Соціально-економічний та політичний розвиток Федеративної Республіки Німеччини

Навесні 1989 р. в НДР загострилося становище. Посилилось незадоволення відсутністю в країні гласності, антидемократичними акціями уряду. Збільшилась еміграція у ФРН. В жовтні 1989 р., в дні святкування 40-річчя створення НДР, значна частина інтелігенції, молоді виступила проти „режиму Хонекера” (лідеру СЄПН та країни). Масові демонстрації переросли в рух за ліквідацію авторитарно-бюрократичного режиму і за демократизацію країни. СЄПН була захоплена зненацька. Е.Хонекер вимушений був піти у відставку зі всіх своїх посад. Але зміна осіб в керівництві не пом'якшала ситуацію. По всій країні створювались громадські форуми, нові партії. 9 листопада 1989 р. був зруйнований Берлінський мур і відкритий кордон між Західним і Східним Берліном. СЄПН переживала гостру кризу. В цій ситуації була створена Партія демократичного соціалізму, як спадкоємниця СЄПН. На базі партій, які існували до цього часу, створювались нові партії, в тому числі аналогічні існуючим у ФРН. Але і в цій ситуації новий уряд НДР на чолі з Х. Модровим пов'язував бажання до швидких реформ з вимогою збереження власної державності. Через це канцлер Г.Коль запропонував підійти ближче до мети єдності шляхом Програми з пунктів, яка б завдяки конфедеративним структурам зробила можливим утворення договірної співдружності і передумовою якої була б принципова зміна політичної і економічної системи в НДР. Г.Коль мав намір залучити прямі переговори з НДР до загальноєвропейського розвитку, який визначали ЄС і НБСЄ. При цьому він уникав називати конкретні терміни для переговорів. Шлях обох країн до єднання здавався стати довгим після того, як М. Горбачов у грудні 1989 р. запевнив, що Москва не залишить НДР „напризволяще”. Але темпи і зміст об'єднання повинні визначити передусім люди в самій НДР - так підхопив цю тему Г. Коль.

Процес об'єднання був прискорений виборами до Народної палати НДР, які відбулися 18 березня 1990 р. Перемогу на них одержав альянс трьох правих партій на чолі з ХДС. Його представник Лотар де Мезьєр очолив уряд. У числі найважливіших вимагань масових виступів було гасло об'єднання Німеччини і тому на перший план діяльності нового уряду було висунуте завдання приєднання НДР до ФРН на засадах статті 23 її конституції. У травні між НДР та ФРН був підписаний державний договір про встановлення валютного, економічного та соціального союзу, який вступив у дію 1 липня 1990 р. У серпні 1990 р. Народна палата НДР висловилася за якнайшвидший вступ НДР до Федеративної Республіки. А 31 серпня 1990 р. був підписаний Договір про об'єднання Німеччини. Він набрав сили 3 жовтня того ж року. З цього дня НДР перестала існувати.

Об'єднання Німеччини було не тільки внутрішньою справою двох німецьких держав. Німецьке питання - це і питання про європейську безпеку, про гарантії незалежності сусідів Німеччини, визнання існуючих європейських кордонів, про мир в Європі. У зв'язку з цим СРСР виступив за синхронізацію процесів становлення єдиної Німеччини і формування нової структури європейської безпеки з метою збереження балансу інтересів у Європі. 12 вересня 1990 р. в Москві міністри іноземних справ шести держав (СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН і НДР) підписали Договір про остаточне врегулювання відносно зовнішніх аспектів об'єднання Німеччини. В цьому договорі були визначені кордони об'єднаної Німеччини і зафіксовано її відмову від будь-яких територіальних претензій, від виробництва, володіння і розпорядження зброєю масового знищення. Підтверджувались обов'язки урядів ФРН та НДР про те, що з німецької землі буде сходити тільки мир. Передбачалось скорочення протягом 3-4 років чисельності збройних сил об'єднаної Німеччини до 370 тис. чоловік. Іноземні війська і ядерна зброя чи її носії не можуть бути розміщені на колишній території НДР. Договір підвів остаточну рису під підсумками другої світової війни.

Об'єднання Німеччини зміцнило позиції консервативно-ліберальних сил в країні і відіграло значну роль в їх перемозі на парламентських виборах у грудні 1990 р.

6. Возз'єднана Німеччина перетворилася в третє по території і перше по чисельності населення держава Західної Європи. Її столицею знову став Берлін, хоча з цього приводу велися гострі дискусії. Переїзд уряду і парламенту в Берлін закінчився до літа 1999 р., але шість міністерств залишилися у Бонні.

Об'єднання Німеччини було політичним актом. Після цього постало завдання економічної інтеграції обох частин країни. Тому саме економічні питання стали основними у передвиборній кампанії напередодні 2 грудня 1990 р., дня перших виборів у загальнімецький бундестаг.

ХДС/ХСС у своїй програмі зробив упор на необхідності створення життєздатних ринкових структур у Східній Німеччині і забезпечення соціальних гарантій для її населення. В обстановці ейфорії національного возз'єднання, що панувала в ті дні він одержав 43,8% голосів виборців. СДПН, якій багато хто пророчив перемогу, зазнала поразки, отримавши 33,5% голосів виборців. Возз'єднання явно підсилило позиції ліберальної ВДП, якій віддали голоси 11% виборців. Сюрпризом стало те, що до бундестагу не пройшла партія „зелених”. Але там з'явилися дві партії, що діяли на території тільки нових східних земель, де голоси підраховувалися окремо. Це були Союз-90, що одержав 6% голосів, і ПДС. Якщо на заході вона одержала всього 0,3% голосів, то в нових землях - 11,1%, а в східних кварталах Берліна - майже третину голосів. У цілому виборці вручили мандат на формування уряду „архітекторам німецької єдності” Г.Колю і Г.-Д.Геншеру. У своїй першій урядовій заяві канцлер підкреслила головні завдання його кабінету - формувати єдність Німеччини під гаслом добробуту і справедливості для усіх, завершити єднання Європи і служити справі миру.

Розвиток ситуації після виборів показав, що процес вирівнювання умов життя на сході Німеччини із західними стандартами ставав все більш важким і повільним, а головне - дорогим. У 1990 р. виробництво на Сході упало на 50%, а кількість безробітних зросла утричі і досягла 642 тис. чоловік. У 1991 р. з 9,9 млн. чоловік самодіяльного населення в колишній НДР роботу мали 6,5 млн., у 1993 р. - 5,3 млн. чоловік. Щоб пом'якшити положення, для населення нових земель був уведений достроковий порядок виходу на пенсію в 55 років. Хоча з 1990 р., а особливо після страйку металістів Бранденбургу і Саксонії в травні 1993 р. заробітна плата зросла вдвічі, пенсії для чоловіків склали 90% західних, а для жінок, з огляду на те, що майже усі вони працювали, навіть 130% західних пенсій, це не призвело до вирівнювання рівня життя. Свою негативну роль відіграла і дезорієнтація східнонімецького населення, яке втратило колишній мінімум соціальних гарантій держави, що дотувало раніше ціни на продукти, квартплату, дитячі сади, і викинутого тепер в океан ринкових відносин. Навесні 1991 р. на курсах з перенавчання у східних землях пустувало 80% навчальних місць, хоча було ясно, що безліч підприємств будуть або різко скорочувати кількість зайнятих, або взагалі будуть ліквідовані.

Повільніше, ніж очікувалося, йшла і приватизація в промисловості. Навесні 1991 р. з 8 тис. колишніх державних підприємств НДР було приватизовано лише 260 головних підприємств і близько 400 їхніх філій. У глибокій кризі виявилося сільське господарство, оскільки населення бажало купувати продукти західного виробництва, хоча по якості вони часто були не краще східних. Утім, ця криза почалася ще до об'єднання. Так, у 1990 р. через неможливість збути молочну продукцію в східних областях було забито 400 тис. корів.

Усі ці проблеми багато політичних діячів, економісти і преса лівої орієнтації пророкували ще влітку 1990 р., але лише після возз'єднання з'ясувалося, що економіка НДР знаходилася в більш гіршому положенні, ніж передбачалося раніше. Багато підприємств виявилися в запущеному стані і мали таке застаріле обладнання, що не мало ніякого сенсу їх модернізувати. Близько третини площі колишньої НДР знаходилося в жалюгідному екологічному стані. Це стосувалося насамперед району уранових рудників у Тюрінгії і величезної промислової агломерації навколо міст Дессау, Галлє, Магдебург і Біттерсфельд, яку називали „центром європейської екологічної катастрофи”. А населення, що сподівалося одержати від об'єднання негайне поліпшення, стало виражати усе більше невдоволення жорсткою політикою і проблемами, до яких воно не було готове ані морально, ані психологічно.

Проте перебудова східнонімецької економічної структури все-таки просувалася вперед, деіндустріалізаціця поступово переростала в реіндустріалізацію. За один тільки 1991 рік на здійснення економічних, соціальних і екологічних програм було виділено більш 150 млрд. марок державних коштів, не враховуючи капіталовкладень приватних фірм. З них 58 млрд. марок направлялося як капіталовкладення у фірми й інфраструктуру, а 95 млрд. - у соціальну сферу. Частка західних інвестицій склала 47% східнонімецького ВНП. Було засновано понад півмільйона нових підприємств, у той час як у західних землях з'явилося усього близько ста тисяч нових фірм. У лютому 1991 р. в Ейзенасі, де випускали автомобіль „Вартбург”, приступили до зборки „Оппелів”. У червні 1994 р. у Дрездені почалося будівництво заводу з виробництва напівпровідників концерну „Сіменс”, на що було виділено 2,7 млрд. марок. До середини 90-х рр. східнонімецькі землі перетворилися в динамічний економічний регіон Європи.

Щоб забезпечити збут продукції східнонімецької промисловості, що не відрізнялася особливо високою якістю, західнонімецькі підприємці до 1995 р. подвоїли в нових землях свої закупівлі, що досягли суми в 50 млрд. марок.

Завдяки спеціальній програмі „Регіональний розвиток економіки” із загальним обсягом інвестицій у 14,5 млрд. марок до 1992 р. з'явилося 112 тис. нових робочих місць. Розгорнулася реконструкція житлового фонду, близько чверті якого було модернізовано до 1993 р., що потребувало 150 млрд. марок у рік. Але одночасно швидко зростала квартплата. У жовтні 1991 р. вона збільшилася відразу п'ятеро і в ряді випадків досягала розмірів середньої пенсії. Близько 3 млн. жителів нових земель були змушені звернутися за житловими субсидіями.

Відбулися зрушення й в аграрному секторі. В основному була довершена деконцентрація колишніх сільськогосподарських кооперативів. У 1995 р. було понад 21 тис. сільськогосподарських підприємств, 12 тис. з яких були приватними господарствами. Але безліч людей не змогло витримати конкуренції. У Мекленбурзі було 189 тис. селян, до 1992 р. 160 тис. з них залишило свої господарства. У цілому кількість зайнятих скоротилося з 820-850 тис. чоловік у 1989 р. до 250 тис. у 1994 р. Одночасно наполовину зменшилася площа сільськогосподарських угідь.

В економіці нових земель ключове положення займало створене відразу після об'єднання Опікунське відомство. Перед ним було поставлене завдання здійснити до кінця 1994 р. приватизацію, санацію або ліквідацію народного майна колишньої НДР. При створенні відомство прийняло під свою відповідальність 8,5 тис. підприємств із 4 млн. працівників.

До середини 1993 р. відомство продало східним німцям майже 2,5 тис. підприємств малого і середнього розміру, головним чином шляхом їхнього викупу менеджерами або колективами працівників. Лідирувала в цьому відношенні Саксонія, де було здійснено 630 операцій такого роду. У східних землях почав складатися самостійний середній бізнес.

Усього Опікунське відомство продало 14,5 тис. підприємств, тобто більше ніж одержало. Це пояснюється тим, що ряд великих підприємств були розділені на більш дрібні фірми. 850 підприємств було куплено іноземними компаніями. Приблизно 3,7 тис. підприємств було ліквідовано цілком.

Спочатку передбачалося, що продаж державного майна НДР принесе до скарбниці ФРН солідний прибуток. Це виявилося повною ілюзією. Несприятливий стан підприємств колишньої НДР призвів до того, що Опікунське відомство витратив неймовірну суму в 34,3 млрд. марок, щоб довести ці підприємства до продажного стану і якось їх збути. Величезних коштів потребувала виплата відступних сотням робітників та службовців, достроково відправлених на пенсію. Багато підприємств продавалися за непридатними цінами, якщо їхні нові власники гарантували вкладення інвестицій і збереження робочих місць.

Врешті-решт, після закінчення в 1994 р. роботи Опікунського відомства дефіцит склав 270-275 млрд. марок. Він явно не став лавровим вінком за роботу відомства, що оцінили як „швидку і коштовну”. Схід Німеччини перетворився в регіон дочірніх підприємств або філій західнонімецьких фірм. Гора боргів Опікунського відомства і 3 млн. ліквідованих робочих місць залишилися важким тягарем для федерального бюджету і збереження усіх видів соціального забезпечення на заході на колишньому рівні. Ці борги з 1995 р. увійшли до „фонд спадкоємних навантажень”, ліквідувати який передбачається тільки через 30 років.

Реконструкція східнонімецької економіки безпосередньо торкнулася населення старих земель. Суть проблеми виразив президент ФРН Р. фон Вайцзеккер у промові під час підписання договору про об'єднання: „Об'єднатися - це значить навчитися ділитися”. До 1995 р. у старих землях частка податків і зборів у валовому національному продукті вперше перевалила за 50%, а державний борг збільшився удвічі і досяг астрономічної величини в 2000 млрд. марок, тобто більше половини ВНП ФРН у 1999 р.

Іншою, можливо, ще більш важливою проблемою, з яким довелося зіштовхнутися Німеччини після возз'єднання, стала не економічна, а соціально-психологічна інтеграція. За 40 років роздільного існування в двох німецьких державах сформувалися різні за ментальністю і навіть протилежні за ціннісними орієнтаціями типи особистості. У повсякденному лексиконі закріпилися такі поняття як „оссі” (східні німці) і „вессі” (західні німці). Відносини між ними далекі від безхмарних. Західні німці схильні дивитися на східних звисока як на людей малоініціативних, вічно незадоволених і млявих. Східні ж вважають західних занадто самовдоволеними, зарозумілими і забюрократизованими. У нових землях, а почасти й у старих, поширилася думка, що в 1990 р. відбулося не возз'єднання, а колонізація НДР Західною Німеччиною.

Це неминуче викликало у населення нових земель почуття другосортності і приниження, що вимагає виходу. Саме в нових федеральних землях у 1991-1992 р. відбувся спалах насильства, коли хуліганська молодь, не бачачи перед собою ніяких перспектив, при мовчазному схваленні значної частини населення стала нападати на іноземних робітниках, підпалювати і громити їхні житла. Хвиля екстремізму перекинулася і на Захід, де в листопаді 1992 р. у Мельні під Любеком і в травні 1993 р. у Золінгені (Північний Рейн - Вестфалія) у результаті підпалів загинуло 10 жінок і дітей - вихідців з Туреччини. Це сколихнуло всю країну, у багатьох містах пройшли демонстрації протесту проти ксенофобії й у знак солідарності з іноземними співгромадянами. У них брало участь більше 3 млн. чоловік.

Однак правий радикалізм у Німеччині існує і час від часу виходить на сцену. У березні 1996 р. праворадикальна партія республіканців на чолі з Ф.Шенхубертом на виборах до ландтагу Баден-Вюртемберга одержала 9,1% голосів і провела до парламенту землі 14 депутатів. На виборах 1998 р. у Саксонії-Ангальт 12,9% виборців проголосувало за правоекстремістський Німецький народний союз, уже представлений до цього часу у сенаті Бремена.

З початку 90-х рр. ускладнилися економічні, фінансові і політичні умови збереження і подальшого розвитку Німеччини як соціальної держави. Фінансування економічної реконструкції східних земель привело до недостачі коштів на соціальні статті бюджету. До того ж демографічний процес старіння нації викликав негативні наслідки, коли на сто чоловік самодіяльного населення стало приходитися майже 20 пенсіонерів. Оскільки внески не покривали необхідних витрат, частка яких у 90-х рр. досягла 30% ВНП, то держава стала жити в борг.

У країні розгорнулася дискусія про „перебудову соціальної держави”. Підприємці наполягали на тому, що сформовану систему соціального забезпечення вже неможливо фінансувати, і її необхідно понизити до прийнятного рівня. У цілому поділяючи такі погляди, уряд намагався уживати заходів у цьому напрямку. Але проти рішуче виступали профспілки й опозиційні партії, заявивши, що скорочення соціальних витрат призведе не до зменшення безробіття і збереження економічного благополуччя, а до росту соціальної напруженості і політичної нестабільності.

Для провідної в економіці ФРН автомобільної промисловості особливо складним став 1993 р., у якому виробництво впало на 25%. Найбільший виробник автомобілів концерн „Фольксваген” постав перед необхідністю скорочення робочих місць на 30 тис. Профспілка „ІГ Метал”, яка представляла інтереси робітників, запропонувала скоротити робочий тиждень до чотирьох днів і ввести гнучкий графік роботи. Після складних переговорів, де каменем спотикання стала вимога підприємців відповідно на 20% зменшити і заробітну плату, був досягнутий компроміс. Із січня 1994 р. тривалість робочого тижня встановлювалася в 28,8 години, а заробітна плата знижувалася на 10% або в середньому на 6 тис. марок у рік, але звільнення виключалися. Однак аналогічні випадки в інших галузях господарства залишалися рідкістю, хоча вони дозволяли підтримувати відносно високий рівень зайнятості, тим більше що й у старих землях у 90-х рр. зник майже мільйон робочих місць у промисловості.

Серйозним іспитом став 1994 р., у якому проходили вибори депутатів Європарламенту, президента ФРН, вибори до бундестагу і до ландтагів 8 земель з 16. До цього часу ситуація був мало сприятливою для Коля. Ейфорія об'єднання зникла. У нових землях зростало невдоволення скрутним матеріальним станом і безробіттям. У земельних виборах у Саксонії, Бранденбурзі і Саксонії-Ангальт у них не брало участь 42-45% виборців. З огляду на те, що в цих землях 10-12% голосів одержала ПДС, така ситуація означала, що більше половини східних німців виразили негативне відношення до влади. А населення старих земель нерідко думало, що населення східнонімецьких земель живе за їхній рахунок.

Дійсно, положення було складним. Безробіття охопило 3,7 млн. чоловік. На виборах, що вже відбулися в п'яти землях, партнер ХДС/ХСС по коаліції ВДП ніде не зуміла набрати 5% голосів і не пройшла до ландтагів. Опитування громадської думки одностайно показували, що соціал-демократичний кандидат у канцлери, прем'єр Рейнланд-Пфальца Рудольф Шарпінг значно випереджає Коля.

Але до літа 1994 р. федеральний канцлер і його партія почали набирати бали. На виборах президента ФРН у травні цього року переміг кандидат ХДС/ХСС, президент Конституційного суду ФРН Роман Херцог, а на цій посаді його вперше в історії країни змінила жінка - член берлінського сенату Ютта Лімбах.

16 жовтня 1994 р., коли відбулися вибори в бундестаг, ХДС/ХСС і ВДП здобули перемогу, але всього на 0,3% випередили опозиційні їм партії - СДПН, „зелених” і ПДС.

Важку перемогу консервативно-ліберальної коаліції аналітики віднесли насамперед до активу Коля, що випромінював оптимізм і енергію. Його популярність зросла й у зв'язку з тим, що 31 серпня 1994 р. німецьку землю залишило останнє з'єднання російської армії. Але вибори висвітили і важку для канцлера проблему. По суті, потерпіла поразку спільниця демохристиян ВДП, скотившись з 11 до 6,9% голосів виборців. Вона пройшла до бундестагу лише тому, що за лібералів з коаліційних розумінь проголосувало багато прихильників ХДС/ХСС, який, одержавши 41,5% голосів, показав найгірший результат за усі вибори з 1949 р. Хронічна слабість ліберального партнера робила положення ХДС/ХСС хитливим. Місце ж ВДП як третьої політичної сили поступово переходило до „зелених”, які цього разу пройшли до парламенту і ненабагато (на 0,4%) випередили вільних демократів.

Після того як соціал-демократи програли вибори 1994 р. і одержали 36,4% голосів, у партії розгорілися дебати про необхідність нового лідера і нових ідей. У такій ситуації на з'їзді СДПН у Мангеймі в листопаді 1995 р. без узгодження з керівництвом саарський прем'єр Оскар Лафонтен, виступивши з блискучою промовою, висунув свою кандидатуру на посаду голови партії й отримав більшість голосів.

Але Лафонтен був занадто лівим для більшості партійного апарату і найбільш впливових партійних діячів. Незабаром у нього з'явився серйозний суперник - глава уряду Нижньої Саксонії Герхард Шредер. Опитування громадської думки показали, що в нього більше шансів перемогти Коля на виборах, ніж у голови партії Лафонтена. У цьому аспекті все визначали вибори до ландтагу Нижньої Саксонії 1 березня 1998 р.: вони принесли великий успіх соціал-демократам - 47,9% голосів. ХДС відстав на цілих 12%, а ВДП взагалі опинилася поза стінами ландтагу. Стало ясно, що найбільш реальний кандидат у канцлери від СДПН, що може розраховувати на перемогу - це Шредер.

Позиції ж Коля погіршувалися. Наростали економічні труднощі, виросли ціни і податки, кількість безробітних перевалила за 4 млн. Преса писала, що Коль, що знаходився при владі вже 15 років, тобто довше будь-якого німецького канцлера за винятком Бісмарка, вичерпав свої можливості. До того ж треба відзначити і те, що, починаючи з 1983 р. частка голосів, які подавалися за ХДС/ХСС, повільно, але неухильно знижувалася.

27 вересня 1998 р. відбулися вибори, на яких уперше за 16 років перемогли соціал-демократи, що одержали 40,9% голосів і 298 місць у бундестазі. За ХДС/ХСС висловилося 35,1% виборців (245 місць), за „зелених” - 6,7% (47 місць), за ВДП - 6,2% (44 місця). Залишаючись партією східних земель, за рахунок голосів їхнього населення до бундестагу потрапила і ПДС, що одержала 5,1% (35 місць). У Шредера були можливості укласти коаліцію з кожної з цих партій Він віддав перевагу партії „зелених”, у блоці з якими з 1990 р. з успіхом керував у Нижній Саксонії. Їхній лідер Йозеф Фішер став віце-канцлером і міністром закордонних справ. „Зелені” одержали також посади міністрів охорони здоров'я і у справах навколишнього середовища. До цього часу партія „зелених”, яку покинула група радикал-екологістів, значною мірою зрушилася до політичного центра. Шредер відразу ж заявив, що він буде робити „не все інакше, а все краще”.

Та і в цілому в Німеччині наявним було полівіння: головою бундестагу був обраний східнонімецький соціал-демократ Вольфганг Тірзе, у Мекленбурзі - Передній Померанії члени ПДС увійшли до складу уряду, незабаром соціал-демократ Й.Рау був обраний президентом ФРН.

Коль же був нагороджений „Великим хрестом ордену „За заслуги” з лавровим вінком”. До нього з німців такої нагороди був удостоєний лише К.Аденауер. На посаді лідера партії його змінив В.Шойбле. Але у квітні 2000 р. після скандалу, пов'язаного з використанням заборонених коштів партією, в ХДС був обраний новий лідер - 45-річні Ангела Меркель, яка народилася в колишній НДР. Після обрання на з'їзді партії вона заявила: „Ми повертаємось і хочемо знову стати першими: наша мета перемогти на загальних виборах 2002 р.” Але тоді це їй не вдалося зробити.

Герхард Шредер народився у 1944 р. в бідній робітничій сім'ї, його мати працювала прибиральницею, батько загинув під час війни. Дитинство у нього було важким і тому він пізно отримав університетську освіту. У 19 років він став членом СДПН. Тривалий час він дотримувався крайніх лівих поглядів. Вивчав право у Геттінгені, у 1978 р. в Ганновері відкрив адвокатську практику. У 1980 р. вперше обраний до бундестагу, з 1986 р. - лідер парламентської опозиції в Нижній Саксонії, з 1990 р. - прем'єр-міністр цієї землі. На федеральному з]їзді СДПН у 1998 р. був обраний кандидатом на посаду канцлера.

Новий канцлер вважався прагматичним політиком, що орієнтується на „нову середину”. Під нею розуміється таке суспільство, у якому більшість його членів за своїми звичками, характеру праці, способу життя зрушується до спільного центр на основі ліберально-демократичних цінностей.

Подібна орієнтація Шредера мала під собою цілком об'єктивну основу. У німецькому суспільстві кінця XX ст. самостійні хазяї складали 10% самодіяльного населення, робітники - 34,8%, чиновники і службовці - більш 54%.

Таким чином, до кінця 90-х рр. соціальна структура в Німеччині значно змінилася. Якщо кількість зайнятих у первинному секторі (сільське і лісове господарство, рибальство) ще в 1970 р. складала 8,5% самодіяльного населення, то в 1997 р. - всього 3%. Це означає, що в економічній структурі країни вони відійшли далеко на задній план. Кількість зайнятих у вторинному секторі (добувна і переробна промисловість) ще в 1950-1970 р. зростала (з 42,3 до 49%), але потім стала неухильно знижуватися й у 1997 р. склала 34,8%. Зате все більшого значення набуває третинний сектор (торгівля, транспорт, сфера послуг, маркетинг). У 1970 р. кількість зайнятих у ньому складала 43%, а в 1997 р. - вже 63% і продовжує рости.

Відповідно до цих процесів уряд Шредера заявив про заохочення розвитку малих і середніх підприємств, що забезпечують у Німеччині 80% усіх робочих місць.

За перших два роки перебування у влади „червоно-зелена” коаліція не домоглася значних успіхів ані в реформі податкової системи, ані в реформі пенсійного забезпечення. Їх передбачалося здійснити, починаючи з 2001 р. Зате введений за настійною вимогою „зелених” екологічний податок на бензин викликав бурхливе обурення населення. У силу об'єктивних умов коаліція продовжила власне кажучи ту ж „ремонтну” політику, що і колишній уряд Коля. У ряді земель СДПН утратила політичну владу. Та й сама партія переживала не кращі часи. У ній склалося дві течії: „модернізаторське” на чолі зі Шредером і „традиціоналістське», очолюване Лафонтеном. Розбіжності між ними досягли такого ступеня, що в березні 1999 р. Лафонтен демонстративно залишив посаду міністра фінансів, а восени опублікував нашумілу книгу «Серце б'ється ліворуч» з різкими нападками на канцлера за проведений ним курс „тотальної економії” і відмову від традиційного для соціал-демократії принципу „соціальної справедливості”. У партії запанувала атмосфера розбратів і взаємних обвинувачень.

В цілому ж за перший термін перебування при владі соціал-демократів і „зелених”, на думку дослідників, дуже мало позитивних змін сталося в країні. Тому у 2002 р. ситуація напередодні виборів була дуже складною. Врешті-решт справа була вирішена декількома факторами. По-перше, населення підтримало Шредера з питання про війну в Іраці. Шредер заявляв, що Німеччина не підтримає цю війну, навіть у тому випадку, якщо мандат на військову операцію надасть ООН. По-друге, велику роль відіграли швидкі і компетентні дії уряду під час повені у багатьох містах Німеччини на початку 2002 р. Крім того, не у всіх виборців викликала симпатію особа кандидата ХДС/ХСС на посаду канцлера Едмунда Штойбера.

В результаті на виборах до бундестагу у вересні 2002 р. СДПН отримала 251 місце, ХДС/ХСС - 248, „зелені” - 55, ВДП - 47. „Червоно-зелена” коаліція змогла утримати владу в своїх руках.

Література

1. Германская история в новое и новейшее время. В 2-х т. / Ред. кол.: С.Д. Сказкин, Л.И. Гинцберг, Г.Н. Горшкова, В.Д. Ежов.- М., 1970.- Т.2.

2. Ежов В.Д. От «холодной войны» к разрядке. Очерки о Федеративной Республике Германии.- М., 1978.

3. Леволкина Л.П. Федеративная Республика Германии (1949-1969 годы).- Владимир, 1990.

4. Политические сдвиги в странах Запада (конец 70-х - 80-е годы) / Отв. ред. С.П.Перегудов.- М., 1989.

5. Урьяс Ю.П. Механизм государственной власти в ФРГ.- М., 1988.

6. Федоров В.П. ФРГ: экономика и экономическая дипломатия.- М., 1977.

7. Федоров В.П. ФРГ: 80-е годы: очерки общественных нравов.- 2-е изд.- М., 1988.

Размещено на Allbest.ru