Дніпропетровський національний університет

факультет систем та засобів масової комунікації

Кафедра української історії та етнополітики

Контрольна робота

з історії України

на тему:

«Українське козацтво. Запорозька Січ»

Виконавець:

студентка групи ЗЖ-06

Романюк Оксана Ігорівна

Дніпропетровськ 2006

 План контрольної роботи:

1. Виникнення козацтва.

2. Заснування Запорозької Січі, її устрій.

3.Реєстрові та нереєстрові козаки. Петро Конашевич - Сагайдачний

4.Українське козацтво в боротьбі проти турків і татар.

5.Козацькі повстання кінця XVI - першої половини XVII ст.

6.Значення Запорозької Січі в історії України

1.

а) Зрозуміти будь-яке історичне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хронологічні рамки, в межах яких останні простежуються. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс еконо-мічних, політичних та соціальних чинників цього тривалого процесу.

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованій на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твардовський, Веспасіан Каховський  виводили тер-мін "козак" від слова "коза", зважаючи на спритність козаків. Український літописець Григорій Грабянка Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки.-- С. 16--23., а за ним і російський дворянський історик Олександр Рігельман Рігельман О. L Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі.-- К., 1994.-- С 34.вбачали в останніх нащадків хозарських племен.

В ряду прихильників гіпотези про походження українських козаків від чужоземних народів слід назвати російського історика M. M. Карамзіна Карамзин Н. М. История государства Российского.-- Спб., 1897.-- Т. 4-- 5.-- С. 231., який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків. Слідом за В. М. Татищевим Татищев В. Н. История Российская.-- М.-- Л., 1962.-- Т. 1.-- С. 328. версію про те, що козаки вийшли з Кавказу, повторили Г. Ф. Міллер Миллер Г. Ф. Исторические сочинения о Малороссии и малороссия-нах.-- М., 1846. -- С. 3. і П. І. Симоновський Симоновский П. И. Указ. соч. -- С. 1..

"Козак" -- термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів Віталій ЩЕРБАК УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО: формування соціального стану.. Щодо його генези існує чи-мало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д. І. Яворницького та Г. І. Халимоненка. У широкому розумінні "козак" -- це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо Віталій ЩЕРБАК УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО: формування соціального стану..

Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор'ї вже в XIII--ХІV ст. У полове-цькому словнику за 1303 р. слово "козак" означає вартового, або ж людину, яка перебувала на передовій сторожі . Термін козаки стосувався й нижчого прошарку татар, осаджених князем Вітовтом південніше столиці Вільно И. И. Великое княжество Литовское за время от заключения Люблинской унии до смерти Стефана Батория (1569--1586).-- Спб., 1891.-- Т. 1.-- С. 461.

Соціальні причини виникнення українського козацтва полягали у поглибленні суспільного поділу праці, змінах у земельних відносинах. Після перетворення українських князівств на воєводства традиційний принцип общинного землеволодіння поступово підмінювався роздачею маєтностей князем, як верховним сюзереном, особам вищого (князі, пани, зем'яни-шляхта) і середнього (бояри) станів, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з розряду землевласників виключалася найбільш численна верства -- селянство. Природним явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, при відсутності регулярного війська переселенців планувалося використати у боротьбі з полчищами кочівників.

Разом з тим, з кінця XV ст. у Великому князівстві Литовському спостерігалося зародження товарно-грошових відносин. На загальнодержавному рівні його чітко ілюструвала устава 1514 р., спрямована на збільшення прибутковості великокнязівських маєтностей за рахунок розширення площі дворової ріллі, яку передбачалося обробляти із застосуванням праці тяглих людей. Збільшення відробіткової ренти викликало відповідну реак-цію з боку селянства. Однією з найпоширеніших форм протесту проти соціального гніту стали втечі. Відсутність документальних свідчень не дає права ствердно говорити про участь цієї категорії селянства у козакуванні до середини XVI ст., хоча й для заперечення можливості такого явища немає підстав Щербак В. О. Формування козацького стану в Україні (друга половина XV -- середина XVII ст.).-- К., 1997.-- С. 24.

Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці, які перебували в постійних контактах з татарськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою "козаки". З цього часу джерельні свідчення про козацтво на терені південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування поступово набувало широких масштабів, залучаючи представників різних соціальних верств. умови прикордоння витворили своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєднання в одній особі воїна і трудівника Віталій ЩЕРБАК УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО: формування соціального стану..

б) Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого разу року 1489-го. Того року був похід проти татар, і в польського історика Бєльського є звістка, що провідниками його були козаки. Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємо звістку року 1491-го. Кромер і Бєльський оповідають, що того року на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман, на прізвище Муха. Перший документ, де згадано про козаків, належить до року 1499-го. То привілей великого князя Олександра місту Києву. Грамотою тією визначено, яке мито мають міщани брати з козаків за рибальський промисел.

З початку XVI ст. козаки займають уже визначну територію. Стрічаємо їх по староствах Київському, Канівському, Черкаському, Переяславському, Білоцерківському, Вінницькому, Хмельницькому та ін. До середини XVI ст. козаками називали людей, які займа-лись уходними промислами на південному порубіжжі та боротьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збе-реглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва.

Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїн-ських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Семена Пронського та ін. стали основою для проголошення їх історіографією XVII--XVIII ст. організаторами українського ко-зацтва, першими гетьманами і т. ін. Акты ЗР. -- Т. 1.-- С. 194. Насправді ж, виконуючи обов'язки по охороні кордону, старости замовчували факт спіль-них дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козаками.

Через брак документальних свідчень нелегко судити, наскільки вдавалося старостам виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя Грушевський М. Історія України-Руси.-- T. 7.-- С. 59--63.. Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї, наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кож-ний з міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль Архив ЮЗР.-- К., 1869.-- Ч. 5.-- Т. 1.-- С. 137.

Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх держав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так, на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю польському королеві Сигізмунду І: "Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды нашим людям. Акты ЗР.-- Спб., 1847.-- Т. 2.-- С. 75. Майже аналогічний лист турецького султана Сулеймана II до того ж короля від 1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Поль-щі минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю Жерела до історії України-Руси.-- Т. 8.-- С. 21..

Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, шо козакували власне міщани -- ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток населення, насамперед, прикордонних міст, призначених для оборони краю від ординської агресії. Щоб вважа-тися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захи-стом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти не-рухомим майном, як мінімум -- власним будинком. Цим по-яснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж "людей прихожих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами. На противагу міщанам більшість козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян.

З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії українського козацтва. За слушним зауваженням І. П. Крип'якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господар-ки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова ко-зацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світо-глядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщан-ською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поясом" Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький.-- С. 44.. Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального стану. Цей процес збігається з характерним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в суспільстві.

Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представників привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шля-хти серед українського козацтва Жерела до історії України-Руси.-- Т. 8.-- С. 165.. Шляхтичі не лише очолювали реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представників польського етносу Жерела до історії України-Руси.-- Т. 8.-- С. 165., зокрема шукачів військових пригод, авантюристів. Під егідою Ватикану створювалась ліга європейських християнських держав для боротьби проти турецької агресії, на що відпускалися значні кошти Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000. Головну військову силу ліги мало становити запорозьке козацтво.

2.

а) Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000. За перші десятиріччя 16 ст. панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або напівзалежне населення. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у пониззя Дніпра. Перші козаки тут з'явилися, ймовірно, на поч. 16 ст Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.

. Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу татарських кочовищ ставили “уходи” (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у “волості” (державну територію Литви). Багаті угіддя за Дніпровими порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння. Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська - в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували “уходи” та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у т. ч., напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000.

Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання М.Бельського про запорожців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З.С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської обл.), затопленого нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорозьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.

б) Утворення Запорозької Січі було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя Д.І.Вишневецького. За свідченням Д.Яворницького Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.

, існували 8 січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Кам'янська і Нова (Підпільненська), хоча після жорстокого зруйнування у 1775 р. Запорізька Січ росiйським царатом певен час існувала ще й Задунайська Січ. Запорозька Січ була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запорожці. Козацька залога на Запорозькій Січі, що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя Запорозької Січі, де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці - рибальства і мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству Запорозької Січі становили не феодали як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства - власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000. Цим багатіям протистояла сірома (голота) - маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка - старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла Запорозьку Січ у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають “козацькою республікою”. Запорізькі козаки становили товариство - громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На Запорозькій Січі діяв козацький військовий суд Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993., який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запорожців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

в) Економічна система запорозького козацтва складалася із двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося па загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господар-ської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куреня-ми Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя -- рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами. Індивідуально-трудовою діяльністю па приватному рівні запорожці займалися в паланках -- адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків. Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір .

Характер запорозького господарювання визначався природно-кліматичними умовами краю. У дніпрових плавнях ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби Рад. енциклопедія історії України.- К., 1969.- т.2.. Трави, лісу, очерету, риби -- всього було вдосталь. Тому плавні давали запорож-цям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет па паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу

В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Рад. енциклопедія історії України.- К., 1969.- т.2.

Чимало козаків займали-ся ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ста-вали ковалями, бондарями, ткачами

У Запорозькій Січі дедалі активніше здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.

Поворотним у розвитку господарства Запорозької Січі став 1734 р. -- рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регуляр-ного господарювання, від натурального господарства до товарного.

Природні й соціальні умови визначили організаційну форм запорозького господарювання в степу -- зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків -- це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових.

Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був причислений до Коша.

Загальнокозаче володіння землею не виключало індивідуального зем-лекористування членів війська, які належали до січового і паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволя-лося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежу-валося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки ЇЇ брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини.

Бездомні, безсімейні козаки, "товариство" не могли мати ніякої влас-ності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці -- також худоби й зимівника, що оброблявся наймани-ми робітниками. Право власності па здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу па користь війську та курінному това-риству.

У Вольностях з фактичного володіння визрівало право власності. Там для запорожців переставало діяти публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш -- самостійним підприємцем. Господарські осілості запорожців започаткували майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половині, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця.

Заняття промислами на Запорожжі вважалося привілеєм козаків. Се-ред промислів важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були па Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх притоках, у дніпров-ських лиманах та па Азовському морі, де широко використовували найману працю. Найнята "тафа" (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6--7 крб. на рік Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.- Луцьк: Вежа, 2000..

Торгівля та фінанси Запорожжя визначалися особливостями його гос-подарства, способу життя і суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й пред-метами побутового вжитку. Попит па ці товари забезпечували місцеве вироб-ництво і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю ы кінську збрую. Вивозили сіль, рибу худобу, хутра На територію Запорожжя не допускався "царев кабак", тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право па вільний продаж спиртних напоїв Ними па Січі й у Вольностях ми торгували кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.

Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 мли крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили в розпорядження кошового отамана і кола (ради) Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси Крім того січовий скарб функціонував як державна скарбниця

Всього у владних структурах Січі налічувалося більше двад-цяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафари та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особи-стих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдохідніші статті господарювання. По суті запорозькі ре-галії були приватноправовим інститутом.

Податки на Запорожжі стягували через ціни на товари (непрямі або прямі податки), а також із доходів від промислів. Козаки не сплачували податків на споживчі товари на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.Запорозька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн.

На Січі здійснювалися досить значні кредиті операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах кон-фіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.

Господарський і взагалі державний устрій Запорозької Січі, що скла-дався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом

міжнародного впливу. Запорозька господарська систе-ма несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного україн-ського народу -- працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової ок-раїни. Засновуючись па національному грунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя.

3.

Скарги турецьких і татарських правителів змусили уряд Ве-ликого князівства Литовського вже наприкінці XV ст. звернути увагу на діяльність українського козацтва. Південноукраїнські адміністратори, основним завданням яких був нагляд за несенням прикордонної служби, стверджували, що саме козацькі експедіції стримували агресивні дії ординців. Київські воєводи Дмитро Путятич (1492--1505), Костянтин Острозький (1559--1608), старости черкаські та канівські Остафіи Дашкович, Андрій Пронський, Василь Тишкевич, Іван Пенько, Оникій Горностай, Федір Сангушко підтримували тісні контакти з козаками, постачали їм коней, зброю, провіант Стороженко А. В. Указ, соч.-- С. 27. За таке покровительство над козаками вони отримували частину здобичі, захопленої під час походів. З іншого боку, зміцнення зв'язку між представниками місцевих властей і козаками відбувалося в процесі служби останніх у конвойних командах, які використовувались для охорони воєводських чи старостинських осіб під час поїздок або ж відсічі нападів татар на замок. В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С150-152

Щоб приборкати непокірну запорізьку вольницю, польський уряд вдав-ся до випробуваного віками принципу -- розділяй і волода-рюй. Саме для цього він задумав перетягти на свій бік частину козаків і протиставити їх решті як офіційне вояцтво. При цьому переслідувалася й мета посилити власні військові сили на українсько-татарському порубіжжі. Ще в 1524 р. король Сигізмунд І Старий доручив київському наміснику Сеньку Полозовичу й чорнобильському державцю Криштофу Кмитичу створити в Середньому Подніпров'ї наймане з місцевих жителів військо чисельністю до 2 тис. чол. Вони мали служити переважно на перевезеннях і охороняти литовські володіння. Але з різних причин це розпорядження короля не було викопано. І тільки в 1572 р. король Сигізмунд-Август видав універсал про формування найманого загону з 300 чол., які мали перебувати на державному утриманні. Зараховані на службу козаки вписувалися до реєстру (списку), звідки й дістали назву ре-єстрових. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Відтоді польський уряд визнавав коза-ками лише тих чоловіків, котрі були внесені до реєстру. А переважна більшість людей, що вважала себе козаками, потрапила у становище невизнаної маси й тим самим була доставлена поза законом. Старшим реєстру король при-значив шляхтича Яна Бадовського, одночасно надавши йому й вищу судову владу. Правда, загін проіснував недовго й незабаром розпався.

Але невдачі в Лівонській війні й загрозлива обстановка на Подніпров'ї знову змусили уряд повернутися до ідеї відновлення реєстрового козацького війська. У 1578 р. ко-роль Стефан Баторій взяв на державну службу 600 коза-ків і надав їм певні права і привілеї. Реєстровці звіль-нялися від різних податків і поборів, одержували землю ва правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Військо Запорізьке реєстрове розташовувалося на території вище Січі, від Чигирина до Трахтемирова включ-но. Реєстровці дістали військові клейноди -- корогву (пра-пор), бунчук, печатку, інші атрибути влади, а також кілька гармат, труби, литаври тощо. Військо Запорізьке реєстрове було зобов'язане тримати на Січі постійну за-логу, чисельність якої чітко не визначалася. Поза тим ре-єстрове військо опинилося у скрутному становищі. З од-ного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, з іншого,-- складаючись з місцевих жителів, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися як невизнаного властями козацтва, так і всього українського народу. Таке двоїсте становище позначилося на всій по-дальшій долі реєстрових козаків.

Зазнаючи утисків від державців, реєстровці мали утри-мувати в покорі запорожців і широкі селянські маси. З цією метою уряд у 1590 р. збільшив реєстр до тисячі чо-ловік і розпорядився збудувати в урочищі Кременчук фортецю для недопущення зв'язку Запоріжжя з іншими укра-їнськими землями. В ній планувалося розташувати залогу, утримання якої покладалося на навколишніх селян. На-чальником реєстру було призначено снятинського старосту Миколу Язловецького, комісаром при ньому -- старосту теребовлянського Якова Петровича, а безпосереднім командиром залишався Іван Оришевський. Щоб заручитись підтримкою козацької старшини, король того ж року падарував їй містечка Бориспіль, Володарку й Ракитне. Подібними заходами й поступками уряд Речі Посполитої прагнув утримати реєстровців на своєму боці й використати у власних військових і політичних цілях.

У зв'язку з кількісним зростанням козацтва характерним явищем стали його вимоги до уряду визнати козацькі права за тими, хто з різних причин опинився поза межами реєстру, яких шляхта намагалася покріпачити. Хоча, за слушним висло-вом Григорія Гладкого, "лише на папері випищики перетворю-валися в кріпаків, насправді ж вони продовжували не лише бути, але й називатися козаками" Жерела до історії України-Руси.-- Т. 8.-- С. 167.. В окремих випадках коза-ки намагалися здобути права і привілеї навіть з допомогою зброї.

Про позитивний результат таких спроб свідчать статті Переяславської угоди (1630), зокрема, збільшення реєстрового війська на дві тисячі козаків. Цьому сприяло, безумовно, закінчення терміну дії Деулінського перемир'я Речі Посполитої з Московською державою. Вже наступного року король надіслав до Канева "к казацкому гетману Кулаге корогву, булаву и бубны, велел ему, гетману, созывать по литовским (українським.-- В. Щ.) городам, чтобы все желающие записывались в казаки, и которые казаки были выписаны, тем велено опять быть казака-ми" Пісьма Станіслава Жолкевського, 1861 . Тим самим визнавалися козацькі права за всіма бажаю-чими вступити до війська. У петиції козацького посольства на конвокаційний сейм висловлювалася надія, що після обрання нового короля козаки стануть повноправними членами суспіль-ства. Крім того, наголошувалося в документі, "...певні ми, що колись таки дочекаємось тієї щасливої години, дістанемо «по-праву» наших прав і вольностей лицарських і доручаємо просити пильно, аби сейм зволив ласкаво вложити до майбутнього короля, аби нас обдаровано вольностями, які належать людям лицарським"  Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижни-ки.-- К., 1883.-- Т. 1.-- С. 406. . Проте у відповіді, надісланій їм, вказувалося лише на обов язковість "послушності" козацького війська і неприпустимість самовільних морських походів.

Наприкінці 1632 р. з українського козацтва знову формуються значні воєнні контингенти для війни з Московією Антонович М. Козацьке військо у Смоленській війні. -- Варшава, 1937. -- С. 3--5; Флоря Б. Начало Смоленской войны и запорожское казачество // Марра mundi. Збірник наукових праць на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя.-- Львів--Київ--Нью-Йорк, 1996.-- С. 443--445; Целевич Ю. Участь козаків у Смоленській війні (1633--1634) // ЗНТШ.-- Львів, 1899.-- Т. 28.-- С. 1-3. Одночасно необхідно було утримувати в безпеці й південні кордони Речі Посполитої через реальну загрозу турецької агресії. Мас-штабне використання запорожців польсько-шляхетським урядом простежується в листі гетьмана Тимоша Орендаренка до шляхтича Леонтія Кам'янецького від 10 липня 1633 р. Пояс-нюючи затримку з виступом у похід, старший реєстру підтвер-джував готовність Війська Запорозького, але зауважував, що "лише неможливо зрозуміти, як нас хотять розірвати на кілька штук: чи ту Україну оберігати від московитянина, чи теж від неприятеля святого Христа, чи зрештою іти до Смоленська"Археографический сборник документов, относящихся к истории Се-верозападной Руси (далі -- Археографический сборник...).-- Вильно, 1870.-- Т. 7. -- С. 94.

Після завершення війни Речі Посполитої з Московією вар-шавський сейм прийняв нову постанову про козацтво (1635). "По волі нинішнього сейму,-- зазначалося в ній,-- ми ставимо умову, щоб цього Запорозького Війська на службі нашій і Речі Посполитій в майбутньому ніколи не було більше як 7000, за чим мають стежити наші гетьмани. А для вписання цієї 7-ї тисячі ми пошлемо наших комісарів. Платня в Каневі завжди має контролювати це військо, яке перебуватиме в реєстрах 7000. Якшо б хтось із реєстрових козаків виявився бунтівником і непослушним гетьманам нашим, або `їх намісникам чи своїм старшинам, або ж виявився призвідцем чорної ради, той не лише мусить бути викресленим із реєстрової служби, але й по-караний смертю" Так само. Як і в попередніх конституціях, місцева адміністрація зобов'язувалася запобігати втечам на Запорожжя. Під загрозою позбавлення всіх прав і привілеїв козакам наказувалося не давати приводу для порушення миру з Туреччиною.

Наступний період, аж до 1648 р., витлумачений польською історіографією як "ера повернення миру в Україну", або ж "десятиріччя золотого спокою" Козацька Україна, Ліьвів, 1939 не вніс змін у статус реєстрового козацтва. За словами літописця, козаки "не лучше крестьян быть стали, пришли в крайнее отчаяние и огорчение и для того некоторые из них, чтобы оного избежать, желая лучше всех своих земель и жилищ лишиться, нежели так в презрении и утеснении жить, отдались некой под защищение московское" Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (ІР).-- Ф- 8, спр. 158м(200), арк. 48-49.

І справді, вже з кінця 1637 р. спостерігалося масове переселення українців, в тому числі й реєстрових козаків, на Слобожанщину і в межі Московської держави. Польські шлях-тичі на чолі з Петром Коморовським, поставлені для управлін-ня Військом Запорозьким, чітко проводили урядову політику, вдаючись нерідко до репресивних заходів.

Залучення козаків на державну службу сприяло вироб-ленню правових основ функціонування козацької верстви. Не-зважаючи на опір шляхти та місцевих властей, права і привілеї надавалися значній частині українського козацтва. Згодом "вольності" набули чітких рис, наповнилися конкретним змістом, що знаходило вияв у деклараціях реєстрових до польських пра-вителів: звільнення від податків та повинностей, крім військової служби, особливе адміністративне підпорядкування та судочинство, свобода вибору місця проживання та заняття промислами, право на землеволодіння.

4.

Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою «Конаша») Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове. Антонович В. Петро Сагайдачний. // Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник.- К., 1991. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію», яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як «прекоштовний твір». Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки XVI-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців. Важкі часи переживали Дніпровські козаки наприкінці XVI століття. Внаслідок приєднання українських земель до Польщі актом Люблінської унії 1569 року, польська держава намагається запровадити й поширити на ці землі свої закони й права. Згідно цього, козацтво не могло вміститися в станові межі, що їх виробило польське історичне життя й які стали аномалією. Воно мало перейти або до шляхетського або до селянни, погрожуючи, що, у випадку непослуху, вживе проти непокірних збройну силу й суворо їх покарає. І, нарешті--заборонив доставляти на Запорожжя харчі.

Але всі ці заходи виявилися недійовими, позаяк польський уряд не мав достатніх сил здійснити свої погрози. Конашевич не тільки продовжував далі походи супроти турків, а й став зараховувати до зверхності свого війська цілі терени України, в міру того, як мешканці цих країв, вигнавши поміщиків, зверталися до нього й просили записати їх до козацького війська. Нам відомо, що 1618 року населення містечок і сіл, розташованих у басейнах Тетерева та Ірпеня, утворили козацькі сотні й визнали себе частиною Запорозького війська. Сас П. Петро Конашевич Сагайдачний. // Київська старовина, 1992, № 2.

Замість того, щоб приборкати цей поступовий рух Запорожжя, король змушений був усе-таки побічно ствердити його. Того ж 1618 року він організвав сміливий похід з метою захистити свої права на Московському престолі. Було досягнуто самої столиці, але через несплату грошей на утримання його військо вернулося додому. Король залишився із жменькою жовнірів на ворожій землі. Врятувати короля від неминучої загибелі треба було будь-якими засобами. І польський уряд попросив допомоги в невизнаного й переслідуваного ним Запорожжя. Петро Конашевич погодився на це. Орудуючи 20-тисячною армією козаків, Сагайдачний рушив через Сіверщину в межі Московської держави, здобувши міста Лівни та Єлець. Він розбив ополчення, яке очолювали воєводи і князі Пожарський та Волконський. Гетьман перейшов через Оку й прибув до табору короля. Таким чином Сигизмунда III було врятовано, і він зміг без перешкод вернутися на батьківщину, уклавши вигідне перемир'я. За це король віддячив козацтву. Із московського походу Петро Конашевич прийшов уже не на Запорожжя, а до Києва і взяв під свою опіку місто. З поширенням титулу гетьмана на ту частину України, що визнавала себе козацькою, польський уряд не згоджувався. Але пам'ятаючи недавню допомогу козаків і Сагайдачного, не протестував. Між іншим, гетьман використав своє становище і ще міцніше зв'язав свою політику з народною справою, захистивши релігійні інтереси України. Скориставшись тим, що 1620 року в Києві перебував єрусалимський патріарх Теофан, він схилив його висвятити нового православного Київського митрополита і п'ятьох православних єпископів для єпархій, ієрархи яких підписали унію. Отже, завдяки авторитетові козацького гетьмана була відновлена для подальшої боротьби з унією ієрархія українського краю, через відсутність якої православ'я потерпало від постійної небезпеки нерівної боротьби з уніатами. Так склалися обставини, що цей смілий крок не викликав розриву з польським урядом. 1620 року Речі Посполитій загрожувало турецьке нашестя, яке перевершувало всі відомі сутички з Туреччиною. Султан Осман на чолі майже півмільйонної турецько-татарської армії стояв на Дністрі, нахваляючись перетворити Польщу на турецьку провінцію. Стягнувши всі свої сили, поляки могли протиставити туркам тільки народне рушення в 57.000 жовнірів, що під орудою королевича Владислава й гетьмана Ходкевича стояло табором під Хотином. Королевич знову попросив Сагайдачного допомогти. Гетьман зустрівся з королевичем у Львові й пообіцяв вийти на порятунок польському військові з тією умовою, що уряд визнає владу козацького гетьмана над усією Україною й скасує розпорядження, яким обмежували козаків, й одмовиться підтримувати того старшого над реєстровими козаками (тобто наставленого урядом), чию владу він визнавав досі законною. Королевич пристав на це, бодай виконання залежало лише від ухвали сейму. Звільнивши старшого реєстрових козаків Бородавку, королевич передав його до рук Сагайдачному, що очолив тоді реєстрове козацтво. Конашевич негайно вирушив із 40-тисячиою армією козаків до Хотина і там з'єднався з польською армією Всі намагання турків були безсилі зламати об'єднання християн, й після сорока днів облоги й численних атак Осман вернув на свої володіння. Головним героєм цього захисту Хотина став Петро Сагайдачний, його досвід, хоробрість, рішучість. Навіть польські письменники відзначали роль гетьмана в успішному завершенні цієї війни Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. // Дніпро, 1990, № 11. . Але й Конашевич заплатив життям за свою діяльність: укритий численними ранами, які він отримав під час Хотинської облоги. Сагайдачний їхав додому, лежачи на возі, подарованому йому королевичем, в супроводі королівського лікаря. А 20 квітня 1622 року Петро Сагайдачний умер у Києві, поділивши заповітом своє майно між дружиною та братськими школами: Київською і Львівською. Поховали його в Богоявленській церкві Київського братства. Але місце могили марно шукатиме нині поціну-вач старожитностей, краєзнавець. Під час перебудови церкви на початку XVIII століття вона опинилася під будівлею нової стіни храму і зникла з очей нащадків. Антонович В. Петро Сагайдачний. // Гетьмани України. Історичні портрети. Збірник.- К., 1991.

5.

З початку свого існування Запорізька Січ Перебрала на себе державну функцію захисту України. Здебільшого це здійснювалось не тільки без допомоги, а навіть всупереч волі уряду Речі Посполитої. В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С150-152

Тим самим він підставляв під постійні удари татарських орд Україну. Недалекоглядно татари плюндрували українські, а козаки - татарські землі. У 70-х роках XVI ст. Запорізька Січ боролася переважно за визволення Молдавії від турецького поневоленя.

Всупереч урядовій забороні Кіш Запорізький у березні 1574 р. спорядив на допомогу повсталому молдавському народові 12 сотень козаків на чолі з гетьманом Іваном

Свирговським (Сверчевським). Прибуття запорожців активізувало визвольний рух молдаван. Спільно з козаками вони розгромили велике турецьке військо під Фокшанами,

визволили столицю Волощини Бухарест, фортеці Бреїла й Бендери. Але у битві під Кагулом 10 червня 1574 р. молдавсько-козацьке військо зазнало поразки. Тяжко поранений Свирговський потрапив у полон і був страчений турками. Майже одночасно з цими подіями козацький загін отамана Покотила захопив Аккерман і кілька менших придністровських замків. Успішніше діяв запорізький отаман, молдаванин за походженням, Іван Підкова, який раніше не знав поразок від «нечестивців». Разом з патріотично настроєними молдаванами він у 1577 р. розгромив військо султанського ставленика Петра Мірчича і 31 листопада взяв Ясси й став молдавським господарем. Але наступного року під натиском турецьких військ Підкова почав відступати на Запоріжжя, у Немирові потрапив до рук польської шляхти й на вимогу султана був прилюдно страчений у Львові. Побратими перевезли його прах на Запоріжжя й поховали у Канівському монастирі. З другої половини 70-х років XVI ст. активізуються морські походи козаків проти Кримського ханства й Ту-реччини. Запорізька Січ створила власний чорноморський флот, який успішно протистояв флоту наймогутнішої на Чорному морі держави. Умілі майстри за два тижні видовбували з колод човен завдовжки приблизно 45 стіп і зав-ширшки 10--12 стіп з нарощеними бортами В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С155-158. З обох кінців човна прилаштовували стерна, що дозволяло йому рухати-ся назад і вперед, не розвертаючись.Щоб човен добре тримався на плаву, обабіч прикріплювали в'язки очерету. Ставили щоглу для вітрил, 10--12 пар весел, і човен під назвою «чайка» був готовий до плавання. Кожна чайка вміщала 50--70 чоловік, які поперемінно веслували. Навантажували сухарями, борошном, в'яленим м'ясом, салом, боєприпасами й невеличкими гарматами. Козацькі чайки легко маневрували й могли вільно долати морський простір. Запорожці використовували також трофейні турецькі галери та інші плавальні засоби. Виробилася ефективна тактика ведення морських боїв з турецькими галерами. Січовики на чолі з відважними проводирями здійснювали успішні комбіновані походи сушею й морем у татарські та турецькі володіння. Легендарною славою було овіяно ім'я Богдана Ружинського. Він походив з великокня-зівської родини Гедиміновичів, мав чималі маєтності у Ру-тині Волинського воєводства, міг жити безтурботно й роз-мінно. Але він вболівав за Україну та її людей, і молодий княжич залишив хороми й пішов захищати Батьківщину. З 60-х-- на початку 70-х років XVI ст. він не раз відбивав татарські загони від Поділля й Волині, визволяв з полону бранців, стояв насмерть у прикордонних містах-фортецях. у балансуванні між життям і смертю Ружинський збли-зився з козаками, переконався у животворній силі бойового побратимства, мужності й лицарстві славного січового товариства. Він залишає державну службу, відправляєть-ся на Запоріжжя, здобуває тут визнання прославлених за-порізьких рубак, стає кошовим отаманом і заслуговує за-гальнонародне визнання й шану. Саме на Запоріжжі його воєнний талант розкривається з повною силою. Народ, на-певне, недаремно з любов'ю називав його «Богданко».

Дізнавшись про похід кримських татар на Русь і Поль-щу, Ружинський у жовтні 1575 р. завдав нищівного удару Кримському ханству. Запорожці прорвалися за Перекоп, вогнем і мечем пройшлися усім Кримським півостровом В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С156-158. Ніхто не міг їх зупинити. Козаки руйнували все на своєму шляху, без жалю розправлялися з чоловіками й жінками, зі старими й малими. Потім дісталися малоазійського уз-бережжя Чорного моря, взяли Трапезунд, Сіноп, настраха-ли Константинополь і повернулися на Запоріжжя. Тут вони дізналися про намір турків блокувати козацький край від Чорного моря системою оборонних споруд і рушили вниз по Дніпру прорубувати шлях на Південь. Запорожці зруйнували фортецю Іслам-Кермен, але від вибуху в зроб-леному ними підкопі загинув і їхній уславлений ватажок. Про причини лютої ненависті Ружинського до татар і турок сучасники нічого не говорять. Віталій ЩЕРБАК УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО: формування соціального стану.

Таких героїчних вояків зі зламаною долею було безліч, діяли вони не за холодним розрахунком, а за покликом зраненого серця й болю душі й не задумуючись жертвували власним життям заради кращої долі свого народу. У 1576 р. козаки разом з ратниками А. Верьовкіна знову штурмували Іслам-Кермен В.Й.Борисенко, Курс української історії, - С157-159. Потім самостійно промишляли під Козловом (нині Євпаторія) і Кафою, ходили до Трапезунда та Синопа. В 1586 р. січовики розгромили татарські чамбули в пониззі Дніпра, наблизилися до Очакова й захопили місто. Морем добралися до Козлова, спалили фортецю й чимало турецьких галер, витримали запеклий бій з татарами, потім попливли до Білгорода, знищили турецький загін і з тріумфом повернулися на Томаківську Січ. Успішні дії запорожців на півдні привернули увагу російського уряду, і на початку 90-х років він неодноразово робить спроби залучити їх на свою службу. Однак далі координації спільних дій проти татар справа не пішла. Це не завадило козацтву в його подальшій боротьбі з Кримським ханством.