Реформи 1863-1874 рр. в Росії

2

ЗМІСТ

Вступ

1. Реформи 1863-1874 рр. в Росії. Реформи місцевого самоврядування.

2. Діяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст. Гуртки М. Станкевича та П. Чаадаєва.

3. Історичний портрет М.І. Новікова (1744-1818)

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Політична та економічна ситуація в Російській імперії у ХVІІІ - ХІХ ст.. була досить мінливою і нестабільною

У середині 50-х років 19ст. у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли загальному пом'якшенню і лібералізації царського режиму. (Терміни «відлига» і «гласність» вперше були вжиті саме у цю епоху). Реформи були вимушеним кроком, на який повинно було піти самодержавство під натиском загальної кризи системи та загрозою революційного вибуху.

Безпорадність централізованої системи управління з особливою наочністю проявилася у часи Кримської війни (1853-1856), в якій Росія зазнала нищівної поразки. Однією з ознак кризи стала активізація народних рухів. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Рухи виникли у тій місцевості, де жила пам'ять про козацькі традиції. Російський уряд видав з приводу війни маніфест, в якому закликав усіх підданих вступати до війська. Оголошення маніфесту дало українським селянам привід думати, що їх закликають у козаки і звільняють від панської залежності. Селяни чинили опір будь-яким спробам повернути їх назад у кріпацтво.

Всі ці чинники спричинили необхідність проведення реформ. Реформи треба було проводити на селі, у військовому секторі, в органах місцевого самоврядування.

На початку 19 ст., зокрема в 30-х роках в Росії почали виникати різні революційні невдоволення, в наслідок чого виникло багато революційно спрямованих гуртків.

Мета даної роботи полягає у висвітленні трьох питань з історії Росії ХVІІІ - ХІХ ст.

Завданням при цьому є:

- з'ясувати суть та причини проведення реформ 1863-1874 рр. в Росії, зокрема реформ місцевого самоврядування;

- проаналізувати діяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст.

- викласти дані історичного портрету М.Новікова (1744-1818).

Аналізуючи літературні джерела, які розкривають суть питань даної роботи, необхідно сказати, що історія Росії ХVІІІ - ХІХ досить широко і детально охарактеризована в навчальних підручниках та періодичних виданнях. Це дало мені змогу досить добре розкрити усі питання роботи.

1. Реформи 1863-1874 рр. в Росії. Реформи місцевого самоврядування

Селянська реформа 1861 р. призвела до змін в економічній структурі суспільства, що викликало необхідність трансформації політичної системи. Нові буржуазні реформи, вирвані в уряду в період демократичного підйому, з'явилися побічним продуктом революційної боротьби. Реформи в Росії були не причиною, а слідством розвитку соціально-економічних процесів. У той же час, після реалізації, реформи об'єктивно впливали на ці процеси.

Проведені перетворення мали суперечливий характер - царат намагався пристосувати стару політичну систему самодержавства до нових умов, не змінюючи її класової сутності. Реформи (1863-1874) відрізнялися половинчастістю, непослідовністю й незавершеним характером. Вони проектувалися в роки революційної ситуації, а проводилися, особливо деякі з них, через 10-15 років в обстановці спаду революційної хвилі.

Найбільш архаїчною в середині XIX в, залишалася система російського судочинства. Суд носив становий характер, засідання мали келійний характер і не висвітлювалися в пресі. Судді повністю залежали від адміністрації, а підсудні не мали захисників. Найбільш рельєфно буржуазний початок виявився в нових судових уставах 1864 р., в основу яких були покладені головні принципи буржуазного права: неупередженість суду, змагальний характер процесу, гласність і незалежність суддів.

Результатом судової реформи стало введення в Росії двох систем: коронних і світових судів. Коронний суд мав дві інстанції: окружний суд і судова палата. У ході судового засідання обвинувачення висував прокурор, а захист вели адвокати (присяжні повірники). Рішення про винність обвинувачуваного приймали виборні присяжні засідателі. Міру покарання встановлювали суддя й два члени суду.

Світові суди розглядали дрібні злочини, судочинство тут вели світові судді, що обираються земськими зборами або міськими думами.

Однак і на новій системі судочинства лежав відбиток старих феодальних пережитків. Так, були збережені спеціальні суди для окремих категорій населення (наприклад, волосні суди для селян). Обмеженими виявилися й гласність судочинства й незалежність суддів від адміністрації.

Необхідність підвищення боєздатності російської армії, що стала очевидною вже в ході Кримської війни явно заявила про себе під час європейських подій 70-х років 19 ст., коли продемонструвала свою боєздатність прусська армія (об'єднання Німеччини під верховенством Пруссії, франко-прусська війна 1870 р.), вимагала здійснення корінних військових реформ.

Ці реформи були проведені під керівництвом військового міністра Д.А.Мілютіна. В 1864 р. він увів систему військових округів, трохи пізніше здійснив централізацію військового управління. Була реформована система військових навчальних закладів, прийняті нові військові устави. Проводилося переозброєння армії. В 1874 р. у Росії була введена всестанова військова повинність із обмеженим терміном військової служби.

Військова служба замість 25 років установлювалася строком 6 років (на дійсній службі) і 9 років у запасі. На флоті служили 7 років і 3 роки в запасі. Ці строки істотно скорочувалися для осіб, що мали сім'ю. У такий спосіб у країні була створена масова армія буржуазного типу, що мала обмежений кадровий склад у мирний час і великі людські ресурси на випадок війни. Однак як і раніше кадровий офіцерський склад російської армії складався переважно із дворян, солдати ж - вихідці із селянської маси - були безправні.

Розвиток капіталістичних відносин призводив до реорганізації фінансової системи імперії, сильно розстроєної в роки війни. Серед найважливіших заходів щодо впорядкування фінансів було створення Державного банку (1860), упорядкування процесу формування державного бюджету, перетворення державного контролю. Слідством «трезвенного» руху стало скасування винних відкупів. Незважаючи на те що фінансові перетворення носили буржуазний характер, вони не змінили станового характеру системи оподатковування, при якому вся вага податків падала на податне населення.

Проведення в 60-х роках ХІХ ст.. серії фінансових реформ було спрямованим на централізацію фінансів і торкнулися головним чином апарату фінансового управління. Тут велику роль зіграв відомий фінансист, державний контролер В.А.Татарінов, який спеціально вивчав фінансову справу в Європі. Діяльність Міністерства фінансів була підзвітна Державному контролю.

Подушний податок, оброчні і викупні платежі в 60-70 роках ХІХ ст.. складали більше 25% державних доходів, але основна їх частина (більше половини) збиралися у вигляді непрямих податків, які переважно сплачувало також податне населення.

Потреби економічного й політичного життя країни робили необхідними зміни в організації народної освіти. В 1864 р. було опубліковано «Положення про початкові народні училища», що розширило мережу початкових навчальних закладів. По «Положению» початкові училища дозволялося відкривати суспільним установам і навіть приватним особам, однак всі вони перебували під контролем училищних рад. Викладали в початковій школі писання, читання, правила арифметики, закон божий і церковний спів. Більшість початкових шкіл бути земськими (створювалися земствами), церковнопарафіяльними й «міністерськими» (засновані Міністерством народної освіти).

В 1864 р. був уведений новий устав гімназій, які стали розділятися на класичні (орієнтовані на дворянських і чиновницьких дітей) і реальні (в основному для дітей буржуазії). Училися в гімназіях 7 років. У класичних гімназіях робився упор на ретельне вивчення древніх мов (латині й грецького), у реальні замість «класичних» мов читалися розширені курси природних наук. Випускники класичних гімназій могли без іспитів надходити в університети, «реалісти», в основному, ішли в технічні вищі навчальні заклади.

Кількість початкових і середніх навчальних закладів у Росії в післяреформений період швидко зростало. Наприкінці 50-х років їх було близько 8 тисяч, на початку 80-х років - понад 22 тис., а до середини 90-х років понад 78 тис. Однак і до кінця XIX ст. Росія залишалася країною неписьменних, їх було майже 80%.

В 1863 р. вступив у дію новий університетський устав, що відновлював і розширював автономію університетів. У країні відкривалися нові вищі навчальні заклади, у тому числі технічні, а також жіночі курси в Москві, Петербурзі, Києві.

У ході перетворень уряд був змушений піти на ряд поступок в області цензури. «Тимчасові правила для печаті» (1865) частково скасовували попередню цензуру в столицях, але разом з тим установлювали судову відповідальність для осіб, що порушили законодавство в цій області.

Таким чином, незважаючи на протидії консервативних кіл, у Росії в 70-ті роки був реалізований цілий комплекс буржуазних реформ. Багато хто з них були суперечливими й непослідовними, однак у цілому вони були кроком уперед по шляху перетворення російської феодальної монархії в монархію буржуазну, сприяли розвитку в країні капіталістичних відносин, росту економіки й культури, підняли престиж Росії в сфері міжнародних відносин.

Революційна ситуація в країні не переросла в революцію. Реформувавши політичну надбудову суспільства, самодержавство зуміло зберегти за собою основні позиції, це створювало передумови для можливого повороту, руху назад, що виявилося в період реакції й контр реформ 90-х років XIX ст.

Питання про місцеве самоврядування виник в кінці 50-х років із підготовкою селянської реформи. 27 березня 1859 р. при Міністерстві внутрішніх справ під покровительством Н.А. Мілютіна комісія для розробки закону «Про господарсько-розпорядницьке управління в повітах». До цієї комісії ввійшли освідченні та ліберально налаштовані чиновники міністерств внутрішніх справ, юстиції та державного майна.

Комісії було дано завдання, щоб спроектовані органи місцевого самоврядування не виходили за рамки господарських питань місцевого значення. У квітні 1860 року Мілютін представив Олександру ІІ підготований комісією проект «Тимчасових правил» про місцеве самоврядування, яке будувалося за принципом виборності. Але у квітні 1861 року Н.Мілютіна та міністра внутрішніх справ С.Ланського звинуватили у лібералізмі і відправили у відставку.

Новий міністр внутрішніх справ П. Валуєв, призначений також і головою комісії по підготовці реформи місцевого самоврядування, був відомий своїми консервативними поглядами і стояв на позиції захисту корпоративних прав дворянства. Він все ж не згодився піти на ліквідацію принципів земської реформи, що були закладені в основу комісією Мілютіна, а лише змінив систему виборів у земські установи, яка давала права дворянам-землевласникам і крупній буржуазії та суттєво обмежувала представництво основної маси населення - селянства і зовсім виключала участь у виборах робітників та ремісників.

Завдання організації місцевого самоврядування повинні були вирішити земська й міська реформи. Відповідно до «Положення про губернську й повітову земську установи» (1864) у повітах і губерніях уводилися виборні органи місцевого керування - земства. Формально земські Установи складалися із представників всіх станів, але виборче право обумовлювалося майновим цензом.

Члени земських зборів (голосні) обиралися по трьох куріях: землевласників, міських виборців і виборних від сільських суспільств (по останній курії вибори були багатоступеневими). Головою зборів був проводир дворянства. Створювалися також виконавчі органи - губернські й повітові земські управи. Земства не мали політичних функцій і не мали виконавчу владу, вирішували в основному господарські питання, але й у цих межах вони контролювалися губернаторами й МВС. Уводилися земства поступово (до 1879 р.) і не у всіх районах імперії. Уже в цей час їхня компетенція усе більше й більше обмежувалася урядом. Однак, незважаючи на обмеження, земства в Росії зіграли помітну роль у рішенні питань як господарського, так і культурного плану (освіта, медицина, земська статистика й т.д.).

Земства вводилися тільки у «Великоруських» губерніях, в яких більшістю було російське дворянство. Із 78 губерній Росії «Положение» про земські установи 1 січня 1864 р. розповсюджувалося на 34 губернії Росії (менше їх половини). Земська реформа не розповсюджувалася на Сибір, Архангельську, Астраханську та Оренбурзьку губернії, в яких не було чи майже не було дворянського землеволодіння, та на національні окраїни Росії: остзейські губернії, Литву, Польшу, Білорусію, Правобережну Україну (в цих регіонах серед землевласників переважало польське дворянство), на Кавказ, казахстан та Середню Азію.

Нова система установ міського самоврядування (міські думи й управи), створена на підставі «Городового положення» .(1870), була заснована на буржуазному принципі єдиного майнового цензу. Вибори відбувалися по куріях, створюваних відповідно до розмірів податку, що сплачується. Переважна більшість жителів, що не мали установленого майнового цензу, виявилися відстороненими від виборів.

У результаті реформи органів місцевого самоврядування пануюче положення в земствах (особливо на губернському рівні) зайняло дворянство, а в міських думах - представники великої буржуазії.

Органи міського самоврядування також перебували під неослабним контролем уряду й в основному вирішували питання, пов'язані з веденням міського господарства.

Однак, не дивлячись на ці обмеження і заборони, земства відіграли велику роль у вирішенні місцевих господарських і культурних завдань: в організації мілкого кредиту шляхом утворення селянських кредитних спілок, в побудові поштових відділень, в дорожньому будівництві, в розвитку страхування, в медичній та ветеринарній допомозі на селі, в ділі народної освіти.

До 1880 року на селі було відкрито 12 тисяч земських шкіл. За їх зразком стали діяти школи Міністерства народної освіти.

Медичні заклади на селі, хоча ще і нечисленні, цілком були створені земствами. Земські лікарі почали робити прищеплення від віспи сільським жителям. Вони попередили розповсюдження ряду епідеміологічних хвороб..

Велику роль земства відігравали і у статистичному вивченні народного господарства, і в першу чергу селянського.

Таким чином земства, хоч і були обмежені в правах, показали свою життєздатність, пристосованість до місцевих умов і потребам життя. Попри законодавчим заборонам земства перетворилися у вогнища суспільної діяльності ліберального дворянства.

Виникнення у 70-80 роках ХІХ ст.. земського ліберально-опозиційного руху, з яким був змушений рахуватися уряд Росії, стало важливим фактором суспільно-політичного життя країни.

На тих же началах, як і земська реформа проводилася і міська реформа. 20 липня 1862 р. з'явилося розпорядження Олександра ІІ приступити до розробки нового «Городового положения». В 509 містах були засновані місцеві комісії, які зайнялися збором даних про стан міст і обговоренням питань про управління місцевим господарством. Дане положення довго не приймалося через різні суб'єктивні причини. Лише у 1870 році проект «Городового положения» був затверджений Олександром ІІ і став законом. За цим законом в 509 містах Росії вводилися нові органи самоврядування - міські думи, що обиралися раз на 4 роки.

Бюджет міської думи формувався із коштів, отриманих від податків і зборів із міської нерухомості, торгових і промислових закладів в розмірі 1% від їх доходів, митних зборів із проведених в місті аукціонів, а також від експлуатації бань, торгових рядів, що належали місту. На дані кошти утримувалися поліція, міські тюрми, військові казарми, пожежна охорона.

В 1874 році «Городовое положение» було введене в містах Закавказзя, в 1875 році - в Литві, Правобережній Україні, та Прибалтиці.

Не дивлячись на обмеженість реформи міського самоуправління, вона все ж була великим кроком вперед, тому що змінила попереднє станово-бюрократичне управління містом новими, основаними на буржуазному принципі майнового цензу. Нові органи місцевого самоуправління зіграли немалу роль в господарсько-культурному розвитку пореформеного міста.

2. Діяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст. Гуртки М. Станкевича та П. Чаадаєва

У першій чверті XIX століття в силу відсталості суспільно-економічних відносин у Росії російська буржуазія, тісно пов'язана з феодально-кріпосницькою імперією й її поліцейсько-бюрократичним апаратом, не претендувала на політичну роль. Тим часом у Росії назріла необхідність ліквідації феодального ладу. Проти царату й кріпосного права виступили дворянські революціонери.

XIX століття в Росії було настояне на бурхливих подіях попереднього сторіччя.

Після 14 грудня 1825 р. позиції самостійно мислячого суспільства минулого були сильно ослаблені. "Тридцять років тому, - писав А.И. Герцен наприкінці 50-х років XIX століття, - Росія майбутнього існувала винятково між декількома хлопчиками, що тільки що вийшли з дитинства, а в них була спадщина загальнолюдської науки й чисто народної Русі. Нове життя ця животіла, як трава, що намагається рости на губах не простиглого кратера".

Такими "хлопчиками..., що вийшли з дитинства", були А. И. Герцен і Н. П. Огарьов, які під безпосереднім впливом повстання декабристів дали клятву на Воробйових горах у Москві (в 1826 р.) боротися із самодержавством за волю, за звільнення народу (пізніше А. И. Герцен писав, що "декабристам на Сенатській площі не вистачало народу").

Покинувши Росію й оселившись в Англії, Герцен і Огарьов стали першими політичними емігрантами. На початку 50-х рр. XIX століття вони заснували в Лондоні Вільну російську друкарню. Видавана ними газета "Дзвін", журнал "Полярна зірка" з більшим інтересом читалися передовими людьми Росії.

Незважаючи на урядові репресії, уже наприкінці 20-х років XIX століття мали місце спроби продовжити революційні традиції декабристів, що виразилися в поширенні вільнолюбних віршів, у створенні нелегальних революційних кружків, в антиурядових розмовах. Характерно, що ці спроби відбувалися не в Петербурзі, де урядовий прес давив найсильніше, а в Москві чи на далекій периферії. Поряд з віршами А. С. Пушкіна, нелегально поширювалися вірші К. Ф. Рилєєва, його поема "Наливайко" і лист до дружини з Петропавлівського каземату.

Суспільного значення набуло нелегальне поширення в Москві віршів студента А. Полежаєва. Героєм його жартівної поеми "Сашка" став вільнолюбний студент, що любив волю, що засуджувала лестощі й святенництво й мріяло про тім часі, коли буде скинута влада "знехтуваних катів".

Як відгук на повстання декабристів сприймалися його вірші "Вечірня заграва":

А. Полежаєв був виключений з університету й відданий у солдати, де незабаром умер від сухоти.

Найбільш відомим із гуртків кінця 20-х років XIX в. був кружок або таємне суспільство братів Критських, сформований у Москві наприкінці 1826 початку 1827 р. і що поєднував 6 членів. Всі були дітьми різночинців, студенти університету. Учасники організації бачили майбутню Росію вільною від кріпосництва й самодержавства. У день коронації Миколи I вони розкидали на Червоній площі прокламації, у яких засуджувалося монархічне керування й утримувався заклик до його скинення. Група була виявлена поліцією. Всі її учасники без суду, по особистому велінню пануючи, були укладені в каземати Соловецького монастиря, а через 10 років віддані в солдати.

Провідне місце в революційному русі початку 30-х років XIX ст. належало Московському університету, серед студентства якого або при його участі виникали численні кружки, пов'язані з іменами Н. П. Сунгурова, В. Г. Бєлінського, Н. В. Станкевича, А. И. Герцена й Н. П. Огарьова.

Випускник Московського університету Н. П. Сунгуров в 1831 р. організував таємне суспільство, що вважало своєю головною метою введення конституційного ладу в Росії, що обмежить деспотизм ; монархів і дасть волю громадянам. У нього входило 26 молодих студентів. У плані сунгуровців було багато наївного й незрілого. Це нелегальне суспільство було розгромлено на самому початку.

На самому початку 30-х років у Московському університеті склалося «літературне суспільство 11 номера» (назва відбулася від номера кімнати, де жили й збиралися його учасники). Це був дружній літературний гурток, у центрі якого стояв майбутній критик В. Г. Бєлінський. Реальне російське життя, долі країни, жах кріпосного права, протест проти "мерзенної російської дійсності" - от основні питання, які хвилювали однодумців, що збиралися.

Тут студенти читали й обговорювали твори Пушкіна, ненадруковану ще тоді комедію Грибоєдова "Горе от ума", вірші Полежаєва, обговорювали проблеми філософії, естетики, однак найбільше їх хвилювало реальне життя. Бєлінський прочитав тут свою юнацьку драму "Дмитро Калінін", у якій виражався різкий протест проти кріпосництва, придушення одних людей іншими.

Бєлінський був вигнаний з університету з лицемірним формулюванням "по слабості здоров'я й обмеженості здатностей" (приводом стала тривалість хвороби Бєлінського - з січня по травень 1832 р.). Бєлінський був змушений займатися коректорською роботою, переписувати папери, пробиватися приватними уроками й у той же час займатися самоосвітою.

У цей час він увійшов у новий гурток зі студентів і випускників університету, що групувався навколо Н. В. Станкевича (1831-1839). Гурток Станкевича складався з людей, що цікавилися, головним чином, питаннями філософії й етики, і розвивався під впливом ідей німецького філософа Шилінга, що проповідувалися професорами В Павловим, у якого Станкевич і жив, та Надєждіним.

Гурток Станкевича впливав на ідейне життя суспільства. З нього вийшли майбутні слов'янофіли (К. С. Аксаков, Ю. Ф. Самарін), західники (Т. Н. Грановський, В. П. Боткін), революціонери (В. Г. Бєлінський, М. А. Бакунін), К. Д. Кавелін. Погляди членів гуртка були помірні: поширення освіти, що само собою нібито повинне привести до зміни "побуту суспільного".

В 1831 році склався гурток А. И. Герцена й Н. П. Огарьова, що мав гостру політичну спрямованість. Метою гуртка, у який входили Н. І. Сазонов, Н. М. Сатін, Н. X. Кетчер, В. В. Пассек і інші, було революційне перетворення Росії. "Ми подали один одному руки, - згадував Герцен, - і пішли проповідувати волю й боротьбу в усі чотири сторони нашої молодої Вселеної".

Ідеологія гуртка була розпливчаста й політично незріла. "Ідеї були неясні, - писав Герцен, - ми проповідували декабристів і французьку революцію, конституційну монархію й республіку; читання політичних книг і зосередження сил в одному суспільстві, але більш всього проповідували ненависть до всякого насильства, до всякої урядової сваволі...". Пізніше Герцен і його друзі звернулися до утопічного соціалізму, і насамперед, до сенсімонізму. Герцен і Огарьов не відмовилися також і від політичної боротьби й залишалися "дітьми декабристів".

В 1834 р. Герцена й Огарьова заарештували за спів пісень, наповнених "мерзенними й злочинними" вираженнями на адресу пануючи, і після тривалого тюремного наслідку вислали без суду: Герцена - на службу в Перм, В'ятку, а потім у Владимир, Огарьова - у Пензу.

Революційний підйом початку 30-х років XIX в. у Західній Європі змінився смугою занепаду, торжества реакційних сил. Для цього часу особливо характерні настрої песимізму, розпачу, невір'я в можливість боротьби за краще майбутнє. Ці настрої знайшли яскраве відбиття в першому "Філософськогму листі" П. Я. Чаадаєва, опублікованому в 1836 році в журналі "Телескоп".

Друг А. С. Пушкіна й декабристів, офіцер у царювання Олександра I, П. Я. Чаадаєв важко переживав поразку повстання декабристів, пішов у відставку. Твори Чаадаєва свідчили про те, що їхній автор прийшов до самих песимістичних висновків, які містили в собі жагучі нападки на Росію, її відсталість, некультурність, незначність її історії, злиденність її сьогодення.

Втративши надію на можливість суспільного прогресу в Росії, він писав: "Огляньте поглядом всі пережиті нами століття ... ви не знайдете жодного примикаємого до себе спогаду... Ми живемо лише в самому обмеженому сьогоденні, без минулого й без майбутнього, серед плоского застою... Самотні у світі, ми світу нічого не дали, нічого в світі не взяли...".

Чаадаєв писав про різні історичні шляхи Росії й інших країн Європи. Він підкреслював, що всі народи Європи мали "загальну фізіономію", "спадкоємна ідейна спадщина". Зіставляючи це з історичними традиціями Росії, Чаадаєв доходить висновку, що її минуле було іншим: "Спочатку дике варварство, потім грубе марновірство, далі - іноземне панування, жорстока, принизливе, дух якого національна влада згодом успадкувала, - от сумна історія нашої юності".

Чаадаєв вважав, що всі лиха Росії від її відстороненості від "всесвітнього виховання людського роду", від національного самовдоволення й пов'язаного з ним духовного застою. Основним лихом він уважав відривши від католицького миру.

"З волі фатальної долі ми звернулися за моральним навчанням, що повинно було нас виховати, до розтлінної Візантії, до предмета глибокого презирства всіх народів... потім, звільнившись від чужоземного ярма, ми могли б скористатися ідеями, що розквітли за цей час серед наших братів на Заході, якби тільки не були відірвані від загальної родини, ми підпали рабству, ще більш важкому...".

Провиною відставання, вважав П. Я. Чаадаєв, був відрив Росії від Європи й, особливо, православний світогляд. Чаадаєв стверджував, що "Росії нема чим пишатися перед Заходом, навпроти, вона не внесла ніякого внеску у світову культуру, залишилася непричетною до найважливіших процесів в історії людства".

Лист Чаадаєва - це "безжалісний елемент болю й розпачі", "це був постріл, що пролунав у темну ніч", "похмурий обвинувальний акт проти Росії". (А. И. Герцен). Лист Чаадаєва, як відзначав Герцен, " потряс всю мислячу Росію".

У знаменитому листі П. Я. Чаадаєву від 19 жовтня 1836 р. А. С. Пушкін писав: "Хоча особисто я сердечно прив'язаний до государя (до Миколи I - Л.П.), я далеко не захоплююся всім, що бачу навколо себе; як літератора - мене дратують, як людину із забобонами - я ображений, але клянуся честю, що нізащо в світі я не хотів би перемінити батьківщину, або мати іншу історію, крім історії наших предків, таку, яку нам Бог дав".

Уряд суворо розправився й із Чаадаєвим, і з видавцями цього листа: журнал "Телескоп" був закритий, редактор його Н. І. Надєждін висланий з Москви й позбавлений права займатися видавничою й викладацькою діяльністю. Чаадаєва оголосили божевільним і віддали під поліцейський контроль.

3. Історичний портрет М. Новікова (1744-1818)

До другої половини 1790-х років відноситься портрет М.І. Новікова - одного з діяльних вождів російської Освіти, про яке А. С. Пушкін сказав, що він «підсунув на піввіку освіченість нашого народу».

Виходець із небагатої дворянської родини, Микола Іванович Новіков (село Тіхвінскоє-Авдотьїно під Москвою) навчився грамоті в сільського дячка й суворо виховувався батьком, що мріяв про військову кар'єру сина. В 1755-1760 р. Н.І. Новіков учився в гімназії при тільки що відкритому у Москві університеті. Батько Новикова - Іван Васильович - був корабельним капітаном і службу ніс ще при Петрові I. Родина Новікових була патріархальна, і перші уроки Микола одержав від свого батька. На початку 1757 р. він був прийнятий в університетську гімназію, але незабаром був відрахований "за неходіння в класи". Надалі все життя Н.І Новиков займався самоосвітою. Великий вплив на формування його особистості зробили друзі по університеті й літературно-видавничої діяльності.

З 1762 служив солдатом в Ізмайлівському полку. Брав участь як секретар у Покладеній комісії зі складання нового проекту облаштованості Росії. В 1769 році М.І.Новіков, розчарований у реформаторській політиці Катерини II, вийшов у відставку й став видавати в Санкт-Петербурзі сатиричні журнали «Трутень», «Живописець», «Гаманець» і ін. На сторінках своїх видань він полемізував з Катериною II, піддавав осміянню преклоніння перед іноземщиною, бичував пороки сучасного суспільства, критикував зловживання кріпосництва Росії.

В 1775 році М.І.Новіков вступив у масонську ложу «Астрея», що пов'язана з посиленням містичних настроїв російського просвітителя. У журналах «Ранкове світло», «Спочиваючий трудолюбець» і «Магазин натуральної історії, фізики й хімії» велике місце зайняли масонські, філософські й естетичні проблеми.

В 1779 році куратор Московського університету й масон М.М. Херасков запропонував Новікову узяти під оренду університетську друкарню й видання «Московських Відомостей». М.І.Новіков прийняв пропозицію й переїхав у Москву. Тут почався найбільш плідний період його діяльності. У Москві він увійшов у гурток діяльних масонів (И.В. Лопухін, С.И. Гамалей, И.Е. Шварц, И.В. Тургенєв, княгиня В.А. Трубецька, кілька професорів університету). У цьому середовищі теоретична думка М.І.Новікова остаточно набула масонського забарвлення. Тим часом у цей час він розгорнув кипучу просвітню роботу, видав понад 900 книг у різних галузях знання, відкривав бібліотеки й школи в Москві, книгарні в 16 містах.

Після повстання Е.І. Пугачова й французької революції політична атмосфера в країні сильно змінилася. Видавничі й суспільні починання М.І. Новікова, що зуміло зібрати навколо себе багатьох однодумців, викликали різко негативне відношення Катерини II, що вважала М.І.Новікова «розумною й небезпечною людиною». Однак головне крилося, можливо, в іншому - у масонських зв'язках М.І.Новікова зі спадкоємцем престолу Павлом Петровичем. В 1792 році М.І.Новіков був арештований і без суду, по найвищому велінню, присуджений до 15 років ув'язнення в Шлісельбургській тюрмі.

В 1796 році імператор Павло I у перший же день свого царювання звільнив з в'язниці близьку йому людину, масона-просвітителя. Але вийшов М.І.Новіков на волю розореним і хворим. Він уже не зміг повернутися до суспільної діяльності, хоча прожив ще довге життя у своєму крихітному родовому маєтку Авдотьїне, звідки майже нікуди не виїжджав. Помер М.І.Новіков 31 липня 1818 року.

В XVIII в. можна виділити два періоди значної активізації книжкової справи. У першій чверті - це епоха реформ і перетворень Петра I і в другій половині - епоха Катерини II. Дуже важливими подіями в розвитку книжкової справи стали початок видавничої й книготорговельної діяльності Академії наук і Московського університету, а також діяльність видатного просвітителя М.І.Новікова.

В епоху Катерини II Росія досягла своєї вершини як феодальна монархія. З'явилися нові навчальні заклади й друкарні. До видавничої діяльності приступилися перші громадські організації («Вільне економічне суспільство», «Збори, що турбуються про переклад іноземних книг» і ін.).

Важливу роль зіграв указ «Про вільні друкарні», що ліквідував непорушну до цього державну монополію на книговидання. З'явилися приватні книговидавці. Варто згадати при цьому, імена таких видавців, як А.Н. Радищев, И.А. Крилов, И.Г. Рахманінов, Н.Е. Струйський.

Далі слід більш детально розглянути видавничу діяльність М. Новикова.

"Ревнителі російської освіти" - так називали Миколу Івановича Новікова за його заслуги в розвитку російської культури.

Невдалі досвіди роботи в Комісії зі складання нового Укладення привів до того, що в 1769 р. Новіков залишив державну службу й присвятив своє життя справі освіти.

За час своєї видавничої діяльності Новіков випустив біля десяти з половиною сотень назв книг - це в півтора разу більше, чим випущено за всю першу чверть XVIII століття. Він популяризував здобутки вітчизняної словесності, друкував навчально-виховну літературу. Під його керівництвом була заснована безкоштовна бібліотека, а в благодійних цілях він відкрив лікарню й аптеку.

Почав свою видавничу діяльність Новіков з випуску сатиричних і пізнавальних журналів. "Багато книг взявши в руки вже позіхають, а листочку назустріч із посмішкою біжать", - міркувала Катерина II, засновуючи свій журнал "Усяка всячина". Розумів це й Новіков , засновуючи в 1769 р. журнал "Трутень".

Політична й цивільна позиція редактора й видавця завоювала безліч прихильників. За рік було випущено 53 номери, а скромний спочатку тираж 626 екз. через кілька номерів подвоївся.

Журнал Новікова вступив у полеміку з "Усякою всячиною" по гострих суспільно-літературних питаннях, що викликало гнів імператриці й наступні цензурні обмеження. Це призвело до зниження гостроти публікацій і інтересу читаючої аудиторії.

Незабаром журнал припинив існування на нетривалий час, а влітку 1770 р. був зареєстрований під новою назвою "Пустомеля". На його сторінках гостра сатира змінилася помірною критикою, однак це не врятувало положення, і "Пустомелю" осягла та ж сумна доля - він був закритий.

В 1772 р. М.І Новіков приступив до видання щотижневого сатиричного журналу "Живописець". Перші сторінки видання були присвячені необразливому критичному розбору літератури, потім випливала викривальна стаття про тяжкий стан кріпаків. Селянські теми зайняли міцне місце в "Живописці". Незважаючи на помірний тон публікацій, в 1773 р. журнал закрили.

В 1774-1775 р. Новіков видає журнал "Гаманець", у якому прославлялися чесноти росіян і висміювалася галоманія. Однак це не врятувало журнал від переслідувань уряду, і на дев'ятому номері Новіков змушений був зупинити видання. Остання його спроба на журнально-видавничому поприщі була пов'язана з випуском "Живописця" (1775) - збірника кращих статей з "Трутня" і раннього видання "Живописця".

У дусі зростаючого інтересу до морально-виховної й практичної літератури був задуманий журнал для жінок. За задумом М.І. Новикова він був розрахований на представниць середнього стану, в обов'язку яких входило в першу чергу виховання молодого покоління.

Літературний журнал для жіночого читання почав видаватися за назвою "Модне щомісячне видання або Бібліотека для дамського туалету". Перші томи з'явилися в 1779 р. у Санкт-Петербурзі й у Москві. Вони були оформлені дуже добірно й включали безліч ілюстрацій.

Новим виявилося те, що в журналі були поміщені картинки останніх паризьких мод. Для читання на дозвіллі пропонувалися сентиментальні штучки, особливо милі чутливому дамському серцю, різні історичні анекдоти й повчальні статті.

Розрахунок Новікова на те, що йому вдасться зібрати багато передплатників, не виправдався - занадто висока була ціна. Не кожна читачка могла викроїти з бюджету п'ять рублів на підписку. Тому вдалося зібрати тільки 57 "пренумератів", серед яких переважали дуже багаті люди.

Журнал "Модне щомісячне видання" вийшов у чотирьох книгах. Як і багато інших видань Новікова , він не тільки не позбавив його від збитків, але й увів у нові борги. Справи видавця похитнулися, а його видавництво потерпало від великих труднощів. У результаті журнал змушений був закритися.

У подальшій видавничій діяльності М.І. Новиков опирався на матеріальну підтримку своїх друзів - А.П. Сумарокова, М. М. Хераскова, П.К. Хлєбнікова, И.П. Єлагіна. У числі фінансових заступників інкогніто виступав Павло I.

М.І. Новиков розробив програму публікації пам'ятників історії культури й побуту Древньої Русі. Першим досвідом була "Древня російська гідрографія" (1773) - опис водних шляхів Московської держави, складена російськими топографами на початку XVII століття.

На досвіді цієї історичної праці Новіков переконався в необхідності державної фінансової підтримки. Для публікації основного історичного добутку "Древня російська вівліофіка" (1773-1775) Новиков одержав від Кабінету імператриці 1000 рублів і 200 голландських червінців, але цих коштів виявилося недостатньо. Тоді Новіков знайшов вихід у тому, що оголосив попередню підписку. Ціна її була занадто висока - рівнялася вартості добре навченої двірської людини. Тому споконвічно видання призначалося для обраних.

Серед передплатників зустрічаються найбільш імениті прізвища. Приклад подала сама Катерина, що підписалася однією з перших. На видання підписалися вчені Г.Ф. Міллер, М.М. Щербатов, друзі Новікова - М.М. Херасков, А.Н. Радищев і ін. Незважаючи на їхню енергійну підтримку, "Вівліофіка" успіху не мала. По підписці була продана п'ята частина тиражу - 246 екз.

З 1774 р. число передплатників різко скоротилося й тираж зменшився на 100 екз. Повільно йшов і роздрібний продаж. У результаті Новіков змушений був визнати, що "Вівліофіка" приречена "лежати мертвим капіталом у сховищах майже вічною темницею для них призначених".

Причиною положення, що створилося, на думку вчених того часу, був низький рівень наукової підготовки історичних документів. Ставилася під сумнів якість археографічних публікацій. Це утримало видавця від виконання подальших задумів по виданню древніх пам'ятників.

Найбільш плідний період у діяльності М.І. Новикова був пов'язаний із друкарнею університету, що напередодні її оренди Новіковим не приносила прибутку й існувала переважно за рахунок надходжень із державної скарбниці. Багато років продавалася лише десята частина виданих книг, а газета "Московські відомості" розходилася навіть у меншій кількості екземплярів, ніж деякі книги (по 500-600 екз.).

Ознайомившись зі станом справ, Новіков підписав контракт про її оренду строком на десять років (1779-1789). У його ведення перейшла й університетська книжкова крамниця. Об'єднавши в одних руках виробництво й збут книг, Новіков створив видавничо-книготорговельну фірму, здатну здійснювати його давні просвітительські задуми.

Крім господарської самостійності, він одержав право визначати видавничий репертуар. Основною статтею доходу було друкування платних приватних оголошень у газеті "Московські відомості". Замінивши застаріле типографське обладнання й впровадивши принцип матеріальної зацікавленості службовців, до кінця строку оренди Новіков виконав зобов'язання "привести друкарню в найкращий стан".

У період 1781-1785 р. було випущено 125 назв книг різноманітної тематики. Крім обов'язкових безкоштовних мов професорів і хвалебних од, Новиков видавав на власні засоби підручники й наукові праці, літературні й перекладацькі досвіди викладачів і студентів.

У видавничому репертуарі університетської друкарні того періоду перше місце займала белетристика (50 відсотків), далі випливали богословські й масонські твори (20 відсотків), потім історична й довідкова література.

12 вересня 1784 р. при діяльній участі "Дружнього вченого суспільства" була створена "Типографічна компанія", що одержала відповідно до указу про вільне друкарство економічну й політичну самостійність. Підприємство було засновано на пайових началах. Кожний з десяти його членів вніс суму від трьох до десяти тисяч рублів. Керування "Компанією" було покладено на комісію із семи чоловік.

На зібрані кошти була обладнана нова друкарня. Вона була оснащена 19 друкованими верстатами й декількома видами російських і іноземних шрифтів. Крім цього, "Компанія" мала спонукуване й нерухоме майно, у тому числі бібліотеку. У ній налічувалося 8500 томів на російській, латинській, грецькій, німецькій, англійській, французькому й іншій іноземній мовах. У підприємство входили книжкові склади, де зберігалися новіковські видання на суму 150 тисяч рублів.

Прибуток "Компанії" неухильно зростав, а в окремі роки досягнув 80 тисяч рублів, що дозволяло вчасно розраховуватися по кредитах, а частину доходів пускати на розширення справи. Потужність " Типографічна компанії" значно зросла після злиття в 1796 р. декількох друкарень.

Підприємство М.І. Новікова успішно конкурувало з найбільшими російськими друкарнями й активно впливало на формування національного книжкового репертуару.

За 13 років (1779-1792) у п'яти друкарнях Новікова були надруковані сотні назв книг і журналів, що становило третину друкованої продукції країни. Ним було випущено більше трьохсот добутків російських авторів. Сорок книг для юнацтва на ціле сторіччя склали золотий фонд дитячої літератури. Цей період по праву вважається періодом новіковської монополії в російській книжковій справі.

Незважаючи на успіхи, незадовго до появи указу про заборону вільних друкарень, його діяльність піддалася переслідуванням з боку влади.

Після закінчення строку контракту з університетською друкарнею новому її орендареві А.А. Свєтушкіну під страхом "пені" в 10000 рублів заборонялося приймати Новікова і його компаньйонів у справу.

Імператриця наказала зробити обшук і закрити його книжкову крамницю. У підсумку було конфісковано триста назв книг, а крамниця була передана в руки купців Н.Н. Кольчугіна й І.І. Переплетчикова.

Людина, що настільки багато зробила для розвитку російського книговидання й освіти, була оголошена державним злочинцем тільки на тій підставі, що його ідейні погляди розходилися з поглядами пануючої влади.

Новіков був заточений у Шлісельбургську в'язницю, де він провів чотири роки - з 1792 по 1796. Останні роки Миколи Івановича проходили в родовому маєтку, де його, старого й хворого, відвідували тільки родичі й друзі.

Підбивши підсумок, відзначимо, що в цілому характерною рисою розглянутого періоду стає мода на освіченість у середовищі російського дворянства. Книговидання орієнтується на його потребі. Книги для вельмож, що становлять родові бібліотеки, видаються розкішно. Збільшується випуск наукових видань. Починається публікація літописів і історичних документів. Мають успіх добутки російських письменників, драматургів, поетів. Починають видаватися романи, за останні сорок років XVIII століття їх було випущено 800 назв.

Для другої половини сторіччя характерний інтерес до добутків письменників-моралістів, філософів, до практичних і повчальних творів М. Монтеня, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Фенелона. Книги мали повчальні заголовки - "парубку, що відправляється в університет", "вступаючому у світло". Корисні й повчальні наставляння містилися в заголовках книг "для виховання", "для утворення", "до приборкування наших страстей".

Основна маса книг переводилася із французьких, грецьких, польських мов. Перекладачі доповнювали текст власними примітками й присвятами. У книгах, виданих у цей час, всі частіше з'являються й пропагандистські ідеї, навіяні Французькою революцією. У моду ввійшли добутки французьких просвітителів Дідро, Вольтера, Монтеск'є.

Керуючись просвітительськими ідеями, автори й перекладачі всі частіше практикують видання книг "власним утриманням". Так, на користь шляхетному юнацтву й батьківщині видавав свої праці перекладач Е.С. Харламов (1734-1785).

До кінця XVIII століття розвивається ціла індустрія виробництва книг, що відповідала народному смаку. Вони випускалися безупинно тисячними тиражами, активно поширювалися не тільки в міський, але й у селянському середовищі. Ці книжки читалися, по них училися, а найчастіше їх просто розглядали практично до повного фізичного зникнення. Замість на ринку з'являлися нові перегравірування з повторюваними сюжетами. Незважаючи на одноманітність, ці книги завжди виявлялися затребуваними.

Таким чином, книговидання йшло по двох, як би самостійно існуючим напрямкам. Кожне з них обслуговувало інтереси певних верств населення. При всьому різноманітті видавничого процесу другої половини XVIII століття російське суспільство одержало книгу, що по праву вважається книгою епохи Освіти.

У самому кінці XVIII в. положення книжкової справи погіршилося. Були закриті всі вільні друкарні, заборонений ввіз книг і навіть нот через границю.

Висновок

Аналізуючи вище викладений матеріал можна підбити певні підсумки. Перше питання роботи розкриває суть реформ 1863-1874 рр. в Росії та перебіг реформи місцевого самоврядування. При цьому слід відмітити, що загальний перебіг соціально-економічного розвитку Росії викликав необхідність проведення реформ, які у свою чергу дали поштовх швидкому зростанню економіки та культури країни. Але дані реформи за своїм змістом були буржуазними і носили непослідовний і незавершений характер. Поряд із буржуазними принципами в нових органах місцевого самоврядування, судовій системі, народній освіті і т.д. реформи разом із тим захищали станові переваги дворянства і фактично зберігали неправомірне положення податних станів.

Поступки, зроблені насамперед великої буржуазії, ніяк не порушували дворянських привілеїв. Нові органи місцевого самоуправління, школа і печать були підпорядковані царській адміністрації. В суперечливій політиці імператора Олександра ІІ поєднувалися і реформаторство, і реакційні тенденції. Останні відкрито заявили про себе після замаху на Олександра ІІ Д.В.Каракозова в 1866 р. ці тенденції затримували хід реформ і в ряді випадків шукали їх характер. Проводячи реформи, самодержавство разом із тим застосовувало адміністративно-поліцейські методи управління, підтримувало становість у всіх сферах суспільно-політичного життя країни. Тим самим створювались умови для проведення серії «Контр реформ» в царювання Олександра ІІ.

Другий розділ даної роботи описує діяльність революційних гуртків на початку 30-х років ХІХ ст. та гуртки М. Станкевича і П. Чаадаєва. Отож, ми з'ясували провідне місце в революційному русі початку 30-х років XIX ст. належало Московському університету, серед студентства якого або при його участі виникали численні кружки, пов'язані з іменами Н. П. Сунгурова, В. Г. Бєлінського, Н. В. Станкевича, А. И. Герцена й Н. П. Огарьова. Реальне російське життя, долі країни, жах кріпосного права, протест проти "мерзенної російської дійсності" - от основні питання, які хвилювали однодумців, що збиралися.

Гурток Станкевича впливав на ідейне життя суспільства. З нього вийшли майбутні слов'янофіли К. С. Аксаков, Ю. Ф. Самарін, західники Т. Н. Грановський, В. П. Боткін, революціонери В. Г. Бєлінський, М. А. Бакунін, К. Д. Кавелін. Погляди членів гуртка були помірні: поширення освіти, що само собою нібито повинне привести до зміни "побуту суспільного".

Останній розділ роботи розкриває історичний портрет російського провідника друкарства ХVІІІ ст. М.І. Новікова. З молоду Новіков входив до однієї із масонських лож, що в подальшому вплинуло на його весь світогляд і діяльність. В різні періоди життя його спіткав та успіх, а здебільшого, невдачі та остаточне розорення. За період своєї діяльності він створив кілька друкарень в Росії та книжних магазинів і навіть лікарню. Але завдяки своїм «нестандартним поглядам» на життя потрапив у немилість до імператриці Катерини ІІ. Він потерпав протягом усього життя від поневірянь вищого керівництва Росії і в кінцевому результаті, людина, що скільки багато зробила для розвитку російського книговидання й освіти, була оголошена державним злочинцем тільки на тій підставі, що його ідейні погляди розходилися з поглядами пануючої влади.

Новіков був заточений у Шлісельбургську в'язницю, де він провів чотири роки - з 1792 по 1796. Останні роки Миколи Івановича проходили в родовому маєтку, де його, старого й хворого, відвідували тільки родичі й друзі.

Використана література

1. Дербов Л.А. Общественно-политические и исторические взгляды Н.И. Новикова. Саратов, 1974.

2. Економічна історія України і світу. Підручник /За ред. Б.Д.Лановика.- 7-ме вид., стер. - К.: Вікар, 2005. С. 486

3. Калінічева Г.І. Економічна історія: Короткий конспект лекцій. - К., 2000.

4. Ключевский В.О. Воспоминания о Н.И. Новикове и его времени // Исторические портреты. М., 1991.

5. Ключевский В. О. О русской истории. М., 1993

6. Козлов Ю. Ф. От князя Рюрика до императора Николая II. Саранск, 1992

7. Корнилов А. А. Курс истории России XIX века. М., 1993

8. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Історія господарства: Україна і світ. - К., 1995

9. Платонов С. Ф. Лекции по русской истории. М., 1993

10. Пресняков А. Е. Российские самодержцы. М., 1990

11. Соловьев С. М. Общедоступные чтения о русской истории. М,, 1992

12. Современники: жизнь и деятельность Е.Р. Дашковой и Н.И. Новикова: Репринт. воспр. изд. 1893 и 1892 гг. М., 1991.

13. Тараканова О. Л. ИСТОРИЯ КНИГИ -М.: Центр дистанционного образования МГУП, 2001

14. Федоров В.А. История России, 1861-1917: Учеб. для студентов вузов, обучающихся по ист. спец. и ист. направлению. - М.: Высш. шк., 2000. - 384 с.: карт. - Библиогр.: с. 373-38