Суспільний устрій українських земель у складі Великого Князівства Литовського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

«Суспільний устрій українських земель у складі Великого Князівства Литовського»

Після занепаду Галицько-Волинської держави, зумовленого васальною залежністю від Золотої Орди та внутрішніми боярськими заколотами, західні та південно-західні землі Русі опинились під загрозою прямого втручання в їхнє політичне та суспільне життя з боку сусідніх держав. Успішні походи польських правителів завершились підпорядкуванням в середині 14 ст. Галичини і Холмщини польському впливу, а в 1387 році їх остаточно було включенню до складу коронних земель. У 50-х роках 14 ст. Розпочалося просування литовців на Волинь та Подніпров'я, результатом чого стало приєднання цих територій разом із Чернігово-Сіверщиною до Литви. Згодом сюди увійшло і Поділля. Оскільки 90 % населення Литовсько-Руської держави складала українська та білоруська народність, то реально це була середньовічна феодальна федерація, яка успадкувала від Київської Русі та Галицько-Волинської держави інститути державної влади, правову систему, судоустрій та судочинство, військову та адміністративну організацію. Українські князівства користувались широкою автономією оскільки на той час Литва, ще не сформувала ефективного державного апарату для здійснення управління приєднаними князівствами. Руські князівства у складі Литви зберігали деякий час свою автономію. Між Великим Литовським князем і князями Руської землі встановилися відносини васалітету - сюзеренітету. У рамках Литовсько-Руського об'єднання українські землі зберігали важливі елементи національної державності, територію, національну суспільно-політичну організацію, військо, фінансову та судову системи, систему оподаткування тощо.

Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, істотно не змінило їх суспільно-політичний устрій. Литовська Великокнязівська влада фактично залишила не доторканими права місцевих феодалів на земельну власність, проте давніх місцевих князів з роду Рюриковичів замінила представниками з роду Литовської великокнязівської династії. Поряд із цим 14 на початку 15 ст. Почалися малопомітні зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовської Руської держави.

Всі волості, що складали територію удільного князівства і роздавались у давньоруську добу на правах умовного держання князем-васалом тепер підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Вони здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управління у волостях-повітах через своїх намісників, або державців на Київщині та Волині та воєвод на Поділлі.

Юрисдикція державців або воєвод поширювалася виключно на військово-феодальні стани - службових князів, зем'ян, бояр, слуг, дверних. Могутня феодальна знать, яка володіла великим земельними маєтностями на підставі спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет звільнитися від підпорядкування місцевій владі.

Іншим аспектом розвитку суспільних феодальних відносин у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби, великої кількості представників різних верств населення, що супроводжувалося відповідною роздачею землі в умовне володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного службового стану відбувалося не лише за рахунок феодальних верств, а й за рахунок «нижчих» категорій - двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалося утвердження в різних формах умовного землеволодіння, що надавалося за військову службу і чітко регламентувалося певним колом зобов'язань. Такими формами землеволодіння були: тимчасове користування без чіткого визначення терміну, землекористування впродовж певного часу та довічне користування. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення пекарного землеволодіння на успадковану земельну власність.

Таке поєднання військової служби із землеволодінням стало основою так званої «державної» форми феодалізму, що певною мірою відрізнялось від його класичних Західноєвропейських зразків. Відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів у Литовсько-Руській державі за отримання ленів чи бенефіцій була в першу чергу виконання їх обов'язків перед державою, а не результатом договірних відносин васала перед сюзереном (як у західноєвропейських державах). Поряд із умовним землеволодінням існувала форма давнього вотчинного володіння - привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, увійти до якого було надзвичайно складно.

Перенесення у Литовсько-Руську державу всієї давньоруської феодальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвиту державного феодалізму, зумовила специфіку української феодальної ієрархії 14 - 15 ст. Соціальні відносини розвивались у напрямку оформлення замкнутих суспільних верств на зразок західноєвропейських станів. Станова організація, якої не існувало у Київській Русі, прийшла в Україну з заходу, через Польщу.

На відмінно від класів, які відображали відношення певних верств до засобів виробництва, віддзеркалюючи їх економічний статус, стани виникали внаслідок окреслення у законі прав, привілеїв та обов'язків населення.

Спочатку правові відмінності між трьома основними станами - дворянством ( шляхтою ), духовенством і міщанами - було не чітким. Люди могли переходити вільно із одного класу в інший. Проте згодом розмежування між станами, а особливо між шляхтою і іншими, стало спадковим і майже не переборним. Уже в 15 - 17 ст. Станова приналежність не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність.

На вершині соціально-станової ієрархії були князі - нащадки литовської правлячої династії Гедиміновичів, і інші литовські князі, нащадки колишніх удільних князів давньоруської династії - українські та білоруські князі, які і хоч були позбавлені політичних прав, обмеженні в права на володіння своїми колишніми уділами, проте зберегли великі землеволодіння. Разом вони становили могутню верству магнатів, «княжата» - аристократію, єдиний замкнутий стан, увійти до якого було не можливо, навіть за наявності багатства або високої урядової посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовсько-Руській державі та стали елементами реальної влади у новій державній системі.

Проте слід зауважити, що князівська верства була не однорідною. Поряд із цим існувала значна кількість князів, чиї землі не перевищували земель середнього шляхтича, свій вплив вони мали завдяки знатному походженню.

Наймогутніші княжі роди називалися в документах «княжими головами», решта «княжатами-повітниками». Основою землеволодіння перших у 15 ст. були службові уділи їхніх предків кінця 14 ст., що закріпились за певною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього роду. Отже «головні княжата» поряд із великою власністю мали безперервне спадкове землеволодіння невідмінно від «княжат повітників», які були власниками вочинин-вислуг, наданих свого часу за межами їх родовитих гнізд. У межах території князівського землеволодіння і князі-отчиники, і князі - власники вислуги користувалися суверенними правилами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалувальних вольних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежно від державних податків, повинностей, пільг, суду над підданими тощо. Удільні князі-династи були повними сюзеренами свого володіння, тим часом як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи міг відібрати великий князь за протиправні вчинки. Існувало правило : якщо службовий князь подався до сусідніх держав, його володіння не конфісковувалось, а переходило до інших представників роду; удільні ж князі-династи могли вийти із складу держави із своїми володіннями. Саме так перейшли у підданство великому князю московському представники удільних порубіжних династій - Більські, Требецькі, Одоєвські, В'яземські та ін.

«Головні князя» не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали імунітетне право підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалось на «княжат- повітників». За «головними княжатами» було закріплено право участі у великокнязівській раді, їхні збройні загони виступали під час війни, як окремі самостійні формування із своїми родовими гербами, що відрізняло їх від повітового ополчення.

У становищі, подібно до князівського перебувала верхівка бояр, або панів. Ця не чітко визначена категорія відрізнялась від решти не титулованих феодалів насамперед давністю роду, очним характером землеволодіння і певними імунітетними правами щодо великих та удільних князів. Чимало представників великого боярства ( верхнього прошарку панів ) входили до складу панів-ради, за своїм економічним і політичним впливом вони поступово зрівнялися із князями, позбавлених уділів.

Середній прошарок бояр, так звані зем'яни, складався із представників військового служивого стану, які прагнули розширити свої права на землю і вийти із під юрисдикції великих феодалів. У продовж 15 ст. відбувалося поступове зближення давньої родовитої знаті, сформованої за княжо-дружиницької доби, з новим військово-служивим станом. Останній дедалі активніше закріплював за собою цілу низку майнових і особистих імунітетних прав, що фактично поставила його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті сформувався єдиний привілейований стан - шляхта, аналогічний західноєвропейському рицарству.

Переважно саме із цих двох верств - князів та пнів-бояр - формувався державний апарат. У військовий похід їх представники ішли під власними «хоругвами», тому їх ще називали «хоругвовими панами». Із загальної кількості ополченців, які мали виставляти українські землі, три чверті виступали під знаменами магнатів. Вони не несли жодних, крім військових повинностей, податків не сплачували до них не застосовувалось тілесних та ганебних покарань. Особливо виділялися князі та пни-радні, які дістали право судити не тільки простих людей, а й дрібних та середніх феодалів. Пани-радні входили до складу найвищого органу державної влади - сейму, брали участь у виборах великого князя.

Переважну більшість феодального стану складали дрібні бояри і шляхта, які мешкали на землях магнатів і великого князя, що надавали їх за військову службу. Дрібне боярство, яке мало маєтки у 10- 15 сіл, по суті монополізувало все місцеве управління на українських землях. У Литві дрібні і середні бояри не мали таких прав, як у Київській державі. Вони були переважно держателями, а не власниками землі. Великий князь міг відібрати у боярина землю, якщо той не виконував своїх обов'язків, які переважно стосувалися військової служби. Бояри також були зобов'язані допомагати будувати князеві будувати фортеці, міста, дороги, здійснювати ремонтні роботи міських укріплень. Шляхта надавала основну масу постійного війська, потреба в якому існувала завжди. За це уряд наділяв її різними привілеями, як-от: звільнення від податків, не підлеглість місцевій адміністрації тощо. Титул боярина могли отримати представники і з інших верств - міщани, духовенство, заможні селяни. Існували свого роду перехідні ступені до боярства - путні бояри, боярська шляхта, панцерні слуги. Після приєднання західних земель Русі до Литви та Польщі місцеві дрібні феодали певний час не користувалися тими правам та вольностями, які мали землевласники коронних воєводств. Разом із всім народом вони зазнавали релігійної, національно-етнічної, станової, сімейно-побутової дискримінації. Лише в першій половині 15 ст. привілеями короля Казимира 4 на них було поширені деякі інститути польського права, чим узаконювалось формування української шляхти.

У половині 15 ст. шляхта стає найважливішим станом в Литовсько-Руській державі. Шляхетський титул передавався в спадок, або надавався великим князем. Для спірних випадків існував спеціальний порядок так званого «виводу в шляхетство», який полягав у надані письмових доказів, або свідчень декількох свідків шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними землями, решта удільними. Вона була звільнена від податків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов'язку виставляти (залежно від земельного наділу ) певну кількість кінних воїнів, і повинностей пов'язаних з обороною країни. Шляхта мала право отримувати від підлеглого населення податки, вимагати несення повинностей. Особа шляхтича вважалась не доторканою, тільки особливий шляхетський трибунал міг піддати його покаранню. Вагомим привілеєм шляхтича було право обіймати державні посади. Згідно із Городельською унією 1413 р. Шляхтичі-католики могли одружувати своїх дітей тільки із католиками. Всі вони повинні були мати свої герби, або переходити у підпорядкування (тобто ставати васалами), до тих литовських чи польських родів, які вже мали свої герби. Спочатку шляхта була досить не однорідною, до неї належали не тільки нащадки колишньої аристократії, а й військові слуги, міщани, та звільнені від феодальних повинностей селяни. Привілей Казимира Ягайловича 1447 року зрівняв у правах усі прошарки шляхти, що забезпечило її консолідацію продовж 14-15 ст., шляхта отримала імунітетні права, зокрема право панського суду над своїми підданими. Вона була звільнена від грошових податків на користь казни, мостового і шляхового обов'язку, замкової служби тощо.

Загалом шляхта у Литовсько-Руській державі 15- 16 ст. стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу, була основною опори великокнязівської влади. Своїми привілеями правителями держави остаточно оформили в єдиний привілейований стан. Складаючи лише 5 % населення в країні, шляхта поступово домоглася такого самого правового становища в країні, яке мали князі чи пани-бояри. Складовою частиною урядової підтримки було надання шляхті прав торгівлі, експорту сільськогосподарських продуктів, а також ввезення сільськогосподарських товарів без сплати мита. Феодали-шляхтичі влаштовували у власних маєтках ремісничі майстерні, мануфактури, млини розвивали промисли. Така протекціоністська політика держави щодо шляхтичів гальмувала зокрема розвиток міст, сприяла збереженню натурального господарства, перешкоджала утворенню єдиного загальнодержавного внутрішнього ринку, як основи політичної централізації.

Окремою привілейованою верствою населення було духовенство. До нього належали не тільки священнослужителі та їхні родини, а й численний церковний причет. Духовенство поділялося на біле (світські священики) і чорне (монахині та монахи). У містах нараховувалося до десяти церков, деякі православні церкви мали навіть невеликі села. Не рідко церкви засновували князі, магнати, надаючи їм земельне пожалування, гроші, купуючи церковне облаштування, а також влаштовуючи при них шпиталі, школи, притулки для сиріт та хворих. У монастирях перебувало по декілька служителів церковного культу, які не рідко вододіли маєтками, містами і селами, тобто по суті були великими феодалами значення духовенства у Литовсько-Руській державі було досить вагомим. Традиційно, ще за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, церква перебувала під опікою держави та мала великі привілеї та користувалася авторитетом у суспільстві. Правителі Литовсько-Руської держави не чинили перешкоди церкві, підтримували її діяльність. Показовим, щодо цього є відношення великим князем 1458 р. Метрополії у Києві, що було зроблено на противагу на домагання московського митрополита підпорядкувати своїй владі все православне населення, яке проживало на землях колишньої давньоруської держави.

Окрему суспільну організацію складав стан міщан, який виділився у 14 - 15 ст., складаючи до 15 % усього населення. Проте навіть значна питома вага міських жителів не дозволила останнім набути такого важливого значення, як у Західній Європі. Міста в Литовсько-Руській державі були слабо розвинутими ремісничими і торговельними центрами. Таку ситуацію спричинила політика держави спрямована на дання значних пільг у цих сферах феодалам, а також всевладдя, а іноді і свавілля магнатів. Великі литовські князі надаючи містам привілейоване магдебурзьке право - вони стають самостійними організаціями із своїм самоуправлінням. У 1374 р. Таке право одержав Кам'янець Подільський, 1432 р. - Луцьк, 1497 р. - Київ. Що правда, згідно із статутом німецького права, повною правоздатністю користувалися тільки міщани-католики. Православних українців зобов'язували проживати в певних частинах міста, вони були позбавлені права брати участь у діяльності органів місцевого самоврядування, а також обмежувались у правах на заняття певними ремеслами, ведення торгівлі, тощо. Міські міщани, які користувались самоврядуванням, хоч і були юридично не залежними, однак виконували, як загальнодержавні повинності (зокрема сплачували податок ), так і ті що, встановлювались міською владою. До останніх належало утримання міської адміністрації, варти князівського війська, сплати грошових податків до міської скарбниці. Міста України були важливим грошовим надходженням для державної скарбниці, тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися всі загальнодержавні податки - серебщина, воловщина, подимний збір та ін. І все-таки магдебурзьке право істотно полегшувало становище міщан, що залежали від феодалів. Іноді навіть приватновласницьким містам вдавалося одержати від уряду грамоти на самоуправління, що спряло їхньому прогресивному розвитку.

Щодо не католицького населення міст з магдебурзьким правом не рідко чинили усілякі утиски й обмеження, що викликало не вдоволення, а іноді і боротьбу українського міщанства за рівні права із католикам. Причому міщани не обмежувались проханнями і скаргами, а вживали активні дії. У деяких містах, як наприклад у Черкасах і Каневі 1536 р., у Вінниці і Брацлав 1541 р., доходило до збройних сутичок і навіть збройних повстань проти старост і воєвод. Міське населення на українських землях було організовано за німецьким зразком: воно поділялось на корпорації, серед яких привілейоване становище займало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися у цехи, які згодом стали самоправною громадою, з власним статутом судом і виборними органами на чолі.

Громадсько-культурним та релігійним об'єднанням православних міщан, які являли собою своєрідну українську общину в містах; вони захищали православне міщанство, виступали із скаргами до судів та представників влади, здійснювали просвітницьку та попечительську діяльність.

Найчисленнішою верствою Литовсько-Руської держави, як і всіх феодальних країнах, було селянство, що складало майже 80 % населення. Воно ніколи не було однорідним, а до середини 16 ст. у його середовищі досить помітними були різноманітні за своїм майновим та соціальним статусом прошарки. Характерною рисою селянського устрою 14 - 15 ст. було досить строкате правове становище, як самих жителів, так і населених пунктів. Існували села руського права, німецького, польського, волоського, та інших. У перших домінували давньоруські правові традиції та звичаї із залишками колишнього громадського ладу. Основою господарства було «дворище», яке очолювалося головою, що об'єднував декілька хат, воно було одиницею оподаткування і виконання повинностей. Кілька дворищ утворювали сільську громаду (село). Яка обирала свого голову (отамана, старосту). Громада володіла колективно власністю - лісами, луками, пасовиськами, озерами та ставками, мала свою адміністрацію, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву та священнослужителів. Села об'єднувались у волость на чолі із волосним отаманом або старшиною, якого обирали на власному вічі всією громадою (копою). На таких зібраннях здійснювали і судочинство (копні суди).

Селянство було антиподом шляхтича: чим більше прав і привілеїв здобував осатаній тим гірше ставало жити простим товаровиробникам.

Селянство поділялось на три основні категорії: вільні селяни (смерди), напіввільні (закупи) та не вільні (холопи, слуги, раби). Всі вони залежали до феодально-залежного населення, а їхній статус свободи визначався наявністю власної землі. Держава за допомого норм права захищала вільне селянство. Навіть набуття шляхтичем помістя на селян права на землю, а за вбивства смерда передбачалося таке саме покарання, як за вбивство дрібного шляхтича. З поглибленням феодальних відносин соціальні прошарки селянства почали збільшуватись. Поступово формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на користь свого пана, названі «панщиною», спочатку не були точно визначені. У 15 ст. вони становили півмісяця на рік, потім істотно зросли. Одночасно із встановленням панщини селяни втратили громадські та майнові права - права власності на землю, право суду, вільного переходу до іншого феодала та ін.

Висновки

Отже із вище всього сказаного можна зробити наступні висновки: 1.Литовсько-Руська держава багато чого запозичила у своєму адміністративному, політичному та економічному устрою від Київської Русі та Галицько-Волинської держави. 2. За період існування західноукраїнських земель у складі ВКЛ остаточно сформувався її суспільний стан із класовим розшаруванням. 3. Початкові відносини Литовського князівства та удільних українських князівств складались на засадах васалітету та сюзеренітет. Що дає нам право стверджувати, що Українські землі були на початкових своїх засадах вільними, а з часом попали у правове володіння Литовських князів та Речі посполитої.

міщани селянство князівство литовський

Список використаних джерел

1. Історія держави і права України. Академічний курс: У 2 т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. К., 2000. - Т.1. С.128-202.

2. Історія держави і права України: Підручник: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. - К., 1996. - Ч.1. С.102-169.

3. войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у 12 - 16 ст. - Львів, 1996.

4. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11т., 12кн. - К., 1994 - 200. Т.5

5. Гурбін А.О. Копні суди на українських землях у 14 - 16 ст.// Укр. іст. журнал. - 1990 - № 10.

6. Тищук Б. Вівчаренко Б. Суспільно-політичний лад і право України у складі Речі Посполитої та Литовської держави. - Львів, 1996.

7. Історія держави і права України: Курс лекцій. / За ред. В. Г. Гончаренка. - К., 1996. С. 42-67.

8. Русина О. Україна під татарами і Литвою. - К., 1998

Размещено на Allbest.ru