Погляди Миколи Петрова на соціальні процеси у Великому князівстві Литовському через призму еволюції литовсько-руської знаті

Наукова діяльність і історико-культурна спадщина Миколи Петрова. Еволюція правового становища Великого князівства Литовського. Поширення католицизму та польських впливів на терени ВКЛ. Відображення процесу становлення шляхти як окремого соціального стану.

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 17.08.2017
Размер файла 25,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОГЛЯДИ МИКОЛИ ПЕТРОВА НА СОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ У ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛИТОВСЬКОМУ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ЕВОЛЮЦІЇ ЛИТОВСЬКО-РУСЬКОЇ ЗНАТІ

Ю.М. Михайлюк

У статті проаналізовано бачення М. Петровим соціальної диференціації литовсько-руської шляхти та становлення її правового статусу

Ключові слова: М. Петров, соціальні процеси, Велике князівство Литовське, князі, бояри, земяни.

Українська історіографія має чимало, які на певний період часу потрапляли в забуття. До їх числа належить і постать Миколи Івановича Петрова (1840-1921). Він відомий, передусім, як багатогранна особистість за своїми науковими вподобаннями та професійною діяльністю. Мало не 60 років життя учений присвятив науково-педагогічній та творчій діяльності. Його перу належать фундаментальні дослідження з українського літературознавства. Багато часу і зусиль приділяв етнографічним дослідженням, а також пошукам і вивченню пам'яток історії та культури України. Важливим напрямом його діяльності була науково-організаційна робота. Він - один із фундаторів Церковно-археологічного товариства, Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії, Київського товариства охорони пам'яток. Наукові пошуки поєднував із викладацькою діяльністю в Київській духовній академії, спочатку на посаді доцента (з 1870 р.), потім - професора (з 1876 р.). Згодом став академіком УАН (з 1918 р.). Досягнення в науковій царині здобули визнання наукової спільноти й послугували його обранню почесним членом ряду наукових установ і товариств - Петроградської й Московської духовних академій, Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, Товариства дослідників мистецтв тощо [1, 11-14; 2].

Варто наголосити, що М. Петрову належить авторство ряду ґрунтовних наукових історичних праць. Зокрема в полі його наукових інтересів була й історія Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ). Насамперед ідеться про такі праці, як «Холмская Русь. Исторические судьбы русского Забужья», «Белоруссия и Литва. Исторические судьбы Северо-Западного края», «Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края» та «Подолия. Историческое описание» [3-6]. Цей доробок становить комплекс історичних нарисів, створених за ініціативою П. Батюшкова, який опублікував їх упродовж 1887-1891 рр. Дивно, але про належність цих праць М. Петрову читач може довідатися лише з передмов до вказаних видань. Хронологічно ці праці охоплюють відповідний опис подій від часів Русі до ХІХ ст. включно. Чималий масив матеріалу відведено й добі «Литовсько-Руської держави». Їх характерною рисою є акцент на політичні, військові та релігійні аспекти історії Литви, Білорусі, Холмщини, Поділля й Волині. Соціальні процеси, зокрема в литовську добу, хай не так ґрунтовно, але також перебували в полі зору М. Петрова. Відтак, це дає можливість проаналізувати й з'ясувати їх розуміння й трактування дослідником.

Історіографічна спадщина М. Петрова цікавила лише окремих дослідників, зокрема М. Бухальську, яка зосередила увагу на системному аналізі регіональних та києвознавчих студій ученого [1; 7]. Узагальнені судження щодо цього намагався зробити й В. Микитась [8-9]. Частина дослідників побіжно зверталася до наукових здобутків М. Петрова, у контексті дослідження історії Києва [10-12]. Проте, найчастіше дослідників цікавила літературознавча, науково-організаційна, бібліотечно-археографічна сфери діяльності вченого [13-16]. З огляду на це, очевидно, що допоки в історіографії трактування дослідником історичного процесу на теренах ВКЛ загалом і соціальних його аспектів зокрема, обділений належною увагою. Метою пропонованої статті є аналіз трактування М. Петровим головних тенденцій розвитку привілейованого стану на тлі соціальних процесів у ВКЛ.

Аналізуючи соціальні процеси, населення ВКЛ він досить чітко диференціював на три соціальні групи: службовий стан, міщанство та селянство. Під першим розумілася литовсько-руська знать - князі, земяни та бояри. Розширення особового складу цих категорій пояснювалося двома способами: залученням до військової служби давніх родів удільних руських князів, які здобули статус «князів службових» та за рахунок появи нових родів литовсько-руських князів і бояр, які отримували землі на умовах військової служби. Оминаючи конкретизацію кількості, М. Петров стверджував про суттєве збільшення «вищого службового стану», який на теренах Волині він розділяв на службових князів двох категорій (удільних старої генерації та литовсько-руських) і вельмож. Під вельможами, вірогідно, розглядав бояр, які походили з давніх руських родів і мали високий соціальний статус. Водночас у переліку знакових фігур литовської доби, приміром Волині, називав представників нових родів князів та вельмож, як то Острозьких, Заславських, Корецьких, Вишневецьких, Чорторийських, Збаразьких, Сангушків, Четвертинських, Друцьких, Каширських, Пронських, Воронецьких, Горських, Ружинських, Масальських, Сапєг, Соломерецьких, Пузинів, Огінських, Ходке- вичів, Паців, Хребтовичів, Воловичів, Корсаків [5, 60].

Інших представників службового стану - «земян» - М. Петров розглядав як нове, литовське за походженням, соціальне явище. Він позиціонував їх одночасно як нову категорію землевласників і водночас як військово-службову верству [6, 64]. За логікою його суджень, їх варто позиціонувати як «нижчий службовий стан», хоч сам учений їх так прямо не іменує. Появу такої соціальної групи він цілком закономірно обумовлював військовим устроєм держави та пов'язаним із ним способом володіння землею, яка надавалася князем певній приватній особі за державну (військову) службу на засадах тимчасового умовного володіння. Така земельна власність поділялася на окремі ділянки (розміром в десять литовських волок) - «служби», з яких за державної потреби землевласник був зобов'язаний виставити до війська по одному озброєному воякові. Володіючи землею на таких умовах, її власники іменувалися «земянами». За особливі успіхи на державній службі вони могли здобувати право на передачу землі у спадок на тих же умовах, що й самі володіли. Таким чином, «служби» трансформувалися у «вислуги» або «отчини». Автор наголошував на суттєвому збільшенні таких вислуг у ХУ-ХУ ст. Також вказував, що литовський князь зобов'язувався надавати земельну власність тільки вихідцям з того регіону, в межах якого перебувала відповідна земельна ділянка [6, 64]. Відтак, однією з визначальних ознак земянського стану М. Петров вважав безпосередній зв'язок його представників за походженням і місцем проживання з одним регіоном [6, 65]. Утім, він не зауважив, що така обіцянка не завжди дотримувалася, бо земельні володіння в тому чи іншому краї (рівно як і управлінські посади) періодично надавалися й вихідцям з інших країв.

Походження боярства дослідник виводив від «осілих на місці нащадків колишніх князівських дружинників» і цілком виправдано стверджував, що воно збереглося аж до XVI ст. Граничною межею можливих повноважень представників цієї соціальної групи вважав виконання адміністративних функцій у межах волосних територіальних громад: бояри центрального міста волості здійснювали управління її структурними складовими - «пригородами». Одночасно трактував їх як дрібних землевласників з обов'язком несення польової і гарнізонної військової служби при замках, до яких вони були приписані, а також виконанням певних повинностей на користь держави й місцевого намісника [6, 53, 65].

Дещо специфічно М. Петров означував ієрархічний характер соціального поля бояр і земян. В одному випадку зазначав, що боярство «переплелося із литовськими земянами» [6, 53], в іншому - ставив бояр нижче земян, оскільки вони мали «служити і послушні бути земянину, а у випадку непокори - мали залишити свою землю і з'їхати геть, зберігаючи за собою лише рухоме майно». Також автор зауважив і щодо чисельного співвідношення цих соціальних груп, щоправда виключно на прикладі Поділля. Він схильний вважати, що чисельність представників боярського стану на теренах західного Поділля, з огляду на давність тут поселень, була більшою, порівняно зі східною його частиною (Брацлавщиною). Натомість на Брацлавщині було чисельнішим представництво земянського стану, оскільки литовські правителі тут найактивніше роздавали землеволодіння новому військово-службовому станові [6, 65].

Загалом же таке позиціонування соціального статусу бояр є занадто спрощеним і показує їх становище переважно станом на XVI ст. Натомість поза увагою вченого опинилася та категорія нащадків давнього руського боярства, яка зуміла зберегти і примножити свої маєтності, здобути державні посади й поважне місце в суспільстві та відома в числі соціальної групи «панів». Примітно, що персоналії великих князів литовських на сторінках праць М. Петрова видаються такою собі окремою кастою, дистанційованою від основного кола представників княжої верстви своїм статусом. Водночас, намагаючись пояснити мотиви та специфіку їх управлінської практики, він вдавався до лаконічного окреслення особистісних характеристик цих нащадків роду Гедиміна. Зокрема високо оцінював Ольгерда, вказуючи, що той «переважав усіх братів розумом, державною далекоглядністю і надзвичайно діяльним характером», але при цьому був обережний і потайний [11, 69]. Як певну противагу Ольгердові автор позиціонував Кейстута, вказуючи на його відкритість, великодушність і надзвичайну відвагу [4, 69,84].

Досить своєрідно він характеризував Вітовта, відзначаючи, що той «розумів велич західного смаку і не міг позбутися принад західної цивілізації з рицарством, тому велика сила розуму і волі, якими володів цей чудовий правитель, виявилися згодом малоплідними». Критично ставився до неодноразових змін князем віросповідання, через що, мовляв, не міг мати міцної підтримки серед православного населення [4, 98]. Так само неоднозначно вчений характеризував особистість Казимира Ягайловича. Зокрема вказував, що, вступивши на престол неповнолітнім юнаком, він усе подальше життя був «якимось недорослем і відрізнявся безбарвністю характеру». Водночас відмічав велике захоплення молодого князя пізнавати свою батьківщину та палкий інтерес до вивчення руської і литовської мов. Утім, коли став польським королем, його пріоритети суттєво змінилися [4, 124, 126].

Стосовно наступників Казимира, його синів - Александра та Сигізмунда І - дослідник практично не давав їх особистісних характеристик. Натомість зосередився докладніше на постаті Сигізмунда ІІ Августа. Зокрема його материнське виховання оцінив як виключно погане. М. Петров конкретизував це судження тим, що наслідник престолу «виріс на руках жінок й італійських учителів, котрі зробили з нього чоловіка люб'язного, приємного в спілкуванні, але водночас зніженого, зі слабкою волею, схильного до придворної розкоші і задоволень, якому чужі мужні звички, не- прийнятна строгість військового стану. Через слабкість свого характеру, він схилявся в той бік, куди його ввели обставини» [4, 159-160]. Також автор зазначав, що, переїхавши до Вільно (1544 р.) як великий князь литовський, він невдовзі втратив інтерес до державних справ і «віддався забавам у колі веселої шляхти, яка стікалася до нього з різних боків, щоб здобути милості у свого майбутнього правителя. Бенкети, музика, танці і маскаради, запозичені в італійців, не припинялися в палаці великого князя, не зважаючи на спіткавше державу лихо неврожаю і супутнього з ним голоду» [4, 162]. До речі, подібні за стилем і змістом характеристики персоналій правителів ВКЛ були притаманні багатьом дослідникам ХІХ - початку ХХ ст.

Еволюцію правового становища шляхти М. Петров показав окремими штрихами й суттєво не заглиблювався в аналіз цього процесу. Він указував, що кардинальні зміни в житті населення ВКЛ, зокрема князів і бояр, були започатковані Кревською унією 1385 р. та подальшими заходами її реалізації й планувалися, передусім, у Литві. Преференції у сфері права власності та державних повинностей передбачалися тільки охрещеним у католицьку віру литовським боярам для зближення їх з польською шляхтою. Стосовно руських земель ВКЛ дослідник зауважив про єдину вимогу Ягайла до удільних князів - коритися йому і короні польській, передавши певні уділи в «більш надійні й вірні йому руки» [5, 74].

Подальші суттєві зміни в правовому статусі литовсько-руської знаті він пов'язував із запровадженням процесу зрівняння її в правах і вольностях із польською шляхтою, що започаткувала Городельська унія 1413 р. Така практика, на його думку, мала на меті «сприяти поширенню і утвердженню католицизму в Литві». Тому розповсюджувалася на тих осіб, які прийняли католицьке віросповідання та отримали польські дворянські герби. Водночас маєтки такої шляхти визнавалися королем Ягайлом спадковими володіннями, дозволялися на власний розсуд шлюби їхніх дочок і сестер, але тільки з католиками. Вчений вважав, що такі унійні умови слугували способом ополячення литовсько-руської аристократії, а «литвини латиняни поставлені в положення панів, а руські православні - в положення рабів» [5, 79; 6, 70-71]. Під рабами в цьому контексті він розумів передусім руську знать.

Також слід зазначити, що земські привілеї, за наслідками, укладених 1386 і 1413 рр., уній, М. Петров трактував лише на користь католицької знаті чи тих, хто планував прийняти католицьку віру. Водночас земський привілей Казимира Ягайловича 1457 р., який неодноразово підтверджувався в подальшому великими князями литовськими і багато статей якого ввійшли в литовські статути, позиціонував як такий, що поклав початок розвитку в ВКЛ шляхетських вольностей. Також наголошував на досить важливій його ознаці: на відміну від попередніх, цей привілей не надавав пріоритетів для католиків і поляків [5, 74]. Попри це, автор стверджував, що, характерне для доби Казимира Ягайловича посилення польських впливів, мало згубні наслідки, крім іншого, й у соціальній сфері. До таких він зараховував ослаблення статусу і сили удільних князів і їх нащадків (отримували вотчини не за спадщиною, а з рук і милості великого князя за службу правителю, чим зрівнювалися з боярами, разом з якими складали державну раду). Так само з негативного боку він оцінював, як не дивно, поширення «поняття шляхетської рівності», а також підвищення в статусі шляхти, «яке в окремих місцях доходило до зрівняння в правах із вищим станом або, принаймні, прагнуло до цього» [4, 128].

Хоча в цьому питанні він виявив непослідовність своїх оцінок. Адже, в іншому випадку, характеризуючи добу Сигізмунда І, він уже позитивно відгукувався про підвищення статусу литовсько-руської знаті, через поступове зрівняння у правах із польською шляхтою. Цим місцева шляхта завдячувала зусиллям того ж таки Сигізмунда І та литовсько-руського сейму. При цьому дослідник цілком усвідомлював, що це здійснювалося у контексті «перенесення польських начал і навіть самого польського шляхетства на литовський ґрунт», але ставився до цього досить спокійно [4, 156]. Загалом, майже всі великокнязівські привілеї про зрівняння за польським зразком в правах литовсько-руської знаті з польською шляхтою він пов'язував лише з метою привернути її до Польщі.

Варто зауважити й про трактування М. Петровим ставлення литовсько-руської шляхти до поширення католицизму та польських впливів на терени ВКЛ. Цю проблему автор подавав своєрідними вкрапленнями в контексті аналізу процесу на різних історичних етапах. Приміром, він указував, що невдоволення західно-руського люду породили католицькі устремління Вітовта. Відтак, ті вирішили якщо не усунути Вітовта з престолу, то хоча б приготувати йому наступника, котрий буде відданий руській народності і православ'ю. З цією метою, в 1418 р. руські князі - Дашко Острозький і Олександр Нос визволили з ув'язнення в Кам'янецькому замку, прихильного до православ'я, Свидригайла Ольгердовича [4, 114].

Литовсько-руських бояр і князів дослідник позиціонував як палких поборників самостійності ВКЛ. Відтак, відзначав їхнє невдоволення, зокрема задекларованим литовським князем Сигізмундом Кейстутовичем зобов'язанням поставити Литву в залежність від Польщі [4, 118]. Далі М. Петров наголошував, що продовження від середини XV ст. ополячення також викликало протидію як колишніх удільних і службових князів, яким невигідно утворення й підвищення статусу шляхти, так і більшості простого руського населення, пригнічуваного розвитком шляхти і обмеженнями віри. Це виявилося в активізації духовного життя та прагненні створити окреме Литовсько-Руське, чи навіть Руське князівство, або ж приєднатися до Московської держави [4, 122].

Участь литовсько-руської знаті у розгляді питання про унію 1569 р. вчений розглядав як вимушений крок, передусім, з огляду на складне становище ВКЛ через агресію Московії та відсутність міцної державної влади в особі окремого правителя, що заважало об'єднанню зусиль для жорсткої протидії польському натискові. Також давалася взнаки відсутність консолідації самої знаті. Тому вельможі та шляхта ВКЛ «з'їжджалися вельми неохоче і повільно на цей сейм» і ще до переговорів про унію поставили вимоги утвердження королем поправок до Литовського Статуту та забезпечення цілісності і самостійності ВКЛ. Непоступливість у тривалих дискусіях поляків, переконаний дослідник, спричинила полишення чималою частиною литовсько-руських представників сейму з метою його зриву, але задум не вдався, оскільки методом тиску і погроз щодо решти представників ВКЛ вдалося досягти згоди останніх на унію [4, 174].

Автор стверджував, що після підписання унії литовсько-руська шляхта не відразу втратила усвідомлення своєї державної самостійності й окремішності. Після смерті Сигізмунда ІІ Августа (1572 р.) «литовські вельможі готові були посадити на литовський престол окремого правителя», піднімали питання повернення українських територій, припинити називати Литву частиною Польського королівства. Окремо наголошував на тривалій активній державницькій позиції, насамперед представників таких вельможних родів, як Радзивіли і Ходкевичі [4, 175]. Примітно, що в контексті розгляду питання протистояння литовсько-руської шляхти ополяченню та покатоличенню, М. Петров неодноразово і послідовно зазначав про побутування в її колах ідеї об'єднання з Московією. Її існування він виводив фактично ще з XV ст., про що зазначалося вище. Такі ж ідеї були й у XV! ст. до Люблінської унії, але вони руйнувалися, мовляв, через відомості про жорстокість Івана IV та втечі від нього до Литви руських вельмож, зокрема А. Курбського [4, 172]. Автор по суті озвучував ідею «віковічного прагнення» руського люду за межами Московії до об'єднання з Московською державою.

Не оминув увагою М. Петров і стосунки всередині шляхти, відзначивши їх складність на конфесійній основі. Запорукою цього, з одного боку, було католицьке віросповідання аристократії, що викликало недовіру з боку православного литовсько-руського люду, особливо в руських землях князівства. З іншого боку, посилення правового статусу «місцевого дворянства та вищих станів» привело до вищої міри неприйняття їх литовсько-католицькою аристократією, особливо за фактами призначення перших на високі посади у Литві (наводив приклад ситуації з К. Острозьким, призначення якого 1522 р. троцьким воєводою викликало невдоволення). Водночас вказував і на інший аспект, що викликав напруженість - зверхнє ставлення литовської аристократії до шляхти ВКЛ. За словами історика, «литовські вельможі, які стояли на чолі управління державою, відштовхували від себе своїми гордими замашками і пихою литовсько-руське дворянство» [4, 157,174]. історик петров князівство литовський

Отже, розглядаючи соціальну палітру суспільства ВКЛ, М. Петров сприймав шляхту, передусім, як соціальну, політичну та національну еліту народу. Тому цілком закономірно приділяв увагу литовсько-руській знаті значно більше, ніж іншим верствам. Він намагався показати диференціацію стану, його політичні амбіції, хоч у своїх судженнях, характеристиках і оцінках історик не часто виходив за межі поверхового узагальненого тлумачення природи та розвитку привілейованого стану, його місця і ролі в державі. Зокрема, відсутнє цілісне й ґрунтовне відображення процесу становлення шляхти як окремого соціального стану. Це було зумовлено, на наш погляд, іншими дослідницькими пріоритетами і вподобаннями історика, про що свідчить спрямованість його праць, де суттєва перевага надавалася політичній і церковно-релігійній проблематиці.

Література

1. Бухальська М.А. Наукова діяльність та історико-культурна спадщина Миколи Петрова (друга половина ХІХ-початокХХ ст.): Автореф. дис.... к. і. н. -- К., 2006.

2. Петров Микола Іванович (1840--1921) //Prostir. Museum. 2008.

3. Холмская Русь. Исторические судьбы русского Забужья /Изд. П. Батюшковым. -- СПб., 1887.

4. Белоруссия и Литва. Исторические судьбы Северо-Западного края /Изд. П. Батюшковым. -- СПб., 1890.

5. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края /Изд. П. Батюшковым. -- СПб., 1888.

6. Подолия. Историческое описание / Изд. П. Батюшковым. -- СПб., 1891.

7. Бухальська М.А. Наукова діяльність та історико-куль- турна спадщина Миколи Петрова (друга половина XIX-початок XX ст.): Дис.... канд. іст. наук. -- К., 2006.

8. Микитась В.Л. Літературознавець, історик, археолог (М. Петров) //Друг читача. -- К., 1990. -- № 16.

9. Микитась В.Л. Літописець Києва (М. Петров) // Вечірній Київ. -- К., 1990. -- 13 квіт.

10. Каргер М.К. Древний Киев. -- М.; Л., 1958. -- Т. 2.

11. Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. -- К., 1963.

12. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. -- К., 1998.

13. Редин Е.К. К археологической деятельности Н.И. Петрова // Летопись Южной России. -- 1905. -- № 1.

14. Дурдуківський В. Микола Іванович Петров // Записки історично-філологічної секції Українського наукового товариства в Києві. -- 1918. -- Кн. XVII.

15. Сохань С.В. Бібліотечно-археографічна діяльність МІ. Петрова (1840--1921): Автореф. дис.... к. і. н. -- К., 2003.

16. Петров Микола. Скрижалі пам'яті / Упор.: В. Ульяновський, І. Карсим. -- К., 2003.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Структурна зміна суспільного устрою у новому державному утворенні – Великому Князівстві Литовському. Особливості становища верств населення, які входили до вершини соціально-станової ієрархії. Середній прошарок населення, духовенство, міщани та селянство.

    реферат [26,0 K], добавлен 30.10.2011

  • Загальний огляд історії судоустрою українських земель Великого князівства Литовського. Судова реформа 1564-1566 р. Гродські, підкоморські суди. Копні суди як інститут руського-українського звичаєвого права. Судовий процес на українських землях князівства.

    диссертация [227,1 K], добавлен 12.05.2011

  • Основні джерела права Великого князівства Литовського. Місцеве звичаєве право. Сеймові постанови і привілеї, як джерела права. Судебник Великого князя Казимира. Статути Великого князівства Литовського. Магдебурзьке, церковне та звичаєве козацьке права.

    реферат [39,8 K], добавлен 28.10.2010

  • Державно-правовий статут про оборону земську, вольності шляхти і розширення великого Князівства литовського; спадкування жінками, про суддів, земські насильства, побої і вбивства шляхтичів, про земельні суди, кордони і межі, про грабежі і нав'язки і т.і.

    реферат [96,5 K], добавлен 21.11.2010

  • Формування Галицького князівства в другій половині XI століття. Діяльність засновника галицької династії князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Становлення феодального ладу в князівстві з розвитком великого землевласництва - боярства.

    презентация [9,6 M], добавлен 15.12.2016

  • Українські землі у складі Великого Князівства Литовського; під владою Речі Посполитої; у складі Угорщини, Османської імперії, Московської держави, Кримського ханства. Виникнення Українського козацтва і Запорізької Січі. Соціально-економічні процеси.

    презентация [334,2 K], добавлен 06.01.2014

  • Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Устрій українських земель. Політика Литви в українських землях. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави. Кревська унія. Ліквідація удільного устрою. Люблінська унія та її наслідки.

    реферат [25,0 K], добавлен 26.02.2009

  • Входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського. "Оксамитова" литовська експансія, "ослов'янення" литовських правителів. Польська експансія на Україну. Кревська унія 1385 року та її наслідки. Процес закріпачення українських селян.

    контрольная работа [38,8 K], добавлен 27.03.2016

  • Історія України як наука, предмет і методи її дослідження. періодизація та джерела історії України. Етапи становлення, розвитку Галицько-Волинського князівства. Українські землі у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої. Запорізька Січ.

    краткое изложение [31,0 K], добавлен 20.07.2010

  • Суміжні Україні держави. Реформа феодального землеволодіння. Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу. Головніпричини виникнення козацтва. Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви.

    реферат [32,8 K], добавлен 21.12.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.