Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Польщі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжрегіональна Академія Управління персоналом

Контрольна робота

З дисципліни Історія України

Виконала :студентка групи

М-10-13-Б1 УЕП(4,6)

Степаненко Світлана

Перевірив: доц. Гоцалюк А.А.

КИЇВ 2014



У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі-України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. Протягом 1370-1387 рр. Галичиною володіла вже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина та Холмщина остаточно були приєднані до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину, а Угорщина Закарпаття.

Ослабленням Русі-України скористалося і Литовське князівство. Час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

ВХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СКЛАДУ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ЗАГАРБАННЯ ПОЛЬЩЕЮ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

І етап (1340-1362) - «Оксамитова» литовська експансія

Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230-1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга - Гедиміна (1316-1341) - почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва - Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359-1361 рр. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345-1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) Поділля було приєднане до Великого князівства Литовськаго, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося. Сниводська битва закріпила територіальні надбання Литви. Як свідчить польський хроніст М. Стрийковський, внаслідок походів військ кн. Ольгерда 1362-1363 pp., участь в яких брали і загони південноруських феодалів, були визволені від татар «усі степи аж за Очаків від Києва, і від Путивля аж до гирла Дону», які він називав територією, що здавна належала Києву. У 1377 р., після тривалої боротьби Ольгерда з Польщею, до Литви відійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. Підпорядкувавши собі приблизно половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Столицею держави та резиденцією великих князів було місто Вільнюс (Вільно).

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями - претендентами на спадщину Київської Русі. Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362-1385) - «ослов'янення» литовських правителів

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.

Так сину Ольгерда Володимеру дісталося Київське князівство та Переясловщина, другому сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру - Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу - Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Константан Коріатовичи княжили на Поділлі.

У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить широкими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 р., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії - державу, у якій від народу - завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільно-політичного і культурного розвитку порівняно з людністю приєднуваних територій, литовці потрапили під вплив її державних і громадських форм, релігії, побуту, письменності. Про що свідчать таки факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави (10 з 12 синів Ольгерда стали православними); злиття литовських родів з руською знаттю; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Незагарбницький характер політики литовців і відсутність кровопролитних дій на території України дали підставу багатьом історикам твердити, що Литовська держава - це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, а ніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об'єднанні довкола династії Гадиміна… Епоха Гадиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377-1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

Польська експансія на Україну

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини.

III етап (1385-1480) - втрата українськими землями залишків автономії.

Наприкінці XIV ст. міжнародні умови для Польського королівства та Великого князівства Литовського стали досить несприятливими. У цих державах посилювалися інтеграційні процеси, зумовлені:наступом на польські та литовські землі Тевтонського ордену; політикою Московського князівства, правителі якого «збирання» давніх руських земель. Об'єднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван III висунув претензії на білоруські та українські землі як на історичну спадщину династію Рюриковичів; необхідністю протистояти нападам татар; зацікавленістю польських феодалів в експансії на українські землі, литовських - у досягненні тих економічних і політичних привілеїв, які мали можновладці. Це спонукало дві країни змінити свою зовнішню політику й 1385 року підписати Кревську унію. Після вимирання династії польських королів П'ястів (1370 р.) влада в Польщі перейшла до рук француза Людовіка Анжуйського, а він, у свою чергу, передав корону своїй дочці Ядвізі. Та коли Ядвіга захотіла одружитися з австрійським принцом Вільгельмом, якого вона кохала, як зразу ж втрутилися польські магнати. Вони запропонували Ядвізі заради державних інтересів повінчатись з литовським князем Ягайлом. Це б дало змогу об'єднати сили Польщі і Литви і зупинити експансію німців. Ядвіга змушена була погодитись. Вільгельма відправили назад до Австрії, а майже 12-літня дівчинка-підліток була повінчана з 40-літнім кн. Ягайлом у 1385 р. Одружившись з Ядвігою, Ягайло став повноправним володарем об'єднаної Польщі і Литви. Він зразу ж наказав всім нехристиянам Литви прийняти католицтво. Однак нащадки Гедиміна і соратники Вітовта не захотіли прийняти католицтво. Сам Вітоват був прихильником релігійного компромісу, проте значна кількість ревних христолюбивих православних не допомагала йому в досягненні цього компромісу. Тому частина литовців прийняла католицтво, а решта - православ'я.

Кревська унія 1385 року та її наслідки.

Великою загрозою для Литовсько-Руської держави стало зростання Московського князівства. Починаючи з середини XIV ст. міцніє тиск на Велике князівство Литовське з боку Польщі. Польських магнатів і шляхту перш за все приваблювали українські землі. Проте склалась ситуація, яка не дозволяла силою змусити Литву поділитися цими землями. Правлячі кола Польщі починають переговори з великим князем Ягайлом, пропонують йому руку польської королеви Ядвіги. За шлюбом Ягайло мав стати польським королем.

У серпні 1385 року була підписана Кревська унія, згідно з якою Ягайло мусив:

1) перевести Литву на латинську абетку;

2) знайти заходів, щоб повернути втрачені Польщею та Литвою землі;

3) повернути Польщі землі, забрані від неї будь-ким;

4) звільнити полонених (очевидно, поляків);

5) прилучити литовські й руські землі до Корони Польської.

У 1387 році Галичина і Поділля перейшли під владу Польщі. Але відносини Польщі з Литвою залишались напруженими. Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі. Ягайло в цьому не одержав підтримки з боку земляків. Вже у 1389 році Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Особливо вона зміцніла після битви під Грюнвальдом у 1410 році, де спільні сили Польщі та Литви протистояли Тевтонському ордену. Литва при цьому зіграла провідну роль в перемозі над німецькими рицарями, і Польща віддала литовцям Поділля.



СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВІТОК УКРАЇНИ У СКЛАДІ ВИЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛІТОВСЬКОГО ТА ПОЛЬЩІ

Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель - Київщини, Переяславщини, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Литовський князь почав титулуватися “королем литовським і руським”. До кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське лишається свого роду федерацією земель-князівств. Більшість синів великого князя литовського прийняли православ'я. Таким чином, офіційною релігією в Литві стає православ'я. А давньоруська мова стає офіційною мовою урядових органів та великокнязівського двору.

Литовські князі залишали також фактично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих українських і білоруських земель, які зміцнили Литву своїм військовим формуванням, високою культурою, розвиненою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо. Місцеві князі і бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому військову допомогу. Вислів в одному з тодішніх документів - “ старого не змінюємо і нового не запроваджуємо”, - став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу. Панівною верствою на Україні, як і в усій тодішній Європі, були феодали, тобто князі, бояри, магнати, шляхта, пани. У Галичині, особливо на Прикарпатті, жили цілими селами дрібні власники, так звана “ходачкова” шляхта. Вони податків не платили, панщини не відробляли, а відбували на користь короля щорічну військову службу. До привілейованих станів належало також вище духовенство та заможні купці. Соціальне й правове становище представників феодального стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності. Найбільшим землевласником був великий князь литовський. Йому і його родині належала переважна більшість земель держави. Великий князь роздавав свої маєтності можновладцям на правах вотчини або умовного (тимчасового) користування. Тому його земельний фонд поступово зменшувався. Наступна після великого князя феодальна верства складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Маючи потужний економічний потенціал, вони поступово перетворилися в панівну верхівку - магнатів. Нижчою феодальною верствою була шляхта, яка виглядала неоднорідною і постійно вела боротьбу за зрівняння в правах з магнатами. Значну верству українського суспільства складали міщани. Правове становище їх було різним та залежало від статусу міста. Переважним прошарком серед міщан були ремісники (шевці, бондарі, ковалі, гончарі, бровари, слюсарі тощо). Самі ремісники поділялися на майстрів та учнів. Крім ремісників впливовою групою міщан були купці. Основними галузями економіки українських земель у складі Литви були сільське господарство, ремесло та торгівля. Сільське господарство було провідною галуззю народного господарства і мало натуральний характер. Існувало трипілля, використовували як залізні, так і дерев'яні сохи, плуги, сіяли озимі і ярові культури. Тягловою силою були воли. Розвивалося тваринництво, бджільництво, рибальство, промисли (виробництво поташу, деревного вугілля, рубання і розпилювання лісу тощо). Поширеним було водяне млинарство. Зародження капіталістичних відносин у Великому князівстві Литовському проявилося у створенні фільварків - панських багатогалузевих господарств товарного типу, розрахованих на експорт сільськогосподарської продукції. З ХIV ст. спостерігається піднесення міст. Цей процес був тісно пов'язаний з розвитком зовнішньої та внутрішньої торгівлі. На багатьох ярмарках і міських ринках можна було придбати різноманітні товари, що виготовлялися в Україні, Литві, Польщі. Ремісники були об'єднані в цехи. Для захисту соціальних, культурних і національних прав українське населення міст Львова, Києва, Дрогобича, Луцька, Кремінця утворювалися братства - громадські організації православного міщанства. Найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам влади. Така діяльність була для них певною школою політичної боротьби. Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували виборність служителів церкви з числа світських людей - членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників. Таким чином, успішний розвиток економіки відбувається за рахунок формування фільварків, підвищення ролі товарно-грошових відносин. Водночас спостерігається руйнування общинних земель, зростання феодальних повинностей та залежності селян. Головними виробниками у феодальному суспільстві були селяни. Саме вони складали основну масу населення. У ХІV - першій половині ХVІ ст. було кілька категорій селянства. Найбагатші, так звані служилі селяни, виконували на користь князя військову або цивільну службу. Велику групу становили данники, що сплачували державі натуральний податок (хутро, віск, мед тощо) або грошовий. Обидві групи мали статус вільних селян. Чимало було так званих тяглових селян. За певний наділ землі вони виконували відробіткову повинність на користь держави та окремих феодалів: будували замки, мости, греблі тощо. Поступово, втрачаючи волю, вони ставали кріпаками. Найбідніші селяни (халупники, підсусідки, городники, комірники), не маючи своєї землі, працювали на багатих селян, магнатів, шляхту, князів. У Галичині заборона переходу селян від одного поміщика до іншого почалася у 1435 р., а у Великому князівстві Литовському у 1529 р. за І Литовським статутом.

ПРОЦЕС ЗАКРІПАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ СЕЛЯН ЛІТОВСЬКІ СТАТУТИ 1529, 1566, 1588 РР.

Друга половина ХІV ст.- перша половина ХVІІ ст. були періодом, коли долю України визначали спочатку Литва, а потім Польща, а там турки з татарами. Панівні верстви князівства Литовського та Річі Посполитої поступово здійснювали політику ліквідації залишків автономності українських земель. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. особливо посилився національно-релігійний та соціальний гніт. Проте політика колонізації викликала піднесення руху опору народу України, пробудження національної свідомості українського народу, його духовного злету та інтелектуального розвитку. Козацтво стало ключовою постаттю в національній свідомості українців, в історії України. Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта розглядала селян тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла як завгодно посилювати вимоги до селян. Так, у Галичині XV ст. відробіткова рента становила близько 14 днів на рік. Проте через 100 років кожний дорослий член дворища мусив працювати в маєтку свого пана два дні щотижня. Це стало статтею закону, коли у 1557 р. у Великому князівстві Литовському був прийнятий так званий «Устав на волоки», який мав за мету впровадження єдиної системи земле поділу, але одночасно став способом збільшення відробіткової ренти. Пізніше селян змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше. Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти власні наділи, селяни не мали змоги не лише скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти попередній рівень життя. Щоб полегшити собі визиск селян, феодали систематично позбавляли їх традиційних форм самоуправління, усуваючи чи підкуповуючи сільських солтисів, нівелюючи тим Молдавське чи Німецьке право, і впроваджували безпосереднє управління селами згідно з польськими законами. Процес втручання феодалів у сільське життя і поширення їхньої влади на селі почався ще у 1457 р., коли вони отримали право судити своїх селян. Зрештою ця обставина дозволила феодалам втручатися навіть у різні сторони особистого життя селян. Деякі феодали зайшли так далеко, що вимагали від селян плату за дозвіл на шлюб. Вони також примушували селян користуватися панськими млинами та шинками, які часто здавалися в оренду євреям. З появою «Уставу на волоки» право селян на власну землю вже не визнавалося законом. Вони могли обробляти землю, але володіти нею міг тільки феодал. Багато селян робили спроби скористатися своїм правом кидати землі свого феодала й шукати кращої долі деінде. Але навіть цього вибору їх поступово позбавили. Спочатку селянам дозволяли йти лише у певну пору року, найчастіше на Різдво, та й то тільки внісши за це плату й знайшовши собі заміну. В 1496 р. це право було обмежене лише одним господарством у селі на рік. Нарешті, у 1505 р. сейм остаточно заборонив селянам кидати свої села без дозволу пана. Не маючи можливості переселятися, позбавлений особистих прав, свавільно експлуатований, селянин став кріпаком, що мало чим відрізнявся від раба свого вельможного землевласника. Таким чином, у той час, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у Східній Європі й на Україні воно, за словами Енгельса, відроджувалося у своєму другому виданні. Але міра закріпачення селян на Україні була неоднаковою. У густіше заселених регіонах, як, наприклад, Галичина і Волинь, де були сильні польські впливи, кріпацтво цілком переважало й мало жорстокий характер. Проте у рідконаселених регіонах, як Карпати й особливо Придніпров'я, де бракувало робочої сили й необхідно було робити поступки селянам, кріпацтва практично не знали. До того ж українське селянство не давало поневолити себе без боротьби. У 1490--1492 рр. Молдавію, Буковину й Галичину охопили селянські повстання під проводом Мухи. Хоча повстанців налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недоліки всіх подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість, брак військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок цього вони швидко зазнали поразки, підтвердивши, що без допомоги досвідченого у військових і політичних справах стану селянство неспроможне побороти монополію феодалів на владу й привілеї. Включення українців у польсько-литовську Річ Посполиту уможливило для них благодатні й стимулюючі впливи Заходу, але одночасно заклало підвалини протиріч, що існуватимуть упродовж століть між українцями і поляками. Унаслідок зернового буму економіка України, як і власне польське господарство, стала вкрай неврівноваженою, однобокою, оскільки майже вся економічна діяльність зосередилася на сільському господарстві. Водночас міста й промисловість перебували у стані застою. Поряд із порушенням економічної рівноваги спостерігалися великі й дедалі зростаючі соціальні диспропорції: дворянство Речі Посполитої здобувало надзвичайні привілеї, в той час як умови життя селянства різко погіршувалися. Оскільки влада, багатство та привілеї в Речі Посполитій все більше асоціювалися з поляками, то серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.

Загальна характеристика прийняття Литовських статутів

Литовський статут - 1529 р.

Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім краєвих установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Кого представники на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони. На сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казимира 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право. Дослідники цього статуту вбачають також його зв'язок зі старим руським правом, особливо з "Руською правдою". Більшість вчених зійшлися на тому, що саме Литовська Русь, себто Білорусь і Україна, найбільше зберегла й розвинула староруські правові норми. Підкреслюючи надзвичайну схожість між "Руською правдою" й Литовським правом, професори Максименко та Ясинський пояснювали цю схожість тим, що "Руська правда" виникла саме на тім ґрунті, де пізніше виник і Литовський статут, тобто на Київській Русі. Обміркований на кількох сеймах, статут був ухвалений восени 1529 року. Він не друкувався, а для практичного вжитку переписувався. Через те в списках, що збереглися й дійшли до нашого часу, зустрічаються різні неузгодження, поправки, додатки. Характерною рисою статуту є те, що писаний він білоруською мовою. У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти "пока права Статута в отчизне нашей вставим". Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віденському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право[4, c. 225-227].

У Статуті 1529 року було 13 розділів, які нараховували 282 статті. В перших трьох розділах були зібрані, в основному, норми конституційного права та принципіальні положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому -- шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому -- процесуальне, в сьомому -- кримінальне, у восьмому -- земельне, в дев'ятому -- лісне та мисливське, в десятому -- цивільне, в одинадцятому, дванадцятому та тринадцятому -- кримінальне та процесуальне право.

У Статуті були юридично закріплені основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління.

Така повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 року зводом законів на основі кодифікації місцевого права, викладеному на мові староруській, зрозумілій для більшості населення Литовсько-Руської держави. Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий -- про "земську оборону", себто про організацію військової служби. Третій -- про шляхетські вольності. Четвертий -- про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення сулу воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей[6, c. 102-104].

ІІ Литовський статут - 1566 р.

У 30-40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулись значні соціально-політичні зміни. Зміцнилось правове становище шляхетства в його боротьбі з магнатами. Значну частину шляхти не задовольняв Статут 1529 року. Найбільш настирною у вимогах прийняти новий статут була волинська шляхта. На Віденському сеймі 1551 року Сигізмунд II зобов'язався "с порадою панов-рад своих" створити для виправлення діючого Статуту комісію з п'яти католиків і п'яти православних. Статут 1566 року був правовою системою незалежної держави, зв'язаної з Польщею тільки спільним правителем. На черзі дня стояла більш тісна унія двох держав. її підтримували повітові сеймики, які бажали шляхетського судочинства за польським зразком. Висловлювалась вимога рівності всієї шляхти перед законом, що пов'язувалось з ліквідацією судових привілеїв магнатів. Статут було затверджено сеймом у 1554 році, але він набрав чинності тільки з 1566 року. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 року перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 року. Статут 1566 року підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів.

Якщо порівняти І та II Статути, то в останньому бачимо більш досконалу систематизацію правового матеріалу. Розділи перший, другий і третій тут регулюють норми державного права, розділ четвертий присвячено судоустрою, розділи з п'ятого по десятий -- приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулюють кримінальне та процесуальне право.

II Статут називають ще Волинським, і це, мабуть, тому, що найбільшого поширення він набув на Волині, проте діяв також у Київському та Брацлавському воєводствах.

Процес збільшення шляхетських прав і привілеїв, бажання шляхти закріпити ці права у кодексі привели до схвалення сеймом нової редакції -- так званого "Волинського" статуту 1566 року. Цей другий статут мав вже 14 розділів і 366 артикулів. Система й розподіл лишилися ті самі, але значно розширено розділ про шляхетські права й карні злочини. Особливу увагу привертає судовий розділ[2, c. 97-98].

Окрім судів державних та статутових, серед українського й білоруського населення утворювався народний (громадський) суд, відомий під назвою "копи". Копний суд стояв у тісному зв'язку зі старим вічевим зібранням. Населення певної території складало певного роду союз для охорони себе від злочинних елементів і боротьби з ними. Коли хтось помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав "копу", себто віче всіх право спроможних осіб своєї округи, які мусили з'являтися самі або присилати заступників, щоб учинити слідство й суд. Звичайно, перші копні збори, що мали завдання провести слідство по гарячому сліду, складались з ближчих сусідів і носили назву "гарачої копи". Потім вже сходилась велика копа, де збиралися всі члени округу в урочистій обстановці, додержуючись певних обрядів і формальностей відбувався судовий процес, виносився присуд (на словах або письмово), котра виконувала присуд.

Компетенція копного суду була широка: до неї належали майже карні й цивільні справи, які могли виникнути серед населення. До копного суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд передавав справу як до вищої інстанції -- до суду громадського туди ж можна було й апелювати на його вироки.

Люблінська унія передбачала не лише інтеграцію державних структур, а й зближення польської та литовської систем права. Під польським впливом на сеймі 1569 року було прийнято постанову, що призначала депутатів для виправлення Статуту, які "Статут польський мають покласти перед собою, узгодити з ним, наскільки це можливо, литовські закони, щоб у всій нашій державі, як в єдиній Речі Посполитій, могло відправлятись єдине і негайне правосуддя".

Але до уніфікації права не дійшло. Шляхта Великого князівства Литовського вперто захищала автономію своєї правової системи, в якій вона не без підстав вбачала основу політичної автономії Литви у федеративній Речі Посполитій.

Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на місцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське -- з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки[11, c. 53-55].

ІІІ Литовський статут - 1588 р.

Робота над III Статутом зробила можливим подальший розвиток правової системи Великого князівства Литовського. В комісію, створену для доповнення Статуту, король призначив двох радних панів (одного -- єпископа, другого -- світського, "секретаря нашого -- доктора Августина" (віденський війт, доктор права Віттенберзького університету Августин Ро-тундус. -- П. М.) і дев'ять представників шляхти (по одному від воєводства). Серед них були католики і православні. Більшість дослідників відносить початок копного права до часів "Руської правди", себто до XI--XII століть, і взагалі підкреслює тісний внутрішній зв'язок між копкими судами й громадськими вічевими судами старої Русі

Кодифікаційний процес Великого князівства Литовського продовжувався У 1588 році затверджено нову, найбільш розроблену редакцію статуту, відомий під назвою "Новий". В ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. Зокрема формування кріпацького прошарку населення Кримінальні норми спрямовані на захват рухомої й нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти.

Цей статут в протилежність акт Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського.

При розробці III Статуту головну роль відіграли депутати воєводства. Це свідчило про зміну в співвідношенні політичних сил на користь шляхетства. Проект Статуту обговорювався на повітових сеймиках шляхти та на генеральних литовських з'їздах в 1582 і 1584 pp. Редакційні роботи були зосереджені в канцелярії Великого князівства. Звідси та провідна роль, яку відігравали в роки підготовки Статуту канцлери та під канцлери: Микола Радзивілл, Остафій Волович і Лев Сапега.

ІІІ Статут був затверджений у відповідності з процедурами того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Підканцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що "не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм"[10, c. 121-123].

Правова система за Статутом 1588 року -- це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що III Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей.

Розглянемо головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням буржуазного права. Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основу правової системи даного періоду складав поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали зобов'язувальним правом. Наприклад, годовщина як штраф за вбитого була одним із видів зобов'язань. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов'язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.

Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами.

Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців[5, c. 52-54].



ВИСНОВКИ

Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської держави були статути. Протягом шістдесяти років (1529--1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем. Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справу з різними пам'ятками права. На сьогодні ця точка зору є пануючою. Статути є пам'ятками історії законодавства та культури литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськими, що перекручує їх сутність і історичне походження. Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: "Права писаные даны панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жо-мойтскому и иных через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Руского, Пруского, Жо-мойтского, Мазовецкого и иных".

Статути 1566 та 1588 pp. носили назви: "Статут Великого князьства Литовського 1566 года" і "Статут Великого князьства Литовського 1588 года". В цих найменуваннях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як то: "Статут Великого князівства Литовського", та тільки не "Литовський статут", бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії. Найрозробленішим був Литовський статут 1588, в якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Бращіавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом --- французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За вмисні злочини винний відповідав повною мірою.

князівство литовське кревський унія



ЛІТЕРАТУРА

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В'ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. - К.: МАУП. - 2002. - Ч. 2. - 2003. - 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. - 2000 - Т.1. - 2000. - 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - К.: Ін Юре. - 2000 - Т.2. - 2000. - 577 с.

6.Вінокур О,.Трубчаніков С.,Давня і середньовічна історія України к.1996р.

7.Грушевський М.,Ілюстрована історія України -к.1990

8.Єфіменко О.Історія України та народу.к-1992

9.Історія України - Львів 1996

Размещено на Allbest.ru