Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р.

Карельський перешийок і різко пересічна лісисто-болотиста місцевість на північ від Ладозького озера завжди розглядалися Генеральним штабом РСЧА як плацдарм для оборони, щоб на головних театрах вести наступальні дії. Про особливий характер планів радянського командування свідчили дислокація військ, будівництво укріпленого району, розвиток шляхів сполучення і засобів зв`язку. Загалом північноєвропейський театр воєнних дій виявився непідготовленим до наступу, особливо значних угрупувань військ, оснащених важкою технікою, на яку покладалися великі надії.

Навпаки, в Гельсінкі "протягом перших двадцяти років незалежності країни" вважали, що "Радянський Союз являє собою головну, якщо не єдину, загрозу Фінляндії" [42]. Саме з врахуванням цього проводилася бойова підготовка військ, працювала розвідка, яка "досить точно оцінила конфлікт, що назрів", і визначила основні напрями можливих ударів Червоної Армії. Все це було враховано при зміцненні обороноздатності країни.

Створений на Карельському перешийку укріплений район, що складався із залізобетонних і гранітно-дерев`яно-земляних споруд, був добре замаскований на місцевості. Її особливості і природно-кліматичні умови також були використані для розміщення вогневих точок. Разом з тим тактика фінської армії була спеціально пристосована до збройної боротьби в умовах диких лісів і бездоріжжя проти великих з`єднань Червоної Армії, обтяжених бойовою технікою і обозами. Високій моторизації військ протистояла висока одинична тактична і стрілецька підготовка фінських рядових та офіцерів. Планувалося блокувати нечисленні шляхи, до яких неминуче тяжіли з`єднання наступаючих, і атакувати їїх з флангу і тилу. Для дій у типових для Фінляндії глухих лісових районах було створено численні рухливі лижні загони, оснащені полегшеним обмундируванням і взуттям, а також спеціально пристосованими санями і волокушами. Загалом, підготовлена оборона фінів зустріла непідготовлений наступ Червоної Армії [37; 132].

У перші дні грудня радянські війська все ж досягли певних успіхів. Однак, у міру їх просування вглиб країни опір фінів зростав. Водночас активізувалася диверсійно-партизанська діяльність у тилу Червоної Армії, а на флангах наступаючих було створено гарнізонні вузли опору.

В ході безперервних боїв, що відбувалися вдень і вночі, в складній обстановці, викликаній численними лісовими масивами, глибокими снігами і сильними морозами, радянські війська, значна частина яких в літньому обмундируванні була терміново передислокована з України, Білорусії, зазнавали великих втрат, у тому числі внаслідок обморожень. постачання частин і з'єднань було порушене: на шляхах виникали кілометрові затори з транспортних засобів і бойової техніки. Танки загрузали в снігу і зупинялися перед численними перешкодами. Деякі з`єднання потрапляли в оточення, і їх особовий склад, втративши значну частину бойової техніки, прагнув дрібними групами пробитися до кордону.

Радянські частини не були оснащені такими ефективними засобами масового бою, як пістолет-кулемет і міномет, особовий склад не мав лиж і тому не міг швидко пересуватися в умовах бездоріжжя. Відчувалося незнання противника та його тактики. Червоноармійські частини були змушені вчитися в процесі боїв, а їх переважно молоді недосвідчені командири, мобілізовані із запасу, нагромаджувати досвід. Спроби командування одразу прорвати головну смугу лінії Маннергейма на Карельському перешийку виявилися безуспішними. Стало очевидним, що для успішного завершення кампанії необхідні спеціальна підготовка, нова тактика, дооснащення військ автоматичною зброєю, формування лижних підрозділів, удосконалення управління військами і налагодження чіткої взаємодії між різними видами і родами збройних сил [40; 225].

2.3 Народна влада Отто Куусінена в Фінляндії

Одночасно з початком радянської військової агресії проти Фінляндії, в Москві було оголошено про створення Народного уряду Фінляндії (Тимчасового уряду Фінляндії в еміграції). В історичній літературі цей створений Кремлем уряд часто іменується Терійокським, за назвою фінляндського містечка в декількох кілометрах від радянського кордону, куди після вторгнення Червоної Армії "Народний уряд" було перевезено. Очолив його Отто Віллі Куусінен.

У січні 1918 року Куусінен був ініціатором збройного виступу соціал-демократів, що послужило початком громадянської війни в Фінляндії. На нелегальному становищі О.Куусінен залишався в країні ще близько двох років після закінчення громадянської війни і втечі основної маси фінських більшовиків у Росії, переважно в Карелію. Тільки в 1920 р. в Радянську Росію перебрався і сам керівник фінських комуністів.

В Радянській Росії Отто Вільгельмович продовжив діяльність професійного революціонера. Він був учасником установчого конгресу Комуністичного інтернаціоналу, в 1921 році став одним з його секретарів. У традиціях того часу, і члени сім'ї О.Куусінена були професійними партійними бійцями: в кінці тридцятих років його дружина працювала у складі групи радянського розвідника Р.Зорге. Дочка О.Куусінена, Херта, в 1939 р. стала членом ЦК компартії Фінляндії [11; 58].

Про "буржуазну Фінляндську республіку" О.В.Куусінен завжди відгукувався як про "тимчасове явище". Але спочатку, мабуть, Сталін вважав, що секретар Комінтерну - занадто велика фігура для того, щоб перемістити його на пост глави Терійокського уряду. Очолити Народний уряд Фінляндії запропонували секретарю нелегальної компартії Фінляндії Арво Туомінену, що жив в еміграції у Швеції. Несподівано для Кремля, А.Туомінен відмовився: випадок на ті часи, славні "партійною дисципліною", неймовірний. Часу для пошуку інших глав уряду у Кремля вже не залишалося. Було вирішено затвердити кандидатуру Куусінена.

Деякі труднощі виникли і з формуванням "істинно демократичного уряду Фінляндії": для нього не вистачало кадрів. "Партійні чистки" тридцятих років настільки прорідили шеренги фінських емігрантів-комуністів, що до складу Народного уряду довелося вводити молоді кадри "другого ешелону".

Тепер у Кремля був "власний" уряд Фінляндії в повному складі. Можна було знову діяти не тільки на військовому фронті (тут активність поки тільки розгорталася), але і в дипломатичному напрямі.

Власне, на першому етапі терійокський уряд повинен був зробити один-єдиний крок: звернутися до СРСР за допомогою.

Вторгнутися в Фінляндію Червона Армія не могла: Радянський Союз, як всім відомо, миролюбна держава. Але Червона Армія могла прийти на допомогу братам-робітником на їх прохання, могла підсилити бойові порядки Першої фінської армії, щоб потім надати сприяння зміцненню могутності Народної армії Фінляндії.

"Народний Уряд Фінляндії звертається до Уряду СРСР з пропозицією укласти договір про взаємодопомогу між Фінляндією і Радянським Союзом та здійснити вікову мрію фінського народу: возз'єднати народ Карелії з народом Фінляндії, приєднавши його до єдиної і незалежної держави Суомі." - Заява Народного уряду Фінляндії, 1939 р. [17; 61].

Після цього прохання Народного уряду Фінляндії, Радянський Союз в Лізі Націй оголосив, що всі подальші переговори він буде вести з народним терійокським урядом, а не з гнітючим власний народ буржуазним урядом Гельсінкі.[16]

Між іншим, терійокському уряду, на відміну від тільки що покинулої Москву делегації буржуазної Фінляндії, дуже швидко вдалося укласти з СРСР вигідний для Фінляндії договір про кордон. Радянському Союзу відходила південна частина Карельського перешийка. Зате нова межа "Демократичної Фінляндії" повинна була пройти на південь від Олонця, східним берегом Сямозера, східніше Ругозера до Кестеньги і до населеного пункту Саллі. Вважалося, що це відповідає "мовному кордону" між карельськими і фінськими населеними пунктами.

Деякі історики, зокрема, В.І. Симененко, Л.А. Радченко вважають, що метою агресії Радянського Союзу проти Фінляндії була не зміна кордонів, а приведення до влади прорадянського уряду в Гельсінкі. Про це пізніше обмовився А. Жданов: "Адже Радянський Союз не хоче нічого більшого, ніж такого уряду в Фінляндії, який разом з імперіалістичними державами не становив би загрози безпеці Ленінграда"[35; 178]. В опублікованому документі ця фраза була відсутня, бо головний ідеолог ВКП(б) викреслив її з тексту оригіналу.

Слід визнати, що сам факт створення уряду Куусінена був помилковим кроком у загальнополітичному плані, викликавши негативну реакцію світової громадськості. Помилковим він виявився і в тактичному плані: повідомлення про створення цього уряду викликало серйозні побоювання фінів за незалежність країни. Внаслідок цього опір фінської армії різко посилився.

Після укладання мирного договору в 1940 р. цей уряд саморозпустився.

У терийокского уряду була й армія - Народна армія Фінляндії. Власне, поки тільки її частина - Перший горнострілковий корпус Фінської народної армії - "міцне ядро майбутньої Народної армії Фінляндії". Військовим міністром був призначений генерал-майор А.Антгіла, що мав до того часу досвід боїв не тільки цивільного спрямування, але і воював в Іспанії. Цікаво, що формування армії почалося раніше, ніж було утворено уряд, якому ця армія належала: перший корпус Народної армії Фінляндії почав комплектуватися 11 листопада 1939 року як 106-й корпус робочо-селянської Червоної армії.

Фінів, карелів, вепсів в "червону армію Фінляндії" довелося збирати по всьому Радянському Союзу: епоха "чисток", "посадок" і переселень була в розпалі. В одній тільки Карелії лише в 1937-38 роках було репресовано 2746 карельців 1984 фіннів. У Ленінградській області в 1937 р. було розстріляно 13 тисяч фінів і фінів-інгерманландців. Тепер з таборів і в'язниць поспішно звільняли уцілілих колишніх командирів Червоної Армії "підходящих" національностей, відновлювали в званнях і призначали на посади в Першій фінській армії. Знову були зібрані частини розформованої в 1935 р. Карельської єгерської бригади - унікальної для Радянського Союзу частині, що існувала в 1925-35 рр., як власні війська Карельської автономної республіки.

І все ж "національних" військових кадрів не вистачало. Не стали витрачати час на комплектування частин з представників інших фінських народів Союзу - зирян, пермяків, удмуртів, марійців, мордви. За спогадами очевидців, багато солдатів Першої фінської армії і значна частина її вищих командирів були росіянами, українцями - тільки деяким довелося переінакшити "на фінський лад" імена і прізвища. Особливо це стосувалося командирського і комісарського складу. Як згадував карельський письменник Яакко Ругоєв, головним редактором армійської газети "Касан Армейя" ("Народна Армія") був Михайло Іванович Мелентьєв, він же капітан Мікко-Лахті.

Ось чого у Народної армії Фінляндії було в достатку, так це обмундирування. "Червоних фінів" одягли в захоплені кількома місяцями раніше на Західній Україні довгі зелені польські шинелі. Замість петель були введені погони, а замість "будьоновок" - знайомі тепер всім шапки-вушанки з червоними зірками - правда, трохи іншого покрою, ніж зараз, з більш округлою верхньою частиною. Станом на 26 листопада 1939 р., особовий склад Народної армії Фінляндії дорівнював 13405 штикам. До кінця війни (у лютому 1940 року) він збільшився вдвічі і становив 25 тисяч осіб [27]. Останнє, що потрібно сказати про цю армію, в боях вона участі не брала. Очевидно, побоюючись занадто великої концентрації "реальних" фінів в її лавах, радянське командування всю війну протримало її в другому "політичному" ешелоні.

2.4 Іноземна допомога фінам проти іноземної інтервенції

Оцінюючи загальний розмір допомоги західних держав, наданий Фінляндії в період "Зимової війни", потрібно визнати, що він був загалом невеликий - або, у всякому разі, явно недостатній. Що робити - "велика війна" вже вибухнула, дипломатичних, економічних та військових проблем у європейських держав було предостатньо.

Тим більше враження справляє прагнення простих людей з різних країн допомогти жителям країни Суомі відстояти свою незалежність.

Добровольцями в фінську армію вступили громадяни 26 країн. Загальна кількість волонтерів наблизилося до складу дивізії - близько 14 тисяч осіб. Необхідно мати на увазі, однак, що принаймні 70% прибулих в Фінляндію добровольців не були знайомі з військовою службою. Для проходження військової підготовки їх доводилося направляти в навчальний центр в Кемі-Торніо. На навчання був потрібен час, і більшість добровольців змогло прийняти участь у боях тільки в останні тижні війни. Але і це вдалося не всім. Дві тисячі британців і тисяча естонців, наприклад, взагалі не потрапили на фронт - переїзд до Фінляндії, навчання і формування частин, незважаючи на всю поспішність, не були закінчені до 13 березня 1940 р.

Більшість приїжджих до Фінляндії волонтерів мало коріння, які зв'язували їх з країною Суомі або з фінно-угорськими народами в цілому. Дуже уважно стежили за подіями Зимової війни споріднені за мовою угорці. Звичайно, заяви регента Угорщини адмірала М.Хорти про підготовку до відправки в Фінляндію двадцатипятитысячного корпусу були лише словами. Але 400 добровольців приїхали в Фінляндію, щоб допомогти в її боротьбі за незалежність. 300 громадян США фінського походження також стали до лав армії Фінляндії.

Багато волонтерів прибуло з скандинавських країн - Норвегії (725), Данії (800), Швеції (8700). З них була сформована Група "Нордланд" (іноді її називають бригадою), яка наприкінці війни була задіяна у битвах під Саллі. Командував групою шведський генерал-майор Е.Ліндер.

Згідно зі шведськими законами, громадяни цієї країни могли служити в іноземних арміях зі своєю бойовою технікою і брати участь у бойових діях. Це дозволило шведам направити до Фінляндії повністю укомплектовану людьми і технікою авіачастину - Flygflottily F-19 (командир-майор У.Бекхаммар), що отримала в ВПС Фінляндії досить дивне позначення LeR-19 (19-й авіаполк) [33].

Крім цієї волонтерської частини, у підрозділах ВПС Фінляндії служили італійські, датські, англійські, канадські, американські, польські, іспанські льотчики.

Загін із 50 добровольців зібрав двоюрідний брат Рузвельта, але дістався він Гельсінкі вже під занавіс війни. Йшла і матеріальна допомога: 10 млн. доларів із США (але за умови, що на них буде куплено продовольство), хоча влада обіцяла 60 млн.; 300 тис. фунтів стерлінгів пожертв прислали англійці; надходили гроші навіть з Абіссінії [35; 140].

2.5 Прорив "лінії Маннергейма"

Концепція позиційної війни тяжіла над умами багатьох військових теоретиків після Першої світової. Але якщо будівництво оборонних ліній великої потужності на франко-німецькому кордоні було явною стратегічною помилкою (як зауважив один військовий історик, "лінія Мажино" була серйозною перешкодою не стільки для німецької армії, скільки для французького розуміння суті сучасної війни"), то фортифікаційне укріплення фінсько-радянського кордону зовсім не було безглуздим кроком. Явна перевага сил на користь Радянського Союзу і очевидна неможливість ведення війни з використанням великих рухомих сполук на вкрай пересіченій і залісненій території Країни Тисячі озер спонукали фінів почати зведення стаціонарного оборонного рубежу.

Історія "північних воєн" XVIII-XIX ст., та і сама географія, ясно давали зрозуміти, що найбільш вірогідний (і швидше за все - єдино можливий) шлях вторгнення до Фінляндії зі сходу по суші лежить через Карельський перешийок. Вже в кінці 20-х років Фінляндія почала зміцнювати кордон на цій ділянці. Будівництво потужної оборонної лінії - лінії Маннергейма - почалося в 1929 р. і продовжувалося до самого початку Зимової війни. Консультували будівництво великі фахівці в області фортифікації з Великобританії, Франції, Бельгії [28].

Лінія являла собою застосований до місцевості укріплений оборонний район шириною близько 135 км і глибиною до 90 км на просторі від Фінської затоки до південно-західного берега Ладозького озера. До складу лінії входило майже п'ять тисяч оборонних об'єктів. Основу становили 160 пов'язаних один з одним бетонних споруд. Весь район складався з декількох ліній оборони. У прикордонній зоні, безпосередньо примикаючій до лінії державного кордону, фіни укріплень не зводили. Передова позиція знаходилася від лінії кордону на 25-40 км, виключаючи ділянку в районі Ліппола, де прикордонна зона звужувалась до 5 км. В межах передовій позиції були розташовані польові укріплення з опорними точками - дванадцятьма залізобетонними кулеметними дотами. Прикордонна зона, передова позиція і розташовувалося за нею на глибину близько 30 км передпілля головної лінії оборони охоронялися чотирма бригадами Корпусу охорони кордону загальною чисельністю близько 13000 осіб. Їх завдання полягало у спостереженні за противником і стримуванні його передових сил у разі вторгнення.

Головна позиція лінії Маннергейма складалася з 22 опорних пунктів, шириною 3-4 км і глибиною 1-2 км кожний. До складу опорного пункту входило кілька залізобетонних дотів і польові укріплення (проміжні вузли опору). Ці вузли складалися з розташованих у лісах поблизу від доріг бліндажів в кілька накатів з амбразурами, з розгалуженою мережею траншей повного профілю, укріплених колодами. Опорні пункти оточувалися загородженнями і протитанковими рядами колючого дроту. Як часто пишуть - "кількома рядами дроту" [13; 132]. Насправді число цих рядів доходило до тридцяти-сорока, а на знаменитій "висоті 65,5" було сорок сім рядів мінованого колючого дроту. Враховуєьься і те, що в кінці 30-х років подолання протипіхотних і протитанкових мінних загороджень було дуже складним завданням: саперні частини робочо-селянської червоної армії, наприклад, почали забезпечуватися міношукачами лише з січня 1940 року. На той час дротяні загородження, та ще на металевих палях, а тим більше рейках або двотаврових балках, самі по собі вважалися досить ефективними протитанковими перешкодами. Але в якості основних протитанкових загороджень використовувалися рови, контрескарпи, бетонні тетраедри, гранітні брили і надовби. Бельгійський генерал Баду, який керував будівництвом укріплень на деяких ділянках фінської оборонної лінії, писав: "Найбільшу фортецю лінії Маннергейма надають зроблені в граніті протитанкові перешкоди. Навіть 25-тонні танки не можуть їх подолати. У граніті фіни за допомогою вибухів обладнали кулеметні і гарматні гнізда, яким не страшні найлютіші бомби. Там, де не вистачало граніту, фіни не пошкодували бетону" [16].

Західна ділянка головної позиції, що протягнувся з південного заходу, від Фінської затоки на північний схід, до річки Вуоксе, включав лінії А і В, спиралися на 90 бетонних кулеметних дотів.

Для того, щоб розбити такий дот навіть найбільш важким снарядом, треба точно виконати ряд умов: правильно вибрати дистанцію, кут падіння і знати градуси округлості самого ковпака для того, щоб уникнути ударів [19; 371].

Перша спроба штурму лінії з ходу в грудні 1939 року закінчилися повною невдачею, і в Москві, нарешті, зрозуміли, що воювати проти фінів силами тільки одного Ленінградського ВО більше не можна і тому стали готуватися до другої спроби штурму вже по-серйозному, без шапкозакидальських настроїв. Новий командувач С.Тимошенко перше, що зробив, вступивши в командування, це не соромлячись, зажадав у Сталіна людських підкріплень, артилерійських знарядь БМ і, найголовніше, теплий одяг, польові лазні і пункти обігріву для бійців, нарешті-то, люди змогли вперше за кілька місяців відігрітися і добре поїсти, отримати кожушки, валянки, лижі та інше настільки їм необхідне майно для дій в зимових умовах.

З внутрішніх округів на північ до Ленінграда потягнулися військові ешелони з новими дивізіями, бригадами, артилерією і танками, в результаті співвідношення сил, порівняно з груднем 1939 року, в лютому 1940 р. стало більше відповідати класичному співвідношенню 1:3. Чисельність особового складу радянських військ становила тепер майже 460 тис. осіб проти 150 тис. чоловік фінських. Радянські війська на Карельському перешийку тепер нараховували 26 дивізій, одну стрілецько-кулеметну і 7 танкових бригад. З фінської сторони їм протистояли 7 піхотних дивізій, 1 піхотна бригада, 1 кавалерійська бригада, 10 окремих піхотних, єгерських, рухливих полків [2].

Зосередження військ проходило досить успішно і досить швидко, чому в чималому ступені сприяло значне поповнення тилових автопідрозділів підвозу, автомобілями різних марок, включаючи і авто підвищеної прохідності, напівгусеничні автомобілями ГАЗ-60 і ЗІС-22.

У результаті в цілому на ділянці прориву 13-ї армії скритно зосереджувалась сім стрілецьких дивізій. На ділянці 7-ї армії як більш скрутному на вихідні позиції виходило дев'ять стрілецьких дивізій. П'ять танкових бригад, два окремих танкових батальйони, одинадцять артилерійських полків і стрілецько-кулеметна бригада. Крім того, армії "передавалася третина всіх винищувачів фронту, чверть бомбардувальників і три чверті нічних бомбардувальників" [33].

Співвідношення сил по батальйона[ на Карельському перешийку тепер було зовсім іншим, ніж у грудні 1939 р., на 80 фінських батальйонів наступали 239 радянських, що практично точно відповідало співвідношенню 1:3. У радянських військ тепер була перевага в артилерії калібром 122-мм і більше в 10 разів. Замість двох дивізіонів великої потужності у військах 7-й і 13-ї армій тепер їх було чотири. Так що червоним командирам було тепер чим трощити бетонні коробки, побудовані на фінські народні мільйони.

Одночасно з початком перегрупування військ штаби 7-й і 13-ї армій впритул приступили до розробки самого плану прориву. Безпосередньо виїжджаючи у війська, командування прискіпливо намічали напрям головного удару. Відповідно до плану, таранний удар 7-ї армії був націлений по ділянці фронту Кархула - Муолаан'ярві. Вістря удару 13-ї армії доводилося між озерами Муолаан'ярві - Вуоксіярві. Ділянки прориву, їх ширина і глибина вибиралися з урахуванням найбільш ефективного використання артилерії і танків. Після цього була розгорнута потужна робота з дезорієнтування супротивника і почалася обережна концентрація ударних угруповань. На всіх ділянках прориву велася активна розвідка, включаючи розвідку боєм, виявляючи все нові і нові вогневі точки ворога, також активно велася розвідка і штурм фінських позицій з повітря. До всього цього війська повсюдно проводили практичні заняття на місцевості по навчанню навикам при штурмі довгострокових укріплень [13; 215-218].

Таким чином, до підготовки штурму і до прориву таких сильних укріплень, яким була "лінія Маннергейма", радянське командування на цей раз підійшло дуже серйозно, з урахуванням всіх тих помилок, які були допущені на початковому етапі війни в 1939 р.

І ось, починаючи з 1 лютого 1940 p., фіни на собі відчули всю міць сталінської артилерії, за спогадами учасників тієї війни, методика роботи радянських гармашів була наступною: дзоти руйнували 152-мм артилерією, ДОТи - 203 і 280-мм. Спочатку осколково-фугасними снарядами розбивали подушку доту, оголюючи бетон. Далі справу завершували бетонобійні снаряди. Намагалися обходитися дешевими гаубицями-гарматами калібру 152-мм "МЛ-20", у складних випадках трощили бетонні коробки 203-мм гаубицями зр. 1931 року "Б-4", які фіни прозвали "сталінські кувалди", а радянські війська називали "карельський скульптор" [45].

Поступово бійці Червоної Армії розправилися і з іншими інженерними спорудами "лінії Маннергейма". Так, приміром, надовби зсувалися за допомогою 30-тонних "Т-28", більше того, сапери часто просто підривали надовби зарядами вибухівки, пробиваючи проходи для легких танків. А в 13-й легко-танковій бригаді самими танкістами практикувалася стрільба по надовби бронебійним 45-мм снарядом, який руйнує кам'яний надовб повністю, таким чином, навіть танкові підрозділи на легких танках в бойових умовах розчищали собі шлях самостійно, справа була і в тому, що РСЧА отримала бойовий досвід, досвід, на жаль, кривавий, але, тим не менш, досвід, так що на ДОТи в лобові атаки, як говорять факти, в кінці фінської війни радянська піхота вже не ходила.

Так, протягом трохи більше 40 днів Червона Армія, в першу чергу завдяки діям своїх інженерно-саперних і артилерійських військ, зуміла зламати всю "лінію Маннергейма", застосувавши при цьому грубу силу. Виявилося, що бетонні коробки піддаються артилерії, вогнеметам, вибухівці та важким авіабомбам. Ядерної зброї тоді ще не було, вакуумні бомби, і боєприпаси особливої потужності також тоді ще не придумали. Іноді мимоволі виникає питання: а яка ще армія, крім РСЧА, в ті часи була здатна прорвати "лінію Маннергейма"? Відповіді на це питання так і немає досі.

2.6 Лютневий наступ Червоної Армії

В ході короткочасного перепочинку радянські війська провели ретельну підготовку, враховуючи помилки, допущені під час минулих боїв. З лютого командування Північно-Західного фронту прийняло план операції, згідно з яким військам належало "одночасним ударом внутрішніми флангами 13-ї і 7-ї армій на Карельському перешийку прорвали укріплену смугу і розгромили сили оборони противника на ділянці озера Вуоксі до Кархула. Надалі знищити все угрупування противника на Карельському перешийку, не допустивши його відходу на захід, і вийти на фронт Кексгольм - ст. Антреа - Виборг" [44; 546]. У зведенні Військової ради до особового складу фронту містився заклик "ліквідувати найнебезпечніше вогнище війни… і назавжди забезпечити безпеку північно-західних кордонів Радянського Союзу і міста Ленінграда" [43].

11 лютого 1940 р. радянські війська перейшли в наступ. Почався заключний етап радянсько-фінської війни. Небачена за жорстоістю боротьба розгорнулася по всьому фронту. Долаючи гранітні надовби, ппротитанкові рови і цілі поля дротяних загороджень, мінні поля, руйнуючи доти, бійці Червоної Армії вперто вгризалися в оборону фінів. "Росіяни, - писав Маннергейм, - на цей раз навчилися організовувати взаємодію військ… Артилерійський вогонь прокладав шлях піхоті. З великою точністю його корегували із аеростатів і бойових машин. Оскільки росіяни не економили ні на піхоті, ні на танах, масштаби їх втрат були жахливими" [47; 165].

Тактика противника полягала в тому, щоб, використовуючи особливості Карельського перешийка, специфіку місцевості і заздалегідь підготовлені рубежі, вести вперту оборону з частими контратаками силами невеликих підрозділів у різних напрямках. Такі дії мали вимотати частини Червоної Армії, ослабити їх наступальний порив і, зрештою, завдати їм поразки.

17 лютого, боячись виходу радянських військ у тил Карельської армії, фінське командування почало відводити свої частини. Снігова буря, яка продовжувалася кілька днів, затримала просування наступаючих і дала можливість противнику зайняти другу лінію оборони. Наприкінці лютого після короткого перепочинку і масової артилерійської підготовки Червона Армія перейшла в загальний наступ. Противник почав відхід на 60-кілометровому фронті на Карельському перешийку.

4 березня 70-та стрілецька дивізія під командуванням комбрига М.Л. Кирпоноса по льоду Виборзької затоки обійшла несподівано для фінів Виборзький укріпрайон. 7-й армії (командуючий - К.О. Мерецков) було поставлено завдання штурмом захопити Виборг, яке вона успішно виконала. Після цього фінське командування, відчуваючи неминучий крах збройних сил, було змушене розпочати мирні переговори. 12 березня 1940 р. між СРСР і Фінляндією було укладено мирний договір, за яким воєнні дії припинялися о 12 годині 13 березня [37; 639].

3. Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р.

12 березня 1940 р. був підписаний Московський мирний договір, унаслідок якого СРСР примусив Фінляндію поступитися значною територією і віддати йому Карельський перешийок з м. Виборг, та військово-морську базу на о. Ханко.

З фінляндської сторони договір підписали прем'єр-міністр Р. Рюті, міністр Ю. К. Паасіківі, генерал-майор Р. Вальден і професор Ст. Войонмаа; з радянської - міністр закордонних справ В. М. Молотов, член Верховної Ради A. A. Жданов і комбриг А. М. Василевський.

Документ складався з преамбули та 10 статей.

Згідно статті № 1 воєнні дії між СРСР і Фінляндією припинялися негайно в порядку, передбаченому доданим до Договору Протоколом (тобто о 12 год. 13 березня 1940 р. за ленінградським часом).

Державний кордон між СРСР і Фінляндською Республікою встановлювалася по новій лінії, за якою до складу території СРСР включалися весь Карельський перешийок з Виборгом (Вііпурі) і Виборзькою затокою з островами, західне і північне узбережжя Ладозького озера з містами Кексгольмом, Сортавала, Суоярві, ряд островів у Фінській затоці, територія на схід Меркярві з містом Куолаярві, частина півостровів Рибачий і Середній.

Обидві сторони зобов'язалися взаємно утримуватися від усякого нападу одна на іншу і не укладати будь-яких союзів або брати участь у коаліціях, спрямованих проти однієї із сторін.

Фінляндська Республіка давала згоду на оренду з щорічною сплатою Радянським Союзом 8 млн. фінських марок, строком на 30 років півострів Ханко і морську територію навколо нього [].

Згідно статті № 5 СРСР зобов'язалася вивести свої війська з області Петсамо, добровільно відступленої Фінляндії Радянською державою, згідно з Мирним Договором 1920 р. Фінляндія, була зобов'язана не розміщувати в водах свого узбережжя Північного Льодовитого океану військових та інших збройних суден (за винятком збройних судів розміром менше 100 т., а також не більше 15 військових та інших збройних судів, тоннаж яких не перевищує 400 т. для кожного), підводних човнів і збройних повітряних суден, а також не влаштовувати на цьому узбережжі військових портів, баз для військового флоту і військових ремонтних майстерень об'ємом більше, ніж потрібно для згаданих судів та їх озброєння.

Радянському Союзу і його громадянам надавалося право вільного транзиту через область Петсамо в Норвегію і назад. Фінляндський уряд надавав Радянському Союзу право транзиту товарів між СРСР і Швецією.

Договір складено у двох оригіналах, російською, фінською та шведською мовами кожний, і вступав в силу з моменту його підписання.

Фінляндія втратила більше 35 тис. км² території, 11% жителів стали біженцями, а Сталін вимагав ще й виплати репарації. Крім того, протягом другої половини квітня органи НКВС виселили з радянської частини Карельського перешийка більше 450 тис. фінів. Характерно, що зранку 14 квітня фінські війська, яким було повідомлено про перемир`я , стали відтягуватися від лінії фронту вглиб країни. І раптом в 11.45 радянська артилерія відкрила шквальний вогонь по фінах, нанісши їх військам і мирному населенню значних втрат [14].

Виступаючи 29 березня 1940 р. на засіданні Верховної Ради СРСР, Молотов заявив: втрати Червоної Армії в боях з білофінами становили вбитими 48745 чоловік, пораненими - 158863. Фінська ж сторона втратила, за його словами, 60 тис. вбитими (із ніби то 600-тисячної армії) [25].

Дійсно ж тільки 15-та радянська армія, яка брала участь в боях з 12 лютого по 13 березня 1940 р., втратила 49795 бійців і командирів, в тому числі 18065 вбитими; створена 26 грудня 1939 р. 13-та армія щомісячно втрачала по 61.2% особового складу. Лише в 34-й армії (комкор В.А. Фролов) втрати становили 0.3% середньомісячного списочного складу. В цілому кількість вбитих, померлих від ран і хвороб досягла 126875 чоловік (за іншими даними - 217 тис.), поранених - 264908. Звісно Хрущов свідомо помилявся, називаючи цифру втрат в 1 млн. чоловік, так як подібні перебільшення служили для нього додатковим аргументом в послабленні авторитету Сталіна.

В боях з фінами СРСР також втратив 625 літаків, більше тисячі танків.

Фінська армія із 175 тис. особового складу втратила 48243 вбитими, 43 тис. - пораненими [18].

28 березня 1940 р. К. Ворошилов виступав з доповіддю "Уроки війни з Фінляндією" на пленумі ЦК ВКП(б). Рятуючи свою достатньо підмочену репутацію, він вилучив із тексту ряд фраз, в тому числі: "Фінська армія стійка і сильна в обороні. Оборонний бій добре знає і вміло організовує… Фінська армія проявляла ініціативу і впертість в боях, особливо там, де наші частини не вміли тримати ініціативу за собою" [8]. Особисто Сталін виправив п`ять пунктів розділу "Слабкі сторони фінів", доводячи до абсурду характеристику армії К.Г. Маннергейма.

Радянсько-фінська війна була най тривалішою і найбільш кровопролитною в Європі до моменту нападу фашистської Німеччини на СРСР. Вона тривала 105 днів, у той час як вермахт здійснив кампанію в Польщі за 36 днів, завоював Норвегію за 50 днів, розгромив англо-французьку коаліцію за 35 днів, захопив Югославію і Грецію за 21 день, а Данію - за 2 дні [10].

14 грудня СРСР виключили із Ліги націй за агресивні дії відносно Фінляндської держави. Власне, сталося це з вини керівників Радянського Союзу, які продовжували демагогічно повторювати, що йдуть зовсім не воювати, а надають посильну допомогу "народній владі" Фінляндії на чолі з О. Куусіненом. Разом з тим Ліга націй не засудила радянсько-німецький договір 23 серпня 1939 р., ні напад СРСР і Німеччини на Польщу, а польського представника З. Гарлінського попередили: якщо він спробує заговорити про це на засіданні Ліги націй, то буде позбавлений права голосу [31; 453].

Після врегулювання конфлікту з Фінляндією Радянський Союз поліпшив своє стратегічне становище на півночі і північному заході, створив передумови для забезпечення безпеки Ленінграда і Мурманської залізниці.

Радянсько-фінська війна стала для Червоної Армії хоч і важкою, але вцілому повчальною школою перед наступним більш суворим випробовуванням - війною з фашистською Німеччиною та її союзниками, в тому числі Фінляндією.

Незважаючи на локальний характер, радянсько-фінська війна слідом за "польською кампанією" справила великий вплив на розвиток подій в Європі у ході Другої світової війни. Вона ніби на мить показала той дисбаланс воєнної могутності на користь гітлерівської Німеччини, що створився в результаті розколу антифашистських сил як у кожній європейській країні, так і на континенті вцілому [33].

Список використаних джерел та літератури

1. Балашов Е. И. Принимай нас, Суоми-красавица! Освободительный поход в Финляндию 1939-1940 гг. : сб. док. и фотоматериалов / Е. И. Балашов; пер.: Е. А. Балашов, Д. И. Орехов, Я. И. Кишкурно. - М.: Цитадель-трейд, 2000. - 202 с.

2. Бакаев В. В. Как мы разрушали доты [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://militera.lib.ru/h/suomi1/71.html

3. Бартеньев Т. А., Комисаров Ю. Д. Тридцать лет добрососедства: к истории советско-финляндских отношений / Т. А. Бартеньев, Ю. Д. Комисаров // Международные отношения. - 1976. - № 5. - С. 16-20.

4. Бартеньев. Т. А., Комисаров Ю. Д. СССР - Финляндия: ориентиры сотрудничества / Т. Бартеньев, Ю. Комисаров . - М.: Политиздат, 1978.

5. Барышников В. Н. От прохладного мира к зимней войне: восточная политика Финляндии в 1930-е гг. / В. Н. Барышников - СПб., Изд. СПбГУ, 1997. - 353 с.

6. Барышников Н. И., Барышников В. И. Финляндия во второй мировой войне / Н. И. Барышников, В. И. Барышников - Л., 1985. - 336 с.

7. Ващенко П.Ф. Если бы Финляндия и СССР… / П.Ф. Ващенко // Военно-исторический журнал. - 1990. - №1. - С. 14-16.

8. Горьков Ю.А. Предисловие к неопубликованному докладу наркома обороны СССР К.Е. Ворошилова на пленуме ЦК ВКП (б) 28 марта 1940г.: Уроки войны с Финляндией / Ю.А. Горьков // Новая и новейшая история. - 1993. - № 4. - С. 23-26.

9. Громыко А. А., Пономарев Б.П. История внешней политики СССР 1917-1975 гг.: в 2 т. / А. А. Громыко, Б. Н. Пономарева; [АН СССР, Ин-т истории СССР]. - 2-е изд., переработано и дополнено. - М.: "Наука", Т. 2. - 1976. - 460 с.

10. Дудорова О. А. Неизвестные страницы Зимней войны / О. А. Дудорова // Военно-исторический журнал. - 1991. - №3. - С. 21-25.

11. Документы внешней политики, 1939 год. Т.ХХІІ: В 2-х кн. Кн.1. - январь - август. М.: Международные отношения, 1992. - 354 с.

12. Энгл, Э. Зимняя война: советское нападение на Финляндию, 1939 - 1940 гг. / Э. Энгл, Л. Паананен ; пер. с англ. И. В. Лобанова. - М.: АСТ, 2006. - 530 с.

13. Энгл Э. Советско-финская война : прорыв линии Маннергейма, 1939-1940гг. / Э. Энгл. Л. Паананен; [пер. с англ. О. А. Федяева]. - М.: Центрполиграф, 2004. - 253 с.

14. Жежера В. С. За три місяці у Фінляндії загинуло більше, ніж в Афганістані за 10 років [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/history/_za-tri-misyaci-u-finlyandiyi-zaginulo-bilshe-nizh-v-afganistani-za-10-rokiv/470727

15. Ивашов Л.Г. Не представляли себе… всех трудностей, связанных с этой войной /Л. Г. Ивашов // Военно-исторический журнал. - 1993. - №4. - С. 28-33.

16. Івченко Л. В. Маннергеймівська банда буде знищена [Електронний ресурс] // Режим домтупу: http://oldnewspapers.com.ua/node/404

17. Кекконен У. К. Дружба и добрососедство / У. К. Кекконен - М., 1987. - 135 с.

18. Килин Ю. М. Зимняя война. Безвозвратные потери Красной Армии в период советско-финляндской войны (1939-1940). Боевые действия на Карельском перешейке [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://winterwar.karelia.ru/site/battle/Karelian_isthmus/?lang=rus

19. Кульков Е. Н. Зимня война 1939-1940 гг. Кн. 2: И. В. Сталин и финская кампания/ Е. Н. Кульков. - М.: Наука, 1999. - 678 с.

20. Маннергейм К. Г. Мемуары / К. Г. Маннергейм. - М.: Вагриус, 1999. - 508 с.

21. Мейнандер Х. История Финляндии: линии, структуры, переломные моменты / Х. Мейнандер; пер. с швед. З. Линден. - М.: Весь мир, 2008

22. Мельтюхов М.И. Народный фронт для Финляндии / М.И. Мельтюхов // Отечественная история. - 1993. - № 3. - С. 26-28.

23. Мельтюхов М.И. Правители без подданных / М. И. Мельтюхов //Родина. - 1995. - № 12. - С. 15-16.

24. Мерцков К. А. На службе народа: страницы воспоминаний / К. А. Мерцков. - М.: Политиздат, 1970. - 447 с.

25. Моисеев М. А. Комментарий Министерства обороны СССР: Смена руководства Наркомата обороны СССР в связи с уроками советско-финляндской войны 1939 -1940гг./ М. А. Моисеев // Известия ЦК КПСС

26. Невежин, В. А. "Если завтра в поход..." : подготовка к войне и идеологическая пропаганда в 30- 40-х годах / В. А. Невежин - М.: Яуза: Эксмо, 2007. - 320 с.

27. Носков А. М. Радянсько-фінляндська війна 1939-1940 рр. / А. М. Носков // УІЖ. - 1990. - №1. - С. 24-30.

28. Носков А. М. Радянсько-фінляндська війна 1939-1940 рр. / А. М. Носков // УІЖ. - 1990. - №2. - С. 25-33.

29. Пыхалов И. В. Реванш Сталина. Вернуть русские земли!/ И. В. Пыхалов. М.: Алгоритм, 2013. - 480 с.

30. Погарский М. В. Орденоносная дивизия. Бои в Финляндии в 2 т. / М. В. Погарский - М.: Воениздат, 1941. - Т. 2. - 206 с.

31. Ржешевский О. А. Зимняя война 1939-1940 гг.: Политическая история / О. А.Ржешевский - М.: Наука, 1999. - 611 с.

32. Савицкий С. В. История Финляндии в составе Российской империи [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://norse.ru/history/suomi-/russ.html

33. Севосьбянов Г. Й. Правда о зимней войне 1939-1940 гг. / Г. Й. Севостьянов // Новая и новейшая история. - 1999. - №1. - С. 26-30.

34. Севостьянов П. П. Перед великим испытанием: Внешняя политика СССР накануне Великой Отечественной войны, сентябрь 1939 г. - июнь 1941 г. / П. П. Севостьянов - М.: Политиздат, 1981. - 370 с.

35. Семененко В. И., Радченко Л. А. Великая Отечественная война. Как это было…/ В. И. Семененко, Л. А. Радченко - Харків: Бєлгород, КСД, 2008. - 416 с.

36. Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии 1939-1941 гг. / М. И. Семиряга - М.: "Высшая школа", 1992. - 302 с.

37. Сипович М. И. Падение первых дотов Хотинена. Бои на Карельском перешейке / М. И. Сипович - М.: Воениздат НКО СССР, 1941. - 648 с

38. Сиполс В. Я. Тайные документы "Странной войны" / В.Я.Сиполс // Вопросы истории. - 1993. - № 1. - С. 32-35.

39. Соколов Б. В. Тайны финской войны / Б.В. Соколов - М.: Вече, 2002. - 436 с.

40. Суворов В. Последняя республика: Почему Советский Союз проиграл Вторую мировую войну. - М.: АСТ, 1999. - 480с.

41. Трухановский В. Г. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1967гг.: в 3 т. / Под. общ. ред. В. Г. Трухановского. Т.1. - 1917. - М.: Международные отношения, 1967. - 440 с.

42. Філіпчук Н. Радянсько-фінську війну планували закінчити за три тижні / Н. Філіпчук // Голос України: газета ВРУ. - К. - 2007. - №238 - С. 13-18.

43. Філіпчук Н. Радянсько-фінську війну планували закінчити за три тижні / Н. Філіпчук // Голос України: газета ВРУ. - К. - 2007. - №239. - С. 20-23.

44. Фролов Д. Д. Советско-финский плен, 1939 - 1944 гг.: по обе стороны колючей проволоки / Д.Д. Фролов - Санкт-Петербург: Алетейя; Хельсинки: RME Group Oy, 2009. - 640 с.

45. Широкорад А. Б. Три войны "Великой Финляндии" / А. Б. Широкорад. - М.: Вече, 2007. - 400 с.

46. Хирен З. А. Репортаж с четырех войн / З. А. Хирен - М.: Воениздат., 1962. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru