Соціально-політичний лад та адміністративно-територіальний устрій в українських землях 12-14 століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Юридичний факультет

РЕФЕРАТ

З дисципліни : „ Історія держави і права України”

На тему : „ Соціально-політичний лад та адміністративно-територіальний устрій в українських землях ІІ пол. ХІІ - І пол. ХІV ст. ”

Дніпропетровськ

2002

Вступ

1. Політичний устрій українських земель Х--ХІІ століть

1.1 Князівські з'їзди і князі

1.2 Боярська рада

1.3 Віче

1.4 Органи управління

1.5 Військо

1.6 Адміністративний апарат

1.7 Церква

2. Суспільний устрій українсько-руських земель XI--XII століть

2.1 Вільні люди

2.2 Напіввільні люди

2.3 Невільні люди

3. Галицько-Волинське князівство

3.1 Політичний устрій

3.2 Соціально-політичний лад

Висновки

політичний устрій україна князівство

Вступ

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають деякі дослідники, -- початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до феодальної роздробленості при всій його складності та суперечливості є явищем історично неминучим і в певному розумінні прогресивним. Вітчизняною історичною наукою відкинуті помилкові уявлення про цей період історії Русі як про період "занепаду" та "руху назад". Зроблено правильний висновок про те, що аж до "Батиєва погрому" Русь за рівнем розвитку власної економіки та культури входила до передових країн Європи. Дослідники довели також помилковість уявлень про перехід до роздробленості як про час розпаду політичної організації Русі. Поняття "розпад держави" не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки -- більш стале, зумовлене економічним і політичним розвитком об'єднання територіальне близьких споріднених племен, входження яких до очоленої Києвом держави, раніше ще не мало міцної основи.

Феодальна роздробленість була викликана причинами насамперед соціально-економічного характеру: зростанням продуктивних сил в сільському господарстві та ремісництві, подальшим розширенням, ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним розвитком феодального способу виробництва. Вирішальне значення при цьому мав розвиток великого вотчинного землеволодіння.

Але це був ще не розпад Стародавньої Русі. Важлива особливість історичного розвитку державних форм в розглядуваний період виявилася в тому, що разом з відособленням ряду князівств та земель мали місце й прямо протилежні тенденції. До цього часу склалася давньоруська народність. Спільність етнічної основи усіх князівств та земель Київської Русі перешкоджала її розпаду. У свідомості народних мас Русі в ході попередньої багаторічної боротьби з кочівниками сформувалося переконання в необхідності єдності. В писемних пам'ятках чітко простежується подяка народних мас тим, хто "много пота утер за землю Русскую", і засуджуються ті, з вини яких, як записано літописцями в хроніці 1132 р.. Не випадково значне поширення в політичній сфері одержали програми загальноруської єдності, які висувалися і в Києві, і в Галицько-волинському князівстві, і в інших політичних центрах. Прискорення соціально-економічного розвитку поволі створювало матеріальні передумови для відновлення політичної єдності Русі.

Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес дроблення Русі, в чому не останню роль відігравав внутрішньополітичний фактор. Із складу великих князівств виділилися нові уділи, з'явилося близько п'ятдесяти окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма спадкоємцями -- синами. Настає дійсна роздробленість. Нові, в тому числі й митні, кордони ослаблювали економічні зв'язки між князівствами та землями Русі. Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні кровопролитні феодальні війни ("усобиці") за землю, робочі руки, політичний вплив. Руйнувалися виробничі сили, йшло масове знищення господарств трудівників. Військові сили все більш розпилялися. Усобиці в конкретно-історичних умовах дійсно стали, за влучним визначенням сучасника, "погибелью земли Русской". Вторгнення орд Батия поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

1. Політичний устрій українських земель Х--ХІІ століть

1.1 Князівські з'їзди і князі

Одним з факторів підтримки відносної єдності політичного розвитку Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодальної роздробленості, були князівські з'їзди. Порядок скликання і проведення з'їздів князів, не регламентувався яким-небудь юридичним документом. Він засновувався на звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого з'їзду. Феодальні з'їзди скликалися для обговорення важливих питань. Наприклад, на князівському з'їзді, який відбувся в 1115 р., зіткнулися два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоювали єдинодержавність, прихильники другого -- непорушність батьківських спадщин. Феодальні з'їзди скликалися і тоді, коли було необхідно обговорити питання, пов'язані з відбиттям зовнішньої небезпеки. Так, в 1167 р. на з'їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки проходження купецьких караванів, які прямували торговими шляхами. Питанням оборони від кочівників були присвячені і наступні з'їзди князів.

Великий князівський з'їзд був скликаний у Києві в 1223 р. Князі зібралися, щоб досягти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі за допомогою. Князівські з'їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити протилежні інтереси феодалів, але в справі об'єднання давньоруських князів проти зовнішньої загрози відіграли важливу роль.

Носієм державної влади, репрезентантом держави України-Русі був князь. Князем міг бути тільки член фамілії Володимира Великого. За весь час існування Української держави був один лише випадок, коли «вокняжився» в Галичі не член цього роду, а боярин, Владислав Кормильчич. У розумінні людей ХІ-ХXІ століть Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав право на владу. Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності Руської землі, України. Київська Русь не мала певного спадкового права. Спочатку правив сам Великий князь київський з допомогою своїх синів, які цілком підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть ішла боротьба двох принципів спадкування: по черзі всіх братів, а потім -- по черзі синів старшого брата, або тільки по лінії старших синів, від батька старшому синові. Брак сталих норм спадкування викликав постійну боротьбу за Київський престол, в якій фактично перемагав не той, хто мав більше прав, а той, хто був міцніший, або кого підтримувало віче. Прагнення окремих земель мати свою династію було властиве й Київській землі. Київ бажав мати князя з династії Володимира Мономаха, пізніше -- вужче: з династії Мстислава І, але цього не спромігся досягти, і протягом ХІІ-ХІІІ ст. ішла боротьба за Київ між Мономаховичами, Мстиславичами, Ольговичами, боротьба, мотиви якої добре сформулював у 1173 році Святослав Всеволодович Чернігівський: «ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені».

«Вокняження» супроводилося певними церемоніями. В літопису часто зустрічаються вказівки, що новий князь починав з того, що йшов до св. Софії, там приймав благословення митрополита і «сідав на столі дідів та отців». Очевидно, вживали при цьому коронаційного одягу й інсигній. На монетах Володимир та Ярослав зображені в діадемах; Ярополк з жінкою -- мініятюрах Трирського Псалтиря -- в коронах; Юрій І на печатці зображений в короні зі скіпетром; Данило дістав корону від папи. Року 1340 Казімір Великий захопив Львів, вивіз з нього коронаційні інсиґнії галицьких князів (корони, престол та ін.). Можливо, що коронаційний одяг переховувалося в церкві; під час руйнування Киева в 1203 році Рюриком, половці позабирали з церков одяг князів.⁵"

Характерно, що населення не уявляло собі державного життя без князя. «Тяжко бяше кияном, не остал бо ся у них ни един князь», -- писав літописець у 1155 році, і кияни запросили до себе княжити непопулярного Ізяслава Давидовича Чернігівського. Ще яскравіше складалися події в Галичині: навіть там боярство не уявляло життя без князя і в скрутних умовах боротьби з Данилом Галич запрошувало то Ігоровичів, то угорського короля.

Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його авторитетности та реальної сили, на яку він спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціатива походів і їх організація. Походи проти половців підносили престиж князя, збільшували його авторитет.

Головну військову силу князя являла його дружина, пов'язана особисто -з князем, яку він сам утримував. Згодом поруч з дружиною з'являються «вої» -- рушення з міської та селянської людности. Воїв, треба гадати, не міг примусити іти на війну сам князь: багато фактів свідчить, що віче вирішувало питання -- давати воїв чи ні? В часи боротьби Ізяслава II з Юрієм кияни заявляли, наприклад, що, не зважаючи на любов до Ізяслава, проти «Мономаховича» - Юрія вони не підуть, а проти Ольговичів -- навіть з дітьми підуть.

Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав II наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита; треба гадати, що вказували вони й кандидатів.

1.2 Боярська рада

Прибічна рада бояр, а спочатку -- дружини князя, була невідагінним учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше -- з боярами, було моральним обов'язком князя. В цьому лежав також інтерес князя: дружина завжди могла відмовити йому послуху, якщо він надумав щось без поради з нею. Коли Володимир Мстиславич, організуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина відмовилася брати в ньому участь.

У своєму «Поученії» Мономах вказує на наради з боярами, як на постійні, щоденні. Літопис з докором згадує князів, які уникали нарад з боярами: Святослав Всеволодович Чернігівський не обміркував плану війни з Ростиславичами в боярській раді, а тільки в приватній розмові з жінкою та улюбленцями; Святополк II, прийшовши до Киева, «не здума с большею дружиною отнею». Всеволод Ярославич в старості «любаше совітуних» (юних), а не старих бояр. Галицьке боярство повстало проти Володимира Ярославича головним чином тому, що він «думи не любяшеть с мужми своїми». Іноді на раду запрошували князі єпископів, а також міське купецтво."'

Не зважаючи на моральну обов'язковість нарад, в фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а весь час мали характер випадковий: бували на ній ті, кого запрошував князь, обговорювали питання, які стояли на черзі.

1.3 Віче

Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Ще Прокоти згадував про племінну самоуправу слов'ян. Згодом, з ростом влади князя, віча завмирають, і лише тоді, коли влада князів київських занепадає, -- знову прокидається віче.

У Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не побажали. Року 1068 кияни -- супроти всяких прав --обрали князем Всеслава Полоцького, з іншої династії. Року 1113 -- знову всупереч праву -- закликали Володимира Мономаха, і т. д. Року 1151 кияни не побажали мати князем Вячеслава, а визнали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем, ти наш князь».

Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або, навпаки, відмови. Дуже показова поведінка Ізяслава II: у боротьбі з Юрієм Довгоруким за Київ він кілька разів звертається до киян по підтримку і не ставить їм за злочин відмову воювати З «Мономаховичем», себто Юрієм. Навіть коли, знемігши в боротьбі, кияни просили його в 1149 році добровільно відступити Київ Юрієві --Ізяслав покірно залишив його.

Князі визнавали волю віча, як певного роду імператив: Ізяслав Давидович пояснював Юрієві Довгорукому, що «не сам їхав у Київ, а кияни посадили його». Обраний населенням князь мусів «домовитися» з ним, укласти «ряд». Коли обраний вже князем Ростислав 1154 року пішов у похід, не уклавши «ряду», йому нагадували бояри, що ліпше «утвердитися з людьми», і мали рацію, бо він утратив престол.

Змісту цих «рядів» ми точно не знаємо. Треба гадати, що то був договір не давати волі тіюнам, самому правити суд, входити в усі справи. Принаймні так виглядав «ряд» з Ігорем року 1146. Теорію обов'язків князя супроти людности дав у своєму «Поученії» Володимир Мономах, який повчав синів входити самим у всі деталі правління.

Віче в Україні не набуло таких певних форм, як то було в Новгороді та Пскові. Воно не мало ані окресленої компетенції, ані порядку скликання. Іноді скликав віче князь. Так, Святополк скликав віче, щоб знати думку киян з приводу обвинувачення Давидом Василька в 1097 році; 1146 року скликає віче Ігор і мирно домовляється з ним; 1147 року Ізяслав II доручив братові скликати віче, по згоді 3 митрополитом; Данило Галицький, під час боротьби за Галичину, скликав віче в Галичі й запитав, чи може числити на поміч людности.'" Таких фактів можна навести чимало. Поруч з такими, Так би мовити, лояльними вічами, бачимо ще більше випадків, коли; віче збирається без волі князя, стихійно, як було 1068 року в Києві, 1097 року в Володимирі, коли віче примусило Давида видати Ростилавичам бояр, що причинилися до осліплення Василька.'"

У Києві, якщо віче скликалося самочинно, то здебільшого збиралося воно на Подолі, на торговищу або біля Турової божниці. Віча, що їх скликали князі, відбувалися в княжому місті, на «Горі». Неясно, як проходили вічеві збори, хто головував. Можна припускати, що велися якісь записи, бо в літописах через сто років подається, про що і як говорено на вічу. На вічах голосів не підраховували: перемагали ті, що їх було наявно більше. Участь брали голови родин, господарі.⁵"

Крім Києва, віча відбувалися в інших містах. Відоме віче в Чернігові, яке 1138 року примусило князя Всеволода просити миру у князя Ярополка. Згадувалося вже віче у Володимирі 1097 року, в Галичі та інших містах. Не зважаючи на це, іноді на київському вічу порушувано справи пригородів: так, у 1146 році скаржилося воно Ігореві на здирства тіюна Вишгороду.

Оглядаючи діяльність боярської ради та віча, можна зробити висновки, що за час Х-ХШ століть вони не набули парляментарних форм, не перетворилися на певні інституції і залишилися випадковими зібраннями. Навіть у Галичині, де була міцна верства боярства та міського патриціату, вони не спромоглися надати вічу та боярським радам характеру певних інституцій.

1.4 Органи управління

Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В разі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання його урядовців. Перше місце в князівстві належало канцлерові - «печатникові», який не лише прикладав печать, але й виступав із складними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції. Таким був Курил, чи Кирил, печатник Данила. Невідомо, чи були аналогічні посади в інших князівствах."

Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у перед-князівські часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутності князя були його заступниками."' За тисяцькими йшли соцькі, десятські. Всі вони мали військово-адміністративний, а почасти й фінансовий характер.

Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі судові урядовці звалися вирниками, метальниками, мечниками, отроками.

1.5 Військо

Головну частину війська становила княжа дружина, початок якої треба шукати ще в часах варязьких князів. Дружина була зв'язана безпосередньо з князем, і він її утримував, забезпечуючи зброєю, кіньми, одягом. Старий дружинники діставали в нагороду землю, а дружина -- пайку з військової здобичі.

Другу частину війська становили «вої» -- земське військо, головно із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти -- добровільців, що йшли з власною зброєю, на власних конях. На відтинку від дружини, вони часто вирушали в похід пішо.

Коли Україна поділилася на окремі князівства, кожне з них виставляло свої полки, якими командував свій князь. Брак субординації, спільного командування часто спричинялись до великих невдач: року 1187 Ярослав Чернігівський під час спільного походу на / половців повернувся додому; під час битви над Калкою Мстислав Галицький почав наступ, не порозумівшись з іншими князями -- і це мало трагічні наслідки.

У перших відомостях про походи Руси-України згадується про фльоту. Вона складалася з невеликих видовбаних із стовбура, дуже легких на ходу та поворотах «однодеревень» (греки звали їх «моноксилями»), урухомлюваних вітрилами й гребцями. Поруч з «однодеревнями» були й більші -- «лодії» чи «суда», які вміщали від 40 до 100 осіб. З такими суднами ходили українці на Царгород, на Каспій. Аскольд мав 200 «лодій», таким чином залога його фльоти становила до 8000 чоловіка. Так писав патріярх Фотій. Року 913 на Каспійське море йшло 500 судів, на кожному по 100 чоловіка. Майже в той же час скандинавські вікінґи руйнували з фльотою в 800 душ Англію. Згадується й річкова фльота пізніших часів."' Року 1151 Ізяслав II у боротьбі проти Юрія користався річковими судами.

Суходільні війська поділялися на кінноту та піше військо. До першого роду належала княжа дружина. Кіннота поділялася на тяжкозбройну та легку. Тяжкозбройна мала панцери, шоломи, щити, списи та мечі. Легка кіннота, або стрільці, з'явилися пізніше -- У ХІІ ст. -- на зразок степовиків. Вона була озброєна луками і виконувала розвідувальну службу, або їдучи попереду іншого війська, розпочинала бій і переслідувала ворога.

Піхота поділялася також на тяжкозбройну та легку. Тяжкозбройна піхота була озброєна так само, як і кіннота: панцери, шоломи, списи (копія), мечі. Зброю їх везли на возах, їх називали «коггійники».

1.6 Адміністративний апарат

При здійсненні своїх функцій князь спирався на численний . Вищими посадовими особами в апараті центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші, стольники. Будучи двірськими чинами, особистими агентами князя в його домені, вони керували відомствами центрального галузевого управління всього князівства. Названі особи в той же час здійснювали і загальне управління територіями, пов'язане з цією галуззю. Наприклад, конюший управляв землями, на котрих населення займалося конярством. Незважаючи на появу в центральному апараті управління вказаних посадових осіб, відбувається розвиток двірсько-вотчинної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими територіями посадників, тисяцьких, воєвод. В їх підпорядкуванні знаходилися тіуни, вирники, тисяцькі, мечники та інші особи, котрі допомагали представникам князівської адміністрації на місцях.

Характерною рисою управління залишалася система кормління, при якій частина прибутків від волостей, котрі збирали агенти центральної влади князівства, йшла їм на "корм". Про судові податки як про одне з джерел утримання представників адміністративно-судової влади говориться, наприклад, в статтях 9, 20, 74, 107, 108, 114 Пр. Пр.

1.7 Церква

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і земель Русі XII--XIII ст. відігравала церква. На чолі давньоруської православної церкви стояв митрополит. У його підпорядкуванні були єпископи, які очолювали єпархії-- своєрідні церковно-адміністративні округи, що територіальне охоплювали найбільші міста Русі.

У період феодальної роздробленості політика, яку проводила церква, була неоднозначною. Розуміючи, що посилення політичної роздробленості і безперервні міжусобиці, зіткнення князів могли негативно вплинути на приріст землеволодінь церкви, її фінансові інтереси, верхівка церковної організації розділяла ідею єдності Русі. У той же час місцеве духовенство, перебуваючи в економічній і політичній залежності від місцевих князів-правителів, нерідко підтримувало міжкнязівські усобиці, в котрих відображалися децент-ралістські прагнення князів та їх найближчого оточення. Така політика місцевих церковних феодалів, звичайно, не сприяла зміцненню єдності Русі.

Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо брали участь у політичному житті князівств. Вони могли входити до складу князівської думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з іншими князями. Так, літопис 1148 р. повідомляє про послів київського князя Ізяслава Мстиславича до Ольговичів. Князь надіслав до Чернігова "білгородського єпископа Федора і печорського ігумена Федоса, і мужі свої з ними".

Інколи під час відсутності в адміністративному центрі князя виконання його функцій покладалося на єпископа.

У період феодальної роздробленості не втратила свого значення і судова діяльність церкви, що давала їй значні прибутки. Аналіз співвідношення світської та церковних юрисдикцій дозволяє зробити висновок про те, що в XII--XIII ст. церква розширила межі своєї юрисдикції, не зазнаючи при цьому яких-небудь серйозних протидій з боку князівської влади.

2. Суспільний устрій українсько-руських земель XI--XII століть

2.1 Вільні люди

Людність українських земель поділялася на дві великі категорії: вільних і невільних людей, до яких можна приєднати напів-вільних.

Верхівку вільних людей становили члени княжої дружини, -- зрозуміло, не всі дружинники, а так звані «княжі мужі», еліта, що виступали як дорадники, співучасники всієї діяльності князя. Головною ознакою дружини була добровільність; кожен з «княжих мужів» міг «без зради» покинути князя і перейти на службу до іншого."⁷ З-поміж княжих мужів обирав князь воєвод та інших урядовців. Спочатку верхівка дружини відрізнялася від земської верхівки -- боярства старовинного, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися" в одну -- боярство; княжі мужі об'єдналися в групу значних землеволодільців, впливових у політичному відношенні, що брали участь в боярських радах князя, на вічах, в адміністрації, де посідали вищі пости. Біля князя утворюються династії бояр, які з діда-батька займали вищі посади. Наприклад, династія Свенельда-Добрині-Вишати дала 7 поколінь осіб на вищих постах; Шимон-варяг дав 4 покоління.

Верства бояр поділялася на різні групи,, але всі вони були упри-вілейованою частиною людності, і всі злочини, заподіяні супроти бояр, каралося вищою мірою, ніж злочини супроти інших людей.

Значниші бояри, як Свенельд, Ратибор, тисяцький Володимира Мономаха, мали свої власні дружини. Зокрема багато вказівок е про дружини галицьких бояр, де боярська верства досягла високого рівня; там з-поміж боярства виділилась група «великих» бояр, які мали свої укріплені замки.

Взагалі верства бояр не була чимось ізольованим, кастою. До неї завжди міг пройти смерд за якісь заслуги. Серед бояр були діти й унуки «поповичів», були чужинці -- варяги, половці, торки і т. д.

У Києві і взагалі в Україні боярська верства не відокремилася від багатого купецтва, промисловців. Специфічні умови торгівлі в Х-ХПІ ст. вимагали, щоб купець був завжди готовий збройне охороняти свій крам від нападів печенігів, половців, і це рівняло їх з військовими людьми. Від старих часів встановилося два терміни: купця -- для кожного, хто торгує, і спеціально «гостя» -- для того, хто веде закордонну торгівлю. Купці і гості перебували під особливою опікою князя, і в «Руській Правді» поставлено їх поруч з дружинниками.

Уже в Х ст. згадується «старців градських», «нарочитих мужів». У ХІ-ХІІ ст. вже багато бояр зв'язують свою долю з містом. Так, у 1146 році літопис згадує імена бояр, прихильників Ольговичів, арештованих Ізяславом II: Данила Великого, Гюргея Прокопича, Івора Гмргевича, Мирославля унука, Мирослава Хилича унука. Ра-тибора, відомого з 1079 року, 1113 року згадується як тисяцького Києва. Відомі його сини Ільбех та Фома, посадник Червена (І121 р.). Чудин «держав» у 1072 р. Вишгород, а син його Іван брав участь в нараді у Берестові 1113 року. Син воєводи Вишати Ян був тисяцьким Києва, а син Яна -- Варлаам -- ігуменом Києво-Печерського монастиря. Так окреслюється досить значна група бояр, що мешкали в Києві й були його патриціятом. Є факти, які свідчать, що в XII ст. оця міська еліта більше зв'язана була з містом, ніж з особою князя. Наприклад, київський тисяцький Улеб займав цю посаду за Всеволода, його брата Ігоря та Ізяслава II.

Українські міста і, головним чином, найбільший, найбагатший Київ, переживали той самий процес боротьби з князівською владою та патриціятом, який відбувався в Західній Европі і привів до утворення вільних міських громад у Франції, Німеччині, Італії. Із стисслих слів літопису можна зробити висновки, що такою боротьбою була «перша революція 1068 року».

З середини XII ст. зміцнюється боротьба за права міста. За невеликим вийнятком усі князі, щоб дістати престол, укладали «ряд» з вічем.

Ще яскравіше проходила боротьба міст з боярами -- «княжими мужами» та «мужами галицькими», або «великими» боярами ХІІ-ХІІІ ст. у Галицько-волинському князівстві. Показова історія Івана Берладника, князя демократичної частини Галичини, якого «низи» протиставляли князеві Володимирові і який викликав до себе ненависть інших князів (Юрій Довгорукий тримав його у в'язниці і хотів навіть стратити). Перемишль, Ярослав, Звенигород, Городок залишилися в руках старого боярства під час боротьби Данила, що спирався на населення міст.

У ХП-ХІП ст. змінюється політична роль міст. В Галицько-Волинському князівстві розцвітають ремесла. Данило засновує нові міста, закликає німців, поляків, українців, і «люди ідяху день и день... и бе жизнь и наполниша дворы окрест града, поле и села»...

Середню групу вільних людей давали міста, хоч «ліпші», «вяці» люди, Заможніше купецтво та гості, ще не оформилися й зливалися з боярством. Решта міської людности називалася «чернь» або просто «люди». Юридичне всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від цих патриціїв, капіталістів.

У великих містах, як Київ, Чернігів, Володимир, Галич, Холм, щироко розвинулося ремісництво. Ремісники становили поважний відсоток населення. У великих містах, як Київ, ремісники різних фахів жили окремо, на Подолі, де цілі дільниці носили назви різних ремесел: Ганчар, Кожем'яки і т. д. Там знайдено рештки будинків, також знаряддя виробництва, ганчарні печі і т. п. В Києві на «Горі», в княжому місті було багато майстерень, які виробляли найкоштов-ніші речі: золотникарські, косторізні, де обробляли слонові ікла, металообробні, скляні. Очевидно, то були майстерні, які працювали для князя, при чому вироби їх часто позначалися тавром з тризубом.

В більших містах України завжди було багато чужинців, і пам'ять про них залишилася в назвах окремих дільниць. Це були хозари, греки, вірмени, поляки, жиди, болгари, араби, німці, італійці, скандинави і ін. В оселях чужинців будували латинські костели (в Києві, Переяславі, Володимирі і т. ін.). Найперше у Володимирі, в XIII ст., чужинцям надано привілеї: німці дістали Магдебурзьке право, яке виводило їх з-під місцевої юрисдикції адміністрації й відкоряло юрисдикції Магдебургу. В 1339 р. дістав грамоту на Магдебурзьке право Сянок.

Нижчу групу вільного населення становили селяни -- смерди. Вони володіли власним сільським господарством, полем, двором, худобою. Смерди платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. «Руська Правда» охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти .боярина чи «княжа мужа». В ХІІ-ХІІІ ст. по всій Україні поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Навпаки: зростає група смердів, залежних від землевласника, які працюють на боярській землі, залишаючись, вільними."'

2.2 Напіввільні люди

В Україні-Русі Х-ХІП століть існувала досить численна група напіввільних людей -- «закупів». Так називали людей, які з різних причин тимчасово втратили свою волю, але могли її знову здобути. Це були насамперед наймити, які, вступаючи на працю, брали плату наперед, або відробляли позичені гроші. «Закуп» міг мати власне господарство, двір, майно, але міг жити на землі пана і працювати на його землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав по закону. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись до суду, і тоді пан ніс відповідальність. Якщо пан продав закупа в холопство -- закуп діставав волю, а пан за це відповідав. Але всі ці закони слабо охороняли права закупа. Становище закупа було дуже тяжке: пан мав право карати його, бити «про діло»; закуп ніс відповідальність за реманент, за всякі втрати в господарстві.⁸³"

2.3 Невільні люди

Невільні люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, продаж при свідках, шлюб з холопкою -- «робою», вступления на службу без «ряда», продаж збанкрутованого купця, втеча закупа та крадіж закупом. Закон застерігав умови, коли холоп міг стати вільним: якщо він викупиться на волю, якщо пан звільнить його, а крім того -- для жінки-рабині, якщо пан Зґвалтував рабиню -- тоді, після смерті пана, діставали волю і жінка і її діти. Холоп був позбавлений всіх прав, і його трактував закон нарівні з худобою. За злочин, заподіяний холопові, діставав відшкодування пан. За злочин холопа відповідав пан. Холоп не мав власності, ні майна, ні двора; він був власністю свого пана. З поширенням християнства становище холопів трохи покращало: Церква закликала до пом'якшення в ставленні до рабів, радила відпускати на волю рабів «на спомин душі»; їх тоді називали «задушні». Оці «відпущеники» переходили в іншу категорію населення -- ізгоїв."

Ізгоями вважали людей, які всилу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В Церковному Уставі великого князя Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви."' До цих трьох груп Ізгоїв штучно приєднано четверту -- «коли князь завчасно осиротіє». Про стан і практику, яка встановилася супроти князів-ізгоїв, мова була вище. Звичай вживати терміну «ізгої» у відношенні до князів був тільки аналогією зі становищем справжніх ізгоїв, які перебували під опікою Церкви.

Головна маса ізгоїв походила з холопів, що дістали волю згідно з тестамеятами їх панів. Таких ізгоїв мав на увазі Устав великого князя Всеволода та пам'ятки церковної літератури.

3. Галицько-Волинське князівство

3.1 Політичний устрій

З великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 р. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири".

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі". Розповсюджувалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: Король Русі та князь Володимир.

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською землею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без врахування думки бояр. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально, не будучи вищим органом влади в Галицько-волинській землі, боярська рада, окрім цього, відігравала велику роль в політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які займали важливі посади в системі управління Галицько-волинською землею.

У Галицько-волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, отримала поширення двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірцеві чини. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, в той же час здійснювали різні функції управління в межах свого князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-волинської землі, літопис зберіг відомості про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірськові чини.

Двірськовий був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірськовий нерідко здійснював також судочинство, будучи "суддею князівського двору". Двірськовий забезпечував охорону князя в період військових дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час його виїздів за межі князівства.

Печатник був зберігачем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, займався їх розсиланням на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів з князівських земельних володінь. В літопису є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська, про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах, дитячих, які, окрім охорони князя в мирний та військовий час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і проведення в життя різноманітних державних актів.

В Галицько-волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та Посадники, яких призначав князь. В їх особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влада. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різних мит -- важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони опиралися при виконанні обов'язків по управлінню підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі "кормлінь". Для ведення судових розборів в незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій в межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали в більшості випадків бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галицьке-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феодалів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір гнобленню феодалів.

Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого

-- виступало активним знаряддям в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри повинні були з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак, ці загони були ненадійні.

У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення.

Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту ("пішці") і переозброїв кінноту*. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які "сиділи" на цих ділянках -- феодах. До складу "пішців" могли входити і жителі міста. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.

Щодо судової системи Галицько-волинської землі слід відмітити, що суд не був відділений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася перш за все церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була надто значною. У віданні церковного суду знаходилися питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.

Галицько-волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Державне життя тривало тут на сто років довше, ніж на Наддніпрянщині. Населення Галичини і Волині досягло високої культури й великого розуміння державно-політичних справ.

3.2 Соціально-політичний лад

У середині XII ст. Київська держава розпалася на 14 самостійних князівств і земель: Новгородську і Псковську землі, князівства Ростове-Суздальське, Муромське, Рязанське, Смоленське, Турове-Пінське, Полоцьке-Мінське, Тмутороканське, Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Галицьке і Волинське. Останні шість складають групу південно-західних князівств -- етнічної території українського народу.

Кожне з південно-західних князівств (як і всі інші) мало свою політичну історію. Так, у Київському князівстві владу захопили володи-мироуздальські князі і ситуацію не змінило встановлення монголо-татарського іга. В 1362 р. воно війшло до складу Литовського князівства. Весь попередній час жителям Київщини довелось перебувати в постійній небезпеці в зв'язку з нападами кочовиків з півдня. В такому ж зовнішньополітичному становищі перебувало і Переяславське князівство, котре ще більше потерпіло від розорень, спричинених войовничими південними сусідами. Спочатку це князівство знаходилось у сфері впливу київських князів, а після 1239 р. взагалі перестало існувати.

У Чернігово-Сіверському князівстві укріпилася князівська династія Ольговичів (потемків онука Ярослава Мудрого, які, не допускала нікого з других династій в свої землі,

Спадкоємцем і продовжувачем державних традицій Київської Русі можна вважати Галицьке-Волинське князівство, котре виникло в результаті об'єднання в 1199 р. Галицького і Володимир-Волинського князівств. Вигідне географічне становище (лісова і лісостепова місцевість, багаточисленність рік, до певної міри захищеність Карпатськими горами і поліськими болотами) давало можливості швидкого заселення цих земель, зростання міст, розвитку ремесла і торгівлі, заняття сільським господарством і соляним промислом у Підкарпаггі.

Взагалі історія цього князівства цікава тим, що до об'єднання Галичина і Волинь пройшли дещо різний політичний шлях. І пізніше вони також потрапили під владу різних держав -- Польщі і Литви. В період, коли вже почався процес роздроблення руських земель і Галицька земля випала з-під влади Києва, князь Володимирко (з роду Ярослава Мудрого) зумів об'єднати під своєю владою кілька дрібних князівств з центром у Галичі. Крупними містами Галицького князівства були Перемишль, Звенигород, Теребовль. Галицьке князівство досягло найвищої могутності за Ярослава Осмомисла (1152 -- 1187), але вже за його наступника була втрачена не тільки могутність, а й незалежність, оскільки його захопили угорські феодали. До цього привела боротьба між князями і боярством. Останнє, завдяки можливостям для економічного розвитку краю, було багатим, могутнім і тісно згуртованим. Боярство прагнуло підпорядкувати своєму впливу князя і в боротьбі проти нього вдалося до запрошення собі на допомогу Угорщини.

На Волині також були можливості для появи міст і швидкого їх розвитку (Луцьк, Белз, Бересте та ін.). Волинь, тривалий час перебуваючи під владою київських князів, тільки в середині XII ст. обособлюється в незалежне князівство під владою правнука Володимира Мономаха -- Мстислава Ізяславича. Давні господарські зв'язки з Галицькою землею, необхідність об'єднання сил для протистояння агресії Польщі й Угорщини створили передумови для об'єднання цих князівств в одне ціле. Це сталося, коли Роман Мстиславич, скориставшись смертю галицького князя Володимира, оволодів Галичем. Роману вдалося приборкати сильне галицьке боярство і протистояти намаганням Ватикану покатоличити Русь, успішно воювати проти Литви і половців. Більше того, певний час він навіть змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за Київський сгіл. Могутність Галицько-Волинського князівства дала сучасникам підстави називати Романа «Великим», «повелителем» усієї Русі.

Роман загинув у бою в 1205 р., коли його сини Данило і Василько були малолітніми. Крупне боярство, скориставшись цим, розпочало боротьбу за посилення своєї влади, що фактично вело до роздроблення князівства. Міщани та середнє боярство, навпаки, були прихильниками єдності землі під владою князя. В політичну боротьбу втрутилися чернігово-сіверські князі (сини Ігоря Святославовича, відомого зі «Слова о полку Ігоревім»), Польща і Угорщина.

Вдова Романа з синами проживала то в Польщі, то в Угорщині -- в країнах, котрі в 1214 р. загарбали Галицьке-Волинське князівство. В 1215 р. Данило і Василько одержали в уділ батькову вотчину -- місто Володимир. Звідси і почалося «збирання докупи» земель їхнього батька, на що знадобилось цілих 40 років. Завершення об'єднання Галицьке-Волинського князівства припадає на 1245 р., коли вже встановлене було іго монголо-татарських завойовників. Уся внутрішня і зовнішня політика Данила Романовича спрямовувалася на зміцнення держави і укріплення влади князя як його гаранта, на боротьбу з войовничими сусідами, налагодження відносин із Золотою Ордою в умовах, коли не вдалося організувати антиординську коаліцію європейських держав. Після смерті Данила в 1264 р. в Галичині і на Волині не було яскравих політичних подій і змін аж до 40-х рр. XIV ст.

Оскільки саме про Галицьке-Волинське князівство маємо найбільше відомостей і оскільки воно продовжило традицію Київської Русі.розглянемо політичний лад цього князівства як в цілому характерний для всіх південно-західних князівств, зрозуміло, зі своїми специфічними особливостями.

У феодальних князівствах періоду роздробленості вища державна влада належала князеві, котрий спирався на крупних землевласників -- бояр і міський патриціат. Будучи пов'язаними спільними інтересами (охорона своєї влади, землеволодіння, придушення опору Народних мас зростаючій експлуатації), князь і бояри проте знаходилися в стані постійного протиборства. Князь намагався зосередити в свои руках всю державну владу і стати «самодержцем», а бояри -- обмежити владу князя. Ця боротьба знайшла свій відбиток у деяких формах державного устрою Галицько-Волинського князівства.

Князі виводили своє право на владу із спадщини предків. Так, Данило вважав Волинську землю «отчиною», а Галичину -- «полуотчиною». Загальноприйнятим був титул «князь», деяких називали «великими» (в літописах). Між іншим західноєвропейські хроністи для означення могутніх князів вживають термін «корольок», «король», визнаючи цим самим суверенний характер держав. Наприклад, королями називають перемишльського князя Володимира Роотиславича і галицько-волинського Романа Мстиславича. Королями Галичини величали себе угорські королі Бела III і Андрій II, коронованим королем Галичини і Волині був і син Андрія ії -- Коломан. У переговорах з папою римським (1253 о.) князь Данило Галицький погодився прийняти титул короля і корону з рук папських легатів (з розрахунком одержати військову допомогу в боротьбі проти ординців). І хоча відносини з Римом були розірвані, галицькі літописці продовжували іменувати Данила королем, що, по-перше, підносило його престиж серед інших князів, по-друге -- допомагало при встановленні дипломатичних відносин з європейськими країнами. З наступників Данила цей титул вживав його внук Юрій Львович.

В титулатурі останніх галицько-волинських князів XIV ст. з'являється формула -- «володар божою милістю», -- яка підкреслювала незалежність князівської влади, котра опиралась на божественне походження. Зауважимо, що поруч з назвами «Галичина», «Володимирія» (Волинь) вживається назва «Русь» по відношенню до цих земель. Вживалися і відповідні ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор. Були і родові знаки князів.

Після завоювання руських земель монголо-татарами у князів з'явився сюзерен -- хан Золотої Орди -- з відповідними сюзеренітету-васалітету відносинами і без зміни системи управління на завойованих землях. Але змінився порядок престолонаслідування, оскільки треба було одержувати ярлик (грамоту) на княжіння від хана, для чого претенденти відправлялися у Сарай. Для збору данини і «остраху» князів золотоординські хани посилали озброєні загони ~ баскаків, що практикувалося майже століття, доки під загрозою повстань народних мас цю систему не скасували. Це дало можливість князівствам, особливо ж віддаленому Галицько-Волинському, відбудувати народне господарство, заснувати нові міста.

Будучи єдиним найвищим представником влади, протягом якогось часу князь втрачав владу повністю (регенство за його малолітства) або ділив її з іншими (як Данило з братом Васильком).

Князь уособлював у собі законодавчу, виконавчу і судову владу. Однак він залежав від соціальної верхівки, яка вважала себе представником усього населення країни, і допускав цю верхівку до управління.

Стосовно віча можна сказати, що воно в цьому періоді втратило своє значення. Остання згадка про віче в Галицькому князівстві, скликане самим народом, відноситься до 1146 р. Маємо ще згадку про віче 1232 р., але літописець говорить, що тоді «сам Данило скликав віче», збори перед військовим походом. Більше значення мала боярська дума, або рада з бояр. Значення боярської думи не було однаковим в різні часи. В період феодальної роздробленості її роль зростає, князь при вирішенні будь-яких справ повинен був добиватися згоди боярства.

Найбільшої могутності дума досягла в перші десятиліття ХШ ст., коли бояри обирали князів, намагаючись зробити їх повністю залежними від себе. Цьому сприяло і прагнення іноземних володарів добитися влади в Галичині, спираючись на крупне боярство. Боярська рада як постійний орган влади існувала при галицько-волинських князях і в першій половині XIV ст. Вони згадуються в князівських грамотах як радники князя. Князі в період посилення своєї могутності прагнули применшити значення боярської олігархії.