Великобританія після Другої світової війни

Дякуючи проведеній політиці консервативна партія на чолі з М. Тетчер змогла одержати перемогу на парламентських виборах 1983 і 1987 рр. Але на рубежі 80-90-х рр. в соціально-економічному та політичному житті з'явилися тривожні ознаки. Вперше після кризи початку 80-х рр. середньорічний рівень інфляції перевищив 10%. Серйозним прорахунком уряду стало проведення навесні 1990 р. реформи місцевого оподаткування, яка передбачала введення нового виборчого податку. Економічні вигоди цієї реформи були незначними, але її соціально-психологічні наслідки відобразились на престижі уряду Тетчер. З літа 1990 р. опитування громадської думки відобразили зростання популярності лейбористів.

Це призвело до загострення боротьби всередині партії. Восени 1990 р. про претензії на посаду лідера консерваторів відкрито заявив міністр оборони М. Хезлтайн. При голосуванні в першому турі Тетчер перемогла, але не змогла домогтися абсолютної більшості голосів. Тоді 22 листопада 1990 р. вона оголосила про припинення боротьби і вихід у відставку. Замість неї у боротьбу з Хезлтайном вступили міністр закордонних справ Д. Херд і міністр фінансів Дж. Мейджор. Останній і переміг у другому турі виборів. 28 листопада 1990 р. новим лідером консервативної партії і новим прем'єр міністром став 47-річний син циркового акробата, колишній робочий-будівник і клерк, фінансист і політик Джон Мейджор.

11 років, М. Тетчер очолювала уряд, що після 1827 р. було рекордом. А після виходу у відставку їй було подаровано звання баронеси королевої Великобританії.

В цілому Мейджор продовжив курс Тетчер, хоча вніс у курс уряду і дещо своє. Відразу він зробив спроби ліквідувати наслідки внутрішньопартійної кризи, призначивши колишніх супротивників Тетчер на відповідальні посади. Відрізнявся і його стиль керівництва: йому вдалося відновити колегіальність у прийнятті рішень, підвищити відповідальність вищих державних чиновників на основі їх більшої свободи у своїй діяльності. Після цього партія стала готуватись до нових виборів. При цьому консерватори стали трошки інакше ставитися до соціальних програм, не розглядаючи їх як марний обов'язок уряду. Це і принесло консерваторам перемогу навесні 1992 р.: 41,9% голосів = 338 депутатів; лейбористи - 34,4% = 271 депутат; ліберал-демократи - 17,8% = 20 депутатів.

Але вже з середини 90-х рр. популярність уряду стала падати, незважаючи на те, що у цей час починається економічне піднесення, були ухвалені Маастрихтські угоди, декілька стабілізована ситуація в Ольстері. Головними причинами цього на думку дослідників стало те, що Мейджору не вдалося дистанціюватись від «тетчеризму», опрацювати свій курс. Він так і не зміг загасити внутрішньопартійні суперечки, запалити країну. Але й була ще одна важлива причина - зміни, які сталися в лейбористській партії.

Проблема Північної Ірландії (Ольстеру) має давні корені. Ця проблема полягає в боротьбі між католицькою меншістю та протестантською більшістю.

У 1171 р. король Генріх II вторгся в Ірландію і проголосив себе її верховним правителем, тим самим фактично поклавши кінець незалежній гельській Ірландії. До 1250 р. більша частина Ірландії була завойована, проте ірландці продовжували боротьбу проти англійців і їх політичного панування. Протягом майже ста п'ятидесяти років - з 1338 до 1485 р. - увага англійських королів була відвернута Столітньою війною та війною Червоної та Білої троянд. Але наприкінці XV ст. король Генріх VII поновив спроби англофікувати Ірландію, заборонивши змішані шлюби та поставивши вимогу обов'язкового знання англійської мови.

У 1541 р. Генріх VIII проголосив себе королем Ірландії, проте так і не зміг завоювати країну. До 1558 р., коли на престол зійшла Єлизавета І, Англії не вдавалось відновити повний контроль над Ірландією, її політика включала і спробу залучити ірландців в англіканство, для чого була створена Ірландська церква. Проте, знадобились чотири війни, щоб англійська армія змогла завдати поразки силам католиків. В 1601 р. англійці остаточно взяли гору. Серед найбільш завзятих та небезпечних супротивників англійців були вожді ольстерських племен, які мешкали в північній частині Ірландії. Після поразки багато їхніх прихильників втекли в католицькі райони Європи.

У 1607 р. король Яків І, спадкоємець Єлизавети, посилив тиск на ірландців. «Ви лише напівпідданні, і тому вам призначена лише половина прав», - казав він. Ці слова він підкріплював загарбанням маєтків ірландських князів-католиків, частина яких ще раніше покинула країну, і роздавав великі земельні ділянки, здебільшого на півночі Ірландії, англійським та шотландським поселенцям. Протягом наступних тридцяти трьох років в північній частині Ірландії оселилось сто тисяч протестантів, вірних англійській короні.

В середині XVII ст. з особливою жорстокістю ірландців громив Олівер Кромвель. Але дійсно переломним моментом стала битва при Бойні, яка сталася в 1690 р. Перемога англійців завершила встановлення протестантського панування на півночі Ірландії, яке існує і зараз. Як переможці, так і переможені культивують стародавні ворожість та ненависть, проводять паради та демонстрації, які періодично вибухають спалахами насилля.

Дискримінація була ще більше посилена англійськими законами початку XVIII ст., за якими католикам заборонялось займати політичні посади, спадкувати чи купувати землю. Повільний та складний процес перегляду цих законів почався під час правління Георга III (1760-1820 рр.) і досяг своєї кульмінації з прийняттям у 1829 р. Акту про звільнення, який відкрив католикам можливість вести нормальне громадське та політичне життя. Але навіть і тоді від католиків, які займали офіційні посади, вимагалось присягати у вірності протестанту-престолонасліднику, відмовлятися від визнання мирської влади папи римського і не уживати нічого, що могло б послабити владу протестантів. Зараз діючий британський закон все ще забороняє католикам вступати на трон, а також займати деякі інші пости, наприклад, регента, лорда-канцлера та лорда-держателя Великої печатки.

Протягом XIX ст. політичні діячі Ірландії неодноразово намагались домогтися для Ірландії самоврядування. Цю боротьбу очолило Ірландське республіканське братство (ІРБ) - попередники Ірландської республіканської армії (ІРА).

Під час «пасхального повстання» проти англійських військ у квітні 1916 р. ІРБ вдалося захопити декілька будівель в Дубліні. Добровольці ІРБ проголосили незалежну республіку і протримались тиждень, поки англійська армія не змусила їх здатися. Страта п'ятнадцяти лідерів повстання зворушила країну і викликала партизанську війну проти англійців, яка йшла протягом п'яти наступних років. Наприкінці 1921 р. Лондон нарешті погодився на розподіл острову. Двадцять шість католицьких графств півдня утворили незалежну Республіку Ірландія, а Британія зберегла контроль над шістьма північними графствами, відомими під загальною назвою Ольстер, в яких переважали протестанти. Протягом більшої частини наступних п'ятидесяти років політична напруга була невеликою і обом сторонам в Північній Ірландії вдавалось співіснувати відносно мирно.

Але цей крихкий спокій зрушився наприкінці 60-х рр., коли Англія почала більш жорстоко підходити до проблеми Ольстеру. Громадянська непокора англійській владі переросло в тероризм у 1970 р., коли бойові групи ІРА почали вуличну війну проти британських «окупантів». Метою ІРА було розпалити полум'я «прекрасних днів» боротьби за незалежність Ірландії, домогтися виходу британських військ і возз'єднати Південь і Північ країни. Проте, навіть самі давні прихильники ІРА були шоковані її жорстокістю, їхньою мішенню були не тільки протестанти і британська влада, а і католики, які відмовлялись їх підтримувати. Бойовики протестантів відповідали створенням власних напіввоєнних формувань і проведенням тактики терору.

Англія відповіла введенням попереджувального утримання та інтернування без суду - заходами, проти яких повсюдно і різко виступали католики та учасники рухів за громадянські права. В серпні 1969 р. були введені додаткові війська. А до 1972 р. чисельність військ, які отримали статус «сил порядку», з кількох сотень в 1968 р. збільшилась до 22 тисяч чоловік. В той же час збільшились і масштаби насилля. 30 березня 1972 р. британський парламент призупинив роботу стормонту (законодавчих зборів) Північної Ірландії і запровадив пряме правління з Лондону.

В умовах надзвичайного стану 8 березня 1973 р. в Північній Ірландії відбувся референдум з питання чи залишатися Ольстеру в складі Великобританії. Католики бойкотували цей референдум, а протестанти висловились за збереження союзу. В червні того ж року британський уряд остаточно скасував стормонт.

В цей же час почалися пошуки мирного врегулювання проблеми. В жовтні 1971 р. відбулася зустріч прем'єр-міністрів Великобританії, Ірландії та Північної Ірландії з питання розв'язання кризи, але в ході її між учасниками виникли гострі суперечності. В грудні 1973 р. на черговій зустрічі в містечку Саннінгдейл під Лондоном вдалося досягти важливої угоди про створення міждержавного консультативного органу - Ради Ірландії - з міністрів та парламентарів Ірландської Республіки та Північної Ірландії для обговорення загальноірландських проблем. Але гостроти кризи Саннінгдейльска угода не зняла, тому що протестантські екстремісти розцінили її як пряму зраду Лондоном їхніх інтересів.

У квітні 1974 р. Північну Ірландію відвідав прем'єр-міністр Великобританії Г.Вільсон і запропонував свою програму встановлення миру в регіоні. Вона передбачала якнайскорішу ратифікацію Саннінгдейльскої угоди та нейтралізацію збройних екстремістських угрупувань як з протестантського, так і з католицького боків. У відповідь протестанти провели загальний страйк в Ольстері. Щоб перешкодити дезорганізації економіки, уряд знову 19 травня 1974 р. ввів в Ольстері надзвичайне становище, а через декілька днів розпустив північноірландську асамблею, повернувшись до прямого правління з Лондону. 19 липня того ж року британський парламент прийняв «Північноірландський конституційний акт», за яким передбачалось створення в Ольстері нового виборного дорадчого органу - конституційного конвенту. Але з-за саботажу, організованого протестантськими екстремістами, вибори до конвенту були відкладені.

Під час правління М. Тетчер британський уряд зайняв більш жорстоку позицію з приводу ольстерської кризи. Це пов'язане було з поширенням насильства і з позицією самої М. Тетчер з цього приводу. Вона виходила з того, що Північна Ірландія - це частина Великобританії і ніяких відступів бути не може. В 1984 р. М. Тетчер сказала: «Я ясно заявила, що об'єднана Ірландія - це рішення, яке виключено. Друге рішення - конфедерація двох держав. Воно також виключено. Третє рішення - спільне управління. І воно виключено - це було б приниженням суверенітету».

Проте, враховуючи ситуацію, М. Тетчер в листопаді 1985 р. пішла на підписання в Хіллсборо (передмісті Белфасту) англо-ірландської угоди, яка включала до себе три важливих елементи:

підтвердження принципу, що більшість повинна погодитися з будь-якими змінами в статусі Північної Ірландії і що сучасна більшість не
бажає тут ніяких змін, але в майбутньому, якщо більшість виступить на
підтримку об'єднання Ірландії, то уряди двох держав беруть на себе
зобов'язання сприяти такому об'єднанню;

поступова передача влади місцевим органам управління;

створення «Міжурядової наради» для вирішення питань безпеки на
кордоні і правосуддя - спільний британсько-ірландський орган.

Але ця угода на цей раз викликала вже незадоволення з боку протестантів.

В той же час угода сприяла деякому прогресу в покращанні життєвого рівня католиків в Ольстері, їх почали приймати на різні посади в суспільному секторі (хоча в приватному секторі їх доля невелика), В 1989 р. було введено в дію нове, більш жорстоке антидискримінаційне законодавство.

Ще далі пішов наступний прем'єр-міністр Дж. Мейджор. На початку 1995 р. він висунув новий план врегулювання Ольстерської кризи. Він передбачав заснування нової Північноірландської асамблеї, до якої повинно увійти 90 депутатів і в якій влада буде поділена між протестантською більшістю (60% населення) і католицькою меншістю. Асамблея повинна володіти законодавчими та адміністративними повноваженнями. Окрім асамблеї передбачається створення загальноірландського органу з депутатів Північноірландської асамблеї та Ірландського парламенту з адміністративними та консультативними повноваженнями.

План передбачає, що уряд Ірландії відмовиться від домагань на Північну Ірландію. Великобританія визнає право народу Північної Ірландії самостійно визначити свою долю. Обидва уряди беруть зобов'язання гарантувати громадянські, політичні і культурні права північноірландців. Дж. Мейджор пообіцяв провести окремі референдуми в Ірландії та Північній Ірландії з питання про майбутнє Ольстеру.

Мабуть вперше партія Шінн фейн (політичне крило ІРА) визнала цей план, як прогресивний крок в розв'язанні кризи. В той же час юніоністи висловились проти цього плану.

Після приходу до влади в 1997 р. лейбористів їх лідер Е. Блер здійснив подальші кроки, спрямовані на врегулювання проблеми. Він двічі відвідав Північну Ірландію, зустрічався з лідерами партії Шінн фейн, почалися багатопартійні переговори. Не все в цих переговорах йшло гладко, але, як вважають, зрушення в процесі врегулювання є найбільш значними за всю історію конфлікту. Нарешті переговори закінчилися тим, що в квітні 1998 р. була підписана угода про політичне врегулювання в Ольстері. Цю угоду підписали лідери восьми партій та організацій Північної Ірландії, а також голови урядів Великобританії та Ірландії. Ця угода передбачає створення Північноірландської асамблеї з 108 депутатів, а обрані з цього числа 12 міністрів візьмуть на себе функції уряду Ольстеру, однак, з обмеженими правами та повноваженнями. Після цього асамблея повинна сформувати раду «Північ - Південь» для поширення контактів поміж Ольстером та Ірландією. 22 травня того ж року ця угода була підтверджена референдумом, який пройшов в Ольстері та Ірландії. В той же час питання про те, в складі якої держави буде знаходитись Північна Ірландія, ця угода не вирішила.

Друга половина XX ст. характеризується посиленням інтеграційних процесів у світі. Не обійшла стороною ця хвиля і Великобританію. Але на цьому шляху вона зіштовхнулася з багатьма труднощами. Найбільш відомим прикладом інтеграції стала Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), створене в 1957 р. Францією, ФРН, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом. Але Великобританія до нього тоді не увійшла.

Ще в 1956 р. Великобританія висунула проект створення «зони вільної торгівлі», учасниками якої могли стати всі країни Європи. Проект передбачав поступову ліквідацію митних бар'єрів і квот на промислові товари між учасниками «зони», але не торкався сільськогосподарської продукції і не вносив ніяких змін у взаємовідносини із заморськими територіями. Можна сказати, що Великобританія хотіла очолити інтеграційний процес в Західній Європі на своїх умовах, спираючись на свої «особливі відношення» із США. Але Франція заперечила і в 1958 р. проект «зони вільної торгівлі» був відхилений.

В цих умовах, в червні 1959 р. у Стокгольмі відбулася нарада представників Великобританії та ряду країн, які з різних причин не змогли або не побажали приймати участь в діяльності ЄЕС (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція І Швейцарія). На ній було вирішено утворити «малу зону вільної торгівлі» відповідно до англійського плану. Це об'єднання отримало назву Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ).

Але ЄАВТ в подальшому не так ефективно просувалась на шляху інтеграції, як ЄЕС. Це було пов'язане з тим, що вона об'єднувала країни, порівняно мало пов'язані між собою. І вже з 1961 р. Великобританія почала здійснювати спроби до вступу в ЄЕС, але цьому постійно протидіяла Франція. І тільки після сходу з політичної арени президента Франції Ш. де Голля їй вдалося здійснити ці намагання.

В червні 1971 р. англійським представникам вдалося досягти попередньої домовленості про умови вступу Великобританії до ЄЕС. Великобританія зобов'язувалась протягом півтора року поступово відмінити митні збори в торгівлі з країнами ЄЕС і підтягнути свої низькі ціни на сільськогосподарську продукцію до рівня цін «шістки». Розмір фінансового внеску Великобританії до бюджету ЄЕС повинний був до початку 80-х рр. досягти майже чверті всіх внесків до казни ЄЕС.

В жовтні 1971 р. парламент затвердив рішення про вступ Великобританії до ЄЕС, а в січні 1972 р. прем'єр-міністр Е.Хіт підписав договір про приєднання Великобританії до ЄЕС, Євратому та Європейського об'єднання вугілля та сталі з 1 січня 1973 р. Тоді ж членами ЄЕС стали Данія та Ірландська Республіка.

Вступ до ЄЕС був неоднозначне сприйнятий англійським суспільством. У нього були як прихильники, так і супротивники. І внаслідок цього в червні 1975 р. відбувся референдум з цього питання. Приблизно дві третини тих, хто взяв участь у референдумі, висловились за участь Великобританії в ЄЕС, після чого це питання стало втрачати свою гостроту.

За роки перебування Великобританія дуже часто намагалась проводити в рамках ЄЕС (зараз Європейський Союз - ЄС) самостійну політику, яка не співпадала з позицією інших країн-учасниць Союзу: з питань введення єдиної валюти, скасування прикордонного контролю, проведення єдиної соціальної політики, зокрема, введення єдиного нормування праці та запровадження мінімальної погодинної ставки заробітної плати, тощо.

Двічі зазнавши поразки на парламентських виборах 1987 і 1992 р., Н.Кіннок (лідер партії, який ще у 80-х рр. започаткував поворот до відновлення лейборизму) добровільно пішов у відставку з посади лідера лейбористів. Його спадкоємцеві Дж. Сміту з трудом вдавалося зберігати внутріпартійну рівновагу між представниками колективних членів партії (насамперед профспілок), які прагнули відродження робочих традицій лейборизму, і групою нових лідерів - Е. Блера, Г. Брауна, П. Мендельсона й ін., які спиралися на індивідуальних членів партії у виборчих округах та бажали глибоких реформ у лейборизмі. Зокрема, вони вимагали скасування права профспілок на «блокове» голосування і поширення принципу «одна людина - один голос» на всіх членів партії без винятку. Сміт відхилив цю вимогу, однак знизив квоту голосів, що належали тред-юніонам, з 40 до 30%. Таке рішення було лише тимчасовим компромісом, що і підтвердили вибори нового лідера партії у червні 1994 р., через місяць після раптової кончини Дж. Смита. Зібравши 57% голосів, вже в першому турі виборів переміг Блер.

Біографія Ентоні Блера (Ентоні Чарлз Лінтон Блер) зовсім не типова для керівників Лейбористської партії. Він народився 6 травня 1953 р. у родині процвітаючого юриста, а пізніше - викладача юриспруденції в престижному Даремському університеті. Блер навчався у привілейованій приватній школі в столиці Шотландії Единбурзі, потім - в Оксфордському університеті. У 1975 р. він одержав диплом юриста і незабаром почав працювати в юридичній конторі А.Ірвіна (пізніше лорда і члена кабінету міністрів), що спеціалізувалася на веденні справ тред-юніонів.

Ще в Оксфорді Е. Блера захопили ідеї етичного соціалізму, і по закінченні університету він вступив у Лейбористську партію. Юридична практика допомогла швидко встановити потрібні для початку політичної кар'єри зв'язки у колах профспілкового і лейбористського керівництва, і в 30 років він уперше стає членом парламенту, а через п'ять років перетворюється з простого «задньолавочника» в члена тіньового кабінету, де послідовно займає посади тіньових міністрів енергетики, зайнятості і (вже при Сміті) внутрішніх справ.

Ставши новим лідером лейбористів, Е. Блер зосередив зусилля на створенні нового вигляду партії. Власне, перегляд програмних установок лейборизму почався ще при Кінноку після поразки на виборах 1987 р. Вже тоді червоний прапор у символіці партії був замінений на червону троянду, а в опублікованому у 1989 р. програмному документі «Зустрінемо виклик, здійснимо зміни» жодного разу не згадувався термін «соціалізм». Проте Блер діяв набагато рішучіше.

Восени 1994 р. на конференції Лейбористської партії Блер заявив про намір запропонувати нове формулювання знаменитого «четвертого пункту» Статуту, що називав метою партії усуспільнення засобів виробництва. Була розгорнута широка дискусія з цього питання, у ході якої сам лідер партії об'їхав усю країну і виступав перед десятками тисяч чоловік. Перший успіх ця кампанія принесла навесні наступного року, коли за скасування «четвертого пункту» висловилася конференція лейбористів Шотландії. Опублікований незабаром новий текст статті називав метою партії створення «динамічної економіки, у якій підприємництво, ринок і конкуренція тісно взаємодіють з партнерством і кооперацією». Спеціально скликана позачергова конференція Лейбористської партії 29 квітня 1995 р. затвердила це формулювання «четвертого пункту». «Ідеологічна перебудова партії відбулася», - заявив після цього Блер.

Скасування «четвертого пункту» стало вихідним рубежем формування концепції «нового лейборизму». Вона ставила метою створення соціально орієнтованої ринкової економіки, у якій індивідуальна ініціатива і заповзятливість поєдналися б з колективізмом («комунітаризмом», за термінологією Блера) громадянського суспільства і соціальною відповідальністю держави. Відповідно і партія повинна остаточно порвати з класовим виглядом минулих років і перетворитися в справді національну партію, що виражає інтереси всіх громадян. Багато в чому ця концепція народилася з теоретичних представлень етичного соціалізму. «Після колапсу комунізму, - заявив в одній з промов Блер, - стало очевидно, що тільки етична база соціалізму витримала іспит часом». Але іншим її джерелом стала практика соціально-ліберального реформаторства американських демократів на чолі з Клінтоном, близьке знайомство з яким Блер звів ще до обрання того президентом США і підтримував усі ці роки. Про те ж свідчить і наближення позицій «нових лейбористів» і британських лібералів-демократів, яке намітилося у 1996 р.

Ідеологічна перебудова і рішучий рух Лейбористської партії до центру забезпечили їй приголомшуючий успіх на парламентських виборах у травні 1997 р. 13,5 млн. виборців (43,2%) віддали голоси лейбористам, проти 9,6 млн. (30,7%) за консерваторів і 5,2 млн. (16,8%) за ліберальних демократів. Лейбористи завоювали 419 депутатських мандатів (у тому числі понад сто жінок) - більше ніж коли-небудь, у своїй історії, консерватори повинні були задовольнитися лише 165 місцями, а ліберальні демократи провели 46 депутатів. У свої 44 роки Ентоні Блер став наймолодшим прем'єр-міністром Великобританії з часів У.Пітта-молодшого. «Ми перемогли як нові лейбористи, - проголосив він, - і ми будемо керувати як нові лейбористи!»

Насамперед, Блер заспокоїв ділові кола, які прагнули зберегти завоювання «ери Тэтчер», заявивши про відмову від перегляду проведених у 80-х рр. змін в індустріальних відносинах і підприємництві. Дійсно, економічна політика лейбористського кабінету великою новизною не відрізнялася, оскільки основні структурні перетворення британського господарства вже стали фактом, що здійснився. Інша справа - соціальна і політична перебудова.

Головним напрямком у діяльності кабінету Блера стала конституційна реформа. За задумом прем'єр-міністра і його прихильників вона повинна була включати надання автономії Шотландії й Уельсу і більшій самостійності дев'ятьом регіонам Англії, реформу виборчого закону з метою часткової відмови від мажоритарної системи, перетворення верхньої палати парламенту і введення її виборності, розробку нового законодавства про свободу інформації, прийняття Білля про права і деякі інші заходи. У підсумку в нове століття Великобританія змогло б вступити обновленою країною, яка більше відповідає духу часу.

Реалізація програми конституційної реформи на справі зажадала набагато більш великих зусиль і часу, ніж представлялося її творцям, та й проходить вона аж ніяк не гладко. Лише в 1999 р. вдалося домогтися перших успіхів на цьому шляху. Були проведені вибори до національних асамблей Шотландії й Уельсу. Але, наприклад, у Шотландії більшість місць в асамблеї дісталося не лейбористам, і навіть не Шотландській національній партії, а ліберал-демократам. Процес автономізації англійських регіонів практично заморожений. Введення виборності палати лордів відкладено на невизначений час, а поки вдалося лише домогтися часткового скасування спадкоємного принципу її формування, зберігши членство в ній для довічних перів.

Немаловажним елементом конституційної реформи є і питання про долю монархії.

У ході проведення конституційної реформи, більшість напрямків якої розроблялися лібералами і соціал-демократами ще в середині 80-х рр., загальмувався і процес зближення лейбористів і ліберальних демократів. Останні все частіше виявляють невдоволення повільними темпами реформ. Блер, наприклад, дав чітко зрозуміти, що не має наміру поспішати з реформою виборчого законодавства, настільки важливої для ліберал-демократів. І навпаки, намітилося деяке зближення позицій лейбористів і консерваторів, зокрема в питанні про реформу палати лордів.

Тактичні маневри «нових лейбористів» і труднощі в проведенні реформ проте не заперечують головного: проведені консерваторами перетворення соціальних відносин і структури господарства лейбористи прагнуть доповнити і скорегувати не менш рішучими політичними реформами. Лише в області зовнішньої політики курс лейбористського уряду більш традиційний. Англія продовжує розвивати і зміцнювати особливі відносини зі США і НАТО, що особливо проявилося в ході подій у Югославії навесні 1999 р. У відносинах з ЄС лейбористи відразу після приходу до влади оголосили про приєднання до Соціальної хартії, але в питанні про єдину валюту продовжують витримувати дистанцію. Більш того, Блер неодноразово заявляв про необхідність для Англії зайняти провідні позиції в Європі. Визначеного успіху вдалося домогтися лейбористам в ослабленні напруженості в Північній Ірландії, однак кінця Ольстерскій кризі поки не видно.

Істотної шкоди іміджеві лейбористського уряду завдали події осені 2000 р. Спочатку викликала осуд неадекватна реакція кабінету на бензинову криза, яка прокотилася Європою і не минула Англії, коли в умовах швидкого росту цін на моторне паливо уряд барився і вичікував, не починаючи рішучих кроків по зниженню імпортних зборів.

А потім на країну обрушилися удари стихії, що викликали найсильніші за останні півстоліття повені в більшості графств, які завдали збиток, оцінюваний у 2 млрд. ф.ст.

В цілому ж це був успішний період для лейбористського уряду. За популярністю наприкінці ХХ ст. вони майже удвічі випереджали консерваторів. Цьому сприяв гарний стан економіки. До рекордно низького понизився рівень безробіття (близько 1 млн. чоловік). При цьому лейбористи обіцяли на початку XXI ст. зовсім покінчити з цією проблемою.

Виступаючи 29 вересня 1999 р. на щорічній конференції партії Блер пообіцяв, що надалі у діяльності його уряду буде домінувати «прогресивна політика і буде створене суспільство, засноване не на привілеях або класовому походженні, а на рівності». Серед завдань уряду були названі будівництво за 3 роки 37 лікарень, підготовку ще 7 тис. лікарів та 15 тис. медичних сестер; отримання вищої освіти половиною дорослого населення та ін.

Врешті-решт здійснення цих та інших завдань принесли перемогу лейбористам на виборах 2001 та 2005 р.

5 травня 2005 р. відбулися останні вибори, які принесли такі результати: лейбористи - 35,2% голосів = 356 місць (зараз 354); консерватори - 32,3% = 197 місць (зараз 196); ліберал-демократи - 22% = 62 місця (зараз 62); решта - 10,5% = 31 місце (зараз 34).

Література

тетчер лейбористський консервативний інтеграція

1. Бурджалов Ф.Э. Государственно-монополистическая политика доходов: концепции и практика. (По материалам Великобритании). - М., 1973.

2. Городецкая И.Е. Великобритания: избиратели, выборы, партии. 1945-1970. - М., 1974.

3. Жигалов И.И. Современная история Великобритании (1945-1975). - М., 1978.

4. Зуев В.Н. Англия и Общий рынок. - М., 1988.

5. Кертман Л.Е. География, история и культура Великобритании. - М., 1979.

6. Корсаков К.Н. История Великобритании. - М., 1997.

7. Крылова Н.С. Английское государство. - М., 1981.

8. Матвеев В.А. Британия вчера и сегодня. - М., 1989.

9. Милибенд Р. Парламентский социализм. Исследования политики лейбористской партии. - М., 1964.

10. Осадчая Ж.Ф. Современный лейборизм: идеология и политика. - М., 1977.

11. Перегудов С.П. Лейбористская партия в социально-политической системе Великобритании. - М., 1975.

12. Политические сдвиги в странах Запада: конец 70-х - 80-е годы / Отв. ред. С.П. Перегудов. - М., 1989.

13. Сванадзе Л.Н. Великобритания: консерваторы и проблемы послевоенного развития. 1945-1955. - М., 1984.

14. Согрин В.В. Современная историография Великобритании. - М., 1991.

15. Очерки политической истории Великобритании. - Ростов-на-Дону, 1992.

16. Трухановский В.Г. Новейшая история Англии. - М., 1958.

Размещено на Allbest.ru