Другу групу політичних сил становили партії, які займали помірковано-державницьку позицію. Державницькі ідеали цих партій перекликалися з політико-правовими доктринами політичних сил соціально-радикального напряму. Їх прихильність до федеративного устрою, як і в період Центральної Ради, значною мірою зумовлювалася прагненням не допустити погіршення соціально-економічного становища республік, пов'язаного із виходом зі складу Союзу РСР.

Проголошені 16 липня 1990 р. Декларацією про державний суверенітет принципи є відображенням не лише історичної правонаступності з ІV Універсалом Центральної Ради. Їх єднає як сама ідея державної самостійності, історична спроба формування української державності в сучасному їх розумінні, так і пошук шляхів її реалізації.

Втілення проголошених державницьких ідеалів ускладнювалося протистоянням із союзним центром. Виступивши з ідеєю укладення оновленого союзного договору, керівництво Радянського Союзу відобразило тим самим політико-правові ідеали Тимчасового уряду, викладені ним у Тимчасовій інструкції Генеральному Секретаріату. У відповідності з її текстом повноваження Генерального Секретаріату суттєво обмежувались у порівнянні з попередніми домовленостями.

Четвертий з'їзд народних депутатів СРСР ухвалив рішення про проведення всенародного референдуму з питання збереження єдності оновленої радянської федерації. Власне, у референдумі знайшла свою реалізацію проголошена ІІ Універсалом Центральної Ради ідея народного суверенітету. Втілення в сучасному державотворчому процесі принципу народного суверенітету зумовлене прагненням максимального використання можливостей безпосередньої форми демократії з метою досягнення державної незалежності.

Як показав досвід державотворення періоду Центральної Ради, розвиток відносин між Україною й Росією має ґрунтуватись на державницькій традиції обох країн. Україна й Росія мають узгоджувати власні інтереси шляхом переговорів, невтручання у внутрішні справи та поваги до права кожного народу на самостійний розвиток. Зазначені підходи знайшли своє відображення в підписанні Біловезької угоди.

Україна прагне визначитись в новому для себе геополітичному оточенні. Однією з основних проблем, пов'язаних з формуванням модерної української нації і держави, є питання впливів Сходу і Заходу. З огляду на це маємо будувати зовнішню політику не допускаючи помилок, здійснених Центральною Радою, коли її політико-правові ідеали, пов'язані з забезпеченням прав особи, недоторканності інституту приватної власності, дотримання і виконання міжнародних угод не знайшли безпосереднього втілення в практиці державотворення.

3.11 Політико-правові аспекти сучасного державотворення

Особливості вітчизняного державотворення полягають у відході від радянської системи державності, в основу якої було покладено класовий а не національного аспект. Як засвідчив досвід виборчих кампаній 1917 року, українські політичні партії соціально-радикального спрямування поділяли політико-правові ідеали більшовиків.

Паралельно з подіями, направленими на ліквідацію командно-адміністративної системи, в Україні розгортався новітній конституційний процес. У його основу було покладено принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, що є відображенням традицій, закладених Конституцією Української Народної Республіки 1918 року.

Вирішальним моментом на шляху демократичної трансформації політичної системи стало прийняття Верховною Радою Конституції України. Однак її прийняття поставило чимало як практичних, так і теоретичних проблем. Однією з найбільш складних є взаємодія законодавчої і виконавчої гілок влади. Досвід державотворення періоду Української революції дає нам приклад гармонізації відносин між Центральною Радою як законодавчою структурою, та Генеральним Секретаріатом як органом виконавчої влади. В основі їх діяльності було покладено принцип взаємної відповідальності за зміст і характер державотворчого процесу. Завершального вигляду він набрав після проголошення IV Універсалу, коли Центральна Рада сформувала на пропорційній основі, уряд - Раду народних міністрів. По суті, в Україні була встановлена парламентська республіка.

Вивчення досвіду Центральної Ради є актуальним ще й тому, що процеси сучасного державотворення зазнали на собі впливу нерідко протилежних концепцій державності, зокрема й авторитарних. До внесення змін до Конституції центральне місце в системі вищих органів державної влади належало Президенту. З метою здійснення подальших конституційних повноважень була утворена Адміністрація Президента, статус і функції якої домінували над Кабінетом Міністрів і місцевими державними адміністраціями. Подібної централізації влади не знала жодна демократична країна світу і якої не було в колишньому Радянському Союзі. Таким чином спостерігаємо розбіжності в стратегії розвитку української державності, яка полягала в поступовому переході від парламентської до президентської моделі.

Важливим недоліком у взаємодії виконавчої та законодавчої гілок влади стала політична неструктурованість державної влади. Як наслідок, у Верховній Раді України не склалася політична (конструктивна) більшість, сформована за партійною ознакою, як могла б впливати на формування уряду, з одного боку, а з іншого - Президент і уряд також не мали необхідної більшості, щоб, спираючись на неї, законодавчо забезпечити програму своєї діяльності. На основі аналізу досвіду державотворення періоду Центральної Ради доведено, що в умовах партійного протистояння політичні дискусії набувають гострого, а часом і жорсткого протистояння. Розв'язання існуючих суперечностей можливе за умови врахування й сприйняття політико-правових ідеалів політичних опонентів. Сформований компроміс породжує не тільки колективну відповідальність за зміст і характер державотворення, а й сприяє вищому рівню політичної й правової культури суспільства. При цьому важливо, на відміну від досвіду Центральної Ради, щоб в державотворчому процесі враховувалися державницькі концепції всього спектру політичних сил - від соціально-радикального до національно-державного.

Зазначені суперечності зумовили необхідність подальшої трансформації політичної системи. За своїм правовим змістом зміни та доповнення, внесені до Конституції України 2004 р., відповідають політико-правовим засадам Конституції УНР 1918 р. Ці два документи пронизані ідеєю народного суверенітету, демократичністю виборчого процесу, декларують принцип розподілу влади.

Також вбачається певний ретроспективний взаємозв'язок у питаннях територіального устрою. У період Лютневої революції Тимчасовий уряд рекомендував утворювати на місцях ради об'єднаних громадських організацій. Така ситуація сприяла тому, що представники українського визвольного руху створили Центральну Раду, яка, на їхню думку, мала стати органом місцевого управління в Україні. У зв'язку з цим перед Центральною Радою постала низка складних проблем, пов'язаних зі створенням механізму управління Україною. Однією з найбільш складних - була проблема державно-територіального устрою. Стоячи на засадах широкого місцевого самоврядування, лідери Центральної Ради використовували традиційну для української політико-правової думки ідею федералізму, що мала забезпечити належне управління великою територією.

Враховуючи досвід державотворчої діяльності Центральної Ради, яка в Конституції УНР 29 квітня 1918 р. закріплювала федеративний устрій України, отримала подальший розвиток думка про необхідність прийняття закону про державно-територіальний устрій. Крім того, вирішення проблем державно-територіального устрою передбачало розробку державної етнонацiональної політики, принципів управління етнічними процесами, методів i засобів соціально-економічного, політичного i правового регулювання міжетнічними відносинами.

Центральна Рада надавала великого значення вирішенню національно-культурного питання, яке мало реалізуватися у формі національно-персональної автономії. У зв'язку з цим важливою складовою державотворчого процесу стало поповнення Центральної Ради на пропорційній основі представниками національних меншин. У складі Генерального Секретаріату утворювалось Секретарство міжнаціональних справ. Демократичного розв'язання національне питання набуло з проголошенням ІІІ Універсалу, в якому знайшла своє відображення ідея національно-персональної автономії. Логічним завершенням державницької діяльності Центральної Ради щодо національних меншин, стало прийняття Закону про національно-персональну автономію.

Подальше вирішення проблем сучасного державотворення можливе за умови врахування об'єктивних факторів розвитку й становлення території України. Сьогодні в основу територіального устрою покладено радянський принцип поділу території на області, який не враховує вищезазначені фактори. Така форма територіального устрою не враховує традиції історичного й державно-правового розвитку українських земель. На наш погляд, це може бути федерація окремих регіонів (земель). Федеративний устрій унеможливлює клановий характер центральної влади, передбачає докорінні зміни державно-територіального устою: на місці 25 областей створення 10-11 земель у відповідності з історичним районуванням. Це, у свою чергу, дозволить визначити оптимальні форми державної влади, провести реформу державно-територіального устрою, підвищити роль представницьких органів влади.

3.12 Вплив досвіду державотворення під час революційних змін в Росії на сьогодення

Досвід державотворення періоду Центральної Ради значною мірою впливає на зміст і характер сучасного державотворення. Так, на початку 90-х років активно використовувався досвід Центральної Ради у сфері законотворення, забезпечення прав національних меншин, реформування судової влади тощо. Окремо слід виділити питання захисту прав людини, власності на землю та ін., які були ключовими як на початку ХХ століття, так і залишаються основоположними для сьогодення. І хоча не всі ідеї Центральної Ради знайшли втілення в сучасному державо та правотворчому процесі, проте і цей досвід є корисним у контексті модернізації українського суспільства.

Пряме запозичення законодавчих напрацювань Центральної Ради бачимо і в сучасній Конституції України. Йдеться, зокрема, про втілення ідеї малого і великого Герба, що дозволило розблокувати конституційний процес у ніч прийняття Основного Закону. Досвід Центральної Ради оцінювався і враховувався й під час прийняття законодавчих актів, спрямованих на розв'язання міжнаціональних проблем, у тому числі Закону України «Про національні меншини в Україні» 1992 р.

Характерно, що чимало інших питань, які розроблялися визначними діячами суспільно-політичної думки того періоду, нині знову виходять на перший план. Так, проблема федералізації, яка так активно дискутується сьогодні в наукових та політичних колах, була близькою і для епохи Центральної Ради. Конституція УНР передбачала надання значних прав місцевим громадам та місцевому самоврядуванню, що, на переконання її розробників, мало забезпечити цілісність держави та дотримання прав і свобод її громадян.

Окремо слід наголосити на зусиллях провідних діячів Центральної Ради, спрямованих на врегулювання економічних проблем в умовах фінансово-економічної кризи, питань права власності на землю, реформування аграрного сектора та ін., що залишаються актуальними і сьогодні.

Варто зазначити, що державно-правові акти УНР заклали фундамент для розбудови сучасної української держави, адже політико-правові ідеали як Центральної Ради зокрема, так і української спільноти в цілому, являли собою прагнення до самостійного життя, надихали наступні покоління на боротьбу за повне державно-політичне визволення. З цим пов'язані такі глобальні процеси історичного розвитку, як консолідація нації, подолання розбіжностей у право розумінні населення окремих регіонів держави, що, зокрема, було втілено в Акті злуки УНР та ЗУНР, відродження у свідомості народу державницького ідеалу, який, за словами М. Грушевського, увійшов у свідомість народних мас, створивши нову суспільну правосвідомість. Саме це дозволило сьогодні визначити роль держави як політичної єдності нації, змісту її діяльності та визначити функції сучасної української держави [7].

Список використаної літератури

1. В.П. Перевалов, «Новая философская энциклопедия,» Институт Философии Российской Академии Наук, 2007-2010. [З мережі]. Available: http://iph.ras.ru/elib/2559.html. [Дата звернення: 19 грудень 2013].

2. О.В. Радченко, Енциклопедія державного управління, т. 3, Київ: Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, 2011, pp. 587-588.

3. Э. Гидденс, «Джеймс Дэвис: почему происходят революции,» PolBu.Ru, 2006. [З мережі]. Available: http://society.polbu.ru/giddens_sociology/ch182_i.html. [Дата звернення: 19 грудень 2013].

4. Т. Скокпол, «Феномен революции в структуралистской перспективе,» Человек. Сообщество. Управление., № 4, pp. 21-38, 2007.

5. T. Charles, From mobilization to revolution, Addison Wesley, 1978.

6. К. Маркс, Буржуазия и революция, Государственное издательство политической литературы, 1957.

7. А.С. Захарчук, Державотворення та правотворення доби Української Центральної Ради, "Право", 2008.

8. П. Сорокин, Социология революции, Москва: Российская политическая энциклопедия, 2004.

Размещено на Allbest.ru