Запорозька Січ, її політичний устрій та право

15

Зміст:

1. Вступ.

2. Політичний устрій.

3. Судовий устрій та судовий процес

4. Цивільно-правові відносини.

5. Види злочинів і система покарань.

6. Висновок.

7. Список використаної літератури.

Вступ:

Українське козацтво зародилось і розвинулось як результат особливих умов життя українського народу в степовій Україні. Спершу за Дніпрові пороги спрямовувалася хвиля уходників - сезонник здобичників, окремі з яких оселялися в степу з метою його господарського освоєння. До лав козацтва вступала й українська шляхта, ідо втрачала свої маєтності. Значна частина закріпачених українських селян і міщан утікала в малозаселені прикордонні райони й поповнювала козацькі вольності.

Хронологія подій.

Слово «козак» з'явилося в українському лексиконі у 1490-х роках. Козак -- вільна особа, принципово ворожа до феодально-кріпосницької системи.

Центром зосередження козацтва стало Запорожжя, куди стікалися значні маси втікачів з українських земель Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Саме тут, на численних островах, у болотистій місцевості можна було знайти захист від кріпосників і переслідувачів.

Не менш важливим джерелом українського козацтва, крім утікачів, були ухідники -- ватаги козаків, що влітку осідали в гирлах річок, вдавалися до полювання, рибальства, бортництва, чумацької справи. На зиму більша частина ухідників поверталася до своїх домівок, де продавала здобуте за літо.

Від тих і інших степове життя вимагало великого завзяття, мужності, а подекуди й відваги. Промислами займалися найбільш підприємливі та енергійні люди, готові переборювати будь-яку небезпеку, зокрема -- боронитися від набігів кримських татар. Це змушувало козаків об'єднувати зусилля, створювати укріплення, що називалися засіками, і зі зброєю в руках захищати свою свободу, відбиватися від татарської навали. Сама назва «січ» походить від слова «сікти», тобто зводити укріплення з порубаного дерева. З часом розрізнені січі об'єднувалися в єдину військово-політичну організацію, що називалася Запорозькою Січчю.

Запорозька Січ стала притулком для всіх, хто протестував проти соціального і національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на національність чи соціальне походження. Крім українців, що становили переважну більшість, були багато росіян, білорусів, литовців і грузинів. Потрапляли на Січ італійці, французи, навіть араби.1

До наших днів не збереглося достовірних свідчень про місце закладення першої козацької Січі. Проте історична пам'ять народу пов'язує будівництво першої фортифікаційної споруди на острові Хортиця з іменем Дмитра Вишневецького (1556 р.) -- волинського магната, який зібрав для боротьби з татарами кілька сотень своїх земляків. Саме Дмитра Вишневецького історична традиція називає засновником Запорозької Січі.

У подальшому військовий центр Січі -- кіш переходив з місця на місце, змінюючи своє розташування впродовж майже 250 років вісім разів. Коли 1775 р. Запорозьку Січ було ліквідовано Катериною II, частина козаків перенесла Січ у гирло Дунаю, де вона існувала впродовж 1775--1828 рр. під назвою Задунайська Січ.

Політичний устрій

Землі Запорозької Січі займали майже всю територію нинішньої Кіровоградщини, всю Дніпропетровщину, на Миколаївщині -- лі-вий берег Бугу, частини Херсонської, Запорозької, Донецької та Харківської областей. За свідченнями сучасників, Вольності (володіння) запорозьких козаків становили близько 87 тис. квадратних кілометрів. Отже, запорожці контролювали простір, що дорівнював територіям нинішніх Болгарії, Португалії та Угорщини. Населення Запорожжя в останній рік його існування за офіційними підрахунками становило близько 120 тис. чол., із них козаків-січовиків -- 15 тис.

Територіально Вольності запорозьких козаків спершу поділялися на вісім, а до середини XVIII ст. на десять паланок, із яких три містилися на правому березі Дніпра, а сім -- на лівому. Паланка являла собою певну територіальну одиницю поза межами козацького Низу. Кожна з паланок мала свій адміністративний центр -- містечко, селище чи село, в якому розташовувався орган управління -- паланкова адміністрація. їй підпорядковувалися лише хутори посполитих (селян) та одружених козаків.

Заможні козаки освоювали територію паланки та закладали зимівники і слободи -- своєрідні спостережні пункти, які слугували першим рубежем оборони від турецьких набігів із півдня. Саме козацькі зимівники повідомляли Запорозьку Січ про небезпеку наближення ворожих загонів, попереджали про необхідність підготовки до організації відсічі нападника.

Зимівники та слободи лише формально підпорядковувались адміністрації Запорозької Січі. Фактично ж вони мали значну автономію, а їх залежність визначалася припискою господаря до одного з козацьких куренів.

Січ ставала притулком для будь-кого, без різниці національності. За переказами, козаком міг стати будь-хто, якщо вмів перехреститися. Вважалося, що в такий спосіб претендент на покозачення зрікався своєї віри і ставав православним християнином. Згідно з реєстром 500 низових козаків за 1581 р., українці та білоруси становили 83% особового складу, поляки -- 10%, решту -- росіяни, німці, татари.1

Запорозька Січ мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спершу козаки були підданими Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. В неї не існувало повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі кам'яних будівель. Навіть за часів найвищого розвитку населення Запорожжя не перевищувало 100 тис. осіб. Але фактично від часу заснування до повної ліквідації Запорозька Січ зберігала свій автономний статус.

Політичний устрій Запорозької Січі базувався на принципах козацької демократії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану -- козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати, бути обраними, мали право обіймати військові, адміністративні, судові посади. У Запорозькій Січі хоча й перебували особи, що не належали до козацького стану, вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, але мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між дуками (козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому аспекті не існувало. Товариство обходилося без привілеїв, усі були рівними. Частина голоти мешкала в самій Січі, в курені, перебувала на утриманні коша, працюючи в паланках і зимівниках. Взаємини регулювалися не нормами писаного права, а звичаєвим правом військового товариства. Козацька правосвідомість забезпечувалася повагою до традицій та заборон, які мали силу закону.

Як зазначалося вище, за правовим статусом усі козаки були рівними між собою. Однак за соціальним становищем між ними існувало істотне розшарування. Диференціацію в козацькому середовищі вміло використала польська влада. Найзаможніша козацька верхівка у другій половині XVI ст. стала основною опорою для формування військових охоронних підрозділів -- реєстрового козацтва.

5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август своєю грамотою доручив коронному гетьманові Язловецькому організувати з козаків загін, який контролював би діяльність козацтва на Запорожжі.

Перший загін складався із 300 низових козаків, які отримували по 2,5 злотого на квартал на сукно та жупан. їх усіх було внесено до списку (реєстру). Відтоді вони перебували на державній службі. Військо Запорозьке реєстрове розташовувалося на північ від Січі, охоплюючи територію від Чигирина до Трахтемирова. Йому надавалися військові клейноди, зокрема прапор (корогва), бунчук, печатка тощо. Реєстровці зобов'язані були тримати на Січі власний гарнізон, кількісний склад і матеріальне забезпечення якого не було чітко визначене.

Реєстровці мали низку привілеїв. Вступаючи до складу реєстрового козацтва, вони виходили з-під юрисдикції поміщиків, звільнялися від влади воєвод і старост, якщо проживали на королівських землях. Вони звільнялися від податків, мали право купувати землю, вести торгівлю, отримувати за службу платню та зброю. Реєстрові козаки мали право судитися своїми козацькими судами. Щоправда адміністрація Речі Посполитої будь-коли могла розігнати реєстрове козацтво, а ті, хто викреслювався зі списків, мав повернутися до своїх господарів.

Отже, козаки поділялися на низових, або запорозьких, реєстрових, а також тих, що жили у прикордонних містах і не мали певного офіційного статусу.

За формою правління Запорозьку Січ відносять до типу демократичної республіки. Саме так визначив державний устрій Січі посол Венеціанської республіки Альберто Віміні, який 1650 р. перебував в Україні. Органом прямої демократії виступала козацька рада. Вона не була представницьким органом, як у Західній Європі. В ухваленні законів та управлінні справами безпосередню участь брали всі члени Війська Запорозького, тобто весь козацький стан. Раді належала вся повнота законодавчої та адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, виносила рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, контролювала діяльність урядовців. Раду могли скликати гетьман, митрополит, а у воєнний час -- просте козацтво і навіть сторонні особи. Вона збиралася за-лежно від ситуації в різних місцях. Загальновійськова велика рада збиралася щорічно на початку січня -- на свято Хрещення Господнього (Водохреще). Обговорення справ і ухвалення рішень мали такі етапи: після вислуховування пропозицій кошового чи гетьмана розташовувались у два кола: одне складалося зі старшин, а друге -- з «черні», яка вимагала одностайного вирішення справи і силою змушувала приєднатися до рішення більшості.1

Виконавча влада на Запорожжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді посадовцям. Усього була 21 посада, на яких перебувало по декілька урядовців одного звання. Наприклад, курінних отаманів було 38 (за кількістю куренів), гармашів (артилеристи) -- 8, канцеляристів -- 20, полкових писарів -- 9. Загалом у владних структурах Запорозької Січі перебувало 120 осіб командно-адміністративного персоналу. Найвище становище в апараті управління мали військові начальники, а надто кошовий отаман. За сучасною термінологією він був главою Запорозької республіки, головнокомандувачем збройних сил і військовим комендантом Січі. Кошові отамани, як і решта управлінців, щорічно вибиралися на козацькій раді, знімалися з посад або продовжували на наступний термін їх обіймати.

При кошовому отамані діяла група радців -- дорадчий орган, до складу якого на довічних засадах входили козацькі старійшини -- авторитетна військова та курінна старійшина у відставці.

До складу військових начальників також входили:

-- Військовий суддя -- друга посадова особа на Запорожжі. Він здійснював суд над козаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана.

Військовий писар керував канцелярією, вів листування від імені усього Війська Запорозького.

Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих запасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання щодо вчинених злочинів як на Січі, так і на територіях паланок.

Окрім перелічених посадовців, статус військової старшини мали й курінні отамани -- обрані керівники військових підрозділів, що називалися куренями.

Середню ланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, на яких покладались обов'язки допомоги військовій старшині у здійсненні управління козацьким військом. З-поміж них вирізнявся довбуш, який не лише збирав козаків на раду, а й мав бути присутнім під час виконання судових вироків. До його компетенції також належала організація стягнення податків і торговельного мита. Своєю чергою військовий пушкар відав козацькою артилерією, йому підпорядковувалася військова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір і ваг на всій території Запорожжя.

Остання ланка козацької адміністрації складалася з похідної та паланкової старшини. Похідний полковник був командиром значного військового угруповання, що називалося полком. Окрім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та писар.

Як зазначалося, влада паланкової старшини поширювалася на сімейних козаків і не козаків, що мешкали поза межами Січі, у слободах і зимівниках. Паланковий кіш очолював полковник, йому допомагали інші управлінці. До повноважень паланкового полковника належали судові функції аж до засудження на смертну кару.

Уся адміністрація Запорозької Січі разом із козаками підлягала владі Речі Посполитої. Але не завжди бунтівне Запорожжя виконувало її волю. Наприкінці XVI ст. Січ налагодила тісні контакти з Туреччиною, Угорщиною, Австрією, Московським царством, ставши таким чином суб'єктом міжнародного права.

Саме Запорозька Січ очолила селянсько-повстанський рух проти Речі Посполитої. Однак результатом масових виступів селян і козаків під проводом К. Косинського, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, П. Гуні стало хіба що збільшення козацького реєстру.

Придушивши у 1638 р. останній виступ, польський уряд взявся за обмеження козацьких привілеїв. Важливим правовим актом польської влади стала видана 1638 р. «Ординація Війська Запорозького реєстрового». Цим документом ліквідовувалися права і привілеї козаків аж до повернення тих, що не потрапили до 6-тисячного реєстру, до попереднього холопського стану. Реєстровці мали підлягати коронному гетьманові, а безпосередня військова і судова влада зосереджувалася в руках призначеного сеймом (замість обраного) старшого комісара. Військова старшина також призначалася поль-ською владою зі шляхтичів, що мали військовий досвід. Польському панству заборонялося вступати до лав простих реєстрових козаків «під страхом кари та конфіскації майна».

Так тривало впродовж десяти років, до 1648 р., коли Б. Хмельницький розпочав національно-визвольну війну проти польської шляхти.

Судовий устрій та судовий процес

Кількість судових інстанцій у Запорозькій Січі не була чітко визначеною та законодавчо унормованою. Чинними на Запорожжі дослідники вважають такі судові установи:

- паланковий суд або суд паланкового полковника. Вважався судом першої інстанції. Його компетенція поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він же -- голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися незначні покарання. На плечі паланкового суду лягала основна маса цивільних справ. Вони розглядалися колегіально у складі паланкового полковника, осавула, писаря, обираних на три роки;

- курінний суд, або суд курінного отамана -- суд другої інстанції. Розглядав апеляційні справи з паланкового суду. Його очолював курінний отаман, компетенція якого, як першої інстанції, поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належності позивача і відповідача до різних куренів справу розглядав суд отаманів обох куренів;

- суд військового (генерального) судді. Був у Запорозькій Січі судом першої інстанції з тяжких кримінальних справ. Вирок міг бути оскаржений до найвищої судової установи -- кошового отамана, а в тому разі, коли військовий суддя виконував обов'язки наказного кошового отамана (за відсутності останнього) і від його імені виносив вироки, вони могли бути оскаржені лише до козацької ради;

- суд кошового отамана. Здійснював юрисдикцію на всій території Запорожжя. Його вироки були остаточними, оскарженню не підлягали. Мав право помилування та перегляду вироку в бік його пом'якшення;

- суд козацької ради -- своєрідний верховний суд Запорозької Січі. Збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення найрезонансніших справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього козацького загалу, у тому числі й паланкових козаків.

Судова система на Запорожжі не розрізняла кримінального процесу від цивільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала кількість справ цивільних.

По справах кримінальних судова практика передбачала проведення попереднього слідства, яке й проводилося самими членами суду. Для збору доказів на місце вчинення злочину суд часто направляв осавулів, які складали протоколи і передавали їх на розгляд судової установи.

Підозрюваних у вчиненні злочину арештовували, а місцем попереднього ув'язнення були пушкарні або спеціально вириті ями. До винесення вироку обвинувачуваних могли передати на поруки рідних чи знайомих осіб. Під час допитів нерідко застосовувалися тортури.

Як у незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти до примирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. У противному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони не бажали примирення, то військовий суддя або кошовий отаман «заохочував» обидві сторони дубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним запорозьким звичаєм, мали приносити до суду куплені на базарі калачі.

Вирок у кримінальних справах оголошував довбуш. Він же вказував місце виконання покарання, якщо таке застосовувалося. У разі поручництва авторитетних осіб на Січі, суд міг припинити виконання вироку за умови недопущення в подальшому з боку засудженого кримінальних злочинів.

Звичаєве право Запорозької Січі мало у своєму арсеналі інститут помилування чи пом'якшення покарання. Відомий випадок заміни смертної кари на побиття киями, пов'язаного з необхідністю засудженого паланкового козака матеріально утримувати дружину й дітей. Помилування здійснювалося" козацькою радою. Відомі приклади, коли засуджений на побиття киями, простоявши кілька діб прикутим до ганебного стовпа, звільнявся від екзекуцій, не отримавши жодного удару. На нього не піднялася рука побратимів.

Судова система на Запорожжі базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотримання в суді особистих прав козаків.

Цивільно-правові відносини

З-поміж норм цивільного козацького права важливе місце належало тим, які регулювали право власності на землю. Звичаєве право запорожців установлювало порядок володіння й користування землею та іншим нерухомим майном.

На території Запорозьких Вольностей земля на праві займанщини належала винятково козацькому товариству. Земля та угіддя запорожців вважалися спільною власністю Війська Запорозького та були в повному розпорядженні козацького Коша.

Козаки й посполиті -- піддані Війська Запорозького могли отримати землю в користування. Цю можливість використовували насамперед старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи паланковим урядом) козакам і посполитим на їхнє прохання. Претендентам на земельні ділянки дозволялося самим вибирати землю, після чого вони одержували засвідчений Кошем документ на право користування нею. На відведеній ділянці дозволялося заводити своє господарство -- зимівник, який разом із землею розглядали як неподільні частини одного господарства. За згодою кошової старшини, землю та зимівник дозволялося продати, закласти, подарувати.

Земельні угіддя запорожців розрізнялися за багатством тваринного світу: одні були багатші на рибу та звірів, інші -- бідніші. Кращими вважалися також ті угіддя, які розташовувалися якомога далі від південних кордонів Запорозьких Вольностей, оскільки вони зазнавали менших утрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, земля в За-порозькій Січі щороку перерозподілялася шляхом жеребкування.

Процедура перерозподілу проводилася в такому порядку: спочатку жереб кидався між куренями, потім -- між старшиною, духівництвом і, нарешті, між одружених козаків та інших верств населення. У запорозьких козаків існували дві категорії земель, які мали різний правовий статус. До першої належали мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища. Саме вони підлягали щорічному перерозподілу між різними суб'єктами землекористування. Курінь, військовий старшина або рядовий козак мали право користуватися землею впродовж одного року.

До другої категорії належали вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг довічно володіти і користуватися кожен бажаючий із козаків чи посполитих. В окремих випадках власник цих земель мав право розпоряджатися ними і навіть передавати у спадщину. Особа, що користувалася землею, сплачувала податок і виконувала інші повинності на користь козацького товариства.

У XVI--XVII ст. земля, особливо орна, не мала для запорожців вирішального значення. Адже основну частину козацьких доходів становила воєнна здобич, а у вільний від воєнних походів час запорожці були зайняті рибальством, мисливством та іншими промислами. Саме тому практичне значення мали тільки землі з угіддями.

Ставлення до землі змінилося після 1734 р., коли Запорозька Січ повернулася з-під турецького протекторату. Воєнна здобич утратила своє значення, а основою життя запорожців стала господарська діяльність. Земля набула значної цінності.

У той період запорожців можна вважати лише номінальними власниками своєї території. Від кінця XVII ст. московська влада ве-ла наступ на землі Запорозьких Вольностей, передусім спорудженням фортець і створенням поселень на цих територіях. Права верховного власника землі поступово перебирав царський уряд.

Види злочинів і система покарань

Палітра злочинів і покарань на Запорозькій Січі була надзвичайно широкою та різноманітною. Звичаєве кримінальне право найбільше виділяло такі:

злочини проти життя. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення якого, «тільки в цьому докажеться», обвинуваченого закопували в землю разом із його жертвою. За стародавнім козацьким повір'ям вважалося, що під землею жертва вічно душитиме свого кривдника, адже вбивцю зв'язували і клали під труну;

злочини проти здоров'я. Заподіяння тілесних ушкоджень у п'яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За більшу провину переламували руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла:

військові злочини. Найтяжчі з них -- дезертирство, програш бою, ухилення від зайняття посади, на яку козака обрало товариство, пияцтво під час походу. За здійснення протиправних діянь цієї категорії на злочинця очікувала смертна кара. П'яного під час морського походу викидали за борт, а під час суходільного маршу - прив'язували до коня і ганяли степом, доки винуватий не помирав. Для профілактики пияцтва на Запорожжі існував Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще;

майнові злочини. До них відносили крадіжку, розбій, неповернення боргу. Залежно від об'єкта посягання розрізнялася крадіжка особистого майна і майна всього запорозького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього.

статеві злочини. Позаяк жінки не могли перебувати на Січі, досить поширеними видами злочину були мужолозтво і скотолозтво, за вчинення яких також передбачалася смертна кара.

Кара на смерть у Запорозькій Січі була достатньо різноманітною. Серед простих розрізняли відрубування голови, рідше розстріл, повішення. Останній вид покарання застосовувався до рецидивістів. Мали місце повішення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик перебував доти, доки кістки не опадали на землю.

Рідше на Запорожжі застосовувалася така люта страта, як посадження на палю. Паля -- це високий дерев'яний стовп із металевим наконечником. Для того, щоб стратити злочинця, його піднімали кілька осіб і насаджували на штир. Під вагою свого тіла засуджений повільно конав. Зняти небіжчика ніхто не мав права під загрозою смерті.

За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише в тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокими і мали місце лише в середовищі паланкових козаків.

Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування до ганебного стовпа і забивання буковими киями осіб, що вчинили конокрадство, пограбування купців, порушували військову дисципліну. Винного прив'язували до стовпа і тримали, доки він не помирав. Кожен, хто проходив мимо, міг бити прикутого киями. Процедура найчастіше закінчувалася смертю від фізичних страждань або забиванням людини. Майно загиблого передавалось усьому товариству. Втім, траплялося й таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, а й отримували від товаришів гроші за мужність.

Застосовувалися також покарання, що спрямовувалися на обмеження козацьких вільностей. Так, за вчинення дрібних правопорушень передбачалося обмеження певних прав, зокрема накладалася заборона на зайняття виборних козацьких посад.

За всього розмаїття каральних санкцій звичай не передбачав судових виконавців, а в разі страт -- катів. Оскільки лицарству не личило бруднити руки кров'ю беззбройної жертви, було знайдено оригінальний спосіб виконання вироку. Страта доручалася іншому засудженому на смерть, який чекав своєї смерті від наступного засудженого. Якщо ж такого на момент страти не було, то суд відкладав виконання вироку доти, доки до в'язниці не потрапляв новий звинувачений. Привертає увагу така особливість запорозького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть -- за злочини проти особистості.

Покарання на Запорозькій Січі мало на меті підтримання військової дисципліни в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кримінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, «у кого вже металася біля шиї мотузка».

Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення вироку, зокрема й вибір покарання, у Запорозькій Січі базувалася винятково на звичаєвому праві. Причини тривкості козацьких правових традицій і відсутності писаних норм права були такими:

історія запорозьких козаків мала незначний історичний період, впродовж якого вони не встигли звичаєве право систематизувати і оформити у письмовій формі;

життя козаків минало у походах і війнах, що не сприяло розробленню нормативно-правових актів;

запорожці не бажали ймовірного обмеження наявних прав і привілеїв писаними законами.

Висновок:

Виникнення Запорозької Січі в другій половині XVI ст. зумовлювалось як внутрішніми потребами козаків, що перебували на південному порубіжжі, так і необхідністю захисту українських земель від зовнішньої загрози. Ці обставини справили безпосередній вплив на формування демократичних засад суспільно-політичного устрою січовиків Запорозька Січ постала як специфічне соціальне утворення, що поєднувало в собі риси військової спільноти, політичного та соціального інститутів, і стала потужним імпульсом формування самосвідомості українського козацтва, утвердження його організаційної структури, а в підсумку - створення життєздатного політичного організму, який мав державотворчий потенціал. Уся система органів військово-адміністративної влади мала можливість виконувати як внутрішні, так і зовнішні функції, що властиві державній владі. Запорозька Січ була державою, козацько-християнською республікою, важливим етапом розвитку української національної державності.

Список використаної літератури:

1. Захарченко П.П. Історія держави і права України: Підручник. - К.: Атіка, 2004р. - 368с.

2. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави та права України. - К., 2002;

3. Терлюк І.А. Історія держави і права України. (Доновітній час) : Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2006. - 400с.;

4. Музиченко П.П. Історія держави і права України. - К.,1999.

5. За ред. Тація В.Я. Історія держави і права України: У 2т. - К., 2000. - Т.1.