Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Зміст

Вступ

1. "От прохладного мира к зимней войне"

1.1 Історичний розвиток російсько-фінських відносин

1.2 Дипломатичний етап радянсько-фінської боротьби

2. Хід та основні події "Зимової війни"

2.1 Причини та привід до війни

2.2 Перші місяці війни та причини невдач СРСР

2.3 "Народна (Терійокська) влада" Отто Куусінена в Фінляндії та Фінська народна армія

2.4 Іноземна допомога фінам проти радянської інтервенції

2.5 Прорив "лінії Маннергейма"

2.6 Лютневий наступ Червоної армії

3. Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р

Висновки

Список використаних джерел і літератури

війна фінляндія договір куусінен

Вступ

30 листопада 1939 р. вранці, о 8 годині 30 хвилин, кількасоттисячна Червона армія перейшла радянсько-фінський кордон по всій його довжині. Почалася одна з найганебніших війн в історії ХХ ст. Війна, яка в радянській і пострадянській історіографії дістала назву Радянсько-фінської.

Після 1940 р. і аж до розпаду СРСР в офіційній радянській історіографії воліли взагалі не згадувати про цю "незнамениту" війну. А якщо й згадували, то робили це "скоромовкою", не вдаючись до подробиць.

Сьогодні вже загальновідомо, що згідно із секретними протоколами до підписаного 23 серпня 1939 р. Радянсько-німецького пакту про ненапад (пакт Ріббентропа - Молотова) два тоталітарні режими поділили між собою сфери впливу у Східній Європі. Договір від 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордон оформив фактичний союз між Гітлером і Сталіним, а також дозволив останньому "обміняти" належні СРСР відповідно до серпневих домовленостей Люблінське та частину Варшавського воєводств Польщі на Литву. Сучасна російська історіографія воліє розглядати Радянсько-фінську війну як "окремий епізод", не пов'язаний безпосередньо з подіями Другої світової. Проте саме на виконання союзницьких зобов'язань перед Гітлером радянські війська вдарили 17 вересня 1939 р. в спину Польщі, яка ще чинила опір нацистській Німеччині. Одночасно Радянський Союз в ультимативній формі запропонував Литві, Латвії, Естонії та Фінляндії укласти "договори про дружбу та взаємну допомогу". Згідно з ними в названі країни передбачалося ввести "обмежені" контингенти радянських військ, аби покласти край "антирадянській політиці", а фактично -- перетворити ці держави на радянських сателітів. Було зрозуміло, що це лише перший крок до їх повної анексії Радянським Союзом. Відтак 28 вересня Естонія, 5 жовтня Латвія і 10 жовтня 1939 р. Литва капітулювали перед Сталіним, підписавши кабальні договори. Лідери цих країн заспокоювали себе: "все одно іншого виходу немає", протистояти радянській військовій машині немає жодної можливості. Вони були жорстоко покарані за свою слабкість і бажання "якось домовитися" -- практично вся довоєнна політична еліта балтійських держав загинула в сибірських таборах. Уже влітку 1940 р. країни Балтики були позбавлені державності і анексовані Радянським Союзом.

І лише Фінляндія навідріз відмовилася підписати договір. Це сталося 5 жовтня 1939 р. -- в той самий день, коли капітулювала Латвія. Сталін не очікував такої незгідливості від країни, яка в 55 разів (!) поступалася Радянському Союзу за кількістю населення.

Якщо розглядати розвиток історіографії Радянсько-фінської війни, то відразу після її закінчення виділяються дві тенденції розвитку. Одна з них була розрахована на широке коло радянської громадськості та вгадувала прагнення показати цю війну як прояв "виключного подвигу", який здійснила Червона Армія. Виклад же іншого роду призначався для вузького кола осіб і являв собою зважений, а також переважно критичний аналіз подій, що відбулися, в ході яких проявилося прагнення зрозуміти причину, чому початковий план ведення війни не вдався і які слід винести уроки на майбутнє.

Що стосується першого підходу, то згідно з ним було випущено велику кількість літератури. У ній відбивалися складності проведення бойових дій у Фінляндії, а також описувався прояв мужності радянськими воїнами. Проте матеріал викладався в більшості випадків неконкретно і носив чисто пропагандистський характер. Тому такого роду видання, де описувалися успіхи в тих чи інших боях, вимагали дуже критичного підходу і необхідних уточнень. Об'єктивно це була література переважно "виховного" призначення. До неї можна віднести роботи Гусєва "Зачем Финляндия напала на СССР" та Бакаєва "Как мы розрушали доты".

Що стосується другого напрямку, він носив протилежний характер і його літературу в повній мірі можна відносити до військово-наукових досліджень. До них належать "Не представляли себе… всех трудностей, связанных с этой войной" Івашова, "Тайны сталинской дипломатии 1939-1941 гг." Семиряги.

Відразу ж після закінчення війни, 11 липня 1940 р., нарком оборони С.К. Тимошенко віддав розпорядження про підготовку серйозного військово-історичного видання, присвяченого Радянсько-фінській війні. Для цього була створена спеціальна комісія, і військові історики повинні були у вельми стислі терміни - до весни 1942 р., тобто за півтора року, підготувати фундаментальну працю, в якій вимагалося детально проаналізувати і викласти всі події Радянсько-фінської війни. У жовтні 1940 р. був складений докладний проект такого видання. Він вражав своїм охопленням розглянутої проблеми. Там повинно було бути розглянуто і передвоєнне планування операції, а також хід військових дій у стратегічних напрямах з охопленням всіх родів військ. Передбачалося написати сім томів, а всього це твір повинен був складатися з дев'яти книг.

Що ж до реалізації самої ідеї настільки великого задуму, то справу цю зі зрозумілих причин у повному обсязі так і не вдалося здійснити. Єдино реально виконаним виявився лише військово-морський розділ цього багатотомного видання, оскільки в намічені терміни було підготовлено ??тільки один рукопис "Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр. на морі".

Збереглася велика кількість мемуарних джерел з даної теми, зокрема, спогади маршала Маннергейма, генерал-майора Сиповича, редактора армійської газети Погарського, міністра іноземних справ Фінляндії Кекконена.

Вивченням "Зимової війни" займалася велика кількість вітчизняних та іноземних дослідників. Серед українських вчених цю тему розкривали: Носков А., Філіпчук Н., Івченко Л. Особливу зацікавленість викликають праці фінських істориків, зокрема: Елоїзи Енгл та Хенріка Мейнандера.

Найбільше робіт з даного питання було написано в радянський час, найвідомішими з них є: "Финляндия во второй мировой войне" Баришнікова, "Если бы Финляндия и СССР…" Ващенка, "История международных отношений и внешней политики СССР" Трухановського.

Актуальність курсової роботи полягає в тому, що, незважаючи на багатоаспектність висвітлення "Зимової війни" поза увагою залишається значне коло проблем, зокрема об'єктивна оцінка наслідків цієї війни та встановлення втрат, як матеріальних, так і людських, кожної із сторін.

Метою роботи є дослідження Радянсько-фінської війни вцілому та з'ясування її впливу на хід Другої світової війни.

Заавдання курсової війни:

· з'ясувати суть радянсько-фінських стосунків напередодні "Зимової війни";

· висвітлити особливості дипломатичних відносин напередодні війни;

· визначити причини та передумови, що призвели до конфлікту;

· дослідити перші місяці війни та встановити причини невдач радянської армії;

· розглянути діяльність Уряду Куусінена та функціонування Фінської народної армії;

· встановити розмір іноземної допомоги фнській стороні у радянсько-фінському протистоянні;

· показати яким чином Червоній Армії вдалося прорвати фінську смугу укріплень - "лінію Маннергейма";

· висвітлити наступ військ СРСР у лютому 1940 р.;

· розкрити суть Московського мирного договору 1940 р. та пояснити наслідки війни як для Фінляндії та Радянського Союзу, так і для всього світу загалом.

О'бєкт роботи: Друга світова війна.

Предмет роботи: Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр.

Структура курсової роботи: складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. У вступі визначається тема, мета, предмет та об'єкт роботи, вказуються завдання та актуальність.

У першому розділі "От прохладного мира к зимней войне" висвітлюються російсько-фінські відносини, починаючи від Північної війни 1700-1721 рр. Також цей розділ охоплює етап передвоєнних дипломатичних відносин.

Другий розділ "Хід та основні події "Зимової війни" розкриває причини конфлікту, та привід, який спровокував розгортання бойових дій. Досліджуються перші місяці війни, діяльність "Терійокського уряду" та підконтрольної йому Фінської народної армії, Висвітлюється рівень іноземної допомоги фінам. Описуються фінські укріплення на Карельському перешийку - так звана "лінія Маннергейма", прорив її частинами Червоної Армії, а також завершальний етап війни.

Розділ третій "Завершення війни та підписання Московського мирного договору 1940 р." розповідає про наслідки радянсько-фінського протистояння та значення його для світової історії.

1. "От прохладного мира к зимней войне"

1.1 Історичний розвиток російсько-фінських відносин

Під час Північної війни (1700-1721 рр.) Фінляндія перетворилася на арену бойових дій між Швецією і Росією за панування на Балтиці. Війна супроводжувалася голодом та епідеміями, від яких загинула майже половина населення країни. У 1721р. на території Фінляндії залишилося всього 250 тис. чоловік. Після перемоги в Північній війні Росія при Петрові I повернула за Ніштадтським мирним договором (1721 p.) південний захід Карелії з узбережжям Фінської затоки.

Прагнучи захопити у Росії землі, завойовані Петром I, Швеція оголосила їй в 1741p. війну, але вже через рік вся Фінляндія опинилася в руках росіян. За Абоським мирним договором 1743 p. до Росії відійшла територія до р. Кюмійокі з укріпленими містами Вільманстранд (нині Лаппенранта) і Фрідріхсгамн (Хаміна) [21; 35].

На долю Фінляндії вплинуло також вороже ставлення Швеції до Наполеона. На зустрічі в Тільзіті (1807 р.) Олександр I і Наполеон домовилися про те, що, якщо Швеція не приєднається до Континентальної блокади, Росія оголосить їй війну. Коли шведський король Густав IV Адольф відкинув цю вимогу, російські війська вторглися до південної Фінляндії в 1808р., і почали просуватися на північ. На початку 1807 р. російські війська зосереджуються вздовж кордону з Фінляндією. Чутки про це невдовзі дійшли до Густава ІІІ, однак він вагався із введенням військового стану, адже війна не оголошена, і він сподівається врегулювати все мирним шляхом. В результаті, коли 9 лютого росіяни перейшли кордон, шведи готовими до війни не були, і фінське військо могло розраховувати лише на власні сили. Командуючими фінських корпусів стали генерали: Адлеркрейц, Сандельс, фон Дьоббельн. Фіни хоробро захищалися. Але змушені були поступитися натиску російських сил, які чисельно їх переважали.

26 квітня було взято фортецю Свеаборг. До рук росіянам потрапило 7500 полонених більше 2000 одиниць військової техніки і 110 кораблів. Однак російські війська зазнають поразки на півночі Фінляндії; на допомогу Швеції приходить союзний англійський флот. В цей час у всій Фінляндії підіймається народне повстання, через небажання опинитися у кабальних відносинах з Росією. За пів року до закінчення війни, у червні 1808 р., Олександр І збирає у Фінляндії сейм, у місті Борго (Порвоо) і оголошує про виклик депутатів від дворянства, духовенства, міщан і селян, щоб дізнатися думки про потреби краю. Олександр І виголосив промову французькою, в якій заявив: "Я обіцяю зберегти вашу конституцію, ваші споконвічні закони; ваше зібрання тут запевняє виконання моїх зобов`язань". Наступного дня було підписано "Велику хартію", і усі учасники сейму прийняли присягу про те, що "визнають своїм государем Олександра І Імператора і Самодержавця Всеросійського, Великого Князя Фінляндського, і будуть зберігати вікові закони і конституції краю в тому вигляді, в якому вони існують нині" [32]. Сейму запропонували чотири питання: про військо, податок, монетy, і про заснування урядової ради; після обговорення цих питань депутати були розпущені.

17 вересня 1807 р. Швеція підписує з Росією мирний договір, за яким Фінляндія повністю відходить до Російської імперії. Це була остання війна Росії із Швецією. Більше на Фінляндію вона не претендувала.

Прийняття Олександром І умов сейму формує на території Росії безпрецедентне до того часу явище "держави в державі" або "Фінську автономію". Колишня Виборгська губернія - частина Карельського перешийку, відійшовша Росії після Північної війни, була приєднана у 1811 р. до "Фінської автономії", що безперечно покращило умови фінських селян, хоча і не дало повної свободи. Наділення фінів нечуваними для царської Росії правами, зрозуміло, не подобалося російській знаті. Вона починає тиснути на правителя. З метою урівняти права Фінляндії із рештою країни. Це стало можливим після смерті у 1825 р. Олександра І.

З приходом до влади менш ліберального і більш жорсткого Миколи І, всі національні землі оголошуються власністю російських вельмож, однак фінський сейм це передбачав. 1812 р. сеймом була запропонована ідея викупу селянських земель у російських поміщиків, з метою передачі їх в кредит для фінських селян. Держава надала можливість фінляндцям викупляти землю у приватну власність на протязі 39 років. У 1863 р. сейм бере позичку у розмірі 1млн. марок на викуп землі. Це дозволило повернути більшу частину фінських земель у власність фінських селян, але сильно вдарило по фінській економіці [4; 35].

Оскільки сільське господарство занепадало, близькість російської столиці - Санкт-Петербурга, дозволила почати фінам успішну торгівлю сільськогосподарськими продуктами. Багато фінів йшло на заробітки до Санкт-Петербурга і часто залишалися там на постійне проживання.

1855 р. до влади приходить Олександр ІІ. Ліберальний політик почав своє правління із серії прозахідних реформ (ліквідація військових поселень, амністії декабристів, скорочення у армії), із яких найбільш доленосною для Фінляндії була відміна кріпосного права. 1858 р. Олександр дозоляє селянам викуповувати власні землі. Його політика по відношенню до Фінляндії, зробила правителя справжнім кумиром у цій країні. У вересні 1863 р. цар особисто відкрив фінський сейм промовою французькою мовою, в якій було сказано: "Вам, представники великого князівства, достоїнством, спокоєм і помірністю ваших прагнень, варто довести, що в руках народу мудрого…ліберальні установи, які і близько не були небезпечними, стають гарантією порядку і безпеки" [32].

Олександр ІІ розумів усю небезпеку шведського впливу, проте боротися з ним можна було різними способами. Цар робить свій вибір на користь фіноманів, як найменш небезпечних. На той момент шведська мова була визнана державною у Фінляндії, і її верховенство було зручним для сепаратистів. Олександр підтримує фіноманів і ідею відродження фінської мови. До пошуків втраченого фінського коріння фіномани підключають істориків, лінгвістів, літературознавців. Які створили не мало робіт, спрямованих на підвищення само значимості фінської нації. В них говорилося, наприклад, про те, що фіно-угри, дійсно корінне населення Європи, що розселення фіно-угорських племен проходило не з Уралу на Захід, а навпаки. Із Заходу на Схід. Лінгвісти-фіномани знаходять коріння багатьох європейських мов у фіно-угорських мовах, з чого роблять сміливі висновки про те, що індоєвропейські мови є нащадками фінських.

Олександр ІІІ і, особливо, Микола ІІ проводили політику обмеження фінської самостійності, підтримувану шовіністично налаштованими колами в Росії. У результаті, в 1899р. був виданий "Лютневий маніфест", який фактично припинив фінську автономію. У відповідь почалася компанія пасивного опору, в рамках якої царю було направлено лист, підписаний 500 000 дітей. Єдиним його результатом стало скасування російської мови, як офіційної. [21;82].

Період з 1899 по 1905 роки відомий в Фінляндії як "Перший період утисків", який провадився в життя Бобриковим Миколою Івановичем, генерал-губернатором. В 1904 він був убитий на сходах Сенату, за цим слідував загальний страйк, який не мав належного впливу на царський уряд, поглинений турботами з приводу поразки в російсько-японській війні і розпочатою революцією. Російська революція 1905 року збіглася з підйомом національно-визвольного руху фінів, і вся Фінляндія приєдналася до Всеросійського страйку. Політичні партії, особливо соціал-демократи, взяли участь у цьому русі і висунули свою програму реформ. Микола II був змушений скасувати укази, що обмежують фінляндську автономію. В 1906 був прийнятий новий демократичний виборний закон, який давав право голосу жінкам. Фінляндія стала першою країною в Європі, де жінки отримали право голосу. При встановленні загального виборчого права кількість виборців в країні виросло в 10 разів, старий чотириверстний сейм був замінений однопалатним парламентом.

В 1908 - 1914рр. у міру зміцнення російської державної влади почався "Другий період утисків", коли царськими вето була блокована діяльність фінського парламенту. Одночасно в країні піднялася хвиля патріотичного протесту. В роки війни посилилися симпатії до Німеччини настільки, що в Німеччині пройшли навчання загону фінських добровольців [23].

Безпосередньо перед Жовтневою революцією - 23 жовтня (6 листопада) 1917 р. - фінський сейм проголосив Фінляндію незалежною державою. 18(31) грудня 1917 р. незалежність Фінляндії була визнана радянським урядом. Радянська Росія в цей період ні ідеологічно, ні фізично не могла перешкодити встановленню незалежності Фінляндії, хоча спроби направити Фінляндію соціалістичним шляхом робилися: у Хельсінкі місцевим пролетаріатом на початку 1918 р. була проголошена і протягом декількох тижнів існувала, паралельно буржуазному уряду, Фінляндська Соціалістична Робітнича Республіка.

Відстояти капіталістичний уклад Фінляндії допомогли регулярні німецькі війська і фінські єгері (елітні частини легкоозброєної піхоти) з числа фінських сепаратистів, які пройшли підготовку в Німеччині. Німеччина планувала перетворити Фінляндію на протекторат. Королем Фінляндії повинен був стати німецький принц Фредерік Гессенський, брат кайзера Вільгельма II. Фрідріх Гессенський дійсно був обраний королем Королівства Фінляндії і Карелії 9 жовтня (за іншими даними - ще в березні) 1918 р. (в той час фінська соціал-демократична партія, яка прагнула до проголошення Фінляндії республікою, була виключена з парламенту), однак, у зв'язку з поразкою Німеччини в Першій світовій війні, вже 14 грудня 1918 р. він змушений був відректися від престолу. Фінляндія була проголошена республікою [41; 112].

Відносини між новоутвореною Радянської Росією і Фінляндією в перші роки після відділення відрізнялися нерівністю, подвійністю. Питання про офіційне визнання Фінляндією Радянської Росії довгий час залишався "підвішеним у повітрі". З одного боку, Фінляндія виявилася притулком для антирадянських сил, що вели боротьбу за повернення влади, і визнання нової Росії було б сприйнято цими силами як зрада. З іншого боку, Росія була єдиною державою, яка визнала незалежну Фінляндію; всі інші продовжували розглядати Фінляндію лише як частину Російської імперії, охоплену смутою.

Східна Карелія виявилася театром тривалих бойових дій. Ще в січні 1918 року на з'їзді в селі Ухта (нині смт. Калевала в Карелії) було прийнято постанову про необхідність створення Карельської республіки, тоді ж озброєні загони фінських націоналістів перейшли старий кордон Великого князівства і зайняли ряд місцевостей східної Карелії. Навесні 1918 р., після поразки більшовиків у Фінляндії і слідуючими за цим масовими каральними акціями (тільки у форту Іно за прямим наказом Маннергейма було страчено до 10 000 "ворогів режиму"), декілька тисяч осіб, які мали бойовий досвід і зброю, перебралися з Фінляндії до Росії, переважно в Карелію. Під приводом можливого нанесення ними удару по північній частині Фінляндії, фіни вважали за краще вдарити першими, і з березня 1918 p. кілька фінських загонів вторглися в Східну Карелію. Фінський уряд офіційно не визнавав вторгнуті війська своїми, вважалося, що в Карелії воюють лише добровольці, непідконтрольні центральному уряду.

5 травня 1918 р. без оголошення війни фінські регулярні частини під приводом переслідування відступаючих "червоних фінів" здійснили наступ на Петроград, від Сестрорецька і вздовж Фінляндської залізниці, але до 7 травня вони були зупинені частинами Червоної гвардії і вибиті назад за кордон Виборзької губернії. Після цієї невдачі 15 травня уряд Фінляндії офіційно оголосив війну CPCP і сформував маріонетковий Олонецький уряд. 22 травня на засіданні фінського сейму депутат Рафаель Вольдемар Еріх (майбутній прем'єр-міністр) заявив: "Фінляндією буде пред'явлений позов Росії за збитки, заподіяні війною. Розмір цих збитків може бути покритий тільки приєднанням до Фінляндії Східної Карелії і Мурманського узбережжя" [12; 45].

Наступного дня після цього виступу Німеччина офіційно запропонувала свої послуги в якості посередника з врегулювання ситуації між більшовиками і фінським урядом Маннергейма, 25 травня нарком іноземних справ Чичерін повідомив про згоду радянської сторони.

До середини 1919 р. Фінляндія використовувалася для формування антибільшовицьких військ. У січні 1919 р. в Гельсінгфорсі був створений "Російський політичний комітет" під головуванням кадета Карташова. Нафтопромисловець Степан Георгійович Ліанозов, який взяв на себе фінансові справи комітету, отримав у фінських банках близько 2 мільйонів марок на потреби майбутньої північно-західної влади. Організатором військової діяльності був Юденич, що планував створення єдиного Північно-західного фронту проти більшовиків, що базувався б на прибалтійські самопроголошені держави і Фінляндію, при фінансовому і військовому сприянні англійців. Підтримку Юденичу надавав Маннергейм. Однак після зміни уряду в 1919 р. Фінляндія взяла курс на нормалізацію відносин з Росією, нехай і дуже невпевнено. Президент Стольберг заборонив формування військових підрозділів російського білого руху на території Фінляндії, тоді ж був остаточно похований план спільного наступу білих і фінської армії на Петроград. Ці події йшли в загальному руслі взаємного визнання та врегулювання відносин Радянської Росії з новими незалежними державами - аналогічні процеси вже пройшли в Прибалтиці. Спробувавши провести наступ власними силами, спираючись на Естонію, Юденич зазнав поразки.

Нарешті, 14 жовтня 1920 року в Естонії був підписаний Тартуський мирний договір між Радянською Росією і Фінляндією. Договір встановив державний кордон між країнами, причому на півночі Фінляндії був переданий Печенгський край і частина півострова Рибачий (так званий Печенгський коридор), при цьому за Росією збереглося право транзиту через цю територію, а за фінськими суднами - право проходу по Неві. Частину прикордонних територій, прилеглих до Баренцевого моря, Ладозького озера і Фінської затоки, були оголошені демілітаризованою зоною. Фінські війська покинули Карелію.

1.2 Дипломатичний етап радянсько-фінської боротьби

Радянсько-фінський кордон було визначено мирним договором від 14 жовтня 1920р. У 1932 р. між СРСР і Фінляндією було підписано договір про ненапад, через два роки продовжений ще на 10 років. Однак радянський уряд турбувала близькість кордону до Ленінграда (32 км). Були побоювання, що Фінляндія може стати плацдармом для агресії проти СРСР, як це було в 1918-1920 рр.

У 1935 р. Фінляндія оголосила себе нейтральною державою. Однак керівництво країни активно шукало зближення з Німеччиною.

У другій половині 30-х рр. у Фінляндії різко зросли асигнування на військові потреби, склавши 25% річного бюджету. Активізувалася допомога західних держав. В 1935 - 1938 рр. з однієї тільки Великобританії у Фінляндії було направлено зброї, бойової техніки та боєприпасів на суму 221 млн. фінських марок (близько 36% всього англійського військового експорту). Швидкими темпами велося будівництво необхідної для розгортання військ дорожньої мережі, аеродромів, військово-морських баз. До 1939 р. за участю німецьких фахівців у Фінляндії були споруджені аеродроми, здатні прийняти в 10 разів більше літаків, ніж було у ВВС Фінляндії.

Враховуючи все це, вже навесні 1938 р. радянське керівництво змушене було вживати заходи щодо забезпечення безпеки північно-західних кордонів СРСР. Для вирішення цієї проблеми Радянський Союз запропонував Фінляндії кілька варіантів угод [34; 113-114].

У квітні 1938 р., беручи до уваги офіційний нейтралітет Фінляндії, Б.Н. Ярцев, другий секретар політичного представництва СРСР у Фінляндії, за дорученням радянського уряду запропонував Фінляндії укласти військову угоду лише на випадок нападу з боку Німеччини. Цей варіант в Гельсінкі був не прийнятий.

Наступною радянською ініціативою стала пропозиція письмового зобов'язання Фінляндії в тому, що вона чинитиме опір агресору, прийме радянську військово-технічну допомогу, дозволить дії військово-морського флоту СРСР біля своїх берегів, а також погодиться на створення військово-морської і військово-повітряної бази на о. Гогланд (Сур-Сарі). Але фінська сторона відхилила пропозицію, заявивши, що ухвалення цих зобов'язань не відповідає політиці нейтралітету і є порушенням права Фінляндії на самовизначення.

Вже у жовтні 1938 р., після Мюнхенської угоди, Радянський Союз виступив з новою пропозицією, сенс якої полягав у тому, що Фінляндія власними силами займеться обладнанням бази на о. Гогланд, а при можливій агресії Німеччини, яку Фінляндія навряд чи зможе відобразити самостійно, СРСР надасть їй військову допомогу. Цю пропозицію в Гельсінкі також не прийняли.

Другий тур почався в березні 1939 р., в обстановці, яка все більше загострювала політичну ситуацію в Європі. На цей раз СРСР підготував нові варіанти можливих угод.

У разі якщо Фінляндія все-таки піддасться агресії, Радянський Союз пропонував їй військову допомогу, гарантії недоторканності. У свою чергу, уряд Фінляндії повинен був взяти на себе зобов'язання чинити збройний опір будь-якій агресії і сприяти СРСР у зміцненні безпеки Ленінграда. Крім того, передбачалося, що Фінляндія в цілях забезпечення взаємної безпеки здасть в оренду СРСР на 30 років острови у Фінській затоці (Гогланд, Лавансаарі, Сейскаарі, Тютерсаарі) для обладнання тут спостережних постів. Передбачався також обмін цих островів на будь-яку радянську прикордонну територію в Карелії на північ від Ладозького озера. Але і ці пропозиції фінляндською стороною були відкинуті.

Незабаром для неофіційних переговорів за дорученням керівництва СРСР у Гельсінкі прибув колишній радянський уповноважений представник у Фінляндії Б.О. Штейн. Він привіз черговий пакет радянських пропозицій, які зводилися до наступного:

§ радянсько-фінський кордон переносилася на захід на відстань, визначену в ході переговорів;

§ замість зайнятих Радянським Союзом територій, згідно домовленості, до Фінляндії відходила б радянська територія, значно більша за площею;

§ при цьому СРСР брав на себе обов'язок компенсувати валютою витрати з переселення громадян країни, які проживають на території, якою поступаються Радянському Союзові [36; 154-158].

Ці пропозиції також не знайшли розуміння в Гельсінкі. Посилаючись на нейтралітет, фіни відповіли відмовою. Б.О. Штейн повернувся в Москву. Переговори були перервані.

Завзятість уряду Фінляндії стали викликати у радянського керівництва не лише нерозуміння, але і роздратування. В той же час і наполегливість з боку Радянського Союзу викликала підозру в уряду Фінляндії щодо його намірів і впливала на його реакцію.

Одночасно з переговорами в Гельсінкі йшли торгові переговори в Москві. В цей час керівник радянської делегації А.І. Мікоян запросив керівника фінляндської делегації і заявив йому, що договір не буде підписано, поки сторони не досягнуть угоди з політичних питань.

Щоб підкреслити велику зацікавленість радянського керівництва в забезпеченні безпеки Ленінграда, 12 жовтня 1939 р. у переговорах з фінською делегацією, очолюваною Ю. Паасіківі - посланником у Швеції, взяли участь Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й.В. Сталін і Голова Ради Народних Комісарів, нарком закордонних справ В.М. Молотов. За надзвичайно важливу для оборони Ленінграда прикордонну смугу СРСР погоджувався віддати Фінляндії вдвічі більшу територію в Карелії [38].

Характерно, що переговори, хоч вони й мали суто конфіденційний характер, проходили в обстановці прямого втручання західних держав і прихованого - фашистської Німеччини. Міністр закордонних справ Фінляндії Е. Ерко регулярно інформував про їх хід німецького посла в Гельсінкі В. Блюхера. Таким чином, спрямованість застережних заходів, які СРСР висував проти можливого нападу фашистської Німеччини, одразу ставала відомою в Берліні: було очевидно, що фінське керівництво дивилося на Радянський Союз як на єдиного вірогідно вірогідного противника, в боротьбі з яким планувалося спиратися як на західні держави, так і на фашистський рейх. Тому не випадково у червні 1939 р. у Фіннляндію прибув головнокомандуючий англійської армії генерал У. Кірк, який здійснив інспекційну поїздку на Карельський перешийок і схвалив відмову фінських правлячих кіл від співробітництва з СРСР у питаннях безпеки.

Через два тижні Фінляндію відвідав начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини, генерал Ф. Гальдер, який також одразу побував на Карельському перешийку, де ознайомився з укріпленнями, що споруджувалися поблизу радянського кордону. Потім він поїхав у Лапландію - стратегічно важливий район Заполяр`я. Стало зрозумілим, що представника вермахту цікавили ленінградський і мурманський напрямки, які особливо непокоїли радянське командування.

Однак було б спрощенням пояснювати негативне ставлення Гельсінкі до СРСР лише намаганням правлячих кіл Фінляндії до співробітництва з агресивними антирадянськими силами в тривожному 1939 р., коли ще не завершився процес розмежування сил перед основними подіями Другої світової війни, коли міждержавні відносини піддавалися докорінній ломці, а в колах світової громадськості панували невпевненість, взаємна підозрілість і недовіра. Цей дух взаємної недовіри незримо був присутній і за столом радянсько-фінських переговорів. Занепокоєність фінської сторони можливістю втрати суверенітету країни особливо посилалася після вступу радянських військ у вересні 1939 р. у Польщу та Естонію, а в жовтні - в Латвію і Литву. В Гельсінкі й на Заході вважали, що "Росія настільки далеко просунулася вглиб Балтики, що баланс сил тут виявився порушеним"[35; 22].

Значний вплив на атмосферу у взаємовідносинах сторін справляло внутрішньополітичне становище в Радянському союзі, де з другої половини 30-х рр. проводилися масові репресії. У зарубіжної громадськості, особливо у прикордонних з СРСР сторін, створювалося уявлення, ніби режим Сталіна похитнувся, міжнародне значення СРСР ослаблене. "Розстріл маршала М.М. Тухачевського та інших представників вищого радянського командування настільки ослабив російську армію, що їй загрожував повний розвал і деморалізація"[35;24]. На основі цього найбільш екстремістські і впливові діячі в правлячій верхівці Фінляндії дійшли висновку, що, спираючись на допомогу і підтримку інших імпералістичних держав, Фінляндія зможе успішно воювати проти СРСР [6; 18].

28 жовтня 1939 р. фінські розвідувальні органи передали керівництву країни документ з оцінкою стану і перспектив радянсько-фінських відносин. Вони вважали, що вірогідність війни дуже велика, однак здатність вищого радянського командування виконувати свої обов`язки в умовах сучасної війни викликає сумнів. Тому на даний час Червона Армія не готова до дій. В зв'язку з цим фінський уряд у ході переговорів вирішив зайняти більш жорстку позицію щодо Радянського Союзу. В записці В. Таннеру, включеному до складу фінської делегації, Еркко 31 жовтня писав: "Усі великі держави без винятку застерігають нас. Нам треба стояти непохитно. Я знаю, що ти зробиш так, але чи зможе П. (Паасіківі)" [6; 19]. Через тиждень Еркко без відома парламенту дав вказівку делегації припинити переговори.

Взаємна недовіра і підозрілість призвели до того, що, не воювати підмовляючись від політичних методів врегулювання проблеми в принципі, обидві сторони почали активізувати військові приготування.

2. Хід та основні події Зимової війни

2.1 Причини та привід до війни

Вина за розв'язання війни, на думку Міністерства оборони СРСР в рівній мірі лежала як на Фінляндії, так і на СРСР. "... З боку Фінляндії це обумовлювалось як її прозахідною позицією, так і боязню за суверенітет країни, особливо після вступу радянських військ у Польщу і Прибалтику. У Радянському Союзі вирішальну роль зіграли політичні амбіції Й.В. Сталіна, його сподівання на військову силу, явна перевага в силах" [19; 211]. Зазначалося, що була альтернатива війні. Для обох сторін війна не була об'єктивною необхідністю. Її коріння, криються в суб'єктивних причинах і обставинах: складній міжнародній обстановці, культі особи Сталіна і т.п. П. Ващенко, погоджуючись з цією інтерпретацією, писав про те, що резонно покладають " ... провину за розв'язання війни не тільки на Радянський Союз, але і на уряд Фінляндії" [7]. Існувала мирна альтернатива [9; 143-144]. Але уряд СРСР схилялася до військового варіанту. Л. Івашов головною причиною радянсько-фінської війни назвав агресивну політику Заходу і Німеччини [19]. У своїй аргументації він спирався на аналіз архівних документів фашистської Німеччини і прийшов до висновку про те, що "територія Фінляндії розглядалася фашистською Німеччиною як зручний плацдарм для нападу на СРСР з Півночі" [26; 156]. Л. Івашов наводить слова Л. Вудворда, який стверджував: "... західні країни мали намір за допомогою фінсько-радянського конфлікту підштовхнути фашистську Німеччину до війни проти Радянського Союзу" [19]. М. Семиряга, на відміну від Л. Івашова, піддав сумніву факт зацікавленості Німеччини в конфлікті, оскільки Німеччина на той момент була зацікавлена в постачанні зі Скандинавії і СРСР стратегічної сировини [36; 205-207]. Ю. Горьков висловив думку про те, що головними призвідниками війни були Німеччина і Фінляндія, але їх підбурювали країни Заходу [8]. М. Семиряга припустив, що справжньою причиною "зимової війни" стала криза у відносинах між країнами [36; 105]. Але винен в розв'язуванні війни СРСР [36; 155]. Вчений засумнівався в тому, що головною метою СРСР була безпека північних кордонів, оскільки "...цілі майбутньої операції виходили за рамки забезпечення безпеки міста на Неві" [36; 171]. Ставилося політичне завдання звільнення "фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів"[36; 158]. До такого ж висновку у статтях "Народний фронт для Фінляндії?" і "Правителі без підданих" прийшов М. Мельтюхов. Проаналізувавши проект інструкції про діяльність комуністів на окупованій РСЧА фінської території, він прийшов до висновку, що готувалося створення перехідного "народного уряду", а потім пішла б "радянізація" Фінляндії [22; 100]. Подібні плани історик оцінив як експансіоністські. В. Я. Сиполс зробив висновок про те, що " ... позиція Англії, Франції, США, Швеції та деяких інших країн, по суті, штовхала Фінляндію до відхилення радянських пропозицій" [38] на переговорах, що почалися 12 жовтня 1939р. Але у західного керівництва не було єдиної думки. Так у листопаді 1939 р. У. Черчілль стверджував: "В наших інтересах, щоб СРСР посилив свою міць на Балтиці, тим самим послабилася б небезпека німецького панування в цьому районі"" [36; 148]. Перераховані вище версії були провідними в історіографії "зимової війни" першої пол. 1990-х рр.

Причиною війни, на думку А.В. Гусєва, стало зовсім не бажання Сталіна поширити свою владу на всю територію колишньої Російської імперії, хоча й такий сприятливий варіант розвитку подій в Кремлі не виключали. Справжньою ж причиною війни... було бажання англійців відрізати Німеччину від джерел сировини, насамперед залізних і нікелевих руд, які вона отримувала від нейтральних Швеції і Фінляндії. Про важливість цих поставок для німців свідчать такі цифри: лише в 1943 р. з добутих 10,8 млн. т залізної Руди в Німеччину зі Швеції було відправлено 10,3 млн. т.

Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. у зв'язку з наростанням агресивних дій фашистської Німеччини, яка розв'язала Другу світову війну, міжнародна обстановка, особливо в Європі, значно ускладнилася. За таких умов Фінляндія, яка займала важливе стратегічне становище в Прибалтійському регіоні, почала привертати пильну увагу керівництва фашистського рейху. В свою чергу, стало очевидним, що правлячі кола північного сусіда СРСР, виношуючи плани створення "Фінляндії до Уралу", взяли курс на зближення з Німеччиною. "Тінь Гітлера", за образним висловом У.К. Кекконена, поширювалася і на Фінляндію [17; 38].

Здобувши незалежність у 1918 р. Фінляндія прагнула мирних відносин з СРСР. У жовтні 1920 р. між обома країнами було укладено Тартуський мирний договір, а у 1932 р. - пакт про ненапад, який у 1934 р. був продовжений на 10 років.

Разом з тим Фінляндія налагоджувала економічне й політичне співробітництво із західними країнами, що сприяло зміцненню її економіки. Сталін, у свою чергу, був незадоволений західною орієнтацією Фінляндії, побоюючись, що її територія може бути використана в антирадянських цілях. Між двома державами існувала взаємна недовіра. Фінляндію обурювали репресії, що їх сталінський режим розпочав стосовно фінської меншини в Карелії та Ленінградській області. Особливе занепокоєння викликало розгорнуте СРСР у 1937 р. будівництво оборонних споруд на Карельському перешийку. У відповідь фінський уряд розпочав будівництво власної системи військових укріплень - "лінії Маннергейма", названої за ім`ям фінського маршала.

Сама по собі Фінляндія не становила значної небезпеки для Радянського Союзу. Однак історичний досвід свідчив про те, що її збройні сили, а особливо спільний кордон з СРСР, довжиною 1400 км., за певних умов могли бути використані в антирадянських цілях однією з великих держав або ворожою коаліцією. Особлива небезпека виникла для одного з найбільших політичних і військово-економічних центрів країни - Ленінграда: сухопутний кордон проходив від нього на відстані артилерійського пострілу, а підходи з боку моря були недостатньо захищені.

Таку невиправдану близькість до кордону визнавали й члени уряду Фінляндії, в тому числі маршал Г. Маннергейм. "Коли Виборзький округ ще в 1811 р. був приєднаний царським урядом до Фінляндії, - писав він у мемуарах, - то багато хто дотримувався тієї точки зору, що кордон пролягає дуже близько до міста на Неві. Цієї думки дотримувався державний секретар, граф Ребіндер, а також мій прадід, державний радник К.Є. Маннергейм" [20; 458-459].

Навесні 1938 р., коли Німеччина силою приєднала до себе Австрію, уряд СРСР звернувся до Фінляндії з пропозицією почати переговори про вжиття заходів, які б забезпечили безпеку північно-західних кордонів СРСР. Однак у Фінляндії не виявили інтересу до встановлення добросусідських відносин з Радянським Союзом. Навпаки, народний комісар закордонних справ СРСР М.М. Литвинов був змушений привернути увагу посла Фінляндії в Москві І`рє-Коскінена до того, що "в жодній країні преса не веде так систематично ворожої нам кампанії, як у Фінляндії. У жодній сусідній країні не ведеться така відкрита пропаганда за напад на СРСР і відторгнення його території, як у Фінляндії" [35; 196].

Тим часом загроза виникнення нової світової війни швидко наростала. Генеральний штаб РСЧА (робітничо-селянська Червона Армія) і командування ЛВО (Ленінградський військовий округ) і після підписання радянсько-німецького договору 1939 р. продовжували вважати фашистську Німеччину основним противником, особливо після виходу вермахту внаслідок завершення польської кампанії до західних кордонів СРСР. Спроби ж радянського керівництва знайти шляхи розв'язання проблеми забезпечення спільно із Фінляндією безпеки Ленінграда, як і раніше не зустрічали в Гельсінкі підтримки. Тому наприкінці червня 1939 р. генералу К.О. Мерецкову було доручено скласти доповідну записку про вжиття необхідних заходів на випадок нападу з території Фінляндії. З цією метою рекомендувалося "контрудар здійснити в максимально стислі строки" [24; 178].

26 листопада 1939 р. відбулась подія, яку стали кваліфікувати як провокаційний обстріл однієї з частин 86-го стрілецького полку поблизу с. Майніла зі сторони Фінляндії. На пропозицію фінської сторони створити комісію з метою розслідування інциденту СРСР категорично відмовився. Аналогічний випадок мав місце ще в 1936 р. В обох випадках результати розслідувань з фінського боку не були доведені до кінця або зникли.

Досі залишається невідомим, хто здійснив обстріл, який багато радянських і зарубіжних істориків вважають приводом до війни. Однак останні схиляються до думки, що він був спровокований Сталіним і Молотовим, тому вони й відмовилися від розслідування. Вивчення журналу бойових дій 68-го полку 70-ї стрілецької дивізії, проведене в 1992 р., показало: він заповнений одним почерком. Хоч начальники штабу за 105 днів бойових дій змінювалися тричі. Даних про те, що при обстрілі 26 листопада вбито 4 і поранено 4 бійців, в журналі немає. Враховуючи факти, що наказ про перехід кордону з Фінляндією з'єднання 9-ї армії отримали 21 листопада, 7-ї армії - 22 листопада, ніякого обстрілу скоріше за все не було [3].

Можливо свідомо фальсифікував події і М.С. Хрущов, стверджуючи, що на організацію провокації біля Майніли Сталін послав майбутнього маршала Г. Кулика. Війна планувалася, і кращим підтвердженням її неминучості був обмін радянським наркоматом фінансів до 24 листопада 1939 р. 22 млн. фінських марок на долари США: почати його квапили, бачачи сумніви Сталіна, А. Жданов, О. Куусінен, В. Трибуц.

Можливо, майнільські постріли - це не детонатор, а сигнал тривоги, що закликав до негайного виходу з тупика. Таке припущення підтверджує доповідна записка повпреда СРСР у Гельсінкі В.К. Деревянського В.М. Молотову від 17 листопада. В ній у дусі молотівських методів дипломатії міститься рекомендація вжити заходів до того, щоб здійснити тиск на Фінляндію, щоб змусити її зробити певні поступки: створити вкрай напружене становище на кордоні, розпочати відповідну кампанію в радянській пресі, організувати мітинги і демонстрації трудящих СРСР під антифашистськими гаслами. Його пропозиції негайно почали втілюватися в життя.

Все це свідчило про те, що в Москві становище вважали критичним: фашистський вермахт уже зайняв позиції поблизу кордонів СРСР у центрі Європи, а на одному з найважливіших напрямків - Балтійському регіоні і в цілому на північноєвропейському театрі воєнних дій продовжував залишатися незахищеним стратегічно важливий приморський флот, який неодноразово використовувався в антирадянських цілях.

Однак Гельсінкі не усвідомили небувалої напруженості в радянсько-фінських відносинах і продовжували ігнорувати життєво важливі національні інтереси свого східного сусіда. В той час міністр закордонних справ Фінляндії Еркко заявив на засіданні кабінету міністрів: "Я вважаю, що навіть у такій обстановці Росія не піде на нас війною". А Ю. Паасіківі, який їхав у Москву на переговори, він рекомендував: "Забудь, що Росія - велика держава" [4; 186].

Про загострення радянсько-фінських відносин в останніх числах листопада свідчив щоденниковий запис заступника наркома іноземних справ В.П. Потьомкіна. 29 листопада фінський посол у Москві Ір'є-Коскінен був викликаний у Народний комісаріат закордонних справ для вручення йому ноти про розрив дипломатичних відносин. Прочитавши текст ноти, він запитав: "Це розрив?" Після позитивної відповіді В.П. Потьомкіна посол заявив, що 29 листопада близько 16-ї години він одержав з Гельсінкі ноту, що містила повідомлення про згоду фінського уряду на пропозицію СРСР щодо відведення фінських військ від лінії кордону. На запитання В.П. Потьомкіна, чому нота не була передана НКЗС, Ір'є-Коскінен відповів, що "одночасно з нотою ним було одержано з Гельсінкі вказівку - почекати додаткових інструкцій, які мають бути сьогодні надіслані у вигляді зашифрованої телеграми… В цей момент, - писав Потьомкін, - зателефонували з фінляндської місії; після розмови фінський посол повідомив, що обіцяна шифротелеграма вже прибула, і він дав вказівку негайно її розшифрувати. Посол запитав мене, чи можемо ми сьогодні одержати від нього ноту фінського уряду. Я відповів, що на мою думку, вручена послу нота В.М. Молотова вичерпує всі питання, які стояли між Радянським урядом і теперішнім урядом Фінляндії" [7].

У ноті, яку Ір'є-Коскінен все ж передав у НКЗС, вказувалося, що, враховуючи занепокоєність радянської сторони безпекою Ленінграда, фінський уряд готовий домовитися про відведення своїх військ на таку відстань від Ленінграда, при якій не можна було б говорити, що вони загрожують безпеці цього міста.

Безперечно, Москва не була впевнена в тому, що в тодішній критичній обстановці поблизу радянських кордонів у Гельсінкі знову не застосують тактику зволікань. І все ж шанс врегулювання конфлікту політичними засобами був утрачений, на цей раз Москвою, яка зробила ставку на збройну силу.

2.2 Перші місяці війни та причини невдач СРСР

30 листопада о 8 годині ранку після артилерійської підготовки радянські війська перейшли кордон з Фінляндією. Розпочалась війна.

Почалася евакуація мирного населення. Дороги заповнили біженці і підводи, навантажені домашнім скарбом. Коли все населення покинуло свої будинки, за ним пройшлися солдати із запаленими смолоскипами, підпалюючи кожен будинок, виконуючи наказ командування про знищення всіх житлових будівель, щоб позбавити наступаючу Червону армію місць тимчасової дислокації.

"День 30 листопада 1939 року був ясним і сонячним. Люди, які виїхали з столиці, здебільшого повернулися з місць свого тимчасового перебування, і зранку вулиці були заповнені дітьми, які прямували до школи, і дорослими, які поспішали на роботу. Раптово на центр міста посипалися бомби, несучи смерть і руйнування. Під прикриттям піднімаються туманних хмар ескадрильї російських літаків вдалося непомітно підійти до Гельсінкі з Естонії, виринути з хмар і з малої висоти обрушити свій вантаж, цілячись насамперед у порт Хиеталахти і Центральний вокзал. Тільки після вибухів народ почув виття сирен і стрілянину наших незначних зенітних батарей.

В цей же час піддалися бомбардуванню і кулеметному обстрілу аеропорт Малми і північні райони міста, заселені робочим людом. Всюди підіймалися стовпи диму, що свідчать про численні пожежі" [12; 218-220].

Червона Армія орієнтувалася на швидкий прорив і розраховувала вести безупинну й маневрену блискавичну війну. Вище радянське військове керівництво було впевнене у такому ході кампанії проти Фінляндії. І на це у нього були всі підстави.

На початок війни фінська армія налічувала близько 265 тис. чоловік. Польових гармат нараховувалось 422, протитанкових гармат - 112, справних танків - 26, бойових літаків 270.

Радянський Союз же зосередив на кордоні з Фінляндією близько 400 тис. військових, 1915 гармат, 1500 танків і до 1000 бойових літаків.

Не дивно, що при такій значній перевазі у людських ресурсах й техніці СРСР орієнтувався на ведення блискавичної війни.

Радянські війська були поділені на 4 армії: 14-а Армія, що дислокувалась у районі Петсамо (Лапландія), складалась з 3 дивізій; 9-а Армія (кандалакшський, ухтинський, рибальський напрямки) - 4 дивізії; 8-а Армія (петрозаводський напрямок) - 6 дивізій й одна танкова бригада; 7-а Армія (Карельський перешийок) - 9 дивізій, 1 танковий корпус й 3 танкових бригади.

6-8 грудня 1939р. Червона Армія зайняла район Перк`ярві. Тепер сюди стягувалися війська для подальшого прориву фінської оборони. Солдатів і офіцерів розміщували в небагатьох уцілілих будівлях селища. Проте радість перемоги була не довгою.

В середині грудня фінам вдалося перехопити ініціативу й завдати болючих контрударів по радянських військах. Саме тоді сталися відомі події розгрому 44-тої дивізії, що їх охрестили "Драмою при Суомусалмі" [1; 165].

План радянського військового командування полягав у тому, щоб швидким кидком вийти в район міста Оулу, розрізавши таким чином Фінлянді. в її найбільш вузькій частині.

30 листопада 1939 року 163-я радянська стрілецька дивізія, що виступала з-під Ухти, під проводом командира бригади А. В. Зеленцова перетнула радянсько-фінський кордон і заглибилася на територію суміжної держави в напрямку на південний захід, у бік селища Суомусалмі. Протистояв їй 15-й батальйон охорони корпусу прикордонних військ Фінляндії під натиском переважаючих сил був змушений відступати. Однак фінським прикордонникам все ж вдалося кілька разів збити темп наступу противника. При абсолютній невідповідності у розстановці сил фінське командування могло покликати на допомогу тільки вишкіл власних бійців. До другої половині дня 7 грудня передовими частинами Червоної Армії було зайнято селище Суомусалмі, повністю спалене відступаючими фінами [6; 163].

Дізнавшись про події, командуючим фінською армією генералом Карлом Густавом Маннергеймом був відданий наказ декільком тисячам своїх солдатів, очолюваних полковником Ялмаром Сииласвуо, оточити і знищити противника. Як не дивно, але слабо озброєним фінським військам вдалося це зробити. 163-я радянська дивізія потрапила в оточення.

До них на допомогу радянське командування відправило 44-ту стрілецьку дивізію під командуванням комбрига А. В. Виноградова, дислоковану в Житомирі.

20 грудня її головні частини, посилені перед цим кількома десятками танків, почали просуватися в бік Суомуссалмі по Раатенской дорозі. Дивізія, до складу якої входило понад 40 танків, близько 120 польових гармат, кілька сотень вантажівок, 4500 коней і 15 000 солдатів розтягнулася по всій довжині дороги більш ніж на 20 км. Почекавши, поки вона вишикується, фіни, блокуючи відступ, перекрили її поблизу радянського кордону. Після цього вони фланговими ударами розсікли дивізію на шість приблизно рівних частин і приступили до безжалісного і планомірного знищення.

А в цей час командувач 163 дивізією А. В. Зеленцов прийняв рішення зробити самостійний вихід з оточення, не очікуючи підходу підкріплень. Рухаючись на північний схід по озеру Кіантарві, частини його дивізії змогли вийти до радянського кордону, втративши, правда, при цьому майже все озброєння, бойову техніку і більш ніж 30 відсотків особового складу.

Битва біля селища Суомуссалмі закінчилася нищівною поразкою Червоної армії. Обидві дивізії були розгромлені і знищені, а просування на Оулу зупинено. Фінляндськими військами в якості трофеїв були захоплені 43 танки, 70 польових гармат, 260 вантажівок, 29 протитанкових гармат і близько 1000 коней.

Долину поблизу Суомусалмі фіни назвали "долиною мерців". Тут протяжністю 5 км., до 8 січня 1940 р. Місцевість була всіяна трупами бійців 9-ї, 163-ї, і 44-ї радянських дивізій. 27500 червоноармійців і молодших командирів (кількість поранених не відома) у в`язаних шоломах і касках, але без рукавиць (не додумалися інтенданти робити їх із вказівним пальцем, як це було у фінів, щоб натискати не спусковий гачок - ось і доводилося їх знімати у лютий мороз) зібрало місцеве населення у братські могили. Втрати фінів в боях за цей населений пункт станвили 900 вбитими і 1100 пораненими. Не випадково радянський генерал, який побажав залишитися невідомим, сказав: "Ми зайняли якраз достатньо землі, щоб поховати трупи павших". Звісно, публічний розстріл 11 січня 1940 р. командира, начальника штабу і начальника політвідділу 44-ї дивізії перед вижившими 700 бійцями на льоду озера Васо-Ярві ситуацію змінити не міг [29; 38].