війни стала центральним моментом зовнішньої політики США. Гору у правлячих колах брала жорстка лінія щодо СРСР.

Цей поворот проявився у березні 1946 р. під час промови Черчілля у Фултоні. Крім того, для тиску на СРСР активно використовували монополію США на ядерну зброю. У 1947 р. була розроблена основна стратегічна лінія зовнішньої політики США, яка була розрахована на послаблення СРСР. Співробітник державного департаменту Дж.Кеннан запропонував доктрину „стримування”, яка за його словами передбачала наступне: „Головним елементом політики Сполучених Штатів щодо Радянського Союзу повинно бути тривале, терпляче, але тверде і пильне стримування російських експансіоністських тенденцій”.

Виразом цього курсу стала „доктрина Трумена”, яка була проголошена 12 березня 1947 р. Крім того, з метою затвердження гегемонії США у червні 1947 р. був проголошений та почав здійснюватися „план Маршалла” (на той час державний секретар).

Починається створення військово-політичних блоків. Першим у вересні 1947 р. був підписаний Міжамериканський договір про взаємну безпеку або „пакт Ріо-де-Жанейро”, який використовувався для посилення впливу США у країнах Латинської Америки; у 1949 р. створений блок НАТО.

Внутрішня політика. В економічному відношенні становище США було набагато сприятливішим в порівнянні з іншими провідними країнами.

У 1945 р. починається ліквідація державних органів надзвичайного регулювання. Багато хто вважав, що цей процес є демонтажем „нового курсу” Рузвельта. Представники крупного капіталу вимагали рішучого скорочення державного регулювання економіки та соціальних відносин.

Але повернення до 20-х рр. було вже неможливим. В даних умовах більшість провідних ідеологів і політиків прийшли до висновку, що відмова від державного регулювання може призвести до серйозного ускладнення політичної обстановки в країні.

Відображаючи цю точку зору, Трумен у вересні 1945 р. звернувся з посланням до конгресу, в якому виклав програму соціально-економічних реформ (пізніше вона отримала назву „справедливий курс”). Вона передбачала необхідність розробки та прийняття законів про повну зайнятість, про збільшення мінімальної заробітної плати, про розширення системи соціального забезпечення, про обмеження расової дискримінації, а також проведення деяких заходів в області охорони здоров'я, освіти та житлового будівництва.

Програма реформ зустріла опір великого капіталу та консервативних кіл. Не вдалося провести через конгрес серію законопроектів, які розширяли соціальні права трудящих. Хоча все ж таки у лютому 1946 р. вдалося прийняти закон про зайнятість (ідея лібералів про повну зайнятість була відхилена). В законі декларувалась відповідальність президента за стан економіки, створювався при президенті комітет економічних радників.

Подальший наступ консервативних сил був продовжений після перемоги Республіканської партії на проміжних виборах. Вони спрямували головні зусилля на ревізію ліберального трудового законодавства „нового курсу”.

Результатом цього наступу стало прийняття у червні 1947 р. закону Тафта-Хартлі (відхилене президентське вето), який урізав права, надані законом Вагнера: заборонялись та повинні були викореняться спроби профспілок внести до колективного договору пункт про „закритий цех”, „примус” робітників до вступу до профспілки, практика вторинних бойкотів та деякі інші види профспілкової діяльності; законодавчим зборам штатів надане право забороняти навіть ті форми профспілкових гарантій, які дозволялись федеральним законодавством. Було урізане право робітників на проведення страйків. Заборонялись страйки державних службовців. Про будь-який страйк у приватному секторі необхідно було повідомити підприємця за 60 днів. Вводився жорсткий державний контроль над діяльністю профспілок. Вони повинні були надавати регулярні звіти про свої справи міністру праці, а також давати письмові покази під присягою про неналежність своїх функціонерів до комуністичної партії.

Обмеження прав профспілок супроводжувалось фронтальним наступом проти лівих сил. Активну участь у цьому брав уряд Трумена. Так, у березні 1947 р. був виданий наказ Трумена про перевірку лояльності державних службовців, згідно до якого особи, обвинувачені у зв'язках з комуністами та занесені у „чорні списки”, звільнялися з роботи та зазнавали усіляких переслідувань.

Достатньо чітко політичний курс США визначився до початку виборчої кампанії 1948 р. Але це не позначало єдності поглядів у політичних колах країни.

Республіканська партія. Багато представників партії виступали з позицій традиційної індивідуалістичної ідеології. Тим не менше і у виборчій платформі, і в промовах кандидата від партії на посаду президента - губернатора штату Нью-Йорк Т.Дьюї вже не було вимог повної відмови від реформ Ф.Рузвельта. Вони визнавали необхідність обмеженого втручання держави в економіку і соціальні відносини, але наполягали на передачі властям штатів повноважень федерального уряду в області соціального страхування, житлового будівництва та збереження природних ресурсів. Це свідчило про засвоєння Республіканською партією державно-монополістичної ідеології в її неоконсервативній формі.

Демократична партія. Курс Трумена все помітніше набував консервативних рис. Це викликало протидію лівого крила на солі з Г.Уоллесом, який із своїми прибічниками у 1948 р. оформились у самостійну Прогресивну партію. Її платформа закликала до нормалізації відносин з СРСР, до обмеження монополій, до націоналізації ключових галузей промисловості та відміні закону Тафта-Хартлі.

Кампанія Прогресивної партії сильно вплинула на результати передвиборчого з'їзду Демократичної партії. З'їзд включив до передвиборчої платформи пункт про необхідність відміни закону Тафта-Хартлі та висловився на захист громадянських прав негрів.

Засудження з'їздом системи расової дискримінації викликало обурення диксикратів Півдня. Вони залишили з'їзд і оголосили про створення самостійної партії демократів-прибічників прав штатів, яка висунула свого кандидата на посаду президента - губернатора штату Південна Кароліна Термонда.

Таким чином, розкол Демократичної партії породив деякі надії у республіканців.

Але ліберальна платформа демократів, заснована на труменівській програмі „справедливого курсу”, стала для більшості виборців більш привабливою, ніж платформа Республіканської партії, яка була насичена індивідуалістичними гаслами та обіцяла проведення лише окремих скромних заходів у соціальній області.

Усе це дозволило Трумену одержати перемогу: Трумен - 49,51% голосів (303 голоси виборців), Дьюї - 45,12% (189 голосів виборців), Термонд - 2,4% (39 голосів виборців), Уоллес - 2,38%. Демократи також отримали більшість в обох палатах конгресу.

У січні 1949 р. Трумен звернувся з посланням до конгресу, де проголосив про продовження „справедливого курсу”, який він розглядав як продовження і розвиток „нового курсу” Рузвельта.

Але уряду Трумена вдалося провести через конгрес лише частину своєї ліберальної програми. Були асигновані кошти на будівництво 800 тис. квартир для сімей з низькими прибутками, підвищений мінімум заробітної плати з 40 до 75 центів на годину, збільшені пенсійні виплати та розширене на 10 млн. чоловік коло осіб, які підпадали під дію закону про соціальне забезпечення. Але решта програми була відхилена конгресом голосами блоку республіканців та південних демократів.

Провал більшої частини урядової програми посилив позиції внутрішньополітичної реакції.

Наприкінці 40-х рр. склалася обстановка розгулу реакції, піком якої став маккартізм (від імені сенатора-республіканця Джозефа Маккарті). Він оголосив про те, що увесь апарат федерального уряду наводнений комуністами і за його ініціативою в країні почалася вакханалія шпигуноманії та залякування „комуністичною загрозою”. Удар завдавався не тільки комуністам, метою Маккарті було також послаблення профспілок, дискредитація лібералів і тим самим зрив проведення тих реформ, які хоч якоюсь мірою враховували інтереси трудящих.

Маккартізм став вираженням поглядів найбільш реакційних кіл монополістичної буржуазії, які виставляли себе захисниками традиційних американських цінностей.

Він отримав широку підтримку дрібної буржуазії, незадоволеної послабленням своїх економічних позицій, що в кінцевому рахунку збільшило політичну вагу маккартізму.

У вересні 1950 р. маккартісти домоглися прийняття конгресом закону „Про внутрішню безпеку”, незважаючи на президентське вето. Згідно із законом створювалось управління з контролю над підривною діяльністю, завданням якого була боротьба проти комуністичної партії та інших організацій „комуністичної дії” і „комуністичного фронту”. У 1952 р. прийнятий закон про обмеження імміграції (також було подолане вето президента), згідно з яким усі „політично небезпечні особи” могли бути вислані з країни.

Після приходу до влади Ейзенхауера відбувається посилення впливу маккартістів. Під їхнім тиском Ейзенхауер звільнив з державної служби 8 тис. співробітників федеральних відомств, обвинувачених у „нелояльності”.

У серпні 1954 р. був прийнятий акт „про контроль над комуністами”, який позбавляв комуністичну партію усіх прав, привілеїв та гарантій, які надавалися будь-якій законній організації.

Розгорнулася травля прогресивних діячів в усіх сферах американського суспільства. Влітку 1953 р. у деяких містах справа дійшла до спалювання „крамольних книжок”.

Діяльність маккартістів сильно підривала позиції демократичного уряду і це обумовилось на результатах виборів 1952 р.

2. На межі 40-50-х рр. „холодна війна” набула запеклого характеру: створення НАТО, Берлінська криза 1948 р. і т. ін. У 1950 р. США втрутились у конфлікт в Кореї. Війна сильно вплинула на економічний розвиток США, вона призвела до збільшення військових витрат. Крім того, вона породила гострі політичні конфлікти. Коли військам США був завданий ряд ударів, командуючий військами США та їх союзників у Кореї генерал Маккартур почав вимагати від уряду згоди на необмежене розширення масштабів військових дій та на застосування атомної зброї. Білий дім на такий небезпечний крок піти не міг. Тому Трумен у квітні 1951 р. зняв генерала, який вийшов з покори, з посади командуючого. Це викликало бурю в США. Ультраправі кола почали вимагати піддати суду президента та членів його кабінету, які, як вони казали, „продалися комуністам”.

Антикомуністична істерія, обвинувачення уряду Трумена у „потуранні комуністичній агресії”, заклики зайняти більш жорстку позицію по відношенню до СРСР - усе це допомогло Республіканській партії одержати перемогу на виборах 1952 р.: генерал Ейзензхауер - 55,13% (442 голоси виборців), Стівенсон (губернатор штату Іллінойс) - 44,38% (89 голосів виборців), Халлінан (Прогресивна партія) - 0,23%. Республіканська партія завоювала також більшість в обох палатах конгресу.

У липні 1953 р. Ейзенхауер підписав угоду про перемир'я в Кореї, що підвищило авторитет уряду. У той же час, відхиливши доктрину „стримування комунізму” Ейзенхауер і Даллес (державний секретар) проголосили, що віднині вони візьмуть курс на „звільнення від комунізму народів, які знаходяться під радянським пануванням”. Ця доктрина була доповнена тезою про „масовану відплату”.

У цей же час все більше себе став проявляти опір маккартізму, в тому числі і в правлячих колах. Врешті решт 2 грудня 1954 р. сенат 67 голосами проти 22 прийняв рішення, яке засуджувало поведінку Маккарті, як несумісну із званням сенатора. Таким чином до кінця 1954 р. маккартізм як політична течія зазнав серйозної поразки. В країні почали позначатися ознаки переходу республіканської адміністрації до більш поміркованого курсу політики.

Відбувається також еволюція внутрішньополітичного курсу уряду. Сильно вплинув на неї розвиток економіки. На початок 1953 р. країна переживала економічне піднесення, яке почалося після подолання кризи 1948-49 рр. і ще більше прискорилося під час війни в Кореї.

У цих умовах перші кроки уряду у сфері економічної політики були спрямовані на обмеження державного втручання до прерогатив приватного підприємництва. У лютому-березні 1953 р. Ейзенхауер відмінив контроль над цінами і заробітною платою, який був введений демократами в роки корейської війни. Він пішов на ліквідацію Реконструктивної палати, яка була створена ще в 1931 р. і активно використовувалась в цілях економічного регулювання.

Але економічне піднесення виявилось короткотерміновим. Влітку 1953 р. починається економічна криза, з якої вийшли у 1954 р., 1957-58 рр. - чергова криза.

Зміна економічної кон'юнктури примусила республіканську адміністрацію посилити використання методів державного регулювання в цілях стимулювання економіки. Вона скоротила податки на корпорації та на особисті прибутки, полегшила доступ до банківських кредитів. У наступні роки уряд приступив до широкого будівництва помешкань для житла та шосейних доріг, почав реконструкцію водного шляху рікою Святого Лаврентія та здійснив інші великі будівничі проекти.

Серйозні зрушення сталися в соціальній політиці. Відбувається подальше розширення того апарату соціальної допомоги, який створювався демократами з часів „нового курсу” Рузвельта. У 1953 р. було утворене нове міністерство охорони здоров'я, освіти та соціальних послуг. Система соціального забезпечення була розповсюджена ще на 10 млн. чоловік, і до форм соціального страхування, які вже малися, було додане страхування по інвалідності. Був підвищений мінімум заробітної плати з 75 центів до 1 долару на час. У 1958 р. в умовах економічної кризи, адміністрація пішла на тимчасове продовження термінів виплати допомоги деяким категоріям безробітних.

Таким чином, період діяльності уряду Ейзенхауера характеризувався подальшим засвоєнням Республіканською партією ідеології неоконсерватизму. Важливою характерною рисою цієї консервативної моделі державно-монополістичної ідеології та політики було те, що, визнаючи за федеральним урядом певну відповідальність за стан економіки і соціальних відносин, вона в той же час відводила головну роль у цій області штатам та місцевим органам влади, де було більше можливостей для обмеження соціально-економічного регулювання та для надання йому консервативної спрямованості.

Велику роль у формуванні внутрішньополітичного курсу уряду Ейзенхауера відіграли демократи, особливо після того, як на виборах 1954 р. їм вдалося повернути більшість в обох палатах конгресу. Ця перевага утримуюче впливала на уряд республіканців, заважаючи йому відхилятись дуже далеко вправо.

Взаємодія республіканської адміністрації і демократичної більшості в конгресі була полегшена поправінням неоліберальної доктрини, яке сталася до того часу. Стівенсон та інші лідери демократів говорили про необхідність досягнення позитивного співробітництва між державою та великим капіталом, як двома наріжними каменями „демократичного капіталізму”. На відміну від 30-х рр. вони зайняли більш критичну позицію по відношенню до профспілок.

Таким чином, у 50-х рр. і республіканці і демократи опинилися в цілому на єдиній державно-монополістичній платформі, відрізняючись між собою лише методами та масштабами державного регулювання, які ними застосовувались. На цій основі і встановився неоконсервативно-неоліберальний консенсус у взаємовідносинах між двома головними партіями, тому цей період в історії США і отримав назву періоду „консервативної згоди”.

Одним з найважливіших проявів цього консенсусу став новий антипрофспілковий закон Лендрема-Гріффіна, прийнятий у вересні 1959 р. Він посилив диктат властей у вирішенні внутрішньопрофспілкових справ, поставив під жорсткий державний контроль вибори усіх посадових осіб профспілок, їх фінансову діяльність, взаємовідносини профспілкових лідерів і рядових членів профспілок. Крім того, ввів ще більш жорсткі заходи проти вторинних бойкотів і категорично заборонив комуністам займати будь-які посади у профспілках.

3. У 1960 р. проходила чергова виборча кампанія. Незадоволення республіканцями у широких колах громадськості. Вони критикувалися за недостатність антикризових заходів, обвинувачувалися в тому, що уряд не здійснив ефективних заходів боротьби проти расової дискримінації.

Незадоволення виборців вміло використала Демократична партія, яка висунула кандидатом на посаду президента сенатора від штату Массачусетс Дж.Кеннеді.

Джон Фітцджеральд Кеннеді народився у 1917 р. Він син мільярдера, крупного промисловця (його батько допомагав Ф.Рузвельту). Він отримав добрий достаток та освіту. Багато хто його вважали щасливчиком - досить легко зробив політичну кар'єру, його жінка, Жаклін Був'є, була дочкою банкіра та одною з „Міс Америка”.

Брав участь у війні, був командиром торпедного катеру на Тихому океані, був контужений. На війні загинув його старший брат (льотчик), якого він дуже полюбляв.

Багато хто не любив клан Кеннеді за його незалежність.

ДФК одним з перших під час виборів широко застосував політичну рекламу, також вперше відбулися телевізійні дебати кандидатів на посаду президента. (Про нього та його родину див.: Мельников Ю.М. Внешнеполитические доктрины США. Происхождение и сущность программы «новых рубежей» президента Дж.Кеннеди.- М., 1971; Громыко А.А., Кокошин А.А. Братья Кеннеди.- М., 1985; Горовиц Д., Кельер П. Клан Кеннеди.- М., 1988).

У передвиборчій платформі демократів вони на перший план висували питання про необхідність систематичного державного стимулювання економічного зростання. Збільшення темпів розвитку економіки повинно було створити умови для здійснення значних соціальних реформ. Велика увага у передвиборчій кампанії приділялась питанням зовнішньої політики. Піддаючи критиці багато конкретних зовнішньополітичних акцій уряду, Кеннеді в той же час говорив про пасивність зовнішньої політики республіканців, про військове відставання Америки, яке на його думку існувало, про необхідність якнайскорішого нарощування ракетно-ядерного потенціалу США.

Кандидатом від Республіканської партії був висунутий віце-президент Р.Ніксон. Передвиборча платформа партії свідчила про великий рок вперед на шляху засвоєння постулатів неоконсерватизму: програма передбачала подальшу активізацію діяльності уряду в соціально-економічній сфері, хоча й відводила провідну роль у цій області приватному капіталу.

Але позиції республіканців були підірвані подією 1 травня 1960 р., коли шпигунський літак У-2 був збитий над територією СРСР, а також початком економічного занепаду влітку 1960 р., Ніксон розглядався як причетний до цих справ, тому що він обіймав посаду віце-президента.

У підсумку перемогу одержав Кеннеді - 49,72% голосів (303 виборці), Ніксон - 49,55% (219 виборців).

Прийшовши до влади в умовах чергової кризи нова адміністрація опинилась перед необхідністю проведення термінових антикризових заходів. В основу політики уряду була закладена програма „нових рубежів”.

Виконуючи програму, він пішов на розширення соціальних програм з метою підвищення рівня життя населення. При цьому він ішов на збільшення дефіциту бюджету та державного боргу (певною мірою він повторював практику Ф.Рузвельта у 30-х рр.). У 1962 р. конгрес прийняв закон, який вперше поставив завдання підготовки та перекваліфікації робочої сили; була прийнята програма здешевленого житлового будівництва і т. ін. Разом з тим Д.Кеннеді вважав, що можна звільнити корпорації і бізнесменів від „зайвого” оподаткування і, понизивши відсотки на кредит, стимулювати їх до розширення виробництва (у 1962 р. прийнятий закон про 7%-ву податкову знижку на нові капіталовкладення, готувався білль про загальну податкову реформу, але він був прийнятий вже після вбивства Д.Кеннеді).

Д.Кеннеді виступав проти зростання цін і навіть особисто у квітні 1962 р. втрутився у конфлікт, який виник з-за спроби сталеливарних корпорацій підняти вартість своєї продукції. Президент отримав перемогу, чим викликав незадоволення у світі бізнесу.

У зовнішній політиці Д.Кеннеді поставив завдання обігнати СРСР у галузі ракетно-ядерної зброї і повернути перевагу США з тим, щоб „жорстко” розмовляти з Радами”. У той же час в одній з промов у червні 1963 р. він заявив, що війна не є неминучістю і що США готові „вести мирне змагання з будь-якою іншою системою на земній кулі”.

У серпні 1963 р. США разом з Великобританією та СРСР уклали Договір про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою.

В цілому програма „нових рубежів” була спрямована на зміцнення позицій США у світі. Одним з проявів цього було проголошення у березні 1963 р. програми „Союзу заради прогресу” для країн Латинської Америки, створення „корпусу миру” для надання допомоги країнам третього світу.

Але 22 листопада 1963 р. Д.Кеннеді був вбитий у Далласі. Президентом став Ліндон Джонсон. Йому було 55 років, він з Техасу, усе життя займався політикою, з 30-х рр. - в конгресі. З Кеннеді у нього була взаємна неприязнь, але у Джонсона були міцні зв'язки у світі бізнесу та в конгресі. Відразу ж він заявив про продовження курсу Кеннеді. Почав широку програму ліберальних реформ, яка отримала назву програми „великого суспільства”. Її мета - „викорінення бідності” в країні. Ця програма стала новим етапом у розвитку ідеології та політики неолібералізму.

Середина 60-х рр. стала часом найбільшої активізації неолібералізму. У 1964 р. прийнятий закон про економічні можливості, який передбачав деякі заходи допомоги низькоприбутковим групам населення. У 1965 р. була розширена система соціального забезпечення: впроваджувалось медичне страхування для пенсіонерів, а сім'ї з прибутками нижче „риси бідності” отримували право на пільгові умови медичної допомоги за рахунок федеральних субсидій штатам. У другій половині 60-х рр. ще раз збільшений мінімум заробітної плати (з 1,25 до 1,6 дол. за годину).

Тоді ж на основі нового сільськогосподарського закону федеральний уряд активізував проведення програми обмеження сільськогосподарського виробництва з метою підтримання фермерських цін.

Вперше за багато років була зроблена серйозна спроба обмеження расової дискримінації. У 1964 р. прийнятий закон про заборону дискримінації при наймі на роботу та при обслуговуванні у місцях громадського користування; у 1965 р. - закон про захист виборчих прав негрів; у 1968 р. - про заборону расової дискримінації при продажу та здачі в оренду житла.

Здійснення великих соціальних реформ вимагало суттєвого збільшення урядових витрат. Їх сума наприкінці 60-х рр. складала близько 40% витратної частини федерального бюджету. Тим не менше асигнування на здійснення програми „великого суспільства” далеко відставали від того, що було дійсно необхідно для викорінення бідності.

З початком агресії у В'єтнамі реформи почали згортатися. До кінця 60-х рр. потік уславлення програми замовк.

Збільшення військових витрат призвело до перенапруження бюджету і примусило уряд Джонсона знову піти на підвищення податків.

Вплив демократів став зменшуватися. Вже на виборах 1966 р. республіканці відвоювали ряд місць у конгресі. Серйозна опозиція Джонсону виникла і в самій Демократичній партії.

Політика реформ, яка проводилася демократами, поступове послаблення позицій США у капіталістичному світі потягли за собою черговий сплеск реакційно-індивідуалістичних рухів.

Ідеї реакційного індивідуалізму знайшли втілення в діяльності ряду ультраправих організацій: „Товариство Джона Берча” (створене у 1958 р. бостонським фабрикантом Уелчем); у 1960 р. виникла воєнізована організація „мінітменів”. У цій обстановці стали більш частими фізичні розправи з політичними супротивниками. Однією з перших жертв став Д.Кеннеді.

У цій обстановці ультраправі сили одержали тимчасову перемогу у Республіканській партії. Їх кандидатом на виборах 1964 р. був висунутий лідер правого крила партії, сенатор від штату Аризона Баррі Голдуотер. Передвиборча платформа Республіканської партії, яка основувалась на ультраіндивідуалістичних принципах, передбачала рішуче скорочення усіх федеральних соціальних програм та передачу більшості з них у ведення властей штатів. Вони виступали проти спроб законодавчої заборони расової дискримінації, вимагали навести у країні порядок і суворо наказувати усіх, хто діє „за вказівкою комуністів”. Зовнішньополітична програма Голдуотера була проникнута лютою ненавистю до соціалістичних країн. Республіканці заявили, що вони спрямують усі сили на те, щоб одержати „остаточну перемогу над комунізмом”. Проведення цього курсу Голдуотер вважав своїм вищим моральним обов'язком. Він заявляв: „Екстремізм у захист свободи - не порок, поміркованість у пошуках справедливості - не доброчесність”.

Вибори закінчилися поразкою республіканців. Основна маса підтримала Джонсона, який висунув широку програму ліберальних реформ. На боці демократів опинилися й основні сили крупного капіталу, які бачили у програмі Голдуотера загрозу небезпечного повороту у зовнішній політиці та відмову від системи державного регулювання економіки, яка приносила їх немало вигод. У підсумку за Джонсона голосувало 61,05% громадян (486 виборців), Голдуотер отримав 38,47% (52 виборця). Демократична партія завоювала також 2/3 місць в обох палатах конгресу.

Нищівна поразка примусила республіканських лідерів змінити політичний курс партії. Вони поступово повернули її у колишнє русло неоконсервативної державно-монополістичної ідеології. Зміцнивши свої позиції на виборах 1966 р., республіканці почали активну підготовку до чергових президентських виборів, сподіваючись використати у своїх інтересах незадоволення широких мас населення політикою уряду Джонсона, яке до того часу зросло.

Таким чином, 60-ті рр. стали роками панування демократів та їх ідеології неолібералізму. Але до кінця 60-х рр. їх вплив послаб, що пов'язано було з уповільненням реформ, зривом виконання накресленої програми, війною у В'єтнамі. Гору поступово почали брати неоконсерватори Республіканської партії.

4. З 1968 по 1992 рр. демократи на посаді президента перебували лише 4 роки. І першої поразки у цей час вони зазнали у 1968 р. До цього часу накопичилась велика кількість проблем та протиріч, які вони не могли розв'язати, що і призвело до їх ускладненого становища.

Про проблеми всередині партії свідчила запекла боротьба за висунення кандидата на посаду президента. Ліве крило партії очолив сенатор від штату Міннесота Ю.Маккарті, у нього була широка популярність серед молоді та ліберальної інтелігенції. Велику кількість голосів він отримав на первинних виборах. В цей час у боротьбу втрутився Р.Кеннеді. Після того, як у березні 1968 р. Джонсон оголосив, що він не буде знов балотуватися, головна боротьба розпочалася між Р.Кеннеді та віце-президентом Г.Хемфрі. Після вбивства у червні 1968 р. Р.Кеннеді кандидатом від партії був висунутий Г.Хемфрі. Але він не запропонував нічого нового, що відходило б від курсу Джонсона, а цей курс наприкінці 60-х рр. був вже непопулярним серед виборців.

Республіканці використались ускладненнями демократів. Їх кандидат Р.Ніксон висунув гасло „захисту закону і порядку”, яке знаходило підтримку у масах власників. Після поразки 1964 р. республіканці повернулися до неоконсерватизму: вони визнавали необхідність втручання держави в економіку. Разом з тим, Ніксон виступав проти курсу демократів на соціальне реформаторство, намагаючись використати втручання держави насамперед в репресивних цілях. Важливу роль відіграла обіцянка вирішити в'єтнамську проблему.

На виборах 1968 р. виступила і вкрай права Американська незалежна партія, яка висунула кандидатом представника південних диксикратів, колишнього губернатора Алабами Джорджа Уоллеса. Він висунув расистську, реакційно-індивідуалістичну програму, оголосив себе захисником прав штатів, прибічником необмеженої „свободи індивідуума” і виступив проти „бюрократичної регламентації” з боку федерального уряду. Хоча він і зазнав поразки, але отримав немалу кількість голосів - 13,5% (46 виборців). В основній же боротьбі республіканців та демократів Ніксон отримав 43,42% (301 виборець), Хемфрі - 42,72% (191 виборець). Єдине, що вдалося демократам - це більшість в конгресі.

Період правління республіканців не був для них простим. За цей час країна двічі опинялась у стані економічної кризи - 1969-70 і 1974-75 рр. Але вступ у новий етап НТР відкрив перспективи для подальшого бурхливого розвитку країни і сприяв подоланню кризових тенденцій.

Адміністрації республіканців (Ніксона, а потім Форда), приходячи до влади, проголошували своїм першочерговим завданням оздоровлення економіки шляхом зменшення регулюючих функцій федерального уряду, введення режиму жорсткої економії, особливо на соціальних програмах, делегування відповідальності за соціально-економічний стан суспільства органам влади в штатах і на місцях, а також підприємцям (так звана концепція „нового федералізму”). За задумами ці заходи повинні були привести до бездефіцитного бюджету.

Саме під гаслом економії державних коштів у 1969-70 рр. влада спробувала відмовитись від асигнувань на стимулювання зайнятості, на пряму допомогу малозабезпеченим, на охорону здоров'я, освіту та реконструкцію міст та приміських зон.

Про прихильність тій самій лінії заявила й адміністрація Форда у 1974 р. У серпні 1973 р. під приводом заохочення приватнопідприємницької діяльності в агропромисловій галузі Білий дім пішов на відміну будь-яких обмежень виробництва сільськогосподарської продукції.

Але протидія уряду примушувала адміністрацію вносити суттєві корективи в політичну лінію. Так, у серпні 1971 р. був прийнятий закон про економічну стабілізацію, який наділяв президента надзвичайними повноваженнями в області регулювання економіки. Виходячи з цього закону, Ніксон проголосив перехід до „нової економічної політики”, яка передбачала стимулювання економічного зростання і боротьбу з інфляцією на основі усунення диспропорцій між попитом і пропозицією за допомогою методів прямого урядового регулювання рівнів цін та заробітної плати. „Неп” пройшла чотири фази з серпня 1971 по травень 1974 р. Перша фаза - ціни та заробітна плата заморожені на 90 днів; друга фаза - припускалась можливість їх підвищення під урядовим контролем: цін на 2,5%, заробітної плати - на 5,5%; третя фаза - усі обмеження ставали добровільними при державному арбітражі; четверта фаза - пропонувалось відновлення практики контрольованого збільшення цін та заробітної плати. Таким чином, відбулася ревізія основних консервативних соціально-економічних постулатів.

З метою вирішення енергетичної проблеми у 1973 р. була проголошена перша енергетична програма, метою якої було досягнення „паливної незалежності”. Вона передбачала федеральну допомогу бізнесу в освоєнні вугільних басейнів в Аппалачах, у розвитку нафтодобування на Алясці та у будівництві трансконтинентального газопроводу.

Дуже помітним відходом від консерватизму стали заходи адміністрації Ніксона в соціальній сфері (потім були продовжені Фордом): неодноразове підвищення (в цілому на 45%) розмірів пенсій по старості, допомоги по інвалідності та у зв'язку з втратою годувальника. У 1975 р. набула чинності поправка до законодавства про пенсійне забезпечення - вона пропонувала автоматичне підвищення пенсій та допомоги залежно від збільшення вартості життя в країні. Модифікована програма страхування по безробіттю - зросла кількісно (у першій половині 70-х рр. вона охоплювала на 4,8 млн. чоловік більше, ніж наприкінці 60-х рр.); також були внесені суттєві зміни - терміни виплати допомоги по безробіттю за певних умов могли збільшуватись порівняно з нормальним терміном у 26 тижнів ще на 13 тижнів, при цьому ця їх частина субсидувалася федеральним урядом. В умовах економічного спаду 1974-75 рр. адміністрація Форда ще утричі збільшила цей додатковий термін. Була підвищена мінімальна заробітна плата (з 1,6 до 2,3 дол. за годину), проведена ціла низка інших соціальних програм. Таким чином, наприкінці 60-х - на початку 70-х рр. наявною була еволюція соціально-економічного курсу республіканських адміністрацій.

Великий авторитет отримала адміністрація завдяки її зовнішньополітичним акціям: 27 січня 1973 р. була підписана угода про припинення війни у В'єтнамі; позитивні зрушення сталися у відносинах з СРСР - за 1972-74 рр. відбулися 4 зустрічі на вищому рівні, налагоджувалися відносини у торгівельно-економічній і гуманітарній сферах, наявним був розвиток наукових зв'язків, контактів в області охорони здоров'я, освіти, культури (у 1975 р. здійснений спільний проект „Союз-Аполон”). США брали участь у підписанні Заключного акту НБСЄ у Хельсінкі у серпні 1975 р.

Незважаючи на виконання Ніксоном обіцянки навести „законність і порядок” (особливо по відношенню до студентських виступів), адміністрація здійснила заходи і по демократизації громадського життя. У 1972 р. декілька демократизована система прийому до вузів, поширені можливості негритянського населення для отримання університетської освіти, впроваджувалися методи студентського самоуправління. 26-а поправка до конституції понизила мінімальний вік учасників виборів до 18 років.

Відбуваються зміни і в опозиційній Демократичній партії. Після поразки 1968 р. керівництво партії поповнилося за рахунок представників „нової демократичної коаліції” - політиків, популярних у молодіжному та антивоєнному середовищі. Був проведений ряд організаційних реформ з метою демократизації внутрішньопартійних відносин. Була змінена процедура висунення делегатів на загальнонаціональний з'їзд партії 1972 р. В результаті на ньому зросло представництво жінок до 31%, молоді - до 17%, негрів - до 15%. Роль босів та традиційних організаційних структур зменшилася. В результаті кандидатом на посаду президента в 1972 р. був висунутий видатний діяч лівого крила партії сенатор Джозеф Макговерн.

Передвиборча програма Демократичної партії 1972 р. стала найбільш радикальним документом з числа народжених у лоні двопартійної системи. В якості найважливішого політичного гасла вона висунула вимоги „децентралізації монополій” і корінного перегляду податкової політики в інтересах трудящих з метою поширення систем соціального страхування та допомоги, з тим, щоб усім американцям забезпечити прибуток „суттєво перевищуючий рівень бідності”. Вони висловились на користь повної зайнятості, рівного забезпечення соціально-економічних прав усіх громадян США незалежно від їх расової належності, відновлення основних профспілкових гарантій. У зовнішній політиці вони вимагали термінового припинення американської агресії у Південно-Східній Азії; говорили про необхідність відмови від американської воєнної присутності за кордоном і встановлення дружніх стосунків з СРСР та іншими соціалістичними країнами.

Республіканці, рекламуючи деяке покращення економічної кон'юнктури, та підкреслюючи позитивні зрушення на міжнародній арені, використали найенергійніші заходи із забруднення своїх супротивників. В результаті за Ніксона проголосували 60,69% населення (520 виборців), за Макговерна - 37,53% (18 виборців), за Дж.Шмітца (Американська незалежна партія) - 1,4%.

Виборча кампанія 1972 р. стала відправною віхою політичної кризи, яка охопила у 1972-74 рр. усе американське суспільство. Початок йому був покладений арештом осіб, пов'язаних з передвиборчою організацією республіканців, при спробі злому та встановлення підслуховуючого устаткування у штаб-квартирі Демократичної партії в готелі „Уотергейт”. Уотергейтське розслідування охопило широкі шари вищої політичної еліти США. Незважаючи на усі зусилля Білого дому зам'яти скандал, у серпні 1974 р. під загрозою імпічменту Ніксон пішов у відставку. Трошки менше ніж за рік до цього залишив свою посаду і віце-президент С.Агню, якого звинувачували у хабарництві. Президентом став Джеральд Форд.

Дискредитація президентської влади, неефективність традиційних заходів з вирішення соціально-економічних проблем силами держави стали тією основою, на якій склався громадсько-політичний феномен „кризи довіри” американців основним інститутам державної влади. Опитування громадської думки в 1973-74 рр. свідчили про те, що близько 50% довіряють уряду, до 1978 р. ця кількість понизилась до 10-18%. Зростала кількість політично активних американців, які заявляли про свою незалежність від обох основних партій. „Криза довіри” була також викликана невдачами демократичного руху на рубежі 60-70-х рр.

Усе це відобразилось на розчаруванні широких мас у традиційних засобах державно-монополістичного регулювання. Це створило необхідний грунт для зміцнення індивідуалістичних, антиетатистських поглядів в американському суспільстві. Високий рівень інфляції, коштовні соціальні програми, явні зловживання повноваженнями президентської влади з боку Ніксона - усе це посилило тяжіння широких шарів до обмеження функцій федерального уряду. Ці тенденції у розвитку соціально-психологічного клімату посилили вплив тих політиків, які домагались глибокої ломки моделі державно-монополістичного регулювання, яка склалася в США у 30-60-х рр.

В країні розгорнулася теоретична боротьба про шляхи розвитку економіки.

Проявою антиетатизму стало прийняття цілої низки законів і з ними необхідно було рахуватись вже новій адміністрації Дж.Картера: у 1978 р. - конституційна поправка сенатора-республіканця Р.Доула, яка пропонувала зведення вимоги бездефіцитності бюджету в ранг конституційного принципу. У тому ж році до конгресу надійшов законопроект Рота-Кемпа про автоматичне скорочення федеральних податків. Тоді ж на референдумі в Каліфорнії затверджене законопроект за яким зменшувалися податки на нерухомість на 57%.

Одержати перемогу на виборах Картеру вдалося завдяки вмілій експлуатації настроїв, породжених „кризою довіри”: за Картера проголосували 50,1% населення (297 виборців), за Форда - 48% (241 виборець), за Ю.Маккарті (незалежний) - 0,9%.

Джеймс Ерл Картер-молодший (народився у 1924 р.) - колишній губернатор штату Джорджия. У нього не було великого політичного досвіду, він ніколи не був першим. Його представляли у вигляді популіста - людини з народу.

Картер відразу ж зіштовхнувся з рядом проблем: поразки конкурентам на світовому ринку (навіть США заполонили японські автомобілі); як і раніше, гостро стояла енергетична проблема; зростав дефіцит бюджету, безробіття, інфляція; близько 30 млн. чоловік знаходилися за межею бідності і т. ін.

Картер намагався знайти вирішення проблем, багато працював. Але свій курс він проводив з коливаннями та непослідовно, викликаючи критику з усіх боків. Він то кидався на ліквідацію безробіття, то пробував зупинити інфляцію, скорочуючи податки.

У жовтні 1979 р. була підписана угода з керівництвом профспілок про „національну згоду” - профспілки відмовилися вимагати прибавку до заробітної плати більше ніж на 9,5% на рік. Щоб зрівняти їх втрати, був прийнятий закон Хемфрі-Хокінса „Про повну зайнятість та збалансоване зростання”, який передбачав зменшення безробіття до 1983 р. до 4% усієї робочої сили та пониження інфляції до 3% на рік. Але це було заздалегідь нереальним. Були проведені адміністративні реформи - створені нові міністерства: міністерство охорони здоров'я та громадських послуг, міністерство освіти, міністерство енергетики. Одночасно був послаблений контроль над бізнесом, особливо енергетичним, намагаючись збільшити здобич палива.

Але виконати свою програму Картер не зміг. За підрахунками американських журналістів з 600 наданих обіцянок 400 він не виконав, серед них: скорочення безробіття (у 1980 р. - 7%), інфляції (у 1980 р. - 13,5%), військового бюджету, скорочення державного апарату і т. ін.

Наявними були і коливання зовнішньополітичного курсу: з одного боку сприяння підписанню кемп-девідських угод з Близького Сходу у 1978 р., що сприяло посиленню позицій США, з іншого - проблема американських заручників у Тегерані у 1979 р.; з одного боку підписання Договору про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-2) з СРСР у 1979 р., з іншого - нарощування конфронтації з СРСР з кінця того ж року і т. ін.

Усе це і призвело до поразки демократів на виборах 1980 р.

В цілому ж 70-ті рр. свідчать про лібералізацію неоконсервативного курсу республіканців і, навпаки, поступове наближення з консервативними тенденціями демократів, що не додало їм авторитету і в 1980 р. вони знову втратили президентську посаду на наступні 12 років.

5. До виборів 1980 р. для Демократичної партії склалася несприятлива внутрішньо- та зовнішньополітична обстановка. Використовуючи піднесення консервативних настроїв в країні, перемогу одержали республіканці - екс-губернатор Каліфорнії Р.Рейган, який був відомий як крайній консерватор, прихильник перегляду традиційних методів державно-монополістичного регулювання. За Рейгана проголосувало 50,75% населення, за Картера - 41,2%, за Андерсона (незалежний) - 6,61%. Вже у першій президентській промові Рейгана пролунала фраза, яка стала квінтесенцією антиетатистських поглядів 70-80-х рр.: „Уряд не може вирішувати проблеми. Він лише здатний їх створювати”.

Рональд Уілсон Рейган - один з президентів, який зробив значний внесок у розвиток країни. Він народився у 1911 р. в штаті Іллінойс у сім'ї кочуючого торгівця взуттям. Закінчив коледж у тому ж штаті. У 1932-37 рр. працював спортивним радіокоментарем, а в 1937 р. укладає перший контракт з кінокомпанією „Уорнер бразерс”. Протягом декількох десятків років він знявся у 54 художніх фільмах, досягнувши певної популярності у країні. В роки Другої світової війни він був призваний до армії, але з-за короткозорості опинився у команді з виробництва тренувальних фільмів для ВПС (озвучував їх).

У 1947 р. обраний президентом Гільдії кіноакторів та переобирався на цю посаду у 1948-51 і 1959 рр. Підтримуючи маккартістів, сприяв переслідуванням „інакомислячих” кіномитців. З 1954 р. веде низку телевізійних програм. У цей же час він брав участь у президентських кампаніях Ейзенхауера, Ніксона (1960 р.), Годуотера (1964 р.). У 1966 р. був висунутий кандидатом на посаду губернатора штату Каліфорнія і відразу ж переміг на виборах. Перемога на цих виборах сприяла його загальнонаціональній популярності. У 1967 р. опитування громадської думки показували, що Рейган був третім за популярністю діячем республіканської партії (після Ніксона та губернатора штату Нью-Йорк Н.Рокфеллера). У 1968 та 1976 рр. висував свою кандидатуру на посаду президента, але переміг тільки у 1980 р.

Помічник Рейгана на посаді губернатора М.Дівер якось помітив, що одним з ключів до розгадки політичних успіхів Рейгана є недооцінювання його політичними супротивниками.

Він дуже мало працював. Сам він заявляв: „Я страшенно лінивий. До якогось моменту я працюю, а потім говорю собі: досить!” У багатьох, хто оточував Рейгана, складалося враження, що він не затрудняє себе тим, щоб достатньо глибоко вникнути у ту чи іншу проблему. Так, підводячи проміжні підсумки боротьби адміністрації за зниження дефіциту федерального бюджету, Рейган замітив, що дефіцит „вже достатньо великий, щоб ця проблема була вирішена якось сама собою”. Усі були в шоку.

Дуже полюбляв жартувати, був дуже набожним. Але тим не менше, він у 1987 р. заявив: „Ми змінили американську історію і відновили життєстійкість, впевненість у собі та мужність молодого народу, яким американці залишаються і до сьогоднішнього дня”.

Стратегія адміністрації Рейгана була заснована на ряді консервативних положень. Головне місце у внутрішній політиці займала перебудова бюджетного механізму, яка пропонувала відмову від стимулювання попиту та переорієнтацію бюджетної практики на збалансованість прибутків та витрат уряду. На думку творців економічної концепції, скорочення регулюючих функцій уряду повинно було знайти відображення у відмові від контролю за цінами на нафту та інші енергоносії та в послабленні обмежень на підприємницьку діяльність, які передбачалися законодавством про охорону оточуючого середовища. Бюджетна реформа та демонтаж механізмів державного регулювання повинні були супроводжуватися жорстким обмеженням темпів зростання грошової маси. В області соціальних витрат передбачалося радикальне скорочення державних витрат, в тому числі ліквідація асигнувань на більшість програм допомоги.

У січні 1982 р. він деталізував підхід до соціальної політики. Проголосивши концепцію „нового федералізму”, адміністрація стверджувала, що централізоване державне втручання в суспільні відносини перейшло „розумні межі”, породжує дефіцити бюджету та інфляцію, воно в принципі порочне, тому що федеральний уряд не в змозі враховувати специфіку соціальних проблем і оперативно знаходити ефективні шляхи вирішення кожної з них. У зв'язку з цим адміністрація проголосила необхідність дефедералізації соціальної політики, запропонувавши анулювати близько 150 та передати до рук штатних властей 43 соціальні програми, які залишалися.

Консервативні погляди адміністрації втілилися в 1981 р. у законі про оздоровлення економіки за допомогою податкової реформи. Він передбачав скорочення витратної частини бюджету на 279 млрд. дол. і зменшення податкових надходжень до бюджету. Продовженням цього закону став податковий акт 1986 р.: були понижені максимальні ставки оподаткування до 28% (у 1980 р. - до 50%). На основі закону 1981 р. були проведені скорочення соціальних витрат. До середини 80-х рр. їх доля у ВНП складала близько 17% (у 70-х рр. - більше 20%). Зменшились федеральні виплати з програм грошової та продовольчої допомоги малозабезпеченим. Збільшились страхові відрахування із заробітної плати трудящих, що розглядалось як перший крок на шляху до консервативної реформи системи соціального забезпечення.

В той же час адміністрація не змогла повністю реалізувати свої цілі в соціально-економічній сфері. З 1981 р. починається опір широких шарів трудящих з-за падіння життєвого рівня, що не могло не враховуватись конгресом. До цього слід додати розширення військових витрат, які до середини 80-х рр. складали 6,4% ВНП. Це призвело до того, що проблема збалансованості бюджету поглибилась: дефіцит у 1981 р. - 58 млрд. дол., у 1986 р. - 223 млрд. дол. Зростання дефіциту бюджету супроводжувалося збільшенням державного боргу: до середини 80-х рр. він складав близько 50% ВНП (1,6-1,8 трлн. дол.), у 1988-89 рр. - 2,8 трлн. дол. З середини 80-х рр. США вперше з 1914 р. зіткнулися з дефіцитом торгівельного та платіжного балансів і перетворились з країни-кредитора в країну-боржника.

Роблячи спроби знайти вихід із несприятливого стану економіки, адміністрація Рейгана у 1982 р. пішла на зміни податково-бюджетної політики, проголошеної у перший рік правління республіканців. Масові протести запобігли затвердженню концепції „нового федералізму”, з 1983 р. адміністрація пішла на деяке підвищення податків та на збільшення відрахувань з федерального бюджету на соціальні потреби. Таким чином, проголошена у 1981-82 рр. відміна соціальних функцій держави не здійснилася, відбулася лише деяка переорієнтація соціальних програм.

В цілому внутрішньополітичний курс адміністрації Рейгана суперечливо вплинув на соціально-економічне становище американського суспільства. Різке підвищення банківських облікових ставок та скорочення соціальних витрат на початку 80-х рр. вплинули на зниження рівня інфляції: у 1981 р. - 10,4%, у другій половині 80-х рр. - 4%. Обсяг промислового виробництва, який скорочувався з 1979 р. досяг нижньої точки у 1982 р., а з 1983 р. починається пожвавлення економіки, яке перейшло потім у бурхливе зростання (у 1984 р. на 6,4%). Кількість безробітних у 1983 р. - 10,7 млн., потім почала скорочуватися, у другій половині 80-х рр. - 7-8 млн.

Найбільш відчутної втрати від консервативних реформ початку 80-х рр. зазнали малозабезпечені американці: у 1982 р. нижче межі бідності знаходилося 34,4 млн. чол., в середині 80-х рр. їх кількість зросла на 3 млн. Скоротилося кількість осіб, які отримували федеральну допомогу для продовження термінів виплати допомоги по безробіттю: в середині 70-х рр. ця програма охоплювала 75% осіб, які втратили роботу, у 1982 р. - 45%. Крім того, 400-500 тис. сімей позбавлені були субсидій з фондів соціальної допомоги, а кількість одержувачів продовольчих талонів скоротилась на 700 тис.

У зовнішньополітичній діяльності в першій половині 80-х рр. домінували силові підходи до вирішення проблем міжнародного життя: збройні акції проти Гренади, Лівану і Лівії, проголошена програма СОІ, загострення протиборства з СРСР Тільки з 1985 р. проявився новий підхід у відносинах з СРСР, який підкріплювався і новою лінією Радянського Союзу у вирішення міжнародних проблем.

До президентських виборів 1988 р. Республіканська партія підійшла з достатньо позитивною репутацією як в області внутрішньої, так і зовнішньої політики. Відмовившись від вкрай консервативних гасел початку 80-х рр., республіканці сформували програму, основні положення якої в умовах сприятливої економічної кон'юнктури сприймалися виборцями як такі, що відповідають громадським потребам тогочасних Сполучених Штатів. Наприклад, позитивний відгук у більшості виборців знайшли виступи республіканців проти форсованого зростання державних витрат на соціальні потреби, їх випади проти розростання бюрократичного апарату федеральних властей, акцентування необхідності збереження низького рівня оподаткування. Разом з тим, керівництво республіканців було вимушене піти на визнання за федеральним урядом деяких важливих соціально-економічних функцій.

На відміну від республіканців демократи не змогли в повній мірі заохотити під свої прапори усіх незадоволених внутрішньою та зовнішньою політикою адміністрації Рейгана і зберегти колишній вплив серед тих груп виборців, які традиційно підтримували їх впродовж до кінця 60-х рр. Це було обумовлено як соціальними зрушеннями 70-80-х рр., так і фактичною відсутністю у Демократичної партії достатньо цілісної концепції соціально-економічної політики, альтернативної курсу республіканців. Ліберально-реформістський етатизм зразка 30-60-х рр. поступився місцем набагато більш обережному відношенню партійного керівництва демократів до дефіцитного фінансування як стимулятору економічного зростання, а проблеми ліквідації безробіття та убогості, як правило, пов'язувались лідерами демократів з питаннями удосконалення професійного навчання або перепідготовки, а не з програмами прямої матеріальної допомоги знедоленим.